Лише секунда

В очікуванні Нового року

Я поставила маленький стільчик біля віконця на кух­ні і обережно виставила на нього одну ніжку. Руками трималася за підвіконня, яке було трохи вище від моєї голови. Залишалося зробити найскладніше — рух вперед і вгору всім тілом, приставити другу ніжку поруч. Тоді я стану вищою і зможу визирнути на вулицю. Та одного разу стільчик уже впав, я перекинулася на підлогу і довго плакала, спершу від переляку, потім від болю, а потім знову від переляку.

— Донечко! — покликала з кімнати мене мама.

Зараз мама скаже, що треба йти. Я міцно-міцно схо­пила пальцями підвіконня і відірвала ногу від підлоги. Стільчик скрипнув, але залишився стояти рівно. Вийшло! Тепер я могла бачити далеко-далеко: великі будинки десь удалечині, сіре небо і чорну смужку землі біля сусіднього з нашим будинку. Вона була темною, тобто снігу не було. Я сумно зітхнула і поклала голову на руки.

— Одягаймося! — гукнула мама.

Я подумала, що треба поглянути трохи далі. Раптом сніг є, просто його мало. Я міцно обхопила руками підвіконня і підвелася навшпиньки. Тепер вже могла бачити набагато більше. Велике коричневе дерево понуро схилилося вниз, машини стоять у дворі, чорні калюжі і сірий асфальт. Снігу не було. Стільчик піді мною заскрипів і ворухнувся, я злякано скрикнула і опустила п’яти вниз, щоб стояти міцно. Сусідній двір одразу зник. Прибігла мама подивитися, що зі мною.

— Марино! — закричала вона. — Ми ж так ніколи не вийдемо з дому! Тобі вже скоро потрібно обідати і спати, а ми навіть не погуляли.

Мені зовсім не хотілося йти на вулицю, але мама зняла мене зі стільця і заходилася одягати. Вона натягла на мене стільки одягу, що я ледь могла ворушитися і одразу спітніла. Я не хотіла казати про це мамі, бо вона почне бідкатися, що такій спітнілій йти на вулицю не можна, щоб не захворіти, і заходиться стягати з мене одяг й переодягати. Коли я уявила, як мама це робитиме, то вирішила просто мовчати і чекати. Мама металася по квартирі, щось поспіхом робила і збиралася. Нарешті вона взула мене в чобітки — і ми вийшли з дому.

— Снігу немає, — сказала я мамі, яка, здається, зга­дувала, чи нічого не забула вимкнути в квартирі, тому не відразу зрозуміла, про що я їй говорю.

Потім мама поправила мені шапку і запитала:

— Ти не спітніла?

Я похитала головою, щоб не засмучувати маму, і вона заспокоїлася.

— Може, ще випаде до Нового року, — сказала мама, але я зрозуміла, що вона не надто на це сподівається.

Ми вийшли на вулицю — і я заплющила очі від хо­лодного вітру. У важкому зимовому комбінезоні ходити незручно. Одна штанина чіплялася об іншу і свистіла. Ми повільно пішли доріжкою. Через те, що я спітніла, почувалася не надто приємно. Мама тримала мене за руку і трохи підтягувала до себе, щоб я не відставала. Вона побачила попереду когось знайомого і радісно замахала йому рукою. Іншою рукою мама сильніше потягнула мене, і довелося швидше перебирати ногами, щоб не впасти. Потім ми зупинилися навпроти дяді в довгому коричневому пальті. Він щось сказав мамі і поцілував її в щоку. Опісля присів, опинившись поруч зі мною, зняв рукавичку з руки і простягнув свою руку вперед, пропонуючи доторкнутися до його величезних пальців.

Я зніяковіла і відвернулася.

— Це дядя Ваня, Мариночко, — торсала мене мама. — Пам’ятаєш його? Привітайся.

Я не пам’ятала дяді Вані, але сказала: «Добридень» — кудись убік. Він засміявся і доторкнувся до моєї шапки і голови рукою. Мені це не сподобалося, і я вперто дивилася в інший бік, поки вони з мамою сміялися і розмовляли.

