Ловець невинних душ

6:33

— Ні! — вигукнув мертвий.

Крик пролунав на межі сну й дійсності. Він вихоплювався з минулого, але зміг дістатися часу теперішнього за мить до закриття порталу, що з’єднував два світи. Маркус повернувся до реальності.

Він крикнув «ні!», маючи перед очима байдуже дуло пістолета. Знаючи, що це не допоможе. Так роблять усі, хто опинився в такій ситуації. Це слово використовують як останній недієвий захист від неминучого. Звернення до когось, хто знає, що не залишилося можливості для втечі.

Маркус не потягнувся за фломастером, яким нотував уривки снів на стіні біля складаного ліжка. Протягом хвилини він думав про сон, відчуваючи калатання серця й важко дихаючи, — адже цього разу не забув того, що побачив.

Він мав перед очима чіткий образ чоловіка без обличчя, який стріляв у нього й Девока. У попередніх версіях сну то була невиразна тінь, яка зникала щоразу, коли Маркус намагався сфокусувати на ній погляд. Але зараз він мав важливу подробицю, що стосувалася вбивці. Маркус побачив руку, що тримала пістолет.

Убивця був шульга.

Це небагато, але Маркус пов’язував із цим певні надії. Невже він нарешті зможе поглянути в очі людині, яка засудила його на мандри закутками пам’яті в пошуках власної особистості? Адже йому залишилося єдине: усвідомлення, що він живий. Більше нічого.

Він знову згадав про Федеріко Ноні, про малюнки в зошиті, знайденому в його будинку. Вони свідчили про те, як народжується диявол. Маркуса непокоїло, що агресія й жахливі фантазії хлопця походили з дитинства. Клубок подій, який він намагався розплутати, червоною ниткою пронизували сумніви. Чи ми народжуємося лихими або добрими, жорстокими або співчутливими — чи такими стаємо? Як у серці дитини могло зародитися зло?

Хтось міг пов’язати це з драматичними подіями, які вразили психіку Федеріко, такими як убивство матері й передчасна смерть батька. Але таке пояснення було доволі примітивне. Багато дітей переживає страшніші драми, але не стає через це вбивцями в зрілому віці.

Маркус думав, що це питання стосується і його. Амнезія стерла спогади, але не минуле. Що з ним відбувалося до того моменту? Можливо, у зошиті Федеріко можна знайти натяк на відповідь? У кожній людині є щось, що виходить поза свідомість, поза досвід і виховання. Іскра, яка визначає людину більше, ніж ім’я чи зовнішній вигляд.

Один із початкових етапів підготовки Маркуса полягав у звільненні від легковірності. Клементе змусив його розглянути справу Теда Банді, серійного вбивці з невинним обличчям. Той мав наречену, і приятелі описували його як привітного й щедрого чоловіка. Попри це він убив двадцять вісім осіб. Але, перш ніж його визнали безжальним злочинцем, Банді був нагороджений медаллю за порятунок дівчинки, яка мало не потонула в озері.

«Ми гравці битви, яка триває», — подумав Маркус. Вибір сторони, до якої маємо приєднатися, не може бути простим. Зрештою єдиними суддями є ми самі, і щоразу саме ми вирішуємо, чи прямувати за своєю іскрою, чи проігнорувати її.

Це доречно як для винних, так і для жертв.

З цього погляду останні три дні були дуже показові. Моніка — сестра однієї з дівчат, убитих Єремією Смітом, — а також Раффаеле Альтьєрі й П’єтро Дзіні опинилися на роздоріжжі й здійснили вибір. Вони знали правду й могли обрати прощення або помсту. Моніка обрала перше, решта двоє — друге.

Крім того, була ще поліціянтка, яка хотіла дізнатися, хто вбив її чоловіка. Чого вона шукала? Правди, що звільняє, чи можливості покарання? Маркус ніколи не чув про Давіда Леоні, що, як твердить його дружина, був убитий, коли провадив слідство стосовно пенітенціаріїв. Маркус пообіцяв, що допоможе їй розв’язати цю загадку. Чому він це зробив? Побоювався, що вона також обере помсту, хоч наразі не знала, як мститиметься. Хотів виграти на часі, відчуваючи, що ця справа якось пов’язана з іншими.

Усі люди, що стикалися із цими вбивствами, зазнали кривди, яка назавжди змінила їхні життя. Зло не обмежилося завданням удару, ушкодивши їхні душі, воно закинуло в їхні серця паростки ненависті. Люди, яким ніколи не спало б на думку позбавити життя іншу людську істоту, ставали сіячами смерті.

Однак щось у свідомості Маркусa не давало йому засуджувати тих, хто не задовольнявся пізнанням правди й не мирився з вироками долі, бажаючи помсти. Він мав із ними багато спільного.

Маркус подивився на стіну й прочитав два останні записи, що стосувалися подій у празькому готелі.

«Розбите скло». «Три постріли». Він додав ще один: «Шульга».

Що зробив би Маркус, поставши перед убивцею Девока, людиною, яка намагалась убити і його, позбавивши пам’яті? Чоловік не зараховував себе до справедливих. Чи можна пробачити когось, хто не заплатив за свої гріхи? Тому він не засуджував нікого, хто, прагнучи покарати злочинця, сам скоював злочин.

Ці люди дістали велику владу, а тим, хто дав їм її, був пенітенціарій.

Маркус не знав, що думати. Він бачив у цьому зраду, але відчував і величезне полегшення, збагнувши, що не лише він має цей талант. Він ще не знав, що саме підштовхує таємничого пенітенціарія до дій, але розуміння того, що за кожною дією стоїть людина, скерована Богом, давало йому надію на порятунок Лари.

«Я не дозволю їй померти», — подумав Маркус.

Усе-таки він відчував, що вервечка слідства вислизає в нього з рук. Порятунок студентки, викраденої Єремією Смітом, має бути найважливішим, а він про неї майже забув. Дозволив статися низці подій, бо вірив, що вони підкажуть, як звільнити дівчину. У його голові лунали таємничі слова з імейлу пенітенціарія, надісланого Дзіні: «Це сталося. І станеться знову».

А якщо все це сталося для того, щоб він опинився за крок від порятунку Лари, але не міг цього зробити? Тоді він мав би жити з докорами сумління. Вони стали б завеликим обтяженням для його пам’яті.

«Я не маю вибору: мушу й надалі опікуватися цією справою, дістатися її суті, перш ніж усе справдиться, — сказав він собі. — Лише так я врятую їй життя».

Маркус вирішив забути про передчуття. Існувала ближча загроза, про яку треба думати: c.g. 925-31-073.

Цей код, указаний в імейлі, інформував про інший злочин, який залишився без покарання. Кров пролито, і ніхто за це не заплатив. Хтось стояв перед вибором: бути жертвою чи також зіграти роль ката.

За два місяці після початку підготовки Маркус спитав Клементе про архів. Він чув про нього й поцікавився, коли зможе з ним ознайомитися. Одного дня пізно ввечері Клементе, ставши на порозі мансарди на Віа-деї-Серпенті, сповістив:

— Настала слушна мить!

Маркус рушив за ним вулицями Рима, не ставлячи запитань. Частину дороги вони подолали на авто, далі йшли пішки. Незабаром дісталися старовинного будинку в центрі, зайшли в підвал. Прямували прикрашеним фресками коридором до невеликих дерев’яних дверей, які Клементе відімкнув вийнятим із кишені ключем. Ставши перед цим останнім бар’єром, Маркус відчув, що ще не ладен його подолати. Крім того, він здивувався, що так легко можна сюди дістатися. Від моменту, коли про нього почув, архів будив у Маркусові побоювання.

Цьому місцю протягом віків давали різні назви, підозрілі або тривожні: Бібліотека зла, Пам’ять диявола. Маркус уявляв, що це лабіринт, повний шаф із рядами томів, у якому легко загубитися або втратити розум через його вміст. Однак, коли Клементе відчинив двері, Маркус розгубився.

Він побачив позбавлене вікон маленьке приміщення з голими стінами. Посередині стояли стілець і стіл, на якому лежала тека з документами.

Клементе запропонував, щоб він сів і проглянув їх. Це була сповідь людини, яка вбила одинадцять осіб. Усі жертви були дітьми. Перше вбивство злочинець скоїв на двадцятому році життя й відтоді не міг утриматися від подальших. Чоловік не міг пояснити, яка темна сила керувала ним, коли він заподіював смерть. Він відчував непоясненний примус повторення цих жахливих учинків.

Маркус подумав, що це типовий серійний убивця, і поцікавився в Клементе, чи спіймали його.

— Так, — відповів приятель, — але це сталося понад тисячу років тому.

Маркус був переконаний, що серійні вбивці є ознакою сучасності. За останнє сторіччя людство здійснило величезний крок, з етичного й морального погляду. Маркус вважав, що поява серійних убивць — наслідок такого розвитку. Але, читаючи цю сповідь, він мусив змінити думку.

Відтоді Клементе щодня ввечері водив його до маленької кімнатки й давав прочитати про нові випадки. Маркус замислився, чому приятель наказує відвідувати саме це місце. Чи не міг би він приносити йому ті акти в мансарду? Відповідь була проста: потрібна ізоляція, щоб Маркус сам зрозумів щось дуже важливе.

— Архів — це я, — промовив він якось увечері.

І Клементе підтвердив, що, крім секретного місця, де зберігають матеріальні докази зла, за архів правлять самі пенітенціарії. Кожен із них знає певну його частину й несе цей досвід у світ.

Однак після смерті Девока й аж до візиту у квартиру Дзіні напередодні ввечері Маркус був переконаний, що він сам.

Ця думка не давала йому спокою, коли він ішов вуличками єврейського гетто до Портика Октавії позаду великої синагоги. У Давньому Римі тут містився храм Юнони, а потім Юпітера Статора. Над руїнами звели сучасний міст зі сталі й деревини, з якого відкривався краєвид на Цирк Фламінія.

Клементе тримався обома руками за балюстраду. Він уже знав усе.

— Як його звуть? — спитав Маркус.

— Ми не знаємо, — відповів його приятель, не повертаючись.

Маркусa не задовольнила така відповідь.

— Хіба це можливо, щоб ви не знали особи одного з пенітенціаріїв?

— Я не надурив тебе, сказавши, що лише отець Девок знав імена й обличчя вас усіх.

— То в чому полягала брехня? — Маркус квапив його, здогадуючись, що Клементе почувається винним.

— Це почалося значно раніше, ще до справи Єремії Сміта.

— Отже, ви знали, що хтось порушує таємницю архіву. — Він мав дійти до цього сам.

— «Це сталося. І станеться знову»… «Що було, воно й буде, і що робилося, буде робитись воно». Хочеш знати, що це означає? Зазирни до Екклезіяста, розділ перший, вірш дев’ятий[24].

— Коли розпочалися викриття?

— Кілька місяців тому. Було забагато жертв, Маркусе, а це погано для Церкви.

Слова Клементе стурбували його. Він думав, що найважливіше — порятунок Лари. Тепер, однак, мав задовольнитися чимось іншим.

— Отже, вам треба лише ліквідувати витік інформації з архіву й не допустити, щоб світ дізнався, що це самовільне вчинення справедливості сталося через нас? Тоді яку роль відіграє в цьому Лара? Вона була лише «одним із випадків на роботі»? А її смерть ви визнаєте неминучим побічним наслідком? — У його голосі звучала нестяма.

— Тебе покликали, щоб урятувати цю дівчину, — нагадав Клементе.

— Це неправда.

— Те, що робили пенітенціарії, суперечило постановам Церкви. Ваш орден розпущено, але деякі з вас і надалі хотіли діяти.

— Девок.

— Він стверджував, що припинення діяльності було б помилкою, що пенітенціарії мають відігравати важливу роль і що світ має дізнатися про все зло, сховане в архіві. Девок був переконаний, що його місія дуже важлива, а ти й інші священики пішли за ним, щоб узяти участь у цьому безумстві.

— Навіщо ти приїхав до Праги? Щоб знайти мене? А що я там робив?

— Не знаю, присягаюся.

Маркус поглянув на руїни імператорського Риму. Він потроху розумів, яку роль повинен відіграти.

— Щоразу, коли хтось із пенітенціаріїв викриває одну таємницю, він залишає сліди для своїх колег. Хоче, щоб його стримали. Ви перепідготували мене лише для того, щоб я його знайшов. Я став вашим слугою. Зникнення Лари правило за привід. Ви хотіли втягнути мене в справу так, щоб я нічого не підозрював. Але насправді вам начхати і на мене, і на неї.

— Не начхати! Як ти можеш таке казати?!

Маркус підійшов до Клементе й поглянув йому в очі.

— Якби архіву нічого не загрожувало, ви залишили б мене на лікарняному ліжку позбавленим пам’яті.

— Ні. Ми прагнули повернути тобі спогади, щоб твоє життя тривало. Я приїхав до Праги, бо Девок загинув. Дізнався, що, коли в нього стріляли, хтось був із ним. Я не мав уявлення, хто ти такий, тільки знав, що ти в лікарні й нічого не пам’ятаєш.

Спочатку Маркус просив повторювати собі цю історію, щоб дізнатися, ким він є. Обшукавши його речі в готельному номері, Клементе знайшов ватиканський дипломатичний паспорт, виданий на фальшиве прізвище, а також нотатки — щоденник, у якому Маркус писав про себе, побоюючись, мабуть, що, якби помер, залишився б безіменним трупом. Переглянувши цей щоденник, Клементе здогадався, хто такий Маркус. Але дістав підтвердження лише тоді, коли по виході з лікарні відвів його на місце нещодавнього злочину. І цього разу Маркус зумів доволі точно описати, що сталося.

— Я розповів це своєму начальству, — вів далі Клементе. — Вони хотіли відмовитися. Я наполягав, кажучи, що ти нам потрібен, і переконав їх. Тебе ніколи не використовували, якщо це тебе турбує. Ти став для нас такою собі можливістю.

— А якщо я знайду пенітенціарія-зрадника, що на мене чекатиме?

— Ти будеш вільний — не розумієш цього? Зовсім не тому, що це вирішить хтось інший. Якщо хочеш, ти можеш піти зараз, це залежить від тебе. Ти не маєш ніяких зобов’язань. Однак я знаю, що в глибині серця ти маєш потребу дізнатися, хто ти насправді. А те, що ти нині робиш, хоч і не усвідомлюєш цього, допоможе тобі все збагнути про себе.

— По всьому пенітенціарії знов стануть історією. І цього разу ви добре про це подбаєте.

— Якщо орден розпустили, то для цього існував якийсь привід.

— Який? — спитав Маркус задиристо. — Ну ж бо, насмілься, розкажи мені.

— Є справи, яких ані я, ані ти не зможемо зрозуміти. Постанови згори, що відповідають конкретним потребам. Як люди Церкви ми зобов’язані виконувати їх без вагань, пам’ятаючи, що над нами є хтось, хто здійснює вибір заради нашого добра.

Поміж античних колон ширяли зграї птахів, гармонійно кружляючи та співаючи у дзвінкому світанковому повітрі. Починався сонячний день, але погода контрастувала з тим, що коїлося в душі Маркусa. Попри те що він боровся, йому не завдавала прикрості й думка, що можна жити інакше. Виявивши свій талант, він почувався до певної міри зобов’язаним, немовби міг знайти в собі пояснення всього зла. Але тепер Клементе звільнив йому шлях до виходу. Однак він мав рацію, коли казав, що те, що робить Маркус, вигідно і йому самому. Якби він знайшов Лару й стримав таємничого пенітенціарія, то заслужив би на те, щоб піти. Це було б прийнятно.

— Що я маю робити? — спитав Маркус.

— Дізнайся, чи дівчина жива, і врятуй її.

Маркус добре знав, що єдиний спосіб це зробити — піти слідами пенітенціарія.

— Йому вдалося розкрити справи, які в архіві класифікували як нерозкриті. Він спритний.

— Ти теж. В іншому разі ти не розкрив би того самого. Ти такий, як він, — відповів Клементе.

Маркус не міг сказати, втішило його це порівняння чи налякало. Мусив, однак, довести все до кінця.

— Цього разу йдеться про код c.g. 925-31-073, — нагадав він.

— Це тобі не сподобається, — попередив його Клементе й вийняв із внутрішньої кишені піджака конверт. — Одну людину вбили, але ми не знаємо, хто це. Убивця зізнався в скоєнні злочину, але ми не знаємо його імені.

Маркус узяв конверт і здивувався, що він такий легкий та тонкий. Відкрив його й побачив усередині лише один аркуш, увесь списаний від руки.

— Що це?

— Визнання гріхів одного самогубця.

7:40

Вона прокинулася, відчувши пестливий доторк на щоці. Розплющила очі, сподіваючись, що побачить біля себе Шалбера. Але була сама. Утім враження було дуже чітке.

Її супутник на цю дивну ніч уже встав. Сандра почула шум води у ванній. «Так краще», — подумала вона. Не була певна, чи хоче його побачити. Ще ні. Мала потребу в дрібці часу для себе. Адже тепер, удень, вона зовсім інакше оцінювала те, що сталося вночі. Нечутливе до її засоромлення й турбот сонце вдиралося крізь жалюзі в кімнату, освітлюючи розкидану білизну й зім’яте покривало в ногах ліжка, а також її оголене тіло.

— Я гола, — пробурмотіла вона під ніс, немовби хотіла впевнитися, що це насправді.

Спочатку вона вирішила, що вся річ у вині. Але потім усвідомила, що це не так. Кого вона хотіла обманути? «Жінки ніколи не погоджуються на секс випадково», — сказала вона собі. Так роблять чоловіки. Коли є можливість, охоче використовують жінок. А жінки мусять до того підготуватися, хочуть мати гарний вигляд і добре пахнути. Бо навіть якщо здається, що вони прагнуть пригоди на одну ніч, насправді цю ніч вони вже запланували. І хоча протягом останніх місяців Сандра не думала, що з нею станеться щось таке, вона не піддалася й далі дбала про себе: якась її частина не дозволила, щоб восторжествувало страждання. Крім того, згадала про матір. Перед похороном Давіда вона послала Сандру до кімнати, щоб донька причепурилася. «Жінка завжди знайде дві хвилини, щоб причесатися, — сказала вона й додала: — Навіть тоді, коли ледве дихає від болю». Це не мало нічого спільного з красою чи зовнішнім виглядом, ішлося про питання особистості, жертву заради себе, те, що чоловіки точно визнали б перебільшенням.

Сандра була засоромлена. Невже Шалбер подумав, що вона віддалася йому занадто легко? Побоювалася, що він міг її так оцінити. Давід помер недавно, а вдова охоче лягла в ліжко з іншим.

Жінка раптом усвідомила, що шукає приводу, аби відчути відразу до Шалберa, який цієї ночі був такий чутливий. Пам’ятала, що він мовчки притуляв її до себе й цілував у тім’я, а вона чула його тепле дихання.

Від першої хвилини її до нього вабило. Мабуть, саме це і дратувало. Вона впізнала банальну схему: передусім чоловік і жінка ненавидять одне одного, а потім неминуче закохуються. Почувалася як наївне п’ятнадцятирічне дівчисько. Бракувало лише, щоб стала порівнювати коханця з Давідом. На превелику силу відкинула цю думку, після чого примусила себе встати з ліжка. Схопила труси й швидко вдягла на той випадок, якби Шалбер вийшов із ванної та заскочив її цілком беззахисну.

Сандра сиділа на ліжку й чекала, поки ванна звільниться й вона зможе побути там під потоком теплої води. Хотіла розплакатися, але водночас відчувала радість.

Вона ще кохала Давіда. «Ще», — у цьому слові крився плин часу. Це спало їй на думку, а Сандра навіть не зауважила. Попередження, що це станеться. Усе змінюється, і рано чи пізно зміниться і її кохання. Що вона відчуватиме до Давіда за двадцять чи тридцять років? Сандрі двадцять дев’ять років, і вона повинна жити, попри те що це буде життя без нього. Щоразу, коли озиратиметься в минуле, силует її чоловіка ставатиме дедалі невиразнішим, а одного дня зовсім зникне. Вони були разом довго, але не аж так, щоб цей час міг витримати порівняння з майбутнім. Сандра боялася, що забуде його. Тому відчайдушно хапалася за спогади.

Як от цієї миті, коли придивлялася до свого відображення в дзеркалі біля шафи. Вона бачила вже не вдову, а молоду жінку, здібну обдарувати чоловіка почуттям.

Пригадала, як кохалася з Давідом.

Уперше це було — і то цілком зрозуміло — найменш романтично. Вони зробили це на третьому побаченні в автомобілі, коли поверталися додому, де на них чекало зручне ліжко й інтимна обстановка. Але вони зупинилися на узбіччі й кинулися одне на одного на задньому сидінні. Гарячково стягували одяг, не в змозі стриматися. Наче передчували, що занадто скоро їх спіткає зла доля.

Удруге все було традиційніше. Але, звісно, то було не востаннє, тому Сандра зберегла про це тільки невиразний спогад. Вона відзначила одну штуку, яка, проте, змушувала її подумки всміхатися замість горювати: завжди, коли вмирає хтось близький, для того, хто залишається жити, спогади перетворюються на болісне катування. Людина жалкує, що не сказала або не зробила того чи того. Але між нею й Давідом не було недокінчених справ чи недомовок. Вона знала, як сильно він кохає її, і навпаки. Сандра не мала до Давіда претензій, залишилося лише відчуття провини.

Це сталося якось за кілька місяців до його загибелі. Вони кохалися. Багато в чому ця ніч не відрізнялася від інших. У них були свої любовні ритуали: він залицявся до неї протягом цілого вечора, а вона дозволяла йому наближатися поступово, аж до останньої хвилини відмовляючи в нагороді. І так було щоразу. Ішлося не просто про забаву; таким чином вони знов давали одне одному обіцянку, що завжди кохатимуть, як уперше.

Однак того дня щось сталося. Давід повернувся з відрядження, що тривало близько двох місяців. Він і не підозрював, що відбулося за час його відсутності, а Сандра нічого не сказала. Поводилася так, як і зазвичай. Вона ні з ким про це не розмовляла, навіть заборонила собі думати про це. Була певна, що Давід, якби дізнався, кинув би її.

— Гріх, — сказала вона своєму відображенню в дзеркалі.

Хто знає, чи пенітенціарій відпустив би їй гріхи.

Вона поглянула на зачинені двері ванної. Що тепер буде? Вона кохалася з Шалбером чи тільки дозволила йому секс? Якими тепер будуть їхні стосунки? Сандра не подумала про це спочатку, і їй здавалося, що вже запізно щось вигадувати. Правда була в тому, що вона не хотіла, щоб це закінчилося. Жінка почувалася стурбованою. Якщо він поставиться до неї холодно, то не має побачити розчарування на її обличчі. Сандра поглянула на годинник. Вона прокинулася близько двадцяти хвилин тому, а Шалбер досі не вийшов із ванної. Увесь час вона чула шум води, але тільки тепер зауважила, що він занадто одноманітний, немовби вода просто тече потоком, а не потрапляє на чиєсь тіло.

Сандра побігла до ванної. Прочинила двері, і передчуття, яке огорнуло її хвилину тому, стало фактом. За склом душової вона не побачила тіні, лише пару. Відсунула двері й упевнилася, що там порожньо.

Існував лише один привід, через який Шалбер вигадав цей фокус. Сандра підійшла до унітаза, підняла кришку бачка й переконалася, що пакунок, який вона сховала, досі там. Сягнула за ним, щоб перевірити вміст, але всередині замість настанов Давіда побачила залізничний квиток до Мілана.

Сіла на підлозі й обхопила голову руками. Тільки тепер вона відчула, що хоче плакати. І кричати. Це дало б їй полегшення, але вона втрималася. Не повернулася думками до ночі з Шалбером, щоб поставити собі запитання, чи його пристрасть була частиною плану. Пригадала натомість вечір, коли кохалася з Давідом, дещо від нього приховуючи. І її охопили муки сумління.

«Так, я грішниця, — подумала вона, — а смерть Давіда була карою за цей гріх».

Зателефонувала Шалберові на мобільний, але електронний голос інформував, що абонент поза зоною досяжності. Сандра не збиралася себе жаліти. Мусила діяти.

Жінка уклала договір з тим священиком, що має шрам на скроні. Але тепер, коли в Шалбера його фото, він швидко дізнається, хто це. Якщо він його заарештує, це буде кінець. Стежка, що веде до вбивці її чоловіка, несподівано урвалася на темному фото, отже, пенітенціарій був її останньою надією. Вона має його застерегти.

