Лише секунда

Спогади про моє дитинство

Мені сповнилося три роки, коли мама привела мене в дитячий садочок. Вона не запитала, що я про це думаю. Напевно, мені щось розповідали про садок, але я нічого не запам’ятав. Я озирнувся і побачив, що мами більше немає поруч. Вона непомітно пішла. А я залишився. Мені хотілося заплакати, але я не наважився. Адже не буду ж я жити тут. З оцими дітьми, які можуть брати мої іграшки. Вдома я знав, що у мене є мої власні речі. А тут усе було геть по-іншому. Я погано пам’ятаю, що робив там. Та мені не подобалося. Це я знав напевно. Чому мама тоді пішла непомітно? Навіщо? Я не любив їсти в садочку, вдома їжа набагато смачніша. Мама по телефону розповідала своїм подругам, що мені в садочку подобається. А насправді я весь день чекав, коли вона прийде і забере мене. Після полудня мій настрій поступово поліпшувався. Коли мама приходила — я одразу веселішав. Мама раділа і посміхалася мені. Ми йшли додому звичною дорогою, я підстрибував і щось розповідав. Мені було дуже добре дорогою додому. Набагато краще, ніж у садочку. І навіть краще, ніж вдома.

Аж тільки в підготовчій групі мені по-справжньому почало подобатися. Ми зверхньо ставилися до малюків з молодших груп. У мене з’явилися двоє перших друзів: Віталік і Костя. Ми з ними говорили про те, як підемо в одну і ту ж школу. І ще планували, як вирушимо далеко за місто на пошуки скарбу. Це я вигадав і запропонував. Ми навіть хотіли потренуватися у дворі садочка, але вихователька не дозволила нам викопати глибоку яму. Коли мама сказала, в якій школі мені доведеться навчатися, я довго плакав. Тому що Віталік і Костя йшли до іншої.

Я прийшов до школи і зрозумів, що мені тут подобається. Бо я не чекав маму, а йшов додому сам. Я відчував, що дорослішаю, і хотів, щоби це сталося якнайшвидше. Я дивився на себе в дзеркало, витягався вгору і уявляв, що стану колись дорослим і буду робити те, що вирішу сам. Купувати собі все, що мені хочеться, ходити в кав’ярні, коли заманеться. Я буду йти вулицею з легкою посмішкою, і нікому навіть на думку не спаде говорити про те, що мені потрібно робити, що одягати і що їсти. Я вмикав телевізор, де якийсь сучасний популярний ансамбль підстрибував із гітарами на сцені і наспівував багато разів з різною інтонацією одні й ті ж нехитрі тексти. І мені хотілося так само кривлятися і виспівувати на сцені.

Я любив учитися і думати. Не любив піднімати руку і питати вчителя. Навіщо дізнаватися відповідь, якщо хочеш подумати над нею довше? Не любив піднімати руку, щоби відповідати. Навіщо говорити всім відповідь, якщо просто зрозумів, якою вона має бути? І ще не любив, щоби на мене дивилися. Усі ці діти, які чомусь потрапили до одного класу зі мною. Я дивився на них і зітхав. Як же довго мені вчитися з ними? Я довго звикав до них усіх. Сидів за однією партою з хлопчиком, якого звали Толік. Ми скоро потоваришували. Часто за ним приходила мама, забирала зі школи і розпитувала, які оцінки він отримав за день. Нам було по дорозі, тож ми йшли додому всі разом, а Толік розповідав про свій день у школі. Він був одним із найкращих в класі. Зазвичай отримував п’ятірки, але іноді траплялися і четвірки. Ніби теж гарна оцінка, але мама Толіка завжди засмучувалася. Вона напружувалася і замовкала. Робила паузу. І від цієї паузи Толік опускав голову, його і без того пухкі губи надувалися ще більше: Толік насилу стримував сльози. А його мама починала говорити. Дуже тихо, але дуже виразно. Кожне її слово пронизувало не тільки його свідомість, а й мою. Після її слів я сам боявся й згадати про свої четвірки. Вона розповідала, навіщо і для чого ми вчимося, про те, якими ми можемо стати людьми і якими можемо не стати. Толікове обличчя викривлялося і робилося непривабливим. Великі сльозини стікали по його щоках, а мама продовжувала говорити з ним тим самим тихим голосом, який відбивався криком у моїй голові.

Деяких людей плач робить красивими, але Толік плакав негарно. У ці моменти мені хотілося відійти від нього подалі, але я стримував себе. І ще мені здавалося, що від нього починало якось по-іншому пахнути. Мені хотілося втекти від цього запаху, але я плентався поруч і думав, що добре б йому отримати завтра самі п’ятірки.

Якось на одному з уроків почалася розмова про різні національності, як всім їм добре живеться у Радянському Союзі.

— А ти хто за національністю? — спитав я в Толіка

— Єврей, — відповів він.

— А хто такі євреї і де вони живуть? — здивувався я, адже точно знав, що такої республіки в Радянському Союзі немає.

— Ми живемо тут, — відповів Толік.

Увечері я запитав у батьків:

— А хто такі євреї?

Вони перезирнулися і відповіли мені щось, але я не збагнув до кінця сенсу сказаного. Усе зводилося до того, що є ті євреї, які живуть у нашій країні, і вони хороші. А є ті, які живуть в Ізраїлі, і вони погані.

— А хто взагалі живе в Ізраїлі, ізраїльтяни? — запитав я.

— Євреї, — відповіли вони, чим остаточно мене заплутали.

Я відклав убік щоденник і витер з лоба піт. Тремтячими руками підняв чашку і відпив з неї остиглий чай. Шматочок заварки застряг в зубах, я дістав його язиком і проковтнув. Сидів, втупившись у щоденник, намагаючись привести думки до пуття. Отже, у мене був друг Толік в школі, і він зараз живе в Ізраїлі. Я не бачив його багато років, але зараз згадав і Толіка, і його маму, і шкільну парту, за якою ми сиділи. І все з’явилося в таких деталях, що зробилося моторошно. Ніби ти випадково відкрив стару шафу з непотрібним мотлохом, а звідти випали на підлогу речі, про існування яких ти забув і не збирався згадувати, і знову стали частиною твого життя.

Але ж я не писав цього? Я ніколи не вів щоденників.