По доріжці до нас наближався інший дядя в куртці з каптуром. Мені здалося, що йому холодно, тому що він постійно притискав свій каптур ближче до обличчя. Порівнявшись із нами, той дядя зупинився, подивився на мене і посміхнувся. Не знаю, чому, але мені так само захотілося у відповідь посміхнутися йому.

Ми стояли, дивилися одне на одне і посміхалися. Потім дядя присів близько-близько біля мене. Від нього йшло тепло, мені стало добре, і захотілося, щоб він і далі отак сидів і посміхався. А він раптом підвів голову, випростав руку і показав кудись у небо. Я підняла голову і ахнула! Адже там, змахуючи крилами, летіли дві людські фігурки: чоловіча в чорному костюмі і жіноча в гарній довгій сукні. Вони трималися за руки. Здається, вони побачили мене, тому що жваво замахали мені руками, а жінка піднесла пальці до губ і відправила вниз повітряний поцілунок. Ніби хтось поцілував мене в щоку. Чи це був дядя в кап­турі, чи повітряний поцілунок долетів до землі.

— Мамо, подивися! — я обернулася, посмикали маму за руку і показала вгору.

— Зараз, зараз, Мариночко! — сказала мама, беручи мене за руку і продовжуючи говорити з дядею Ванею.

За кілька секунд мама таки підвела голову догори, а потім подивилася на мене:

— А що ти там побачила?

Я подивилася на небо, але люди з крилами зникли, напевно, вже полетіли звідси. Я обернулася до дяді з каптуром, але він теж зник. Мені зробилося дуже сумно, і я заплакала.

Дядя Ваня почав гладити мене по голові і щось говорити, але мені хотілося, щоби він прибрав свою руку і швидше пішов від нас.

— Це ми сьогодні вийшли пізно, тож вона капризує, — пояснила мама. — Нам уже потрібно їсти і спати. Так що бувай, Ваню, побачимося.

Дядя Ваня сказав мамі: «Бувай, Олю», — знову поці­лував її в щоку, сказав мені, щоб я не плакала, і пішов. Залишившись удвох із мамою, я відчула себе набагато краще. Ми погуляли ще трохи і повернулися додому.

Я трішки кашляла, і мама засмутилася через це:

— Що, знову хочеш захворіти? — бідкалася вона. — Не думай навіть про це, я більше не можу пропускати роботу і сидіти вдома.

Я похитала головою, щоб зробити мамі приємно. Ми з нею сиділи на кухні і їли гарячий суп. Я помішувала його ложкою і дивилася, як овочі наздоганяють одне одного в тарілці.

— Мамо, а коли овочі бігають по колу, то незрозуміло, хто з них насправді попереду, а хто наздоганяє.

Мама засміялася, підвелася і поцілувала мене.

— Мамо, а коли настане Новий рік, на вулиці випаде сніг?

— Мені б дуже цього хотілося, — відповіла мама. — А ти хотіла б, щоби на Новий рік до тебе прийшов Дід Мороз?

Я покрутила ложкою суп в інший бік, і овочі тепер бігали одне за одним в зворотному порядку.

— Мені хотілось би, щоби тато прийшов, — сказала я і поклала ложку на тарілку.

Овочі в ній ще якийсь час за інерцією бігли навви­пе­ред­ки, але з кожним новим колом їх рух уповільнювався.

Мама також поклала свою ложку, поставила лікті на стіл і сховала в долонях підборіддя. Маленька сльозин­ка викотилася з краєчка її ока, але мама тієї ж миті змахнула її:

— Тато теж хотів би прийти до тебе. Але він зараз далеко. Шукає нас, та ніяк не може знайти. І мені дуже хотілося б, щоб саме зараз поруч із ним був справжній друг.

Мама заплющила очі, і я бачила, що вона ось-ось заплаче. Вона встала з-за столу і пішла до ванної.

Колись мама сказала, що люди не можуть літати, тільки птахи. Мені здається, що мій тато зміг би.

Я сидів на березі й дивився, як сонце сідає в безмежне море. Воно переливалося відображенням і манило за собою в глибину. Не дивлячись, я піднімав із землі гладенькі овальні камінчики, тримав їх якийсь час у стиснутій долоні, прикладав до вуха, слухаючи їх шепіт, і лише потім кидав у море перед собою. Воно заковтувало камінці в себе і дякувало мені сплеском хвилі біля берега і циліндричними колами, що розходилися на його гладіні.

