Ловець невинних душ

1:40

Після зливи на вуличках історичного центру міста запанували бездомні собаки. Вони зграями ходили попід стінами будинків. Маркус побачив їх на Віа-деї-Коронарі — вони наближалися до нього. На чолі в них був рудий, сліпий на одне око дворняга. Вони на мить ззирнулися, немов у погляді одне одного обидва впізнали щось знайоме. А потім собака й людина байдуже попрямували далі кожен своєю дорогою.

За кілька хвилин Маркус удруге зайшов до квартири Лари в університетському будинку.

Затемна, так само як Єремія Сміт.

Простягнув руку, щоб запалити світло, але передумав. Імовірно, викрадач мав ліхтар. Відтак вийняв із кишені свій і заходився інспектувати приміщення. Потік світла вихоплював із сутінків меблі й устаткування.

Маркус не знав точно, чого шукати, але був переконаний: має існувати щось, що пов’язує молоду студентку з Єремією. Лара не була звичайною жертвою, радше кимось значно важливішим, об’єктом жадання. Маркус мусив пізнати природу цього зв’язку, адже тільки після цього міг зрозуміти, де дівчина ув’язнена. Мав лише гіпотези, але наразі вирішив, що не повинен нічого відкидати.

Здалеку лунав гавкіт собак, що вешталися вулицями.

Під цей невідрадний відгомін Маркус досліджував перший поверх, розпочавши з ванної, де був лаз, яким утік викрадач. Біля душу побачив полицю, на ній — декілька флаконів із гелем для душу, шампунем і бальзамом, розставлених в ідеальному порядку. Так само рівно біля пральної машини були розташовані порошки для прання. За дзеркалом над умивальником була шафка: у ній стояли косметика й ліки. Календар на дверях був розгорнутий на поточному місяці.

Собаки загавкали й загарчали, наче боролися за здобич.

Маркус повернувся вниз, у кухню. Перш ніж зійти на поверх, Єремія Сміт подбав про спорожнення цукорниці, що стояла на столі, і слоїка на полиці з написом «ЦУКОР», — щоб усунути сліди наркотику. Учинив усе це спокійно, не поспішаючи. Він не ризикував, бо мав багато часу: Лара спала.

«Ти розумний, не припускаєшся помилок, але таки мав десь схибити».

Маркус розумів, що розповіді про серійних убивць, які прагнуть похвалитися перед світом своїми подвигами й кидають виклик людям, котрі намагаються їх упіймати, — то лише байки для медіа, що підігрівають інтерес загалу. Серійному вбивці подобається те, що він робить. Саме тому він хоче, щоб це тривало якнайдовше. Його не цікавить розголос, це йому лише шкодить. Однак інколи він залишає слід. Він не хоче ні про що інформувати, тільки ділитися своїми переживаннями.

«Що ж ти залишив мені?» — спитав себе подумки Маркус і спрямував світло ліхтаря на кухонні полиці. На одній із них стояли кулінарні книжки. Мешкаючи з батьками, Лара, імовірно, не куховарила, але після переїзду до Рима мусила навчитися дбати про себе. Поміж книжок із кольоровими корінцями стояла одна в чорній обкладинці. Маркус підійшов ближче й нахилив голову, щоб прочитати заголовок. Біблія.

«Дивно», — подумав він.

Розгорнув її на місці, де лежала закладка з червоного атласу. То було Перше послання апостола Павла до Солунян.

«День же Господній прибуде, як злодій вночі»[11].

Жахлива іронія напевно невипадкова. Хтось спеціально поклав тут цю книгу? Слова стосувалися Судного дня, але добре описували те, що трапилося з Ларою. Хтось її викрав. Цього разу злодій украв людину. Молода студентка не зауважила присутності Єремії Сміта, який кружляв навколо неї як тінь. Маркус роззирнувся: канапа, телевізор, журнали на столі, холодильник із магнітами, старий затертий паркет. Ця маленька квартира була місцем, де Лара почувалася впевнено. Але цього було замало, щоб убезпечитися. Як вона могла дізнатися, що їй щось загрожує? «Люди за своєю природою оптимісти», — думав Маркус. Для виживання виду важливо нехтувати думками про потенційні загрози й зауважувати тільки найвірогідніші.

Не можна жити в безперестанному страху.

Оптимістичний підхід полягає в тому, щоб іти вперед попри біль і страждання, якими сповнене життя. Але є тут і єдиний недолік: цей підхід часто заважає помічати зло, яке на нас чатує.

Бездомні собаки припинили гавкати. Нараз Маркуса аж морозом усипало, бо він почув новий звук. Ледве чутний рип мостин.

«День же Господній прибуде, як злодій вночі», — пригадав він, усвідомивши, що припустився помилки, передусім не перевіривши горішнього поверху.

— Загаси ліхтар.

Голос лунав зі сходів за його спиною. Маркус загасив, але не повернувся. Хоч би ким був непроханий гість, він прийшов у квартиру раніше за нього. Маркус дослуха´вся до тиші навколо. Чоловік стояв за кілька метрів від нього. Невідомо, відколи він спостерігав за Маркусом.

— Відвернися, — наказав голос.

Маркус повільно відвернувся. Через ґрати на вікні знадвору соталося слабке світло, кидаючи на стіну перехрещені тіні, від чого приміщення ставало подібне до клітки. У цій клітці, мов дикий звір, причаївся темний і грізний силует. Примара, оповита сутінками. Непроханий гість був вищий за нього щонайменше на двадцять сантиметрів, кремезний. Вони довго стояли мовчки. А потім голос знову виринув із сутінків:

— Це ти? — Його тембр указував, що це не чоловік, а хлопець. Маркус відчув у нім шаленість і страх. — То це ти, сучий сину.

Не знаючи, чи він озброєний, Маркус промовчав, дозволивши йому говорити.

— Я бачив тебе вчора вранці, коли ти прийшов сюди з тим, другим. Уже два дні я не спускаю очей із цього місця. Чого ви від мене хочете?

Маркус не розумів, про що він говорить.

— Знущаєтеся з мене?

Тінь ступила крок у його бік. Маркус, побачивши чоловікові руки, збагнув, що той не озброєний, і наважився відповісти:

— Я не знаю, про що ти.

— Кепкуєш.

— Поговорімо спокійно в якомусь іншому місці, — запропонував Маркус.

— Ми поговоримо зараз.

Маркус вирішив грати відкрито.

— Ти тут через дівчину, що зникла?

— Нічого я не знаю про жодну дівчину, мене це не обходить. Ти хочеш завдати мені клопоту, негіднику?

Він відчув, що хлопець говорить щиро. Якби це був співучасник Єремії Сміта, навіщо мав ризикувати й повертатися сюди? Перш ніж Маркус устиг відповісти, незнайомець кинувся на нього, схопив за комір і притиснув до стіни. Другою рукою сягнув до кишені, вийняв із неї конверт і помахав йому перед носом.

— Це ти надіслав мені оцього клятого листа?

— Ні, не я.

— То що ти тут робиш?

Маркус намагався зрозуміти, яким чином ця ситуація могла бути пов’язана зі зникненням Лари.

— Якщо хочеш, поговорімо про цей лист, — запропонував він.

Але хлопець не хотів утрачати контроль над перебігом розмови.

— Тебе прислав Раньєрі? Можеш сказати цьому поганцеві, що в нас із ним покінчено.

— Я не знаю ніякого Раньєрі, повір.

Маркус спробував вирватися, але хлопець міцно його тримав.

— Ти поліціянт? — спитав він.

— Ні.

— А символ? Ніхто не зауважив його.

— Який?

— Цей, у листі, поганцю.

Лист і якийсь символ — Маркус запам’ятав цю інформацію. Небагато, але вона могла допомогти зрозуміти хлопцеві наміри. Або, можливо, це взагалі дурня. Треба було якось розібратися в ситуації.

— Відчепися із цим листом. Нічого я про нього не знаю.

Хлопець поміркував зо хвилину.

— Тоді що ти, чорт забирай, за один?

Маркус не відповів, сподіваючись, що той заспокоїться. Ураз, не розуміючи, що відбувається, він опинився на підлозі під вагою нападника.

Намагався опиратись, але хлопець притиснув його й став молотити кулаками. Маркус підвів руки, щоб захистити голову. Відчув у роті смак крові. Здавалося, що він непритомніє, аж тут зрозумів, що скажений напад добіг кінця. Маркус побачив, як хлопець відчиняє двері квартири. У світлі, що лилося знадвору, зі спини розгледів його силует. Двері зачинилися, і він почув кроки, що швидко віддалялися.

За хвилину спробував підвестися. Йому паморочилося в голові, шуміло у вухах. Він не відчував болю. Наразі. Знав, що біль з’явиться разом з усіма іншими наслідками, але за якийсь час. Завжди так було. Болітиме всюди, навіть у місцях, куди удари не поцілили. Він не пам’ятав, відколи це знає, але був певен, що так воно і є.

Маркус сів і спробував навести лад у думках. Він дозволив хлопцеві втекти, а повинен був знайти якийсь спосіб його затримати. Намагався бути поблажливим до себе — так чи інакше він усе одно не зміг би дізнатися від нього нічого корисного.

Утім, йому принаймні вдалося під час бійки заволодіти листом.

Шукаючи ліхтар, Маркус помацав підлогу. Знайшов його, стукнув по ньому двічі, щоб загорівся, і посвітив на конверт.

На листі бракувало відправника, але він був адресований Раффаеле Альтьєрі. Дата на поштовому штемпелі вказувала, що листа надіслали три дні тому.

Усередині був папірець із адресою Лари на Віа-деї-Коронарі.

Проте Маркуса вразило дещо інше — він побачив знак замість підпису. Три червоні крапки у вигляді трикутника.

6:00

Вона не могла заснути. Після дзвінка Шалбера кілька годин крутилася в ліжку. Радіобудильник задзвонив о п’ятій, і Сандра встала.

Мерщій вдяглася і викликала таксі. Думала поїхати до відділку й не хотіла, щоб будь-хто з колег побачив її автівку. Вони напевне не просили б у неї пояснень, але віднедавна дивилися так, що це її дратувало. Вдова. Хіба не так вони називали її між собою? Принаймні так про неї думали. Їхнє співчуття здавалося буденним і самоочевидним.

Проблема полягала в тому, що дехто почувався зобов’язаним за нагоди щось сказати. Вона навіть колекціонувала фрази, озвучені за різних обставин. Найдратівливіша була така: «Тримайся, твій чоловік Давід хотів би, щоб ти довела, що сильна». Понад усе хотіла записати їх усі та продемонструвати світу, що є щось гірше за байдужість до страждань інших людей: банальність, якою її намагаються пом’якшити. А можливо, вона була просто вразлива.

У кожному разі Сандра хотіла дістатися складу речових доказів тоді, коли денна зміна заступає нічну. Вона прибула на місце за двадцять хвилин. Спочатку сходила за круасаном і капучино, а потім підійшла до колеги, який саме збирався додому.

— Привіт, Веґа, — сказав він. — Що ти тут робиш о цій порі?

Сандра спробувала всміхнутись якомога доброзичливіше.

— Я принесла тобі сніданок.

Колега з подивом узяв пакет.

— Ти справжній друг. Сьогодні вночі було гаряче: затримали банду колумбійців, які продавали товар біля вокзалу Ламбрате.

Сандра не хотіла витрачати час на розмови, отож відразу перейшла до суті справи:

— Я хотіла б забрати валізи, які чекають тут на мене зо п’ять місяців.

Колега здивовано поглянув на неї, але відповів:

— Зараз принесу.

Він пішов довгими коридорами складу. Сандра чула, як він мурмоче щось під ніс. Вона була схвильована, але намагалась опанувати себе — останнім часом усе дратувало. Її сестра казала, що такою є одна з чотирьох фаз жалоби.

Вона прочитала про це в котрійсь книжці, хоча не пам’ятала черговості фаз та не знала, на якій саме жінка перебуває і як довго це ще триватиме. Сандра мала щодо цього сумніви, але вислухала. Решта родини не знала, як реагувати, бо що можна сказати двадцятидев’ятирічній вдові? Тож вони обмежувались розповідями про те, що прочитали в якомусь журналі, або наводили приклади із життя знайомих, які побували в схожій ситуації. Їм цього було досить, щоб почуватися комфортно під час спілкування з нею. Так само, як і Сандрі.

За п’ять хвилин вона побачила колегу, який повертався з двома великими валізами. Ніс їх за ручки, не так, як Давід: він вішав одну валізу собі на праве плече, а другу — на ліве, від чого колихався під час ходи.

— Ти маєш вигляд нав’юченого ослика, Фреде, — казала вона чоловікові.

— Але ж я тобі подобаюся, Джинджер, — відповідав він.

Побачивши ті валізи, Сандра почувалася, немовби хтось ударив її кулаком у груди. У тих сумках був увесь світ Давіда. Вона б залюбки лишила їх на складі, аж доки хтось ненароком не знищить їх разом з іншими непотрібними доказами. Однак учора ввечері Шалбер нагадав Сандрі про важливі запитання, які вона відмовлялася собі ставити, відколи зрозуміла, що Давід бреше. Не хотіла, щоб хтось позбавляв її довіри до чоловіка, якого вона обрала. А передусім Сандра зрозуміла, що не може просто так це полишити.

— Прошу, — мовив колега, ставлячи сумки на полицю.

Не потрібно було підписувати квитанцій, бо вони зберігали валізи через ввічливість. Після того випадку їх привезли з відділку в Римі, а жінка їх не забрала.

— Хочеш перевірити, чи чогось, бува, не бракує?

— Ні, дякую. Я нічого не перевірятиму.

Колега засмучено подивився на неї.

«Тільки не це», — подумала Сандра. Але він таки сказав:

— Тримайся, Веґа. Даніель хотів би, щоб ти була сильна.

Вимушено посміхаючись, вона розмірковувала, звідки взявся «Даніель». Відтак подякувала і, забравши валізи, вийшла.

За півгодини Сандра була вдома. Поставила валізи на підлозі біля дверей. Вона не відкривала їх, але зиркала у той бік. Так бездомний собака кружляє навколо поданої йому їжі, щоб упевнитися, чи може її з’їсти. Сандра ступала до валіз і знову відходила. Заварила собі чай і приглядалася до них, сидячи на канапі з чашкою в руці. Раптом усвідомила, що зробила.

Повернула Давіда додому.

Мабуть, глибоко в душі вона сподівалася, що рано чи пізно він повернеться. Думка, що вони вже не кохатимуться, зводила її з розуму. Іноді вона забувала, що Давід мертвий, і їй щось спадало на думку. «Я мушу розповісти це Давідові», — міркувала Сандра. За хвилину нагадувала собі, що сталося, і впадала у відчай.

Давіда вже немає. Крапка.

Вона повернулася думками до дня, коли дізналася, що чоловік помер. То був спокійний ранок, такий, як цей. Попросила двох поліціянтів зостатися за дверима, бо була переконана, що, поки вони там і поки не перетнуть цієї межі, звістка про смерть Давіда лишатиметься нереальною, а вона не стане віч-на-віч із тим, що може знищити все в її житті. Боялася, що цього не витримає.

«Утім, я повинна через це пройти», — сказала вона собі. Якщо Шалбер цікавиться Давідовим багажем, він має щось на думці.

Сандра поставила чашку з чаєм на підлогу й рішуче підійшла до валіз. Відкрила спочатку легшу. У ній був тільки одяг. Перевернула її догори дном і викинула все на підлогу. Купа сорочок, штанів і светрів. Її вразив запах Давіда, що між них зберігся, але вона намагалася не звертати на це уваги.

«Господи, як мені тебе бракує, Фреде», — подумала жінка.

Був не час плакати. Вона заходилася переглядати одяг, але весь час думала про Давіда, про хвилини, що вони провели разом. Відчула тугу, але й обурення, а наприкінці гнів.

Нічого в цих речах не було. Перевірила внутрішні й зовнішні кишені. Нічого.

Вона була виснажена, але найважча частина завдання вже позаду. Тепер черга валізи з фотоапаратурою. Ці предмети не мали місця в її спогадах, навпаки, це через них Давіда вже немає. Тож буде легше.

Перш ніж почати, вона згадала, що існує перелік вмісту сумки. У шухляді Давідової нічної тумбочки. Він завжди використовував його під час пакування багажу, щоб нічого не забути. Сандра дістала перелік і взялася перевіряти.

Спочатку вийняла його другий дзеркальний фотоапарат (перший колись упав і розбився). То був пристрій фірми «Canon», тоді як Сандра надавала перевагу фотоапаратам «Nikon». Вони часто сперечалися із цього приводу.

Увімкнула фотоапарат. Пам’ять була порожня.