Сандра не знала, де його шукати. Не могла також чекати, поки чоловік зі шрамом сам знайде її, як обіцяв. Повинна була щось вигадати.

Жінка стала ходити квартирою, намагаючись проаналізувати останні події. Лють їй у цьому не допомагала, тому варто було заспокоїтися. Вона не знала, що думати про агента з Інтерполу, але відчувала, що має повернутися до справи Фігаро.

Напередодні ввечері, у Музеї душ чистилища, Сандра розповіла священикові своє пояснення загадки. Він вислухав, а потім пішов, сказавши, що мусить поквапитися.

Вона хотіла дізнатися останні новини, тож увімкнула телевізор, що стояв на тумбі в кухні. Упродовж хвилини перемикала канали, аж поки знайшла новини.

Диктор говорив, що в парку Вілла-Ґлорі знайдено тіло молодої жінки. Потім перейшов до іншої події з кримінальної хроніки та згадав Федеріко Ноні й П’єтро Дзіні. Повідомлення про вбивство і самогубство у кварталі Трастевере було останнім.

Сандра не вірила своїм вухам. Яку роль вона відіграла в цьому? Чи хоч мінімально причетна до цих смертей? Дійшла висновку, що ні. Коли розігрувалася вся драма, вона розмовляла з пенітенціарієм. Він теж не міг перебувати біля будинку Дзіні.

Здавалося, що справу Фігаро закрито, тож вона не зможе використати її як привід для контакту з пенітенціарієм. Сандра не знала, з чого почати.

Хвилиночку! Звідки Шалбер дізнався, що вони ведуть справу Фігаро? Жінка пригадала, що агент Інтерполу говорив про це: він дізнався, що роблять пенітенціарії, розмістивши жучки на віллі поблизу Рима, у якій поліція вчинила обшук. Якої вілли? Чому вони там опинилися?

Сандра взяла мобільний і набрала номер де Мікеліса.

— Що я можу для тебе зробити, Веґа?

— Інспекторе, я знов потребую твоєї допомоги.

— Слухаю. — Він був у доброму гуморі.

— Можливо, у тебе є інформація про те, що наші люди обшукали останніми днями якусь віллу в Римі? Це має бути місце, пов’язане зі значною справою.

Сандра здогадалася про це, адже Шалбер зумів якось розставити там жучки.

— Хіба ти не читала газет?

— Що я маю знати?

— Ми спіймали серійного вбивцю. Люди обожнюють такі історії.

Повідомлення мало бути в новинах, але, вочевидь, вона все проґавила, бо запізно ввімкнула телевізор.

— Розкажи, у чому річ, — попросила Сандра.

— Маю обмаль часу. — У слухавці лунали чиїсь голоси, тож де Мікеліс перейшов в інше місце, де було трохи тихіше. — Єремія Сміт, чотири жертви за шість років. Три дні тому ввечері в нього стався інфаркт. Йому надали допомогу й заразом дізналися, що він справжній диявол. Він лежить у лікарні, але однією ногою в могилі. Справу закрито.

Сандра замислилася.

— Добре. Ти маєш зробити мені послугу, — сказала вона за хвилину.

— Ще одну?

— Цього разу велику.

— Слухаю.

— Мені потрібне службове доручення, щоб розпочати провадження в цій справі.

— Та невже!

— Хочеш, щоб я пішла на це без дозволу? Ти ж знаєш, що я на таке здатна.

Де Мікеліс мовчав, певно, розмірковуючи.

— Одного дня ти все мені поясниш, згода? Бо інакше я почуватимуся як кретин, який тобі повірив.

— Можеш на мене розраховувати.

— Добре, за годину я надішлю тобі факсом до управління в Римі службове доручення. Муситиму вигадати вірогідне обґрунтування, але мені не бракує фантазії.

— Як я тобі віддячу?

Де Мікеліс розсміявся.

— Облиш.

Сандра роз’єднала зв’язок. Відчула, що знову в грі. Намагаючись забути про те, що вчинив Шалбер, вона зірвала злість на залізничному квитку, який чоловік залишив у пакеті, — порвала його на дрібні шматочки й розкидала по підлозі. Вона сумнівалась, що Шалбер сюди повернеться й побачить це. Була переконана, що вони вже не зустрінуться, і це її засмутило. Жінка пообіцяла собі забути про те, що сталося. Вона повинна їхати в управління, щоб забрати службове доручення. Потім попросить копію документів, що стосуються Сміта. Сандра мала передчуття: якщо справа цікавить пенітенціаріїв, то її не можна вважати закритою.

8:01

Маркус сидів за одним із довгих столів у їдальні «Карітасу». На стінах висіли розп’яття й плакати зі Словом Божим, у повітрі стояв запах бульйону й смаженої цибулі. О цій поранній годині безхатченків уже не було, і персонал став готувати обід. На сніданок приходили о п’ятій, а близько сьомої знов ішли на вулицю, хіба що падав дощ або було зимно — тоді дехто залишався трохи довше. Маркус знав, що багато хто з них — але напевно не більшість — не терпів перебувати в зачиненому приміщенні й відкидав пропозицію залишитися в чиємусь товаристві чи нічліжці бодай на одну ніч. Це переважно стосувалося тих, хто тривалий час перебував у в’язниці або психіатричній лікарні. Після втрати свободи вони не знали, звідки прийшли і де їхній дім.

Отець Мікеле Фуенте приймав їх усміхнено, ділячись гарячою їжею та даруючи їм свою доброзичливість. Маркус придивлявся до того, як він давав розпорядження своїм помічникам, щоб усе було готове до прийняття бідняків, які повернуться за кілька годин.

Проти дона Мікеле він почувався несправжнім священиком. Багато чого зникло не лише з його пам’яті, але і з серця.

Отець Мікеле підійшов і сів навпроти.

— Отець Клементе попередив мене про візит священика, але сказав, що я не повинен питати ім’я.

— Якщо це не складно.

— Не складно, — погодився він.

Отець Мікеле був міцної статури, мав повні рум’яні щоки, а на його сутані виднілися масні плями. Йому було близько п’ятдесяти, він мав малі долоні й розпатлане волосся, носив окуляри в круглій чорній оправі, на зап’ясті мав пластиковий годинник, на який постійно поглядав, а на ногах — зношені кросівки фірми «Nike».

— Три роки тому ви сповідували чоловіка… — розпочав Маркус.

— Так, але відтоді я сповідував чимало інших.

— Однак цю сповідь ви маєте пам’ятати. Не щодня ви розмовляєте з майбутнім самогубцем.

Отець Мікеле не здавався заскоченим, але з його обличчя зникла усмішка.

— За процедурою я записав слова цього покутника й передав їх пенітенціаріям. Я не міг відпустити йому гріхи, бо гріх, у якому він сповідувався, був дуже важкий.

— Я читав цей звіт, але хотів би почути це від вас.

— Чому? — Помітно було, що священик не хоче повертатися до тієї справи.

— Мене цікавить ваше перше враження. Я хотів би дізнатися подробиці тієї розмови.

— Була одинадцята вечора, ми якраз мали зачинятися. Я пам’ятаю, що зауважив цього чоловіка, коли він стояв на іншому боці вулиці. Він був там протягом усього вечора, і я здогадався, що він збирається на силі, щоб увійти. Коли їдальню покинув останній гість, чоловік підійшов до мене й попросив про сповідь. Я ніколи раніше його не бачив. На ньому були теплий плащ і капелюх, але він не зняв їх, неначе збирався одразу піти. Наша розмова була коротка. Він не шукав ані розради, ані розуміння, хотів лише скинути тягар.

— Що конкретно він сказав?

Священик почухав неохайну бороду.

— Я зрозумів, що він наважився на якийсь остаточний крок. Був схвильований. Знав, що я не відпущу йому гріхів, але він не для того прийшов. — Дон Мікеле замовк на хвилину. — Чоловік хотів прощення не за те, що прагне позбавити себе життя, а за те, що вбив когось.

Отець Мікеле Фуенте працював із людьми з вулиці й бачив чимало страшного, але Маркусa не дивувало його збентеження — адже він вислухав когось, хто скоїв смертельний гріх.

— Кого він убив і чому?

Священик зняв окуляри й витер їх полою сутани.

— Він цього не сказав. Сказав лише, що буде краще, якщо я не дізнаюся, бо в такому разі опинюсь у небезпеці. Він просто хотів дістати відпущення гріхів. Коли я пояснив, що через тяжкий характер його гріха як звичайний священик не зможу його відпустити, чоловік дуже зажурився. Подякував і пішов, не сказавши більше нічого.

Маркус мав задовольнитися цим коротким поясненням. В архіві пенітенціаріїв документи, що стосуються вбивств, тримають в окремій шафі. Коли він був там уперше, Клементе дав йому лише одну пораду: «Не забувай: те, що ти прочитаєш, не поліційний протокол і не об’єктивні дані. Для поліціянтів об’єктивізм є чимось на кшталт щита, натомість ми маємо справу із суб’єктивним ставленням, тому що той, хто це розповідає, вбивця. Інколи тобі здаватиметься, що ти на його місці. Не дозволяй злу обдурити тебе, пам’ятай, що це ілюзія. Це може бути небезпечно».

Коли Маркус читав зізнання, його вразило те, що в них завжди було щось, що лишалося поза контекстом. Наприклад, убивця пам’ятав, що на жертві були червоні черевики, і священик старанно записував і це теж. Це не мало значення, але здавалося, немовби згадка про червоні черевики, яскрава пляма, переривала на хвилину хід розповіді, даючи змогу читачеві передихнути. У звіті священика Мікеле бракувало таких подробиць. Маркус підозрював, що не все було записане.

— Ви знаєте, хто ця людина?

Священик вагався занадто довго, даючи зрозуміти, що знає.

— Я впізнав його за кілька днів на фото в газетах.

— А коли віддавали записану сповідь, ви не зазначили його прізвища.

— Я консультувався з єпископом. Він порадив учинити так.

— Чому?

— Бо всі вважали, що це добра людина. Він побудував велику лікарню в Анголі, африканській країні, одній з найбідніших у світі. Єпископ переконав мене, що не слід поливати брудом великого благодійника, краще поставити його за приклад. Ми не могли його засуджувати.

— Як його звали? — спитав Маркус.

Священик зітхнув.

— Альберто Канестрарі.

Маркус був певний, що священик знає більше, але не хотів тиснути. Він мовчки дивився на нього, чекаючи, поки той сам щось скаже.

— Є ще одне, — додав трохи боязко отець Мікеле. — Газети написали, що він помер з природних причин.

Альберто Канестрарі був не просто хірург і новатор зі світовим іменем. Він був передусім філантроп. Про це свідчили не лише дипломи й подяки, що висіли на стінах його кабінету на Віа-Людовізі, а й обрамовані статті з преси, де описували численні винаходи, завдяки яким він удосконалив хірургічну техніку, а ще прославляли його щедрість, бо він працював також у країнах третього світу. Його найбільшою справою було будівництво лікарні в Анголі. Він їздив туди оперувати пацієнтів. Ті самі газети, що його вихваляли, повідомили про його несподівану смерть.

Маркус увійшов до будівлі, яка колись виконувала функцію амбулаторії, на третьому поверсі величної споруди, за два кроки від Віа-Венето, і став роздивлятися сімейні реліквії, приглядаючись до усміхненого обличчя п’ятдесятирічного лікаря на знімку. Його фотографували не лише з відомими особами, а й з пацієнтами — багато з них були убогими людьми, які завдячували йому одужанням, а в окремих випадках і життям.

Саме вони утворювали його велику родину. Хірург присвятив увесь свій час професії й так і не одружився.

Якби Маркус мав дійти висновку про цю людину на підставі незліченних епітетів, зазначених на дипломах і в газетних статтях, він визнав би його за доброго християнина. Але це могла бути лише видимість, і досвід підказував, що варто обережно формувати висновки. Найперше — з огляду на зізнання хірурга за кілька днів до його смерті, під час останньої сповіді.

Для світу Альберто Канестрарі не відібрав собі життя.

Маркусові було важко уявити, що після зізнання, що він хоче накласти на себе руки, дійшло до швидкої смерті з природних причин. «За цим приховано ще щось», — подумав він.

Амбулаторія складалася з великого залу очікування, приймального відділення, у якому реєстрували пацієнтів, а також приміщення з великим столом із червоного дерева й полицями з великою колекцією медичної літератури, а деякі книжки навіть мали особливі палітурки. За розсувними дверима був невеликий кабінет для приймання хворих, там стояли ліжко, спеціалізована апаратура й шафа з ліками.

Маркус зупинився в кабінеті Канестрарі. Це була кімната зі шкіряними диванами й оборотним кріслом, на якому, за інформацією медіа, знайшли мертвим лікаря.

«Навіщо, власне, я сюди прийшов?» — замислився Маркус.

Якщо ця людина справді когось убила, справу закрито. Убивця мертвий, і таємничий пенітенціарій цього разу не міг би спровокувати нікого до помсти. Але якщо Маркуса привели сюди, правда не може бути аж така банальна.

«Треба дослідити все», — вирішив Маркус. Передусім він мав упорядкувати факти, а першою аномалією, яку потрібно пояснити, є самогубство.

Канестрарі не мав ані дружини, ані дітей, і після його смерті через спадок розпочалися сварки між племінниками. Саме тому амбулаторія, яка була предметом юридичної суперечки, залишалася в незмінному стані протягом останніх трьох років. Вікна в приміщенні були зачинені, на всіх предметах осів товстий шар пилу. Порошинки також висіли, наче туман, у вузьких променях світла, що проникало крізь планки закритих жалюзі. Попри те що час тут застиг, кабінет не був схожий на місце злочину. Маркус майже пожалкував, що лікар не загинув насильницькою смертю. У хаосі, який спричиняє зло, було б легше помітити потрібну аномалію. Натомість у фальшивому спокої цього місця знайти її було важко. Цього разу виклик вимагав різкої зміни: він мав ототожнитися з Альбертом Канестрарі.

«Що для мене найважливіше? — запитав себе Маркус. — Слава мене цікавить, але це не так важливо, адже, на жаль, популярним не стати, рятуючи людям життя чи вдаючись до благодійності. Отже, професія. Але талант, який я використовую в роботі, вагоміший для інших, тож для мене це не головне».

Рішення з’явилося зненацька, коли Маркус придивлявся до стіни з досягненнями лікаря. «Моє ім’я, воно найважливіше. Репутація є найціннішим з того, що я маю. Бо я певен, що я гарна людина».

Маркус підійшов до крісла Канестрарі, сів у нього, підпер підборіддя зімкненими долонями й поставив собі головне запитання: «Яким способом я накладу на себе руки, аби всі були переконані, що я помер із природних причин?»

Канестрарі найбільше боявся скандалу. Йому прикро було думати, що залишить по собі погані спогади. Тому мусив вигадати якийсь вірогідний спосіб. Маркус твердо знав, що відповідь дуже близько.

— На відстані руки, — промовив він і повернувся в кріслі до полиць із книжками.

Симулювання природної смерті не проблема для того, хто знає таємниці життя.

Маркус був упевнений, що існує якийсь несподівано найпростіший спосіб. Ніхто нічого не досліджував би, ніхто не заглиблювався б у цю справу, адже йшлося про смерть людини з бездоганною репутацією.

Чоловік підвівся й став переглядати заголовки книжок, що стояли на полицях. За хвилину він знайшов те, що шукав, і взяв том.

Це був довідник із натуральних і синтетичних отруйних речовин.

Маркус його погортав. Знайшов списки есенцій і токсинів, неорганічних та органічних кислот, лугів. Від миш’яку до сурми, від беладони до нітробензолу, фенацетину й хлороформу. Подивився дозування, застосування й побічні ефекти. Зрештою натрапив на щось, що відповідало його концепції.

Сукцинілхолін.

Цю речовину як міорелаксант застосовують анестезіологи. Канестрарі був хірург і мав про неї знати. В описі ця речовина названа одним із видів синтетичної отрути кураре, адже за допомогою неї можна знерухомити пацієнтів на час операції та запобігти судомам або несвідомим рухам.

Знайомлячись із властивостями препарата, Маркус дійшов висновку, що Канестрарі вистачило б одного міліграма, щоб заблокувати м’язи дихальних шляхів. За кілька хвилин він задихнувся б. Мабуть, такий жорстокий спосіб перенесення до вічності був у цих умовах найменш бажаний, але високоефективний, бо після вколювання ліків уже не можна змінити рішення.

Але хірург обрав цей спосіб з іншої причини.

Маркус здивовано прочитав, що головна перевага сукцинілхоліну полягає в тому, що його наявності в організмі не виявить жодне токсикологічне дослідження, адже він складається з янтарної кислоти й холіну — субстанцій, які постійно є в людському тілі. Причиною смерті визнали б раптове нездужання. Жоден патологоанатом не шукав би маленького сліду голки, наприклад між пальцями ніг.

Добре ім’я Канестрарі не було б заплямоване.

— Але ж… шприц?

Якби хтось знайшов його біля тіла — прощавай, симуляціє природної смерті. Ця подробиця випадала із загальної картини.

Маркус вирішив подумати над цим. До приходу Клементе, який мав принести йому документи, він прочитав в інтернеті, що тіло хірурга наступного ранку знайшла медсестра, яка прийшла відчинити амбулаторію. То саме вона й могла позбутися непотрібного доказу.

«Забагато випадковостей», — подумав Маркус.

Та жінка могла цього й не зробити. А Канестрарі треба було мати певність, що шприц приберуть.

Маркус роззирнувся. Амбулаторія була всім світом хірурга. Але він обрав її не через це. Він був певний, що хтось доведе його план до кінця. Хтось зацікавлений у тому, щоб шприц зник.

Хірург наважився на це, адже знав, що за ним спостерігають.

Маркус підвівся, щоб пошукати. Де можна розмістити щось таке? Відповідь: в електричних дротах.

Він підійшов до вимикача світла на стіні й зауважив маленький отвір у платівці. Для його демонтажу скористався ножем для паперу, що лежав на столі. Відкрутив болти, а потім висмикнув контакт зі стіни.

Одного погляду вистачило, щоб помітити дріт передавача, який сплітався з іншими. Людина, що заховала тут мікрокамеру, була вигадлива.

Проте якщо хтось спостерігав за кабінетом ще тоді, коли Канестрарі скоїв самогубство, то чому це пристрій залишається тут уже три роки?

Маркус усвідомив, що йому загрожує небезпека. Камера вже мала зареєструвати його присутність в амбулаторії.

«Дозволили мені робити що хочу, щоб розібратися, хто я, — подумав він. — А зараз сюди йдуть».

Він мав негайно тікати. Уже переступив був поріг, аж тут почув голоси, що долинали з коридору. Маркус обережно виглянув і побачив кремезного чоловіка в піджаку й краватці, який ледве переступав, щоб не спричинити шуму. Маркус відступив, перш ніж той його зауважив.

Він опинився в пастці, а єдиний шлях до відступу перекрив той дужий чоловік. Маркус озирнувся й побачив розсувні двері, що вели до другого кабінету. Можна там зачаїтися. Якщо чоловік увійде до кімнати, він матиме більше місця, щоб на нього не наскочити: можна спробувати втекти.

Чоловік став на вході в кабінет й оглядівся. Його голова повільно оберталася на міцній потилиці. Маленькі очиці досліджували півтемряву, нічого не помічаючи. Потім він зауважив двері, що вели до сусіднього приміщення. Чоловік підійшов до них і сунув товстий палець у щілину між пілками. Одним рухом відчинив їх і ввійшов. Але перш ніж устиг побачити, що кабінет порожній, двері за його спиною зачинилися.

Маркус радів, що останньої миті змінив наміри. Він зачаївся за столом Канестрарі, а потім, коли незнайомець зайшов до кабінету, вискочив і зачинив його всередині. Намагався повернути ключ у замку, але йому не вдалося.

Розсувні двері затремтіли від ударів. Маркус залишив ключ у замку й побіг.

Уже в коридорі він чув за собою кроки велетня, який уже звільнився й наздоганяв його. Маркусові вдалося дістатися сходів. Він біг, причиняючи за собою всі двері, щоб затримати переслідника, але виграв небагато. Саме хотів збігти головними сходами, коли йому спало на думку, що в чоловіка може бути колега, який стежить на вході внизу. Маркус зауважив запасний вихід і вирішив ним скористатися. Сходи тут були вужчі, а приступки нижчі, отже, щоб зберегти перевагу, він мав перестрибувати по кілька східців. Однак кремезний чоловік був значно прудкіший, ніж Маркус припускав, він швидко наближався. Від вулиці його відділяло три поверхи, але здавалося, що їх значно більше. Спасіння було за останніми дверима. Маркус вибіг, але замість вулиці опинився в підземному паркінгу. Там було порожньо. Углибині він побачив ліфт, двері якого саме розчинялися. З ліфта вибіг другий чоловік у піджаку й краватці, помітив Маркусa й бігом рушив до нього. Маючи двох переслідників, що от-от його наздоженуть, Маркус подумав, що втекти не вдасться.

Він задихався й боявся, що будь-якої миті може впасти. Забіг на в’їзну доріжку для автомобілів і рушив нею вгору. Назустріч йому їхало кілька автівок. Дві з них ледве його обминули, водії засигналили. Коли дістався нагору, чоловіки його майже нагнали, але раптом спинилися, бо дорогу їм заступив гурт китайських туристів.

Скориставшись із цього, Маркус зникнув з очей здорованів. Тепер спостерігав з-за рогу, як вони, стомлені й дезорієнтовані, переводять дух.

«Хто ці двоє? — розмірковував він. — Хто їх найняв? Невже до смерті Альберто Канестрарі причетний хтось іще?»

11:00

Сандра підійшла до поліціянтів, які стояли перед входом до вілли Єремії Сміта, показала значок і помахала їм службовим дорученням, що надіслав їй де Мікеліс. Поліціянти перевірили документи, змовницьки перезираючись. Сандра відчула, що нею знову цікавляться чоловіки. І вона знала чому. Завдяки ночі, проведеній із Шалбером, жінка неначе заново народилася на світ. Покірливо чекала, після чого поліціянти пропустили її, вибачившись за затримку.

Вона рушила алеєю через володіння Смітів. Сад був занедбаний, великі кам’яні вазони заросли травою. Там і тут було видно фігури німф і богинь, деякі стояли без рук. Здавалося, вони вітали жінку незавершеними, але не позбавленими грації жестами. Фонтан, у чаші якого зеленіла застояна вода, був заплетений плющем. Будинок мав вигляд монумента, посірілого від часу. До нього вели сходи, які догори вужчали. Вони не додавали фасаду легкості, навпаки — здавалися його п’єдесталом.

Сандра стала підніматися ними. Деякі сходинки були пошкоджені. Коли жінка ввійшла в дім, денне світло вмить зникло, наче його ввібрали темні стіни довгого коридору: складалося враження, що він, як чорна діра, усмоктує все, і те, що потрапляє досередини, уже не може звідти вивільнитися.

Експерти ще знімали відбитки, витягали шухляди й висипали їх вміст на підлогу, щоб проглянути; розпорювали дивани, подушки, а один із них прослуховував стіни фонендоскопом, шукаючи сховища.

Високий худий чоловік у яскравому одязі давав інструкції поліціянтам із собаками, спрямовуючи їх до саду. Він зауважив Сандру й дав їй знак зачекати. Вона кивнула й зупинилася на вході. Поліціянти із собаками вийшли з будинку, тварини тягнули їх у сад. Чоловік рушив до Сандри.

— Комісар Камуссо, — відрекомендувався він, простягаючи руку.

На ньому був фіолетовий костюм, а ще смугаста сорочка того самого кольору й жовта краватка. Справжній денді. Його ексцентричне вбрання не справило враження на Сандру, проте воно тішило око й поліпшувало настрій у цьому похмурому оточенні.

— Веґа.

— Я знаю, хто ви, мене попередили. Вітаю, пані.

— Я не хотіла додати вам роботи.

— Не журіться, ми вже майже закінчили. Цей цирк згортає намет після полудня, тож ви запізнилися на виставу.

— Ви маєте Єремію Сміта й докази, які поєднують його з чотирма вбивствами. Що іще ви шукаєте?