— Бачиш, це море. Воно було тут ще тоді, коли ми з тобою не існували. Ми йому не заважаємо. Можемо потривожити його, але ненадовго. Воно не сердитиметься. Хіба що обіллє нас жартома хвилею і швидко втече геть відливом. Потім повернеться, тихо підбереться ближче і запитає, чи не образилися ми.

Мої пальці намацали на ідеальній поверхні камінця невелику щербинку.

— Ти все ще недосконалий. Я кину тебе в море, віддам тебе йому. Море котитиме тебе по дну, не пробуючи виправити, але мине багато років — і ти станеш ідеально гладеньким. Можливо, від зіткнення з такими ж, як ти, вбереш у себе їхні прожилки, які красиво виблискуватимуть на сонці.

Половина сонця вже опустилася у воду. Велика біла чайка, широко розкинувши крила, пронеслася з опущеною головою, раптово напружилася і каменем кинулася вниз у воду, виринула і, задоволено струсивши з себе бризки води, полетіла геть.

Я підніс камінчик до вуха і послухав, як він говорить зі мною голосом моря.

— Я кину тебе у воду. А потім коли-небудь, не знаю коли, але знаю, що це станеться, маленька дівчинка опустить руку в море і дістане тебе з води. Вона зігріє тебе в долоні і легенько проведе по тобі своїм маленьким пальчиком. І хоч твоя щербинка і зникне, вона зупиниться саме на цьому місці і ніжно погладить його. Вона закричить: «Мамо, поглянь!» І побіжить з тобою від моря, з її маленьких гладеньких п’ят розлітатиметься віялом сіро-рудий пісок. «Тут на камені намальована квітка!» —

схвильовано вкаже вона на білі лінії, які сплетуться на тобі чудернацьким візерунком. Відвезе тебе додому і берегтиме як найважливішу річ. І коли відчуватиме неспокій, братиме тебе, зігріватиме теплом рук і по­сміхатиметься, заплющуючи очі.

Я приклав камінь до вуст і легенько поцілував щербинку, яка зробила його неідеальним. Потім розмахнувся і кинув подалі від себе. Не чекаючи моменту, коли він розітне хвилю і тихо сховається під водою, я заплющив очі.

Був пізній вечір. Великі пластівці снігу летіли зусібіч. Я побачив перед собою великий будинок із роєм освітлених вікон. Відірвавшись від землі, я підлетів до одного з них. Вікно вкривав густий іній, тож я не міг заглянути всередину. Та раптом відчув, що хтось там за вікном тре рукою по склу. Все ширші кола розповзалися на шибці, невловимо змінюючи візерунок інею. Нарешті в самому центрі круга я побачив маленький кулачок, який своїм теплом розтоплював сніг на склі. Я простягнув руку йому назустріч, щоби допомогти, але лід не танув від моїх зусиль. Рухи кулачка за склом сповільнилися, він наче втомився. «Потерпи, ще трохи», — прошепотів я йому.

Він зупинився, немов прислухався, і з новою силою заковзав холодною поверхнею. Крижинки танули і стікали вниз, на склі з’явився прозорий отвір. Великі дитячі очі визирнули назовні і посміхнулися, перетворившись на щілинки.

Я розплющив очі. Камінчик доторкнувся до води, здивовано присвиснув і зник. Від сонця залишилася лише тонка червона смужка. Воно ось-ось остаточно впаде в море — і яскраві гарячі червоні хвилі побіжать його поверхнею.

Я опустив руку і погладив білого кота за вухом. Він лагідно замуркотів і витягнув лапи, граційно вигинаючи спину.

— Як добре, що ти зі мною. Як би я хотів знати, про що ти муркочеш. Як би я хотів дізнатися, про що ти мовчиш. Адже я так і не зміг зрозуміти, хто я, куди йшов і навіщо.

Білий кіт посунувся до мене ближче і потерся головою об штанину.

— А десь далеко зараз маленька дівчинка дивиться у вікно крізь вузьку розталу смужку і радіє пластівцям снігу, який вона так чекала, адже скоро настане Новий рік. І нас розділяє це море, за яким лежить величезний океан. Цілий океан часу.

Червона смужка на обрії розчинилася в морі.

