Лише секунда

Щоденник. Школа

Сьогодні тринадцяте квітня. Мій день народження. Уже шістнадцятий. Мені вже шістнадцять! Я відчуваю себе таким дорослим, як ніколи раніше. Відпрацьовую перед дзеркалом рух рукою. Я невимушено зайду в клас, зніму з себе темні окуляри, піднімаючи їх цим самим рухом рукою трохи над головою, і скажу: «Хай!» Усім своїм виглядом я демонструватиму власну байдужість до свого дня народження. Хтось із дівчат радісно заверещить тонким голосом і заплеще в долоні. До неї приєднаються інші. Потім дівчата будуть підходити до мене, говорити щось і цілувати в щоку, обвивати своїми тонкими руками мою шию, притискатися до мене, обволікати своїми запахами. А хлопці казатимуть щось на зразок: «Гей, старий, ну ти молоток! Ну, давай, продовжуй у тому ж дусі, ти класний хлопець. Усього тобі!»

Головне, не перехвилюватися. Бо тоді я стоятиму, як бовван з дурною посмішкою, кліпати очима і мовчати, не в змозі видобути із себе хоч слово. Чортова сором’язливість іноді могла наскочити геть невчасно. І тоді я відчував би себе справжнім бовдуром.

— Гей, старий, — говорив я собі в дзеркало. — Come on! Сьогодні твій день.

Єдине, що заважало, — цей дурнуватий прищик на носі. Спершу він здавався зовсім маленьким, але, схоже, починав збільшуватися в розмірах.

— Ннні! — крикнув я своєму відображенню в дзерка­лі. — Тільки не сьогодні, от лайно, тільки не сьогодні!

Я наблизив обличчя до дзеркала, аби розгледіти прищик, і почав тиснути коло нього пальцями. Коли я їх прибрав, навколо прища утворився яскраво-червоне коло. Я мав геть безглуздий вигляд. Що ж робити, може, зараз минеться? Я запанікував. Пішов у ванну, вмився холодною водою. Витерся рушником і походив деякий час із кутка в куток, намагаючись не глянути в дзеркало. Зараз підніму очі — а це почервоніння зійшло. Залишився маленький прищик та й годі. Замажу трошки — і ніхто не помітить. Ну, давай. Я підвів погляд на дзеркало — і ледь не розбив його кулаком. Це огидно! Ніс зробився весь яскраво-червоним. Я уявив собі, як знімаю окуляри і роблю цей красивий відпрацьований жест рукою. А з цим червоним носом це буде схоже на клоунаду.

— Ннні!

Притьма кинувся до кімнати батьків, схопив мамин тональний крем в тюбику. Видавив на палець чималу кількість і натер ним ніс. Я уявляв собі, що зараз крем зіллється з моєю шкірою так, як це відбувається у жінок. І ніхто навіть не зрозуміє, що мій ніс чимось замазаний. Крему було забагато, я почав знімати з носа зайвий у долоню і побіг у ванну, щоби позбутися його. Жирний крем відчайдушно не хотів змиватися з рук і розприскувався на раковині коричневими плямами. Абияк розправившись із ним, я знову побіг до дзеркала і заходився втирати в шкіру той крем, що залишався на носі.

Наслідки виявилися жахливими. На моєму носі красувався шматок тиньку, який стягував шкіру і виглядав чужорідним утворенням на обличчі.

Зиркнув на годинник, тихенько заскімлив. Часу більше не лишалось. Треба бігти до школи. «Напевно, всотається у шкіру дорогою», — заспокоїв себе, підхопив рюкзак і кинувся до дверей.

Я піднімався сходами до свого класу, намагаючись відновити дихання і повернути собі розслаблений впевнений вигляд. Та від швидкої ходи лоб вкрився потом, ноги напружилися, і відчував я себе не на висоті. Усе ж натягнув окуляри, діставшись свого поверху, і намагався рухатися шкільним коридором як господар життя. Коридор був майже порожнім: усі, хто ще лишався, поспішали до своїх класних кімнат.

Різким рухом увійшов у клас, натягнув на обличчя посмішку і зняв окуляри. В аудиторії вже був наш викладач фізики Семен Петрович. Він махнув мені рукою і сердито мовив:

— Давай швидше, Андрію, ми вже починаємо урок!

Я неквапливою ходою з високо піднятою головою рушив до свого місця, сів і обвів поворотом голови частину класу, очікуючи побачити якісь вітальні знаки. Проте всі лише тупилися в підручники і не звертали на мене жодної уваги. Настрій украй зіпсувався. Я дістав свій підручник і так само вперся в нього очима. У вухах гуло обурення. Микола, що сидів позаду, потеребив мене за плече. Я обернувся, він простягнув мені записку. Я запитально звів брови, а він вказав великим пальцем назад, на Кіру, красиву шатенку з блакитними очима.

Нарешті хоч хтось згадав про мій день народження! Я розгорнув записку перед собою і прочитав: «Андрію, у тебе на носі якийсь бруд, витри».

Мені захотілося втекти з класу від відчаю. Такого жахливого шістнадцятиріччя я не міг навіть уявити.

Раптом звідкись здалеку долинуло моє прізвище. Я здригнувся. Семен Петрович запитально подивився на мене і суворо повторив:

— Гулевич, до дошки! І годі свої записки передавати! Ти на уроці.