— Ми не знаємо, яке з приміщень правило йому за «кімнату для забав». Дівчат убивали не тут. Він тримав їх ув’язненими протягом місяця. Жодного сексуального насильства. Зв’язував їх, але на останках не було слідів катування. За тридцять днів перерізав горло. Квит. Чоловікові було потрібне спокійне місце, де він міг виконувати забаганки. Ми сподівалися знайти щось, що наведе на таку «в’язницю», але даремно. А ви що шукаєте?

— Мій шеф, інспектор де Мікеліс, хоче, щоб я склала докладний рапорт про справу Сміта. Ви ж знаєте, такі справи трапляються нечасто. Для науково-дослідницького відділу це слушна нагода здобути досвід.

— Зрозуміло, — сказав комісар, хоча здавалося, що він їй не повірив.

— А для чого тут собаки?

— Вони привчені знаходити останки і ще раз обшукають сад. Завжди можна натрапити на ще одне тіло, таке буває. Ми не могли зробити цього через дощ. Але сумніваюся, що вдасться щось знайти, бо земля мокра й виділяє надто багато запахів. Тварини від цього втрачають орієнтацію. — Комісар дав знак одному зі своїх підлеглих, і той підійшов та подав йому теку з якимись паперами. — Будь ласка, це для вас. Тут рапорти медичних експертів, що стосуються справи Єремії Сміта. Результати експертизи, профілі вбивці та його чотирьох жертв, а також повна фотографічна документація. Якщо хочете зняти для себе копії, зверніться до судового чиновника. Тож прошу все мені повернути, коли ознайомитесь.

— Мабуть, я не матиму із цього великої користі, — відказала Сандра, беручи документи.

— Здається, все. Можете ходити де хочете. Гадаю, вам не потрібен провідник.

— Дякую, я дам собі раду.

Комісар вручив їй бахили й латексні рукавички.

— Гаразд, тоді нехай щастить.

— Звичайно, прогулянка цим місцем додасть мені гумору.

— Маєте рацію, це так само весело, як гра в хованки на кладовищі.

Сандра почекала, поки Камуссо відійде, і вийняла із сумки мобільний, щоб сфотографувати будинок. А також розгорнула теку й швидко прочитала останній рапорт. У ньому було описано, як ідентифікували вбивцю. Їй важко було повірити, що все сталося саме так, як подано в документах.

Вона попрямувала до кімнати, у якій група швидкої допомоги знайшла Єремію Сміта.

Експерти вже закінчили працювати у вітальні. Сандра була сама. Вона озирнулася, намагаючись уявити собі цю сцену. З’являються медики й знаходять чоловіка, що лежить на підлозі. Намагаються його реанімувати, але випадок важкий. Стабілізують його стан, щоб забрати до лікарні, але одна з них — лікарка — зауважує червоний роликовий ковзан із позолоченими пряжками.

Це Моніка, сестра однієї з жертв серійного вбивці, який протягом шести років викрадає і вбиває дівчат. Ці ролики належали її сестрі-близнючці. Другий ковзан вона мала на нозі, коли знайшли тіло. Моніка здогадується, що перед нею вбивця. Санітар, її товариш, знає цю історію, як і всі в лікарні. Сандра розуміла, як це: колеги стають чимось на кшталт другої родини, адже це єдиний спосіб дати собі раду зі стражданням та несправедливістю, що з ними поліціянти та лікарі стикаються щодня.

Тому Моніка й санітар могли б залишити Єремію Сміта помирати, як він на це й заслуговував. Його стан важкий, ніхто не міг би звинуватити їх у недбальстві. Однак лікарка вирішує його врятувати.

Сандра була певна, що так і було. Цієї самої думки були поліціянти, які зараз перебували на віллі, хоча ніхто про це не говорив.

Провидіння вело в цьому будинку дивну гру. Стався незвичайний збіг обставин. Однак існували певні аспекти справи, які пробудили її сумніви.

Татуювання Єремії Сміта.

Він вибив собі на грудях слова: «Убий мене». У документах біля фото цього напису Сандра побачила висновок каліграфічної експертизи, який свідчив, що Сміт зробив його сам. Звісно, це могла бути ознака садомазохічного збочення, проте вражало, що його прохання відповідало вибору, перед яким постала Моніка.

Сандра зняла декілька фотографій кімнати: крісла Єремії Сміта, уламків чашки з-під молока, старого телевізора. Коли закінчила, несподівано відчула напад клаустрофобії.

Попри те що вона звикла оглядати місця злочину, тут смерть здалася їй відчутнішою й ніби зайвою, серед таких буденних предметів.

Це було нестерпно. Сандра відчула, що повинна якнайшвидше звідси піти.

Є речі, які пов’язують померлих зі світом живих. Їх треба відшукати й звільнити від виконання цієї функції.

Стрічка для волосся, кораловий браслет, шарф. І роликовий ковзан.

Сандра проглянула короткий перелік предметів, знайдених поліцією в будинку Єремії Сміта, які пов’язували з його жертвами.

Жінка квапливо проминула колег і сховалася надворі, щоб уникнути їхніх поглядів. Сіла на кам’яній лаві в саду, щоб відсапатися. Приємно було грітися у вранішньому сонці, поміж дерев, які колихалися від раптових поривів вітру, і шелестіння листя, що скидалося на сміх.

Чотири жертви впродовж шести років. Їх поєднувало те, що всім їм перерізали яремну вену на горлі. Неначе вбивця хотів видобути з них щось на кшталт усмішки.

Сестру Моніки звали Тереза. Їй було двадцять один, вона дуже любила кататися на роликах. Однієї неділі, такої як зазвичай, вона зникла. Насправді катання на роликах було приводом: їй подобався хлопець, і вона хотіла з ним зустрітися.

Невідомо, як довго вона чекала його на майданчику, але того дня він не прийшов. Мабуть, Єремія Сміт наблизився до неї в той прикрий момент, коли вона самотньо сиділа за столиком біля кіоску з напоями. Можливо, він запропонував їй щось випити. У склянці з лимонадом знайшли сліди «пігулки зґвалтування» — речовини під назвою рогіпнол. За місяць Єремія залишив тіло Терези на березі річки. Вона була вдягнена так само, як у день зникнення.

Усі в барі пам’ятали стрічку із синього атласу, яку Меланія, — двадцятитрирічна дівчина — уплітала у своє біляве волосся. У вбранні офіціанток не було нічого особливого, але вона хотіла мати гарний вигляд, тому оживляла свій образ вінтажною деталлю з моди п’ятдесятих років. Мала добрий смак. Ополудні того дня, коли її викрали, дівчина їхала на роботу. Востаннє Меланію бачили, коли вона чекала автобус. Тіло з’явилося за тридцять днів на одному з паркінгів. Одягнене. Але синя стрічка зникла.

Сімнадцятирічна Ванесса любила спорт. Тренувалася щоденно, не пропускала занять, навіть якщо погано почувалася. Коли зникла, була хвора: застудилася. Того дня мати намагалася переконати її пропустити урок. Розуміючи, що донька не поступиться, дала їй плетений шарф. Ванесса догодила матері й закуталася в нього. Цього разу наркотик був у мінеральній воді.

Крістіна не любила свого коралового браслета. Але зізналася в цьому лише сестрі. Та зауважила, що його не вистачає на зап’ясті, під час упізнання останків у морзі. Крістіна отримала його в подарунок від нареченого й носила, хоча він не припав їй до смаку. Обидва мали по двадцять вісім років і хотіли побратися. Крістіна готувалася до шлюбу, мала обмаль часу, нервувалася, тож шукала способу заспокоїтись. Їй допомагав у цьому алкоголь. Вона розпочинала вранці й пила аж до вечора, але ніколи не напивалася. Ніхто не зауважив, що звичка перетворюється на проблему. А Єремія Сміт помітив. Йому було досить зайти за нею до бару, щоб зрозуміти, що з нею буде легше, ніж із рештою. Крістіна була його останньою жертвою.

Ці портрети були складені завдяки свідченням родичів, приятелів і партнерів убитих. Кожен докинув якусь подробицю, щоб трохи оживити холодний набір фактів. Показати дівчат такими, які вони були насправді.

«Люди як предмети», — сказала собі Сандра. А предмети як люди. Адже стрічка для волосся, кораловий браслет, шарф і роликовий ковзан замінили померлих в уяві тих, хто їх любив.

Однак у всіх портретах жінка зауважила суперечність. Чотири дівчини не були самотні. Мали родини, друзів, певні переконання. І всупереч цьому дозволили, щоб їхньою увагою заволодів хтось такий непоказний, як Єремія Сміт. П’ятдесятирічний чоловік, геть не красень, а проте зміг їх умовити випити й поговорити. Чому вони купилися на його ввічливість? Діяв засвітла та здобував їхню довіру. Як йому це вдавалося?

Сандра була переконана, що в цих предметах не знайде відповіді. Згорнула теку, підвела голову й підставила обличчя вітрові. Вона теж певний час ототожнювала Давіда з предметом. Із цією жахливою краваткою — яскраво-зеленою, кольору ящірки. Жінка всміхнулася, згадавши про неї. Вона була ще бридкіша від цієї жовтої, яку носив комісар Камуссо. Давід не любив елегантного вбрання, його дратувала думка про те, щоб вдягатися як дженджик.

— Ти маєш носити фрак, — казала вона йому. — Усі чоловіки, які відбивають чечітку, носять фраки, Фреде.

Тому він мав лише одну краватку. Поки працівники похоронного бюро не спитали Сандру про одяг, у якому можна поховати Давіда, вона й уявити не могла, що на двадцять дев’ятому році життя постане перед такою проблемою. Жінка перебрала його одяг. Обрала куртку-сахаріану[25], синю сорочку, штани хакі та кросівки. Таким його пам’ятали всі. Але саме під час цих пошуків зауважила, що яскраво-зелена краватка зникла. Вона не могла ніде її знайти, але не здавалася. Обшукала всю квартиру — ідея знайти краватку заволоділа нею. Це було наче безумство, але вона втратила Давіда й не могла змиритися з думкою про втрату ще чогось, що йому належало. Навіть цієї жахливої яскраво-зеленої краватки.

А потім одного дня згадала, де вона поділася. Якраз тоді, коли вона зовсім про це не думала. Як вона могла забути? Ця краватка була єдиним доказом того, що вона зрадила чоловіка.

За кілька кроків від будинку Єремії Сміта Сандра подумала, що не заслуговує на теплі промені сонця й ласкавий вітерець. Вона розплющила очі й побачила погляд кам’яного ангела, втуплений у неї. Своїм мовчанням він нагадував їй: є щось таке, що вона повинна собі пробачити. І життя не завжди дає нам можливість виправити помилки.

Що сталося б, якби чоловікові, котрий стріляв у неї в каплиці Святого Раймондо з Пеньяфорта, вдалося її вбити? Вона померла б із нечистою совістю. Який предмет вона залишила б родині й друзям на згадку про себе? Хай би що це було, воно приховало б правду. Тобто те, що вона не була гідна кохання Давіда, бо зрадила його.

Дівчата, яких викрав Єремія Сміт, почувалися в безпеці. Так само як вона, перш ніж увійти до того храму. Тому вони мертві. Він зміг їх убити через їхню довірливість, адже вони вірили, що з ними не може статися нічого поганого.

За фігурою кам’яного ангела Сандра побачила поліціянтів із собаками, які обшукувати цю частину саду. Собаки поводилися так, як передбачив Камуссо: були дезорієнтовані численними запахами. Комісар назвав це рутинною процедурою, потрібною лише для того, щоб нічого не проминути.

«Завжди можна натрапити на ще одне тіло, таке буває», — сказав він.

Але Сандра завжди відчувала, коли хтось із колег говорив їй неправду. Так поводяться поліціянти, коли бояться, що не виконали всього, що було слід, і тепер намагаються виправитися, перш ніж це обернеться проти них.

Цієї миті за її спиною з’явився комісар Камуссо.

— Усе гаразд? — поцікавився він. — Я помітив, що ви поквапом залишили будинок…

— Хотіла вдихнути свіжого повітря, — урвала його Сандра.

— Ви знайшли щось цікаве? Я не хотів би, щоб ви постали перед своїм начальником із порожніми руками.

Було очевидно, що Камуссо лише намагається бути ввічливим. Але Сандра хотіла скористатися нагодою.

— Є дещо. Трохи дивне. Може, ви допоможете це зрозуміти.

Комісар поглянув на неї здивовано.

— Слухаю.

Сандра помітила в його очах тінь неспокою. Розгорнула теку й показала фото чотирьох жертв Єремії Сміта.

— Я зауважила, що маніяк убивав пересічно що півтора року. Коли його викрили, час саме сплив. Я розмірковую, чи не готувався він до наступного вбивства. Як ви напевно знаєте, у житті серійних убивць проміжки між злочинами мають ключове значення. Якщо кожен із цих періодів ділити на три фази, тобто задум, планування та дія, то я сказала б, що Єремія, коли нездужав, перебував у третій фазі.

Комісар мовчав. А Сандра промовила:

— Отож я запитую себе, чи нема в якомусь місці ув’язненої жінки, яка чекає, поки ми її відшукаємо.

Вона сказала це так, щоб трохи пом’якшити похмурий вираз його обличчя.

— Можливо, — неохоче пробурмотів комісар.

Сандра відчула, що не лише вона про це подумала.

— Чи не зникала останнім часом якась дівчина?

Камуссо нашорошився.

— Ви ж знаєте, пані, як це буває з такими справами. Існує ризик, що станеться витік конфіденційної інформації, яка може зашкодити слідству.

— Чого ви боїтеся? Натиску журналістів? Громадської думки? Своїх начальників?

Комісар замислився. Розуміючи, що Сандра не припинить допитуватися, таки визнав:

— Майже місяць тому зникла студентка з архітектурного відділення. Спершу все вказувало на те, що вона пропала з власної волі.

— Боже мій. — Сандра не могла повірити, що її здогадка правильна.

— Усе так, як ви сказали, час збігається. Та немає ніяких доказів, лише підозри. Але уявіть собі метушню, яка зчинилася б, коли б усі довідалися, що ми нехтували справою, поки не з’явився цей Єремія Сміт.

Сандра й не думала засуджувати колег. Інколи поліціянти діють під тиском і припускаються помилок. Але не можуть розраховувати на пробачення. І в цьому немає нічого дивного. Люди очікують відповіді, солідної доказової бази й чесного правосуддя.

— Ми шукаємо її, — мерщій додав Камуссо.

«Не тільки ви», — подумала Сандра. Зрештою вона зрозуміла, яку роль відіграють у цій історії пенітенціарії.

Кам’яна статуя ангела кинула тінь на комісара.

— Як звуть цю студентку?

— Лара.

11:26

Озеро Немі має площу близько півтора квадратних кілометра й розташоване в Альбанських горах, що на південь від Рима, у кратері вулкану. Уже чимало століть існує легенда, що на дні лежать рештки двох величезних, багато оснащених суден, які побудували за дорученням імператора Калігули і які стали справжніми плавучими палацами. Місцеві рибалки протягом тривалого часу витягали з води їх рештки.

Після багатьох спроб лише у XX столітті, після часткового осушення озера, змогли підняти обидва судна й помістити їх у музей, у якому, вони, проте, згоріли під час Другої світової війни. Провину поклали на німецьких солдатів, але насправді доказів цього не знайдено.

Цю інформацію було вміщено в буклеті, який Клементе залишив йому в поштовій скриньці, використовуваній для обміну документами. Колега додав туди також коротке досьє на Альберто Канестрарі. У ньому не було нічого суттєвого, крім інформації, яка змусила Маркуса ненадовго податися за місто.

Він їхав берегом озера в автобусі й розмірковував про винятковий зв’язок цих місць із вогнем. Немовби далекий відгомін трагічного спадку, клініка, яку Канестрарі побудував біля озера Немі, була знищена в пожежі через підпал. Винуватця не спіймали.

Автобус їхав угору, залишаючи по собі смугу чорного диму. Маркус розпізнав обсмалену полум’ям будівлю, яка все ще становила собою гідний уваги елемент краєвиду.

Він вийшов біля розташованої неподалік галявини й решту дороги подолав пішки. Увійшов через браму, де ще була вивіска з назвою клініки, схована під розлогим плющем. Рушив алеєю між деревами. Рослинність кущилася тут без перешкод і заповнювала кожне вільне місце. Будівля мала два поверхи й підвал. Колись це була літня резиденція, пізніше перебудована й модернізована.

«Це мало бути маленьке королівство Альберто Канестрарі», — подумав Маркус, придивляючись до споруди, укритої шаром сажі. Людина, яку вважали за доброчесну, дарувала тут людям життя.

Маркус увійшов до передпокою, проминувши те, що лишилося від сталевих дверей. Ізсередини все було на вигляд таке саме примарне, як із фасаду. Обгорілі колони в холі були такі тонкі, аж важко вірилося, що вони тримали вагу склепіння. Підлога в багатьох місцях викривилася, а зі щілин виріс бур’ян. У стелі зяяла вибоїна, через яку можна було побачити другий поверх. Навпроти Маркуса — широкі сходи, які вгорі розділялися на два крила.

Він обійшов клініку, почавши з другого поверху. Це місце скидалося на готель, одномісні кімнати були обладнані всіма зручностями. Те, що залишилося з меблів, свідчило про клас люкс. Клініка Канестрарі мала бути дуже прибуткова. Маркус обійшов три операційні. Тут вогонь заподіяв найбільше лиха, знищивши все. На паркеті валялися хірургічні знаряддя та інші металеві предмети, які опиралися стихії. Перший поверх був у такому самому стані, як другий. Полум’я перекидалося з одного приміщення на друге, залишаючи темні смуги на стінах.

На момент пожежі клініка була порожня. Після смерті Канестрарі пацієнти її залишили. Їх приводили сюди надія і віра в надзвичайні здібності хірурга.

Маркус нарешті сформулював думку, яка непокоїла його протягом останньої години. Хтось хотів спалити клініку після самогубства лікаря, бо, мабуть, боявся, що в ній є компрометаційні докази.

Певно, з цієї самої причини в кабінеті Канестрарі було розміщено камеру, а двоє здорованів так завзято переслідували його того ранку. Вони були вбрані в елегантні темні костюми, тож мали бути професіоналами. Очевидно, хтось їх найняв.

Маркус мав надію, що вогонь помилував бодай щось. У нього навіть було таке передчуття, бо в іншому разі таємничий пенітенціарій припинив би слідство.

«Якщо він дізнався правду, я теж можу», — подумав чоловік.

Спустившись у підвал, Маркус став перед приміщенням, до якого, згідно з табличкою на дверях, приносили лікарняне сміття. Здогадувався, що потім його відправляли на переробку. Він увійшов туди й побачив скелети контейнерів, частково розтоплених полум’ям. Паркет було викладено маленькими синіми кахлями. Майже всі потріскані або обсмалені. Окрім однієї.

Маркус присів навпочіпки, щоб придивитися. Здавалося, хтось її вийняв, очистив і поклав на місце. Зауважив, що вона не закріплена, і легко її зняв. Під нею була мілка заглибина, яка сягала кутка стіни. Він засунув туди руку, а тоді намацав і витягнув металеву коробку. Завдовжки близько тридцяти сантиметрів.

На ній не було ані замкової шпарини, ані замка. Маркус підняв кришку. Не відразу здогадався, на що дивиться, і за хвилину зрозумів, що здовжений білий предмет усередині — це кістка. Придивився до неї. Дійшов висновку, що це людська плечова кістка. Йому здалося, він завжди це знав, хоча не розумів звідки. Тепер не хотів над цим замислюватися, адже збагнув, що знає правду про цю кістку. Зважаючи на ступінь її звапніння, жертва ще не досягла статевої зрілості.

Невже Альберто Канестрарі мав на совісті вбивство дитини? Маркус відчував, що його охоплює жах, який тамує йому дух і спричиняє тремтіння рук. Він відчував: байдуже, у чому полягає випробування, якому піддає його Бог, — він не гідний його. Він уже хотів перехреститися, аж ось дещо зауважив.

Напис, вирізаний у кістці гострим знаряддям. Ім’я та прізвище: Астор Ґояш.

— Вибачте, але я мушу це у вас забрати.

Маркус повернувся й побачив чоловіка з пістолетом у руці. Він упізнав його — це був той самий здоровань у піджаку й краватці, який кілька годин тому намагався наздогнати його в амбулаторії Канестрарі. Маркус не сподівався, що знов його зустріне. Звідси було багато кілометрів до людського житла, отож він визнав, що шансів немає. Був певний, що тут і помре. Але не хотів померти вдруге.

Раптом ситуація здалася йому знайомою. Він уже зазнав цього страху, дивлячись у дуло пістолета. Це було в готельному номері в Празі, того дня, коли вбили Девока.

Маркус частково пригадав, що тоді сталося.

Він і його вчитель не хотіли бути лише глядачами. Дійшло до гострого обміну словами. Був також третій чоловік, найманий убивця, шульга. Йому він протистояв.

Тепер, подаючи кістку здорованеві, Маркус різко підвівся й кинувся на нього. Чоловік цього не сподівався. Він відступив на крок, але спіткнувся та впав на паркет, випустивши пістолет.

Маркус кинувся за зброєю і став над ним. У нім пульсувало нове, невідоме раніше почуття. І несила було його опанувати. Ненависть. Маркус націлився в голову чоловіка. Не пізнавав самого себе, хотів лише одного — натиснути на спусковий гачок. Від пострілу його утримав чийсь крик:

— Унизу!

Маркус здогадався, що десь угорі його співучасник, якого він уже бачив того ранку. Поглянув на сходи. Він мав лише кілька секунд. Кістка лежала на паркеті біля чоловіка, але нахилитися по неї було ризиковано, і Маркус не наважився в нього стріляти. Він утік.

Рушив угору сходами, нікого не зустрів. Попрямував до чорного ходу. Вийшовши надвір, Маркус поглянув на зброю, яку тримав у руці. Відкинув її.

Він міг утекти лише на узгір’я. Тож побіг, сподіваючись, що дерева ускладнять погоню. Чув тільки власне дихання. За якийсь час упевнився, що ніхто за ним не женеться. Але не встиг і подумати чому, бо за кілька сантиметрів від його голови в гілку влучила куля.

Маркус знову побіг, намагаючись ховатися за кущами. Його стопи в’язнули в землі, він боявся, що посковзнеться.

До дороги було ще кілька метрів. Став повзти рачки. Чергові постріли. Уже майже дістався. Ухопився за коріння, щоб підтягтися, і вибрався на вузьку асфальтову доріжку. Ліг на живіт і вирішив, що так його не буде видно. Зауважив, що з правого боку ллється кров, але куля, певно, лише зачепила його, адже Маркус не відчував печіння. У голові промайнуло: коли якнайскоріше не втече, вони наздоженуть.

Раптом його засліпило світло. Це сонце відбилося в передньому віконному склі авто, що їхало до нього. За кермом він побачив знайоме обличчя. Клементе у своїй старій «панді».

— Сідай мерщій, — кинув він.

Маркус ускочив до автомобіля.

— Що ти тут робиш?

— Коли ти сказав мені, що в кабінеті Канестрарі на тебе напали, я вирішив приїхати, щоб упевнитися, як усе минуло, — відповів Клементе, натискаючи на педаль газу. — Я побачив біля клініки підозрілий автомобіль і вже хотів був телефонувати в поліцію.

Він зауважив у Маркуса кров.

— Усе гаразд, — запевнив його приятель.

— Точно?

— Так, — збрехав Маркус, хоча насправді не почувався добре. Але не через кулю, яка його лише торкнулася. Він удруге був у небезпеці та втік. Жалкував тільки, що до нього пам’ять повернулася, бо тепер знав про себе те, що йому не подобалося, — він здатен когось убити. Тому одразу змінив тему: — Я знайшов у клініці плечову кістку. Припускаю, що вона належала дитині.

Клементе не відповів, але був вражений.

— Я залишив її там, бо треба було тікати, — пояснив Маркус.

— Не журися, передусім ти мав думати про себе.

— На кістці було вирізьблене ім’я та прізвище, — додав Маркус. — Астор Ґояш. Треба дізнатися, ким він був.

Клементе пильно на нього поглянув.

— Тобто ким він є. Ця людина досі жива й напевно вже не дитина.

13:39

Перше правило, яке засвоїла Сандра Веґа, — будинки ніколи не брешуть. Тому вона вирішила оглянути оселю Лари на Віа-деї-Коронарі. Мала надію, що зможе налагодити контакт із пенітенціарієм, у якого шрам на скроні, бо хотіла дізнатися, чи дівчина справді є п’ятою жертвою Єремії Сміта.