Сандра викреслила його з переліку й перейшла до наступних позицій. Увімкнула декілька пристроїв у розетку, бо батарейки сіли, поки вони кілька місяців не працювали, потому стала їх перевіряти. Остання розмова в мобільному була записана дуже давно, отже, не мала значення. Телефон вона перевірила вже під час перебування в Римі, куди поїхала, щоб ідентифікувати останки. Давід використовував його тільки для замовлення таксі, а ще він прислужився йому для запису останнього повідомлення в її голосовій пошті: «Тут, в Осло, дуже зимно». Здавалося, ніби Давід не хотів спілкуватися зі світом.

Сандра ввімкнула ноутбук, маючи надію, що знайде щось, але в ньому були тільки старі неважливі файли. В електронній пошті також не знайшла нічого цікавого. У жодному документі чи листі Давід не згадував, чому опинився в Римі.

Жінка замислилася про те, чого він побоювався та що стало причиною цього. Повернулися сумніви, через які Сандра не спала цілу ніч. Вона могла б заприсягтися, що її чоловік був чесний. Чи він таки приховував від неї якісь брудні справи?

«Іди під три чорти, Шалбере», — подумала вона.

Сандра повернулася до сумки й відклала вбік те, що не мало для неї значення, як-от універсальний складаний ніж чи телеоб’єктиви, і стала гортати записник із календарем у шкіряній обкладинці. У нього були стерті береги, він був дуже старий. Щороку Давід змінював у ньому лише вкладку. Це був один із тих предметів, з якими він не розлучався. Як брунатні капці зі зношеними підошвами, що трималися на ремінці між пальцями, або старий гольф — Давід вдягав його завжди, коли сідав за комп’ютер. Сандра тисячу разів намагалася сховати ці речі. Чоловік протягом кількох днів удавав, що не зауважив цього, але потім завжди їх знаходив.

Вона всміхнулася цьому спогаду. Давід просто був такий. Інший став би сердитись, натомість він ніколи не мав до неї претензій. Повертався до своїх звичок, ось і все.

Сандра розгорнула записник. На кількох сторінках із періоду, коли її чоловік був у Римі, записано кілька адрес. Давід зазначив їх і на плані міста. Усього близько двадцяти.

Розмірковуючи про те, яке значення можуть мати ці примітки, Сандра зауважила, що у валізі є предмет, якого нема в переліку, — рація. Перевірила частоту. Вісімдесят перший канал. Вона про такий нічого не знала.

Для чого це могло йому знадобитися?

Оглядаючи інші предмети, Сандра зрозуміла, що чогось бракує. Не було диктофона, який Давід завжди носив із собою. Він називав його своєю запасною пам’яттю. Диктофона не було в кишені під час випадку, який призвів до смерті Давіда. Пристрій, звичайно, міг зникнути за багатьох обставин. Жінка вирішила це занотувати. Перш ніж узятися до подальших пошуків, вона підсумувала, що довідалася на цей час.

Сандра знайшла в записнику адреси, позначені також на плані Рима. Рація, налаштована на таємничу частоту. Відсутність диктофона, який Давід використовував для запису повідомлень.

Розмірковуючи над цим, вона почувалася знічено. Після трагічної чоловікової смерті вона зверталася до «Reuters» і «Associated Press» — агенцій, із якими її чоловік зазвичай співпрацював, — і питала, чи випадково не виконував він для них якоїсь роботи в Римі. Обидві агенції відповіли, що ні. Раптом щось і готував, то самостійно. Напевно, він не вперше робив репортаж, щоб потім продати його тому, хто запропонує щось вигідне. Сандра мала передчуття, що цього разу йшлося про щось більше. Однак не була певна, чи хоче про це дізнатися.

Щоб відігнати погані думки, вона знову взялася переглядати вміст валізи.

Дістала з неї «Leica І». Це був фотоапарат 1925 року, сконструйований Оскаром Барнаком і вдосконалений пізніше завдяки задумам Ернста Лейтца. Він уможливлював фотографування з рук і був першим апаратом цього типу. Завдяки легкості використання на місцевості його поява стала переломною під час фотографування воєнних дій. Механізм був досконалий. Горизонтальний полотняний затвор, витримка від 1/20 до 1/500 секунди, об’єктив 50 міліметрів. Справжній скарб для колекціонера.

Сандра подарувала його Давідові на першу річницю шлюбу. Вона пам’ятала, як він здивувався, коли відкрив подарунок. Зарплати їх обох забракло б на придбання цієї іграшки — але Сандра успадкувала апарат після смерті дідуся, який прищепив їй любов до фотографії.

Це було щось на кшталт сімейного сувеніра, і Давід ніколи з ним не розлучався. Говорив, це його талісман, який приносить йому щастя.

«Але він не врятував тобі життя», — подумала Сандра.

Фотоапарат лежав в оригінальному шкіряному футлярі, на якому вона попрохала вигравіювати ініціали «D.L.». Сандра відкрила футляр і довго придивлялася до пристрою, згадуючи, як Давідові очі блищали, немов у дитини, щоразу, коли він брав його до рук. Думала вже його відкласти, аж тут зауважила: елемент, що дає змогу перемотувати кадри, зведений, як кажуть професіонали. В апараті була плівка.

Давід фотографував ним.

7:10

На місцевому жаргоні вони мали назву «естафети». Це були розкидані містом квартири, у яких можна було зупинитися на ночівлю або просто відпочити й щось з’їсти. На табличці біля дзвінка були зазначені назви вигаданих торговельних товариств.

Маркус зайшов до однієї із цих квартир — він її знав, адже був там разом із Клементе. Приятель розказав йому тоді, що ті, для кого ці квартири призначені, мають у Римі багато нерухомості. Ключ був схований у шпарині біля дверей.

Як він і очікував, біль з’явився на світанку. Крім декількох синців на ребрах, які давалися взнаки під час кожного вдиху, про те, що сталося цієї ночі, нагадували розбита губа й набрякле обличчя. І рана на скроні.

У квартирі-«естафеті» зазвичай були їжа, ліжко, гаряча вода, аптечка, фальшиві документи, комп’ютер із доступом до мережі. Обрана Маркусом була порожня. У ній не було меблів, вікна затулені. На підлозі в одній із кімнат стояв телефон. Лінія працювала. Квартиру використовували з однією метою: щоб із неї можна було телефонувати.

Клементе пояснив, що в нього не має бути мобільного. Маркус ніколи не залишав по собі слідів.

«Мене не існує», — сказав він собі, перш ніж набрати номер інформаційного бюро.

За хвилину ввічлива операторка дала йому адресу й телефон Раффаеле Альтьєрі, нападника, який заскочив його у квартирі Лари. Маркус поклав слухавку й набрав номер хлопця. Ніхто не відповів, тож він вирішив піти до нього й узяти реванш за нічний напад.

Незабаром чоловік стояв під зливою на розі Віа-Рубенс у респектабельному кварталі Паріолі й дивився на п’ятиповерхову будівлю.

Він увійшов до будинку через гараж. Квартира хлопця була на третьому поверсі. Маркус приклав вухо до дверей, щоб упевнитися, що там нікого нема. Зсередини звуків не було чутно. Маркус вирішив ризикнути: він мав дізнатися, хто на нього напав. Виламав замок і ввійшов.

Квартира, де він опинився, була велика. Меблі, дібрані зі смаком, вказували на заможність власника. Тут були антикварні дрібнички й цінні картини. Підлога з ясного мармуру, білі лаковані двері. Усе навколо не здавалося особливим чи таким, де мешкає хтось одержимий якоюсь манією.

Маркус роззирнувся навколо. Мав поквапитися, адже будь-якої миті сюди могли прийти.

Одну з кімнат використовували як тренажерну залу. Тут були лава для піднімання ваги, шведська стінка, доріжка та інше спортивне приладдя. Раффаеле Альтьєрі дбав про форму, і в цьому Маркус пересвідчився на власній шкурі.

Оглядаючи кухню, він дійшов висновку, що хлопець мешкає сам. У холодильнику були тільки нежирне молоко й енергетичні напої, на полицях — контейнери з вітамінами й пляшечки з біологічно активними добавками.

Третє приміщення теж промовисто свідчило про стиль життя хлопця. Тут стояло вузьке неприбране ліжко. Постільна білизна з кадрами із «Зоряних воєн». Над узголів’ям висіла афіша з Брюсом Лі, а на стінах — постери із зображеннями рок-груп і спортивних мотоциклів. На одній із полиць стояло портативне радіо, а в кутку лежала електрична гітара.

Здавалося, що це світ підлітка.

Маркус замислився, скільки років може бути Раффаеле. І знайшов відповідь, тільки-но ввійшов до четвертого приміщення.

Попід стіною стояли стілець і письмовий стіл. Оце й усі меблі. Над ними на стіні висів колаж із газетних статей. Папір був пожовклий, але можна було все прочитати. Вони надруковані дев’ятнадцять років тому.

Маркус підійшов, щоб їх розглянути. Статті впорядковано згідно з датами, зліва направо. У них ішлося про подвійне вбивство, жертвами якого стала мати Раффаеле, Валерія Альтьєрі, зі своїм коханцем.

Чоловік придивився до світлин під статтями, що виходили в тодішніх щоденних газетах і журналах. Для модних видань інформація про злочин була просто пліткою з життя вищого світу, подана з найменшими подробицями.

Валерія Альтьєрі була чарівна, елегантна й зіпсута жінка, що вела розкішне життя. Її чоловіком був Ґвідо Альтьєрі, багатий нахабний відомий адвокат, який часто їздив за кордон. Маркус побачив його на світлині з поховання дружини. Серйозний і холоднокровний, він дивився на труну, тримаючи за руку Раффаеле, якому тоді було три роки. Коханцем Валерії був відомий яхтсмен, переможець багатьох регат, жиголо, молодший від неї на кілька років.

Злочин спричинив багато галасу не лише тому, що стосувався відомих осіб, а й через спосіб, яким був скоєний. Убивці заскочили коханців у ліжку. Слідство визначило, що зловмисників було щонайменше двоє. Але не затримали нікого, не було й підозрюваних. Вони залишились невідомими.

За мить Маркус звернув увагу на подробицю, яка одразу не впала йому в око. Брутальне вбивство скоїли саме тут, у квартирі, де й досі мешкав уже двадцятидворічний Раффаеле.

Коли катували його матір, він спав у своєму ліжечку.

Убивці не помітили його або, можливо, вирішили помилувати. Однак наступного ранку дитина прокинулася й побачила два тіла, прошиті понад сімдесятьма ударами ножа. Маркус уявив, як хлопчик вибухнув плачем, побачивши те, чого не розумів. Щоб прийняти в себе коханця, Валерія відпустила охоронця, отже, про вбивство стало відомо після повернення Альтьєрі зі службової поїздки до Лондона.

Протягом цілих двох днів малюк був сам із двома трупами.

Маркусові годі було уявити більший кошмар. Щось виплило з глибин його пам’яті. Відчуття самотності й розпачу. Невідомо, коли він цього зазнав, але воно було в ньому. Його батьки вже померли, тож чоловік не міг поцікавитись, чого стосується цей спогад. Маркус не пам’ятав навіть почуття, з яким переживав їхню втрату. Але, певно, це була одна з нечисленних переваг амнезії.

Він поглянув на письмовий стіл. На ньому лежали різні папери. Маркус хотів сісти й спокійно їх проглянути, але не мав часу. Перебувати в цій квартирі далі було ризиковано. Отже, він обмежився квапливим перегортанням аркушів.

Поміж них були фотографії, копії поліційних свідчень, списки доказів і підозрюваних. Цих документів тут не мало бути. Разом із різноманітними записами й особистими роздумами Раффаеле, занотованими від руки, тут були також дані з приватних розмов і доповіді про слідство з детективної агенції.

— Раньєрі, — прошепотів Маркус, читаючи надруковане на візитівці прізвище.

Цієї ночі Раффаеле поцікавився в нього: «Тебе прислав Раньєрі? Можеш сказати цьому поганцеві, що в нас із ним покінчено». Про всяк випадок Маркус поклав візитівку в кишеню, а потім ще раз глянув на статті, що висіли на стіні. Хто знає, скільки грошей цей крутійкуватий приватний детектив зміг стягнути з хлопця, у якого була манія: знайти убивць матері. Вирізки з газет, свідчення та всі ті папери це доводили. Раффаеле хотів побачити обличчя катів, які знищили його дитинство. Маркус подумав, що дитяча уява може створити з повітря, пилу й сутінків чорну людину або сіроманця. Вони живуть у казках і стають реальністю тільки тоді, коли батьки потурають примхам своїх дітей. Однак завжди зникають і повертаються до похмурої країни, з якої прийшли.

Але вороги Раффаеле не зникли.

Маркус розмірковував, що позначають три червоні крапки в кінці листа, який став причиною візиту хлопця до квартири Лари.

«А символ? Ніхто не зауважив його», — сказав тоді Раффаеле.

Чоловік натрапив у паперах на документ прокуратури, який свідчив саме про це, однак справа була таємна. Цьому існувало пояснення: слідчі часто приховують від преси й громадськості деякі подробиці, щоб відфільтрувати фальшиві зізнання або віднадити фантазерів, а також щоб переконати злочинців, що в них немає доказів. Після вбивства Валерії Альтьєрі на місці злочину знайдено дещо важливе. Те, про що з певної причини поліція вирішила не розголошувати.

Маркус іще не знав, який зв’язок ця справа може мати з Єремією Смітом і зникненням Лари. Убивство скоїли дев’ятнадцять років тому, і навіть якби існували якісь докази, на котрі слідство не звернуло уваги, — вони втрачені назавжди.

Чоловік зиркнув на годинник: минуло вже двадцять хвилин, а він не хотів зустріти Раффаеле. Однак подумав, що варто принаймні зазирнути до спальні, де вбили Валерію. Хто знає, який тепер вигляд має кімната.

Увійшовши туди, він умить зрозумів, що помилявся.

Перше, що він побачив, була кров.

Блакитні простирадла на подружньому ліжку були нею просочені. Її було так багато, що на матраці й подушках залишилися контури обох тіл. Одне біля одного, розпачливо пригорнені в обіймах.

Кров з ліжка, мов лава, стекла на білий килим. Повільно в’їдаючись у нього, забарвила волокна в насичений червоний колір, який заперечував уже саму думку про смерть.

Стіни були забризкані кров’ю — краплі розпорошилися рівномірно. Блюзнірська гармонія, створена безумною ненавистю нападників.

Кров’ю було виведено напис на стіні над ліжком: EVIL. Англійською «зло».

Усе мало такий вигляд, наче вбивство скоєне хвилину тому. У Маркуса було враження, що він, відчинивши ці двері, перенісся в минуле.

«Це неможливо», — подумав чоловік.

Так само неможливим здавалося те, що приміщення збережене достоту так само, як того трагічного дня дев’ятнадцять років тому.

Існувало тільки одне пояснення. Як підтвердження цьому Маркус знайшов контейнери з фарбою та пензлями, що стояли біля стіни. У хлопця були фотографії, зняті поліціянтами (невідомо, як Раффаеле їх здобув), на них зафіксовано вигляд місця злочину. Складалося враження, що саме така картина розгорнулася на очах того, хто першим увійшов до спальні. Цим кимось був адвокат Ґвідо Альтьєрі, який повернувся додому спокійного березневого ранку.

Пізніше тут усе змінилося. Не лише через втручання поліції, що провадила слідство, але й когось, хто вичистив усе, намагаючись надати всьому звичайного вигляду, усунути сліди жахіття.

«Так роблять завжди, коли люди стикаються з насильницькою смертю, — думав Маркус. — Тіла виносять, кров висихає. На місці трагедії починають ходити люди, несвідомі того, що тут сталося. Життя повертає й відновлює простори, які в нього відібрали. Ніхто не хоче зберігати таких спогадів. Навіть я».

І все-таки Раффаеле Альтьєрі вирішив точно відтворити місце злочину, вдовольняючи дивну маніакальну потребу, і спорудив святилище жаху. Намагаючись закрити в ньому зло, він сам був там ув’язнений.

Тепер Маркус міг скористатися таким інсценуванням, щоб дійти певних висновків і пошукати аномалій, які допомогли б йому зрозуміти, що тут сталося. Він перехрестився й зайшов до спальні. Наблизившись до ліжка, яке скидалося на жертовний вівтар, Маркус збагнув, чому ця різанина мала бути справою щонайменше двох людей.

Жертви не могли втекти.

Він спробував уявити собі Валерію Альтьєрі та її коханця, яких убивці заскочили вві сні. Невідомо, чи кричала жінка, чи стрималася, аби не розбудити сина, який спав у сусідній кімнаті, і таким чином його врятувати.

У ногах ліжка, праворуч, на підлозі була калюжа крові, а ліворуч Маркус зауважив три маленькі круглі відтиски. Підійшов ближче й нахилився, щоб краще роздивитися. Вони утворювали правильний трикутник зі сторонами близько п’ятдесяти сантиметрів.

Це символ.

