Ловець невинних душ

4:46

Мертвий розплакався.

Цього разу він не запалив лампи, що стояла біля ліжка. Не сягнув по фломастер, щоб додати наступну подробицю на стіні мансарди на Віа-деї-Серпенті. Лежав у сутінках і намагався надати сенс тому, що бачив уві сні.

Упорядкував те, що пригадав стосовно подій у готельному номері в Празі.

Розбите скло. Три постріли. Шульга.

Відтворивши черговість, розгадав загадку.

Останні слова Єремії Сміта були такі: «Між добром і злом — дзеркало. Якщо ти в нього зазирнеш, то відкриєш правду».

Він зрозумів, чому не любить дивитися на себе в дзеркало. Після тих пострілів — по одному на кожного: на нього й на Девока. Але вбивця не був шульга. Шульгою було його відображення. Перший постріл розбив дзеркало.

Там не було третьої людини. Вони були самі.

Він здогадався про це після подій у відділенні інтенсивної терапії в клініці «Джемеллі», коли вистрелив без вагань. Але впевненості набув лише після сну, у якому знову побачив фінал тієї сцени. Він не знав, ані чому опинився в Празі, ані чому там був його вчитель. Не пам’ятав, про що вони розмовляли. Маркус був упевнений лише в одному: кілька годин тому він убив Єремію Сміта. А до того — і Девока.

На світанку до Рима повернувся дощ, який прогнав із вулиць темряву.

Покружлявши завулками кварталу Реґола, Маркус заховався під колонадою.

Він подивився на небо, і йому здалося, що дощ от-от не припиниться. Підняв комір плаща та рушив далі.

Діставшись Віа-Джулія, Маркус зайшов до храму. Він ніколи там не був. Клементе призначив зустріч у крипті. Зійшовши кам’яними сходами, Маркус усвідомив, що це надзвичайне місце. Підземне кладовище.

Перед тим як вийшов наполеонівський декрет про те, що померлі мають бути поховані подалі від живих, кожен храм мав своє кладовище. Але це, на якому опинився Маркус, відрізнялося від інших. Канделябри, декорації та статуї були виготовлені з людських кісток.

Вірян, які проходили біля ємності зі свяченою водою, вітав умурований у стіну скелет. Кістки були посортовані й складені в нішах. Їх були тисячі. Але це місце здавалося більше гротесковим, аніж жахливим.

Клементе, заклавши руки за спину, стояв, схилившись над написом під купою мертвих голів.

— Чому тут? — спитав Маркус.

Приятель повернувся до нього.

— Після прослуховування повідомлення, яке ти залишив сьогодні вночі на голосовій пошті, мені здалося, що це буде найвідповідніше місце.

— Де ми?

— Наприкінці XVI століття розпочало діяльність Братерство молитви і смерті. Воно ставило собі за мету забезпечити гідний похорон безіменним останкам, які знаходили або на вулицях Рима, або в околицях, або в Тибрі. Це були самогубці, жертви вбивств або просто померлі від голоду. Тут поховано близько восьми тисяч тіл.

Клементе був надто спокійний. У своєму повідомленні Маркус поінформував його коротко про події минулої ночі, але його приятеля вочевидь мало цікавило, чим усе закінчилося.

— Я маю враження, що тебе не обходить те, про що я повинен тобі сказати. Чому?

— Адже ми вже про все дізналися, — відповів Клементе.

— Ти кажеш «ми», але не хочеш сказати, кого маєш на увазі. Хто тобою керує? Я маю право знати.

— Я не можу на це відповісти. Але вони тобою дуже задоволені.

У Маркуса був розчарований вигляд.

— Задоволені чим? Я вбив Єремію, Лару не знайшли, а сьогодні вночі, після року амнезії, я повернув перший спогад. Це я стріляв у Девока.

Клементе мовчав протягом хвилини.

— У найбільш стереженій в’язниці сидить засуджений на смерть в’язень, який скоїв жахливий злочин і близько двадцяти років чекає на страту, — урешті озвався він. — П’ять років тому в нього діагностували новоутворення в мозку. Після операції він утратив пам’ять. Повинен був навчатися всього спочатку. Вважав за диво, що сидить у камері, засуджений за злочин, якого не пам’ятає. Тепер каже, що не має нічого спільного з убивцею й не міг позбавити когось життя. Звернувся про помилування, запевняючи: якщо не дістане його, стратять невинного. Психіатри переконують, що він щирий і це не просто хитрість задля того, щоб уникнути смертної кари. Але проблема полягає в іншому. Якщо людина відповідає за свої вчинки, то де її вина? У тілі, в душі чи в розумі?