«Мабуть, Лара ще жива», — подумала вона. Але їй бракувало сміливості уявити, що дівчина відчуває. Тому намагалася не заглиблюватися в думки про цю справу.

Вона хотіла докладно сфотографувати квартиру. Жалкувала, що не має при собі дзеркального фотоапарата. Цього разу теж мусила задовольнитися камерою в мобільному. Але її цікавила не так якість фото, як інший погляд.

«Я бачу те, що бачить моя камера», — сказала вона собі.

Хотіла звільнити місце в пам’яті телефона, видаливши фото, зняті в каплиці Святого Раймондо з Пеньяфорта. Зберігати їх не було сенсу, бо каплиця не мала зв’язку зі справою. Але потім передумала: це застереження з того дня, коли Сандру мало не вбили, — цінний досвід, що може захистити її від чергової пастки.

Переступивши поріг квартири на Віа-деї-Коронарі, Сандра відчула застояний вогкий запах, бо приміщення не провітрювали. У ключах не було потреби, адже двері вибила поліція, коли рідня дівчини повідомила про її зникнення. Експерти не знайшли нічого незвичайного у квартирі, визнаній останнім місцем, де перебувала Лара, перш ніж вона зникла. Принаймні так говорили її друзі, які провели дівчину ввечері. Це підтверджували й телефонні дзвінки — вони свідчили, що перед одинадцятою годиною ночі студентка мала дві телефонні розмови.

Сандра пам’ятала цю подробицю: якщо її викрадено, це сталося вночі. Що суперечило звичкам Єремії Сміта, який завжди діяв удень. Сандра припустила, що для неї він змінив modus operandi. Повинен був мати вагомий привід, щоб так учинити.

Жінка поставила сумку на підлогу, сягнула по мобільний і заходилася фотографувати. Вирішила діяти згідно з інструкцією, тож представилася вголос, немовби мала диктофон. Потім указала дату й місце, де перебувала.

— Квартира дворівнева, — говорила вона. — Унизу розташована вітальня з кухнею. Меблювання скромне. Типова оселя студента, що живе не вдома. З тією різницею, що тут усе охайно.

«Може, навіть надто охайно», — подумала Сандра.

Зняла серію світлин вітальні. Коли відвернулася, щоб сфотографувати вхідні двері, її вразила подробиця.

— Двері мають два запобіжники. Одним із них є ланцюг, але його вирвали.

Як її колеги могли цього не зауважити? У момент зникнення Лара була у квартирі. Усе марно. Сандра хотіла якнайскоріше розв’язати цю загадку, але відкриття заважало зосередитися. Занотувала подумки цю невідповідність і пішла нагору.

Друге правило, яке засвоїла Сандра Веґа, — будинки гинуть так само, як їх мешканці.

«Але Лара не померла», — сказала вона собі, щоб підбадьоритися.

Дійшла висновку, що дівчину схопили, коли та спала. Єремія застелив ліжко й забрав її рюкзак та одяг, а також мобільний. Хотів, щоб це мало вигляд, немовби вона просто вийшла. Однак цьому висновку суперечили зачинені двері. Викрадач мав досить багато часу, щоб усунути сліди своєї присутності. Але як він увійшов і вийшов, адже двері були зачинені зсередини?

Сандра знімала далі, закарбовуючи на кадрах плюшевого ведмедика між подушок, тумбу зі світлиною батьків, стіл, на якому лежав незакінчений проект моста, і книжки з архітектури на стелажі. У цьому приміщенні панувала незвичайна симетрія.

«Певно, вона типова архітекторка, — подумала жінка. — Гадаю, їй було що приховувати, адже саме через це чудовисько її й пізнало. Скажи, що десь ти зберігаєш слід, який мене до нього доведе. Допоможи знайти підтвердження, що я маю рацію, і я присягаюся, що переверну світ догори дриґом, аби тебе відшукати».

Сандра хотіла, щоб Лара дала якийсь знак, і водночас надалі голосно розповідала про все, що побачила. Не зауважила нічого особливого, крім надзвичайного ладу. Переглянула останні зняті фото, маючи надію, що в око впаде якась дрібниця.

Під столом стояв кошик для сміття, повний використаних гігієнічних хусточок. Через увагу, яку Лара приділяла квартирі, Сандра вирішила, що та педантка. Вона навіть подумала: «Схиблена». Її сестра була така сама. Дещо могло довести її до сказу — наприклад, малюнок цигарки на запальничці в її автомобілі мав завжди бути горизонтальним, а дрібнички мали бути розкладені від найнижчого до найвищого. Вона дбала про дрібниці так, немовби йшлося про долю людства. Лара була така сама. Симетрія, спостережена Сандрою, не була випадкова, тож те, що дівчина не викинула сміття, здалося їй дивним. Вона відклала мобільний і нахилилася, щоб перевірити вміст кошика. Поміж використаних хусточок і нотаток знайшла зіжмаканий у кульку папірець. Розгорнула його. Це був чек з аптеки.

— П’ятнадцять євро дев’яносто центів, — побачила вона. Але там не було назви позиції.

Дата вказувала, що чек видали за кілька тижнів до зникнення Лари.

На хвилину Сандра припинила фотографувати. Стала перевіряти шухляди й шукати ліки, які купила Лара. Не знайшла ніяких. Із чеком у руці зійшла вниз і попрямувала до ванної.

Ванна була невелика, з нішею для щітки й засобів для прибирання. Сандра відчинила шафку за дзеркалом і побачила, що ліки стоять окремо, а косметика — окремо. Узялася викладати їх у вмивальник. Не знайшла нічого, що могло б коштувати п’ятнадцять євро дев’яносто центів.

Вона знала, що це важлива інформація. Коли закінчила переглядати вміст шафки, сперлася обома руками на край умивальника й стояла так протягом кількох хвилин, щоб заспокоїтися.

Глибоко вдихнула повітря, але мерщій видихнула, бо запах вогкості тут був сильніший, ніж в інших приміщеннях. Хоча унітаз і здавався чистим, Сандра спустила воду й хотіла повернутися нагору, аж тут зауважила календар, що висів на дверях.

— Лише жінка знає, чому інша жінка вішає календар у ванній, — промовила вона.

Зняла його з гачка й стала переглядати, від останнього місяця до більш ранніх. На всіх сторінках червоним колом були відмічені кілька днів підряд. Кола повторювалися щомісяця більш-менш регулярно. Але останнього місяця Лара нічого не відзначила.

— Он воно що! — вигукнула Сандра.

Умить жінка здогадалася про все. І вже не мала потреби в підтвердженні. Лара викинула в кошик чек з аптеки, але не знайшла в собі сили винести сміття. Бо крім хусточок і чека там було щось іще. Те, що мало особливе значення для студентки і чого їй важко було позбутися.

Позитивний тест на вагітність.

Але Єремія його забрав. Невже разом зі стрічкою для волосся, кораловим браслетом, рожевим шарфом і роликовим ковзаном тест мав стати черговим фетишем цієї потвори?

Сандра ходила вітальнею з мобільним у руці. Хотіла розказати про своє відкриття комісарові Камуссо, адже інформація, що Лара вагітна, могла пожвавити слідство. Але жінка стрималася, питаючи себе, чи не прогаяла чогось іще.

Відповідь була одна: двері зачинили зсередини. І саме це не давало змоги прийняти гіпотезу, що хтось викрав Лару з її квартири. Якби Сандрі вдалося виявити, що студентка зникла не з власної волі, можна було визнати її п’ятою жертвою Єремії Сміта.

«Чого я не помічаю?» — подумала жінка.

Третє, що вона засвоїла: кожен будинок має свій запах.

Чим пахне ця квартира? Вогкістю — це вразило одразу. Однак Сандра збагнула, що здебільшого відчувала її у ванній.

Може, десь збирається вода? Але жінка не зауважила жодного витоку, натомість запах був інтенсивний. Повернулася до ванної, ввімкнула світло й роззирнулася. Перевірила зливи в душі та в умивальнику, спустила воду. Здавалося, усе працює як належить.

Нахилилася, бо запах линув знизу. Придивилася до кахлів і зауважила, що одна зі щілин трохи ширша, немовби туди щось вкладають, щоб піднімати. Оглядівшись, узяла з полиці ножиці. Вклала вістря у щілину. Їй вдалося підняти декілька кахлів, які утворювали щось на кшталт клапана. Відсунула їх убік і побачила лаз.

Сходи з травертину вели в підземний тунель. Але це ще не свідчення того, що Єремія ними користувався. Потрібно більше доказів. Був лише один спосіб їх здобути.

Сандра зібралася на силі й ступила вниз. Діставшись останньої сходинки, вийняла з кишені мобільний, щоб скористатися ліхтариком.

Освітлила обидві боки тунелю й виявила, що з правого відчуває протяг. Звідти долинав також якийсь гуркіт.

Ступаючи обережно, жінка рушила в той бік. Було слизько, отже, якби впала, могла б заподіяти собі шкоди. «І ніхто мене тут не знайшов би», — подумала вона.

Десь метрів за двадцять побачила відблиск. Це був вихід із тунелю, що вів до Тибру. Ріка текла швидко, наповнена опадами останніх днів, і каламутна вода несла різне сміття. Вийти не давали товсті металеві ґрати.

Присвітивши собі мобільним, Сандра повернулася, обминула кам’яні сходи, що вели до ванної Лари, і побачила, що тунель розгалужується.

Перевірила, чи є на мобільному сигнал, і набрала номер колег. За кілька хвилин її з’єднали з комісаром Камуссо.

— Я у квартирі студентки. Усе так, як ми боялися. Її викрав Єремія.

— Які ви маєте докази?

— Я знайшла тунель, що ним він її вивів. У ванній є лаз.

— Цього разу чудовисько добре підготувалося, — сказав поліціянт таким тоном, немовби хотів привітати колегу. Але за пригніченим голосом Сандри дійшов висновку, що це не все. — Щось іще?

— Лара вагітна.

У Сандри було враження, що вона читає думки Камуссо: тепер вони відповідальні за двох осіб.

— Комісаре, негайно пришліть когось до мене.

— Я приїду особисто. Зараз буду.

Сандра хотіла повернутися нагору. Освітила мобільним дно тунелю й побачила другий ряд слідів, відтиснених у мулі.

«Тут хтось є, ховається у лабіринті тунелів», — подумала жінка й відчула страх. У зимному повітрі її дихання перетворилося на клубок пари. Вона поклала руку на пістолет, але розуміла: якщо цей хтось озброєний, вона буде легкою мішенню.

А це напевно так.

Могла розвернутися й побігти до кам’яних сходів. Або стріляти в темряву. Однак обидва рішення були ризиковані. Вона відчувала на собі погляд людини, яка за нею спостерігала. У цьому погляді була порожнеча. Вона мала таке саме враження, як тоді, коли почула записаний на диктофон Давіда голос убивці, що наспівував «Cheek tо Cheek».

Це кінець.

— Пані Веґа, ви там?! — Голос відбився луною за її спиною.

— Так, я тут! — крикнула вона. Страх змінив її голос, тому її слова звучали смішно.

— Я ваш колега з поліції. Ми патрулювали тут поряд, нас скерував комісар Камуссо.

— Будь ласка, спустіться до мене, — благала вона.

— Ми у ванній, за хвилину спустимось.

Цієї миті Сандра почула кроки, що віддалялися в глиб тунелю. Невидимий погляд, який так налякав жінку, зник разом із кроками.

14:03

Вони пішли в одну з квартир-«естафет», що належали до численної ватиканської нерухомості в Римі, яка залишалася в розпорядженні пенітенціаріїв. Там можна було скористатися комплектом першої невідкладної допомоги та комп’ютером.

Клементе підготував змінний одяг і бутерброди.

Тим часом Маркус стояв голий до пояса перед дзеркалом у ванній, зашивав рану — це було ще одне вміння, якого він від себе не очікував, — і, як зазвичай, уникав дивитися на своє відображення.

Чоловік не хотів, щоб на його тілі з’явився ще один шрам крім того, який мав на скроні. Але й він був не єдиний. Амнезія позбавила його спогадів, тож Марус шукав на своєму тілі знаки минулого, такі як рожева пляма на щиколотці або шрам на згині ліктя. Вони могли залишитися після падіння з велосипеда в дитинстві або по якійсь пригоді з часу, коли він був трохи старший. Хай там як, це не допомагало йому повернути пам’ять. Сумно не мати минулого. Але дитина, кістку якої Маркус знайшов, була позбавлена майбутнього. Обидва були мертві, та смерть обійшлася з Маркусом дивним чином.

Коли вони їхали з клініки Канестрарі до безпечного місця, Клементе розповів про Астора Ґояша. Виявилося, що це сімдесятирічний болгарський аферист, який близько двадцяти років мешкає в Римі. Він провадив різні справи, від будівництва до проституції, і відмивав кошти, що мають стосунок до організованої злочинності.

— Що спільного може мати такий тип з Альберто Канестрарі? — спитав Маркус. Послухавши розповідь Клементе, він не знайшов задовільної відповіді.

Приятель, який притримував йому гігроскопічну вату, просочену дезинфікувальним розчином, голосно розмірковував про справу:

— Як ти гадаєш, чи не повинні ми передусім визначити, хто підкинув нам цю кістку?

— Певно, це той таємничий пенітенціарій, — відповів Маркус. — Після сповіді Канестрарі він зацікавився цією справою і на складі відходів із клініки знайшов рештки дитини. Хто знає — мабуть, хірурга замучили докори сумління і він міркував, як позбутися решток. На щастя, пенітенціарій сховав плечову кістку так, щоб її можна було відшукати, перед цим висікши на ній ім’я і прізвище Астора Ґояша.

— Спробуймо визначити послідовність подій, — запропонував Клементе.

— Отже, Канестрарі вбиває дитину. До вбивства причетний також грізний злочинець, Астор Ґояш. Але ми ще не знаємо як.

— Болгарин не довіряє Канестрарі, бо лікар був знічений і міг утнути якусь дурницю. Ґояш наказує своїм людям стежити за ним, і доказом цього є камери, розміщені в його кабінеті.

— Болгарин трактує самогубство хірурга як попередження.

— І тому одразу наказує спалити клініку, сподіваючись, що таким чином будуть знищені докази вбивства дитини. Зрештою ці самі люди хотіли запобігти початку слідства й подбали про те, щоб із кабінету зник шприц, яким Канестрарі вколов собі отруйну речовину.

— Так, — погодився Маркус. — Але залишається ключове запитання: що могло пов’язувати відомого благодійника зі злочинцем?

На обличчі Клементе майнула тінь нерішучості.

— Якщо відверто — не знаю. Ти сам казав, що вони належали до двох різних світів.

— Усе-таки має існувати щось, що їх поєднує.

— Послухай, Маркусе, у Лари небагато часу. Може, варто залишити цю справу й спрямувати зусилля на пошук студентки?

Така думка здалася Маркусові дивною. Протягом хвилини він вдавав, що зосереджується на перев’язуванні рани, а тим часом приглядався до обличчя Клементе в дзеркалі.

— Упевнений, ти маєш рацію, сьогодні я це усвідомив. На щастя, ти приїхав у клініку. Якби ти мене звідти не забрав, ті двоє мене вбили б.

Клементе понурив очі.

— Ти стежив за мною? — спитав Маркус.

— Що ти таке кажеш? — обурився той.

Маркус подивився на приятеля.

— Що коїться? Що ти від мене приховуєш?

— Нічого.

— Священик Мікеле Фуенте переказує сповідь Канестрарі, але на прохання єпископа не повідомляє його прізвища. Що ви приховуєте? Котрий з наших очільників хоче, щоб ми облишили цю справу?

Клементе мовчав.

— Я був у цьому впевнений, — говорив далі Маркус. — Альберто Канестрарі й Астора Ґояша поєднували гроші?

— Навряд чи хірург мав потребу в грошах, — відповів нерішуче Клементе.

Маркус потроху здогадувався.

— Цього лікаря найбільше турбувала репутація, — сказав чоловік. — Він вважав себе порядною людиною.

Клементе зрозумів, що має розповісти правду.

— Лікарня, побудована Канестрарі в Анголі, — це велике починання. А ми його знецінимо.

Маркус похитав головою.

— За чиї гроші він це реалізував? За гроші Ґояшa?

— Ми не знаємо.

— Але схоже на те. — Маркус вражений і розлючений. — Життя однієї дитини як плата за порятунок тисяч.

Клементе не зміг нічого додати: його учень здогадався про все.

— Ми обираємо менше зло. Але тим самим схвалюємо те спрямування думок хірурга, яке спонукало його укласти такий ганебний пакт, — підсумував Маркус.

— Це нас не стосується. Натомість життя тисяч осіб — так, — зауважив Клементе.

— А ця дитина? Чи її життя нічого не значило? — Маркус замовк на хвилину, щоб опанувати себе. — Як оцінив би все це Бог, в ім’я якого ми діємо? — Він поглянув Клементе в очі. — Хтось помститься за те одне життя, як цього хоче наш таємничий пенітенціарій. Ми ще можемо вирішити, чи просто за цим спостерігатимемо, чи теж спробуємо щось вдіяти. У першому випадку ми не відрізнятимемося від звичайного співучасника вбивці.

Клементе розумів, що Маркус має рацію, але вагався.

— Якщо за три роки після смерті Канестрарі Астор Ґояш вважає, що повинен стежити за його амбулаторією, — промовив за хвилину Клементе, — то чинить так зі страху, що його можуть притягнути до справи. Отже, існує доказ, який дасть змогу звинуватити його в убивстві.

Маркус усміхнувся, зрозумівши, що приятель на його боці й не думає його залишати.

— Ми повинні визначити особу вбитої дитини, — сказав він мерщій. — Гадаю, я знаю, як це зробити.

Вони пройшли до кімнати, у якій стояв комп’ютер. Маркус відкрив сайт поліції.

— Де ти хочеш його шукати? — спитав Клементе з-за спини.

— Таємничий пенітенціарій пропонує можливість здійснення помсти, отже, жертва, поза сумнівом, була з Рима.

Він відкрив сторінку про зниклих осіб, а тоді — вкладку, що стосується молоді. З’явилися обличчя дітей і підлітків. Їх було багато. Дуже часто йшлося про тих, кого викрав один із батьків, котрий боровся за право на опіку. У такому разі пояснення загадки було просте, тож ці імена й прізвища швидко зникали зі списку. Також частими були втечі, що закінчувалися за кілька днів поверненням до родини й доганою. Однак деякі діти зникли багато років тому й мали залишатися на цій сторінці, поки не буде відомо, що з ними сталося. Вони всміхалися з невиразних або дуже старих фото. Невинні жертви, які постраждали від насильства. У певних випадках на підставі фото складають портрет такої особи, намагаючись домислити, як її обличчя могло змінитися з плином років. Але ймовірність, що ці діти живі, була дуже невелика. Фото на сторінці часто правило за таку собі надгробну плиту — як згадку про них.

Застосувавши фільтри, Маркус і Клементе зосередилися на дітях, котрі зникли в Римі три роки тому. Знайшли двох, хлопчика і дівчинку. Почитали подробиці.

Філіппо Рокка зник після полудня, щойно вийшов зі школи. Однокласники, які з ним були, не зауважили нічого особливого. Вік — дванадцять років; у нього була усмішка, яка свідчила про брак одного з верхніх різців. Був одягнений у куртку церковної школи, до якої ходив, під нею мав джинси, оранжевий светр, синю футболку поло, а на ногах — кросівки. До невеличкого наплічника Філіппо були прикріплені скаутські відзнаки, а також емблема футбольної команди, за яку він уболівав.

Аліче Мартіні — десять років, мала довгі русяві коси. Носила окуляри в червоній оправі. Зникла з парку, до якого пішла з батьками і меншим братом. Була одягнена в білу куртку з Баґсом Банні, шорти й напівкеди. Останнім, хто її бачив, був продавець повітряних кульок. Зауважив, що розмовляла поблизу туалету з чоловіком середнього віку. Але це тривало лише хвилину, тому продавець не зміг описати поліції його зовнішність.

Маркус знайшов іншу інформацію, звернувшись до сторінок щоденних газет. Батьки Філіппо, так само як Аліче, розповсюджували оголошення, з’являлися в телепередачах і давали інтерв’ю, щоб підігріти інтерес до справи про зникнення їхніх дітей.

Слідство не дало ніяких результатів.

— Вважаєш, один із цих дітей може бути тим, кого ми шукаємо? — спитав Клементе.

— Можливо. Час минає, і це не на нашу користь. Досі пенітенціарій організовував усе так, аби хтось щоденно вчиняв помсту. Спочатку сестра однієї з жертв знаходить Єремію Сміта в передсмертному стані в його будинку і з’ясовує правду. Наступного вечора Раффаеле Альтьєрі вбиває батька, який майже двадцять років тому замовив убивство його матері. Учора П’єтро Дзіні позбавив життя Федеріко Ноні, який нападав на жінок і вбив сестру, а потім убив і закопав якусь дівчину в парку Вілла-Ґлорі. Ти зауважив, що в цих двох випадках пенітенціарій досконало обрав момент, коли його послання потрапили до потенційних месників? Він завжди залишав нам лише кілька годин на викриття й зупинення механізму, який він вводив у дію. Не думаю, що цього разу якось інакше, ніж тоді. Тому ми мусимо квапитися. Сьогодні ввечері хтось спробує вбити Астора Ґояша.

— До нього нелегко підійти. Ти бачив охоронців, якими він оточений, — відповів Клементе.

— У всякому разі ти мені потрібен.

— Я? — здивувався Маркус.

— Я не можу стежити за обома родинами зниклих дітей, — пояснив Маркус. — Треба розділити завдання. Спілкуватимемося через голосову пошту. Тільки-но один із нас щось з’ясує, залишить повідомлення.

— Що треба від мене?

— Шукай родину Мартіні, а я візьмуся за батьків Філіппо Рокки.

Етторе й Камілла Рокки мешкали біля моря в Остії, в одноповерховому будиночку із садком, який стояв фасадом до пляжу. Були нормальною родиною.

Маркус не раз намагався надати ширший сенс цьому прикметнику. Він міг позначати однаково як суму дрібних мрій та очікувань, що були реалізовані з плином часу і правили за вид захисної броні від негод, так і справжню картину щасливого життя. Метою багатьох родин було спокійне життя без великих струсів як умова щоденної мовчазної угоди з долею.

Етторе Рокка працював торговельним представником і часто перебував поза домом. Його дружина Камілла була соціальною працівницею в консультаційному центрі, що надавав підтримку бідним родинам і молодим людям, які були в скрутному становищі. Допомагала іншим, тимчасом сама потребувала допомоги.

Подружжя обрало життя на узбережжі, адже в Остії було спокійніше й дешевше. Вони щоденно їздили на роботу до Рима, але це не було обтяжливо.

Удершись до їхнього будинку, Маркус уперше мав враження, що він непроханий гість. На дверях і вікнах були ґрати, але він без проблем відімкнув замок і замкнув його, щойно опинився всередині. Потрапив до кухні, яка слугувала ще і як вітальня. У ній домінували білий і синій кольори. Нечисленні меблі були витримані в морському стилі. Здавалося, що обідній стіл був змайстрований із планок з обшивки якогось човна, на ньому стояла рибальська лампа. На стіні висіло старе суднове кермо, воно обрамляло годинник, а на консолі стояла прекрасна колекція мушель.

Під черевиками рипів пісок, навіяний протягом. Маркус насмілився сюди ввійти, бо сподівався знайти сліди, що ведуть до пенітенціарія. Передусім рушив до холодильника, де побачив папірець, прикріплений магнітом у вигляді краба. Це була записка від Етторе Рокки до дружини: «Побачимося за десять днів. Я кохаю тебе».

Чоловік поїхав у службове відрядження, але це могло бути й брехнею задля заспокоєння дружини. Мабуть, готувався вбити Ґояшa. Розуміючи, що це ризикований крок, не хотів уплутувати в це дружину. Міг зашитися на тиждень у мотелі за містом, щоб підготуватися. Але Маркус не хотів обмежуватися здогадами. Треба було переконатися. Обшукавши перше приміщення, зрозумів, що там чогось бракує. Поміж речей, які він оглядав, не було й сліду страждання.

Певно, наївно було думати, що зникнення Філіппо створить щось на кшталт тріщини в житті його батьків. Щось схоже на рану, але не на тілі, а в предметах. І досить до них доторкнутися, щоб вони стали кровоточити. Адже ця дванадцятирічна дитина зникла саме звідси.