Розмірковуючи над його значенням, він підвів на мить погляд і побачив те, чого раніше не помічав: маленькі сліди босих стоп на килимі.

Маркус уявив трирічного Раффаеле, який уранці заглядає крадькома в кімнату, щоб зіткнутися з кошмаром, сенсу якого не міг зрозуміти. Як він біжить до ліжка, ступаючи по калюжах крові. Як відчайдушно трясе материну руку, намагаючись її розбудити. Маркус уявив його маленьке тільце на закривавлених простирадлах. Як він відчайдушно плакав годинами, аж урешті зіщулився біля трупа матері та, виснажений, заснув.

Перш ніж його знайшов батько, Раффаеле провів у цій квартирі два дні. І дві дуже довгі ночі, на самоті зі страхами, що охоплювали його в темряві.

Діти не мають потреби у спогадах, вони всього вчаться, забуваючи те, що було. Але цих сорока восьми годин було задосить, щоб назавжди вплинути на життя Раффаеле Альтьєрі.

Маркус закляк на місці. Він став дихати глибоко, злякавшись панічного нападу. Отже, у цьому полягає його талант? У викритті страшних послань зла? У вмінні дослухатися до голосів померлих? У безсилому спогляданні людських убивчих схильностей?

«Собаки не розрізняють кольорів».

Тільки зараз він зрозумів те, чого світ не знав про Раффаеле. Ця трирічна дитина й досі просила про порятунок.

9:04

«Знаєш, Джинджер, є речі, які ти повинна побачити на власні очі».

Давід повторював це щоразу, коли починалася дискусія на тему ризику, на який він наражався у своїй професії. Сандра ховалася за фотоапаратом, щоб не ставати віч-на-віч із насиллям, яке вона щоденно документувала. А для Давіда фотоапарат був лише знаряддям.

Це порівняння спало їй на думку, коли вона влаштовувала у ванній затемнену кімнату, як це робив Давід.

Щільно причинила двері й вікно і вкрутила над дзеркалом червону лампочку. Принесла з мансарди збільшувач і бачок для проявлення й фіксації негативів. Для подальшої обробки фото вирішила скористатися тазами для прання. З кухні принесла щипці, ножиці й черпак. Фотопапір і хімічні речовини, які вона мала, ще були придатні до вжитку.

«Лейка» була заряджена 35-міліметрівою плівкою типу 135. Сандра перемотала її та вийняла з апарата.

Те, що вона збиралася робити, вимагало цілковитої темряви. Надівши рукавички, вона дістала з касети хвостик плівки, ножицями його заокруглила, потім заправила до бачка. Влила підготовлений проявник і стала відміряти час. Повторила цю операцію із закріплювачем, потім обполоснула все під протічною водою, влила до бачка декілька крапель м’якого шампуню й урешті повісила плівку над ванною, щоб висохла.

Увімкнула таймер на своєму годиннику й сперлася спиною на кахельну стіну. Зітхнула. Це чекання в темряві було дратівливе. Вона ставила собі запитання, чому Давід знімав цим старим фотоапаратом. Щось їй підказувало, що це нічого не означає, це лише ілюзія, спричинена нездатністю змиритися з безглуздою смертю чоловіка.

Сандра воліла думати, що це просто нісенітниці в її голові.

Давід використовував «лейку» для проб. Попри те що фотографія була пристрастю й професією їх обох, вони не мали спільного фото. Іноді Сандра про це розмірковувала. Поки чоловік був живий, це не здавалося дивним. «Для нас це пусте», — повторювала вона собі. Коли живеш сьогоденням, минуле не потрібне. Сандрі не спадало на думку, що варто збирати свідчення, адже одного дня вони знадобляться, щоб жити. І з плином часу запас її спогадів меншав. Вони прожили разом так небагато як порівняти з тим, що їй залишилося до кінця життя. Що вона має зробити із цими днями? Чи коли-небудь знов відчує до когось те, що відчувала до Давідa?

Такі роздуми перервав сигнал таймера. Вона мала запалити червону лампочку. Передусім сягнула по плівку, яка висіла над ванною, та оглянула її на світлі.

Сандра побачила п’ять зображень, але не могла сказати, що на них. Узялася створювати фото. Підготувала три ємності: першу з проявником, другу з водним розчином оцтової кислоти для фіксації та третю із закріплювачем, також розчиненим у воді.

Жінка вклала плівку до збільшувача й перенесла перший негатив на фотопапір. Занурила фото в ємність із проявником. Протягом хвилини обережно ним рухала, і поступово на папері стало з’являтися зображення.

Кадр був темний.

Сандра вирішила, що знімок невдалий, але все одно поклала його до двох інших ємностей, відтак повісила над ванною. Повторила цю операцію з рештою негативів.

На другому фото побачила відображення Давідa в дзеркалі: він стояв голий до пояса. Однією рукою тримав на рівні обличчя фотоапарат, а другу підвів для привітання. Але не всміхався. Навпаки, мав серйозну міну. За його спиною видно календар, розгорнутий на місяці його смерті. Сандра подумала, що то, імовірно, останнє фото Давідa.

Сумне прощання примари.

На третій фотографії був будівельний майданчик. Видно колони недобудованої споруди; бракувало стін. Сандра подумала, що фото могли зробити в будівлі, з якої Давід упав.

Чому він пішов туди з «лейкою»? Нещастя сталося вночі, натомість фото зняте вдень. Можливо, Давід просто фіксував своє місце перебування.

Четверта фотографія була дуже дивна. На ній картина. Найімовірніше, XVII століття. Сандра подумала, що це увічнений фрагмент великого полотна. На ньому зображена дитина, поза вказує на те, що вона тікає. Але вперед постать розвернута тільки впівоберта, обличчя звернене назад: дитина не в змозі відвести очей від чогось, що її жахає та водночас цікавить. Від подиву, відбитого на обличчі, роззявлений рот.

Сандра була певна, що вже бачила цю сцену, але не могла пригадати, на якій картині. Їй спало на думку, що інспектор де Мікеліс захоплюється мистецтвом і живописом, тому жінка вирішила спитати в нього.

Не мала сумніву щодо одного: ця картина в Римі. Вона має туди поїхати.

Зміна розпочиналася о другій, але Сандра надумала попросити відпустку на кілька днів. Після Давідової смерті вона не використала відпустки за сімейними обставинами. Якщо поїде експресом, за неповні дві години буде на місці. Сандра хотіла побачити все на власні очі, зрозуміти, як це сталося, адже була переконана, що існує якесь пояснення.

Вона планувала подорож, водночас проявляючи останнє фото. Перші чотири поставили запитання, які доповнили ті, котрі Сандра вже мала. Мабуть, на п’ятому знімку буде якась відповідь.

Рухала ним дуже обережно, поки на папері проявлялося зображення. Темна пляма на ясному тлі. Стали виникати подробиці, наче уламки судна, що виринають із морської безодні після десятків років у непроникній темряві.

Це було обличчя.

Когось, знятого в профіль, наче заскочили зненацька, і він навіть не знав, що його фотографували. Чи міг цей чоловік бути пов’язаним із Давідовим перебуванням у Римі, а може, він навіть має стосунок до його смерті? Сандра вирішила, що мусить його знайти.

У чоловіка волосся було таке саме чорне, як і його одяг, а ще розгублені сумні очі.

На скроні був шрам.

9:56

Маркус розглядав панораму Рима, стоячи на замковій терасі. За його спиною архангел Михаїл розправив крила й підніс меч, споглядаючи за людськими істотами і їх незліченними нещастями. Ліворуч від статуї висів дзвін милосердя, удари якого за давніх темних часів сповіщали про страти, коли замок Святого Ангела[12] був папською в’язницею.

Тепер це місце страждань і відчаю облюбували туристи: вони фотографувалися, скориставшись миттю, коли сонячне проміння прорізалося крізь хмари й залило світлом мокре після дощу місто.

До Маркуса підійшов Клементе й зупинився, не відводячи погляду від краєвиду, що розгортався внизу.

— Що сталося?

Вони скористалися голосовою поштою, щоб домовитися про зустріч. Коли один із них хотів побачитися з другим, достатньо було залишити повідомлення, сповістивши про місце й час.

— Ідеться про вбивство Валерії Альтьєрі.

Клементе придивився до опухлого обличчя приятеля й промовив:

— Хто тебе так розмалював?

— Сьогодні вночі я познайомився з її сином Раффаеле.

Клементе кивнув.

— Темна справа. До цього дня не розкрита, — промовив він так, наче добре знав, у чому річ.

Маркус був здивований, адже в той час Клементе могло бути щонайбільше десять років. Отже, існувало лише одне пояснення: ту справу провадили теж вони.

— Чи є щось в архіві?

Клементе не подобалося, коли про його роботу хтось згадував у публічних місцях, і він зауважив:

— Обережніше.

— Це дуже важливо. Що тобі відомо про цю справу?

— Слідство тривало навколо двох версій, в обох випадках підозрюваним був Ґвідо Альтьєрі. Адже йшлося про подружню зраду. В адвоката були знайомства й гроші, отже, він міг замовити вбивство та вийти сухим із води.

Якщо винним був Ґвідо Альтьєрі, він свідомо залишив сина наодинці з трупами на два дні тільки заради того, щоб зміцнити своє алібі. Маркус не міг у таке повірити.

— А друга версія?

— Альтьєрі — відомий комбінатор, він був тоді в Лондоні, де завершував справу про злиття великих компаній. Реально цією операцією мали приховати якісь брудні справи. Ішлося про нафту й торгівлю зброєю, про великі гроші. Англійське слово EVIL, написане над ліжком, можна інтерпретувати як інформацію для адвоката.

— Або погрозу.

— Зрештою вбивці не чіпали його сина.

Маркус поглянув на купку дітей, які пробігли повз нього. Він заздрив їхній безпосередності.

— Як сталося, що ці дві стежки привели в нікуди?

— Щодо першої, то Ґвідо й Валерія Альтьєрі думали розлучитися. Вона вела надто розпусний спосіб життя, і яхтсмен був останній із довгого переліку її коханців. Адвокат не відчував болю по цій втраті, бо за кілька місяців одружився знову. Має нову родину, дітей. Крім того, якби хтось на кшталт Альтьєрі хотів позбутися дружини, він обрав би не такий кровопролитний спосіб.

— А Раффаеле?

— Він давно з ним не спілкується. Як мені відомо, хлопець неврівноважений, постійно потрапляє до психіатричних лікарень. Звинувачує батька в тому, що сталося.

— А версія про світову змову?

— За якийсь час її взяли до уваги, однак відкинули через брак доказів.

— На місці злочину не було відбитків пальців, жодного сліду?

— Убивці виконали все чисто й акуратно.

Маркус подумав, що, хоч це було й не так, убивство скоїли за часів, коли слідство провадили старими методами. Лише починали застосовувати аналіз ДНК. Крім того, на місці злочину протягом сорока восьми годин перебувала дитина, а потім усе прибрали. Він пригадав, що Раффаеле Альтьєрі відновив обставини злочину. Неможливість вийти на винуватців дев’ятнадцять років тому була причиною закриття слідства. Тому тепер важко буде знайти якийсь вихідний пункт.

— Була також третя версія, чи не так? — спитав Маркус.

Він здогадався: імовірно, був привід, через який ця справа зацікавила також і їх. Маркус не розумів, чому Клементе про нього не згадав. Він дійсно намагався змінити тему.

— Послухай, що спільного це має з Єремією Смітом і зникненням Лари?

— Ще не знаю. Учора вночі Раффаеле Альтьєрі був у квартирі цієї дівчини: хтось написав до нього листа з проханням, щоб він туди прийшов.

— Хто?

— Не знаю, але у квартирі Лари на полиці з кулінарними книжками стояла Біблія. Я не зауважив цього під час першого візиту. Інколи потрібна темрява, щоб щось роздивитися, тому сьогодні вночі я повернувся до того дому. Хотів відтворити умови, за яких діяв Єремія.

— Біблія? — здивувався Клементе.

— Закладка лежить на Першому посланні апостола Павла до Солунян, підкреслено слова: «День же Господній прибуде, як злодій вночі». Якби це не здавалося абсурдним, я б сказав, що хтось залишив цю інформацію для нас, щоб ми перетнулися з Раффаеле Альтьєрі.

Клементе зблід.

— Ніхто про нас не знає.

— Так, ніхто, — підтвердив Маркус і гірко повторив подумки: «Ніхто».

— У нас мало часу на порятунок Лари, ти це знаєш.

— Ти сказав діяти за голосом інстинкту, запевнив, що тільки я можу її знайти. Саме це я й роблю. Тож розкажи мені про ту іншу версію. Крім слова EVIL на місці злочину знайшли виведений кров’ю жертв символ із трьох крапок, що утворюють трикутник.

Клементе повернувся до бронзового архангела, немовби хотів попросити його про допомогу.

— Це езотеричний символ.

«Нічого дивного, — подумав Маркус, — що поліція вирішила випустити цю подробицю з протоколу». Поліціянти — практичні люди, їм не подобалося, що слідство відхилялося в бік езотерики. Таких доказів не можна було представити суду, бо це дало б змогу обвинуваченим послатися на розумові розлади. І в такому разі завжди існував ризик появи безлічі вигадок.

Але Клементе брав цю гіпотезу до уваги.

— На думку певних осіб, у цій спальні виконували певний ритуал.

Ритуальні злочини належали до сфери аномалій, над якими вони зазвичай працювали. Гедонізм змішався із сексом. Чекаючи, поки Клементе дістане йому з архіву теку з актами справи Валерії Альтьєрі, Маркус вирішив якнайшвидше з’ясувати значення трикутного символу. Тому пішов до єдиного місця, де міг знайти відповідь.

Бібліотека Анґеліка розташована в колишньому монастирі августинців на площі перед базилікою Сант-Аґостіно. Від XVII століття ченці стали збирати й каталогізувати безцінні томи, зберігши близько двохсот тисяч, а потім розділили їх на стародавні й сучасні. Це була перша у Європі бібліотека, доступна широкому загалу.

Маркус сидів за одним зі столів у читальній залі, названій на честь архітектора Ванвітеллі, який перебудував комплекс у XVIII столітті, а навколо височіли дерев’яні стелажі, повні книжок. До зали можна потрапити через вестибюль із каталогами, прикрашений портретами відомих членів Аркадської академії[13]. Трохи далі була розташована броньована зала з найціннішими мініатюрами.

Протягом віків навколо Бібліотеки Анґеліки точилися різні релігійні суперечки, адже в ній зберігали також численні заборонені тексти. Саме вони цікавили Маркуса, який попросив дозволу подивитися кілька томів, присвячених символам.

Він надів білу бавовняну рукавичку, тому що контакт із кислотами, які виділяє шкіра, міг зашкодити паперу. У приміщенні чути було тільки звук гортання сторінок, подібний до звуку крил метелика. За часів інквізиції Маркус заплатив би життям за читання цих слів. За годину пошуків він дізнався походження трикутного символу.

Створений як протилежність християнському хресту, він став символом деяких сатанинських культів. Його виникнення сягало часів переходу в християнську віру імператора Константина. Християн уже не переслідували, і вони вийшли з катакомб, у яких сховалися язичники.

Маркуса здивувало відкриття, що сучасний сатанізм походить від язичницьких вірувань. Головним супротивником Бога християн був сатана, і його постать протягом століть замінила інші божества. Адепти цих культів були поза законом. Вони зустрічалися у відлюдних місцях, зазвичай просто неба. Малювали палицею на м’якій землі контури мурів своєї святині, котрі могли легко стерти, якби їх викрили. Убивство невинних жертв використовували для укладання пактів крові між прихильниками культу. Але крім ритуальних цілей це мало також і практичну мету.

«Якщо я накажу тобі когось убити, ти зв’язаний зі мною на все життя», — подумав Маркус. Той, хто виходив із секти, міг бути звинувачений у вбивстві.

У каталозі бібліотеки Маркус знайшов книжки, що в них описано еволюцію цих практик аж до сьогодення. А позаяк це були нові видання, він зняв рукавичку й заглибився в читання тексту з кримінології.

Сатанинське підґрунтя є в багатьох убивствах. Однак найчастіше йдеться лише про привід до організації сексуальних оргій. Деякі психопатичні вбивці переконані, що з ними прагне налагодити контакт якась вища сила. Тому вони брали участь у кривавих ритуалах, де роль посланців припадала жертвам.

Найвідоміший випадок стосувався Давіда Річарда Берковіца, відомого як Син Сема, серійного вбивці, що тероризував Нью-Йорк наприкінці сімдесятих. Після того як його спіймали, він розповів поліції, що вбивати йому наказувала демонічна істота, яка втілилася в собаці сусіда.

Маркус вирішив, що в справі Валерії Альтьєрі не варто розглядати психічну патологію як причину злочину. Діяло кілька осіб, а в такому разі вони мали б бути цілком дієздатні.