Маркус раптом усе зрозумів.

— Ви знали, що я скоїв у Празі.

Клементе кивнув.

— Убивши Девока, ти скоїв смертельний гріх. Але нічого не пам’ятаєш, тож не міг його визнати. А якщо ти його не визнав, не міг дістати відпущення гріха. Ти його ніби не скоював. Тому тобі пробачили.

— І через це ти тримав мене в укритті.

— Що повсякчас повторюють пенітенціарії?

Маркус розмірковував протягом хвилини над тим, чого навчився, і промовив:

— Є місце, у якому світло зустрічається з темрявою. Там, у цій країні тіней, де все розмите, заплутане й непевне, і відбувається найважливіше. Ми хранителі цієї межі. Але всупереч усьому іноді через неї щось продирається. Моє завдання — повернути це щось назад, до світу темряви.

— Постійно перебуваючи на цій межі, деякі пенітенціарії перейшли на темний бік і вже звідти не повернулися.

— Ти намагаєшся мені довести, що те, що сталося з Єремією, сталося також зі мною, а тоді я про це забув?

— Не з тобою. З Девоком.

Маркус не розумів.

— Це він приніс пістолет до готельного номера. Ти його просто роззброїв і намагався захищатися. Дійшло до бійки й пострілів.

— Звідки ви знаєте, як це сталося? Вас там не було.

— Перед прибуттям до Праги Девок сповідався. Culpa gravis 785-34-15: протест проти указу Папи Римського або зрада Церкви. Девок виявив існування таємного ордену пенітенціаріїв. Імовірно, відчув, що щось іде не так. Хтось поцупив документи з архіву, чотирьох дівчат викрали і вбили, а слідство весь час не натрапляло на правильну стежку. Отець Девок став підозрювати своїх людей.

— Скільки взагалі пенітенціаріїв?

Клементе зітхнув.

— Ми не знаємо. Але сподіваємось, що рано чи пізно дехто з них вийде з укриття. Під час сповіді Девок не захотів назвати імен і прізвищ. Сказав лише: «Я припустився помилки і мушу її виправити».

— Чому він прийшов до мене?

— Ми думаємо, що він хотів усіх вас убити. І почати з тебе.

Маркус уже збагнув, як усе було, але не міг у це повірити.

— Девок хотів мені вбити?

Клементе поклав руку йому на плече.

— Мені прикро. Я мав надію, що ти ніколи про це не дізнаєшся.

Маркус поглянув у порожні очиці одного з багатьох черепів, що стояли в крипті. Ким була ця людина? Як її звали, який вона мала вигляд? Чи хтось колись її кохав? Як вона померла і чому? Була добра чи лиха?

Хтось міг би замислитись над цим, стоячи над його трупом, якби Девок його вбив. Як і всі пенітенціарії, він теж не мав особистості.

«Мене не існує», — нагадав він собі.

— Єремія Сміт сказав перед смертю: «Що більше я заподіював зла, то краще його викривав». А я замислююсь: чому не пам’ятаю голосу моєї матері, проте досконало викриваю зло? Чому я втратив усе, крім мого таланту? Обираємо ми зло і добро від народження чи це залежить також від шляху, який кожен із нас пройшов у житті? — Маркус поглянув на Клементе. — Я добрий чи злий?

— Тепер ти знаєш, що скоїв смертний гріх, убивши Девока, а потім Єремію, тому маєш сповідатися й постанеш перед Трибуналом совісті. Але я певен, що ти дістанеш відпущення гріхів, бо, якщо маєш справу зі злом, інколи мусиш забруднитися.

— А Лара? Єремія забрав із собою її таємницю. Що станеться із цією бідолашною дівчиною?

— Твоє завдання на цьому завершено, Маркусе.

— Вона вагітна.

— Ми не можемо її врятувати.

— А що буде з дитиною? Ні, я на це не погоджуюсь.

— Подивися. — Клементе показав на кістки, що лежали повсюди. — Сенс цього місця зводиться до милосердя. Поховати по-християнськи безіменну істоту незалежно від того, ким вона була чи що за гріхи мала на совісті. Я зустрівся тут із тобою, щоб ти став трохи милосерднішим до самого себе. Лара помре, але не з твоєї провини. Тому припини картати себе. Відпущення гріхів Трибуналу совісті тобі не допоможе, якщо ти сам себе не простиш.