Однак ніде не було ані фото, ані речей хлопчика. Та, мабуть, страждання виявлялося саме через цю порожнечу.

Маркус не міг цього відчути, тому що це могли побачити лише мати й батько. А потім він зрозумів. Придивляючись на сторінці поліції до обличчя малого Філіппо, Маркус запитував себе, як батьки зуміли пережити його зникнення. Коли дитина вмирає, є усвідомлення, що щось закінчується. А коли вона зникає, батьків мучить сумнів. Він може оселитися всюди й примушувати страждати так, що ніхто цього не помітить. Сумнів поглинає дні й години. Минають роки без відповіді. Маркус навіть подумав, що з часом краще дізнатися, що дитину вбили.

Смерть привласнює спогади, навіть найпрекрасніші, і вселяє в них страждання, яких не витримує пам’ять. Смерть стає володаркою минулого. Сумнів гірший, адже привласнює майбутнє.

Маркус зайшов до спальні Етторе й Камілли. На ліжку лежали піжами обох. На підковдрах ані найменшої зморшки, пантофлі поставлені попарно. Усе на своєму місці. Немовби можна було піклуванням про лад замінити безумство болю й хаос, спричинений трагедією, приручаючи все, що нас оточує. Упорядковуючи предмети, щоб вони відігравали фарс нормальності та повторювали нам безперервно, що все гаразд.

І тут він нарешті побачив Філіппо. Він усміхався з фотографії, стоячи поруч із батьками. Його не забули. Він теж мав своє місце — на комоді з шухлядами, біля дзеркала. Маркус хотів був уже вийти з кімнати, коли зауважив дещо й зрозумів, що помилився.

На нічній тумбі з того боку ліжка, де спала Камілла, стояв динамік радіоняні. Присутність цього предмета можна було пояснити тільки в один спосіб.

Вражений відкриттям, Маркус рушив до другої кімнати. Двері були зачинені. Відчинивши їх, він побачив, що в кімнатці, де колись мешкав Філіппо, біля його ліжка, стоїть колиска. Простір поділено: тут були постери його улюбленої команди, письмовий стіл для того, щоб виконувати уроки, але також контейнер для пелюшок, крісло й купа забавок для маленьких дітей. І ще музична скринька з бджілками, які кружляли колом.

Філіппо цього не знав, але він мав братика або сестричку.

«Життя — єдина протиотрута від страждання», — подумав Маркус. І зрозумів, у чому батьки Рокка знайшли мотивацію, щоб спрямувати думки до майбутнього, звільняючись від туману сумніву. Однак його це не переконало. Чи ця родина справді ладна ризикнути краплею спокою, учинивши помсту? Як ці люди зреагували б на повідомлення, що їхній первородний син мертвий? Якщо Філіппо справді був жертвою Канестрарі.

Він уже вирішив вийти, знайти Каміллу Рокка в консультаційному центрі, де вона працювала, і стежити за нею решту дня, аж тут почув звук двигуна. Підняв штору на вікні й побачив маленьке авто, яке припаркували на вулиці. За кермом сиділа пані Рокка.

Маркус заходився гарячковито шукати місця, де міг би затаїтися. Зайшов у кімнатку, що правила за гардероб і місце прасування. Протиснувся в куток за дверима й чекав. Почув шурхіт ключа в замку, а за хвилину — кроки Камілли, яка увійшла у квартиру й зачинила двері. Звук, коли поклала ключі на комод. Стукіт підборів. Жінка зняла туфлі, кинула їх на підлогу. Маркус бачив її через шпарину у дверях. Камілла пройшлася босоніж, несучи в руках торбинки з покупками. Але з нею не було сина чи дочки.

Зайшла до гардеробу, щоб повісити на вішак нову сукню. Повісила, не роззираючись. Їх відділяли лише двері, тонкий шар деревини. Якби жінка пройшла біля Маркусa, легко його помітила б. Але вона цього не зробила. Пішла до ванної.

Маркус почув шум води з душу й покинув укриття. Минув зачинені двері ванної і повернувся до вітальні, побачивши на столі подарунковий пакунок.

Якимось чином життя розпочалося в цьому домі знову.

Замість підбадьорити, ця думка схвилювала Маркуса. Він відчув, що його охоплює неспокій і панічний страх.

— Клементе, — прошепотів він, збагнувши, що родина, яку вони шукають, імовірно, дісталася його приятелеві.

Поки жінка перебувала в душі, сягнув по телефон, що висів на стіні в кухні, і набрав номер голосової пошти. Там було повідомлення від Клементе: «Негайно приїжджай. Батько Аліче Мартіні пакує багаж в автомобіль, і я боюся, що незабаром поїде з міста. Цей чоловік має нелегальний пістолет».

17:14

Сандра не розказала колегам-поліціянтам про загрозу, на яку наразилася в тунелі під квартирою Лари. Не промовила також ані слова комісарові Камуссо. «Це не має жодного зв’язку з дівчиною, — визнала вона. — Ідеться лише про мене й Давіда».

Крім того, вона вже не відчувала страху. Здогадалася, що переслідувач не хоче її вбити, ним керують інші мотиви. Принаймні наразі. Він міг розправитися з нею в тунелі, перш ніж вона дістала телефон. Але втримався. Він контролює її.

Камуссо зрозумів, однак, що з нею коїться щось погане. Сандра була шокована, але пояснила, що це втома й голод. Комісар запросив її до «Франческо», типової римської траторії на П’яцца-дель-Фіко. Вони сиділи за столиком і їли піцу, насолоджуючись запахами та гамором. Їх оточував Рим, із брукованими вуличками, шорсткими фасадами і плющем, який зухвало пнувся до балконів.

Відтак поїхали до управління. Камуссо правив Сандрі за провідника, показуючи їй прекрасну споруду, у якій мав щастя працювати. Вона вирішила не говорити, що вже була тут під час пошуків в архіві, коли обманула одного з його колег.

Вони сіли в кабінеті комісара. Навіть тут були високі, покриті фресками склепіння, але меблювання було просте, на відміну від самого Камуссо, який здавався в кімнаті кольоровою плямою. Коли він вішав піджак на крісло за письмовим столом, Сандра зауважила, що на манжетах у нього запонки з бірюзою, і мимохіть усміхнулася.

— Ви впевнені, що Лара вагітна? — поцікавився він.

Вони вже порушували цю тему в ресторані. Камуссо не погоджувався, що жінки мають шосте чуття щодо певних речей, хоча Сандра представила підтверджувальні докази свого припущення.

— Чому ви сумніваєтесь?

Камуссо розвів руками.

— Ми опитали її приятелів і колег з університету, але ніхто не згадав, що дівчина має нареченого чи пережила якусь пригоду. І телефонні розмови та електронна пошта не свідчать, що вона мала з кимось близькі стосунки.

— Не треба мати близьких стосунків, щоб завагітніти, — зауважила Сандра, хоча розуміла сумніви комісара, адже Лара не здавалася дівчиною, яка могла б зав’язати випадкове знайомство. — Я питаю себе про Єремію Сміта. Крім цього останнього випадку, раніше він захоплював жертв удень, запрошуючи їх щось із ним випити. Що було в цьому типові аж такого, щоб знайомитись із дівчатами?

— Я проваджу слідство цього серійного вбивці вже близько шести років і не можу пояснити. Незалежно від того, до чого він вдавався, прийоми були дієві, — сказав Камуссо, покрутивши головою й понуривши погляд. — Щоразу було те саме: гинула дівчина, і ми докладали всіляких можливих зусиль, аби її відшукати, знаючи, що маємо лише місяць. За тридцять днів ми розігрували ту саму комедію перед батьками, пресою й громадськістю. Постійно ті самі заяви, та сама брехня. Час спливав, і ми знаходили останки. — Камуссо замовк на хвилину. — Коли якось увечері я усвідомив, що в цьому винен чоловік, який лежить тепер у комі, я зітхнув із полегкістю. Я був щасливий. Знаєте, що це означає?

— Ні.

— Я радів, що вмирає ще одна людська істота. Сказав собі: «Господи, що зі мною коїться? Ця людина заподіяла нам страшну кривду. Спричинив до того, що ми стали такими, як він, бо тільки чудовиська можуть радіти чиїйсь смерті». Я пробував переконати самого себе: якщо він помре, це врятує життя інших дівчат. А як щодо наших життів? Хто нам відпустить гріхи через радість, яку ми відчували?

— Хочете сказати, буцімто, коли ви з’ясували, що він викрав ще одну дівчину, це стало для вас розрадою?

— Очевидно, якщо Лара жива. — Камуссо гірко всміхнувся. — Це теж страшно, чи не так?

— Думаю, що так, — погодилася Сандра, — адже її порятунок мав залежати від того, чи вийде з коми Єремія Сміт.

— Імовірно, ця людина нидітиме до кінця своїх днів.

— Що кажуть лікарі?

— Дивно, але небагато. Спочатку підозрювали інфаркт, але після досліджень таку версію унеможливили. Шукають якесь неврологічне ушкодження, але наразі нічого не знайшли.

— Може, це дія якоїсь токсичної речовини, отрути?

— Досліджують кров, щоб виявити таку речовину, — відповів Камуссо.

— А якщо так, то хтось намагався його вбити.

— Або довести до того, щоб його вбила сестра однієї з жертв.

Сандра зіставила цю інформацію зі справою Фігаро. Певне, існував зв’язок між способом, яким убили Федеріко Ноні, і тим, що сталося з Єремією Смітом. Це скидалося на екзекуцію. Обох покарали за злочини. Або за гріхи.

— Зачекайте хвилину, я хочу вам щось продемонструвати.

Камуссо встав з-за столу, щоб вийняти із сумки ноутбук. Увімкнув його й поставив перед Сандрою.

— За тиждень до зникнення Лари на відділенні архітектури відбувся прийом з нагоди вручення дипломів після завершення навчання. Батько одного з новоспечених архітекторів відзняв усе відеокамерою, — сказав Камуссо й увімкнув відтворення. — Це останнє відео з Ларою.

Сандра нахилилася до екрана. Тривало відео. Чутно голоси та чийсь сміх. Камера показала весь актовий зал. Запрошених близько тридцяти осіб, деякі вбрані кумедно. Розмовляли, стоячи невеликими гуртами. На кафедрі були напої, і багато хто тримав у руках склянки. Ще був торт, лишилася якраз половина. Той, хто знімав, крутився поміж гостей, просячи їх, щоб сказали щось в об’єктив. Деякі говорили вітання, хтось жартував. Камера зупинилася на хлопцеві, який ризикнув і виголосив монолог на тему того, як важко навчатися. Його товариші навколо сміялися. За його спиною стояла дівчина. Обіперлася на лавку і, схрестивши руки на грудях, дивилася вперед. Не сміялася.

— Ось вона, — сказав інспектор.

Сандра приглянулася до неї уважно. Лара колихалася на п’ятах і прикушувала губи.

— Чи не дивно? Це примушує мене замислитися про фото жертв злочину, опублікованих у медіа, їх зняли за якоїсь нагоди, котра не має нічого спільного з тим, що з ними сталося. На весіллі, екскурсії, дні народження. Коли позували, вони не знали, що одного дня фотографія потрапить до газет або на телебачення.

«Померлі, які всміхаються з фото, знятих багато років тому», — міркувала Сандра.

— Мабуть, їм ніколи не спало б на думку, що вони заживуть слави. Ураз помруть і люди дізнаються про них. Хіба не дивно? — неначе додав до її думки Камуссо.

Сандра зауважила зміну у виразі обличчя Лари. Завдяки інстинкту криміналістки вона зауважила деяку подробицю.

— Будь ласка, заждіть.

Комісар здійснив її прохання.

— А тепер уповільніть. — Сандра нахилилася, чекаючи, що диво знов станеться.

— Вона щось сказала, — здивовано промовив комісар Камуссо.

— Так, справді.

— Але що?

— Покажіть ще раз.

Комісар відтворив кілька разів цей фрагмент, тоді як Сандра намагалася відгадати, що говорить Лара.

— Вона говорить «сволота».

Камуссо поглянув на неї стурбовано.

— Ви певні?

Сандра повернулася до нього.

— Так.

— Але до кого?

— Напевно, до якогось чоловіка. Увімкніть продовження, ми поміркуємо, хто це може бути.

Комісар увімкнув відтворення. Той, хто знімав відео, не давав їм змоги зосередити увагу на жодному з учасників свята. Поки певної миті не повів об’єктив праворуч. Сандра мала враження, що дивиться на все поглядом Лари. Дівчина не вглядалася в порожнечу — вона дивилася на когось.

— Можете на хвилину затримати? — Сандра вказала на екран.

Камуссо виконав її прохання.

— Що ви побачили?

Сандра виокремила з-поміж учасників прийому сорокарічного усміхненого чоловіка, оточеного студентками. На ньому блакитна сорочка, вузол краватки послаблений. Зневажлива міна, каштанове волосся, ясні очі — одне слово, чарівливий. Стояв, поклавши руку на плече одній з дівчат.

— Це він має бути сволотою? — спитав комісар.

— Схоже на те.

— Отже, на вашу думку, він може бути батьком її дитини?

Сандра поглянула на Камуссо.

— Не можна цього стверджувати, переглядаючи відео.

— Я гадав, те жіноче шосте почуття підкаже вам.

— Мені так не здається. Але, мабуть, з ним варто поговорити.

— Стривайте, зараз скажу, хто це. — Камуссо обійшов стіл, щоб перевірити щось у картонній теці. — Ми записали прізвища всіх присутніх на тій урочистості. Так, про всяк випадок.

Сандра дивувалася підготованості римських колег.

Проглянувши список, комісар оголосив:

— Крістіан Лор’єрі, асистент відділу історії мистецтва.

— Ви опитали його?

— Він не спілкувався з Ларою, не було приводу, щоб його опитувати. — Камуссо здогадався, про що вона думає. — Хай навіть він батько дитини і знає про це, сумніваюся, що він захотів би з нами розмовляти. Він одружений.

Сандра замислилась.

— Інколи слід когось спровокувати, щоб викликати в нього реакцію, — сказала жінка, хитро посміхаючись.

— Як ви хочете це зробити?

— Передусім я мушу надрукувати ці фото.

Коридорами відділення архітектури постійно никали студенти. Сандра зауважила колись, що в університеті молодь уподібнюється до решти залежно від напряму навчання. Немовби вони мають той самий генетичний код, який виявляється в типових ознаках. Наприклад, студенти права недисципліновані й змагаються між собою. Студенти медицини — непривітні й без почуття гумору. Філософію вивчали меланхоліки, що носили завеликий одяг. Ті, хто вступив на архітектуру, були розпатлані й постійно заклопотані.

Сандра попросила портьє, щоб показав їй дорогу до кабінету Крістіана Лор’єрі, і саме шукала його прізвища на табличках, розміщених біля дверей. Сандра надрукувала в управлінні фото з мобільного. Це була вілла Єремії Сміта, а також фотографії, зроблені Давідовою «лейкою», які, на щастя, вона скопіювала у ванній квартири Інтерполу. А також фото помешкання Лари й каплиці Святого Раймондо з Пеньяфорта. Подумати лишень: вона хотіла їх видалити, вважаючи, що вже не будуть потрібні!

Двері в кабінет асистента відділу історії мистецтва були відчинені. Лор’єрі сидів, закинувши ноги на стіл і читаючи якийсь журнал. Це був гарний сорокарічний чоловік, з густою шевелюрою, за ним упадали студентки. Його індивідуальність підкреслювали спортивні черевики «All Star». Таке взуття інформувало, що він кімнатний революціонер.

Сандра постукала в прочинені двері й усміхнулася.

Асистент підвів погляд від журналу.

— Іспит перенесено на наступний тиждень, — кинув Лор’єрі.

Сандра ввійшла, не чекаючи запрошення. Відчувала, що їй допоможе атмосфера свободи, яка панувала в приміщенні.

— Я не на іспит.

— Якщо хочете поговорити, прошу прийти в непарний день.

— Крім того, я не студентка. — Вона показала йому свій значок. — Сандра Веґа, з поліції.

Лор’єрі не здавався заскоченим, але не простягнув руки для привітання. Обмежився тим, що зняв ноги зі столу.

— Маю поцікавитися: чим можу допомогти? — усміхнувся чоловік, намагаючись здобути її прихильність.

Привабливість Лор’єрі викликала в ній відразу. Він скидався на Шалбера. Асистент, на його нещастя, навіть не здогадувався, як ця ознака знецінює його в очах жінки.

— Я розслідую одну справу й потребую думки історика мистецтва. Мені порадили вас.

Здивований Лор’єрі спер лікті на стіл.

— Неймовірно! У чому річ? Чи писали про це газети?

— Справа конфіденційна, — оголосила Сандра, підморгнувши.

— Так, я розумію. Я у вашому розпорядженні.

Чоловік знову всміхнувся.

«Якщо він зробить це ще раз, я вдарю його по голові пістолетом», — подумала Сандра.

— Я прошу глянути на кілька фото. Чи впізнаєте ви ці місця? — Вона подала йому знімки каплиці Святого Раймондо з Пеньяфорта. — Ми знайшли їх у кишені одного підозрюваного й не знаємо, що на них.

Лор’єрі надів окуляри й узявся переглядати фотографії. Брав їх до рук по одній і підносив до очей.

— Тут є надгробки, отже, я сказав би, що це каплиця. Дуже схоже на те, вона в якомусь храмі.

Сандра уважно стежила за чоловіком.

— Оздоблення витримано в різних стилях, тож важко сказати, де це. — Оглянувши понад десять фото, він натрапив на перше з квартири Лари. — Я бачу тут одне, яке не має зв’язку з… — Він замовк; коли побачив друге і третє, посмішка зникла з його обличчя. — Чого ви від мене хочете? — Лор’єрі запитав, не наважуючись поглянути Сандрі в очі.

— Ви вже були колись у цій квартирі, чи не так?

Асистент відклав фото і схрестив руки на грудях.

— Лише раз. Може, двічі.

— Згодьмося на тому, що тричі. Це правда? — загонисто спитала Сандра.

Лор’єрі кивнув.

— Чи були ви там і того вечора, коли Лара зникла?

— Ні, того вечора не був. Я позбувся її за кілька тижнів до того.

— Позбулися? — спитала нажахана Сандра.

— Я мав на увазі… Коротше кажучи, ви розумієте, що я хочу сказати. Я одружений.

— Ви нагадуєте про це мені чи самому собі?

Асистент підвівся й підійшов до завішеного шторою вікна. Нервово провів рукою по волоссю, а другою сперся на бік.

— Коли я дізнався про її зникнення, хотів піти в поліцію. Але потім подумав про всі ці запитання, які мені поставили б, про мою дружину, ректора, вуз і про те, що я не зміг би втримати цієї справи в секреті. Це могло б фатально вплинути на мою кар’єру й сімейне життя. Я вирішив, що це просто примха Лари, спосіб звернути на себе мою увагу і що зрештою вона повернеться додому.

— Вам не спало на думку, що, відштовхнувши її, ви вчинили легковажно?

Лор’єрі повернувся до Сандри спиною.

— Так, напевно, — визнав асистент.

— Минув майже місяць, а ви мовчали. — Чітко проговорюючи кожне слово, Сандра намагалася виказати йому огиду.

— Я запропонував їй допомогу.

— Щодо вагітності?

Лор’єрі збагнув, що має клопіт.

— А що я міг ще вдіяти? Це була просто пригода, і Лара це розуміла. Ми ніколи не виходили разом у місто, не телефонували одне одному, я не мав навіть її номера телефону.

— Але те, що ви мовчали, на тлі зникнення дівчини дає змогу підозрювати вас у вбивстві.

— У вбивстві? А навіщо мені її вбивати? — Лор’єрі потроху втрачав самовладання. — Ви знайшли тіло?

— Ні, але в нас є привід думати, що Лара мертва.

— Дідько, я нікого не вбивав.

Лор’єрі мав такий вигляд, мовби от-от розплачеться.

Сандра почала йому співчувати. Раніше вона застосувала б правило гарного поліціянта — не вірити нікому. Однак припускала, що асистент казав правду і Лару викрав Єремія Сміт. Аж надто виразно на це вказував спосіб і підготовка до викрадення її з квартири. Якби Лор’єрі хотів убити дівчину, міг би піти з нею в якесь відлюдне місце, а якби й убив, наприклад, під час сварки в її квартирі, лишилися б сліди.

«Смерть виявляється в дрібницях», — нагадала вона собі. Але ніщо не вказує на те, що Лара мертва.

— Прошу вас заспокоїтися й сісти.

Чоловік подивився на поліціянтку почервонілими очима й сів, шморгаючи носом.

— Гаразд.

У Сандри була причина на те, щоб пожаліти цього перелюбника. «Я не відрізняюся від нього», — подумала жінка. І згадала яскраво-зелену краватку. Однак не мала бажання ділитися цією історією з Лор’єрі.

— Лара не хотіла ставити вас перед фактом. Сказала, що вагітна, щоб дати вам шанс. Якщо дівчина жива і її знайдуть, вислухайте її.

Лор’єрі не міг сказати ані слова. Сандра квапливо зібрала фотографії, адже хотіла вже йти. Складала знімки в сумку, але через один необережний рух вони випали з рук і розсипалися підлогою. Асистент нахилився, щоб їх зібрати.

— Дозвольте, я допоможу.

— Я дам собі раду, — відбила Сандра. Зауважила, що поміж них опинилося фото священика зі шрамом на скроні.

— Це пенітенціарій, — озвався Лор’єрі.

Вона повернулася, прагнучи впевнитися, чи добре розчула.

— Ви знаєте цього чоловіка? — спитала Сандра, вказуючи на фотографію.

— Цього? Ні. Я мав на увазі його. — Лор’єрі сягнув по інше фото. — Святий Раймондо з Пеньяфорта. Ви хотіли дізнатися, що це за каплиця. Чи це теж був просто привід?

Сандра поглянула на фото. На ньому вівтарна ікона з тим домініканцем.

— Розкажіть мені про нього.

— Що ж, я знаю небагато. Картину намалювали в XVII столітті, вона висить у базиліці Санта-Марі-Сопра-Мінерва.

— Так, але я мала на увазі самого святого.

Лор’єрі підійшов до шафи з книжками. Пробіг поглядом по корінцях і взяв одну. Розгорнув, показав Сандрі репродукцію картини й прочитав підпис:

— Paenitentiaria Apostolica є конгрегацією Святого Престолу, яка займається гріхами, і брат Раймондо належав до тих її членів, котрі мали найбільший авторитет. У XIII столітті йому доручили розробити текст, що аналізував би справи совісті, аби полегшити роботу духівникам. Він написав Summa de Casibus Paenitentiae[26]. У ній було виділено однозначні критерії та відповідну покуту для різних гріхів.

Сандра пожалкувала, що раніше не пошукала інформацію про каплицю. Той, хто засунув листівку із зображенням святого і підписом «Фред» під двері її кімнати, хотів не просто влаштувати їй пастку.

Це місце щось значило.

Жінка не мала бажання повертатися до каплиці, де її намагалися вбити, однак вирішила: вона мусить дізнатися, що саме воно значить.

18:22

Талант Клементе полягав у здобутті інформації. Останніми днями Маркус бачив багато підтверджень його здібностей. І ніколи не питав, як Клементе це робить. Припускав, що черпає інформацію з архіву, але це було не єдине джерело.

Мало існувати місце, де сплітаються таємні ходи і де зібрана різна інформація. Церква завжди могла проникнути до світських установ або організованих груп, які могли становити для неї загрозу. Це була форма самозахисту.

Як часто повторював Клементе, Ватикан спокійно спостерігає.

Однак цього разу він перевершив самого себе. Ми сиділи в залі казино «Бінго» та спостерігали крізь одне з вікон за входом до будівлі, де мешкала родина Мартіні. У залі було повно гравців, і кожен зосереджений на грі.

— Батько Аліче завантажив у автомобіль дві великі валізи. — Клементе вказав на «Фіат-Мультіпла», припаркований на протилежному боці вулиці. — Він був дуже схвильований. Узяв тиждень відпустки і зняв з рахунку в банку чималу суму.

— Ти думаєш, він хоче втекти?

— Він чимось переймається, як гадаєш?

— Звідки ти знаєш, що в нього є пістолет?