Зазвичай сатанинський злочин учиняють кілька осіб, тому що в гурті легше насмілитися на щось протиправне, а спільна відповідальність звільняє від відчуття провини.

Існує сатанізм особливий, «кислотний», прихильники якого вживають наркотики: тоді ними легше маніпулювати. Членів цих груп можна легко розпізнати за вбранням: вони одягаються в чорне й носять сатанинські символи. Натхнення, крім богохульних текстів, їм дає хеві-метал.

Маркус подумав, що напис EVIL на стіні спальні Валерії Альтьєрі може вказувати саме на цих людей. Але такі групи рідко вбивають, частіше обмежуються відправленням чорних мес і принесенням у жертву тварин.

«Справжній сатанізм не такий очевидний», — міркував далі Маркус. Він існував таємно, доказів його існування не було, лише оманливі й суперечливі свідчення. Власне, не так багато сатанинських убивств скоїли ті, хто не належить до фанатиків або психічно хворих. Найвідоміший випадок стався в Італії та стосувався так званого Монстра з Флоренції.

Маркус уважно прочитав короткий опис цієї справи. Слідчі визначили, що вісім подвійних убивств, скоєних у 1974—1985 роках, були справою не одного, а групи вбивць. Винуватців затримали, але не просунулися далі, хоча й припускали: можуть існувати замовники, пов’язані з якоюсь сектою, що практикує чорну магію. Невідомою сектою. З’явилася гіпотеза, що злочини були скоєні на замовлення з метою здобути людські частини тіла як фетиші, щоб використати їх під час якихось обрядів.

Він знайшов в описі фрагмент, який міг придатися і стосувався мотивації, що підштовхнула Монстра з Флоренції вбивати молодят у якомусь безлюдному місці. Найкраще, якщо в момент смерті жертви переживали оргазм, — це так звана mors justi. Начебто тоді звільняються особливі сили, що посилюють ефект магічного ритуалу.

У деяких випадках вбивство скоєно в дні, що передують християнським святам, при цьому обрано ночі, коли Місяць був у фазі молодика.

Маркус перевірив дату вбивства Валерії Альтьєрі та її коханця: уночі двадцять четвертого березня, на Благовіщення, коли, згідно з Євангелієм, архангел Гавриїл сповістив Діві Марії, що Вона народить Сина Божого. Тієї ночі був молодик.

Тож існували всі елементи сатанинського злочину. Отже, належало б цією стежкою спрямувати слідство, закрите майже двадцять років тому. Маркус був переконаний, що хтось, кому було відомо про підґрунтя цього злочину, волів мовчати. Він сягнув до кишені та вийняв візитівку Раньєрі, яку забрав зі столу Раффаеле Альтьєрі.

Маркус вирішив розпочати з приватного детектива.

Офіс Раньєрі був розташований на останньому поверсі невеликої будівлі в окрузі Праті. Маркус побачив, як він виходив із зеленого «субару». Чоловік на вигляд був значно старший, ніж на фото із сайту його агенції. Маркусові здалося недоречним, що особа з професії, ґрунтованій на приватності, показує своє обличчя. Але, імовірно, Раньєрі зовсім цим не переймався.

Перш ніж увійти до будівлі, Маркус зауважив, що припарковане авто брудне. Попри дощ, який лив упродовж останніх кількох годин, воно не могло так забруднитися в Римі. Детектив напевно був десь поза містом.

Портьє в будівлі саме взявся читати газету, тож Маркус пройшов повз нього без перешкод. Раньєрі не сів у ліфт, але швидкість, з якою побіг сходами, вказувала на те, що він дуже поспішає.

Детектив увійшов до офісу. А Маркус зупинився на другому поверсі, побачивши нішу, у якій можна було сховатися й зачекати, поки Раньєрі вийде, а потім потрапити до його офісу та з’ясувати, до чого був такий поспіх.

Поки в нього були вранішні пошуки в бібліотеці, Клементе здобув для нього матеріали справи з кодом c.g. 796-74-8. Там була докладна інформація щодо всіх причетних осіб. Маркус забрав папери в поштовій скриньці великого житлового будинку. Вони користувалися нею, щоб передавати різні документи, адже скринька не належала жодному з мешканців.

Чекаючи на Раньєрі, Маркус прочитав його досьє.

Приватний детектив не зажив доброї слави. Нічого дивного. Через некоректну поведінку його вилучили з офіційного реєстру. Очевидно, він мав не єдину сферу діяльності: у минулому був причетний до кількох зловживань, навіть дістав вирок за махінації з фальшивими чеками. Його найкращим клієнтом був Раффаеле Альтьєрі, з якого Раньєрі зміг стягнути чимало грошей. Однак їхні контакти від певного часу різко обірвались. Офіс в окрузі Праті давав змогу привертати довірливих клієнтів, щоб потім їх використовувати. Там не було навіть секретаря.

Коли Маркус розмірковував над цією обставиною, на сходовому майданчику пролунав жіночий крик. Здавалося, він долинав з останнього поверху.

Він знав, що в таких випадках має зникнути і, щойно потрапить у безпечне місце, сповістити поліцію. Найважливіша була анонімність, яку Маркус мав зберегти за всяку ціну.

«Мене не існує», — нагадав він собі.

Зачекав хвилину, щоб зрозуміти, чи ще хтось у будівлі щось почув. Однак ніхто не прийшов. Маркус не міг стриматись. Раптом жінка справді опинилась у небезпеці — він не пробачить собі до кінця життя, якщо нічого не вдіє. Він якраз хотів рушити на останній поверх, аж тут двері офісу Раньєрі відчинилися і той став спускатися. Маркус сховався в «укритті», тож детектив, несучи в руці шкіряну теку, проминув його й не зауважив.

Упевнившись, що Раньєрі покинув будівлю, Маркус побіг угору.

Діставшись сходового майданчика, він штовхнув двері офісу. Опинився у вузькій приймальні. У кінці коридору було приміщення, і Маркус кинувся туди. Зупинився перед порогом і почув удари. Зазирнув туди й зрозумів, що це вітер шарпає розчинене вікно.

Ніякої жінки.

Однак він побачив другі, зачинені двері. Підійшов обережно, узявся за ручку й різким рухом відчинив їх, певний, що побачить щось жахливе. Але то була просто маленька ванна кімната. Порожня.

Де могла перебувати жінка, крик якої він чув?

Лікарі говорили, що в нього можуть бути слухові галюцинації, побічний наслідок амнезії.

Таке вже траплялося. Одного разу Маркусові здалося, ніби він чує настирливий дзвінок телефона з мансарди на Віа-деї-Серпенті. Але там не було телефона. А якось чув Девока, який кликав його на ім’я. Він не знав напевне, чи то був його голос, але всупереч цьому пов’язав звук з обличчям, отож існувала надія, що одного дня пам’ять повернеться. А лікарі говорили, що амнезія, спричинена пошкодженням мозку, невідворотна і його стан не має психічного підґрунтя. Усупереч тому існувала можливість, що до нього повернеться прихована й первинна пам’ять.

Він глибоко зітхнув, намагаючись усунути зі свідомості крик жінки. Хотів зрозуміти, що сталося в цьому приміщенні.

Маркус підійшов до розчиненого вікна й поглянув униз. Місце, де Раньєрі припаркував «субару», було порожнє. Якщо поїхав на авто, він не скоро повернеться, тож Маркус мав трохи часу.

На асфальті виднілася пляма машинної оливи. Маркус додав цю подробицю до бруду, який помітив на кузові авто, дійшовши висновку, що цього ранку детектив їздив вибоїстою трасою, на якій забруднив та пошкодив автомобіль.

Зачинивши вікно, Маркус узявся обшукувати офіс.

Раньєрі перебував тут близько десяти хвилин. Навіщо він приїхав?

Існував спосіб про це дізнатися. Маркус пригадав один з уроків Клементе. Криміналісти називали це загадкою порожньої кімнати. Треба виходити з того, що кожна, навіть незначуща, подія залишає по собі сліди, які з часом перестають бути видимими.

Тому приміщення, хоч і здавалося порожнім, таким не було. Воно містило багато інформації. Але в Маркуса було замало часу на пошуки й відтворення того, що тут сталося.

Він озирнувся. Напівпорожня бібліотека з журналами про зброю та правничими книжками. Зважаючи на шар пилу, вони були тільки декорацією. Потертий килим, два крісла перед столом, а за ним — оборотний стілець.

Маркус помітив чудернацьку комбінацію: плазмовий телевізор і старий відеомагнітофон. Він гадав, що такі пристрої вже не використовують. Здавалося дивним, що ніде не лежали касети.

Відзначивши це для себе, він шукав далі. На стінах висіли дипломи, що підтверджували участь Раньєрі в стажуваннях із детективних методів. Прострочена ліцензія в кривій рамці. Маркус зняв її зі стіни й побачив маленький броньований сейф. Його дверцята були ледве причинені. Маркус відкрив його. Порожній.

Він пригадав шкіряну теку, з якою Раньєрі вийшов з офісу. Він міг у ній щось винести. Гроші? Планував утечу? Від чого, а може, від кого? Коли Маркус увійшов, вікно було відчинене. Чому детектив залишив його так? Щоб провітрити приміщення? У кабінеті вчувався легкий, але характерний запах гару. «Палили папір», — подумав Маркус. І підійшов до кошика для сміття.

У ньому був лише один папірець, зморшкуватий від вогню.

Раньєрі не тільки забрав з офісу якийсь предмет, але ще й перед виходом чогось позбувся. Маркус вийняв із кошика те, що залишилося від папірця, і поклав обережно на стіл. Пішов до ванної кімнати, перевірив етикетку на рідкому милі й забрав його із собою. Умочив у нього палець. Намагаючись розправити обвуглений папір, провів пальцем по темнішій плямі, на місці, де міг бути якийсь напис. Потім із контейнера на столі вийняв сірник — такий самий, яким, найпевніше, недавно скористався Раньєрі, — і підпалив папірець. Заждав хвилину, щоб зосередитись. Мав тільки одну спробу, після чого папір буде безповоротно знищений.

Якщо не зважати на атаки мігрені, слухові галюцинації та розгубленість, амнезія мала принаймні одну перевагу: забезпечила йому потужну здібність до запам’ятовування. Маркус переконався, що набув уміння швидко засвоювати щось завдяки вільному простору в голові. Він також збагнув, що має досконалу фотографічну пам’ять.

«Сподіваймося, що це подіє», — сказав він про себе.

Підпалив сірник, підніс папірець і став переміщати вогник зліва направо, у напрямі читання.

Чорнило стало реагувати з гліцерином, що є в складі мила. Згораючи повільніше, ніж решта, він створював контраст. Було видно знаки, виведені рукою. Маркус перебіг очима папірець, запам’ятовуючи літери й цифри, що з’являлися. За кілька хвилин залишилась тільки хмарка сірого диму. Але Маркус дістав відповідь. На папірці була записана адреса: Віа-делле-Комете, 19. Та перш ніж усе зникло, він зауважив також три крапки, що утворювали трикутник.

Він був ідентичний із тим, що на візитівці, яку отримав Раффаеле Альтьєрі; тільки вказано інше місце.

14:00

— Не думаю, що це слушна думка, — сказав де Мікеліс.

По телефону він міг бути досить прямим.

Сандра вже мало не шкодувала, що втягнула в це його. У Римі через дощ були затори, і таксі, яке вона впіймала на вокзалі, їхало дуже повільно. Інспектор хотів їй допомогти, але не розумів, чому Сандра намислила поїхати туди сама.

— Ти певна, що вчиняєш правильно?

У неї була валіза на коліщатках, де крім особистих речей були фото, зняті на «лейку», чоловіків записник, а також рація, знайдена в його сумці.

— Давід мав небезпечну роботу. Ми погодилися, що він мені не казатиме, куди їде.

Чоловік запевняв: хоче вберегти її від того, що називав неспокоєм дружини солдата.

— То чому він надурив мене в повідомленні з голосової пошти? Що його змусило сказати, ніби він в Осло? Я розмірковувала над цим і дійшла висновку, що я пропаща ідіотка. Він нічого не приховував, просто хотів мене від чогось захистити.

— Твоя правда. Мабуть, він щось потаїв і не хотів, щоб ти постраждала. А тепер ти сама наражаєшся на небезпеку.

— Та ні. Давід знав, що ризикує, і в разі чого хотів би, щоб я провела розслідування. Тому залишив мені «сліди», за якими я повинна йти.

— Ти маєш на увазі фото, зняті цим старим апаратом?

— До речі, можливо, ти знаєш, з якої картини ця дитина, що хоче втекти?

— З твого опису мені геть нічого не зрозуміло. Я мушу побачити фото.

— Я надіслала тобі його імейлом.

— Але ти знаєш, як я із цими комп’ютерами… Попрошу кого-небудь із хлопців, щоб відкрили. І тебе повідомлю якнайшвидше.

Сандра знала, що може покластись на колегу. Де Мікелісові знадобилось п’ять місяців, щоб сказати, як йому прикро через смерть Давіда, але він був чудовий товариш.

— Інспекторе…

— Що?

— Скільки років ти одружений?

Де Мікеліс розсміявся.

— Двадцять п’ять. Чому ти питаєш?

Сандра розмірковувала над тим, що сказав їй Шалбер.

— Я знаю, це особиста справа. Але чи коли-небудь ти мав сумніви щодо вірності своєї дружини?

— Якось по обіді Барбара сказала, що йде на зустріч із приятелькою. Я зрозумів, що вона бреше. Тобі відоме це шосте почуття, яке є в кожного поліціянта?

— Так, я знаю, що ти маєш на увазі. — Сандра не була певна, чи хоче почути цю історію. — Але ти не мусиш розповідати мені про свої приватні справи.

Однак де Мікеліс, не звертаючи уваги на її слова, повів далі:

— Я вирішив за нею стежити як звичайний поліціянт. А вона нічого не зауважила. Утім, певної миті я замислився над тим, що роблю. І пішов. Якщо хочеш, можеш назвати це страхом. Насправді мене не цікавило, чи вона мене надурила. Якби я дізнався, що вона дійсно пішла до приятельки, то почувався б, наче сам зрадив. Бо якщо я мав право на вірну дружину, то Барбара теж заслуговувала на чоловіка, який би їй довіряв.

Сандра зрозуміла, що її старший колега поділився з нею тим, у чому, певно, не зізнався б нікому іншому. Тож наважилась розказати йому решту:

— Де Мікелісе, мушу тебе попросити про чергову послугу.

— Яку саме? — удав роздратування інспектор.

— Учора ввечері мені зателефонував якийсь Шалбер з Інтерполу. Він вважає, що Давід був причетний до чогось підозрілого. У мене склалося враження, що це якийсь інтриган.

— Розумію. Я ним поцікавлюся. Це все?

— Так, дякую, — відповіла Сандра полегшено.

Але де Мікеліс іще не закінчив.

— Вибач мені цікавість, але куди ти зараз їдеш?

«Туди, де все закінчилося», — хотіла сказати Сандра.

— До тієї будівлі, з якої Давід упав.

Це вона хотіла оселитися разом. А Давід схвалив такий задум. Принаймні їй так здавалося. Вони були знайомі лише кілька місяців, і Сандра не була певна, чи вміє читати думки чоловіка, у якого закохалася. Реакції Давіда ніколи не були однозначні. Коли вони не мали згоди в чомусь, саме вона підводила голос і сердилась. Він був нерішучий і згодливий, а передусім — розсіяний. Сандра не могла позбутися думки, що вдавана Давідова байдужість була стратегією: він дозволяв їй виговоритися, а потім своєю поведінкою переконував, що немає ніяких причин так дратуватися.

Найкращим підтвердженням цієї теорії було те, що сталося за місяць після його переїзду до неї.

Увесь тиждень Давід поводився дивно і був мовчазний. Сандра мала враження, що він її уникає, навіть коли вони залишались удома наодинці. Навіть коли не працював, він завжди мав якусь роботу. Зачинявся в кабінеті, ремонтував розетку або прочищав забитий умивальник. Сандра відчувала, що коїться щось погане, але боялася спитати. Говорила собі, що повинна дати йому час, що Давід не тільки не звик до місця, яке міг називати своїм домом, — йому ще й бракує досвіду спільного життя. Однак разом із побоюванням, що вона може його втратити, у ній наростало роздратування. Вона була ладна вибухнути.

Це сталося вночі. Сандра спала, коли раптом відчула, що Давід намагається її розбудити. Усвідомивши, що зараз лише третя ночі, заспана Сандра спитала, якого дідька він від неї хоче. Давід запалив світло й сів на ліжку. Блимав очима по кімнаті й водночас шукав слів, прагнучи сказати їй те, що від певного часу його мулило. Що вони не можуть так жити, що він почувається незручно й ця ситуація його бентежить.