— Андрію, можна я увімкну світло? — голос здався знайомим, але згадати його я не міг.

— Не треба, — відповів я. — Не треба.

Біля будинку номер тридцять два на вулиці Гоголівській перетоптувався з ноги на ногу і пританцьовував, коцю­біючи на морозі, хлопець, років трохи більше двадцяти, у короткій куртці. Він поглядав на годинник і невдоволено шепотів собі під ніс прокльони на чиюсь адресу. Нарешті до будинку під’їхала машина, з якої вийшов огрядний чоловік середніх літ. Потім з’явилася жінка. Вона, скри­вившись, подивилася на бруд під ногами і озирнулась навколо. Хлопець підбіг до них і запопадливо посміхнувся. Вони поговорили деякий час, оглядаючи разом будинок, й рушили до під’їзду.

Хлопець увійшов першим.

— Ой, навіть не знаю, — лепетала жінка. — З одного боку, ніби в центрі квартира, з іншого — будинок он який старезний. Здається, оті балкони зараз повідпадають. Ми для доньки квартиру шукаємо. Вчитиметься в Києві, тож ми хочемо, щоб вона жила на квартирі. Ці гуртожитки за­раз такі, що ніяких умов для навчання. На квартирі спо­кійніше, та й нам приїхати можна. Правда, Колю?

Огрядний чоловік тяжко ступав сходами і шумно видихав із себе повітря:

— Угу.

— Так, звісно, краще на квартирі, — погодився хло­пець. — У нас часто знімають для дітей. Усі задоволені.

А тут місце престижне: скверик поряд, будинок із кішками, Обсерваторна гірка.

— Будинок із кішками? — здивувалася жінка.

— Ось тут навпроти. Цікавий отой, зелененький, і кішки на фасаді.

— Ми не кияни, — буркнув огрядний чоловік, даючи зрозуміти, що його цікавить квартира, а не розмальовані кішками сусідні будинки.

Вони піднялися на третій поверх і повернули ліворуч. Молодий чоловік дістав із кишені зв’язку ключів і встромив один із них у замковий отвір. Спробував повернути, але замок не піддавався.

— Давно не відчиняли, — перепрошуючи, пояснив він.

— І довго тут вже ніхто не живе? — поцікавився огрядний чоловік

— Десь з осені, але квартира гарна, просто якось так виходить, що ніхто не знімає.

Нарешті замок піддався — і двері зі скреготом відчинилися.

— Прошу!

Вони увійшли в темний коридор, і хлопець деякий час нишпорив руками по стіні в пошуках вимикача.

Нарешті тьмяна лампочка висвітлила маленький вузький коридорчик, наполовину зайнятий високою і довгою шафою-передпокоєм. Вони втрьох пройшли всередину і огляділися. Жінка зморщила ніс, зітхнула, а потім на секунду її обличчя набуло замисленого виразу.

— А запах такий, ніби хтось тут живе. Колю, ти від­чуваєш? — вона обернулася до огрядного чоловіка.

Той зітхнув, знизав плечима, показуючи, що йому байдуже, і попрямував углиб квартири до кімнати. Якийсь час вони провели там, а за десять хвилин вийшли, спустилися вниз і попрощались.

Коли машина від’їхала, юнак невдоволено махнув рукою і дістав мобільний телефон:

— Добридень, — привітав співрозмовника. — Щойно дивилися вашу квартиру. Потрібно ціну знижувати, інакше ми її ще довго здаватимемо.

Він вислухав відповідь і сказав: «Добре, подивимося, до побачення». Сховав телефон у кишеню, чортихнувся під ніс і пішов геть.

Двір спорожнів, і лише дерева неспішно похитували змерзлим гіллям. Та за кілька хвилин у центрі порожнього двору, наче нізвідки, з’явився чоловік у теплій куртці з каптуром. Здавалося, він не міг вирішити, що ж йому робити далі, і в нерішучості стояв, широко розставивши ноги і похитуючи головою у відповідь якимсь своїм думкам. В руках тримав згорток, який міцно притискав до грудей.

Нарешті чоловік зважився і впевнено рушив до того ж під’їзду. Відраховуючи сходинки, він піднімався вгору, уважно розглядаючи стіни. Затримався поряд із черепом з кістками, посміхнувся і рушив далі. Між другим і третім поверхом скинув з голови каптур і за кілька секунд зупинився навпроти дверей до квартири номер п’ять. Якийсь час постояв біля них, немов услухаючись у звуки, потім відкрив їх і ввійшов у квартиру.

