Ловець невинних душ

0:03

Зважаючи на адресу, це було за містом. Через мерзенну погоду й кепську роботу GPS, який зовсім не допомагав знайти шлях, вони дісталися цієї віддаленої місцини за півгодини. Якби на початку під’їзної дороги не висів маленький ліхтар, можна було б подумати, що тут ніхто не живе.

Швидка поволі просувалася через занедбаний сад. У світлі блискавки з мороку виринали вкриті мохом статуї німф і понівечених венер із пошкодженими руками. Фігури, застиглі у вишуканих позах, наче вітали їх безтямними посмішками. Ніби танцювали на місці.

Стара вілла здавалася безпечним притулком посеред бурі. Усередині не світилося, проте двері були прочинені. Будинок чекав на них.

Їх було троє. Моніка, молода лікарка-інтерн, яка тієї ночі чергувала у відділенні швидкої допомоги. Тоні, фельдшер із великим досвідом у надзвичайних ситуаціях. І водій, який залишився в машині, поки Моніка й Тоні попри бурю рушили до будинку. Перш ніж зайти досередини, вони голосно попередили імовірних мешканців про своє прибуття.

Ніхто не відповів. Тож вони ввійшли.

Повітря в приміщенні було застояне, у тьмяному помаранчевому світлі від ламп можна було розгледіти довгий коридор із темними стінами. Праворуч були сходи, що вели на другий поверх.

У найдальшій кімнаті хтось лежав.

Вони поквапилися туди, щоб допомогти, й опинилися в кімнаті з меблями, накритими білими чохлами. Не накрите було тільки понівечене крісло посередині, навпроти старого телевізора. Власне, усе в цьому приміщенні тхнуло старизною.

Моніка зупинилася біля чоловіка, що лежав на підлозі. Він важко дихав. Дівчина покликала Тоні, який ніс реанімаційний комплект.

— Ціаноз, — констатувала Моніка.

Тоні впевнився, що дихальні шляхи чоловіка вільні, тоді приклав до його рота мішок Амбу[1], а Моніка посвітила в його очі ліхтариком.

Непритомному було щонайбільше п’ятдесят років. У смугастій піжамі, шкіряних домашніх капцях і халаті, з кількаденною щетиною й тонким скуйовдженим волоссям, він мав занедбаний вигляд.

В одній руці чоловік стискав мобільний, із якого зателефонував до швидкої, поскаржившись на сильний біль у грудях.

Найближчою була клініка Джемеллі. Виклику присвоїли червоний код — це означало, що справа потребує невідкладної допомоги, — і черговий лікар зв’язався з екіпажем найближчої швидкої.

Ось чому Моніка тут.

Вона побачила перевернутий стіл, а поряд розбиту чашку, розлите молоко й крихти печива — усе змішане із сечею. Мабуть, чоловікові стало зле під час перегляду телепередачі й він напудив у штани. «Класичний випадок», — подумала Моніка. У людини середнього віку серцевий напад, і зазвичай, якщо ніхто не покличе допомогу, труп знаходять уже тоді, коли сусіди відчувають сморід. Але на цій віддаленій віллі все могло бути інакше. Якщо він не мав близьких родичів, то минули б роки, перш ніж хтось помітив би, що з чоловіком щось сталося. Хай там як, Моніка була переконана, що ситуація типова, тому їй було його шкода. Принаймні аж поки вони не розстебнули піжаму, щоб зробити масаж серця. На грудях у чоловіка були витатуювані два слова.

«Убий мене».

Лікар і фельдшер вдали, що не помітили цього. Їхнім завданням було врятувати життя. Але від цього моменту їхні рухи стали напружені.

— Насиченість знижується, — сказав Тоні, перевіривши рівень кисню на приладі.

Повітря не доходило до чоловікових легень.

— Треба інтубувати трахею, бо він помре. — І Моніка дістала із сумки ларингоскоп, умостившись над головою пацієнта.

Коли вона нахилилась, фельдшер зміг краще роздивитися приміщення. Аж тут дівчина помітила в його очах спалах, збентеження, і причини на те не зрозуміла. Тоні був професіоналом і бачив різні ситуації, та все-таки щось його налякало. Щось позаду Моніки.

Усі в лікарні знали історію молодої лікарки та її сестри. Ніхто з нею про це не розмовляв, але вона бачила співчуття та тривогу на обличчях колег, коли вони дивилися на неї й запитували себе, як можна жити з таким тягарем.

Зараз схожий вираз з’явився на обличчі фельдшера, але водночас в його очах можна було прочитати жах. Моніка обернулася й побачила те саме, що й Тоні.

У кутку кімнати лежав роликовий ковзан, наче вісник пекла.

Він червоний, з позолоченими пряжками. Такий самий, як той другий, його близнюк, з іншого будинку, з іншого життя. Моніка вважала ці роликові ковзани трохи кітчевими, а Тереза казала, що вони чудові. Сестри теж були близнючки — Моніці навіть здалося, що вона побачила себе, коли труп Терези знайшли на галявині біля річки холодного грудневого ранку.

Сестрі був лише двадцять один рік, і хтось перерізав їй горло.

Кажуть, один близнюк відчуває, що відбувається з другим, навіть на великій відстані. Але Моніка не повірила в те, що сталося. Вона не відчула страху чи небезпеки, коли Тереза зникла в неділю по обіді, повертаючись після катання на роликах із подругами. Її тіло знайшли через місяць. На Терезі був той самий одяг, у якому вона була під час викрадення. І червоний ролик, який здавався гротескним протезом на нозі мерця.

Моніка зберігала цей ролик уже шість років, запитуючи себе, що сталося з його парою й чи знайде вона її. Скільки разів дівчина уявляла собі обличчя людини, яка викрала Терезу… Скільки разів шукала це обличчя серед незнайомців на вулиці… Із часом це перетворилося на одержимість.

Можливо, зараз вона знайшла відповідь.

Дівчина дивилася на чоловіка, який лежав на підлозі. На його розпухлі долоні з попеченою шкірою, на волосся, що виднілося з носа, на пляму сечі на холоші. Він не був схожий на чудовисько, яким вона його завжди уявляла. Пересічний чоловік. Звичайна людська істота, до того ж зі слабким серцем.

Її роздуми урвав голос Тоні:

— Знаю, про що ти думаєш. Можемо припинити, якщо хочеш. І чекати неминучого. Вистачить єдиного твого слова. Ніхто про це не дізнається.

Можливо, Тоні запропонував це, тому що помітив вагання Моніки, коли її тремтлива рука прикладала ларингоскоп до губ чоловіка, що ледь дихав. Вона знову подивилася на його грудну клітку.

«Убий мене».

Можливо, то було останнє, що бачили очі сестри, коли він по-звірячому вбив її. Жодного слова втіхи, що на неї заслуговує кожна людська істота, яка завчасно йде з життя. Убивця насміхався над своєю жертвою. І цим утішався. Можливо, Тереза благала про смерть, жадала, щоб це скоріше скінчилося. Розлютившись, Моніка стиснула ларингоскоп у руці так, що її пальці побіліли.

«Убий мене».

Негідник витатуював ці слова на своїх грудях, однак, коли самому стало зле, зателефонував і попросив про допомогу. Він теж боявся смерті.

Моніка замислилася. Ті, хто знав Терезу, бачили в Моніці її відбиток, постать із музею воскових фігур, жалюгідну копію. Вона була тим, ким могла стати її сестра. Люди споглядали, як вона дорослішала, і намагалися відшукати в ній Терезу. Тепер Моніка мала можливість відокремитися від образу своєї сестри. «Я лікар», — нагадала вона собі. І захотіла відчути чи то співчуття до чоловіка, який лежав перед нею, чи то страх перед вищою справедливістю або побачити щось схоже на знак. Проте усвідомила, що нічого такого не відчуває. І тоді дівчина завагалася, розпачливо подумавши, що ця людина може не мати нічого спільного зі смертю Терези. Але цей ролик тут якось опинився, і, як не крути, на це існувала тільки одна причина.

«Убий мене».

Тієї миті Моніка зрозуміла, що вже все вирішила.

6:19

Через страшенну зливу в Римі було похмуро й тоскно. Потоки води сірим саваном накривали історичні будівлі в центрі міста, фасади палаців скидалися на мовчазні заплакані обличчя. Провулки, що, наче нутрощі, оплутали П’яцца-Навона, були безлюдні. Але за кілька кроків від монастиря, творіння Браманте[2], з вікон старого кафе «Делла Паче» пробивалося світло, і його відблиск було видно на мокрому блискучому асфальті. Усередині стояли оббиті червоним оксамитом крісла, столики з мармуру, помережаного сірими жилками, неоренесансні статуї. А також були постійні клієнти. Це і митці, передусім художники й музиканти, яких розтривожив світанок; і майстри з антикварами, що вже готувалися відчиняти свої майстерні й крамниці на цій вулиці, а ще кілька акторів, котрі, перш ніж піти спати, надумали попити капучино після нічних репетицій у театрі.

Того похмурого ранку всі шукали тут утіхи й спілкування з друзями. Ніхто не звертав уваги на двох чужинців у чорному вбранні, які сиділи за столиком навпроти входу.

— Як твоя мігрень? — запитав молодший.

Його супутник умить припинив збирати пучкою дрібки цукру, розсипані навколо порожньої філіжанки, і провів рукою по шраму на лівій скроні.

— Часом не дає спати, але можна сказати, що почуваюся краще.

— Усе ще бачиш той сон?

— Щоночі, — відповів чоловік, підвівши на співрозмовника темно-сині меланхолійні очі.

— Це мине.

— Так, мине.

Тишу, що запала після цих слів, урвав довгий звук кавомашини, яка випустила пару, коли було готове еспресо.

— Маркусе, настав час, — сказав молодший.

— Я ще не готовий.

— Не можна чекати довше. Тобою цікавляться, хочуть знати, на якому ти світі.

— Я просуваюся, чи не так?

— Так, справді, ти стаєш вправнішим, і це мене заспокоює, можеш мені повірити. Але вони дуже на тебе розраховують. Від тебе багато що залежить.

— То хто мною цікавиться? Я хотів би зустрітися з ними й поговорити. Бо я знаю тільки тебе, Клементе.

— Але ж ми про це вже говорили. Це неможливо.

— Чому?

— Бо так завжди буває.

Маркус знову торкнувся шраму, як і завжди, коли непокоївся. Клементе нахилився до чоловіка, змусивши його здійняти погляд.

— Це задля твоєї безпеки.

— Ти хотів сказати, задля їхньої безпеки.

— І їхньої теж, якщо хочеш.

— Я міг би завдати клопоту, а цього не можна допустити, так?

Попри саркастичний тон Маркуса, Клементе залишився спокійним.

— У чому проблема?

— Мене не існує, — вимовив він незвичайним болісним голосом.

— Завдяки тому що тільки я знаю тебе в обличчя, ти залишаєшся на свободі. Невже ти не розумієш? Їм відоме лиш твоє ім’я, а стосовно решти вони звіряються на мене. Ти маєш необмежені можливості. Тож тобі не можна зашкодити.

— Чому це? — здивовано спитав Маркус.

— Бо здобич, на яку полюємо, може вполювати їх. Якщо вони не зможуть захиститися, якщо оборона виявиться неефективною — залишиться хтось, хто їх боронитиме. Ти їхня остання надія.

У Маркусових очах з’явився зухвалий блиск.

— Поясни мені… Є й інші такі, як я?

