Ловець невинних душ

Рiк тому Прип’ять

Сонце, сідаючи, забарвило обрій над Чорнобилем.

Електростанція, що стояла над річкою, була схожа на згаслий вулкан. Насправді те, що здавалося неробочим і нешкідливим, було більш ніж будь-коли живе і смертельно небезпечне. І воно далі сіятиме смерть ще тисячі років.

Мисливець придивився з дороги до реакторів, серед яких четвертий, що спричинив найбільшу атомну катастрофу в історії людства, спочивав тепер під крихким саркофагом зі свинцю й бетону.

Асфальтове покриття шосе було пошкоджене й примушувало старе «вольво» підскакувати й стогнати під час руху. Авто їхало посеред просторів із пишним лісом. Через радіоактивний вітер дерева після вибуху змінили колір. Місцеві, які тоді навіть не уявляли, що насправді сталося, назвали місцевість Рудим лісом.

Апокаліпсис розпочався 26 квітня 1986 року о 01:23. Спершу влада недооцінила те, що сталося, намагаючись усе приховати. Її більше хвилювало поширення хибних чуток, аніж здоров’я людей. Евакуацію розпочали лише за тридцять шість годин після катастрофи.

Місто Прип’ять було розташоване недалеко від станції. Мисливець побачив будинки через переднє скло. Ані світла, ані сліду життя між високих бетонних будівель поряд з електростанцією. На той час, коли жителі покидали Прип’ять, кількість його населення становила сорок сім тисяч. Це було сучасне місто з кав’ярнями, ресторанами, кінотеатром, спортивними майданчиками і двома лікарнями. Умови життя тут були кращі, ніж в інших регіонах країни.

Тепер місто скидалося на похмурий краєвид із чорно-білої листівки.

Через дорогу пробігло лисеня, і Мисливець мав загальмувати, щоб його не збити. Природа скористалася відсутністю людини: багато видів тварин і рослин створили тут собі місце для життя, яке парадоксальним чином стало схоже на земний рай. Однак ніхто не міг сказати, які в майбутньому будуть наслідки радіоактивного забруднення.

На сидінні біля Мисливця лежав лічильник Ґейґера, який видавав ритмічний сигнал, наче закодований потік інформації, що лине з іншого виміру. Мисливець мав обмаль часу. Мусив підкупити українського чиновника, щоб дістати дозвіл на в’їзд до так званої зони. Заборонена зона пролягає в радіусі тридцяти кілометрів довкола електростанції, всередині якої були реактори, що вже не діяли. Він хотів скористатися сутінками, щоб закінчити слідство. Незабаром мала настати ніч.

Мисливець бачив покинуті на узбіччі військові транспортні засоби. Їх були сотні. Справжнє кладовище вантажівок, гелікоптерів, танків тощо. Їх використовували прибулі війська, щоб запобігти наслідкам катастрофи, але в кінці операції вони були так заражені випромінюванням, що було вирішено лишити техніку тут.

Його вітав заржавілий вказівник із назвою покинутого населеного пункту. На околиці міста стояв парк атракціонів, у якому бавилися діти наступного дня після катастрофи. Це було перше місце, забруднене радіоактивною хмарою. Тут стояло велике чортове колесо, від якого після кислотного дощу залишився тільки іржавий скелет.

Поперек дороги лежало кілька бетонних блоків, що перекривали в’їзд до Прип’яті. Мисливець загальмував і вирішив далі просуватися пішки. Вийняв із багажника сумку й закинув на плече. Тримаючи в руці лічильник Ґейґера, пішов до міста-привиду.

Мисливця вітав пташиний спів, відгомін якого котився луною та зникав разом зі звуком його кроків на широких алеях, що пролягали між рядами будівель. Крижане денне світло поступово зникало, ставало чимдалі холодніше. Іноді чоловікові здавалося, що він чує голоси на порожніх вулицях. Звукові міражі або, можливо, звуки минулого, ув’язнені в місці, де застиг час. Поміж руїн кружляло кілька вовків. Він відчував їх присутність, вони з’являлися перед ним у вигляді сірих плям. Наразі трималися віддалік, але спостерігали.

Чоловік подивився на план міста, який узяв із собою, а потім роззирнувся. Усі будівлі були позначені великими цифрами, написаними білою фарбою на фасадах. Його цікавив номер сто дев’ять. На одинадцятому поверсі в ньому колись мешкали Діма Каролішин і його батьки.