Сандра намагалася зрозуміти сенс його слів, але їй спадало на думку єдине пояснення: цей негідник хоче мене позбутися. Вражена і здивована, що він не міг зачекати та вранці скинути із серця свій тягар, вона заходилася несамовито його ображати. Шпурляла все, що траплялося під руку, серед іншого й дистанційний пульт. Той упав, і від удару ввімкнувся телевізор. О тій годині транслювали старі чорно-білі фільми. Якраз ішов «Циліндр» із Фредом Астером і Джинджер Роджерс, що співали дуетом.

Прекрасна мелодія в поєднанні з істерією Сандри створила сюрреалістичну сцену.

Ситуацію погіршувало мовчання Давіда, який слухав її прокляття, похиливши голову. Вона побачила, що Давід сягає рукою під подушку та виймає коробочку із синього оксамиту, а потім кладе на її бік ліжка, таємниче всміхаючись. Сандра замовкла і втупилася в коробочку, уже добре знаючи, що в ній. Почувалася як ідіотка, здивовано роззявивши рота.

— Я саме хотів тобі сказати, — мовив Давід, — що ми не можемо так далі жити і, на мою дуже скромну думку, маємо побратися. Бо я тебе кохаю, Джинджер.

Він говорив, уперше висловлюючи до неї свої почуття, — а на тлі звучав голос Фреда, який співав «Cheek tо Cheek».

Сандра мимовільно розплакалася й кинулася до нього в обійми. Ридаючи на його грудях, вона стала роздягатися, більше не стримуючи в собі жагу. Вони кохалися аж до світанку. Немає слів, якими можна було б описати те, що вона пережила тієї ночі. Це була блаженна радість.

Сандра тоді зрозуміла, що життя з Давідом ніколи не буде спокійним. Уже тоді в ній зародились побоювання, що все може зруйнуватися в одну мить.

Саме так і сталося.

За три роки, п’ять місяців і кілька днів від тієї неповторної ночі Сандра стояла біля недобудованої споруди, точнісінько біля місця, куди впав Давід. Її Давід! Там не було крові, бо її змили дощі. Хотіла б покласти тут квіти, але воліла не піддаватися емоціям. Вона приїхала сюди передусім для того, щоб зрозуміти.

Після падіння Давід у муках пролежав цілу ніч, поки його не помітив велосипедист, який проїжджав мимо і покликав на допомогу. Але було вже запізно. Давід помер у лікарні.

Коли римські колеги описали, як усе відбулося, Сандра не ставила багато запитань. Наприклад про те, чи був Давід увесь час при тямі. Вона воліла б знати, що він загинув на місці, а не вмирав через численні ушкодження та внутрішню кровотечу. Однак намагалася відігнати від себе найстрашніше запитання: чи вижив би Давід, якби хтось знайшов його раніше за велосипедиста?

Те, що людина мучилася, свідчило на користь версії про нещасний випадок. А якби там був убивця — він напевно довів би свою справу до кінця, тож таке припущення здавалося абсурдним.

Сандра помітила праворуч сходи нагору. Залишила валізу й стала ними підніматися, обережно, адже поручня не було. На п’ятому поверсі не було й стін, а між склепіннями стояли тільки тримальні колони. Підійшла до місця, з якого впав Давід. Він потрапив сюди вночі. Сандра пригадала вчорашню телефонну розмову з Шалбером.

— На думку поліції, пан Леоні опинився на тому будівельному майданчику, бо з висоти був чудовий краєвид і він хотів зробити світлину… Чи ви бачили те місце?

— Ні, — роздратовано відповіла жінка.

— Ну а я там був.

— І що ви хочете сказати?

Але він тоді тільки іронічно мовив:

— «Кенон» вашого чоловіка розбився під час падіння. Шкода, що ми не побачимо цього знімка.

Коли Сандра подивилась на те, на що Давід дивився тієї ночі, то зрозуміла, звідки взялася іронія агента Інтерполу. Внизу був великий, укритий асфальтом майдан, оточений будівлями. Навіщо Давід хотів зняти це фото? До того ж у темряві.

У неї при собі була одна з п’яти фотографій, зроблених на «лейку». Сандра не помилилась: на фото саме ця будівля, але за´світла. Після збільшення кадру вона подумала, що Давід пішов сюди, аби детально вивчити територію.

Роззирнулася: мав би існувати якийсь привід його появи тут. Це була просто покинута місцина, здавалося, геть нічим не примітна, принаймні на перший погляд.

То чому Давід сюди прийшов?

Їй треба мислити в іншому річищі, треба «спрямувати вогонь на іншу мету» — так говорив викладач на заняттях із кримінології.

Правда таїться в деталях.

І саме в них вона повинна шукати відповіді. Сандра зосередилась, як робила це на місцях злочинів, коли знімала. Їй слід «прочитати» це місце знизу і догори. Мислити від загального до подробиць. Для порівняння вона мала фото, зняте Давідом.

«Я мушу вивчити деталі, які є на знімку», — подумала Сандра. Це як із головоломкою, коли треба знайти всі відмінності між двома начебто ідентичними картинками.

Вона розпочала з нижньої межі фото, від підлоги, і рухалася метр за метром. Подивилася на те, що мала перед собою, а потім на стелю. Шукала якогось знаку, чогось, можливо, відтиснутого в цементі. Нічого такого не знайшла.

Пройшлася поміж тримальних колон. Зупинялася біля кожної. Деякі за ці п’ять місяців стали пошкодженими: їх вчасно не обтинькували, тому через вплив поганої погоди вони кришилися.

Діставшись до останньої колони, що височіла ліворуч поблизу парапету, Сандра зауважила, що вона має інакший вигляд, ніж на фото. Ішлося про дрібницю, яка могла, однак, мати значення. Тієї миті, коли Давід фотографував це місце, знизу колони була горизонтальна виїмка. Тепер її накрито.

Сандра нахилилася, щоб краще роздивитися. І дійсно, тут щось лежить. Під шаром гіпсокартону. Здавалося, його поклали так, аби сховати щось. Жінка відсунула той шматок накриття й заніміла.

У виїмці лежав Давідів цифровий диктофон. Той самий, якого вона не виявила в сумці, хоча він був у списку, складеному чоловіком.

Сандра підняла пристрій і дмухнула, щоб здути пил. Завдовжки близько десяти сантиметрів, тонкий, з карткою пам’яті. Ця модель замінила старі касетні диктофони. Придивившись до пристрою, Сандра відчула страх. Один Бог знає, що на ньому може бути. Цілком можливо, Давід приховав його в цьому місці та зазнімкував свою схованку. Потім повернувся, щоб забрати, і впав. Або записував саме тут, може, навіть у вечір своєї смерті. Міркуючи над цим, Сандра пригадала, що диктофон може вмикатися автоматично. Тільки-но пролунає шум, розпочинається запис.

Вона мала щось вирішити, не могла чекати довше. Сандра вагалася: а раптом те, що вона почує, назавжди позбавить її певності, що Давід став жертвою нещасного випадку? Така була ціна за інформацію: вона напевне вже ніколи не знатиме спокою. І намагатиметься з’ясувати правду, але зрештою може нічого не дізнатися.

Наважившись, вона натиснула кнопку й стала слухати.

Кашель, двічі. Мабуть, для того, щоб увімкнути запис. Потім Давідів голос, похмурий і далекий, затертий шурхотом, уривистий.

«…Були тільки ми… відтоді чекав».

Тон спокійний. Але Сандра, почувши його голос, була збентежена.

Вона вже привчила себе до думки, що ніколи не почує цього голосу. Боялася піддатися емоціям саме тієї миті, коли треба сконцентруватися. Примусила себе зберігати спокій, подумки проказавши, що слідство понад усе і вона має поводитися професійно.

«…Не існує… я мав би це передбачити… розчарування».

Думки були надто уривисті, щоб зрозуміти, у чому річ.

«…Я знаю про це… про все… увесь цей час… неможливо».

Сандра ніяк не могла зловити сенсу цих слів. А потім почула довший фрагмент:

«…Я довго шукав його та врешті знайшов».

Про що розмовляв Давід і з ким?

Вона подумала, що варто віддати цей запис для аналізу спеціалістові, який усунув би звукові перешкоди. То була єдина можливість. Вона вже хотіла вимкнути диктофон, аж тут почула інший голос.

«…Так, це я».

Вона затремтіла. Ось і підтвердження: Давід був не сам, тому вирішив записати цю розмову. Потім розпочався бурхливий обмін думками. Ситуація змінилася, до голосу її чоловіка вкрався страх.

«…Зачекайте… це неможливо… важко повірити… я… те, що можу… ні… ні… ні!»

Звуки боротьби: тіла на цементній підлозі.

«Чекай… Чекай!.. Чекай!»

А потім розпачливий крик, він поступово віддаляється, і за мить розчиняється серед тиші.

Диктофон випав з її долоні. Сандра сперлася на цемент обома руками. Живіт неначе скрутило. Її знудило. Раз, а тоді вдруге.

Її чоловіка вбили. Хтось його зіштовхнув.

Вона хотіла кричати. Хотіла втекти звідти. Воліла б ніколи не зустріти Давіда, нічого про нього не знати. Не закохатися в нього. То було щось страшне, незбагненне, але то була правда.

Вона почула кроки: хтось наближався.

Повернулася до диктофона. Звукозапис іще тривав. Здавалося, що вбивця знав, де схованка.

Кроки враз стихли.

Минуло кілька секунд, а потім знову пролунав голос. Той хтось уже не розмовляв. Співав.

15:00

Віа-делле-Комете була розташована далеко від центру. Щоб дістатися туди міським транспортом, Маркусові знадобилося чимало часу. Він вийшов на зупинці, від якої було вже близько. Решту двісті метрів ішов пішки. Навколо були пустки й промислові споруди. Житлові будинки утворили щось на кшталт архіпелагу бетонних островів. Між ними височіла цілком сучасна церква, далека від граційних святинь, які сторіччями прикрашали центр міста. На широких вулицях був пожвавлений рух, регульований на перехрестях світлофором.

Під дев’ятнадцятим номером стояла промислова споруда, що справляла враження покинутої. Маркус мав перевірити, що розташовано за адресою з папірця, на якому був трикутний символ, що його він знайшов в офісі Раньєрі. Але відразу він туди не пішов. Не хотів наражатися на небезпеку. З того боку вулиці — автозаправка з мийкою і баром. Там було багато клієнтів. Здавалося, ніхто не цікавився цією будівлею. Маркус неквапом підійшов до станції, вдаючи, що на когось чекає. Провів там близько півгодини, спостерігаючи, що відбувається навколо. Зрештою з’ясував, що до промислової споруди всім таки байдуже.

Перед фасадом був незаасфальтований майданчик. Злива перетворила його на грузьке багно, видно було колії від автомобільних коліс. «Певно, це зелене “субару” Раньєрі», — подумав Маркус, пригадавши, що в нього брудне авто.

Детектив був тут, а потім швидко повернувся в офіс, щоб знищити папірець з адресою. Урешті забрав щось із сейфа й поїхав.

Маркус пригадав, як поспішав Раньєрі. Так поводиться людина, яка чогось боїться. Що його так злякало?

Оминувши головні двері будівлі, Маркус вирішив пошукати інший вхід. Продерся крізь кущі, що оточували низьку споруду, яка мала вигляд прямокутного паралелепіпеда. Через опуклий дах із листового заліза вона скидалася на ангар. Маркус таки знайшов пожежний вихід. Мабуть, Раньєрі теж туди ввійшов, адже двері були прочинені. Приклавши трохи зусиль, він потягнув їх на себе й зрештою відчинив одне крило так, щоб мати змогу ввійти.

У величезний павільйон крізь запилені шибки ледь-ледь пробивалося сонячне світло. Там було майже порожньо, лише якісь промислові агрегати були складені в купу, а ще зі стелі звисало кілька шківів. Вода, що протікала з даху, збиралася в темні калюжі.

Маркус озирався навколо, від його кроків розходилась гучна луна. Углибині побачив залізні сходи, що вели на другий ярус, де розташовано невеличкий офіс. Чоловік підійшов до сходів і помітив, що на поручні немає пилу. Хтось квапливо його витирав, прагнучи, мабуть, усунути відбитки своїх пальців.

Якщо в цьому приміщенні й була прихована якась таємниця, то тільки там, нагорі.

Маркус пішов туди, обережно ступаючи сходами. На півдорозі йому вдарило в ніс. Цей запах не можна сплутати ні з чим. Раз відчувши, будь-хто міг розпізнати його всюди. Маркус не пам’ятав, де і коли вперше він йому трапився, але якась частина єства не забула той запах. У цьому полягають витівки амнезії. Мабуть, у Маркусовій пам’яті залишився також запах троянд або грудей матері. А цього разу він відчув сморід тіла, що розкладається.

Він затулив носа й рота рукавом плаща й подолав останні сходинки. Спинившись на вході, чоловік побачив два трупи поряд: один лежав навзнак, а другий закляк на животі, у позі рачки. В обох у головах зяяли отвори від куль. «Справжнісінька страта», — здалося Маркусові.

Розкладання тіл було прискорене вогнем. Хтось намагався підпалити їх за допомогою спирту або бензину, але полум’я обійняло тільки верхню частину, не торкнувшись решти. Невідомий просто влаштував так, щоб тіла неможливо було впізнати. Одна деталь вказувала на те, що ці особи були засуджені: бо навіщо було комусь завдавати собі клопоту й обрізати їм руки — як не через те, що вони були в поліційній базі?

Стримуючи нудоту, Маркус підійшов ближче, щоб краще роздивитися.

Руки було відрізано до зап’ясть. М’язову тканину пошматовано, але на кістках виднілися рівномірні подряпини — такі зазвичай залишає знаряддя із зубцями, наприклад невелика пила.

Маркус підняв штанину одного з трупів, оголивши литку. У цьому місці шкіра була не пошкоджена, тільки сиза, що наводило на думку про настання смерті неповний тиждень тому. Останки роздуті, але було помітно, що за життя чоловіки були огрядні — такі статури типові для тих, кому за п’ятдесят.

Невідомо, хто вони, і цілком може бути, що Маркус ніколи не дізнається. Однак він мав певний здогад: було таке враження, що перед ним убивці Валерії Альтьєрі та її коханця.

Треба було збагнути, хто вбив цих двох і чому тепер, коли після злочину минуло стільки років.

Раффаеле надіслали анонімне запрошення до квартири Лари, і так само Раньєрі покликали до цього ангару, про що свідчила записка, яку Маркус знайшов у його офісі.

Детектив застав тут двох чоловіків, яких, можливо, теж підступно заманили сюди та вбили.

Усе це просто не мало сенсу.

Раньєрі був тут кілька годин тому, а якщо ці двоє мертві вже тиждень, то навіщо йому було повертатися? Мабуть, для того щоб підпалити останки, або повідтинати руки, або проконтролювати ситуацію. Але з якого дива йому наражатися на такий великий ризик? Крім того, чому він наляканий? Чому втік і від кого?

«Ні, їх убив хтось інший, — подумав Маркус. — А якщо він не позбувся останків, то хотів, щоб їх знайшли».

Ці двоє навряд чи багато значили. Певно, просто виконавці. У Маркуса в голові майнула думка, що пані Альтьєрі вбили за чиїмсь дорученням — можливо, навіть кількох осіб. Але, попри те що він не відкидав цієї можливості, така версія йому не надто подобалася. До того ж ритуал, відправлений у спальні, давав підставу говорити про діяльність якоїсь секти. Таємної групи, здатної усунути будь-які стежки, що можуть до неї привести, вдавшись навіть до вбивства двох своїх членів.

Маркус відчував, що в цій справі діяли дві сторони, які боролися між собою. Одна намагалася з’ясувати правду, надсилаючи анонімні листи, друга хотіла зберегти в таємниці своє існування і свої цілі.

Єднальною ланкою між ними міг бути тільки Раньєрі.

Маркус був упевнений, що приватний детектив щось знає. А також переконаний, що нарешті знайде зв’язок між Єремією Смітом і зникненням Лари. Це було протиборство двох могутніх сил, а Маркус відчував, що втягнений у вир подій. Він хотів знати, яку роль йому відведено, але для цього варто зустрітися з Раньєрі.

Досить уже трупного смороду. Перш ніж вийти, Маркус хотів перехреститися, але не став. Найпевніше, ті двоє цього не заслуговували.

Раньєрі запросили до покинутої будівлі анонімним листом. Він поїхав туди того ранку й побачив трупи. Повернувся до офісу, щоб знищити лист, після чого поспіхом вийшов, забравши із собою щось із сейфа.

Маркус відчував, що бракує певного важливого елементу, який усе з’єднав би.