— То я вільний? Не зовсім те, що я собі уявляв. Не почуваюся так, як сподівався.

— Я маю для тебе ще одне завдання. — Клементе всміхнувся. — Може, завдяки йому ти почуватимешся краще. — І подав чоловікові теку з архіву.

Маркус узяв її та прочитав на обкладинці: c. g. 294-21-12.

— Ти не врятував Лару, але, можливо, зможеш урятувати оцю людину.

9:02

У відділенні інтенсивної терапії розігрували надзвичайну сцену. Поліціянти й криміналісти виконували рутинні обов’язки, щоб відтворити перебіг подій, але це відбувалося в присутності пацієнтів, що впали в кому, тому всі рухалися тихо й розмовляли півголосом, немов боялися, що розбудять когось із них.

Сандра стежила за колегами, сидячи на стільці в коридорі, хитаючи головою й дивуючись: невже ця ситуація здається ідіотичною тільки їй? Лікарі наполягали, щоб вона лишилася для спостереження, але Сандра підписала згоду про виписування з лікарні. Жінка почувалася трохи кепсько, але хотіла повернутися до Мілана й упорядкувати своє життя. Спробувати почати заново.

Маркус — згадала вона ім’я пенітенціарія зі шрамом на скроні. Вона хотіла б із ним поговорити, спробувати зрозуміти. Він пестив її по щоці, коли вона задихалася, і це додало їй наснаги, такої потрібної, щоб усе пережити. Жінка хотіла, щоб він про це знав.

Тіло Єремії Сміта поклали до чорного мішка. Коли його виносили, Сандра відчула, що ця людина їй байдужа. Тієї ночі вона пізнала смерть. Цього було досить, щоб жінка звільнилася від ненависті й прагнення помсти, і в такі миті відчувала особливу близькість до Давіда.

Хоробра лікарка, Моніка, урятувала їй життя, а потім свідчила, що це вона стріляла в Єремію. Витерла з пістолета відбитки пальців Маркусa й залишила свої. Сказала, що то була не помста, а захист. Усе вказувало на те, що їй повірили.

Сандра побачила, як Моніка йде коридором після закінчення чергового допиту. Вона не здавалася втомленою і всміхалася.

— Як ти?

— Добре, — відповіла Сандра хрипко, адже після інтубування в неї все боліло. Почувалася так, мовби воскресла. — Якщо я не помиляюся, твій батько казав, що ми ростемо також завдяки силі, з якою нам дають ляпаси.

Обидві розсміялися. Уночі Моніка повернулася до відділення інтенсивної терапії після вечірнього обходу, хоча не могла сказати, що її до цього підштовхнуло.

— Може, це через розмову, яка була в нас раніше. Не можу сказати напевне.

Сандра не знала, кому дякувати за цей щасливий збіг обставин: Моніці чи ще комусь на Небесах. Хто або що вплинуло на ситуацію — до цього їй було байдуже: чи то Бог, чи її чоловік.

Моніка схилилася над Сандрою та обійняла її. Вони не потребували слів. Потім молода лікарка попрощалася, поцілувавши поліціянтку в щоку.

Сандра дивилася, як Моніка віддаляється, і не зауважила комісара Камуссо.

— Відважна дівчина, — сказав він із повагою.

Комісар був одягнений у синє: синій піджак, штани, сорочка й краватка. Сандра могла закластися, що його шкарпетки теж сині. Виняток становили білі мокасини. Якби не черевики й голова, Камуссо був би невидимий на тлі обладнання і стін відділення інтенсивної терапії — як хамелеон.

— Я розмовляв із вашим начальником, інспектором де Мікелісом. Він їде до вас із Мілана.

— От дідько, тільки не це! Чому ви його не стримали? Я розраховувала на те, що виїду сьогодні ввечері.

— Він розповів мені цікаву історію про вас.

Сандра злякалася найгіршого.

— Здається, ви мали рацію. Вітаю.

— З якого приводу? — здивувалася Сандра.

— Ідеться про газовий нагрівач і чадний газ. А також про чоловіка, який стріляв у дружину та сина, вийшовши з душу, а потім повернувся до ванної, знепритомнів, ударився головою об умивальник і помер.

— Хіба судовий лікар погодився з моїм припущенням?

— Не лише погодився, а й прийняв.