Клементе замислився, перш ніж відповісти.

— Не знаю. Не можу знати.

— Ти мав залишити мене в тому шпиталі…

— Не кажи так, Маркусе. Не розчаровуй мене…

Маркус визирнув на вулицю, окинувши оком кількох перехожих, які скористалися з того, що злива стишилася, і поквапилися залишити випадковий прихисток, подавшись своєю дорогою. Він досі мав багато запитань до Клементе. Запитань, які були безпосередньо пов’язані з ним і про які він забув. Людина навпроти — єдине, що пов’язує його зі світом. Точніше, вона і є для нього цілим світом. Маркус не розмовляв ні з ким, не мав друзів. Однак він дізнався те, про що не волів би знати. Про людей і зло, яке вони могли б учинити. Це було дещо аж таке страшне, що могло б примусити зневіритися кожного, навічно отруїти будь-чиє серце. Він дивився на оточення, яке не знало всього цього, і заздрив тим людям. Клементе його врятував, але водночас увів у світ темряви.

— Чому обрали саме мене? — запитав він.

Клементе всміхнувся.

— Собаки не розрізняють кольорів. — Цю фразу він говорив у таких ситуаціях. — То ти залишаєшся?

Маркус обернувся лицем до свого єдиного приятеля.

— Так, залишаюся.

Клементе, нічого не сказавши, сягнув у кишеню плаща, який висів на спинці крісла, вийняв із нього паперовий конверт, поклав на столик і підсунув до Маркуса. Той обережно взяв конверт (кожен його жест завжди був обережний) і відкрив.

Там лежали три фотографії.

На першій був гурт молоді, яка бавиться на пляжі. На передньому плані дві дівчини в купальниках стоять біля вогнища й збираються цокнутися пляшками пива. На другій — тільки одна з дівчат, волосся зав’язане у хвіст, в окулярах, усміхнена, позаду неї — Квадратний Колізей, зразок неокласицизму у Кварталі всесвітньої виставки[3]. На третій — та сама дівчина обіймає чоловіка й жінку, можливо, своїх батьків.

— Хто це?

— Її звуть Лара. Двадцять три роки. Навчається в Римі, але приїхала здалеку. Архітектурне відділення, четвертий курс.

— Що з нею сталося?

— У цьому й проблема: невідомо. Вона зникла місяць тому.

Маркус сфокусувався на обличчі Лари, забувши про все навколо. Вона мала типовий вигляд провінціалки, яка переїхала до великого міста. Дуже гарна, з ніжними рисами, без макіяжу. Маркус подумав, що вона зазвичай збирає волосся у хвіст, бо не може дозволити собі перукаря. Можливо, вона його відвідує, тільки коли повертається до батьків, щоб заощадити. Манеру вдягатися можна назвати компромісною: дівчина носить джинси та футболку з короткими рукавами, а це дає змогу не залежати від моди. За її обличчям можна помітити, що вона проводить ночі над книжками. І загалом здається, що весь її раціон — це бляшанка тунця, остання надія студентів, які живуть не вдома, коли вони вже вичерпали місячний бюджет і чекають підтримки батьків. Уперше далеко від домівки. Повсякчас бореться з тугою за близькими та тішиться мріями про те, щоб стати архітекторкою.

— Розкажи про неї.

Клементе поліз у кишеню за записником, відсунув філіжанку кави й став переглядати нотатки.

— Увечері перед зникненням Лара відпочивала з друзями в одному закладі. Кажуть, здавалася спокійною. Вони розмовляли про щось звичайне, а близько дев’ятої Лара сказала, що їй сумно, вона хоче повернутися додому й лягти. Тоді приятелі, хлопець із дівчиною, підвезли її на авто й зачекали, поки вона ввійде до приміщення.

— Де вона мешкає?

— У старій будівлі в центрі.

— Є сусіди?

— Близько двадцяти. Будинок належить університету, там здають квартири студентам. Помешкання Лари розташоване на першому поверсі. До серпня вона жила в ньому разом з однокурсницею, але та виїхала, тож дівчина шукала нову сусідку.

— Коли урвався слід?

— Те, що Лара була в будинку протягом наступних годин, підтверджують два вихідні дзвінки з мобільного, зареєстровані о дев’ятій двадцять сім та о десятій дванадцять. Перший — розмова з матір’ю впродовж десяти хвилин, другий — з найкращою подругою. О десятій дев’ятнадцять вона вимкнула телефон і вже не вмикала.

Молода офіціантка підійшла до столика, щоб забрати філіжанки, і затрималася на хвильку, даючи їм змогу зробити нове замовлення, але чоловіки це проігнорували. Вони мовчали, поки дівчина не пішла.

— Коли повідомили про зникнення? — спитав Маркус.

— Наступного вечора. Однокурсниці не бачили її в університеті й телефонували до неї протягом дня, але щоразу вмикався автовідповідач. Близько восьмої постукали у її двері, однак вона не відповіла.

— І що про це думає поліція?

— У день зникнення Лара зняла з рахунку чотириста євро, щоб сплатити за оренду кімнати, але адміністратор не отримав грошей. За словами її матері, з шафи зникло щось із одягу та рюкзак. Також пропав мобільний. Ось чому поліція припускає, що дівчина зникла з власної волі.

— Гадаю, їм це вигідно.

— Знаєш, як розслідують такі справи? Якщо немає жодної причини, яка змусила б побоюватися найгіршого, вони швидко припиняють пошуки. І чекають.

«Можливо, десь є труп», — подумав Маркус.

— Дівчина жила спокійно, більшість часу проводила в університеті, постійно перебувала в колі друзів, — провадив далі Клементе.

— А що думають її подруги?

— Що Лара не була тією, кому могло раптом щось стрілити в голову. Хоча останнім часом вона змінилася, здавалася втомленою та неуважною.

— Ніяких залицяльників, флірту?

— За списками викликів не видно, що вона телефонувала комусь невідомому, і ніхто не казав про нареченого.

— Може, через інтернет?

— Вона підключалася з бібліотеки свого факультету або з інтернет-кафе біля станції. Підозрілих листів у пошті немає.

Цієї миті прочинилися скляні двері кафе, увійшов клієнт. Залою пролинув вітерець. Усіх це роздратувало — крім замисленого Маркуса.

— Лара повертається додому, як і щовечора, — сказав він за хвилину. — Вона засмучена, це триває деякий час. Її останній контакт зі світом відбувається о десятій дев’ятнадцять, коли вона вимикає телефон, який потім зникає з нею й більше не вмикається. Ми нічого не знаємо про те, що сталося відтоді. Щезли одяг, гроші та рюкзак, тому поліція припускає зникнення з власної волі… Вона пішла з будинку, і все. Можливо, сама, можливо, з кимось. Її ніхто не бачив. — Маркус подивився на Клементе. — Що змушує нас думати, ніби з нею сталося щось погане? І чому думати про це повинні ми?

Погляд Клементе був промовистий. Отже, це ключовий момент справи. Аномалія, адже вони застрягли саме на цьому. Незначні відхилення від норми. Неузгодженість у логічній послідовності поліційного розслідування. У цих крихітних суперечностях сховано ключ до якоїсь іншої, неможливої правди. Їхня справа розпочинається саме тут.

— Лара взагалі не виходила з будинку, Маркусе. Двері до її квартири були замкнені зсередини.

Клементе й Маркус приїхали на місце. Будівля була розташована на Віа-деї-Коронарі, за кілька кроків від П’яцца-Сан-Сальваторе-ін-Лауро з невеличкою церквою XVI століття. Вони ввійшли до приміщення на першому поверсі. Ніхто їх не помітив.

Тільки-но вони потрапили до Лариної оселі, Маркус став роззиратися. Йому одразу впав в око вибитий замок. Щоб увійти до приміщення, поліція мусила вибити двері; офіцери не помітили незначної деталі — ланцюжка, що причиняв оселю зсередини, а тепер він, вирваний, звисав з одвірка.

Двоповерхове помешкання мало площу щонайбільше шістдесят метрів. На першому поверсі розташована кухня. Біля стіни стояла шафа з робочою поверхнею та електрична плита, над якою висіли полиці. Поряд холодильник, увішаний кольоровими магнітами, на ньому стояв горщик із засохлим цикламеном. У приміщенні також були стіл і чотири стільці, на столі — таця із чашками й чайником. Перед телевізором кутом стояли дві канапи. На пофарбованих у зелене стінах висіли не картини або постери, а проекти відомих у всьому світі будівель. Вікно, як і решта в оселі, було заґратоване й виходило на внутрішнє подвір’я. Ніхто не міг через нього пролізти.

Маркус намагався не пропустити жодної деталі. Він мовчки перехрестився. Клементе зробив те саме. І Маркус заходився нишпорити кімнатою. Чоловік не просто роздивлявся все навколо. Він торкався речей, проводив по поверхнях долонею, немовби шукав у них залишки енергії, натяк на радіосигнал. Ніби речі могли спілкуватися з ним, могли повідомити його про щось, відкрити те, що знали й бачили. Подібно до лозохода, який слухає голоси схованих у надрах підземних вод, Маркус досліджував глибоке мовчання неживих речей.

Клементе спостерігав за ним, стоячи поряд, щоб не заважати. Він не помітив у ньому вагань: Маркус здавався сповненим енергії й зосередженим. Це було важливе випробування для них обох. Маркус мав довести самому собі, що може взятися за завдання, до якого його готували.

Клементе хотів переконатися, що не помилився, сподіваючись на повернення його здібностей. Він побачив, що Маркус рушив у глиб кімнати, до дверей, за якими була невелика ванна кімната, облицьована білим кахлем і освітлена неоновою лампою. Душова кабіна розташована між раковиною та унітазом. Поряд пральна машина й шафка для щіток та мийних засобів. На дверях у ванній кімнаті висів календар.

Маркус розвернувся й пішов ліворуч, до сходів, що вели на другий поверх. Долаючи по три щаблі за раз, він дістався нагору й опинився на майданчику перед дверима до двох спалень.

Одна з кімнат чекала на нову мешканку. Там були тільки нічим не покритий матрац, крісло й комод.

Друга — спальня Лари.

Жалюзі були підняті. У дальньому кутку стояв стіл із комп’ютером, на стінах — книжкові полиці. Маркус підійшов ближче й провів пальцями по корінцях книжок з архітектури. Потім торкнувся до теки з незавершеним проектом мосту. Узяв пальцями один з олівців, що стояли в склянці, і понюхав, тоді вчинив так само з гумкою, відчувши надзвичайне задоволення — так пахне тільки канцелярське приладдя.

Ті запахи належали до світу Лари, там вона почувалася щасливою. Її маленьке королівство.

Маркус відчинив шафу й розсунув вішаки з одягом, кілька з яких були вільні. На нижній полиці стояли черевики: дві пари спортивних і одна вечірня для особливих випадків. Але поряд було місце для четвертої пари, якої не вистачало.

Ліжко було трохи ширше за односпальне. Поміж подушок лежав плюшевий ведмедик. Він був свідком Лариного життя від часу, коли вона була дитиною. А тепер залишився сам.

На нічному столику стояла фотографія Лари з батьками й металева скринька, а в ній — перстень із невеличким сапфіром, бурштиновий браслет і деякі інші прикраси. Маркус придивився до знімка. Він упізнав його: це фото було серед тих, що Клементе показав йому в кафе «Делла Паче». На шиї в Лари був золотий ланцюжок із хрестиком, але в скриньці з прикрасами чоловік його не знайшов.