Знов розпочалася злива. Він вийшов з ангару й рушив через майданчик. Дивився під ноги, щоб не забруднити черевики, і зауважив те, чого не спостеріг раніше: на землі темна пляма, трохи далі — ще одна. Вони були схожі на ту, яку він бачив уранці на асфальті перед будівлею офісу Раньєрі, на місці, де стояло зелене «субару». Плями не змивалися дощем, отож це якась масна речовина — напевно, моторна олива.

Либонь, авто доволі довго стояло перед покинутою будівлею. Спочатку Маркусові здалося, що Раньєрі саме тут його подряпав і забруднив. Однак, придивившись, він не побачив навколо ані вибоїн, ані битого каміння, які могли б пошкодити машину. Це сталося раніше, у якомусь іншому місці.

Отже, де був Раньєрі, перш ніж приїхав сюди?

Маркус доторкнувся до шраму на скроні. У нього в голові пульсувало, він відчував, що йому загрожує черговий напад мігрені. Чоловік потребував болезаспокійливих і хотів їсти. Побачив, що до зупинки наближається автобус, і наддав ходу. Йому вдалося вскочити, він сів ззаду, поряд із літньою пані, що везла сумки з покупками та витріщилася на його опухлу щоку й ушкоджену губу, наслідки нападу Раффаеле Альтьєрі. Маркус цим не переймався — схрестив руки на грудях, простягнув ноги під переднє сидіння, заплющив очі, намагаючись не звертати уваги на молот, який бив йому в голові. Він запав у дрімоту. Навколишні голоси й шуми втримували його в стані напівсну, а головне — не допускали сновидінь. Скільки вже разів траплялося йому сідати в автобус або вагон метро й засинати? А потім їздити туди й сюди лініями, щоб відпочити і втекти від того сну, що постійно повертається: у ньому він умирав разом із Девоком.

Автобус їхав повільно й заколисував його. Маркусові здавалося, що він під опікою якоїсь невидимої сили. Почувався безпечно.

Чоловік розплющив очі аж тоді, коли вже впродовж кількох хвилин не відчував приємного погойдування, а пасажири занервували.

І справді: автобус зупинився. Дехто голосно нарікав, що вони марнують час у заторі. Маркус виглянув у вікно, намагаючись зрозуміти, де він. Упізнав однакові будинки вздовж вулиці. Він підвівся й став пробиратися вперед. Водій не заглушив двигуна, але сидів зі схрещеними на грудях руками.

— Що сталося? — поцікавився Маркус.

— Дорожньо-транспортна пригода, — відповів водій без подробиць. — Боюся, доведеться почекати певний час, перш ніж ми рушимо.

Маркус поглянув на авто, що стояли попереду. Вони проїздили один по одному узбіччям, оминаючи місце пригоди. Здається, зіткнулися кілька автомобілів.

Автобус рухався ривками. Коли врешті дійшла їхня черга, поліціянт жезлом дав знак, щоб вони квапилися. Водій рушив на вузьку ділянку. Маркус стояв біля нього, коли вони проминали гору погнутих і обгорілих блях. Пожежники гасили вогонь.

За фрагментом капота, який полум’я не знищило, Маркус упізнав зелене «субару» Раньєрі. Тіло водія, що лежало всередині, було прикрите простирадлом.

Маркус зрозумів, звідки взялися масні плями під машиною детектива. Він помилився: вони не стосувалися якогось місця, де Раньєрі побував раніше й подряпав автомобіль. То витікала рідина з гальмівної системи, яку хтось пошкодив.

Зіткнення не могло бути звичайним нещасним випадком.

17:07

Пісня лунала для неї. Це було чітке послання: «Забудь і не розслідуй, так буде краще для тебе»… Або навпаки: «Приїдь і спробуй мене знайти».

Вода стікала по її потилиці. Сандра не рухаючись стояла під душем, із заплющеними очима, обіпершись руками на кахлі. У її голові лунала мелодія «Cheek to Cheek», у яку вклинилися останні Давідові слова, записані на диктофон: «Чекай! Чекай! Чекай!»

Вона вирішила, що не плакатиме аж до завершення цієї історії. Боялася, але дала собі слово, що не відступить. Тепер уже точно.

Хтось був причетний до смерті її чоловіка.

У змученому серці Сандри це відкриття мало не переродилося в ілюзію, що вона, можливо, здатна змінити незворотне. Думка про те, що їй до снаги хоча б щось удіяти, аби принаймні частково виправити цю абсурдну й несправедливу втрату, дуже тішила жінку.

Сандра зупинилася в скромному однозірковому готелі поблизу вокзалу Терміні, де ночували переважно групи прочан.

Під час перебування в Римі там зупинявся й Давід. Сандра попросила той самий номер, який, на щастя, був вільний. Щоб розпочати своє розслідування, вона мусила відтворити умови, за яких діяв її чоловік.

Однак чому, почувши звукозапис, не пішла одразу в поліцію й не повідомила про те, що сталося? Вона довіряла колегам; убито чоловіка їхньої співробітниці, тож вони дали б справі першість. Це було неписане правило, справа честі. Сандра могла поговорити принаймні з де Мікелісом, але повторювала собі, що бажає зібрати якнайбільше доказів, аби полегшити друзям роботу. Справжній привід був інший, хоча жінка не хотіла того визнавати.

Сандра вийшла з душу й загорнулася в рушник. З неї ще стікали краплі води, коли вона повернулася до кімнати, поклала валізу на ліжко й заходилася її спорожняти, поки не знайшла того, що було на дні. Службовий пістолет. Перевірила магазин і запобіжник, а потім поклала його на нічній тумбочці. Вирішила, що від цієї хвилини носитиме пістолет при собі.

Вдягнула труси й так розпакувала решту речей. Зняла з полиці маленький телевізор і замість нього помістила туди рацію, Давідів записник із дивними адресами та диктофон. Скотчем прикріпила на стіні п’ять фото, знятих на «лейку». Вона вже скористалася першим, на якому було видно будову. Наступне було темне, але всупереч тому Сандра вирішила його зберегти. Далі на фото був чоловік зі шрамом на скроні, потім фрагмент картини й на завершення — фото Давідa, який, когось вітаючи, з голим торсом позував перед дзеркалом.

Вона повернулася до ванної. Цей останній знімок зроблено саме тут.

На перший погляд могло здатися, що це був один із типових для нього жартів, як тоді, коли Давід послав їй із Борнео фото з обіду, на якому подавали запечену анаконду, або себе, покритого п’явками в якомусь багні в Австралії.

Але, на відміну від тих, на цьому фото Давід не всміхався.

Тому, мабуть, у жесті, який спочатку здався їй сумним вітанням примари, крилося інше послання, спрямоване до неї. Мабуть, вона повинна обшукати цю кімнату, адже Давід щось тут сховав і хотів, щоб вона це знайшла.

Сандра розпочала обшук. Пересувала меблі, заглядала під ліжко та в шафу. Обмацала матрац і подушки. Зняла корпус із телефона й телевізора, щоб заглянути досередини. Перевірила підлогову плитку й плінтус. Наприкінці ретельно обшукала ванну.

Крім доказів не дуже ретельного піклування про чистоту, не знайшла нічого.

Минуло п’ять місяців, щось могли перенести або викинути. Ще раз прокляла себе за те, що так довго зволікала з перевіркою Давідових сумок.

Усе ще неодягнена, Сандра сіла на підлозі й відчула холод. Натягнула на спину вицвіле покривало з ліжка й залишилася в такій позі, намагаючись не допустити, щоб розчарування переважило над логічним мисленням. У цю хвилю задзвонив її мобільний.

— Отже, агентко Веґа, ви вчинили за моєю порадою?

За мить Сандра впізнала чоловіка, що з німецьким акцентом говорив тоном, який її так дратував.

— О, пане Шалбер, не думала, що почую вас.

— Багаж вашого чоловіка на складі чи я теж можу на нього поглянути?

— Якщо в цій справі триває слідство, прошу звернутися із цим до судді.

— Ви знаєте краще за мене, що Інтерпол може тільки допомагати службам, які діють у цій країні. Не хотів би завдавати клопоту вашим колегам.

— Мені нема чого приховувати. — Він дратував її.

— Де ви зараз, пані Сандро? Я можу звертатися до вас на ім’я, чи не так?

— Ні, і ця справа не повинна вас обходити.

— Я в Мілані. Чи могли б ми домовитись випити кави абощо?

Сандра не має видати, що вона в Римі.

— Чому б ні? Може, завтра по обіді? Прояснимо все нарешті.

Шалбер вибухнув сміхом і мовив:

— Думаю, ми порозуміємося.

— Не створюйте ілюзій. Мені не подобається ваша поведінка.

— Здогадуюся, що ви попросили когось зі своїх начальників зібрати інформацію про мене.

Сандра не відповіла.

— Слушно. Дізнаєтеся, що я не той, хто так легко здається.

Ці слова пролунали в її вухах як погроза. Сандра не повинна дати себе залякати.

— Скажіть, пане Шалбер, як ви потрапили в Інтерпол?

— Я працював у поліції Відня. Справи про вбивства, боротьба з тероризмом, з наркоманією, усе потроху. Привернув до себе увагу, й Інтерпол запросив мене співпрацювати.

— А що робите тепер?

Шалбер витримав ефектну паузу, жартівливий тон його голосу зник.

— Займаюсь брехунами.

Сандра здивовано покрутила головою.

— Знаєте що? Маю зізнатися, мені цікаво, що ви можете мені сказати.

— Хотів би розповісти вам одну історію.

— Якщо в цьому є потреба…

— Я мав у Відні колегу. Ми провадили розслідування в справі контрабандистів зі слов’янських країн, але він мав погану звичку: не ділився інформацією, бо дуже хотів збудувати кар’єру. Узяв тиждень відпустки й сказав мені, що їде з дружиною подорожувати. Тим часом упровадився до цього злочинного угруповання, але його викрили. Катували протягом трьох днів і трьох ночей, але тут нікому не спало на думку його шукати. А потім його вбили. Якби він нам довіряв, певно, жив би.

— Весела історія. Ладна закластися: ви розповідаєте її щоразу, коли хочете справити враження на якусь дівчину, — усміхаючись, зауважила Сандра.

— Поміркуйте про це, адже всі ми чогось або когось потребуємо. Запрошую вас завтра на каву.

Він вимкнувся. Сандра запитувала сама себе, що він хотів цим сказати. Єдина особа, якої вона потребує, мертва. А сам Давід? Кого він потребував? Чи дійсно вона була адресаткою повідомлень, які чоловік залишив перед смертю?

Коли він був живий, то не розповідав, яке слідство провадить, і хотів, щоб Сандра не знала, що він наражається на небезпеку. Але чи був Давід у Римі сам? У його мобільному не було ніяких невідомих номерів, на які він телефонував або з яких телефонували йому. На перший погляд не здавалося, що чоловік із кимось спілкувався. А якщо він таки скористався чиєюсь допомогою?

Вона утвердилася в цій думці, коли її погляд упав на рацію. Сандра роздумувала про те, для чого пристрій знадобився Давідові. Чи використовував він його для спілкування з кимось?

Жінка встала й підійшла до полиці. Узяла рацію й придивилася. Вона була налаштована на вісімдесят перший канал. Можливо, не варто самій чіпати її? Можливо, хтось і так вийде до неї на зв’язок.

Вона ввімкнула пристрій і додала гучності. Була певна, що нічого не почує. Знов поклала рацію на полицю й відвернулася до валізи, щоб вийняти одяг.

Цієї секунди пролунав холодний одноманітний жіночий голос, який інформував, що на Віа-Номентана точиться бійка між торговцями наркотиків. Просять про допомогу патрулів, що перебувають поряд.

Сандра озирнулась і поглянула на рацію. Вона налаштована на хвилю, яку використовує операційний центр римської поліції.

Жінка зрозуміла, що значать адреси в записнику Давідa.

19:47

Маркус повернувся до мансарди на Віа-деї-Серпенті. Ліг на ліжко, не запалюючи світла й не знімаючи плаща, підібгав до себе ноги й стиснув долоні між колінами. Він відчував утому після безсонної ночі, до того ж його непокоїли передчуття, що свідчили про наближення чергового нападу мігрені.

Смерть приватного детектива означала, що слідство, яке він провадив, намертво застрягло. Усі зусилля марні.

Що Раньєрі того ранку забрав із сейфа у своєму офісі?

Хоч би що то було, найімовірніше, воно знищене вогнем у «субару». Маркус вийняв із кишені документи справи c.g. 796-74-8. У них уже не було потреби. Чоловік кинув їх, і папери розлетілися по підлозі. У місячному світлі замиготіли обличчя людей, причетних до вбивства, скоєного майже двадцять років тому. Подумав, що минуло забагато часу, щоб дізнатися правду. Йому вистачило б її замість справедливості. Але тепер він мусить розпочати все знову. Лара була для нього передусім.

Валерія Альтьєрі дивилася на нього з газетної вирізки. Надзвичайно елегантна, вона всміхалася на фото з новорічної вечірки. Світловолоса, вбрана в сукню, яка підкреслювала фігуру. Її очі випромінювали неймовірний магнетизм.

Вона заплатила життям за свою вроду.

Якби була не така приваблива, мабуть, її смерть нікого б не цікавила.

Маркус подумав про причину, з якої вбивці обрали саме її. Подібно до Лари, що нею з якоїсь таємної причини зацікавився Єремія Сміт.

Аж до цієї хвилини Маркус думав про Валерію як про матір Раффаеле. Побачивши криваві відбитки маленьких стоп на білому килимку в спальні, він не міг думати лише про неї.

«Завжди існує якась причина, з якої ми привертаємо увагу інших», — подумав Маркус. Йому це не вдавалося, він невидимий. Але Валерія — жінка, до якої були прикуті всі погляди.

Напис EVIL на стіні над ліжком. Численні удари ножем, завдані жертвам. Убивство, скоєне у квартирі. Усе для того, щоб привернути увагу. Злочин мав гучний розголос не лише тому, що вбили жінку, яка належала до еліти, і її так само відомого коханця, — а й через спосіб, яким його вчинили.

Здавалося, убивство інсценували для світської хроніки, хоча місця злочину не увічнив жоден папараці.

Жахливе видовище.

Маркус сів на ліжку. Щось назрівало в його голові. Аномалія. Він запалив світло й підняв із підлоги документи щодо Валерії Альтьєрі. Звучне прізвище належало її чоловікові, раніше вона була Кольметті: з цим прізвищем було небагато шансів сягнути певних висот. Мала звичайну родину: її батько був пересічний чиновник. Навчалася в магістратурі. Але справжнім дарунком долі була її краса. Природна чарівність, через яку чоловіки втрачали розум. У двадцять років вона хотіла стати актрисою, але зіграла лише кілька другорядних ролей. Маркус уявив, скільки чоловіків обіцяли їй великі ролі за те, щоб вона пішла з ними до ліжка. Мабуть, спочатку Валерія таки з ними спала. Скільки разів вона мусила вислуховувати двозначні компліменти, зносити доторки, спілкуватися без бажання, щоб здійснити мрію?

А потім у її житті з’явився Ґвідо Альтьєрі. Вродливий, старший за неї на кілька років, він походив із відомої й шанованої родини, — адвокат із прекрасним майбутнім. Валерія розуміла, що не здатна покохати лише одного чоловіка. Глибоко в душі Ґвідо знав, що ця жінка ніколи не належатиме нікому, — вона була надто егоїстична, надто гарна, — але всупереч цьому запропонував одружитися.

— Із цього все почалося, — пробурмотів Маркус і встав, шукаючи папірець й авторучку, щоб записати дещо.

Одруження було тільки початком, першою ланкою ланцюга начебто щасливих і вартих заздрощів подій, які неминуче вели до різанини в спальні.

Він знайшов записник. На першій сторінці зобразив символ трикутника, на другій написав слово EVIL.

Валерія Альтьєрі була уособленням того, чого прагнули чоловіки й чого жоден із них не міг мати. Жадання, особливо коли над ним утрачено контроль, змушує нас учиняти таке, про що ми й подумати не могли. Розбещує, нищить, а інколи може довести до скоєння вбивства.

«Це манія», — думав Маркус, міркуючи про Раффаеле Альтьєрі.

Якщо цього хлопця переслідував образ матері, якої він майже не знав, — мабуть, хтось інший теж міг зазнати схожих почуттів? А яке єдине рішення в таких випадках? Маркус боявся відповісти на це запитання. Тихо промовив лише одне слово:

— Знищення.

Знищити об’єкт манії, щоб він більше не міг нас ранити. І впевнитися, що знищив його раз і назавжди. Щоб досягти цієї мети, у певних випадках смерті замало.

Маркус висмикнув із записника аркуші, де були символ і напис. Упродовж хвилини роздивлявся одне й друге, намагаючись відшукати розгадку.

Раптом він відчув на собі чийсь погляд. Повернувся й побачив, хто за ним спостерігає: це було його відображення у віконному склі. Чоловік, який не любив дивитися в дзеркала, цього разу не поворухнувся.