Чоловік, не роздягаючись, зайшов до кімнати, сів у крісло. Поклав свій згорток на коліна і сидів так деякий час із заплющеними очима. Потім встав, підійшов до вікна і подивився на порожній двір. Ворона, яка пролітала повз, повернула в його бік голову, і чоловік якимось дивним чином побачив своє відображення в її чорному оці.

Він поволі відтягнув килим вбік, і, підчепивши ніг­тем дощечку паркету, підняв її. Вона легко піддалася і вийнялась. Чоловік повторив те саме ще з кількома наступними, і, отримавши достатньо великий отвір, вклав у нього свій згорток і акуратно заклав дощечки на місце, відновлюючи цілісність паркету. Накрив килимом і повернув кімнату до колишнього порядку.

Зробивши це, чоловік підійшов до дзеркала, впевнено кивнув сам собі і рушив до виходу. Раптом зупинився, повернувся до вікна і намалював на ньому серце. Охопив його контури в повітрі долонями і поцілував. Потім накинув на голову каптур, повернувся в коридор, вийшов з квартири, збіг східцями, перетнув двір і зник.

Велика чорна ворона приземлилася в центрі двору, оглянулася, побачила крихти хліба і, нервово озираючись на всі боки у пошуках небезпеки, склювала їх. Переконавшись, що більше нічого їстівного тут не знайде, змахнула крилами і полетіла.

Великі клапті снігу фарбували Київ у білий колір. Спря­мований пензлем небесного художника, сніг поволі спускався, вишукуючи непофарбовані ділянки і темні плями. Він приховував кинуті на асфальт недопалки, уламки скла, клапті паперу, — сніг не міг очистити, лише показати, якою може бути чистота.

До снігу ставилися по-різному. Хтось набирав його пригорщами, підкидав угору і чекав, коли він опуститься вниз, впаде на голову, розтане і скотиться тонкими струмочками по обличчю. Хтось обережно ступав слизьким утоптаним снігом, перевіряв свою рівновагу перед кожним новим кроком і балансував руками для надійності. Хтось сердито бив по снігу підборами, поправляв шалик, діставав з кишені зім’ятий носовик, шумно сякався і обурювався тим, що сніг взагалі існує і заважає жити. А хтось не зважав, залишався байдужим. Сніг? То й що.

Двері старого будинку дореволюційної побудови на розі Червоноармійської та Димитрова прочинилися, і вистромилось гумове колесо інвалідного візка. Чоловіча рука штовхала двері вперед, іншою рукою, мабуть, крутячи колесо і просуваючи візок на нові сантиметри. Нарешті йому вдалося виїхати на бетонний майданчик, укритий утрамбованим снігом. Здавалося, колеса не зможуть затриматися на ньому і за інерцією рушать далі. Однак іззаду його притримала тонка, але несподівано сильна, жіноча рука.

Жінка допомогла спустити візок зі сходинки, нахи­лилася до чоловіка і м’яко доторкнулась до його щоки вустами. Він підніс руку до місця її поцілунку і сказав:

— Забув поголитися.

— Нічого, — відповіла вона.

— Дай мені снігу.

Вона зачерпнула сніг руками і передала йому. Чоловік почав ліпити з нього круглий пружний сніжок, потім прицілився в дерево неподалік, спираючись на одну руку, підвівся й кинув, намагаючись влучити. Сніжок черкнув по стовбуру, і жінка заплескала в долоні.

— Шкода тільки, що пандус ніяк не зроблять, тоді я б і сам спускався, — зітхнув чоловік.

Жінка махнула рукою і промовила:

— Я завжди допомагатиму тобі.

Вона поклала руку йому на плече, і двоє неспішно рушили вглиб двору. Неподалік від їхнього під’їзду були сходи, що вели вниз до входу в підвал. Поруч зі сходами на люку, навколо якого розтанув сніг, лежав великий чорний дворняга з сумними очима.

— Подивися, який цікавий пес: весь чорний, неначе попіл, а одне вухо біле-біле, ніби його хтось недофарбував, —

сказав чоловік. — Сумний і худий. Голодний, напевно. Треба б його нагодувати.