Сандра не могла в це повірити. «Правда втішає, як у випадку з Давідом», — подумала вона. Тепер, коли жінка знала, хто його вбив, зрозуміла, що примирилася з його смертю.

— Ви знали, що всі відділення клініки контрольовані системою камер?

Вона здригнулася, позаяк не подумала про це. Версію, яку представила Моніка, а вона підтвердила, могли заперечити. Це загрожує Маркусові.

— Ви подивилися записи?

Комісар скривився.

— Здається, система моніторингу у відділенні інтенсивної терапії була пошкоджена через зливи останніми днями. Тому немає жодних записів того, що тут сталося. Прикро, еге ж?

Сандра намагалася не виказати, як вона зраділа.

Але Камуссо мав ще дещо.

— Ви знали, що клініка «Джемеллі» належить Ватикану?

У запитанні прозвучала злостива інсинуація, яку Сандра зігнорувала.

— Чому ви мені про це говорите?

Поліціянт знизав плечима, подивився на неї скоса, але не продовжив теми.

— Така собі цікавинка.

Сандра встала.

— Можете попросити когось відвезти мене до готелю?

— Я сам вас відвезу. Мені тут нема чого робити.

Жінка приховала розчарування за найприємнішою посмішкою, на яку спромоглася.

— Так, але спочатку я хотіла б поїхати в одне місце.

Комісар мав стару «Ланчу-Фульвію», та вона була в доброму стані. Сівши в неї, Сандра відчула, що час відступив. Усередині пахло так, мовби авто щойно із салону. Падав дощ, але кузов був неймовірно чистий.

Камуссо повіз її туди, куди вона хотіла. Дорогою слухали радіостанцію, на якій крутили лише хіти шістдесятих років. Заїхали на Віа-Венето, і Сандрі здалося, що вона повернулася в епоху «Солодкого життя»[27]. Подорож у давні часи закінчилася біля будівлі, у якій була розташована квартира-«естафета» Інтерполу.

Ідучи сходами, Сандра мала надію, що застане Шалбера. Хотіла йому розповісти безліч усього, а передусім сподівалася, що й він їй щось скаже. Наприклад, зрадіє, що вижила, хоч вона і скоїла дурницю, намагаючись від нього втекти. Якби вчора ввечері він стежив за нею аж до клініки «Джемеллі», мабуть, усе було б інакше. По суті, Шалбер намагався її захистити. Однак найперше вона хотіла від нього почути, що добре було б якось побачитися. Вони спали разом, і їй сподобалося. Сандра не хотіла його втратити. Хоча наразі не зізнавалася в цьому, але починала в нього закохуватись.

Дійшовши до сходів, поліціянтка побачила, що двері квартири відчинені. Сповнена надії, жінка переступила поріг без вагань. Почула голоси, що долинали з кухні, і попрямувала туди. Увійшовши, Сандра застала елегантного чоловіка в темно-синьому костюмі. Змогла лише пробурмотіти:

— Вітаю.

Чоловік поглянув на неї здивовано.

— Ви прийшли самі, без чоловіка?

Здивувавшись, Сандра поквапилась пояснити:

— Я шукаю Томаса Шалбера.

Чоловік розмірковував якусь хвилину.

— Мабуть, це попередній орендар.

— Гадаю, він ваш колега. Ви його не знаєте?

— Як мені відомо, над продажем цієї нерухомості працює тільки наша агенція. А в нас немає нікого з таким прізвищем.

Сандра дещо збагнула, хоча не все було зрозуміло.

— Ви представник агенції нерухомості?

— А ви не бачили нашого оголошення на вхідних дверях унизу? Цю квартиру виставлено на продаж.

Сандра не знала, чи розчарована вона, чи заскочена.

— І давно?

— Тут ніхто не мешкає понад шість місяців.

Жінка не знала, що сказати. Пояснення, які спадали їй на думку, не здавалися переконливими. Чоловік підійшов до неї.

— Я чекаю на клієнтів. Якщо ви теж хочете оглянути квартиру…

— Ні, дякую. Вибачте, я помилилася.

Вона повернулася, щоб вийти, але агент додав:

— Якщо не подобаються меблі, ви не мусите їх брати. Ми можемо знизити ціну.

І Сандра побігла сходами так швидко, що, коли дісталася першого поверху, повинна була спертися на стіну, бо їй запаморочилося в голові. За кілька хвилин Сандра вийшла на вулицю й сіла в автомобіль Камуссо.