Маркус прочитав відображення напису EVIL, тобто «зло», справа наліво.

— Жахливе видовище, — прошепотів він.

І зрозумів, що жіночий крик, який, здавалося, пролунав з офісу Раньєрі, не галюцинація. То було насправді.

Велика вілла з червоної цегли потопала в зелені та спокої престижного кварталу Ольджата. Навколо був сад із газоном і басейном. У двоповерховому будинку горіло світло.

Маркус простував під’їзною дорогою. Небагато обраних мало привілей потрапляти в ці володіння. Однак він без проблем увійшов. Сигналізація не ввімкнулася, охоронець не підбіг. Це означало лиш одне: хтось чекав на нього.

Засклені двері були відчинені. Маркус переступив поріг та опинився в багато вбраній вітальні.

Ніяких голосів або шумів. Праворуч сходи. Піднявся нагору, де світло було погашене, але в глибині коридору побачив його відблиски від полум’я з кімнати. Маркус рушив туди, певний, що знайде те, чого шукає.

У кабінеті, у шкіряному кріслі, спиною до дверей, із чарчиною коньяку в руці сидів чоловік. У каміні горів вогонь, а напроти каміна — майже як в офісі Раньєрі — був плазмовий телевізор і відеоплеєр.

— Я відіслав усіх. Удома немає нікого, — промовив адвокат Ґвідо Альтьєрі. — Скільки ви хочете?

— Мені не потрібні гроші.

Адвокат поворухнувся так, наче хотів обернутися.

— Хто ви?

Маркус його стримав.

— Якщо це можливо, я хотів би, щоб ви не бачили мого обличчя.

Альтьєрі виконав його бажання.

— Ви не хочете сказати, хто ви. Вам не потрібні гроші. То що вас привело до мого дому?

— Я хочу зрозуміти.

— Якщо ви дісталися сюди, то вже все знаєте.

— Ще ні. Чи хочете ви мені допомогти?

— Чому я повинен це робити?

— Позаяк крім власного ви можете врятувати життя ще однієї невинної особи.

— Я слухаю.

— Ви теж отримали анонімного листа, еге ж? Раньєрі мертвий, двох убивць застрелили, а їхні тіла підпалили. А тепер вам цікаво, чи це я надіслав усі ці листи.

— У листі, який я отримав, було сказано про візит сьогодні ввечері.

— Але я не маю із цим нічого спільного й прийшов сюди не для того, щоб заподіяти вам шкоду.

У криштальному келиху в руці Альтьєрі відбивалося полум’я.

Маркус помовчав протягом хвилини, а потім вирішив перейти до суті справи.

— Коли вбито невірну дружину, першим підозрюваним завжди є чоловік. — Він навів слова Клементе, хоча спочатку вони здалися йому банальними. — Це вбивство було скоєне в переддень релігійного свята, у ніч на молодика. Збіглися всі обставини.— «Інколи люди піддаються силі забобонів, — подумав Маркус. — І щоб наповнити чимось порожнечу, вони ладні повірити в будь-що». — Але це не ритуал, не було ніякої секти. Напис над ліжком, EVIL, був не погрозою, а знаком надії. Прочитаний ззаду наперед, він означає LIVE — «живи». Мабуть, то був жарт, а може, і ні. Це було послання, яке мало дістатися аж до Лондона, де ви перебували: роботу виконали згідно із замовленням, ви могли повертатися додому. Таємничий трикутник не був символом. Щось було поставлене в калюжі крові біля ліжка, а потім перенесене на другий бік. Усе просто. Істота з трьома лапами й одним оком: відеокамера на штативі.

Маркус пригадав жіночий крик, який почув з офісу Раньєрі. То була не ілюзія. То кричала Валерія Альтьєрі у відеофільмі, який приватний детектив зберігав у сейфі. Передусім він його переглянув, а потім поклав у шкіряну теку й забрав із собою.

— Убивство організував Раньєрі, ви його тільки замовили. Але після отримання анонімного листа та виявлення трупів детектив був певний, що хтось знає правду. Він почувався в облозі, боявся. Тому квапливо повернувся в офіс і спалив лист. Якщо хтось по двадцяти роках вистежив убивць і зміг навіть підмінити касету в сейфі — отже, він перевірив, чи зберігся запис. Пане адвокате, скажіть мені: касета, яку мав детектив, була копією чи оригіналом?

— Чому ви про це питаєте?

— Бо вона згоріла, коли палав його автомобіль. А без неї справедливість ніколи не візьме гору.

— Страшний збіг обставин, — пробурмотів Альтьєрі.

Маркус подивився на відеоплеєр, що стояв біля телевізора.

— Це була ваша вимога, еге ж? Ви не могли вдовольнитися смертю дружини. Ні, ви повинні були бачити, як вона померла. Навіть ризикуючи, що з вас сміятимуться, як із чоловіка, зрадженого у власному домі, у подружньому ліжку, під час подорожі за кордон. Ви стали посміховиськом для всіх, але врешті помстилися.

— Ви не здатні цього зрозуміти.

— Але я можу вас здивувати. Валерія була для вас манією. Вам було замало розлучення. Ви не зуміли б про неї забути.

— Вона була однією з тих жінок, від яких можна втратити розум, — сказав Альтьєрі. — Деякі чоловіки відчувають потяг до таких істот, хоча знають, що наприкінці це призведе їх до згуби. Такі жінки здаються ніжними, милими, хоча наділяють нас лише крихтами своїх почуттів. І певної миті чоловік доходить висновку, що ще може врятуватися, почати життя з іншою жінкою, яка його кохатиме, мати родину, дітей. Але мусить вибрати: він чи вона.

— Чому вам потрібно було бачити її смерть?

— Щоб почуватися так, наче я її вбив. Це я й хотів відчути.

«Щоб вона не поверталася в спогадах і щоб її не оплакувати», — подумав Маркус.

— І щоб колись, як-от тепер, ви сиділи удома самі, у цьому прекрасному кріслі, з келихом коньяку, і дивилися цю касету.

— Важко позбутися манії.

— І що ви відчували, переглядаючи її? Приємність?

Ґвідо Альтьєрі опустив очі.

— Щоразу я жалкував, що не вчинив цього власноруч, — визнав він.

Маркус покрутив головою. Він відчував злість, і це його непокоїло.

— Раньєрі оплатив роботу вбивць, імовірно, якихось злочинців. Напис кров’ю залишили ці аматори, а от слід на килимі виявився щасливим велінням долі. Це була хиба, що могла розкрити присутність відеокамери, але неочікувано стала вигідною обставиною, яка все ускладнила.

Маркус розсміявся, згадавши, що визнав три криваві крапки за знак сатаністів.

— Але ж ви все зрозуміли.

— Ви знали, що собаки не розрізняють кольорів? — спитав Маркус.

— Звичайно, але що спільного це має зі справою? — здивувався Альтьєрі.

— Пес не може побачити веселки. І ніхто не здатен йому роз’яснити, що це кольори. Але ви знаєте так само добре, як і я, що існують червоний, жовтий і блакитний кольори. Чи може хтось сказати, що існує щось, чого не розрізняють і люди? Мабуть, є речі, які існують, хоча ми не можемо їх побачити. Такі як зло. Ми дізнаємося про нього лише тоді, коли воно проявилося, коли вже запізно.

— Ви розрізняєте зло?

— Я знаю людей. І розрізняю деталі.

— Які?

— Сліди від босих ніжок на закривавленій підлозі…

— Тієї ночі Раффаеле не мав там перебувати. — гнівно відказав Альтьєрі. — Він повинен був лишитися з матір’ю Валерії, яка несподівано захворіла. Я цього не знав.

— І таки він був у тій квартирі. Протягом цілих двох днів. Сам-один.

Адвокат замовк, і Маркус здогадався, що дійсно завдає йому болю. Він радів, що ця людина щось відчуває.

— Протягом усіх цих років Раньєрі мав наводити вашого сина, який безустанно розслідував смерть своєї матері, на фальшиві стежки. Але певної миті Раффаеле став отримувати анонімні листи, у яких йому обіцяли, що доведуть його до правди.

«Завдяки одному з таких листів я й зустрів його», — подумав Маркус.

— Спочатку ваш син звільнив детектива, а тиждень тому дізнався, хто вбивці, заманив їх до покинутої будівлі й застрелив. Напевно, це він довів до смерті Раньєрі, пошкодивши його авто. Тому він має тут з’явитися. Я просто встиг прийти раніше.

— Якщо не ви все це замислили, то чия це робота?

— Не знаю, але неповних двадцять чотири години тому знайдено серійного вбивцю Єремію Сміта в передсмертному стані. У нього на грудях був напис: «Убий мене». У групі швидкої, що надавала йому першу допомогу, була сестра однієї з жертв. Вона могла звершити справедливий суд. Гадаю, таку саму можливість дістав Раффаеле.

— Чому ви так зацікавлені в тому, щоб урятувати мені життя?

— Не тільки вам. Цей серійний убивця викрав студентку на ім’я Лара. Він десь ув’язнив її, але сам у комі й більше не може говорити.

— Це і є та невинна особа, про яку ви згадали кілька хвилин тому?

— Якщо я дізнаюся, хто все це організував, то зможу її врятувати.

Адвокат Альтьєрі підніс до рота келих із коньяком.

— Я не знаю, як міг би вам допомогти.

— Незабаром тут буде Раффаеле, імовірно, наміряючись здійснити помсту. Викличте поліцію та здайтеся в руки правосуддя. Я зачекаю вашого сина та спробую переконати його, щоб він зі мною поговорив. Можливо, він знає дещо таке, що може мені допомогти.

— Я маю все розказати поліції? — Глумливий тон запитання виразно вказував, що адвокат не має анінайменшого наміру це зробити. — А хто ви такий? Чому я повинен вам довіритися, якщо ви мені цього не кажете?

Маркус відчував спокусу розказати йому все, якщо вже іншого виходу не було. Хоча це суперечило його принципам. І враз пролунав постріл. Маркус повернувся й побачив Раффаеле, що цілив із пістолета в крісло, де сидів його батько. Куля пробила оббивку. Альтьєрі нахилився вперед, келих із коньяком випав із його руки.

Маркус хотів запитати в хлопця, чому той відкрив вогонь, але здогадався, що він обрав помсту, а не справедливість.

— Дякую, що примусили його до розмови, — сказав Раффаеле.

Тієї миті Маркус зрозумів, у чому полягала його роль у цій справі. Саме для цього хтось звів їх у квартирі Лари. Маркус мав надати те, чого бракувало Раффаеле: визнання його батька.

Маркус хотів поставити хлопцеві кілька запитань, сподіваючись дізнатися, який зв’язок існує між справою майже двадцятирічної давності, Єремією Смітом і зникненням Лари. Але, перш ніж устиг вимовити хоч слово, почув удалині виття поліційних сирен. Раффаеле всміхнувся до нього, але не поворухнувся. Це він викликав поліцію. Цього разу справедливість мала бути дотримана. Навіть у цьому син не хотів бути схожим на батька.

Маркус збагнув, що йому лишилося кілька хвилин. Він мав безліч запитань, але мусив іти звідти. Його не мали там бачити.

Ніхто не повинен знати про його існування.

20:35

Поклавши потрібні речі до сумки, Сандра впіймала таксі поблизу Віа-Джолітті. Назвала водієві адресу, а потім ще раз продумала план, який склала. Вона наражалася на величезний ризик. Якби її справжні наміри стали відомі, Сандру напевне б тимчасово відсторонили від служби.

Автомобіль оминув П’яцца-делла-Республіка і в’їхав на Віа-Нацьонале. Сандра погано знала Рим. Для такої людини, як вона, народженої та вихованої на півночі, це місто було суцільною незвіданою землею. Мабуть, воно надто прекрасне, як Венеція, що завжди здавалася їй населеною виключно туристами. Важко було повірити, що хтось мешкає в таких містах, працює, здійснює покупки, проводжає дітей до школи, замість того щоб ходити й захоплюватись довколишніми грандіозними будівлями.

Таксі завернуло на Віа-Сан-Вітале. Сандра вийшла перед будівлею відділку.

«Усе буде добре», — мовила вона сама до собе.

Показала посвідчення черговому на реєстрації та попросила про розмову з працівником архіву, рівним їй за званням. Сандрі запропонували сісти в залі очікування, поки вони знайдуть когось телефоном. За кілька хвилин до неї підійшов рудоволосий колега без мундира. Було видно, що його відволікли від вечері.

— Чим можу служити? — поцікавився він, жуючи. Крихти на сорочці вказували, що чоловік ласував бутербродом.

Сандра зважилася на свою найпривабливішу усмішку.

— Я знаю, що вже пізно, але мій начальник послав мене до Рима сьогодні після полудня. Треба було вас попередити, але я не мала на це часу.

Рудий колега байдуже кивнув головою.

— А в чому річ?

— Я здійснюю дослідження.

— За конкретною справою чи?..

— Ідеться про аналіз впливу насильницьких злочинів на суспільство та успішність дій поліції щодо їх усунення, з урахуванням відмінностей між Міланом і Римом, — проказала вона одним духом.

Чоловік спохмурнів. Він їй не заздрив: з одного боку, таке завдання зазвичай було якимсь видом кари або свідчило про гнобительство підлеглого з боку начальника. З другого — не розумів, для чого це могло придатися.

— І кого таке цікавить? — спитав він.

— Не знаю, але, здається, за кілька днів шеф має взяти участь у якомусь конгресі та, імовірно, використає ці дані у звіті.

Поліціянт зрозумів, що це триватиме довго, а він не хотів зіпсувати собі спокійне вечірнє чергування. Сандра прочитала це на його обличчі.

— Чи можу я побачити ваш службовий наказ, агентко Веґа? — промовив він авторитетним тоном, немовби хотів, щоб вона відмовилась.

Але вона й це передбачила. Нахилилася до нього й шепнула конфіденційно:

— Послухай, колего, між нами. Я не маю бажання проводити ночі в архіві тільки для того, щоб задовольнити цього негідника, мого шефа, інспектора де Мікеліса. — Вона відчувала докори сумління, що змалювала його таким, але, позаяк не мала службового наказу, мусила назвати прізвище якогось начальника. — Зробімо так: я залишу перелік того, що мені потрібне, а ти спокійно візьмешся за це, коли зможеш.

Сандра дала йому в руки роздруківку. Це був просто список туристичних пам’яток міста, підготований портьє її готелю. Вона знала, що в колеги зникне бажання чинити перешкоди, коли він побачить, який довгий той список.

І дійсно, поліціянт повернув їй роздруківку.

— Зачекай хвилину. — Він теж перейшов на ти. — Я навіть не уявляю, з чого почати. Як я здогадуюся, ідеться про доволі ускладнені пошуки. Здається, ти краще впораєшся.

— Але я не знаю вашого способу каталогізації, — запротестувала Сандра.

— Немає проблем, я все поясню. Дуже просто.

Сандра вдавано засмутилася, закотила очі й покрутила головою.

— Згода, але я хотіла б повернутися до Мілана завтра вранці або найпізніше після полудня. Тож якщо ти не маєш нічого проти, я розпочала б одразу.

— Звичайно, — погодився поліціянт, ураз налаштувавшись співпрацювати, і провів її до архіву.

Сандра опинилася у великому залі, прикрашеному фресками, з високою орнаментованою стелею, де стояло шість столів із комп’ютерами. У них і був увесь архів. Вміст паперових картотек цілком перенесли до бази даних, яку зберігали на сервері двома поверхами нижче, у підвалі.

Палац, де був розміщений відділок, побудували в XIX столітті. Тут можна почуватися неначе всередині витвору мистецтва.

«Одна з переваг Рима», — подумала Сандра.

Вона сіла за комп’ютер. За рештою столів нікого не було. Єдиним джерелом світла була лампа, тож Сандру оповила приємна півтемрява. У тремкій тиші кожен шум відбивався луною від стін, тоді як з вулиці долинав грім: наближалась буря.

Вона зосередилась на моніторі перед собою. Рудий колега пожертвував декілька хвилин на пояснення, як їй увійти в систему. Дав коди безпеки та зник.

Сандра вийняла із сумки Давідів записник. Її чоловік провів у Римі три тижні. На сторінках, що належали до того періоду, вона нарахувала близько двадцяти адрес, за якими потім він поставив позначки на плані міста. Ці адреси він здобув за допомогою рації, налаштованої на хвилю поліції. Щоразу, коли центральне управління сигналізувало автомобільним патрулям про якийсь злочин, Давід, імовірно, теж їхав на місце.

З якою метою? Чого він шукав?

Сандра дійшла до сторінки записника, на якій була зазначена перша адреса, і ввела її разом із датою до пошукової системи архіву. Вистачило кількох секунд — і на екрані з’явилася відповідь: «Віа-Ероде-Аттіко. Чоловік убив співмешканку».