Клементе чекав на Маркуса внизу й звернувся до нього, коли той став спускатися:

— То що?

Маркус завмер на місці.

— Її могли викрасти.

Він зрозумів це, коли вимовив уголос.

— Чому ти так думаєш?

— Надто все впорядковано. Схоже, що відсутній одяг і мобільний, який не можуть знайти, — це просто інсценування. Але той, хто це скоїв, не врахував ланцюжка, що на нього двері були замкнені зсередини.

— Але як у такому разі… — став запитувати Клементе.

— Дійдемо й до того, — урвав його Маркус і спустився зі сходів, прагнучи зосередитися на тому, що тут сталось.

Його розум працював страшенно швидко. Фрагменти мозаїки складалися перед його очима в цілісний образ: у Лари був гість.

Клементе розумів, що відбувається. Маркус став ототожнювати себе з таємничим незнайомцем. Це був його талант.

Бачити те, що бачив злодій.

— Він прийшов сюди, коли Лари не було. Сів на її канапі, перевірив, чи м’яке ліжко, попорпався в речах. Подивився фото, привласнив її спогади. Тримав у руках її зубну щітку, нюхав одяг, шукаючи запах Лари. Випив зі склянки, яку вона залишила в мийці, щоб пізніше помити.

— Я не встигаю за тобою…

— Він рухався впевнено. Він усе знав про Лару, знав її розклад, звички.

— І все-таки тут немає нічого, що дає привід думати про викрадення. Ніяких слідів сварки, ніхто в будинку не чув криків, ніхто не волав про допомогу. Як ти це поясниш?

— Він викрав її, поки вона спала.

Клементе хотів щось сказати, але Маркус випередив:

— Допоможи мені знайти цукор.

Хоча Клементе не зрозумів, що мав на увазі Маркус, він поквапився на поміч. У шафі над плитою він знайшов слоїк з написом «ЦУКОР», а Маркус перевірив цукорницю, що стояла на столі поряд із чашками.

І цукорниця, і слоїк були порожні.

Чоловіки довго стояли й дивилися один на одного. Наче обмінювались натхненною енергією. Те, що цукру не було, — не випадковість. Маркус не міг помилятися. Він мав передчуття, здатне підтвердити все.

— Найкращий спосіб сховати наркотик — підсипати його в цукор, це маскує смак і гарантує, що жертва постійно вживатиме його.

— Так, Лара здавалася втомленою, її однокурсниці про це казали.

Клементе раптом здригнувся. Ця деталь усе змінювала. Але поки що він не міг розповісти Маркусові.

— Це відбувалося поступово, неспішно, — провадив далі Маркус. — І це доводить, що той, хто викрав її, бував тут раніше, не тільки тієї ночі. Забравши одяг і мобільний, він подбав, щоб цукор із препаратом також зник.

— Але він забув про ланцюжок на дверях, — додав Клементе. Ця деталь руйнувала всі теорії. — Як він пробрався сюди, а перш за все, як вони обоє вийшли?

Маркус знову окинув оком квартиру.

— Де ми зараз?

Рим — найбільше населене місце археологічних розкопок у світі. Тут є історичні шари, і досить заглибитися на кілька метрів у землю, щоб знайти ознаки попередніх епох і цивілізацій. Маркус добре знав, що навіть на поверхні землі сліди життєдіяльності з часом розшаровуються. Кожне місце має відбитки історичних епох та своє призначення, і не одне.

— Що це за місце? Я маю на увазі не нині, а взагалі. Ти казав, що будинок датується XVIII століттям.

— Це було одне з помешкань маркізів Костальді.

— Так. Аристократи займали горішні поверхи, а тут були майстерні, що обслуговували двір, склади й конюшні.

Маркус торкнувся шраму на лівій скроні. Він не міг пригадати, звідки виринає такий здогад. Звідки він це знає? Багато інформації зникло з його пам’яті назавжди. А щось поверталося несподівано, провокуючи неприємне запитання: звідки йому це відомо? Певні речі були в його голові, однак лишалися прихованими. Знову і знову вони спливали на поверхню, нагадуючи про існування темного закутка в його пам’яті й про те, що він ніколи не дістане до нього доступу.

— Маєш рацію, — сказав Клементе. — Будинок упродовж тривалого часу залишався в такому стані. Університет успадкував його за заповітом близько десяти років тому, а тоді облаштував тут квартири для студентів.

Маркус нахилився до підлоги. Паркет виготовлений із твердої необробленої деревини. Мостини вузькі. «Ні, не тут», — сказав він собі й рушив до ванної кімнати. Клементе подався за ним. Маркус дістав одне з відерець, схованих у шафі для щіток, поставив під душ, наповнив водою до половини й відступив на крок. Клементе стояв позаду і ще не здогадувався, для чого це.

Тоді Маркус нахилив відро й розлив воду на підлогу, вкриту кахлями. Калюжа під ногами розросталась, а вони напружено за цим спостерігали.

За кілька секунд вода стала зникати. Здавалося, це такий трюк, як з дівчиною, що зникає з оселі, замкненої зсередини. Але цього разу все можна було пояснити.

Вода просочилася під підлогу. В певних місцях, де стикалися кахлі, виникали повітряні бульбашки, — зрештою вони окреслили певну площу, це виявився квадрат, зі сторонами близько метра кожна. Маркус став рачки й поводив пальцями по кахлях, намагаючись знайти щілину. Здалося, він її таки відчув. Чоловік підвівся, озирнувся навколо, шукаючи щось, чим міг би підважити кахлю. Узяв із полиці маленькі металеві ножиці. Цього було досить, щоб трохи підійняти квадрат із кількох кахлів. Маркус просунув пальці в тріщину й потягнув — під кахлями був кам’яний люк.

— Зачекай, я допоможу, — мовив Клементе.

Вони відсунули люк і побачили старі травертинові[4] сходи, що вели до підземного коридору.

— Злодій скористався цим ходом, — сказав Маркус. — Принаймні двічі: коли прийшов, а потім вийшов із Ларою.

Він витягнув маленький ліхтарик, який завжди носив із собою, увімкнув його й освітив отвір у підлозі.

— Ти хочеш туди полізти? — запитав Клементе.

Маркус повернувся до нього:

— А в мене є вибір?

Тримаючи ліхтарик, Маркус спустився кам’яними сходами. Унизу він зрозумів, що перебуває в тунелі під будинком. Невідомо, куди він веде.

— Усе гаразд? — запитав Клементе, який залишився нагорі.

— Так, — коротко відповів Маркус.

Певно, у XVIII столітті тунель слугував для втечі в разі надзвичайної ситуації. Нічого не лишалося, як ризикнути й піти в тому чи тому напрямку. Він вибрав той, з якого було чути глухий шум зливи. Пройшовши щонайменше п’ятдесят метрів, Маркус кілька разів послизнувся на мокрій землі. Побіля його щиколоток пробігло кілька щурів, вони доторкнулись до нього теплими гладкими тілами та втекли у свої темні схованки. До чоловіка донісся стугін Тибру, повноводого від сильних дощів. Він відчув солодкавий річковий запах, подібний до запаху тварини, яка мчить щосили під час гонитви.

Він пішов на запах і незабаром побачив масивну решітку, крізь яку пробивалося сіре денне світло. Отже, звідси не можна вийти. Маркус повернувся, щоб спробувати пройти у зворотному напрямку. Щойно ступивши крок, він побачив унизу, посеред мулу, щось блискуче. Чоловік нахилився й підняв золотий ланцюжок із хрестиком. Він згадав, що бачив такий самий на Лариній шиї — на фото з батьками, яке стояло на тумбочці. Це було підтвердженням того, що його припущення правильні.

Клементе не помилився — у цьому був талант Маркуса.

Вражений знахідкою, він не помітив свого супутника, який тим часом теж спустився вниз. Маркус зауважив його аж тоді, коли той підійшов упритул, і показав ланцюжок.

— Подивись… — Клементе взяв прикрасу, і Маркус, заохочений своїм відкриттям, припустив: — Можливо, дівчина ще жива. У нас є підказка, ми можемо дізнатись, хто її викрав.

Однак чоловік помітив, що Клементе не поділяє його оптимізму. Навпаки, він здавався збентеженим.

— Ми це вже знаємо. Я просто потребував підтвердження… І, на жаль, воно в мене є.

— Про що ти кажеш?

— Про наркотик у цукрі.

Маркус не зрозумів, що мав на увазі Клементе.

— А в чому проблема?

Клементе серйозно подивився на нього.

— Можливо, саме час познайомити тебе з Єремією Смітом.

8:40

Перше правило, яке засвоїла Сандра Веґа, — будинки ніколи не брешуть.

Коли люди розповідають про себе, можуть вигадувати історії й будувати сюжети, у які зрештою самі починають вірити. Але місце, де вони живуть, неминуче розкриває всі їхні секрети.

Через своєрідність роботи Сандра побувала в багатьох помешканнях. Щоразу, коли переступала поріг, їй здавалося, що вона має попросити дозволу ввійти. Але щоб виконати те, що мусить, вона не повинна навіть натискати на дзвінок.

Багато років тому, коли вечорами їздила в поїзді, ще до початку професійної кар’єри, вона дивилася на освітлені вікна будинків і запитувала себе, що там відбувається. Яке там життя, які стаються події? Щоразу їй вдавалося щось помітити: жінка прасувала, дивлячись телевізор, чоловік у кріслі намагався випустити клубок сигаретного диму, дитина стояла на стільці й порпалась у шафі. Короткі кадри з фільму, що його вона бачила поперед себе з вікна. Поїзд проносився, залишаючи їх позаду. Люди жили далі, не знаючи, що хтось за ними спостерігає.

Сандра завжди намагалася уявити собі, як вона невидимкою проходитиме поміж речей, що для цих людей становлять справжній скарб, спостерігатиме за ними, за їхніми рутинними клопотами, неначе за рибками в акваріумі. І щоразу, коли переїжджала в нову квартиру, вона запитувала себе, що відбувалося в цих стінах перед її приходом. Якими були радощі, сварки чи скорботи попередніх мешканців? Іноді вона міркувала про драми або жахливі події, що залишалися там таємницею. На щастя, квартири та будинки швидко все забувають. Змінюються орендарі, і все розпочинається знову.

Однак ті, хто йде, іноді залишають сліди свого перебування. Забута помада в шафці ванної кімнати. Старий журнал на столі. Пара взуття у шафі. Схований у глибині шухляди номер телефону поліційного відділку, що ловить ґвалтівників. У деяких випадках, склавши докупи ці маленькі знаки, ви можете простежити чиюсь долю.

Їй ніколи й на думку не спадало, що пошук таких деталей стане її професією. Однак існувала певна особливість: жінка з’являлася в такому місці вже тоді, коли воно назавжди позбувалося своєрідної невинності.

Сандра почала працювати в поліції, пройшовши конкурс і діставши стандартну підготовку. Вона мала службову зброю та вміла нею користуватися. Проте її формою був білий халат, який носили в науково-дослідницькому відділі. Та вона закінчила спеціальний курс і попросила призначити її фотографом-криміналістом.

Вона опинялася на місці злочину з камерою, щоб зупиняти час. У спалаху все застигало. Відтоді те, що потрапило в об’єктив, не могло змінитися.

Друге правило для Сандри Веґи: будинки гинуть так само, як їх мешканці.