— Чому ви зблідли? Якщо хочете, я відвезу вас до лікарні.

— Нічого страшного, — збрехала вона. Сандра була розлючена: ще один обман Шалбера. Невже цей агент надурив її в усьому? Чим була для нього ніч, яку вони провели разом?

— Кого ви тут шукали? — спитав комісар.

— Знайомого з Інтерполу. Але не знайшла його і не знаю, де він.

— Якщо хочете, я можу його знайти. Зателефоную колегам із римського офісу, я добре їх знаю.

Сандра вирішила, що не може повернутися до Мілана. Мала дізнатися, чи Шалбер відчуває бодай дещицю того, що вона.

— Була б вам дуже вдячна.

13:55

Бруно Мартіні був у гаражі у дворі будинку, де мешкав. Він переобладнав його у щось на кшталт майстерні. Йому подобалося ремонтувати.

Бруно ладнав домашні електроприлади, але виконував і столярні роботи. Коли Маркус побачив його з другого боку піднятих дверей, Мартіні колупався у двигуні моторолера «Веспа».

Батько Аліче не зауважив, як Маркус підійшов. Падав дощ, і він спостеріг чоловіка лише тоді, коли той був уже близько.

— Чого ще ти від мене хочеш? — спитав неприязно господар.

Кремезної статури, м’язистий, він виявився безсилим перед зникненням доньки. Від мінливості долі його захищав лише поганий характер, але Маркус не тримав на нього зла за це.

— Ми можемо поговорити?

Мартіні якусь секунду роздумував.

— Увійди. Ти мокнеш. — Він встав і витер руки об засмальцьований комбінезон. — Я розмовляв сьогодні вранці з Каміллою Рокка. Вона була шокована, бо зневірилася, що знайде справедливість.

— Я прийшов не в цій справі. На жаль, я не можу зробити для неї більше.

— Інколи краще нічого не знати.

Маркус здивувався, почувши ці слова. Їх висловив батько, який відчайдушно намагався відшукати доньку, нелегально купив зброю і сам хотів досягти справедливості.

Пенітенціарій замислився, чи добре вчинив, прийшовши сюди.

— Ти хочеш дізнатися, що сталося з Аліче?

— Я шукаю доньку три роки, наче вона ще жива, але оплакую її, немовби померла.

— Це не відповідь, — відказав Маркус.

— Ти знаєш, що значить не мати змоги померти? Тобто жити понад силу, немовби безсмертний. Ти уявляєш, на що я приречений? Усупереч тому я не попрощаюся з життям, поки не дізнаюся, що сталося з Аліче. І муситиму жити й терпіти.

— Чому тобі так важко змиритися із цим?

— Три роки тому я був запеклим курцем.

Маркус не розумів, який це може мати зв’язок зі справою, але вирішив послухати.

— Того самого дня в парку я відійшов убік, щоб запалити цигарку, і Аліче зникла. Там була і її мати, але це я мав за нею дивитися. Я батько, це був мій обов’язок.

Маркусові цього було досить. Він вийняв теку з документами, яку дав Клементе.

C. g. 294-21-12.

Розгорнув її і взяв один аркуш.

— Я хочу тобі щось повідомити, але за певної умови: що ти мене не питатимеш, звідки я це знаю, і не скажеш нікому, що знаєш про це від мене. Добре?

Чоловік поглянув на нього здивовано.

— Так. — У його голосі з’явилася нова нота — надія.

— Я попереджаю: те, що ти дізнаєшся, не буде приємним. І попри це, чи ладен ти мене вислухати?

— Так, — відповів тихо Мартіні.

— Три роки тому Аліче викрали. Викрадач вивіз її за кордон.

— Як це можливо?

— Це психопат, який думає, що його мертва дружина втілилася у твоїй доньці. Тому він її викрав.

— Отже… — Мартіні не вірив власним вухам.

— Так, вона жива.

На очах у чоловіка блиснули сльози.

Маркус подав йому документ.

— Тут ти знайдеш усе, що потрібно, щоб її знайти. Але пообіцяй, що не робитимеш цього сам.

— Обіцяю.

— Унизу є номер телефону спеціалістки з пошуку зниклих осіб, передусім дітей. Звернися до неї. Схоже, це здібна поліціянтка, її звати Міла Васкес.

Мартіні взяв папірець і вдивлявся в нього, не знаючи, що сказати.