Мисливець знав, що слідство треба розпочати не з останнього серійного вбивства, а з першого, адже вбивця тоді ще не мав досвіду й дуже ймовірно, що припустився помилки. Перша жертва — щось на кшталт нульового зразка, від якого розпочинається нестримний ланцюг смертей і з якого можна дізнатися багато чого про серійного вбивцю.

Він припускав, що Діма був перший, на кого перевтілився трансформіст, коли мав ледве вісім років, перш ніж його забрали до дитячого будинку в Києві.

Чоловік мусив зійти нагору сходами, адже ліфт не працював через відсутність електрики. Парадоксально: усередині випромінювання було вище. Лічильник Ґейґера реєстрував його зростання. Мисливець знав, що перебувати в зачиненому приміщенні небезпечніше, ніж надворі. Радіоактивний пил накопичувався переважно на поверхні предметів.

Ідучи, чоловік міг побачити, що залишилося від покинутих квартир. Те, чого не розікрали грабіжники, утворювало картину сімейного життя, перерваного в момент евакуації. Недоїдений обід. Незавершена партія в шахи. Одяг і білизна, що сушаться на батареї. Незастелене ліжко. Місто перетворилося на величезний музей пам’яті, у якому під час несподіваної втечі кожен мешканець щось залишив. Фотоальбоми, особисті й цінні речі, сімейні реліквії. Предмети, що очікували власників, які ніколи не повернуться. Усе умовне, наче декорації, залишені після вистави, коли актори йдуть додому, — тоді стає очевидною несправжність вистави. Наче лихий жарт часу. Сумна алегорія життя і смерті, сплетених між собою. Того, що було і вже не повернеться.

Спеціалісти вважають, що протягом найближчих ста тисяч років у Прип’яті не можна жити жодній людській істоті.

Зайшовши до квартири Каролішиних, Мисливець зауважив, що все залишилося майже недоторканим. У вузький коридор виходили двері трьох кімнат, кухні й ванної. У багатьох місцях шпалери повідставали від стін, здолані вогкістю. Усе довкола, наче прозорим саваном, укривав пил. Мисливець заходився оглядати приміщення.

У спальні Костянтина й Ганни панував ідеальний лад. У шафі висів увесь одяг. У кімнаті Діми, біля дитячого ліжечка, стояла розкладачка. У кухні стіл накрито на чотирьох осіб.

У вітальні бруднилися порожні пляшки з-під горілки. Мисливець знав чому. Коли в місті стало відомо про катастрофу, влада розповсюдила фальшиву інформацію, що алкоголь зменшує вплив випромінювання. Насправді вони хотіли ослабити волю людей і запобігти протестам. Також Мисливець нарахував на столику чотири склянки. Повторюваність цього числа могла значити лише одне: Каролішини мали гостя.

Він підійшов до комода, на якому стояло обрамоване сімейне фото: жінка, чоловік і дитина. Але їхні обличчя були стерті.

Відступивши до вхідних дверей, зауважив біля них чотири пари черевиків. Чоловіче, жіноче. І дві пари дитячого.

Поєднав ці подробиці та дійшов висновку, що трансформіст з’явився в цій квартирі одразу після аварії на електростанції. Не знаючи, хто він, Каролішини дали хлопцеві прихисток. У ті хвилини страху та збурення вони не змогли передати самотню перелякану дитину владі. Але родина й не уявляла, якого монстра привітала. Пригостили хлопця гарячою їжею та поклали спати поряд із Дімою. Потім напевно щось сталося. Мабуть, уночі. Каролішини розслабилися, і трансформіст посів місце Діми. Що сталося з їхніми тілами? А головне — ким була та дитина? І звідки взялася?

У місті посутеніло. Мисливець вийняв із сумки ліхтар і вирішив покинути будівлю. Хотів повернутися сюди наступного дня о цій самій годині.

Підійшовши до сходів, чоловік раптом зупинився, вагаючись. Чому це сталося саме з Каролішиними? Він не думав про це раніше. Трансформіст обрав цю родину з якоїсь причини. Бо не прибув сюди здалеку. Він не з’явився невідомо звідки, а мав мешкати неподалік.

Мисливець освітив двері сусідньої квартири, розташованої поряд із квартирою Каролішиних. Вони були зачинені. На латунній табличці ім’я та прізвище: «Анатолій Петров».

Чоловік поглянув на годинник. Надворі було вже темно, він так чи інакше повинен їхати з вимкненими фарами, щоб його не помітили українські патрульні, які контролювали межі зони. Тому вирішив, що може ще трохи затриматися. Його бентежила думка, що розгадка близько, і він геть забув про обачність. Конче хотів перевірити, чи правильне його передчуття стосовно Анатолія Петрова.