Доля дозволила їй спостерігати за останніми моментами їх життя, коли орендарі вже пішли й більше не повернуться. Ознаками цієї повільної смерті були незастелені ліжка, тарілки в мийці, шкарпетки на підлозі. Вочевидь, мешканці рятувалися від раптового кінця світу, коли насправді кінець світу вже стався в цих чотирьох стінах.

Ледве Сандра ступила на поріг квартири на п’ятому поверсі багатоквартирного будинку в передмісті Мілана, зрозуміла, що це місце злочину, якого вона не забуде. Спочатку побачила новорічну ялинку, хоча до Різдва було ще далеко. Інстинктивно вона все збагнула. Її сестра, коли їй було п’ять років, після свят не дозволила батькам зняти іграшки. Вона плакала й верещала цілий день, і врешті батьки здалися, сподіваючись, що рано чи пізно вона забуде. А пластикова ялинка з гірляндами й кольоровими кульками стояла в кутку цілі літо й осінь. Ось чому в Сандри все похололо всередині. Вона одразу зрозуміла, що в цій квартирі жила дитина.

Вона відчувала її присутність також у повітрі, тому що третє, що вона засвоїла, — кожен будинок має свій запах. Це залежить від людей, які тут живуть, він завжди єдиний у своєму роді. Коли орендарі змінюються, старий запах зникає, поступаючись новому, і той утворюється з часом із різних запахів природного чи штучного походження: прального порошку й кави, шкільних підручників і кімнатних рослин, засобів для миття підлоги й капустяного супу, — стає запахом, що належить родині, членів якої він супроводжує постійно, а вони його навіть не відчувають.

Тепер тільки запах відрізняв квартиру, до якої вона ввійшла, від квартир інших сімей, що живуть лише із заробітку матері або батька. Три кімнати й кухня. Меблі, куплені в різний час, коли це ставало можливим. Фотографії в рамках на спомин про літні канікули — єдині, які сім’я могла собі дозволити. Плед на канапі перед телевізором: саме тут, притиснувшись одне до одного, вони проводили вечори, переглядаючи різні програми, поки їх не зморював сон.

Сандра уявляла ці сцени. З-поміж тих «кадрів» не було нічого, що могло віщувати недобре. Ніхто й уявити такого не міг.

Кімнатами, як непрохані гості, ходили поліціянти, порушуючи своєю присутністю всю інтимність. Але Сандра вже давно позбулася відчуття, що в таких обставинах вона чужинка. На місці злочину ніхто не промовляв ані слова. Для таких ситуацій теж є кодекс поведінки. У цьому мовчазному танці слова зайві, до того ж кожен знає, що має робити.

Проте завжди є винятки. Одним із них був Фабіо Серджі, який бурмотів у котромусь кутку:

— Трясця його матері, це неможливо!

Сандра пішла на його голос, який линув з маленької ванної кімнати без вікон.

— Що сталося? — спитала вона, поставивши на підлогу в коридорі дві сумки з апаратурою.

Вона наділа на взуття бахили.

— Кажу, чудовий день сьогодні, — роздратовано відказав Серджі, не глянувши на жінку. Він дав кілька енергійних стусанів переносному газовому нагрівачу. — Цей клятий пристрій не працює!

— Ти ж не хочеш, щоб ми всі злетіли в повітря?

Чоловік кинув на неї розлючений погляд. Сандра не сказала більше ані слова, щоб не гнівати колегу. Натомість подивилася на тіло між дверима й туалетом. Голий чоловік лежав на животі. «Сорок років, — подумала вона. — Вага близько дев’яноста кілограмів, метр вісімдесят на зріст». Його голова була викручена під неприродним кутом, і череп розрізаний навскіс. Кров темною калюжею розлилася на біло-чорній керамічній підлозі.

У руках він стискав пістолет. Поряд лежав уламок керамічної раковини, яка розбилася, напевно, коли чоловік на неї впав.

— Для чого потрібен цей газовий нагрівач? — запитала Сандра.

— Мені треба відтворити сцену: чоловік пішов у душ і приніс цю штуку, щоб нагріти ванну кімнату. Я скоро відключу воду, тож поспіши розставити своє приладдя, — відповів він нечемно.

Сандра зрозуміла, що Серджі збирається робити: пара на підлозі покаже сліди, завдяки яким вони зможуть відтворити динаміку рухів потерпілого в кімнаті.

— Мені потрібна викрутка, — швидко сказав Серджі. — Я зараз повернусь. А ти ходи тільки попід стінами.

Сандра не відповіла, бо вже звикла до таких команд. Спеціалісти з відбитків пальців та інших слідів вважали, що тільки вони зможуть зберегти їх на місці злочину. Крім того, їй двадцять дев’ять років, і вона жінка серед чоловіків. Під заступництвом колег часто замасковані гендерні упередження. Із Серджі було навіть гірше: вони ще не зблизились, і вона не любила з ним працювати.

Скориставшись відсутністю колеги, вона вийняла з чохлів дзеркальний фотоапарат і штатив. Сандра прикріпила на ніжки губку, щоб вони не залишали слідів, а потім встановила камеру, спрямувавши об’єктив угору. Протерши його марлею, змоченою аміаком, щоб скло не запітніло від пари, підключила до камери пристрій для панорамної зйомки «single shot», за допомогою якого можна знімати в приміщенні на триста шістдесят градусів.

Основний принцип був такий: від загального вигляду до подробиць.

Камера охопить усе місце злочину, зробивши автоматичні знімки, а потім Сандра завершить реконструкцію подій детальнішими кадрами. Кожну фотографію пронумерує, щоб зберегти хронологічний порядок і уможливити перегляд усього в правильній послідовності.

Розмістивши камеру посеред ванної, вона помітила акваріум із двома крихітними черепашками, що стояв на полиці. Їй стисло серце. Вона подумала про людину, яка піклувалася про них у цій родині, прикрасила їхнє «приміщення» галькою та пластиковою пальмою, годувала їжею з коробки, що стояла поряд, і час від часу міняла воду. «Це був не дорослий», — подумала жінка.

Повернувся Серджі з викруткою й заходився порпатися з переносним нагрівачем. За кілька секунд вдалося його ввімкнути.

— Я знав, що в мене вийде, — зрадів колега.

Ванна кімната була маленька, а тіло зайняло майже всю підлогу. Вони ледь поміщалися там. «У таких умовах буде важко працювати», — подумала Сандра й запитала:

— Як ми тут рухатимемось?

— Я влаштую сауну. — Серджі максимально відкрутив душовий кран із гарячою водою і, ніби хотів на якийсь час позбутися її, сказав: — Тим часом можеш почати з кухні. Там є близнюк…

Місця злочину поділяють на основні та сторонні, щоб відрізняти ті, де стався злочин, від тих, які мають з ними лише певний зв’язок, — наприклад, там заховали труп або зброю, використану для вчинення злочину.

Почувши, що у квартирі є близнюк, Сандра здогадалася: Серджі говорить про друге основне місце. Це може означати тільки одне: є й інші жертви. Її думки знову повернулися до черепашок та різдвяної ялинки.

У дверях кухні вона заклякла. Щоб не втратити влади над собою, треба було дотримуватись інструкції для поліціянтів, які виконують фотодокументування. Правил, що мають упорядковувати хаос. Принаймні вона потребувала ілюзії цього. І переконувала себе, що це допомагає.

Лев Сімба підморгнув їй і заспівав разом з іншими звірятами. Вона хотіла вимкнути телевізор, але не могла.

Вирішила не думати про це й прикріпила магнітофон до паска, щоб виконати вербальний опис усієї процедури. Сандра зав’язала своє каштанове волосся еластичною резинкою, яку носила на зап’ясті, потім наділа мікрофон з навушниками на голову, щоб звільнити руки й мати можливість скористатися другою дзеркальною фотокамерою, яку вийняла із сумки. Камера давала їй змогу зберігати доцільну відстань між собою й об’єктом знімання.

Фотографічне документування проводили зазвичай справа наліво і знизу вгору.

Вона подивилася на годинник і ввімкнула запис. Спочатку актуалізувала дані, місце, дату й час процедури. І стала знімати, описуючи те, що бачила.

— Стіл стоїть посеред кімнати. Накритий до сніданку. Один стілець перекинутий, поряд лежить перше тіло — жінка віком від тридцяти до сорока років.

На жертві була світла нічна сорочка, до непристойності задерта — було видно її ноги аж до промежини. На голові — недбало скріплене шпилькою у формі квітки волосся. Жертва загубила один із капців.

— Численні вогнепальні поранення. У руці стискає аркуш паперу.

Вона готувала список закупів. Ручка лежала на столі.

— Тіло спрямоване до дверей: мабуть, щойно вона побачила вбивцю, спробувала його спинити. Встала з-за столу, але ступила тільки крок.

Спалахи фотоапарата визначали новий, інший темп. Сандра зосередилась на цих звуках, як музикант, що під час гри слідує за метрономом. Водночас вона всотувала найменші деталі місця події, закарбовуючи їх у цифровій пам’яті фотоапарата та своїй власній.

— Друге тіло — чоловіче, приблизно від десяти до дванадцяти років, сидить спиною до дверей.

Хлопчик навіть не зрозумів, що сталося, хоча Сандра вважала, що думка про несвідому смерть втішала лише живих.

— Він у блакитній піжамі, нахилився над столом, обличчя занурене в миску з кукурудзяними пластівцями, глибока вогнепальна рана на шиї.

Сандра, однак, не бачила смерті у двох тілах, пошматованих кулями, або в бризках крові, що повільно сохла на підлозі. Не було її ані в застиглих очах мерців, які спостерігали, не бачачи нічого навколо, ані в незавершених жестах, якими жертви прощалися зі світом. Вона була деінде. Сандра вже знала: найважливіше, що смерть може ховатися в деталях. І вона шукала їх, дивлячись в об’єктив камери. У кавовій гущі, яка запеклася на пічці, вилившись зі старої кавоварки, що кипіла, поки хтось не вимкнув газ, щойно побачив цей жах. У гуркоті холодильника, що й далі зберігав свіжість харчів. У телевізорі, що транслював веселі мультики. І після цієї різанини тривало вигадане, безглузде життя. Смерть таїлася саме в цій брехні.

— Непоганий початок дня, чи не так?

Сандра повернулася й вимкнула мікрофон.

На порозі, схрестивши руки, стояв інспектор де Мікеліс із погаслою цигаркою в роті.

— Чоловік, якого ми бачили у ванній, працював у приватній охоронній фірмі, що перевозить коштовні вантажі. У нього був пістолет, легальна зброя. Вони жили на його зарплатню, мали кредити, виплати за автівку й невеликі проблеми через це наприкінці місяця. Та в кого їх немає?

— Навіщо він це зробив?

— Зараз опитуємо сусідів. Чоловік часто сварився з дружиною, але не аж так, щоб викликати поліцію.

— У сім’ї були напружені стосунки?

— Здається, так. Він ходив на тайський бокс, був чемпіоном регіону, але його дискваліфікували за вживання анаболіків.

— Бив її?

— Про це нам розкаже судмедексперт. Але точно був дуже ревнивий.

Сандра дивилася на напівоголене тіло жінки, що лежало на підлозі, й думала: «До трупа вже не ревнуватимеш. Більше ніколи».

— Гадаєте, у неї хтось був?

— Можливо, хтозна… — Де Мікеліс стенув плечима, відтак змінив тему: — Що у вас із ванною?

— Я поставила там першу камеру, знімаю панорамні фото. Чекаю, поки Серджі скінчить і мене покличе.