— То я вже піду, — промовив Маркус.

— Стривай.

Він зупинився, але Мартін не міг сказати ані слова. Чоловік ридав.

Маркус знав: він думає про те, що це стосується не лише Аліче. Мартіні зрозумів, що зможе віднайти родину. Що разом із другою дитиною повернеться дружина, яка пішла через те, що він надто бурхливо реагував на все після зникнення доньки. І вони знову кохатимуть одне одного.

— Я не хочу, щоб про це дізналася Камілла, — сказав Мартіні, заспокоївшись. — Принаймні не тепер. Це для неї страшна новина. Я, мабуть, відшукаю Аліче, а її син ніколи не повернеться.

— Я не збирався їй про це казати. Вона, на щастя, має родину.

Мартіні підвів голову й поглянув на нього здивовано.

— Яку родину? Чоловік покинув її два роки тому, одружився з іншою, вони навіть мають сина. Тому ми об’єднали наші зусилля, я і вона.

Маркус пригадав папірець, який бачив у квартирі Камілли, прикріплений до холодильника магнітом у вигляді краба.

«Побачимося за десять днів. Я кохаю тебе».

Хто знає, скільки там провисів той папірець. Але Маркуса непокоїло щось інше, хоч він і не знав, що саме.

— Мушу йти, — сказав пенітенціарій і, перш ніж Мартіні встиг йому подякувати, відвернувся і зник за стіною дощу.

Через зливу рух на вулицях майже завмер, тож він прибув до Остії аж за дві години. Автобус довіз його до ротонди на приморському бульварі, а далі чоловік пішов пішки.

На тротуарі не було видно автівки Камілли Рокка. Маркус мокнув під дощем, спостерігаючи за будинком, аби впевнитися, що там нікого немає. Потім увійшов.

Не зауважив ніяких змін. Та сама оселя в морському стилі, піщинки хрускотять під черевиками. Але кран над раковиною в кухні був недокручений, і з нього капала вода. Відгомін крапель, що падали, розчинявся в тиші, змішуючись із шумом дощу.

Маркус пішов у спальню. На подушках лежали дві піжами. Він не помилився, запам’ятав це добре. Одна жіноча, друга чоловіча. Колекція різних дрібничок та інші речі стояли на своїх місцях. Коли він був тут уперше, подумав, що ця дбайливість — спосіб утечі від хаосу, спричиненого зникненням сина. «Аномалія», — подумав він, нагадавши собі, що повинен шукати.

З фото на комоді на нього дивився усміхнений Філіппо, і Маркус відчув, як діяти. На нічній тумбі біля ліжка, з боку, де спала Камілла, стояла відеоняня. Це змусило його податися до сусіднього приміщення.

Він зайшов до кімнатки, де колись жив Філіппо, поділеної тепер на дві частини. У тій, яка його цікавила, стояв контейнер для пелюшок, купа плюшевих іграшок і колиска.

«Де дитина, яку я мав тут побачити? Що за фокус криється за цією декорацією?» — міркував Маркус.

Він пригадав слова Бруно Мартіні. «Чоловік покинув її два роки тому, одружився з іншою, вони навіть мають сина». Камілла страждала. Її покинула кохана людина. Але зрада полягала не в появі іншої жінки, а в тому, що ця жінка народила сина, який замінив йому Філіппо. «Справжнім нещастям Камілли була не втрата дитини, — подумав Маркус, — а те, що вона все-таки мусила жити. І хотіла далі бути матір’ю».

Усвідомивши це, пенітенціарій одразу помітив аномалію. Цього разу вона стосувалася певного предмета. Точніше, його відсутності. Біля колиски бракувало другої частини відеоняні.

Якщо приймач стоїть у кімнаті Камілли, то де передавач?

Маркус повернувся до спальні й сів на ліжку біля нічної тумби. Увімкнув приймач. Почув постійний шум, нерозбірливий звук, що долинав із темряви. Підніс пристрій до вуха, намагаючись щось розібрати. Нічого. Підкрутив гучність. У кімнаті почулося шурхотіння. Маркус чекав, прислуховуючись. Минали секунди, заповнені зондуванням глибин цього моря шурхоту, намаганням розрізнити мінімальну зміну, якусь відмінну від інших ноту.

І врешті він її почув. Вихопив щось, не схоже на шурхіт, що скидалося на пересипання піску. Інший звук. Ритмічний. Не штучний, а живий. Дихання.

