Лише секунда

Щоденник

Це мій щоденник. Моя можливість поговорити чесно з собою. Дуже складно буває докопатися до самого себе, дістати із самих глибин справжню, а не вигадану сутність. Хочеться вірити у свою унікальність, що десь там в глибині ти дуже чесний і дуже правильний. Мені здається, що це неправда. Здається, що якщо достатньо довго копати вглиб, можна докопатися до самого низу. Найнижчого низу. Низької ницості. І визнавши її, отримати шанс на те, щоби піднестися. Я багато разів думав про це, але щоразу, йдучи цим шляхом, звертав убік. Ховався за якимись помилковими думками, йшов обхідними дорогами. Дорогами в нікуди.

Чого я прагну? Чого хочу? Чого я точно не хотів прийняти, то це можливості просто пливти за течією. Жити сьогоднішнім днем. Насолоджуватися тим, що маєш.

Я не тварина, що шукає гармонії з навколишнім світом. Я людина, яка цей світ створює.

Я не хочу мислити дурними кліше про кризи. Під кожен вік можна підігнати ту чи іншу кризу. Все, що трапиться з тобою в тому чи іншому віці, вже описано тим чи іншим мудрим вченим і потрапляє під обґрунтовану теорію. Можна придумати будь-які рамки для минулого.

Я заплутався і розумію, що десь припустився помилки, зійшов на інший шлях, але йду ним уже так довго, що тепер простіше вигадати собі іншу мету, ніж повертатися. Куди повертатися, якщо все більше безжиттєвих безбарвних волосинок на моїй голові? І як припинити вірити, що ця неправильна дорога веде до найкращої мети?

Я ніколи не вів щоденників. Здається, їх потрібно заповнювати день у день, поки події та деталі свіжі, як ранкова роса, поки зірвані травинки не зів’яли і не перетворилися на мертво-брудні уривки минулого.

Я спробую почати від самого початку, намалювати словами автопортрет на полотні часу.

Я ж ніколи не вів щоденників.