— Торік він стріляв у чоловіка, який чіплявся до маленьких хлопчиків на дитячому майданчику. Не вбив, бо приїхала поліція. Він кинувся навтьоки, але ніхто з присутніх під час стрілянини не хотів свідчити проти нього, тож йому не змогли висунути обвинувачень: у квартирі не знайшли пістолета. Він не має дозволу на зброю, а значить, дістав її нелегально.

Чоловіка звати Бруно Мартіні. Маркус пригадав, що його донька зникла в парку.

— Людина, яка сама вимірює справедливість, — сказав він, похитавши головою. — Дідько, тільки цього бракувало.

— Після тієї події його кинула дружина, забравши другу дитину. Він не може змиритися зі зникненням Аліче. Три роки провадить приватне розслідування й часто конфліктує з поліцією. Удень працює водієм автобуса, уночі шукає доньку. Відвідує місця, де бувають педофіли і де нелегально займаються проституцією. — Він певний, що відшукає її.

— Гадаю, передусім він сподівається знайти пояснення, яке його трохи заспокоїть. — Маркус порівняв цю справу із ситуацією, у якій опинилася родина Рокка. Батьки Філіппо не піддалися, не відчинили дверей темним силам: не відповіли на зло, яке їм заподіяли, злом. — Бруно Мартіні йде на таку собі смерть.

Клементе був згоден із ним. Астор Ґояш — чоловік, до якого не можна наближатися. Його охоронці відкриють вогонь, перш ніж Мартіні вистрілить. Якщо він думає, що втече після цього, то дуже помиляється.

Очікуючи, поки Мартіні вийде з будинку, Клементе поділився з Маркусом іншими новинами.

— Поліція почала шукати Лару.

Маркус недовірливо глянув на нього.

— Відколи?

— Вони зіставили її зникнення з витівками Єремії. Це теж заслуга поліціянтки з Мілана, яка з ними співпрацює.

Маркус здогадався, що йдеться про жінку, з якою він уклав угоду, і не прокоментував слів приятеля. Але повідомлення його заспокоїло.

— Є ще дещо, — вів далі Клементе. — Лікарі виключили, що в Єремії був інфаркт. Підозрюють отруєння й чекають результатів токсикологічного дослідження. Отже, ти мав рацію.

— Я знаю, що це за речовина, — додав Маркус. — Сукцинілхолін. Він паралізує м’язи, що може скидатися на серцевий напад. І не залишає слідів у крові. — На його обличчі промайнув блиск задоволення. — Гадаю, мого таємничого колегу-пенітенціарія надихнуло самогубство Канестрарі.

Клементе здивовано поглянув на нього: його учень прекрасно склав усі іспити.

— Ти вже вирішив, що робитимеш, коли ця історія закінчиться?

Маркус радо працював би на користь інших, як священик із «Карітасу». Але сказав:

— Зараз я не думаю про це.

Вони поглянули у вікно й побачили, що Бруно Мартіні рушає до авто.

Клементе вручив Маркусові ключі від «Панди» й побажав успіху.

Увечері місто знелюднювалося, і «Фіат-Мультіпла» міг їхати швидко серед такого неквапного руху. Маркус їхав слідом, зберігаючи безпечну відстань, аби його не зауважили.

Мартіні покидав Рим — про це свідчили дорожні знаки. Однак перед цим він зупинився біля банкомата. Маркусові це здалося дивним, адже Клементе сказав, що того дня чоловік уже зняв гроші в банку. Він побачив, що той сів в автомобіль і поїхав, але менш ніж за десять хвилин знов зупинився, цього разу для того, щоб випити кави в переповненому барі, де відвідувачі дивилися матч. Бруно Мартіні ні з ким не привітався, і не здавалося, щоб хтось його впізнав. Випивши кави, чоловік заплатив і рушив далі в подорож. Подався до зони, перед якою стояло табло, що інформувало про заборону в’їзду, — знехтував ним і проїхав біля камери, наражаючись на штраф. Маркус не мав вибору й мусив прямувати за ним. Завернув на вулицю, що вела до північних передмість Рима. Наблизився до в’їзду на автобан і заплатив. За кілька хвилин зупинився втретє, щоб заправитися. Маркус чекав на нього на майданчику стоянки, за розподільником палива, і дивився в дзеркало заднього огляду, як той спокійно наповнив бак, а потім заплатив кредиткою. Відтак рушив, додержуючись поміркованої швидкості.

Маркус замислився, куди їде Мартіні. Мав таке враження, що щось проґавив.

Спочатку чоловік прямував у бік Флоренції, але за десять кілометрів зупинився на сервісному майданчику й зайшов до гриль-бару, а Маркус — за ним. Мартіні купив пачку цигарок і знову замовив каву. Маркус причаївся за стелажем із газетами, вдаючи, що переглядає тижневики, але не зводив з нього очей, коли той допивав каву біля стійки. Закінчивши, Мартіні поглянув в об’єктив камери охорони, розміщеної над касою, і завмер на декілька секунд.

«Хоче бути на запису», — подумав Маркус.

Мартіні відставив чашку й рушив униз сходами, що вели до туалету, Маркус пішов слідом. Насилу відчинив двері та, упевнившись, що вони самі, пройшов біля Мартіні, який мив руки. Маркус зупинився на відстані двох умивальників і відкрутив кран. Мартіні подивився на нього в дзеркалі, але без цікавості.

— Пане Мартіні, маєте потребу в алібі?

Запитання заскочило чоловіка.

— Про що ви кажете?

— Банкомат, автозаправка, сервісний майданчик — у всіх цих місцях є камери. З-поміж уболівальників, які зібралися в барі, щоб подивитися матч, теж буде хтось, хто звернув на вас увагу. Цікавий задум — сплатити штраф. І невеличка екскурсія автобаном, адже в’їзні брами реєструють в’їзд і виїзд. Залишаєте сліди, аби стало відомо, де ви були. А куди насправді ви їдете?

Чоловік підійшов до Маркусa, скорчивши грізну міну.

— Чого ви від мене хочете?

Маркус відповів йому таким самим поглядом, без тіні страху.

— Хочу вам допомогти.

Здавалося, у чоловіка чешуться руки, щоб його вдарити, але він стримується. Те, як він рухав великими долонями, а також уся його постава свідчили про рішучість. Він скидався на лева, ладного атакувати.

— Ви поліціянт?

Маркус не відповів, бажаючи не виводити його з омани.

— Альберто Канестрарі, Астор Ґояш — вам відомі ці імена?

Мартіні не зреагував, та здавався заскоченим.

— Ви знаєте їх, чи не так? — повторив запитання Маркус.

— Можна дізнатися, хто ти?

— Ти втікаєш, еге ж? Ти не відрізняєшся від мене: теж намагаєшся комусь допомогти. Кому?

Бруно Мартіні відступив на крок, немовби дістав кулаком в обличчя.

— Я не можу сказати.

— Мусиш, інакше все марно. Ця особа не зможе виміряти справедливість: помре сьогодні ввечері. — Маркус наблизився до нього. — Кому ти допомагаєш?

Чоловік сперся на умивальник і підніс долоню до чола.

— Вона прийшла до мене вчора, сказала, що її зниклий син мертвий і що вона може знайти вбивцю.

— Камілла Рокка. — Маркус цього не сподівався.

Мартіні кивнув.

— Нас об’єднало те, що сталося з нашими родинами три роки тому. Зниклі Аліче й Філіппо стали як брат і сестра. Я познайомився з Каміллою в комісаріаті, нас поріднило страждання. Камілла була зі мною, коли дружина мене покинула. Тільки Камілла мене розуміла. Тому я не міг їй відмовити, коли вона попросила про пістолет.

Маркус не вірив тому, що чув. Родина, яка змогла впоратися з нещастям і подбала про другу дитину, щоб спробувати знову стати на ноги. Це була лише видимість. Тепер він збагнув план Камілли. Вона не сказала нічого чоловікові. Скористалася тим, що він поїхав з міста, бо якби з нею щось сталося, він опікувався б дитиною. Тому сьогодні після полудня дитини не було вдома. Мати попросила когось посидіти з малюком.

— Камілла знала, що ти маєш пістолет. Ти дав його їй, а потім намагався забезпечити собі алібі на той випадок, якби щось не вдалося і поліція вийшла на тебе через зброю, адже ти вже нею користувався, коли вирішив, що сам виміряєш справедливість. — Маркус розумів, що заскочив його зненацька, і Мартіні вже не зможе заперечити.

— Чи Камілла сказала тобі, що думає зробити?

— Кілька днів тому хтось їй зателефонував. Анонімний співрозмовник поінформував: якщо вона хоче знайти людину, котра наказала вбити її сина Філіппо, повинна того самого вечора приїхати до одного готелю. І що замовника звуть Астор Ґояш.

— Який це готель? — поцікавився Маркус.

Мартіні понурив очі.

— Я розмірковував, що я зробив би в цій ситуації, — озвався за хвилину чоловік. — Я не знав, правда це чи недоречний жарт. Але через сумнів людина ладна повірити в усе. За цим сумнівом не до витримки. Це тортури, від яких можна збожеволіти.

— Тільки цих тортур не припинять постріли з пістолета. Будь ласка, скажи мені, де зараз Камілла Рокка.

— Готель «Екседра», номер триста три.

20:00

Температура знизилася на кілька градусів, і з’явився легенький серпанок, забарвлений у помаранчеві тони від світла ліхтарів. Здавалося, немовби десь пожежа. Сандра думала, що кожної миті може побачити полум’я.

На майдані з обеліском і слоном віряни спинялися, щоб поговорити після закінчення меси. Сандра протиснулася між ними й зайшла до базиліки Санта-Марія-Сопра-Мінерва. Цього разу храм стояв не порожній. У ньому були туристи й віряни. Їх присутність заспокоїла Сандру. Вона попрямувала до каплиці Святого Раймондо з Пеньяфорта. Жінка хотіла зрозуміти.

Діставшись скромного вівтаря, знов опинилася перед іконою святого. Праворуч від нього — фреска «Христос-Суддя між двома ангелами», огорнута димом від фігурок із воску та свічок. Хто знає, навіщо вони згорають і за які гріхи. Сандра вже розуміла сенс символів, що її оточували. Це було місце, де вимірюють справедливість.

«Трибунал совісті», — подумала вона.

Проти інших каплиць у базиліці ця була скромна й сира. Фрески зображали суд: суддею був Христос, обабіч нього стояли ангели, а святий Раймондо — пенітенціарій — представляв йому справу.

Сандра всміхнулася сама до себе. Знайшла підтвердження, що опинилася тут не випадково. Не була експертом з балістики, але тепер могла спокійно проаналізувати вчорашню стрілянину. Луна пострілів відбивалася в цілому храмі, що не дало їй змоги визначити, де стояв стрілець. Але після пригоди в тунелі під квартирою Лари сумнівалась, чи справді хтось хотів її вбити. У тунелі він мав досконалу нагоду, але не скористався з неї. Щось їй підказувало: це та сама особа.

Хтось, хто заманив її до базиліки, хотів перевірити, що вона знає. Давід дещо дізнався, мав інформацію, яку хтось за будь-яку ціну хотів знати. Хтось, хто спочатку налякав, а потім хвалився, що знає її чоловіка. Використав як приманку, щоб дістатися пенітенціарія. Тому опинився в тунелі. Сандра озирнулася через плече й побачила його в оточенні гурту вірян.

Шалбер до неї придивлявся. Не мав приводу ховатися.

Вона поклала руку на кобуру, яка була під блузою, щоб дати йому зрозуміти: тільки-но він зробить якийсь необережний рух, вона вистрілить. Шалбер розвів руки й підійшов до неї вільним кроком, даючи зрозуміти, що не має ворожих намірів.

— Чого ти хочеш? — спитала Сандра.

— Я припускаю, що ти вже все розумієш.

— Чого ти хочеш? — повторила вона трохи голосніше.

Шалбер поглянув на Христа-Суддю.

— Пояснити.

— Це ти в мене стріляв.

— Я засунув тобі під двері листівку зі святим і заманив тебе сюди, бо хотів добути фотографії Давіда. Але коли ти набрала номер мого мобільного, зрозумів, що мушу діяти, бо інакше все втрачу. Я імпровізував.

— Що дізнався мій чоловік про це місце?

— Нічого.

— Отже, ти вдавав, що рятуєш мені життя, ти зловживав моєю довірою й розказував казки про дружбу з моїм чоловіком. — Хотіла додати ще: ти затягнув мене до ліжка й дав мені зрозуміти, що відчуваєш до мене щось. Але передумала. — І все для того, щоб здобути фото священика зі шрамом на скроні?

— Я вдавав, що це правда, так само як і ти. Я здогадався, що ти мене обманюєш, що ти не показала мені всіх фото. А для мене брехуни не мають жодного шансу, я говорив тобі це, пам’ятаєш? Ти уклала із цим священиком якусь угоду, так? Маєш надію, що це допоможе тобі знайти вбивцю Давіда.

Сандра була розлючена.

— Тому ти за мною стежив. Хотів дізнатися, чи я знову з ним зустрінуся.

— Я стежив за тобою також тому, щоб захищати тебе.

— Замовкни, — кинула різко Сандра; обличчя її виявляло огиду та відразу. — Я не хочу слухати цю брехню.

— Але ти мусиш знати, що твого чоловіка вбив пенітенціарій.

Інформація вразила жінку, але вона намагалася цього не показати.

— Тепер тобі вигідно так говорити. Думаєш, я тобі повірю?

— Ти не замислювалася, чому певної миті Ватикан вирішив ліквідувати орден пенітенціаріїв? Що такого сталося, що Папа Римський зважився на це рішення? Щось, про що ніколи не сповіщали. Побічний ефект їхньої діяльності.

Сандра мовчала. Мала надію, що Шалбер говоритиме ще.

— Архів Paenitentiaria Apostolica є місцем, де здавна фіксують і аналізують зло. Однак кожен пенітенціарій має доступ лише до обмеженої частини документів, аби зберегти конфіденційність і тому що ніхто не витримає знання про зло в такому обсязі. — Сандра була зосереджена на тому, що він казав, тож Шалбер вів далі: — Ченці піддалися ілюзії: якщо зберуть якомога більше свідоцтв про скоєні гріхи, зрозуміють, яку роль зло відігравало в історії людства. Однак, попри всі зусилля щодо його класифікації, зло завжди знаходило спосіб вийти поза схеми й не дати нічого спрогнозувати. Завжди траплялися аномалії, незначні відхилення, тому пенітенціарії зі звичайних дослідників та архівістів перетворилися на слідчих, що вимірюють справедливість. Найважливішим, чого вони навчилися, було те, що раз генероване зло генерує наступне. Як хвороба. Але пенітенціарії не взяли до уваги, що зло може вплинути і на них, адже вони люди.

— Ти хочеш сказати, що з плином часу зло завело їх на бездоріжжя?

Шалбер кивнув.

— Не можна мати справи з темною силою й не відчувати її впливу. Пенітенціарії не знали всього вмісту архіву, тож не дивно, що з плином років дещо важливе загубилося. — Тон Шалберa злагіднів. — Подумай, Сандро, адже ти поліціянтка, чи завжди тобі вдається відділяти приватне життя від того, що ти бачиш на місцях злочину, які документуєш? Чи щось із цього болю, цього страждання, цього негідництва ти несеш за собою додому?

Вона згадала яскраво-зелену краватку Давіда. Розуміла, що Шалбер може мати рацію.

— Скільки колег піддалося через це темній силі? Скільки перейшло на той бік барикади? Криміналісти, які мають бездоганну службу, дають підкупити себе якомусь торговцеві наркотиками. Поліціянти, яким ти доручила б життя, забувають про свою роль і по-звірячому б’ють підозрюваного під приводом, що хочуть примусити його говорити. Ті, хто зловживає владою і дає себе підкупити, — люди, які зрозуміли, що нічого не вдасться зробити. Хоча вони намагалися боротися, зло завжди діставало перемогу.

— Це винятки.

— Я знаю, я теж поліціянт. Але це не значить, що зі мною не може статися такого.

— І це сталося з пенітенціарієм?

— Отець Девок не міг із цим погодитися. Він і надалі таємно вербував священиків. Був переконаний, що йому вдасться опанувати ситуацію, але через довірливість він заплатив за це життям.

— Тому ти не знаєш, ким була людина, яка вбила Давіда. Може, це навіть той священик зі шрамом на скроні.

— Я справді не знаю.

Сандра поглянула на нього уважно, розмірковуючи, чи він щирий. Потім усміхнулася й похитала головою.

— Яка я ідіотка: небагато мені треба, щоб я знов потрапила у твою пастку.

— Ти не віриш мені?

Сандра поглянула на нього вороже.

— Я маю право припускати, що ти сам міг бути вбивцею мого чоловіка, — сказала жінка, наголошуючи на словах «мого чоловіка», немовби хотіла підкреслити різницю між ним і Давідом, а також те, як небагато вартує для неї ніч, яку вони провели разом.

— Що я маю зробити, аби переконати тебе, що це не так? Хочеш, щоб я допоміг тобі знайти вбивцю?

— З мене досить угод. Крім того, є простіший спосіб.

— Який?

— Ходи зі мною. Тут є комісар, якому я довіряю, Камуссо. Ми розповімо йому все і попросимо про допомогу.

Шалбер розмірковував протягом хвилини.

— Ясно. Чом би й ні? Їдьмо до нього відразу, — сказав він урешті.

— Добре. Та коли ми виходитимемо звідси, іди попереду.

— Якщо так ти будеш спокійніша.

Шалбер рушив навою.

Наближався час зачинення базиліки, і віряни збиралися біля головного виходу.

Сандра йшла на відстані кількох метрів за агентом, а він ще якийсь час оглядався, щоб перевірити, де вона. Незабаром змішався з гуртом людей, що стояли біля дверей, але Сандра стежила за ним. Шалбер поглянув на неї та розвів руками, даючи зрозуміти, що не має впливу на те, що коїться. За хвилину вона теж застрягла в натовпі вірян, які повільно рухалися. Чоловік попереду спіткнувся і впав. Пролунали голоси обурення на адресу особи, яка його підштовхнула. Сандра здогадалася, що сталося, і насилу протиснулась уперед. Але не спостерегла вже спини агента. Розштовхуючи людей ліктями, вона змогла врешті дістатися дверей. Коли вийшла надвір, упевнилася, що Шалбер зник.

20:34

Досить було одного телефонного дзвінка, щоб підштовхнути Каміллу Рокка. Без жодного доказу чи свідчення.

Нарешті вона знала ім’я та прізвище — Астор Ґояш. І їй цього вистачало.

Готель «Екседра» був збудований на старовинному П’яцца-дель-Екседра. У п’ятдесятих роках майдан дістав назву П’яцца-дель-Репуббліка, але римляни її не сприйняли й надалі користалися попередньою. Неподалік виднілися руїни терм Діоклетіана.

Готель люкс стояв навпроти великого фонтану Наяд, ліворуч від майдану.

Маркусові потрібно було півгодини, щоб доїхати сюди з автобану. Він сподівався, що встигне стримати Каміллу, перш ніж вона вчинить щось невідворотне.

Чоловік не знав, що на нього чекає. Не знав також, чому загинув малий Філіппо. Цього разу таємничий пенітенціарій не дав йому жодної стежки.

«Ти рівний із ним за здібностями. Ти такий, як він», — сказав Клементе.

Але це була неправда. Маркус навіть не намагався здогадатися, де ховається його колега. Був, однак, певен, що він за ним спостерігає, стежить за кожним його рухом. «Колись він з’явиться», — сказав собі Маркус. Був переконаний, що врешті вони зустрінуться. І що той усе йому пояснить.

Маркус зайшов у готель, оминувши сторожа в циліндрі та лівреї. Мармур блищав у світлі кришталевих люстр, усюди була розкіш. Він зупинився в головному холі й замислився, як відшукати Каміллу.

Побачив численний гурт молоді у вечірньому вбранні, які саме входили. Цієї миті до рецепції підійшов посильний, несучи великий пакунок із червоним бантом.

— Це для пана Астора Ґояша.

Портьє вказав рукою на залу.

— День народження на терасі.

Маркус пригадав, що в будинку Камілли Рокка бачив пакунок із подарунком, а також нову сукню.

Помітив, що посильний стає разом з іншими гостями біля ліфту.

Тих, хто в нього сідав, контролювали двоє здорованів — ті, які бігли за Маркусом, коли він навідався в кабінет Канестрарі, а потім у клініку.

Цього вечора Астор Ґояш напевно тут, але ніхто чужий не зможе до нього підійти. Однак таємничий пенітенціарій підказав Каміллі якийсь спосіб.

Маркус повинен дістатися в номер триста три, перш ніж там опиниться Камілла.

Двері готелю відчинилися, і увійшов гурт охоронців, що оточували не дуже високого чоловіка, близько сімдесяти років. Він був сивий, мав обгоріле, зоране зморшками обличчя та крижаний погляд.

Астор Ґояш.

Маркус обдивився хол, побоюючись, що зненацька з’явиться Камілла. Ґояшa провели до іншого ліфта. Коли за ними зачинилися двері, Маркус звернувся до портьє, питаючи про номер, який зарезервував недавно, послуговуючись мобільним Бруно Мартіні. Портьє попросив документ, і Маркус показав фальшивий дипломатичний паспорт із гербом Ватикану, який Клементе дав йому на початку підготовки.

— Чи пані Камілла Рокка вже приїхала?

Портьє поглянув на нього уважно, не певен, чи давати таку інформацію. Маркус витримав його погляд, а портьє обмежився тим, що підтвердив: пані поселилася годину тому. Маркусові цього було задосить. Подякував і взяв електронний ключ — його номер розташований на третьому поверсі. Маркус попрямував до іншого ряду ліфтів, за якими не стежили люди Ґояшa. Опинившись у кабіні, натиснув кнопку четвертого поверху.

Двері відчинилися, і Маркус побачив довгий коридор. Роззирнувся, але не помітив жодного готельного охоронця. Це здалося йому дивним. Читаючи номери на дверях, він рушив до номера триста три. Завернув за ріг і за десять метрів опинився перед потрібними дверима. І тут не було нікого з охорони, що теж здалося йому дивним. Мабуть, вони були разом з Ґояшем. На ручці висіла картка з написом: «Не турбувати». Маркус постукав.

Десь за двадцять секунд він почув жіночий голос:

— Хто там?

— Служба охорони готелю. Вибачте, що я вас турбую, але зафіксовано сигнал датчика диму у вашому номері.

Замок клацнув, і двері відчинили. З великим подивом Маркус побачив ясноволосу дівчину, яка могла мати щонайбільше чотирнадцять років. Вона була оповита рушником і мала затуманений погляд, як після вживання наркотику.

— Я запалила цигарку. Не думала, що роблю щось погане, — виправдовувалася вона.

— Вибачте, але мушу перевірити.

Не чекаючи запрошення, Маркус увійшов.

Це були апартаменти люкс. Перша кімната влаштована як вітальня, на підлозі темний дерев’яний паркет. Перед величезним плазмовим телевізором стояли диван і бар на коліщатах. У кутку лежали пакунки з подарунками. Маркус роззирнувся.

Здавалося, що, крім дівчини, нікого немає.

— Чи є пан Ґояш?

— У ванній. Якщо хочете, я його покличу.

Маркус попрямував до сусідньої кімнати. Дівчина рушила за ним, забувши зачинити двері.

— Гей, куди ви йдете?

У кімнаті стояло велике незастелене ліжко. На столику із дзеркалом розсипаний кокаїн і скручена банкнота. Телевізор був увімкнений, на екрані мерехтів якийсь відеокліп.

— Прошу негайно звідси вийти, — різко сказала дівчина.

Маркус затулив їй рота рукою й поглянув на неї, даючи зрозуміти, що має бути тихо. Підійшов до дверей ванної й запитально зиркнув на дівчину. Вона кивнула головою на знак, що Ґояш всередині. Музика, що долинала з телевізора, не давала змоги почути, що робить Ґояш.

— Озброєний?

Дівчина похитала головою. Маркус здогадувався, що через цього підлітка болгарський аферист звільнився від охоронців. Перед урочистим прийомом хотів улаштувати собі невеличкий подарунок із сексу й кокаїну.

Маркус уже збирався попросити дівчину, щоб та вийшла до другої кімнати, аж тут, озирнувшись, побачив на порозі Каміллу Рокка. На підлозі — відкритий пакунок із подарунком. Вона тримала в руці пістолет. В очах була ненависть.