Маркус став ходити з приймачем будинком, шукаючи джерело сигналу. Переконував себе, що воно не може бути далеко. Такі пристрої мають дальність кілька метрів.

То де може бути передавач?

Маркус повідчиняв усі двері, перевірив кімнати. Діставшись запасного входу, побачив крізь москітну сітку занедбаний садок і повітку для господарського реманенту.

Вийшов у запасні двері й зауважив, що найближчі будинки стоять далеко звідси, а ділянка поросла високими соснами, які її заступали. Це місце мало вигляд досконалого укриття. Маркус рушив короткою рінистою стежкою до повітки. Його ноги грузнули в мокрому гравії. Урешті дістався мети. На дверях висів великий замок.

Маркус роззирнувся й одразу знайшов те, що шукав: устромлений у землю залізний прут, який правив за підпірку для поливального пристрою. Відклав приймач, узяв прут обома руками й висмикнув одним рухом. Потім заходився вперто й люто гатити по замку. Нарешті сталева клямка вискочила, і двері відхилилися на кілька сантиметрів. Маркус розчинив їх навстіж.

Досередини ввірвалося слабке світло дня, вихопивши з темряви сміття й електричний обігрівач. Передавач відеоняні стояв біля кинутого додолу матраца, а на ньому — лахміття… воно ворушилося.

— Ларо! — крикнув чоловік. Заждавши якусь секунду, він не почув відповіді. — Ларо, це ти?

— Так, — почувся слабкий голос.

Дівчина лежала під брудними ковдрами, зіщулившись. Виснажена, брудна, але жива.

— Не бійся, я прийшов, щоб тебе звідси забрати.

— Допоможи мені, будь ласка, — застогнала вона.

Лара повторювала ці слова, коли Маркус узяв її на руки й виніс під дощ. Зайшовши до будинку, він зупинився. У коридорі стояла мокра як хлющ Камілла Рокка, тримаючи в руках в’язку ключів і сумки з покупками. Соціальна працівниця заклякла на місці.

— Він захопив її для мене. Сказав, що я можу забрати її дитину.

Маркус здогадався, що йдеться про Єремію Сміта.

Камілла подивилася спочатку на нього, а потім на Лару.

— Вона її не хотіла.

«Один раз породжене зло далі породжує зло», — такі були слова Єремії. Життя скривдило Каміллу, і саме тому вона стала такою. Вона взяла подарунок монстра. Маркус збагнув, чому їй вдалося його обдурити. Вона створила паралельний світ, який для неї був реальний. Була щира, не грала завчену роль.

Маркус пройшов повз неї з Ларою на руках. Забрав у Камілли ключі від автомобіля. Вона дивилася на них якусь хвилину, а потім сповзла на підлогу.

— Вона її не хотіла, — повторювала жінка пошепки.

22:56

Інспектор де Мікеліс вкидав монети в автомат із кавою. Сандру гіпнотизувала точність, з якою він це робив. Жінка не уявляла, що так швидко повернеться до клініки «Джемеллі».

Годину тому їй телефонував Камуссо. Вона саме збирала речі, щоб залишити готель і сісти на потяг до Мілана. Спочатку думала, що комісар має якусь звістку від Шалбера. Однак той сказав, що Інтерпол досі веде розслідування. Потім сповістив про свіжу подробицю у справі Єремії Сміта. Почувши новину, жінка поквапилася до лікарні з де Мікелісом, аби переконатися, що це правда.

Лара жива.

Її знайшли за незрозумілих обставин. Студентка відділення архітектури сиділа в авто, що стояло на паркінгу біля торговельного центру неподалік від Рима. У поліцію зателефонував якийсь чоловік, котрий не назвався. Зараз Лару обстежували лікарі.

Сандра дізналася лише, що комісар Камуссо з кількома людьми поїхав до Остії, щоб затримати злочинця. На ту стежку його скерувала Лара; крім того, авто, у якому її знайшли, було зареєстроване в тому місті. Сандра замислилася, чи був причетний до цієї справи Єремія Сміт, однак мала певність, що стоїть за всім цим Маркус.

«Так, це мав бути він, — повторювала вона собі. — Дівчина напевно розповість про чоловіка зі шрамом на скроні, але невідомо, чи слідчі зможуть його знайти».

Сандра сподівалася, що не зможуть.