— Це сталось не так, як може здатися…

Сандра поглянула на де Мікеліса.

— Що це означає?

— Він не застрелився. Ми порахували гільзи, і всі вони на кухні.

— То що в такому разі скоїлось?

Де Мікеліс ступив крок у квартиру й вийняв цигарку з рота.

— Він був у душі. Вийшов голий із ванної кімнати, узяв пістолет, що лежав у коридорі, в кобурі поряд з уніформою, подався в кухню і, стоячи десь там, де зараз стоїш ти, вистрілив у сина. Цілився в потилицю, упритул. — Інспектор показав рукою. — А потім вистрілив у жінку. Усе тривало кілька секунд. Повернувся до ванної, але підлога була слизька. Підсковзнувся і впав, ударився головою об раковину й розтрощив череп, — пояснив інспектор і додав саркастично: — Часом велич Бога постає в таких дрібних актах помсти.

«Бог не має із цим нічого спільного, — подумала Сандра, придивляючись до хлопчика. — І цього ранку він був явно деінде».

— О сьомій двадцять усе було скінчено, — резюмував інспектор.

Вона повернулася до ванної дуже схвильованою. Останні слова де Мікеліса її налякали. Коли Сандра прочинила двері, її оповила пара. Серджі вже закрутив обидва крани душу й стояв навколішки перед валізкою з реагентами.

— Чорниці, проблеми завжди у ягодах… — бурмотів колега.

Сандра не розуміла, про що він. Чоловік здавався стурбованим, тому вона вирішила ні про що не питати, адже не хотіла побачити його реакцію. Упевнилася, що апарат усе зафіксував, і зняла його зі штативу. Перш ніж вийти, звернулася до Серджі:

— Я заміню карту пам’яті, і повернімося до деталей. — Вона роззирнулася. — Тут немає вікон, і штучного освітлення недостатньо. Думаю, нам знадобляться лампи малої потужності, як гадаєш?

Серджі подивився на неї.

— Гадаю, що зараз маю саме таку позу, у якій мені краще було б, як повії, опинитися серед отих мачо на мотоциклах. Оце було б доречно.

Від вульгарності Серджі вона знітилася. Якщо це був жарт, Сандра його не зрозуміла. Але вираз його обличчя свідчив, що він не хотів змусити її розсміятися. За хвилину Серджі повернувся, ніби нічого не сталося, до своїх реагентів, і вона вийшла в коридор.

Спробувала викинути з голови слова колеги й переключилася на оглядання світлин з дисплея фотоапарата. Панорамні знімки ванної вдалі, апарат зняв шість, із трихвилинним інтервалом. Завдяки парі стало видно сліди босих стоп убивці, але вони були змазані. Найперше Сандра подумала, що між ним і його дружиною могла бути боротьба, але в такому разі тут мусять бути сліди жіночих капців.

Вона порушила одне з правил поведінки слідчого: шукала пояснення. Попри абсурдність цієї різанини Сандра повинна об’єктивно фіксувати факти, а не шукати причини подій. Її обов’язок — дотримуватися неупередженості.

Але протягом останніх п’яти місяців їй було важко.

Прямуючи від загального до подробиць, Сандра стала помічати нові деталі й шукала сенс у всьому, що сталося.

На дисплеї вона побачила: бритву на полиці під дзеркалом, губку у формі Вінні-Пуха, колготки, що сохнуть. Щоденні справи, маленькі сімейні звички, як і в багатьох інших. Звичайні предмети, які стали свідками чогось страшного.

«Вони не мовчать, — міркувала жінка. — Вони промовляють до нас із тиші, і цього досить, щоб їх почути».

Дивлячись, як миготять фото на дисплеї, Сандра думала про те, що стає причиною такої жорстокості. Спочатку вона була просто збентежена, а тепер мала кепський настрій, ще й страшенно розболілася голова. Перед очима на мить потемніло. Вона воліла збагнути, чому стався цей домашній апокаліпсис.

Родина прокидається близько сьомої. Жінка встає з ліжка та рушає готувати сніданок для сина. Чоловік перший іде в душ, бо має відвезти хлопчика до школи, а потім піти на роботу. Холодно, тож він бере у ванну газовий обігрівач.

То що сталося, поки він стояв під душем?

Шумить вода, його лють наростає. «Можливо, протягом ночі він так і не заснув», — розмірковує Сандра. Щось його непокоїть. Якась думка, одержимість. Ревнощі? Він дізнався, що в жінки є коханець? Де Мікеліс зауважив, що вони часто сварилися.

Однак того ранку не було суперечки. А що тоді?

Чоловік виходить із ванної, бере пістолет і йде в кухню. Перед тим, як вистрелити, не каже дружині ані слова. Що він відчував? Пекельний біль, нестерпну тривогу, панічний страх — симптоми, які зазвичай передують нападу божевілля.

На дисплеї: три банні халати, що висять поряд. Від найбільшого до найменшого. Так близько один до одного. У склянці три зубні щітки. Сандра намагалася знайти маленьку ваду в цій ідилічній картині.

Тонку тріщину, що призвела до зламу.

О сьомій двадцять усе було скінчено — так сказав інспектор.

У цей час сусіди почули постріли й викликали поліцію. Купання в душі тривало щонайбільше чверть години. Чверть години, яка вирішила все.

На дисплеї: маленький акваріум із двома черепашками. Коробочка з кормом. Пластикова пальма. Камінчики.

«Черепашки», — повторила подумки Сандра.

Вона дивилася на панорамні фото, щоразу фокусуючись на цій деталі. Фото, зняті що три хвилини, чотири постріли: Серджі відкрутив до максимуму гарячу воду, у повітрі була пара… а черепашки не рухалися.

Речі щось промовляють. Смерть криється в деталях.

В очах у Сандри потемніло, на мить вона подумала, що знову знепритомніє. У цей час підійшов де Мікеліс.

— Тобі зле?

Ураз Сандра все зрозуміла.

— Газовий обігрівач.

— У сенсі?

Де Мікеліс не зрозумів, про що йдеться. А вона не встигла пояснити, тільки мовила:

— Серджі! Ми маємо негайно витягти звідти Серджі.

Біля будинку припаркувалися пожежна машина й швидка допомога, яка приїхала по Серджі. Коли вони ввійшли до ванної кімнати, експерт був непритомний. На щастя, встигли. На тротуарі перед будівлею Сандра показала де Мікелісові фотографію акваріума з мертвими черепахами. Вона намагалася відтворити перебіг подій.

— Коли ми приїхали сюди, Серджі спробував увімкнути газовий обігрівач.

— Цей ідіот був за крок від смерті. Там немає вікон, і пожежники сказали, що у ванній кімнаті багато окису вуглецю.

— Серджі просто відтворив те, що відбулося в цьому приміщенні. Тільки-но уявіть: те саме сталося вранці, коли той чоловік був у душі.

Де Мікеліс звів брови.

— Перепрошую, я не розумію.

— Окис вуглецю — чадний газ, продукт спалювання. Безбарвний і без запаху.

— Я знаю, що це… та хіба від нього ще й пістолети спрацьовують? — пожартував інспектор.

— Ви знаєте, які симптоми отруєння чадним газом? Біль і запаморочення, а в деяких випадках і галюцинації та параноя… Певний час Серджі був під впливом цього газу в зачиненій ванній, а потім став марити. Він щось говорив про чорниці, ніс цілковиту маячню.

Де Мікеліс скривився: ця історія йому явно не сподобалася.

— Послухай, Сандро, я знаю, до чого ти ведеш, але справи це не стосується.

— Той чоловік також замкнувся у ванній, перш ніж став стріляти.

— Це не доведено.

— Але це все пояснює! Принаймні визнай, що могло бути так: він вдихав чадний газ, у нього почались галюцинації і стався напад параної. Він одразу не заслаб, як це було із Серджі, а вистрибнув голий із ванної кімнати, схопив пістолет і застрелив дружину й сина. Потім повернувся до ванної, а там через кисневу недостатність знепритомнів і впав, ударившись головою об раковину.

Де Мікеліс схрестив руки на грудях. Його поведінка дратувала Сандру, але вона добре знала, що інспектор не може визнати такого сміливого припущення. Вона знала його багато років і була переконана: де Мікелісові зручно вважати, що ці абсурдні вбивства були наслідком обставин, які не залежали від убивці. Менше з тим, він мав рацію: очевидних доказів не було.

— Я розповім це судмедекспертові, він проведе токсикологічне дослідження.

«Краще, ніж нічого», — подумала Сандра. Де Мікеліс був доскіпливий, гарний поліціянт, їй подобалося з ним працювати. Він любив мистецтво, а в її очах це було ознакою вразливості. Як вона знала, у нього не було дітей і він їздив у відпустки з дружиною, щоб відвідувати музеї. Де Мікеліс стверджував, що всі шедеври приховують багато таємниць і завдання поціновувачів мистецтва — знайти їх. Тому він був не з тих поліціянтів, які вдовольняються першим враженням.

— Іноді ми хотіли б, аби реальність була інша. А що ми не можемо нічого змінити, то намагаємося пояснювати речі по-своєму. Але не завжди вдається.

— Так, — відповіла Сандра, раптом розсердившись на себе.

Ці слова стосувалися її, але вона не могла цього визнати. Жінка стала збиратися, щоб піти.

— Зачекай, я хотів сказати тобі… — Де Мікеліс пригладив пальцями своє сиве волосся, добираючи слушні слова. — Мені шкода, що так сталося. Я знаю, минуло шість місяців…

— П’ять, — виправила його Сандра.

— Так, але все-таки я повинен був зробити це раніше, тільки…

— Не переймайся. — Вона змусила себе посміхнутися. — Дякую, цього досить.

Сандра розвернулася й рушила до автівки. Вона йшла швидко, з дивним відчуттям тривоги, а також гніву та болю. Ніби десь усередині з’явилася в’язка´ гумова грудка. Жінка називала це «справою».

Вона не хотіла того визнавати, але за п’ять місяців «справа» врізалася в її серце.

11:40

Дощ ніяк не вщухав. На відміну від людей, що траплялися їм на шляху, Маркус і Клементе неспішно йшли через двір великої університетської клініки. Джемеллі була найбільшим лікувальним закладом у місті.

— Поліція пильнує головний вхід, — сказав Клементе. — Також ми маємо уникати камер відеоспостереження.

Потім він звернув ліворуч і повів Маркуса до білої будівлі. Під дашком стояли контейнери з пральним порошком і візки, повні брудних простирадл. Залізні сходинки перед службовим входом. Двері були відчинені, тому вони ввійшли до пральні. Чоловіки піднялися на перший поверх вантажним ліфтом та опинилися у вузькому коридорі з броньованими дверима в кінці. Перш ніж увійти, слід було надіти стерильні фартухи, маски та бахили, які вони взяли з возика, що там стояв. Потім Клементе дав Маркусові магнітну картку. З такими картками на шиї чоловіки могли бути спокійними, ніхто не питатиме їх ні про що. Однією з карток вони відчинили електронний замок і зайшли.

Перед ними був довгий коридор із блакитними стінами. У повітрі пахло спиртом і засобом для миття підлоги.

На відміну від інших приміщень лікарні, у відділенні інтенсивної терапії панувала тиша. Не було постійної біганини лікарів і медсестер, персонал рухався коридорами неспішно, намагаючись не шуміти. Єдиний звук — гул апаратури, від якої залежало життя пацієнтів.