Він простягнув руку, немовби хотів її стримати. Дівчина писнула, але голос заглушила рок-композиція, що линула з телевізора. Маркус відсунув її вбік, і налякане дівча кинулося на ліжко й зіщулилося.

Камілла важко дихала.

— Астор Ґояш? — Очевидно, вона знала, що має побачити перед собою сімдесятирічного чоловіка.

— Я знаю, що ти хочеш вчинити, але так нічого не владнаєш, — сказав спокійно Маркус.

Жінка зауважила світло під дверима ванної.

— Хто там? — спитала вона, підносячи пістолет.

Маркус розумів, що вона вистрілить, коли двері відчинять.

— Послухай мене. Подумай про свою дитину. Як її звати? — Хотів відтягти час, але Камілла не відповідала, тільки вдивлялася у двері. Спробував ще раз: — Подумай про свого чоловіка. Ти не можеш залишити їх самих.

На очах Камілли блиснули сльози.

— Філіппо був такою милою дитиною, — прошепотіла вона.

Маркус вирішив бути твердим.

— Ти подумала, що станеться, коли натиснеш на спусковий гачок? Як почуватимешся потім? Запевняю, нічого не зміниться, усе лишиться так, як є. Ти не відчуєш полегшення. Надалі буде важко. Чого ти досягнеш?

— Не існує іншого способу, щоб виміряти справедливість.

Маркус знав, що жінка має рацію. Бракувало доказів, які могли б пов’язати Астора Ґояша з Канестрарі й Філіппо. Єдиний — кістку, знайдену в клініці, — забрали його люди.

— Ти не виміряєш справедливості, — сказав чоловік рішуче і співчутливо. — Помста не єдиний спосіб, який тобі лишився.

Він розпізнав у Камілли той самий погляд, який бачив у Раффаеле Альтьєрі, перш ніж той убив батька. Так само П’єтро Дзіні готувався виміряти справедливість Федеріко Ноні замість видати його поліції. Тому знав, що, коли двері ванної відчинять, Камілла натисне спусковий гачок.

Вони побачили, що ручка рухається. Світло у ванній погасло, і двері прочинили. Дівчина з ліжка скрикнула. У дверях з’явилася постать у білому халаті. Ця постать втупилася в дуло пістолета, а скам’янілі очі враз наповнилися сльозами. Це був не сімдесятирічний стариган. У дверях стояв юнак років п’ятнадцяти.

Маркус поглянув на Каміллу, яка свердлила поглядом хлопця.

— Де Астор Ґояш? — спитала вона.

Хлопець відповів так тихо, що ніхто його не почув.

— Де Астор Ґояш? — повторила Камілла, тримаючи його на мушці.

— Це я, — пробурмотів той.

— Ні, не ти, — відказала Камілла.

— То, може, ідеться про мого дідуся. Нагорі відбувається урочистий прийом на мою честь. Він там.

Камілла усвідомила помилку й завагалася. Маркус із цього скористався, щоб підійти та покласти руку на пістолет, а потім натиснув, щоб вона повільно опустила зброю.

— Ми виходимо, — сказав Маркус. — Нам нема чого тут робити. Навряд чи ти хочеш убити цього хлопця тільки тому, що його дідусь причетний до смерті твого сина? Це була б навіть не помста, а жорстокість. А я знаю, ти на таке не здатна.

Камілла вже хотіла його послухати, але вмить передумала. Маркус, простеживши за її поглядом, побачив, що вона знов приглядається до юнака. Камілла вдивлялася в його грудну клітку під розхристаним халатом. Жінка рушила до нього, і хлопець відступив, опершись спиною на стіну. Камілла обережно розтулила пілки халата, оголяючи довгий шрам, що був у хлопця на груднині.

Маркусa затрусило, він задихався. «Господи, що вони накоїли!» — подумав чоловік.

Онукові Астора Ґояша було стільки само років, що й Філіппо Рокка. Альберто Канестрарі був хірургом. Три роки тому він вчинив убивство на замовлення, щоб здобути серце.

«Але Камілла напевно не могла цього домислити», — сказав собі Маркус. Усупереч тому щось — передчуття, материнський інстинкт, шосте почуття — наказало їй підійти до хлопця. Вона поклала руку на його груди й протягом довгої хвилини прислухалася до серцебиття.

Камілла і хлопець дивилися одне на одного. Чи мати Філіппо шукала в його очах вогника, який підказав би, що це її син? Чи, може, якимось чином збагнула, що на неї зараз дивиться Філіппо?

Цього Маркус не знав, але усвідомив, що єдиний доказ, який міг би пов’язати старигана Астора Ґояша зі смертю дитини, уміщений у грудях його онука. Досить порівняти ДНК тканини, одержаної з органа, з ДНК батьків Філіппо. Однак Маркус не був певний, чи в такому разі здобуття справедливості втішить стражденну матір. Він вирішив мовчати. Хотів просто забрати Каміллу з номера. Ця жінка має дитину, про яку їй варто думати.

Маркус обійняв її за плечі, щоб провести до дверей. Камілла послухалася, відірвавши долоню від грудей хлопця, немовби востаннє на прощання пестячи його.

А потім рушила з Маркусом до дверей. Вони йшли коридором до ліфта. Несподівано Камілла обернулася до чоловіка, немов лише тепер усвідомила його присутність.

— Я знаю, хто ти. Священик, еге ж?

Маркус не відповів, тільки кивнув.

— Він говорив мені про тебе.

Чоловік здогадався, що Камілла має на увазі таємничого пенітенціарія, і не урвав її.

— Тиждень тому мені сказали по телефону, що я тебе тут зустріну. — Камілла схилила голову й поглянула на нього з дивним виразом обличчя. Було враження, що вона боїться за нього. — Просили, щоб я тобі сказала: ви зустрінетеся там, де все почалося. «Але цього разу ти муситимеш шукати диявола».

22:07

Сандра сіла в автобус номер п’ятдесят два на колі на П’яцца-сан-Сільвестро, щоб зійти на вулиці Віа-Паїзьєлло. Звідти дев’ятсот одинадцятим автобусом дісталася П’яцца-Евкліде. Спустилася на підземний залізничний вокзал і сіла на потяг, що приїхав до Рима з Вітербо та долав останній відтинок підземним тунелем, що з’єднує північні квартали столиці з центром. Єдина зупинка — П’яцца-Фламіно. Там пересіла в метро, щоб вирушити у квартал Ананьїна. Діставшись зупинки Фуріо-Камілло, вийшла і спіймала таксі.

Кожна пересадка тривала декілька секунд, і маршрут був випадковий, вибраний лише для того, щоб відірватися від тих, хто міг на нею стежити.

Сандра не довіряла Шалберові. Агент Інтерполу виявився спритним, передбачив її кроки. Він зміг від неї втекти, але попри це жінка була певна, що він причаївся десь поблизу, щоб знов ступати за нею як тінь. Однак Сандра мала надію, що тепер він її загубив.

Перед поверненням до готелю надумала зайти з візитом до нового знайомого.

Таксі довезло її до головного входу великої поліклініки. Останній відтинок долала пішки, керуючись вказівниками.

Урешті дісталася невеличкої будівлі, де містилося відділення інтенсивної терапії. Працівники клініки «Джемеллі» називали його «межею».

Пройшла через перші розсувні двері й опинилася в залі очікування, де стояли чотири ряди спарених пластикових стільців. Вони були сині, як і стіни навколо. Той самий колір мали й батареї, халати лікарів і медсестер, навіть автомат питної води.

Другі двері були бар’єром безпеки. Щоб іти далі — у відділення інтенсивної терапії — слід було мати ключ, який вводив у дію електронний замок.

Біля входу був поліціянт. Його присутність свідчила, що у відділенні є пацієнт, який може бути небезпечним. Сандра показала колезі поліційне посвідчення, і медсестра звеліла їй надіти бахили, стерильний халат і шапочку, після чого впустила досередини.

Сандра побачила перед собою довгий коридор, який скидався на акваріум у Генуї, де вона бувала кілька разів із Давідом. Вона обожнювала риб і цілими годинами могла приглядатися, як загіпнотизована, до їхніх рухів. Тепер перед нею тягнулися скляні стіни, за якими були реанімаційні зали. Світло горіло неяскраве, навколо панувала дивна тиша. Але тільки-но до неї прислухатися, можна було виловити тихі відгомони, такі як дихання чи биття серця.

Здавалося, усе тут занурене в сон.

Прямуючи підлогою з лінолеумом, Сандра оминула бокс, де в напівтемряві перед обладнанням з моніторами сиділи дві медсестри: на їхні обличчя падав відблиск з екранів із показниками життєдіяльності. Позаду за металевим столом сидів молодий лікар і щось писав.

Дві медсестри і лікар — колектив на нічному чергуванні. Сандра відрекомендувалася та спитала, де палата Сміта.

Мимохідь вона придивлялася до людей, що незворушно лежали, занурені в тишу. Попрямувала до останньої скляної перегородки. Наближаючись, зауважила, що хтось сидить біля пацієнта. Це була маленька молода жіночка в білому халаті, приблизно її віку. Сандра підійшла. У палаті стояло шість ліжок, але тільки одне було зайняте.

Єремія Сміт був інтубований, і його груди підводилися й розмірено спадали. Здавалося, він значно старший за п’ятдесят років.

Аж ось лише тепер молода жінка озирнулася, і Сандрі здалося, що вона її знає. За секунду пригадала, де вже її бачила, і спогад змусив затремтіти.

Біля ліжка цієї потвори сидів двійник однієї з його жертв.

— Тереза, — мовила Сандра.

Жінка всміхнулася.

— Я Моніка, її сестра-близнючка.

Це була не просто сестра однієї з невинних жертв Єремії, а й лікарка, яка врятувала йому життя.

— Я Сандра Веґа, з поліції. — Вона простягнула руку, щоб привітатися.

А дівчина її обійняла.

— Ти тут уперше? — спитала Моніка.

— Звідки ти знаєш?

— Я бачу, як ти на нього дивишся.

Сандра зиркнула на Єремію Сміта ще раз.

— Як, як я на нього дивлюся?

— Так би мовити, як на золоту рибку в акваріумі.

Поліціянтка всміхнулася й похитала головою.

— Я сказала щось недоречне? — спитала лікарка.

— Ні, нічого. Не переймайся.

— Я приходжу сюди щовечора. Перед нічним чергуванням або коли йду з денного. Сиджу чверть години, а потім іду. Не знаю, чому я це роблю.

Сандру захопила відвага Моніки.

— Чому ти його врятувала?

— А чому ви всі безперестанно про це питаєте?

Тим часом лікарка не була роздратована.

— Доречним було б запитання про те, чому я не залишила його помирати. Це ж геть різні речі, чи не так?

А й справді, Сандра про це не думала.

— Якщо ти поцікавишся, чи хотіла б я вбити його тепер, я відповім, що пішла б на це, якби не боялася наслідків. І який був сенс лишити його там помирати? Як нормальну людину, що доходить межі й помирає? Він не такий, як інші. І не заслуговує на це. Моя сестра не мала такої можливості.

Сандра замислилася. Вона шукала вбивцю Давіда й вирішила, що має знати правду, аби зрозуміти причину чоловікової смерті. Виміряти справедливість. Та як вона повелася б, якби була на місці Моніки?

Молода лікарка мовила:

— Ні, моя помста — дивитися, як він тут лежить. Жодного процесу, жодного судді. Ніяких законів і оскаржень. Жодної психіатричної експертизи й жодної пом’якшувальної обставини. Справжньою відплатою є певність, що він лишиться в цьому стані, буде в’язнем свого тіла. Із цієї в’язниці він напевно вже не вийде. А я зможу приходити щовечора, щоб поглянути йому в обличчя й сказати собі, що справедливість існує. — Вона повернулася до Сандри. — Скільки людей з-поміж тих, чиїх близьких убили, може радіти такому привілею?

— Твоя правда.

— Я робила йому масаж серця, поклавши долоні на це татуювання. «Убий мене». — Моніка відразливо здригнулася. — На моєму одязі лишився сморід його випорожнень, його сечі, а між пальцями — його слина. — Вона замовкла на хвилину. — У моїй роботі трапляється всяке. Хвороба зрівнює рахунки. Але правда в тім, що ми, лікарі, нікого не рятуємо. Бо кожен рятується сам. Обираючи краще життя, власний шлях. Кожен закінчить у своїх випорожненнях, і тільки того дня ми виявимо, хто ми насправді.

Сандру здивувала мудрість лікарки. Адже ця жінка її віку здавалася такою тендітною. Поліціянтці хотілось лишитися тут і розмовляти.

Моніка поглянула на годинник.

— Вибач, що затримала. Я піду, скоро чергування.

— Приємно було познайомитись. Сьогодні я дечого в тебе навчилася.

Лікарка всміхнулася.

— Мій батько каже, ми ростемо зокрема й завдяки силі, з якою нам дають ляпаси.

Сандра дивилася на лікарку, поки та віддалялася порожнім коридором. У її голові знову з’явилася та думка. Але й цього разу Сандра її відігнала: переконання, що це Шалбер убив чоловіка. І вона пішла з ним до ліжка. Але вона потребувала тих пестощів. Давід зрозумів би це.

Вона підійшла до стерильного контейнера, вийняла з нього маску і вдягла. А потім переступила поріг маленького пекла, у якому був лише один проклятий.

Наближаючись до ліжка Єремії Сміта, лічила кроки. Шість. Ні, сім. Втупила в нього погляд. Золота рибка була на відстані руки. Із заплющеними очима, оточена крижаною байдужістю. Ця людина не пробуджувала ніяких почуттів. Ані страху, ані співчуття.

Біля ліжка стояло крісло. Сандра сіла. Обіперла лікті на коліна, сплела пальці й нахилилася до лежачого. Подумала, що хотіла б прочитати його думки й зрозуміти, що скерувало його до вчинення зла. У цьому полягає робота пенітенціарія. У дослідженні людської душі, у пошуку глибших мотивацій до дій. Натомість вона як фотограф-криміналіст приглядалася до зовнішніх ознак, ран, які зло залишає у світі.

Згадала темне фото з плівки, зняте «лейкою».

«Це моя межа», — сказала вона собі. Не маючи кадра, утраченого безповоротно, мабуть, через хибну установку затвора фотоапарата, вона не могла далі слідувати шляхом, який указав Давід. Невідомо, чи є що-небудь на тому фото.

Те, що Сандра могла побачити на фотографіях, було для неї джерелом інформації, але також бар’єром. От якби хоч раз узяти й зазирнути в глибину своєї душі, а потім видобути все назовні, намагаючись знайти дорогу, що веде до прощення. Тож вона заговорила до Єремії Сміта:

— Я хочу розповісти тобі історію яскраво-зеленої краватки. Це сталося за кілька тижнів до вбивства мого чоловіка. Давід повернувся з тривалого службового відрядження. Усе було як завжди, коли ми бачилися після довгої перерви. Ми святкували вдвох. Решта світу лишилася поза стінами квартири, а ми почувалися так, мовби були єдиними представниками людського виду. Ти розумієш, що я маю на увазі, ти переживав колись щось таке? — Вона усміхнено похитала головою. — Ні, напевно, ні. Принаймні того вечора вперше, відколи ми познайомилися, я мусила вдавати, що кохаю його. Давід поцікавився: «Ну як, усе добре»?» Скільки разів ми ставимо це запитання, не чекаючи щирої відповіді. Сказавши, що все гаразд, я збрехала. За декілька днів до того я була в лікарні, зробила аборт. — Сандра відчула, що до очей підступають сльози. — У нас були всі можливості, щоб стати чудовими батьками, ми кохалися, довіряли одне одному. Але він був репортер, безперервно подорожував, фотографував війни, революції та інші події. А я — поліціянтка. Ти не можеш народити дитя, якщо ризикуєш життям на роботі так, як Давід. І якщо бачиш те, що я змушена бачити щоденно на місцях злочину. Забагато насильства, забагато страху, це завадило б дитині, — сказала Сандра переконано, без натяку на каяття. — У цьому полягає мій гріх. Це буде зі мною до кінця життя. Але я не можу собі пробачити, що не дала змогу Давідові висловитися. Скористалася його відсутністю й вирішила сама. — Обличчям Сандри майнула гірка посмішка. — Коли після аборту я повернулася додому, знайшла у ванній тест на вагітність. Моя місячна дитина, чи як її можна назвати, зосталася там, у лікарні. Я відчувала, як вона в мені вмирає, а потім покинула її. Це страшно, як вважаєш? У всякому разі я подумала, що ця істота заслуговувала принаймні на поховання. Я взяла коробку та поклала в неї тест і кілька предметів, які належали її мамі й татові. Зокрема і ту єдину Давідову краватку. Яскраво-зелену. Потім я поїхала автомобілем аж до Телларо, містечка в Ліґурії, де ми були у відпустці. І вкинула все те в море. — Сандра зітхнула. — Я ніколи нікому про це не розповідала. І мені здається абсурдним, що я розповідаю все саме тобі. А тепер найважливіше. Раніше я була переконана, що сама заплачу за наслідки мого вчинку. Але несвідомо спричинила катастрофу. Потім я все зрозуміла, але було запізно. Разом із любов’ю, яку я мала відчути до дитини, я викинула і почуття до Давіда. — Жінка витерла сльозу. — Я цілувала його, пестила, кохалася з ним і нічого не відчувала. Нірка, яку ця дитина стала довбати в мені, щоб жити, перетворилася на порожнечу. Я знов покохала чоловіка вже після його смерті.

Сандра схрестила руки на грудях і розплакалася. Сльози струменіли, але не давали полегшення. Вона не могла їх стримати. Це тривало кілька хвилин, а потім, коли жінка висякалася й заспокоїлася, їй хотілося сміятись. Сандра була виснажена, але, хоч як важко це зрозуміти, у цьому було щось добре. «Ще п’ять хвилин», — сказала вона собі. Лише п’ять. Цокання кардіографа, під’єднаного до грудей Єремії Сміта, ритмічне «посопування» дихального апарата, який підтримував його життя, діяли на неї гіпнотично і відпружливо. Вона на хвилину заплющила очі та, не усвідомлюючи цього, заснула.

Уві сні побачила Давіда. Його усмішку. Розпатлане волосся. Щирий погляд. Ту міну, яку він корчив щоразу, коли бачив її сумною й замисленою. Тоді він висував нижню губу і схиляв голову. Тепер він узяв її обличчя в долоні й прихилив до себе, щоб поцілувати. «Усе гаразд, Джинджер». Вона почувалася піднесено і спокійно. А потім чоловік попрощався помахом руки й віддалився, танцюючи, відстукуючи ритм підборами та співаючи їхню пісню, «Cheek tо Cheek». Поки Сандрі здавалося, що це голос Давіда, і вона бачила уві сні всю ту сцену, — вона не могла знати, що голос насправді належить комусь іншому.

У палаті хтось співав.

22:17

Побачивши, як Камілла Рокка кладе руку на груди хлопця, що мав серце її сина, Маркус подумав, що якась невидима милосердна сила керує його життям. Він повторював собі, що ми, незначущі піщинки величного космосу, не заслуговуємо, щоб нами цікавився якийсь Бог. Але зараз Маркус був ладний змінити свою думку.

«Ми зустрінемось там, де все почалося».

Він мав упізнати свого супротивника. Мав здобути нагороду — порятунок Лари. І місцем, де все почалося, була вілла Єремії Сміта.

Маркус зупинив «Фіат-Панду» перед головною брамою. За домом уже не стежив поліціянт, а якийсь час тому з вілли поїхали і криміналісти. Там панувала атмосфера спустошення й пригніченості, як і тоді, коли ще не була розкрита таємниця вілли. Маркус рушив до будинку. Силі сутінків протистояло тільки світло місячної повні.

Дерева вздовж головної алеї колихалися від подувів холодного вітру. Шелестіння листя під черевиками було схоже на спалахи сміху, які проносилися повз нього, щоб затихнути за його спиною. Статуї, що прикрашали занедбаний сад, вдивлялися в нього порожніми очицями.

Чоловік підійшов до будинку. На дверях і вікнах були печатки. Насправді Маркус не сподівався, що пенітенціарій чекатиме тут на нього. Отримане послання було цілком зрозуміле.

«Але цього разу ти муситимеш шукати диявола».

Це його останнє випробування. А потім він мав дістати пояснення.

Чи має він шукати якогось надприродного знаку? Маркус сказав собі, однак, що пенітенціарії ніколи не цікавилися дияволом — навпаки, були чи не єдиними членами Церкви, які піддавали сумніву його існування. Завжди вважали його за зручний привід, вигаданий людьми, які хотіли уникнути відповідальності за свої гріхи й виправдати вади.

Диявол існує тільки тому, що люди негідні.

Маркус зняв печатки з дверей і ввійшов. Світло місяця не полинуло за ним, зупинилося на порозі. Він не почув жодного звуку, не побачив слідів чиєїсь присутності. Вийняв із кишені ліхтар і рушив коридором, освітлюючи собі дорогу. Він пам’ятав перший візит, коли розв’язував загадку з цифрами на звороті картин. Усе-таки щось могло випасти з його уваги, адже пенітенціарій хотів, щоб він сюди повернувся. Маркус дістався приміщення, у якому знайшли Єремію Сміта в передсмертному стані.

«Диявол тут більше не живе», — подумав Маркус.

Цього разу чогось бракувало. Криміналісти прибрали перекинутий столик, рештки чашки з-під молока і крихти печива. А також латексні рукавички, шматки марлі, шприци й канюлі, використані групою швидкої допомоги під час реанімування виродка. Не було предметів, що належали його юним жертвам, — стрічки для волосся, коралового браслета, рожевого шарфа й ролика, — за їх допомогою він закликав духи дівчат, щоб ті складали йому товариство довгими самотніми ночами.

Але й попри ці предмети запитань залишалося ще багато.

Яким чином Єремія Сміт — обмежена людина, нетовариська, позбавлена привабливості — зумів завоювати довіру цих дівчат? Де тримав кожну з них ув’язненою цілий місяць, перш ніж позбавляв життя? Де ховав Лару? Маркус не замислювався, чи вона ще жива. Він виконував завдання з величезною самопожертвою, тож не припускав думки про трагічний фінал.

Роззирнувся. Аномалія. Був певен: знак, який шукає, не надприродний, але в нім криється те, що може розпізнати лиш людина, яка вірить в Бога. Наразі мав послуговуватися своїм талантом, хоч сумнівався, що має його.

Маркус обвів поглядом кімнату, шукаючи чогось, що порушує її звичайність. Шукаючи маленьку тріщину в інший вимір. Шпарину, через яку зло виходить на світ.

«Є місце, у якому світло зустрічається з темрявою… Ми хранителі цієї межі. Але всупереч усьому іноді через неї щось продирається».

Його погляд зупинився на вікні. Місяць за склом на щось йому вказував. Це щось розправило крила й дивилося на нього. Кам’яний ангел кликав його до себе. Він стояв посеред саду, як і решта статуй. Писання каже, що перед падінням Люцифер був ангелом. Улюбленцем Бога. Пригадавши це, Маркус вибіг на вулицю.

Він зупинився перед високою фігурою, оповитою тьмяним світлом.

Придивляючись до землі біля підніжжя ангела, Маркус пригадав, що поліція нічого тут не знайшла. Якби там щось було, собаки мали б рознюхати. Але через зливи останніх днів, можливо, тварини не розпізнали запахів.

Маркус торкнувся руками підніжжя статуї, а тоді що було сили посунув. Ангел піддався, і під ним виявився залізний люк. Не замкнений. Досить було схопитися за дужки й потягнути.

З похмурого льоху полинув, наче смердюче дихання, насичений запах вогкості. Маркус посвітив ліхтарем і побачив шість сходинок, що вели вглиб. Але звідти не долинало жодного відголосу, жодного звуку.

— Ларо! — покликав чоловік, потім ще раз, але не почув відповіді й узявся ступати вниз.

Освітив ліхтарем смутне низьке приміщення з укритою кахлем підлогою, яка поступово нахилялася вниз. Колись на цьому місці мав бути басейн, але хтось перетворив його на схованку.

У світлі ліхтаря Маркус намагався помітити людину. І вже побоювався, що знайде саме тіло. Проте Лари там не було. Тільки стілець.