Від моменту, коли стало відомо про те, що Лару знайшли, клініку взяли в облогу журналісти; вони чатували також у парку навпроти. Батьки ще не приїхали, а тим часом приходили однокурсники й подруги, щоб дізнатися, як вона почувається. Сандра впізнала з-поміж них Крістіана Лор’єрі, асистента відділення історії мистецтва й батька дитини, яку мала народити Лара. Вони на мить скинулися очима, але це було красномовніше, ніж обмінятися купою слів. Якщо вже він тут опинився, це свідчило, що їхня розмова в університеті була корисна.

На цей час сповістили лише стисло, що стан здоров’я студентки й плода гарний, попри шок, якого зазнала майбутня мати.

Де Мікеліс підійшов до Сандри, студячи свою каву.

— Не вважаєш, що повинна дещо мені пояснити?

— Ти маєш рацію, але застерігаю, що однієї кави тобі буде замало.

— Так чи інакше, ми не поїдемо звідси раніше, ніж завтра вранці. Здається, нам доведеться провести тут ніч.

Сандра взяла його за руки.

— Я хотіла б поговорити з тобою як із приятелем, забувши про те, що ми поліціянти. Згоден?

— Хіба поліціянти тобі вже не подобаються? — пожартував він, однак, побачивши серйозний вираз обличчя Сандри, змінив тон: — Я був далеко, коли помер Давід. Тепер можу принаймні вислухати тебе.

Протягом наступних двох годин Сандра розповідала про все людині, думку якої завжди поважала і якою захоплювалася. Де Мікеліс переривав її лише для того, щоб попросити пояснити якусь подробицю. Коли вона закінчила, їй полегшало.

— Ти сказала, що це пенітенціарії?

— Так. Як сталося, що ти ніколи про них не чув?

Де Мікеліс стенув плечима.

— У своїй роботі я бачив різне, і ніщо мене вже не дивує. Траплялися справи, які можна було розкрити, наприклад завдяки доносу або збігу обставин, але я ніколи не пов’язував їх із кимось, хто провадив би слідство паралельно з поліцією. Як тобі відомо, я вірю в Бога. Приємно думати, що існує щось ірраціональне і разом із тим прекрасне, чому я можу вірити, коли я вже не в змозі терпіти мерзоту, з якою стикаюся повсякденно.

Де Мікеліс попестив її по щоці, так само як це робив Маркус, перш ніж зник із лікарні та з її життя.

Сандра побачила за спиною інспектора двох людей у піджаках і краватках, які розмовляли з криміналістом, а той змахнув рукою в їхній бік. Чоловіки підійшли до Сандри й де Мікелісa.

— Чи маємо ми щастя спілкуватися із Сандрою Веґа? — спитав один із них.

— Так, це я.

— Можна вас на декілька слів? — спитав другий.

— Звичайно.

Вони дали їй зрозуміти, що справа конфіденційна, і відійшли вбік. Показали свої посвідчення.

— Ми з Інтерполу.

— Що сталося?

Ініціативу перебрав старший із них.

— Сьогодні після полудня нам зателефонував комісар Камуссо й попросив про інформацію щодо нашого агента. Сказав, що ви ним цікавилися. Ідеться про Томаса Шалбера. Ви підтверджуєте, що знаєте його?

— Так.

— Коли ви бачили його востаннє?

— Учора.

Чоловіки ззирнулися, і молодший поцікавився:

— Ви певні?

Сандра потроху втрачала терпіння.

— Звичайно, я певна.

— Це та людина, з якою ви бачилися?

Вони показали їй посвідчення з фотографією, і Сандра нахилилася, щоб пильніше придивитися.

— Так, дуже схожий, але я не знаю, хто ця людина.

Чоловіки знову ззирнулися, але цього разу були занепокоєні.

— Чи могли б ви описати особу, яку бачили, нашому спеціалістові зі складання фотороботів?

Сандра вирішила, що це вже занадто, і хотіла знати, що їм треба.

— Добре, хлопці, хто з вас нарешті скаже, у чому річ? Щось мені це не подобається.

Молодший із чоловіків поглянув на старшого, немовби питав його згоди. Діставши її, відповів:

— Коли Томас Шалбер спілкувався з нами востаннє, він провадив таємне слідство.

— Чому ви кажете «провадив»?

— Бо він зник без сліду і вже понад рік ми не маємо про нього жодної звістки.

Сандра була вражена.

— Вибачте, але якщо цей чоловік є вашим агентом, а ви не знаєте, що з ним сталося, тоді хто це був?