Я понуро поплентався відповідати. Цей вочевидь був не мій день. Попри те що з фізики я завжди отримував хороші оцінки, до сьогоднішньої теми я не готувався. Так, прочитав її вчора разочок — і все. Голова була зайнята думками про день народження, тому прочитані слова не затрималися в пам’яті.

Ця двійка добила мене остаточно.

Хотілося вити від несправедливості. Хвилин десять після своєї ганьби я сидів нерухомо, а потім вийшов з класу і поплентався в туалет відмивати обличчя ніс від крему. Це коштувало хвилин п’ятнадцять втраченого часу і забрудненої сорочки. В результаті на моєму обличчі красувався червоний, розпухлий ніс з яскравим прищем. Я був у відчаї.

Я відклав убік щоденник і посміхнувся. Зараз описані переживання здавалися просто кумедними. І все ж я відчув усю ту глибину розчарування. Мені так важливо було виглядати крутим, вільним і дорослим, а в такі моменти підтримка з боку зовнішніх обставин вкрай необхідна.

Я подивився на щоденник, підійшов із ним до дзеркала і сказав собі:

— Або у мене провали в пам’яті, або я збожеволів. Який варіант кращий?

Звісно, можна було читати щоденник далі, але що б це змінило? Звідки він? Коли я написав його і навіщо? Що мені робити з ним далі?

Я набрав ріелтора Костю:

— Привіт!

— Доброго дня.

— Костю, в мене тут питання до господаря квартири.

— Вибачте, Андрію, але він недосяжний.

— Так, я пам’ятаю, він поїхав кудись за кордон, проте, можливо, можна йому написати електронною поштою чи поговорити «скайпом»?

— Увесь зв’язок тут іде через його племінника, можете сказати мені, а я йому перекажу питання.

— Костю, мені треба самому з ним поговорити.

На іншому кінці телефонної розмови зависло мовчання. У ледь чутному диханні Кості я відчував невпевненість. Та згодом він таки обізвався:

— Взагалі-то він не хотів ні про що говорити, так ми домовлялися. Але я спитаю.

За двадцять хвилин, коли я стояв із чашкою гарячого чаю та дивився на сніг, що тихо падав за вікном, Костя подзвонив.

— Записуйте номер, — сказав він.

Я переписав названі ним цифри, подякував, постояв з хвилину, формулюючи питання, та набрав записаний номер.

— Алло, — несподівано я почув чоловічий голос, що мав би належати літній людині. — Слухаю!

— Пане Олексію?

— Так!

— Це Андрій, який винаймає вашу квартиру.

— Так! — він, здається, не налаштований багато говорити чи щось запитувати.

— У мене є питання до вас.

— Так!

Вочевидь, слово «так» є для нього вирішенням більшості життєвих ситуацій.

— Скажіть, будь ласка, пане Олексію, хто жив у квартирі до мене?

— Мій дядько.

— Хіба він не здавав її комусь?

— Ні, він прожив у ній понад тридцять років.

— А потім поїхав за кордон?

На тому кінці залягла пауза, потім мій співрозмовник зітхнув та знехочу признався:

— На жаль, ні. Насправді, він і помер у ній. Просто не хотіли про це казати потенційним орендарям, щоби не лякати. Люди, знаєте, придумують усяке...

— Як помер? — здивовано вимовив я. — Від чого?

— Від старості, — спокійно відповів мені співрозмов­ник. — Усі рано чи пізно помирають. А йому вісімдесят дев’ять було.

— Співчуваю.

— Та нічого. Так сталося, що дітей і дружину він пережив. Тому з нащадків залишився лише я. Так сталося. Одначе я в ту квартиру заходити не можу. Мені потрібно було її здати абияк, та й годі.

— Скажіть, будь ласка, ви тут давно були?

— Після смерті дядька можна сказати, що й не був. Зайшов на хвилину. Потім домовився телефоном із жінками-прибиральницями та з ріелтором зустрівся. А чого ви так багато розпитуєте?

— Розумієте, я знайшов одну річ.

— Цінну.

— Ні. Напевно, ні. Це зошит із описом життя людини. Ніби як щоденник.

— І через те мені дзвоните? Як бажаєте, то прочитайте й викиньте. Не думаю, що дядькову біографію хтось захоче екранізувати.

— Мені б хотілося знайти людину, яка залишила його тут.

— Нащо це вам? — уже сердито вимовив голос у слу­хавку. — Утім, в будь-якому разі я нічого про жоден зошит не знаю! У вас є якісь серйозніші запитання?

— Ні, лише це, — відповів я.

— То вважайте, що це мій дядько залишив свій щоденник. Він один там жив, наскільки мені відомо. Хоча ми майже не спілкувалися, тож не знаю напевно. Живіть собі, молодий чоловіче, кладіть вчасно гроші на картку. І все! Я вас не турбую, а ви мене. До побачення!

За інерцією я збирався відповісти: «До побачення», — проте він уже відімкнувся, залишивши мене в тому ж спантеличенні. Я перебрав у голові інші способи дізнатися про автора щоденника, одначе нічого слушного на думку не спадало.

Що й казати, склалася справді дивна ситуація. Ко­лись та­то казав мені: «У незвичайній ситуації не ро­би як зазвичай». І що ж робити мені в цій ситуації? Напевно, мені потрібна порада від незвичайної людини. Найнезвичайнішої з усіх, кого я знав.