Сандра відкрила файл і прочитала виписку з протоколу. Ішлося про домашню сварку. Чоловік-італієць заколов свою перуанську подругу й утік. Дотепер його не спіймали.

Не розуміючи, чому Давід зацікавився цією історією, Сандра вирішила вписати до пошукової системи наступну адресу й дату.

«Віа-делл-Ассунцьоне. Грабіж і ненавмисне вбивство».

На стареньку напали в її квартирі. Злодії зв’язали її та засунули кляп до рота, жінка померла через задуху. Сандра не могла визначити, який зв’язок між цією подією і тим, що сталося на Віа-Ероде-Аттіко. Місця й герої різні, а також були різні обставини, за яких спричинено ці смерті. Вписала наступну адресу й дату.

«Корсо-Трієсте. Убивство під час бійки».

Це сталося вночі на автобусній зупинці. Між двома незнайомцями через дрібний привід виникла сутичка, а потім один із них дістав ножа.

«Що спільного це може мати з тими справами?» — ставила вона собі запитання, дедалі більш спантеличена.

Сандра не змогла знайти зв’язку ані між цими трьома подіями, ані між тими, про які читала далі. Завжди була одна або кілька жертв. Дивна мапа злочину. Деякі з них розкриті, інші ще ні.

Однак усі мали фотодокументи з місця події.

Професія Сандри полягала в аналізі місця злочину на підставі фотозображень, тож на писемних свідоцтвах вона не дуже розумілася. Надавала перевагу візуальному підходу, тому вирішила зосередитися на знімках фотографів-криміналістів.

Аналіз їх не був легкий: на місцях двадцяти убивств були зняті сотні фото. Спочатку вона переглядала, не знаючи, що шукати. Їй знадобилося б багато днів, щоб переглянути все, адже Давід не залишив жодних настанов.

Фреде, дурнику, ну навіщо така таємничість? Ти не міг залишити мені листа з інструкціями? Любий, невже це обійшлося б тобі надто дорогою ціною?

Сандра нервувала, була голодна, не спала понад двадцять чотири години, відколи прийшла в поліцію, не була в туалеті, хоча відчувала таку потребу. Впродовж доби багато чого сталося: агент Інтерполу підірвав її довіру до чоловіка; вона з’ясувала, що Давід загинув не через нещасний випадок — його вбили, і вбивця погрожував їй, перетворивши пісню, з якою пов’язаний найпрекрасніший спогад її життя, на жахливий жалобний марш.

Забагато як на один день.

Надворі знову задощило. Сандра схилила голову на стіл. Заплющила очі й на хвилину припинила думати. Відчувала, що на ній величезна відповідальність. Досягти справедливості ніколи не було легко, тому вона обрала цю професію. Але донині жінка була тільки частиною більшого механізму, а тепер результат розслідування залежав тільки від неї.

«Я не дам цьому ради», — міркувала вже вона.

Цієї секунди задзвонив мобільний. Сандра аж підскочила, почувши, як порожнім залом покотилася луна від сигналу.

— Говорить де Мікеліс. Я знаю все.

На мить Сандра злякалася: невже її начальника поінформували про те, що вона послалася на нього без його відома і що перебуває тут без офіційного погодження.

— Я все поясню, — швидко заговорила вона.

— Ні, чекай, не переривай мене. Я знайшов ту картину!

У голосі інспектора була ейфорія, і це подіяло на жінку заспокійливо.

— Ця налякана дитина, що хоче втекти, є однією з постатей на картині Караваджо «Мучеництво святого Матвія».

Сандра мала надію, що ця подробиця щось їй пояснить. Сподівалася на більше, але не хотіла гасити ентузіазму де Мікеліса.

— Картина намальована 1600—1601 років. Художник дістав замовлення на фреску, але потім вирішив, що це буде олія на полотні. Картина належить до циклу про життя святого Матвія разом із «Натхненням» і «Покликанням»[15]. Ці три полотна зберігаються в Римі, у каплиці Контареллі в храмі Сан-Луїджі-деї-Франчезі.

Це їй не дуже допомогло. Вона мала дізнатися більше. Сандра відкрила пошукову систему й спробувала знайти полотна в ілюстраціях «Google».

Незабаром картина з’явилася на екрані.

На ній була зображена сцена смерті святого Матвія. Кат підносив меч, дивлячись на жертву з ненавистю. Святий повернений обличчям до землі. Однією рукою намагався стримати вбивцю, а друга лежала долі, немовби він погодився на муку, що чекала на нього. Їх оточували інші персонажі, а серед них — налякана дитина.

— На картині є певна цікавинка, — додав де Мікеліс. — Поміж людей, присутніх під час цієї сцени, художник намалював себе.

Сандра впізнала автопортрет Караваджо ліворуч угорі. І в неї виникла інтуїтивна здогадка.

На картині зображено сцену злочину.

— Де Мікелісе, я мушу з тобою попрощатися.

— Не скажеш мені навіть, як справи?

— Усе гаразд, будь спокійний.

Інспектор буркнув щось незрозуміле.

— Я зателефоную тобі завтра. Ну, і дякую, ти справжній друг, — додала Сандра.

Вона поклала слухавку, не чекаючи на відповідь. Справа була надто важлива. Тепер вона знала, що шукати.

Процедура фотографічного документування передбачала, що крім місця злочину слід було увічнити й інші речі, наприклад, натовп цікавих, який зазвичай збирається за поліційним кордоном. Між ними міг критися винуватець, який прийшов подивитися, як триває слідство.

Принцип, за яким убивця завжди повертається на місце злочину, інколи виявлявся дієвим. Ця обставина уможливила затримання багатьох злочинців.

Сандра обрала кільканадцять фото, долучених до документів, що стосувалися двадцяти вбивств, про які зазначив Давід у записнику. Вона зосередилася на них, досліджуючи саме випадкових роззяв. Шукала когось, хто, подібно до Караваджо на картині, приховався в натовпі.

Зупинилася на вбивстві повії. Фото було зняте тієї миті, коли тіло видобували з озера у кварталі Всесвітньої виставки. Кольорова сукня жінки контрастувала зі смертельною блідістю шкіри її обличчя. Сандрі здавалося, що на ньому застигли збентеженість і сором, які були так безжально виставлені на позір перед ґавами. Сандра уявляла собі їхні гострі коментарі. Сама до такого дійшла. Якби обрала інше життя, не закінчила б так.

За хвилину вона його побачила. Чоловік сховався поміж людей. Стояв на тротуарі й байдуже дивився, а тим часом працівники моргу готувалися забрати тіло.

Сандра відразу впізнала його обличчя. Це був чоловік із п’ятого фото, знятого на «лейку». У темному одязі, зі шрамом на скроні.

«Це ти, сучий сину? Ти зіштовхнув мого Давідa в прірву?»

Сандра шукала далі, розраховуючи на те, що знайде його також на решті фото. І дійсно, він з’явився ще тричі, завжди стояв трохи осторонь.

Давід мав надію, що знайде його в місцях, де дійшло до кровопролиття, тому користувався рацією, налаштованою на хвилю поліції, записував адреси до записника та зазначав їх на плані міста.

Чому він розпочав розслідування, що стосується цієї особи? Ким була ця людина? Що пов’язувало її з тими смертями? І з Давідовою смертю?

Сандра вже знала, що повинна його знайти. Але де? Мабуть, треба застосувати той самий метод, що й Давід: чекати сигналу з центрального управління до автомобільних патрулів, а потім їхати на місце.

Несподівано Сандра стала розмірковувати над певною деталлю, якої раніше не взяла до уваги. Ця деталь начебто й не мала значення, однак будила сумніви, які вимагали пояснення.

Давід не зняв фото цілої картини Караваджо, обравши тільки одну деталь. У цьому не було сенсу: якщо він хотів звернути на щось її увагу, то навіщо так ускладнював їй життя?

Сандра знову придивилася до картини на моніторі. Давід міг скачати її з інтернету, навіть сфотографувати з екрана. Але він, увічнюючи фрагмент із дитиною, хотів сказати їй, що особисто був біля полотна.

«Ти знаєш, Джинджер, є речі, які маєш побачити на власні очі».

Вона пригадала, що сказав де Мікеліс: картина в Римі, у храмі Сан-Луїджі-деї-Франчезі.

23:39

Він уперше опинився разом із Клементе на місці злочину саме в Римі, у кварталі Всесвітньої виставки. Перша жертва, якій він поглянув в очі, була повія, виловлена з озера. З того часу він бачив інші тіла, але всі вони мали спільну ознаку: погляд. У ньому крилося запитання.

«Чому я?»

Усі очі висловлювали те саме запитання, те саме здивування. Недовір’я в супроводі незнищенного прагнення змінити перебіг подій, перемотати назад плівку, дістати другий шанс.

Маркус був певний: це здивування не смертю, а її невідворотністю. Ті жертви не думали: «О Боже, я вмираю». Радше так: «О Боже, я вмираю і нічого не можу вдіяти».

Мабуть, ця думка промайнула і в його в голові, коли хтось стрельнув у нього в готельному номері в Празі. Він зазнав тоді страху чи відчув утішливу нерухомість? Амнезія потроху стерла всі спогади задом наперед, почавши від цього останнього. Перший образ, зафіксований у його новій пам’яті, — дерев’яне розп’яття, що висіло на білій стіні навпроти лікарняного ліжка. Маркус придивлявся до нього цілими днями, запитуючи себе про те, що тим часом коїлося навколо нього. Куля не ушкодила тих зон мозку, де були центри мови й руху, тому він міг говорити й ходити, однак не знав, що сказати й куди податися. Потім з’явилася усмішка Клементе. Його молоде, чисто поголене обличчя, темне волосся з проділом збоку, добрі очі.

— Маркусе, нарешті я тебе знайшов, — такі були його перші слова.

У них Маркус почув надію і своє ім’я.

Клементе не впізнав його за рисами обличчя, бо ніколи раніше не бачив. За правилами, тільки Девок знав, який він на вигляд. Клементе просто йшов слідом за Девоком аж до Праги. Товариш і вчитель Маркуса врятував його, а сам помер. Це була найгірша новина, яку Маркус почув. Він не пам’ятав нічого, що стосувалося Девокa, так само як решту. Але тепер знав, що Девока вбили. Тоді Маркус зрозумів: біль — це єдина людська емоція, що ніяк не пов’язана з нашою пам’яттю. Син завжди страждатиме через втрату одного з батьків, хоч би це трапилося до його народження або в ранньому дитинстві, коли він навіть не розумів, що таке смерть. Прикладом цього був Раффаеле Альтьєрі.

«Пам’ять нам потрібна тільки для того, щоб ми почувалися щасливими», — якось подумав Маркус.

Клементе став для нього взірцем терпіння. Він зачекав, поки Маркус відновить сили, а потім повіз його до Рима. У наступні місяці розповів усе те, що знає про його минуле, хоч і небагато. Говорив про Аргентину, звідки він родом, про батьків, які вже померли, про причини, з яких він опинився в Італії, а наприкінці й про робоче завдання, що чекає на нього. Хоча Клементе не називав це роботою.

Навчав його так само, як багато років тому Девок. Це було неважко, досить було дати йому зрозуміти, що певні речі він уже й так уміє, треба було лише допомогти Маркусові знову їх виявити.

— У цьому твій талант, — говорив Клементе.

Інколи Маркус не хотів бути тим, ким був. Інколи бажав бути кимось нормальним.

Однак щойно він бачив себе в дзеркалі, як одразу усвідомлював, що ніколи таким не буде. Тому він уникав дзеркал. Шрам був грізною засторогою. Той, хто намагався його вбити, залишив це на його скроні як «подарунок», і Маркус відтоді знав: смерть — єдине, про що він не спроможний забути. Щоразу, коли дивився на нову жертву, нагадував собі, що сам був у такому самому стані. Відчував, що схожий на них, що засуджений на таку саму самотність.

Повія, виловлена з озера, була саме таким дзеркалом, яких він намагався уникати.

Вона нагадала йому про картину Караваджо «Смерть Марії». На ній зображено Богоматір, яка лежить на поверхні, схожій на стіл у морзі. Навколо немає релігійних символів, а її саму не оточує містична аура. Зазвичай Марію зображують як істоту одночасно Божу і людську, натомість тут Марія — покинуте духом бліде людське тіло з роздутим животом. Подейкують, що «натурницею» художника була мертва повія, виловлена з річки, тож замовники не схотіли прийняти картину.

Караваджо зобразив сцену зі щоденного життя, що будила огиду, і надав їй сакрального значення. Приписуючи своїм героям іншу роль, художник зображував їх святими або вмирущими дівами.

Клементе, уперше відвівши Маркусa до храму Сан-Луїджі-деї-Франчезі, сказав, щоб він звернув увагу на картину «Мучеництво святого Матвія». Потім спонукав його подивитися на зображених на полотні постатей без атрибутів святості, як на звичайних людей, причетних до злочину.

— Що ти тепер бачиш? — спитав він.

— Убивство, — відповів Маркус.

Це був його перший урок. Для таких, як він, підготовка завжди розпочиналася перед цією картиною.

— Собаки не розрізняють кольорів, — сказав його новий учитель. — Зате ми їх бачимо забагато. Усунь усі, щоб залишилися тільки два: білий і чорний. Добро і зло.

Однак Маркус швидко зрозумів, що бачить також інші відтінки. Тональність, якої ані собаки, ані люди не могли спостерегти. У цьому полягав його справжній талант.

Думаючи про це тепер, він раптово відчув тугу, хоча не знав, за чим. Інколи відчував щось, на що не мав права.

Було пізно, але Маркус не хотів повертатися додому. Не хотів заснути й бачити уві сні, що він у Празі й хтось хоче його вбити.

«Бо я вмираю щоночі», — сказав він собі подумки.

Маркус прагнув лишитися в храмі, який став його секретною схованкою і до якого він часто приходив. Але цього вечора він був не сам. Чекав разом із купкою людей, поки перестане дощ. Нещодавно закінчився концерт струнної музики, але священики й церковнослужителі не наважувались випровадити кількох слухачів, які лишилися всередині. Тим часом музиканти заграли інші твори, неочікувано подовжуючи приємність цього вечора. Коли буря поривалася заглушити звуки, ноти все одно перекривали гуркіт грому та блискавок на радість присутніх.

Як завжди, Маркус тримався трохи осторонь. У храмі Сан-Луїджі-деї-Франчезі для нього існувало додаткове видовище в образі шедевра Караваджо. Принаймні раз він дозволив собі подивитися на нього очима нормальної людини. У півтемряві, що панувала в бічній каплиці, він зауважив: світло на зображеній сцені вже є в самій картині. Маркус позаздрив таланту, що ним був наділений Караваджо: уміти побачити світло там, де інші бачать лише темінь. Це було щось цілком зворотне тому, на що був здатен Маркус.

І саме тієї миті, коли тішився усвідомленням такого свого дару, він зауважив дещо ліворуч. У глибині нави стояла змокла від дощу молода жінка й спостерігала за ним.

Цієї хвилини щось у ньому зламалося. Уперше хтось порушив його статус невидимого.

Маркус відвів погляд і швидко попрямував до ризниці. Жінка рушила за ним. Він вирішив, що повинен зникнути. Пам’ятав, що десь тут є другий вихід. Маркус приспішив кроки, але почув рипіння гумових підошов на мармуровій підлозі, коли вона намагалася його наздогнати. Над його головою луною покотився грім. Чого могла від нього хотіти ця жінка? Він зайшов до передпокою в задній частині храму й побачив двері. Ступив до них, відчинив і вже хотів був вийти під дощ, коли жінка озвалася:

— Стій.

Вона сказала це без крику. Її голос, навпаки, був навіть байдужий.

Маркус зупинився.

— Тепер обернися.

Він послухався. Чоловік стояв якраз у жовтуватому світлі вуличного ліхтаря, яке сягало порогу. Але й це дозволило йому помітити пістолет у її руці.

— Ти знаєш мене? Ти знаєш, хто я? — спитала жінка.

Маркус розмірковував якусь хвилину.

— Ні.

— Ти знав мого чоловіка? — У її словах не було злості, тільки біль. — Це ти його вбив? Якщо ти щось про нього знаєш, повинен мені розказати, бо інакше я тебе вб’ю, присягаюся, — сказала вона щиро, не вагаючись.

Маркус мовчав. Стояв, опустивши руки. Вдивлявся в неї, але жінка не будила в ньому страху, радше співчуття.

Її очі блиснули в напівтемряві й вона спитала:

— Хто ти?

Тієї миті нічне небо прорізала блискавка, потім загуркотів грім, навіть гучніше, ніж до того, звук був просто оглушливий. Світло ліхтаря померехтіло протягом хвилини й погасло. Вулиця й ризниця поринули в темряву.

Але Маркус утік не відразу.

— Я священик, — сказав він.

Коли ліхтарі знову засвітилися, Сандра побачила, що чоловік зник.