— Може, потім? — запропонувала жінка, але він заперечливо похитав головою.

— Хто знає, що потрібно буде зробити потім, а зараз йому дуже треба поїсти.

— Гаразд, почекай тоді мене тут, — покірно погодилася вона й повернулася до під’їзду.

Чоловік у візку якийсь час мовчки спостерігав за псом, який напружився, очікуючи покарання, і неспокійно бив хвостом по асфальту, дрібно тремтячи.

— Не бійся, друже, — ніжно сказав чоловік. — Ніхто тебе не скривдить. Потерпи трохи, потім повернеться весна, тепло. А там, брате, заживемо. Прорвемося.

Собака уважно вислухав його і, здається, заспокоївся.

Жінка з маленькими сильними руками повернулася, несучи в руках газетний згорток. Вона розгорнула його і поклала перед псом. Той підхопився, швидко обнюхуючи порізану великими шматками ковбасу, але не їв, з не­до­вірою позираючи на людей.

— Давай, друже, — підбадьорив його чоловік, і собака накинувся на їжу.

Він швидко хапав великі шматки і ковтав, майже не жуючи. З’ївши приблизно половину, собака голодно оглянув залишки, але не став їх чіпати.

— Лишаєш на потім? — запитала жінка. — Не треба, ми тобі ще принесемо.

Пес знову влігся на теплому люку і дивився на людей знизу вгору сумними очима.

— Послухай, що написано, — мовив чоловік, нахи­ляючись з інвалідного візка до засмальцьованою ковбасою газети, що лежала на землі. — Вчора, четвертого січня, у віці дев’яносто трьох років померла єдина у світі людина, що пережила два атомних бомбардування, — Цутому Ямагучі.

Жінка зітхнула і взяла його за руку. Вони помовчали трохи, немов би прощаючись із незнайомим японським чоловіком, і рушили до проходу, що вів із двору на вулицю. Пес дочекався, поки вони зникнуть, повернувся до газети і взяв найбільший зі шматків ковбаси, що лежав на фотографії старого японця, який пильно дивився з газетної сторінки. Собака повільно спустився сходами, що вели в підвал. Там біля дверей лежав, скрутившись, обгорнутий лахміттям, чоловік. Пес обережно підійшов до нього і поклав шматочок ковбаси поряд із його головою. Він деякий час сидів поруч із людиною, а потім наблизився і лизнув обличчя. Чоловік жодним чином не відреагував, жодна клітинка його тіла не відповіла на дотик. Собака стояв поруч і важко дихав, випускаючи з рота хмари пари. Потім він лизнув людину наполегливіше, захоплюючи підборіддя, ніс і повіку. Проте та залишилася нерухомою. Собака злякано оббіг тіло, обнюхав, сів поруч і тихо заскиглив. Тонкий монотонний звук піднімався догори і виходив у двір, заповнюючи його собою. Потім звук зробився ледь чутним, а пізніше затих. Пес лежав поруч із чоловіком, поклавши голову на його нерухомі коліна. Сльози стікали по його морді і губилися в чорному лахмітті.

Секунди складалися у хвилини, хвилини в години, а дні змінювали один одного. Цієї зими погода була мінливою. То гримучі морози сковували місто в крижаних обіймах, то тривала відлига занурювала його в сіро-брудну палітру калюж. Було або красиво, але холодно, або не холодно, але противно і сиро. І лише в лічені миті все було майже ідеальним. У такі секунди як ніколи багато людей кажуть: «Як добре, що саме зараз я перебуваю саме тут». Одна секунда щастя, після якої тобі знову щось знадобиться.

Нас вкинули у це життя. Не запитали заздалегідь, не провели співбесіду, не дали можливості задати уточнюючі питання, не надали часу на обдумування. Ніяких «я згоден» або «я відмовляюся». Просто сказали: «Летіть, метелики!» І ми махаємо крилами, насолоджуючись своєю свободою, але не знаючи, що з нею робити. Забиваємо себе різними заняттями і, якщо виходить, говоримо: «У мене цікаве насичене життя».