Проте в цьому спокійному місці точилася жорстока боротьба зі смертю. Коли один із бійців гинув, не було шуму й криків. Жодного сигналу: червоного світла в чергувальній кімнаті було досить, щоб повідомити про припинення всіх життєвих функцій.

В інших відділеннях рятувати життя пацієнтів — означало боротися з часом. Тут його плин відчували інакше. Час розтягувався так, що, здавалося, його зовсім не існувало. Недарма це місце працівники відділення ускладненої хірургії називали словом «межа».

— Деякі люди вирішують перетнути її, інші вважають за краще повернутися, — сказав Клементе, пояснюючи Маркусові, звідки взялося це слово.

Вони опинилися перед склом, що відділяло коридор від однієї з палат реанімації. Там було шість ліжок. Лиш одне зайняте.

На ньому лежав чоловік близько п’ятдесяти років, підімкнений до дихального апарата. Дивлячись на нього, Маркус думав про себе, про те, як знайомий знайшов його на такому ліжку, коли він боровся за життя, наближаючись до межі темряви і світла. Він вирішив залишитися на цьому боці.

Клементе вказав на палату за склом.

— Минулої ночі до заміської вілли виїхала машина швидкої з приводу підозри на серцевий напад. У будинку чоловіка, який набрав номер екстреної служби, знайшли кілька предметів: стрічку для волосся, кораловий браслет, рожевий шарф і роликовий ковзан, що належали жертвам невідомого серійного вбивці. Чоловіка звуть Єремія Сміт.

«Єремія — це мирне ім’я, — подумав Маркус. — Воно не пасує серійному вбивці».

Клементе вийняв із внутрішньої кишені плаща складену картонну теку з написом c.g. 97-95-6.

— Чотири жертви за шість років. Зарізані. Усі — жінки віком від сімнадцяти до двадцяти восьми років.

Поки Клементе розмірковував над сказаним, Маркус зосередився на чоловіковому обличчі. Його важко було обманути зовнішністю: тіло перед ним — лише маскування, спосіб залишатися непоміченим.

— Лікарі говорять про кому, — сказав Клементе, ніби читав Маркусові думки. — Але екіпаж швидкої, який надав допомогу, одразу інтубував його. До речі…

— Що?

— Так сталося, що сестра першої жертви була там разом із фельдшером. Їй двадцять сім, вона лікар.

Маркус був здивований.

— Вона знає, кому врятувала життя?

— Саме вона звернула увагу на ролик її сестри-близнючки, убитої шість років тому. У всякому разі, це не був звичайний виклик ще й з іншої причини… — Клементе вийняв фотографію з портфеля й показав Маркусові. На знімку були чоловічі груди з написом: «Убий мене». — Він ходив із цим татуюванням по місту, між людей.

— Це символ його подвійної сутності, — припустив Маркус. — Немовби він хотів сказати, що цього задосить, адже зазвичай ми оцінюємо людей поверхово, за зовнішнім виглядом. І коли правда витатуювана на грудях, її може побачити кожен, але водночас, хоч і така близька, вона прихована, тому що її ніхто не зауважує. Те саме було з Єремією Смітом: люди навколо спілкувалися з ним і не усвідомлювали небезпеки. Насправді ніхто не бачив його таким, яким він був.

— Але в цих словах приховано виклик: убий мене, якщо тобі вдасться.

Маркус повернувся до Клементе.

— А що нам дає цей виклик?

— Він стосується Лари.

— Хто сказав, що вона досі жива?

— Решта були живі принаймні місяць, а потім їх знаходили.

— Звідки нам відомо, що саме він її викрав?

— Цукор. Він давав наркотики й іншим дівчатам. Однаковий сценарій. Підходив до них удень, пропонував випити. У напоях завжди був GHB[5], більше відомий як «пігулка зґвалтування». Це наркотик, який призводить до заціпеніння, а у великих дозах спричиняє непритомність. Поліційні експерти знайшли сліди препарату в пластянці, що залишилася в тому місці, де Єремія зустрівся з першою жертвою, а потім у пляшці, знайденій на місці третього викрадення. Це ніби його підпис, щось на зразок знака.

— «Пігулка зґвалтування», — повторив Маркус. — Тож ідеться про секс?

Клементе похитав головою.

— Ніякого зґвалтування або слідів тортур на тілах жертв. Він зв’язував їх, тримав живими, а за місяць перерізав горло.

— Але він викрав Лару з квартири, — сказав Маркус. — Як це пояснити?

— Деякі серійні вбивці вдосконалюють свій modus operandi[6], у міру того як розвивається садистська фантазія, що живить їхні інстинкти. Час від часу вони додають деталі, що збільшують задоволення. Стають професійними вбивцями, відшліфовуючи методи.

Роз’яснення Клементе були логічні, але не переконали Маркуса.

— Розкажи мені про віллу Єремії Сміта, — попросив він.

— Поліція досі її обшукує, тож ми не можемо туди поїхати. Але, схоже, він не привозив туди жертв. У нього було якесь інше місце. Якщо відшукаємо його, то знайдемо й Лару.

— Але поліція не шукає її.

— Можливо, щось у тому будинку натякне на зв’язок із нею.

— Хіба ми не повинні скерувати їх на правильний шлях?

— Ні.

— Чому? — здивувався Маркус.

— Ми цього не зробимо, — твердо сказав Клементе.

— Лара мала б більше шансів на порятунок.

— Але поліція може заважати тобі, а ти повинен діяти вільно.

— І як це має відбуватися? — запротестував Маркус. — Я навіть не знаю, з чого розпочати!

Клементе став перед Маркусом і подивився йому в очі.

— Я знаю, ти не певен, що це можливо, і все це здається чимось новим. Але для тебе це не вперше. Ти був досконалий у тому, що робив, і ти ще можеш бути таким. Запевняю, якщо є хтось, здатний знайти цю дівчину, то тільки ти. Що раніше ти це зрозумієш, то буде краще для всіх. Бо в мене склалося враження, що в Лари залишилось небагато часу.

Маркус подивився через плече Клементе на пацієнта, який був підімкнений до апарата й перебував за крок від останньої межі. А потім він побачив своє відображення на склі, накладене на цей образ. Маркуса це роздратувало, і він відвів очі. Не від вигляду цього монстра, — він не терпів дзеркал: досі не міг бачити себе в них.

— Що зі мною буде, якщо я не зможу?

— Он воно що: боїшся за себе.

— Клементе, я не знаю, хто я.

— Незабаром дізнаєшся, друже. — Він віддав Маркусові документи, що стосувалися справи. — Ми тобі довіряємо. Але відтепер ти сам.

20:56

Третє правило, яке вона засвоїла, полягає в тому, що кожен будинок має свій запах. Він належить його мешканцям і є унікальним. Коли орендарі виїжджають, запах зникає. Саме тому щоразу, коли Сандра Веґа поверталася у свою квартиру в районі Навільї, прорізаному каналами, вона намагалася відчути запах Давіда.

Лосьйон після гоління й сигарети з ароматом анісу.

Вона знала, що одного разу, рано чи пізно, вона прийде додому й не відчує його. Зі зникненням цього аромату Давід зникне. Назавжди.

Ця думка доводила її до відчаю. І вона намагалася якомога більше перебувати не вдома. Не «забруднювати» своєю присутністю кімнати, щоб її запах не притлумлював Давідового.

Правду кажучи, спочатку їй не подобався лосьйон, який Давід купував у супермаркеті. Він здавався агресивним і нав’язливим. Протягом трьох років, які вони прожили разом, кілька разів Сандра намагалася замінити лосьйон. На кожен день народження, з нагоди Різдва чи річниці до офіційного подарунку вона додавала лосьйон після гоління. Давід використовував його протягом тижня, а потім ставив поряд з іншими на полиці у ванній кімнаті. Як виправдання він повторював: «Мені шкода, Джинджер, але він не пасує мені». Проказуючи це, Давід моргав до неї так, що вона шаленіла.

Сандра ніколи не подумала б, що згодом купить двадцять пляшок цієї рідини й розставить їх по квартирі. Вона взяла стільки через абсурдне побоювання, що одного дня лосьйон можуть вилучити з продажу. Також купила ці жахливі сигарети з ароматом анісу. Запалила їх і залишила в попільничках у всіх кімнатах. Однак ця магічна алхімія не була досконала, тому що ті аромати поєднував Давід своєю присутністю у світі. Тільки його шкіра, його дихання, його настрій разом утворювали той особливий синтез.

Після довгого робочого дня, щойно зачинивши двері квартири, Сандра чекала кілька секунд, стоячи нерухомо в темряві. Нарешті за якусь хвилину відчула запах чоловіка — він нібито вітав її. Поставила сумки біля крісла в передпокої. Треба почистити апаратуру, але вона звикла все відкладати на потім. Подумає про це після вечері. Сандра наповнила ванну гарячою водою, занурилась і лежала, аж поки шкіра на пальцях стала морщитися. Потім вона вдягла блакитну футболку й відкоркувала пляшку вина. Навчилася таким чином притлумлювати біль. Їй не до снаги зараз вмикати телевізор або читати. Зазвичай дівчина проводила вечори на канапі, замислено сидячи з келихом негроамаро в руці.

Їй було лише двадцять дев’ять, і вона не звикла думати про себе як про вдову.

Друге правило, яке засвоїла Сандра Веґа: будинки гинуть так само, як їх мешканці.

Після смерті Давіда вона жодного разу не відчула його присутності в навколишніх предметах. Мабуть, тому що більша частина речей у квартирі належала їй.

Чоловік Сандри був незалежним фоторепортером і їздив по всьому світу. До того як познайомитися з нею, він не мав потреби у власному помешканні, йому було задосить готельних номерів і випадкових ночівель. Якось він розповідав, що, перебуваючи в Боснії, спав на кладовищі, у гробниці.

Усе Давідове майно вміщалося у двох великих валізах із зеленої тканини. Там був як літній одяг, так і зимовий, адже він ніколи не знав, куди доведеться їхати. Також у Давіда був старенький ноутбук, з яким він ніколи не розлучався, і найрізноманітніші речі, які могли знадобитися в дорозі: універсальні складані ножі, акумулятори до мобільного, навіть апарат для очищення сечі — на той випадок, якби він потрапив у якесь місце, де бракувало б питної води.

Він зберігав лише найнеобхідніше. Наприклад, у нього не було жодної книжки. Читав багато, але, щойно закінчував читати, дарував книжки друзям. Давід припинив це робити лише тоді, коли оселився в неї. Сандра відвела йому місце під стелажі, і думка про облаштування своєї книгозбірні йому навіть сподобалась. Таким чином він пускав коріння. Після поховання Давідові друзі прийшли до Сандри, і кожен приніс книжку, яку той колись їм подарував. На сторінках збереглися нотатки, здійснені його рукою, загнуті ріжки сторінок, були навіть підпалені місця й плями від моторної оливи. Це давало змогу Сандрі уявити, як він читає Італо Кальвіно[7]: із цигаркою в роті, стоячи під пекучим сонцем у якійсь пустелі, біля пошкодженого авто, чекаючи, поки хтось прийде на допомогу.

«Ти бачитимеш його в усьому, — говорили їй друзі, — тобі буде важко забути про нього». Але сталося геть інакше. У неї ніколи не було враження, що вона чує його голос, що він промовляє її ім’я. Вона ніколи не ставила на стіл ще одну тарілку.

Чого їй справді бракувало, то це їхнього повсякдення. Коротких одноманітних митей, наповнених незначущими дрібницями.