«Собаки нічого не відчули ще й через це», — подумав він. Але то було місце, у якому Єремія тримав їх і вбивав. Зі стін не звисали ланцюги, з допомогою яких він міг катувати їх для власної «насолоди», не було ліжка чи якихось ніш, де він ґвалтував би дівчат. «Ані катування, ані насильства», — міркував собі Маркус. Єремія не торкався своїх жертв. Усе зводилося до стільця, а біля нього лежала мотузка, якою монстр їх прив’язував, а також таця і двадцятисантиметровий ніж. На цьому вичерпувалася схиблена фантазія недолюдка.

Маркус підійшов до стільця, побачив конверт і відкрив його. Там був план квартири Лари, на якому зазначено потаємний люк у ванній. Був список місць, які відвідувала дівчина, розклад її занять. Записи, що пояснювали задум про додавання наркотику в цукор. Урешті фото усміхненої студентки. На її обличчі червоним чорнилом був виведений знак запитання. «Ти граєш зі мною», — пробурмотів Маркус. У конверті лежали докази, що це Єремія викрав дівчину. Однак не було слідів Лари. Як і пенітенціарія, який привів його сюди. Маркус кипів від нестями. Пенітенціарій не дотримав зобов’язання. Чоловік проклинав його, проклинав і себе. Не хотів більше перебувати в цьому місці. Повернувся, щоб піти вгору сходинками, але ліхтар вислизнув із його рук. Падаючи, він освітив щось за спиною Маркуса.

Там хтось стояв. У жмутку світла виднівся лише обрис руки. Хтось у чорному. Маркус нахилився за ліхтарем і освітив незнайомця. Та це була не людина — на вішаку висіла сутана.

Умить все стало ясно. Саме таким чином Єремія Сміт наближався до жертв. Дівчата не боялися його, тому що бачили не монстра, а служителя Церкви. Одна кишеня сутани здавалася повною. Маркус підійшов ближче й засунув руку. Вийняв пляшечку і шприц. Сукцинілхолін. Він не помилявся. Предмети, знайдені в кишені, свідчили про це. Усе влаштував Єремія.

Він знав, що сестра однієї з його жертв має ввечері чергувати, тож набрав номер швидкої та описав симптоми серцевого нападу. Чекав прибуття медиків, щоб уколоти собі отруйну речовину. Міг кинути шприц у куток кімнати або під меблі, і група швидкої допомоги напевно його не зауважила б, а криміналісти подумали б, що шприц залишили рятувальники.

Він не перевдягався у священика. Він був священик. Реалізувати план, напевно, розпочав приблизно тиждень тому, коли розіслав анонімні листи особам, що причетні до вбивства Валерії Альтьєрі. Потім надіслав імейл, який навів П’єтро Дзіні на правильну стежку в справі Фігаро. Зрештою зателефонував Каміллі Рокка й попередив, що за кілька днів Астор Ґояш зупиниться в готелі «Екседра».

Він і є той пенітенціарій.

Протягом усього часу він був у них перед очима, а вони не знали, хто це насправді. Узявши за приклад Альберто Канестрарі, Єремія симулював за допомогою сукцинілхоліну природну смерть. Цієї субстанції не виявило б жодне токсикологічне дослідження. Вистачило одного міліграма, щоб паралізувати м’язи дихальних шляхів. За кілька хвилин людина помирає через задуху, як сталося з Канестрарі. Речовина спричиняє негайний параліч, уже не даючи змоги змінити рішення.

Але Канестрарі не подумав про те, щоб викликати швидку допомогу. А Сміт подумав.

Що побачила поліція? Серійного вбивцю, який уже не становив загрози. Що побачили в нім лікарі? Пацієнта в комі. А що побачив Маркус?

Аномалію.

Рано чи пізно дія сукцинілхоліну припиниться. Єремія Сміт кожної миті може прокинутись.

23:59

Уперед. Стій. Повернися. І знову — уперед, стій, повернися.

У синьому залі очікування відділу інтенсивної терапії було чути лише ці одноманітні звуки. Маркус озирнувся. Нікого. Обережно рушив до джерела шуму.

Розсувні двері, що вели до відділення, відчинялися, але не зачинялися до кінця. Щось їх блокувало. Маркус підійшов ближче, щоб подивитися. Це була нога.

На підлозі лежав поліціянт, який стежив за Смітом. Труп не мав голови. Його череп розколовся від пострілу зблизька.

«Це лише перший», — подумав Маркус.

Нахилився над ним і побачив, що кобура на поясі порожня. Швидко благословив його й підвівся. Рушив коридором, заглядаючи в палати. Пацієнти лежали горілиць, занурені в байдужий сон. Усе мало такий вигляд, немовби тут нічого не відбулося.

Маркус заглибився в нереальну тишу. Йому спало на думку, що таким має бути пекло. Місце на роздоріжжі, де вже немає життя, але немає також і смерті. Дивлячись на хворих людей, він міркував: де вони насправді? Адже вони тут і водночас відсутні.

Діставшись кімнати чергувальних, Маркус побачив медсестер і лікаря. Їх спіткало нещастя — ба більше, ніж тих пацієнтів, що про них вони дбали.

Перша медсестра лежала на пульті від монітора з показниками життєдіяльності пацієнтів. Екрани були забризкані кров’ю: жінка мала глибоку рану на шиї. Друга медсестра лежала біля дверей. Вона намагалася втекти, але куля влучила в грудну клітку, відкинувши жінку назад. А далі в кімнаті, на стільці, був чоловік у білому халаті. Його руки безвладно звисали, голова відкинута назад, очі вдивлялися в стелю.

Палата Єремії Сміта була остання. Маркус рушив туди, певний, що знайде порожнє ліжко.

— Підійди ближче. — Голос був хрипкий і низький — нормально для того, хто протягом трьох днів був інтубований. — Ти пенітенціарій, еге ж?

Протягом декількох секунд Маркус не міг поворушитися. Потім помалу підійшов до прочинених дверей. Скляні стіни були затулені шторами. Однак зауважив за ними тінь. І врешті спинився перед дверима.

— Увійди. Не бійся.

— Ти озброєний, — відповів Маркус. — Я знаю, бо знайшов того поліціянта.

Тиша. Потім побачив, як той щось посуває підлогою. Пістолет.

— Перевір, він заряджений.

Маркус не знав, що робити. «Це гра, — подумав чоловік. — Але я не маю вибору, мушу її прийняти».

— Чи це значить, що ти без зброї?

У залі гримнув постріл. Промовиста відповідь. І він теж озброєний.

— Які гарантії, що ти не вистрелиш, коли я стану на порозі?

— Це єдиний спосіб, якщо хочеш її врятувати.

— Говори, де Лара.

Вибух сміху.

— Я не про неї.

Маркус завмер. Хто з ним? Він зазирнув до палати.

Єремія Сміт сидів на ліжку в короткій лікарняній сорочці. Його негусте волосся розпатлане, стирчить на всі боки. Однією рукою він чухав стегно, а в другій тримав пістолет, прицілившись у потилицю жінки, яка стояла перед ним навколішки.

Це була та поліціянтка.

Маркус зайшов до палати.

Сандра мала на руках наручники, які Єремія забрав у чергового поліціянта.

Вона заснула як ідіотка. Її пробудили три постріли, один за одним. Сягнула до кобури по пістолет, але його не було. Лише тоді зауважила, що ліжко порожнє. Гримнув четвертий постріл, і перед її очима постала вся низка подій, немовби вона їх знімала.

Єремія підводиться і краде її пістолет. Іде до чергувальної та вбиває медсестер, а також лікаря. Поліціянт біля входу чує постріли. Перш ніж він устиг відчинити двері, Єремія вже тут, відчиняє їх і вбиває поліціянта пострілом із близької відстані.

Сандра побігла, щоб наздогнати Сміта. Мала надію, що затримає, хоча не була озброєна. Почувалася винною, що втратила обачність. Але, мабуть, за цим крилося щось інше.

«Чому він залишив мене живою»? — розмірковувала жінка.

Побігла до виходу й помітила його біля приміщення, у якому зберігають ліки. Він стояв там і придивлявся до неї з гидкою посмішкою. Її охопив жах. Чоловік прицілився в неї й кинув наручники.

— Надінь, бо незабаром тут буде гаряче.

Вона послухалася, і почалося чекання.

Тепер, стоячи навколішки на підлозі, Сандра вдивлялася у священика зі шрамом на скроні, намагаючись дати йому знати, щоб він за неї не переймався. Маркус кивнув на знак підтвердження, що зрозумів.

Єремія знов вибухнув сміхом.

— Ну що? Радий мене бачити? Я здавна хотів познайомитися з якимось іншим пенітенціарієм. Думав, що немає нікого, окрім мене. Я певен, ти теж мав таке відчуття. Як тебе звуть?

Маркус не відповів.

— Ну, сміливіше. Ти знаєш моє ім’я. Я маю право знати, як звати людину, котра виявилась аж такою спритною, щоб мене знайти.

— Маркус. Звільни цю жінку.

Єремія посерйознішав.

— Мені прикро, друже Маркусе, але вона відіграє певну роль у плані.

— У якому плані?

— Правду кажучи, її присутність у палаті була для мене приємною несподіванкою. Я хотів узяти в заручниці котрусь із медсестер, а що вона вже тут опинилася… Як ми це називаємо? — Він притулив до рота вказівний палець і поглянув угору, вдаючи, що не може пригадати. — О, точно: аномалія.

Маркус мовчав.

— Поява цієї молодої жінки свідчить, що теза правильна.

— Яка теза?

— «Один раз породжене зло далі породжує зло». Тобі ніхто про це не казав? — Сміт невдоволено скривився. — Бачиш, я не сподівався, що зустріну її. Але якийсь час тому я познайомився з її чоловіком.

Сандра підвела на нього погляд.

Єремія провадив далі:

— Треба визнати, що Давід Леоні був здібний репортер. Дізнався про архів пенітенціаріїв. Я стежив за ним і багато в нього навчився. Було корисно дізнатися всі подробиці його приватного життя. — Він поглянув на Сандру. — Коли твій чоловік був у Римі, я поїхав до Мілана, щоб із тобою познайомитися; увійшов до вашої квартири, порпався у ваших речах, а ти нічого не помітила.

Сандра згадала пісню, записану на диктофоні Давіда, яку співав його вбивця. «Cheek tо Cheek». Спитала себе, яким способом така інтимна інформація стала відома цьому монстрові.

Немовби читаючи її думки, Єремія мовив:

— Так, моя люба. Це я домовився з твоїм чоловіком про зустріч у тій покинутій будівлі. Цей дурень убезпечився, але в глибині душі мав до мене довіру, бо вважав, що за своєю суттю всі священики добрі. Однак незадовго до смерті змінив думку.

Сандра була вражена, адже підозрювала в убивстві Шалбера. Після іронічних слів про смерть Давіда кров у ній закипіла.

Вона щойно розказала вбивці свого чоловіка секрет. А він не був у комі й вислухав її розповідь про аборт і докори сумління. Дізнався про неї і Давіда щось, чого ніхто не повинен був знати.

— Він відкрив архів пенітенціаріїв, отже, ти розумієш, Маркусе, що я не міг залишити його живим, — виправдовувався Єремія.

Сандра вже знала, який був мотив убивства. А якщо людина, яка тримала пістолет біля її потилиці, була пенітенціарієм, то Шалбер мав рацію, стверджуючи, що це один із них убив Давіда, а вона йому не повірила. Із плином часу зло зіпсувало їх.

— У кожному разі його дружина приїхала до Рима, щоб помститися. Але ніколи цього не визнала б. Так, Сандро?

Жінка ненависно поглянула на нього.

— Я міг залишити тебе переконаною, що це був нещасний випадок, — додав Єремія. — Але я хотів дати тобі можливість дізнатися правду й зустрітися зі мною.

— Де Лара? — спитав Маркус. — Чи її вже немає серед живих?

— Коли я планував усе це, мені спало на думку, що, коли ти знайдеш льох у саду, то з’явишся тут, щоб спитати мене. — Сміт посміхнувся. — Адже я знаю, де дівчина.

— Тоді скажи.

— На все свій час, друже. Натомість якби до сьогоднішнього вечора ти не розкрив мого плану, я вважав би, що маю право зникнути назавжди.

— Я розкрив твій план, розв’язав завдання, то чому ти не хочеш звільнити цю жінку та сказати мені, де Лара?

— Бо це не так просто. Ти муситимеш здійснити вибір.

— Який?

— Я маю пістолет, і ти маєш пістолет. Ти муситимеш вирішити, хто помре цієї ночі. — Він ткнув дулом у голову Сандри. — Я вб’ю її. Якщо ти мені в цьому не перешкодиш, потім я розкажу тобі про Лару. А якщо ти мене вб’єш, то врятуєш життя поліціянтки, але ніколи не дізнаєшся, що сталося із цією студенткою.

— Чому ти хочеш, щоб я тебе вбив?

— Ти ще цього не зрозумів, Маркусе? — Тон його голосу й погляд були сповнені болю.

— Ні. Поясни, — відказав чоловік.

— Цей старий безумець, отець Девок, керувався правилом пенітенціаріїв. Він вважав, що єдиним способом стримувати зло є зло. А ти знаєш, що за цим приховано? Щоб пізнати зло, ми мусили заходити на його темну територію, досліджувати його, зливатися з ним. Однак дехто з нас загубив шлях назад.

— Саме це сталося з тобою.

— І з іншими до мене. Я пам’ятаю, як Девок мене вербував. Мої батьки були дуже релігійні, тому пробудили в мені покликання. Я мав вісімнадцять років і навчався в семінарії. Отець Девок навчив мене дивитися на світ очима зла. А потім перекреслив моє минуле й мою особистість, зануривши назавжди в цей темний океан зла.

Його обличчям потекла сльоза.

— Чому ти став убивати?

— Я завжди хотів довести, що стою на боці добра. Але якоїсь миті впевнився, що це залишиться лише у сфері намірів. Єдиним способом було піддатися випробуванням. Я викрав першу дівчину й затягнув до укриття. Ти бачив його, там немає знарядь катування, бо те, що я чинив, не було мені приємним. Я не садист. Я утримував її живою, шукаючи якогось приводу, щоб звільнити. Але щоденно відкладав рішення. Вона плакала, зневірялася, благала мене, щоб я її відпустив. Я дав собі місяць. І нарешті зрозумів, що в мені нема до неї співчуття. Тому я її вбив.

«Тереза», — нагадала собі Сандра. Сестра Моніки, лікарки, яка врятувала йому життя.

— Але не був задоволений. Надалі я розкривав злочини і злочинців, а Девок нічого не підозрював. Я жив одночасно у світі справедливості й у світі гріха. Через певний час я повторив випробування з другою дівчиною. А потім із третьою й четвертою. Я забирав у них якийсь предмет, щось на кшталт сувеніра, сподіваючись, що з часом він допоможе мені впоратися з відчуттям провини. Але завжди було так само: я не відчував співчуття. Так я призвичаївся до зла: не міг відрізнити того, з яким стикався під час розслідувань, від того, яке вчиняв сам. Ти хочеш довідатися, до якого абсурду дійшла ця історія? Що більше я заподіював зла, то краще його викривав. Відтоді я врятував від смерті десятки осіб, розкрив безліч злочинів.

Єремія гірко розсміявся.

— Тож якщо зараз я вб’ю тебе, то врятую життя цієї жінки і втрачу Лару. — Маркус потроху його розумів. — Якщо я цього не зроблю, ти скажеш мені, де студентка, але потім уб’єш поліціянтку. В обох випадках я стою на пропащій позиції. Це я твоя справжня жертва. Адже обидва варіанти однакові: ти хочеш довести, що можна робити добро, лише заподіюючи зло.

— За добро завжди платять якусь ціну, Маркусе. А зло нічого не коштує.

Сандра була шокована. Але не збиралася бути просто глядачкою.

— Не перешкоджай йому, хай цей негідник мене вб’є, — сказала жінка. — І примусь його сказати, де Лара. Вона вагітна.

Єремія вдарив поліціянтку пістолетом.

— Не торкайся її, — гаркнув Маркус.

— Браво, твоя поведінка мені подобається. Злість — це перший крок.

Маркус не знав, що Лара вагітна. Він був вражений. Єремія це помітив.

— Що спричиняє тобі більшу прикрість: дивитися, як убивають когось на твоїх очах, чи усвідомлення, що далеко звідси помирає хтось інший? Кого ти бажаєш: поліціянтку чи Лару з дитиною, яку вона носить у лоні? Обирай.

Маркус хотів виграти час. Він не знав, чи може сподіватися на прибуття поліції. А якщо вони приїдуть, що станеться? Бо Єремії не було чого втрачати.

— Якщо дозволю тобі вистрелити в поліціянтку, звідки я знатиму, що ти скажеш мені, де Лара? Насправді ти міг би вбити їх обох. Може, ти навіть розраховуєш на те, що доведеш мене до крайнощів і примусиш помститися. Тоді візьмеш гору.

Єремія поглянув на нього.

— Треба визнати, ми справді добре попрацювали.

— Ти про що? — спитав збентежений Маркус.

— Тільки подумай, Маркусе: як ти до мене добрався?

— Завдяки сукцинілхоліну, який уколов собі Альберто Канестрарі.

— Лише завдяки цьому? Ти певен?

Маркус замислився.

— Поквапся, не розчаровуй мене. Поміркуй про напис у мене на грудях.

«Убий мене». Маркус подумав: «Що він має на увазі?»

— Я дам підказку. Нещодавно я вирішив розкрити таємниці нашого архіву родичам і знайомим тих жертв, чиїх убивць не знайшли. Але я їх знав. Однак подбав, щоб з архіву зникли документи, які стосуються тих справ. Я роздав їх родинам. Та я і сам винний, тож подумав, що мушу дати такий самий шанс тим, хто зазнав нещастя через мене. Тому влаштував цілу виставу зі швидкою допомогою і вдаваним інфарктом. Якби замість надати допомогу та молода лікарка дала мені померти, я сплатив би свій борг. Але сестра Терези дозволила мені жити.

«Вибір був не найкращий», — думала Сандра. Зло, якого Моніка уникла, знайшло інший спосіб проявитися. Вони опинилися тут тільки тому, що ця жінка стала на бік добра. Це абсурд.

— Усе-таки було очевидно, що це я все організував. Щоб не було жодного сумніву, я зробив на грудях цей напис. Але ніхто не зміг його прочитати. Що це тобі нагадує?

Маркус замислився на хвилину.

— Убивство Валерії Альтьєрі. Напис кров’ю над ліжком. EVIL.

— Досконало, — зрадів Єремія. — Усі прочитали це як EVIL, тобто зло, але йшлося про LIVE. Шукали секту через трикутний символ, який кров залишила на килимі, але ніхто не подумав про штатив відеокамери. Відповіді завжди перед очима — як «Убий мене», — але ніхто їх ніколи не бачить. Ніхто не хоче їх бачити.

— Так було зі справою Федеріко Ноні, — відповів Маркус, який поволі розумів наміри, закладені в цей нечуваний план. — Усі бачили хлопця на інвалідному візку й не могли уявити, що це вбивця своєї сестри, тим паче — що він ходить. Так було і з тобою, людиною, яка лежала в комі, начебто безпечною. До тебе поставили лише одного поліціянта для охорони. Після того як стало зрозуміло, що це не інфаркт, жоден лікар не знав, що з тобою. А ти був під дією сукцинілхоліну, яка мала скоро припинитися.

— Тим, що нас поєднує, Маркусе, є милосердя. Якби П’єтро Дзіні не жалів Федеріко Ноні — мерщій би його заарештував. Якби та поліціянтка не відчула до мене співчуття, не розповіла б мені про те, як позбулася дитини, зробивши аборт. А тепер журиться, що Лара вагітна.

Сміт зневажливо розсміявся.

— Дідько! Я не мала до тебе й тіні жалю.

У неї від стояння навколішки розболілася спина. Вона міркувала, як вийти живою із цієї ситуації. Могла скористатися моментом неуважності Єремії та кинутися на нього, а тоді Маркус міг би його роззброїти. І кóпав би його так довго, аж поки це чудовисько не розкаже, де Лара.

— Нічого я від тебе не навчився, — пирхнув Маркус.

— Ти сприйняв цю науку несвідомо й дістався аж сюди. Тепер ти мусиш вирішити, чи йти далі. — Єремія дивився на Маркусa із серйозною міною. — Убий мене.

— Я не вбивця.

— Ти цього певен? Щоб розпізнати зло, треба мати його в собі. Ти такий самий, як я. Заглянь до своєї душі і зрозумієш. — Сміт міцніше притулив ствол до голови Сандри. А тоді сягнув вільною рукою за спину і випростався — набув вигляду ката, ладного виконати страту. — Я рахую до трьох. У тебе небагато часу.

Маркус підніс пістолет. Єремія був досконалою мішенню, із цієї відстані можна легко в нього влучити. Однак Маркус поглянув на поліціянтку і здогадався: вона щось надумала. Він мав почекати.

— Раз.

Сандра не дала Смітові часу на рахування. Зірвалася та вибила плечем пістолет із його руки. Але, щойно ступила до Маркусa, відчула біль у спині. Думала, що її вдарили, і всупереч усьому прагнула дістатися Маркуса й заховатися в нього за спиною. І тієї миті усвідомила, що не чула пострілу. Торкнулася рукою спини й намацала якийсь предмет між хребцями.

— Господи…

Це був шприц.

Єремія сміявся, сидячи на ліжку.

— Сукцинілхолін! — вигукнув він.

Маркус вдивлявся в руку, яку Єремія несподівано вийняв з-за спини. Ця людина передбачила й те, що поліціянтка захоче звільнитися.

— Просто дивовижно, що можна знайти в лікарні, чи не так? — сказав Сміт.

Він роздобув речовину після того, як убив чергового поліціянта, тож було зрозуміло, чому Сандра знайшла його перед приміщенням із ліками. Жінка зрозуміла це запізно. Передусім відчула заціпеніння в кінцівках, яке розійшлося до горла. Не могла поворушити головою, ноги підломилися, і вона впала на підлогу. Не мала сили дихати, мов у палаті не було повітря. «Як в акваріумі», — подумала вона, згадуючи порівняння, що примарилося їй, коли сюди входила.

Маркус закляк біля неї. Її судомило, вона стала синіти. Він не знав, як допомогти. Єремія вказав на гумову трубку, що звисала з ліжка.

— Щоб її врятувати, ти повинен був засунути їй це в горло. Або когось покликати, проте до того мав би мене вбити, бо живий я тобі цього не дозволю.

Маркус поглянув на пістолет, що опинився на підлозі.

— Їй лишилися чотири хвилини, може, п’ять. За три буде пошкоджено мозок. Пам’ятай, Маркусе: між добром і злом — дзеркало. Якщо ти в нього зазирнеш, то відкриєш правду. Ти теж…

Його слова перервав постріл. Єремія впав навзнак, розкинувши руки.

Маркус відвернувся від нього й навіть забув, що досі тримає в руці пістолет після того, як натиснув на гачок. Зосередився на Сандрі.

— Тримайся, прошу, — сказав він, підійшов до дверей і потягнув за ручку пожежної тривоги. Це був якнайшвидший спосіб викликати допомогу.

Сандра не розуміла, що коїться. Мала враження, що непритомніє. Відчувала печіння в легенях і не могла ні поворухнутися, ані крикнути. Була ув’язнена у своєму тілі.

Маркус став на коліно і взяв її за руки, безпорадно на неї дивлячись.

— Відсуньтеся.

Голос пролунав з-за його спини. Маркус послухався й побачив маленьку жінку в білому халаті, яка схопила Сандру за руку й потягнула до найближчого порожнього ліжка. Він допоміг їй, узявши поліціянтку за ноги. І вони її поклали.

Дівчина схопила ларингоскоп. Вклала його до горла Сандри й повільно засунула трубку, яку під’єднала до апарата. Приклала до грудей стетоскоп.

— Пульс повертається до норми, — сказала дівчина. — Мабуть, ми встигли.

Вона повернулася до Єремії Сміта. Поглянула на місце пострілу на його скроні, а потім на шрам Маркусa. Вона була здивована.

Лише тоді Маркус її впізнав. Це була Моніка, сестра Терези. Цього разу вона врятувала життя поліціянтці.

— Ідіть звідси, — кинула до нього.

Маркус розгублено подивився на неї.

— Я прошу звідси вийти, — повторила лікарка. — Ніхто не зрозуміє, чому ви його застрелили.

Він вагався.

— Але я знаю причину, — додала Моніка.

Він поглянув на Сандру. Побачив вогник у її широко розплющених очах. Торкнувся її обличчя й рушив до евакуаційного виходу.