І що з того, метелику? Коли я дивлюся на яскраву роз­мальовку твоїх крил, як ти пурхаєш, перелітаючи з квітки на квітку, то мимоволі й сам починаю відчувати проникливо. І мій подих перехоплює, а в самому краєчку ока народжується сльозинка. Я знімаю її мізинцем і простягаю тобі. Я напою тебе, лети до мене! Сідай зручніше. А чого ти кривишся?! Так, вона солона, адже це моя сльоза. Вона прозора і чиста для погляду, але солона на смак. Ти вічно незадоволений, мій метелику. Я подарував тобі крила і зробив тебе вільним. Я не чекаю від тебе подяки і не стану вказувати, але що ти хочеш від мене? Навіщо просиш забрати свободу? Я не будуватиму для тебе золоту клітку. Я не винен, що ти можеш вибрати найважливіше бажання, але крутиш головою, намагаючись підгледіти його в інших. Ти хочеш, щоб мої сльози не були солоними, як морська вода? Ти хочеш забрати в них смак — що ж залишиться натомість? Я дивлюся на тебе — і моє око радіє, але душа неспокійна. Я дав тобі лише секунду. Лише секунду на моєму годиннику, і вона скоро закінчиться. Це завжди відбувається несподівано. Давай-но я відправлю тебе в місто. У холодне зимове місто, де сутінки співають свої пісні. Я посаджу тебе на долоню і легенько дмухну. І ти полетиш його вулицями, заглядаючи у вікна і кружляючи навколо тьмяних вуличних ліхтарів. Метелики не літають взимку? Нічого. Гадаю, цього ніхто не помітить. Люди надто поспішають, щоб думати про це. Вони рідко дивляться в небо. Це місто сповнене примарами, а їм байдуже. Вони виходять на вулицю і мовчазно крокують тротуарами. А треба лише підвести голову, подивитися навколо і запитати себе: «А що, як частина цих людей — насправді привиди?» І ти одразу зрозумієш, що так воно і є. Відразу ж збагнеш, що ці набиті вагони метро, ці автомобільні затори, ці стовпотворіння і черги створюють примари. Подивися на те, що він котить у візочку в супермаркеті. Хіба нормальна людина купить таке?

Лети, метелику, нехай хтось і здивується, він забуде про тебе скоро. За мить. Лише за секунду. Лети, ти знаєш, де він живе. Він забув зачинити кватирку. Добре, що у нього старий будинок, в якому можна забути відчинену кватирку. Залітай через неї всередину. І скажи йому. Скажи, нехай залишить свій щоденник під скрипучими дошками паркету. Там йому місце. Найкраще місце з усіх. Скажи йому, що його секунда закінчилася. Просто минула. І десь наприкінці її він зрозумів найголовніше. Що був вільний завжди, весь цей час. Секунда — це завжди секунда. Просто комусь здається, що в нього вона закінчилася раніше. Він вибрав так, що тут скажеш. Я бачив, як він вибирав, і ця маленька сльозинка, яку ти, метелику, пив, була про нього. Він шукав собі вірного друга, шукав усе життя. Ти знаєш, я знайшов йому одного. Мені здається, їм буде добре разом. Вони будуть сидіти на березі і слухати шум хвиль. А зараз його секунда минула. Його вже немає, але він все ще там, все боїться за свою дружину. І свою дочку. Скажи йому, що коли вона виросте, на її щоках будуть з’являтися ямочки щоразу, коли вона посміхатиметься. І одного разу вона сяде на березі моря, набере жменю каміння і кидатиме його у хвилі, дивлячись, як кола розходяться по воді. Вони сидітимуть разом на березі безкрайнього моря, і вона розповідатиме йому свої дивовижні історії. Я так люблю їх слухати, шкода, що у неї так само є лише секунда. Вони будуть сидіти так близько — їх просто розділить океан часу.

Лети, мій янголе. Скажи йому, що там — дорогою від річки Снов закінчилася його секунда. Скажи, що вона завжди підходить до кінця несподівано. Скажи, що з ними двома, його Олею і його Мариною, все добре. Він був вільний обирати. Він сам так обрав.

Лети.

Цього дня зимове сонце світило якось інакше. Не так, як у попередні дні, а так, коли ти відчуваєш, як разом із яскравим світлом на твою шкіру лягає довгоочікуване тепло. Весело дзвеніли струмочки, а бурульки зривалися з дахів і з гуркотом розбивалися об асфальт. Був ніби звичайний день, просто люди посміхалися частіше.