У неділю вона зазвичай вставала пізніше й виявляла його в кухні, де він за третьою чашкою кави читав газету, оповитий хмарою анісового диму. Давід сидів, спершись ліктем на стіл, пальцями тримав цигарку, з якої вже мало не падав попіл, такий занурений у читання, що забував про цілий світ. Коли Сандра приходила невдоволена й ставала у дверях, він прибирав з очей скуйовджене кучеряве волосся, здіймав погляд і всміхався до неї. Вона намагалася не звертати на нього уваги, готуючи сніданок, але він пантрував за нею з пришелепуватою усмішкою, і нарешті вона не витримувала. У Давіда був вибитий різець — на згадку про падіння з велосипеда у сім років, а ще він носив окуляри в штучній черепаховій оправі, які трималися купи завдяки скотчу, і через це був схожий на стареньку англійську леді. За хвилину він садовив Сандру собі на коліна й цілував у шию.

Пригадавши це все, вона поставила келих з вином на столик біля канапи. Узяла мобільний і набрала номер голосової пошти. Голос, як завжди, сповістив, що в неї є одне повідомлення, уже прослухане. Отримане п’ять місяців тому.

«Привіт, я телефонував тобі кілька разів, але безперервно вмикається автовідповідач. У мене не так багато часу, тому одразу наведу перелік речей, яких мені бракує. Не вистачає мені твоїх холодних ніг, які шукають мене під ковдрою, коли ти лягаєш у ліжко. Бракує хвилин, коли ти даєш мені скуштувати щось із холодильника, аби впевнитися, що воно не зіпсувалося. І твого вереску, коли ти будиш мене о третій ранку, бо в тебе судоми. Не повіриш, але бракує мені навіть того, як ти береш мою бритву, щоб поголити собі ноги, нічого про це не кажучи. Узагалі тут, в Осло, дуже зимно, і я не можу дочекатися повернення. Я кохаю тебе, Джинджер!»

В останніх Давідових словах вчувався стан справжньої гармонії. Такий, яким можуть похвалитися тільки метелики, сніжинки та окремі танцівники чечітки.

Сандра вимкнула мобільний.

— Я теж тебе кохаю, Фреде[8].

Щоразу, прослуховуючи це повідомлення, вона відчувала тугу. Ностальгію, біль, ніжність, але також страх. У цих останніх словах крилося запитання, але Сандра не знала, чи треба шукати на нього відповідь.

«Тут, в Осло, дуже зимно, і я не можу дочекатися повернення».

Вона призвичаїлася до Давідових подорожей. То була його робота, його життя. Сандра завжди це знала. Інколи прагнула втримати його при собі, але доходила висновку, що повинна погодитися з його від’їздами.

То був єдиний спосіб змусити його повернутися.

Як фотокореспондент він їздив до найсуворіших місць на землі. Багато разів ризикував життям. Але таким уже Давід був, із такою вдачею. Мав побачити все на власні очі, без жодних фільтрів, до всього доторкнутися. Щоб писати про війну, треба було відчути запах диму пожеж, упевнитися, що кулі свистять по-різному залежно від того, куди поцілять. Він ніколи не згодився б на пропозицію жодної популярної газети, щоб працювати тільки для них, хоч би як його вмовляли. Не припускав, що хтось міг би його контролювати. Сандра навчилася відганяти найгірші думки, ховати страх у глибині свідомості. Намагалася жити нормально, вдаючи, що вона дружина звичайного робітника або чиновника.

Між нею й Давідом існувало щось на кшталт неписаної угоди, яка передбачала різні дивні, символічні особливості поведінки. То був їхній спосіб комунікації. Інколи Давід надовго затримувався в Мілані, і їхнє життя потроху налагоджувалось. А потім якогось вечора Сандра поверталася додому й заставала його в кухні, де він варив свій фірмовий раковий суп із додаванням принаймні п’яти видів овочів, який подавав із солоним печивом. У цьому він був неперевершений. Але таким способом він також повідомляв її, що завтра поїде. Вони вечеряли як завжди, розмовляючи про все й ні про що, він намагався її насмішити, а потім ішли до спальні й кохалися. І наступного ранку вона прокидалася сама. Його могло не бути протягом тижнів, інколи місяців. Але одного дня він повертався й усе починалося знову.

Давід ніколи не говорив їй, куди їде. За винятком останнього разу.

Сандра допила вино за одним духом. Вона завжди відганяла думку, що з Давідом могло статися щось погане. Він ризикував. Якщо мав загинути, то на війні або від руки якогось злочинця, справу котрого розслідував. Вона не могла змиритися з думкою, що це сталося таким банальним чином.

Вона вже вирішила відігнати ці думки, коли задзвонив мобільний. Сандра подивилася на екран: номер невідомий. Була майже одинадцята.

— Я розмовляю з дружиною Давідa Леоні? — говорив чоловік, з особливим німецьким акцентом.

— Так. Хто це?

— Мене звуть Шалбер, я працюю в Інтерполі. Ваш колега. — Сандра сіла прямо, протерла очі, а чоловік додав: — Перепрошую, що телефоную так пізно, але тільки зараз знайшов ваш номер.

— І не могли зачекати до завтра?

У слухавці пролунав веселий сміх. Шалбер, хоч би яким він був, мав хлопчакуватий голос.

— Вибачте, але це сильніше за мене. Коли мене непокоїть якесь запитання, я мушу його поставити. Бо не спатиму цілу ніч. З вами такого не буває?

За чоловіковим тоном Сандра не зрозуміла, чи ворожий він, чи просто зневажливий.

— Чим можу допомогти? — спитала коротко вона.

— Ми відкрили досьє стосовно смерті вашого чоловіка, і мені треба дещо прояснити.

Сандра похмуро відповіла:

— То був нещасний випадок.

Імовірно, Шалбер сподівався це почути, тому відповів спокійно:

— Я читав рапорт поліції. Зачекайте хвилину. — Сандра розібрала звуки: шелестіння карток, які він гортав. — Тут написано, що ваш чоловік упав із п’ятого поверху, але помер за кілька годин через травми та внутрішню кровотечу. — Він зупинився. — Припускаю, що вам тяжко. Тяжко змиритися із цим.

— Не уявляєте як, — відказала Сандра холодно й розлютилася за це сама на себе.

— На думку поліції, пан Леоні опинився на тому будівельному майданчику, бо з висоти був чудовий краєвид і він хотів зробити світлину.

— Так і було.

— Чи ви бачили те місце?

— Ні, — роздратовано відповіла жінка.

— Ну а я там був.

— І що ви хочете сказати?

Мовчання Шалбера тривало надто довго.

— «Кенон» вашого чоловіка розбився під час падіння. Шкода, що ми не побачимо цього знімка.

— Відколи це Інтерпол працює над справами про смерть через нещасні випадки?

— Дійсно, це виняток. Але мене цікавлять не лише обставини, за яких загинув ваш чоловік.

— А що ж іще?

— Тут є певні неточності. Я чув, що багаж пана Леоні було відіслано.

— Дві валізи.

Сандра занервувалася, підозрюючи, що саме цього й сподівався її співрозмовник.

— Я надсилав запит на обшук, але, мабуть, спізнився.

— Навіщо вам це?

На хвилину на лінії запало мовчання.

— Я неодружений, але кілька разів був за крок від цього.

— Це якось пов’язано зі мною?

— Не знаю, але вважаю, що, коли хтось живе з кимось, — я маю на увазі когось справді виняткового, такого як ваш чоловік, — людина припиняє ставити собі певні запитання. Наприклад, що ця людина робить, коли ви не разом. Дехто називає це довірою. Але ж правда в тому, що інколи це страх. Страх перед тим, що можеш почути.

— На вашу думку, які запитання я повинна була ставити собі щодо Давіда? — поцікавилася Сандра, хоча вже знала відповідь.

Голос Шалбера посерйознішав:

— Усі ми маємо якісь таємниці, агентко Веґа.

— Я не знала подробиць життя Давідa, але розуміла, з якою людиною живу, і мені цього було досить.

— Так, але чи думали ви, що він міг не говорити вам правди?

Сандра розлютилася.

— Вибачте, але якщо ви намагаєтесь примусити мене сумніватися, це не має сенсу.

— Дійсно, адже ви вже маєте сумніви.

— Нічого ви не знаєте, — відказала Сандра.

— Валізи, які вам надіслали п’ять місяців тому, досі чекають на складі центрального поліційного управління. Чому ви їх не забрали?

Сандра гірко всміхнулася.

— Я не повинна нікому пояснювати, як тяжко мені було б тримати ці речі в руках. Бо тоді я муситиму визнати, що це вже справді кінець, що Давід не повернеться й ніхто не зможе мені допомогти!

— Це дурня, і ви про це знаєте.

Нахабство Шалбера довело Сандру до сказу. Зо хвилину вона була не в змозі вимовити ані слова. Коли врешті наважилася, у її голосі звучала злість:

— Ідіть під три чорти, пане Шалбер!

Сандра роз’єднала зв’язок. Вона була розлючена. Схопивши порожній келих, кинула його в стіну. Цей чоловік не мав права так поводитися. Вона припустилася помилки, дозволивши йому говорити, мала закінчити цю розмову раніше. Сандра встала з канапи й нервово заходила кімнатою сюди й туди. Аж до цієї хвилини не хотіла визнавати, що Шалбер мав рацію: вона боялася. Його дзвінок не заскочив її, бо здавалося, що підсвідомо вона на нього чекала.

«Справжнє безумство, — подумала жінка. — То був нещасний випадок. Випадок!»

Сандра потроху заспокоювалась. Роззирнулася. Полиці з Давідовими книжками. Купа пачок анісових цигарок на столі. Ненависний лосьйон після гоління у ванній. Стілець у кухні, на якому він сидів, коли в неділю вранці читав газету.

Перше правило, яке засвоїла Сандра Веґа: будинки ніколи не брешуть. «Тут, в Осло, дуже зимно, і я не можу дочекатися повернення». Але їхнє помешкання, мабуть, таки було не без брехні, адже Давід помер у Римі.

23:36

Мертвий розплющив очі.

Його оточувала темрява. Він змерз, був дезорієнтований і наляканий. Але всі ці відчуття були йому знайомі.

Він пригадав постріл із пістолета, запах пороху, а потім чад обгорілого тіла. М’язи раптом припинили слухатися, і він упав на підлогу. Перевірив, чи зможе простягнути руку. Мав лежати в калюжі крові, але крові не було. Мав бути мертвий, але вижив.

Щонайперше ім’я.

— Я Маркус, — промовив він.

Цієї миті він зрозумів, що живий. Що він у Римі, у своїй квартирі, лежить на ліжку, тільки-но прокинувшись. Пульс був скажений і не уповільнювався. Чоловік був мокрий як хлющ і важко дихав.

Знову прокинувся після цього сну живий.

Щоб не боятися, чоловік залишав увімкненим світло. А цього разу забув. Сон його заскочив: він був одягнений. Увімкнув лампу й подивився на годинник: спав заледве двадцять п’ять хвилин.

І цього було досить.

Сягнув за фломастером, що тримав біля подушки, і написав на стіні: «Розбите скло».

Біла стіна поряд зі складаним ліжком була його щоденником. Навколо — порожнє приміщення. Ця мансарда на Віа-деї-Серпенті була позбавленим пам’яті місцем, де він вирішив оселитися, щоб мати можливість згадувати. Дві кімнати. Жодних меблів, окрім ліжка й лампи. Одяг укинуто до валізи, що стоїть на підлозі.