Ще зовсім трохи, і в місто знову прийде весна.

Так сталося, що я ніколи не бачила свого тата. Таке трапляється, і мені немає кому дорікати. Мені здається, що мама завжди старалася робити так, щоби він був десь поруч. Попервах це було, як гра. Я питала: «А що тато сказав би?» А мама відповідала. І ті її слова відрізнялися від того, що сказала б вона сама.

Я так звикла до цього, що навчилася придумувати відповіді сама. Його слова. Іноді ми навіть сперечаємося. Я його запевняю у чомусь, а він не погоджується. Ми обоє досить вперті, тому, навіть розуміючи свої помилки, не визнаємо їх одразу. Має минути трохи часу, щоб вгамувалися емоції, тоді вже можна визнати неправоту. Та я точно знаю, що наші сварки тимчасові. Він також знає.

Більш за все мені хотілося б побачити його, потримати в своїх долонях його тверду шорстку руку. Чому неможливе є таким бажаним?

Я була ще зовсім маленькою, коли мама розповіла мені все про ту аварію. Вона хотіла, щоб я знала, що тоді відбулося, без жодних прикрас і брехні. Спершу мені важко було це зрозуміти, та згодом осягнула й відчула все. І що краще я усвідомлювала, то дорожчим він робився для мене.

Ось і зараз він стоїть десь поруч і розмовляє зі мною.

— Тату, чому ми не можемо жити вічно?

— Не знаю.

— А я гадаю, що можемо, просто треба навчитися. Навіть якщо в тебе залишилася лише секунда, ти завжди можеш розбити її на мільйон миттєвостей, а кожну з них іще на мільйон, а потім іще та іще, і так до нескінченності.

— Ти маєш рацію, сонечку. Так воно і є. І кожну мить цієї секунди ми можемо жити по-різному. У цьому наш вибір. Та й доля невблаганна — рано чи пізно секунда закінчиться, з цим ми сперечатися не можемо.

Коли я приходжу до бабусі й дідуся, то завжди граюся з татовими речами. Там є його старі шкільні зошити, іграшки, малюнки. Я робила це безліч разів, і щоразу це було по-новому. А нещодавно я знайшла його. Серед старих книжок, які перебирала, з’явився старий вицвілий зошит із картонною обгорткою. На ньому охайно виведено літери «ЩОДЕННИК». Та він геть не схожий на татів шкільний щоденник з оцінками та підписами. Тож я навіть отетеріла від такої знахідки. Обережно струсила пил з обкладинки, сіла зручно та відкрила.

Та на мене чекало розчарування. Зошит виявився порожнім. Напевно, тато хотів почати записувати щось про себе, а потім вирішив, що це нікому не потрібно, крім нього самого. Таточку! Якби ж ти знав, що можеш це зробити для мене!

Я спитала в бабці, чи тато колись вів щоденник, але вона сказала, що ніби ні. Я забрала той зошит із собою. Може, колись допишу його замість тебе, тату.

— Тату, а людина може віддати своє щастя заради когось іншого?

— Може. Та це не зробить того іншого щасливим.

— Чому так?

— Людина завжди сама обирає, чи бути щасливою.

— То чи є сенс в тому, щоби віддавати себе?

— Не знаю. А чому сенсом обов’язково має бути щастя?

— Це приємно.

— Так.

Мама казала, що зазвичай водій одвертає кермо так, щоб удар прийшовся не в нього. Так велять інстинкти. Тато не встиг. Ніби почав, але зупинився чогось, завмер на півшляху, міцно стискаючи кермо. Чи справді не встиг? Інстинкти — це наша доля, те, що не належить нам й від нас не залежить.

Мені здається, що хтось тоді мав піти. Одній душі судилося відлетіти кудись у невідоме. І хоч як міцно стискати кулаки, із цим нічого не вдієш. Приймаю це, та не буду приймати всього іншого.

Я все одно розмовлятиму з тобою.

— Марино, ти вже заснула? — тихо, немов ніжна хвиля, що накочується на берег, прошепотів мамин голос.

— Ні, мамо, я просто лежу з заплющеними очима і думаю про…