Щоразу, виринаючи зі сну, він щось із нього виносив: якийсь образ, слово, звук. Тепер це був звук розбитого скла.

Але що це за скло?

Кадри з однією сценою, завжди тією самою. Він записував усе на стіні. Упродовж останнього року він пригадав чимало подробиць, але бракувало ще спогаду про те, що сталося в тому готельному номері.

Він знав напевно, що там був також Девок, його найближчий приятель, той, хто зробив би для нього все. Він здавався переляканим, стурбованим. Маркус не міг сказати чому, але мало статися щось серйозне. Пригадував відчуття загрози. Мабуть, Девок хотів його про щось попередити.

Але вони були не самі. З ними був ще хтось.

Щось незрозуміле, невиразне відчуття чиєїсь присутності. Від цього вчувалася загроза. Він був певний, що це чоловік. Але не знав, хто він. Чому він там опинився? Чоловік мав пістолет і певної миті видобув його й став стріляти.

Постріл влучив у Девока. Він повільно сповзав на Маркуса, і очі, що в нього вдивлялися, були вже мертві. Руки притиснуті до грудної клітки в ділянці серця. Між пальцями струменіла темна кров. Пролунав другий постріл. І майже тієї самої миті Маркус побачив блиск. Куля його наздогнала. Удар у череп. Відчув, як кістка розколюється на дрібні шматки, як сторонній предмет заглибився в його мозок, наче чийсь палець, а з рани сочиться тепла липка кров.

Та чорна діра в його голові всотала все: минуле, свідомість, найкращого приятеля, а також обличчя супротивника. Адже що справді мучило Маркуса — він не міг пригадати рис обличчя людини, яка завдала йому горя.

Абсурдно, але він, якщо хотів знайти кривдника, мав би наразі припинити шукати. Бо щоб учинити справедливий суд, він мусив би стати колишнім Маркусом. А досягти цього нереально, якщо весь час роздумувати про те, що сталося з Девоком. Він повинен розпочати все заново, віднайти себе.

І для цього треба знайти Лару.

Розбите скло. Він пригадав це, і знов у пам’яті спливли останні слова Клементе: «Відтепер ти сам». Інколи Маркус сумнівався навіть у тому, що крім них двох був хтось інший. Коли єдиний приятель знайшов його на лікарняному ліжку — напівживого й позбавленого пам’яті — і розповів йому, хто він, Маркус не повірив. Потрібен був час, щоб призвичаїтися до цієї думки.

«Собаки не розрізняють кольорів», — повторив він, щоб упевнитися, що це все правда. Сягнув по документи стосовно справи Єремії Сміта, позначені c.g. 97-95-6, сів на ліжку й заходився передивлятися їх, шукаючи якогось сліду, який міг би привести його до зниклої студентки.

Почав із короткої біографії вбивці. Єремія мав п’ятдесят років, неодружений. Походив із заможної родини. Син італійки та англійця. Обоє вже померли. Були власниками п’яти крамниць тканин, але продали все у вісімдесятих роках і припинили торгову діяльність. Єремія був єдиний син, не мав близьких родичів. Міг жити на чималий відсоток від капіталу, тому ніколи не працював. На цьому біографія уривалася, і в його особистій історії розпочиналася чорна діра. В останніх двох рядках було коротко зазначено, що мешкав самотньо на віллі на узгір’ях у передмісті Рима.

Маркус дійшов висновку, що в житті Єремії немає нічого особливого. Але ж виникли певні умови для того, щоб він став тим, ким був. Самотність, незрілість почуттів, нездатність до близьких стосунків — і разом з тим прагнення бути поряд із кимось рідним.

«Ти думав, що єдиним шляхом для появи інтересу в якоїсь жінки є викрадення її й утримання зв’язаною, чи не так? — подумки ставив до нього запитання Маркус. — Напевно. Чого ти хотів досягти, що було в тебе на меті? Ти викрадав їх не для того, щоб скористатися ними для сексу. Ти не ґвалтував їх і не катував.

Ти очікував, що вони замінять тобі родину.

Ти намагався примусити їх до спільного життя, улаштувати так, щоб усе було нормально, кохати їх як справжній чоловік, але вони були надто налякані, щоб відповісти тобі. Щоразу ти намагався налагодити стосунки з ними, але вже за місяць усвідомлював, що це неможливо. Ти розумів, що твоє почуття нездорове, збочене й існує тільки у твоїй голові. А потім — скажімо відверто — тобі хотілося полоснути їх ножем по горлу. І нарешті ти їх убивав. Але не припиняв шукати… кохання».

Хоча ці роздуми й видавалися логічними, Маркус нікого цим не переконав би. Він пішов цією стежкою й прийняв здобутий із цього висновок як єдиний правильний. Він спитав себе чому, але не знайшов відповіді. Це також було частиною його таланту. Інколи він жахався своїх здібностей.

Він вирішив проаналізувати modus operandi Єремії. Цей чоловік скоював злочини протягом шести років, убив чотирьох жінок. За кожним разом наступала фаза спокою: убивці вистачало пам’яті про акт насилля, щоб загасити бажання повторити. Коли цей сприятливий вплив зникав, народжувалося нове бажання, що призводило до наступного викрадення. Це був фізіологічний процес.

Жертвами Єремії були жінки віком від сімнадцяти до двадцяти восьми років. Він шукав їх серед білого дня. Налагоджував із ними контакт під якимсь приводом, потім пропонував випити й додавав до напою «пігулку зґвалтування». Коли наркотик починав діяти, Єремія пропонував піти разом.

Але чому дівчата погоджувалися випити з ним?

Це Маркусові здавалося дивним. Він гадав, що такий чоловік, як Єремія — середнього віку й геть не красень, — мав би викликати підозри, а таки дівчата дозволяли до них наближатися.

Довіряли йому.

Мабуть, він давав їм гроші або розказував щось про майбутнє. Одна з технік зваблення (дуже розповсюджена поміж сексуальних злочинців) полягала в обіцянні роботи або легких заробітків, можливості взяти участь у конкурсі краси, кастингу до фільму або телепередачі. Але такі прийоми вимагали вміння налагоджувати товариські контакти, а це надто суперечило характеру Єремії, який жив наче відлюдько.

Як він зумів їх ошукати?

А чому ніхто не бачив, як він до них наближався? Перед викраденням Лари сталося чотири випадки викрадення в публічному місці — і жодного свідка. Адже ці його залицяння вимагали часу. Проте, мабуть, таке запитання містило й відповідь: Єремія Сміт для інших був такою незначною людиною, що аж ставав невидимим.

«Ти крутився серед інших без перешкод. Але почувався сильним, тому що ніхто тебе не помічав».

Маркус розмірковував про татуювання на грудях Єремії: «Убий мене».

«Немовби він хотів сказати, що цього задосить, адже зазвичай ми оцінюємо людей поверхово, за зовнішнім виглядом, — сказав Клементе, а потім додав: — І коли правда витатуювана на грудях, її може побачити кожен, але водночас, хоч і така близька, вона прихована, тому що її ніхто не зауважує».

«Ти скидався на таргана, що бігає підлогою під час вечірки, — ніхто його не помічає, нікого він не цікавить. Повинен лиш пильнувати, щоб його не розтоптали. І ти вдосконалив це мистецтво залишатися непоміченим. Але з Ларою вирішив учинити інакше. Ти викрав дівчину з її квартири, просто з ліжка».

Уже сам спогад про студентку змусив Маркуса поставити собі ще кілька болісних запитань: «Де вона тепер? Чи ще жива? А якщо так, то що вона відчуває? Чи є в неї вода та їжа там, де її сховали? Як довго вона зможе витримати? Чи вона притомна, чи не під дією наркотиків? Може, поранена? Або мучитель її зв’язав?»

Маркус вирішив полишити ці роздуми, щоб йому не заважали емоції. Він-бо повинен зберігати ясність думки, а ще дистанцію. Був певен, що існує привід, через який у випадку з Ларою Єремія Сміт змінив метод дії. Розповідаючи про Єремію, Клементе зазначив, що деякі серійні вбивці схильні до вдосконалення: вони додають подробиці, які їх ще більше тішать. Отже, викрадення студентки можна було назвати «варіацією на тему». Однак Маркус у це не вірив, адже зміни були надто значні й раптові.

«Мабуть, Єремії надокучило плести павутину брехні, щоб досягти мети, — подумав чоловік. — Чи, може, він розумів, що заманити дівчину ще раз не вдасться, бо звістка про його жертв уже поширилася і його могли викрити. Він став відомим. Ризик зростав у геометричній прогресії. Та ні. Не це стало для тебе причиною, щоб змінити стратегію. Чим Лара відрізняється від інших?»

Справу ускладнювало те, що викрадених до неї чотирьох дівчат ніщо не поєднувало: вони були різного віку, мали різну зовнішність, Єремію не приваблював якийсь один жіночий типаж. Маркусові спало на думку, що це відбувалося випадково. Він обирав їх навмання, інакше вони були б схожі. Що довше вдивлявся Маркус у фото вбитих жінок, то дедалі більше переконувався, що вбивця захоплював жертв, бо вони просто були необачні, отож йому легше вдавалося налагоджувати з ними контакт. Тому він викрадав їх удень і в громадських місцях. «Він їх не знав», — думав Маркус.

А Лара була винятком. Єремії могло не пощастити з нею, він не міг ризикувати. Тому викрав дівчину з квартири, до того ж діяв уночі.

Маркус відклав теку, встав із ліжка й підійшов до вікна. Надвечір дахи Рима були схожі на схвильоване море тіней. Це був його улюблений час. Тоді чоловіка оповивав дивний спокій, і здавалося, що він примирився зі світом. Таке відчуття допомогло йому зрозуміти, де він припустився помилки. Він був у Лариній квартирі вдень, а мав прийти затемна, бо так учинив викрадач.

Щоб вивідати напрям думок Єремії, Маркус мав точно відтворити умови, за яких той діяв.

Тільки-но збагнувши для себе, що ця ідея слушна, він схопив плащ і квапливо вибіг із мансарди. Мусив-бо повернутися до квартири на Віа-деї-Коронарі.

1 Пристрій для штучної вентиляції легенів. (Тут і далі прим. пер., якщо не зазначено інше.)

2 Ідеться про монастир Кйостро-дель-Браманте — це частина музейного комплексу, спорудженого італійським архітектором епохи Відродження Донато Браманте, чия найвідоміша споруда — собор Святого Петра в Римі.

3 Квартал всесвітньої виставки (італ. Esposizione Universale di Roma — Всесвітня виставка Рима, скорочено EUR) — великий комплекс будівель, зведених за наказом Беніто Муссоліні у 1935—1943 рр. на південному заході Рима під час підготовки до проведення 1942 р. всесвітньої виставки, яка так і не відбулася.

4 Виготовлений із травертину — вапнякового туфу, міцної гомогенної гірської породи.

5 ГГБ, гамма-гідроксибутират — депресант, що пригнічує центральну нервову систему.

6 Метод дії (лат.).

7 Італійський журналіст, публіцист, один із найвидатніших письменників ХХ ст.

8 Джинджер і Фред — герої однойменного фільму 1986 року режисера Федеріко Фелліні про пару італійських танцівників чечітки, які запозичили псевдоніми та стиль виконання у відомих голлівудських артистів Джинджер Роджер і Фреда Астера.