Ловець невинних душ

3:27

Мертвий закричав.

Тільки відчувши, як задихається, він усвідомив, що прокинувся. Девока знову вбили. Скільки ще разів він ставатиме свідком цього? Першим його спогадом була послідовність картин смерті, яка повторювалася щоразу, коли він заплющував очі, щоб заснути.

Маркус засунув руку під подушку, шукаючи фломастер. Знайшовши його, написав на стіні біля ліжка: «Три постріли».

Черговий гіркий уламок минулого. Але ця подробиця могла змінити багато чого. Подібно до того як минулої ночі він почув звук розбитого скла, тепер теж мав враження, що чув якийсь звук. Він був переконаний: цього разу йшлося про щось справді дуже важливе.

Три постріли. Дотепер завжди було лише два: один — у нього, другий — у Девока. Але в останній версії сну пролунав ще й третій.

Це могла бути гра підсвідомості, яка довільно модифікувала те, що сталося в готелі у Празі. Інколи у сні з’являлися звуки й предмети, яких там не могло бути, наприклад музичний автомат або мелодія в стилі фанк. Маркус не міг цього контролювати.

Але зараз здавалося, ніби він завжди це знав.

До подробиць події додано третій постріл. Маркус був певний, що це буде корисно для реконструкції випадку і він зможе роздивитися в сутінках обличчя чоловіка, який убив його вчителя й був причиною того, що він сам став тим, ким є.

Три постріли.

Кілька годин тому Маркусові знов погрожували пістолетом. Однак цього разу було інакше. Він не відчував страху. Був певний, що жінка в храмі Сан-Луїджі-деї-Франчезі ладна натиснути на спусковий гачок. Але в її погляді не було ненависті, тільки розпач. Вона випромінювала рішучість. Його врятувало те, що на хвилину погасло світло. Маркус міг утекти, проте лишився, щоб сказати їй, хто він.

«Я священик».

Чому він так учинив? Чому відчув таку потребу? Бо хотів їй щось дати, те, що могло б винагородити її страждання. Його найбільша таємниця — хто він. І він має захищати її ціною життя. Світ би цього не зрозумів. Від першого дня як молитву повторював йому це Клементе. А він не дотримав обіцянки. До того ж відкрився перед незнайомкою, яка могла його вбити. Жінка була переконана, що Маркус — убивця її коханого чоловіка. І всупереч цьому він не визнав її за ворога.

Хто вона? Ким вона та її чоловік були в його житті? А якщо вона знала щось, що стосується його минулого?

«Мабуть, треба її знайти й поговорити», — сказав він собі. Але це було б нерозважливо. Крім того, він не знав більше нічого про неї.

Вирішив не казати про це Клементе. Був певний, що приятель не схвалив би його імпульсивного рішення. Обидва були зв’язані святою присягою, але в різний спосіб. Клементе був священиком відданим, тоді як до душі Маркусa закралися сумніви, яких він був не в змозі зрозуміти.

Маркус поглянув на годинник. Як зазвичай, Клементе залишив повідомлення голосовою поштою. Вони повинні були зустрітися перед світанком. Кілька годин тому поліція закінчила обшук вілли Єремії Сміта.

Настав час і їм туди прийти.

Дорога зміїлася поміж узгір’їв на захід від Рима. За кілька кілометрів було узбережжя Ф’юмічіно зі швидким гирлом Тибру. Старий «Фіат-Панда» важко їхав угору, його слабкі фари освітлювали заледве частину бруківки. Незабаром мало світати, природа прокидалася.

Клементе нахилився над кермом, щоб краще бачити дорогу. Він повинен був часто, зі скреготом, перемикати передачі. Маркус, який підсів біля Мульвіїва мосту, вже встиг розповісти йому про те, що сталося напередодні ввечері у квартирі Ґвідо Альтьєрі.

Однак його приятель був більше занепокоєний повідомленнями, які чув по телевізору. На щастя, ніхто не згадав про те, що під час убивства відомого адвоката його сином був присутній хтось третій. Це його заспокоїло — поки що їхні дії залишилися таємницею. Звичайно, Маркус не згадав про те, що сталося пізніше, тобто про зустріч із жінкою з пістолетом в Сан-Луїджі-деї-Франчезі, але сказав:

— У Єремії Сміта не було інфаркту. Його отруїли.

— Токсикологічне дослідження не виявило підозрілих речовин у його крові, — зауважив Клементе.

— І все-таки я переконаний, що це саме так. Немає іншого пояснення.

— Отже, хтось потрактував серйозно татуювання на його грудях.

«Убий мене», — згадав Маркус. Хтось дав Моніці, сестрі першої жертви Єремії Сміта, а потім і Раффаеле Альтьєрі можливість відплатити за болісні переживання.

— Якщо не можна здійснити справедливий суд, залишається вибір між прощенням і помстою, — промовив Маркус.

— Око за око, — додав Клементе.

— Так, але є щось іще. — І Маркус замовк на хвилину, намагаючись висловити думку, яка дозрівала в ньому від учорашнього вечора. — Хтось чекав, що ми втрутимось. Пригадай Біблію, яку я знайшов у квартирі Лари, і місце, позначене закладкою з червоного атласу.

— Сторінка з Першим посланням апостола Павла до Солунян: «День же Господній прибуде, як злодій вночі».

— Повторюю тобі, Клементе, хтось знає про нас. Уяви лише: Раффаеле він надіслав анонімного листа, а для нас обрав цитату зі священної книги. Послання саме для ченців або священиків. Мене залучили з певною метою. Тільки так можна пояснити, чому цього хлопця запросили до квартири Лари. Урешті це завдяки мені він дізнався правду про те, що вчинив його батько. Це моя провина, що адвокат Альтьєрі вбитий.

Клементе повернувся й подивився на Маркуса.

— Хто за цим усім стоїть?

— Не знаю. Але він пов’язує жертв і убивць, а ще прагне залучити до цього нас.

Клементе розумів, що це не просто припущення, тому був занепокоєний. Через це візит на віллу Єремії Сміта здавався таким важливим. Обидва були переконані, що знайдуть там стежку, яка проведе їх через черговий відтинок лабіринту. Вони мали надію, що ще зможуть урятувати Лару. Якби вони на це не сподівалися, то не мали б такої мотивації. Той, хто замислив цю інтригу, знав про це й тому призначив у винагороду життя молодої студентки.

Перед в’їздом стояло поліційне авто, але вілла була надто велика, щоб звідти можна було побачити її цілком. Клементе припаркував «фіат» на вузькій вуличці за кілометр звідти. Вони вийшли там, щоб дістатися вілли пішки, сховавшись у досвітній темряві.

— Мусимо поспішати: за кілька годин повернуться експерти й шукатимуть далі, — сказав Клементе, наддавши ходу.

Вони ввійшли до вілли через вікно знадвору, знявши печатки. У них були інші, фальшиві, й чоловіки хотіли скористатися ними на виході. Нікому не спало б на думку, що хтось може вдертися сюди. Вони вдягли бахили й латексні рукавички, після чого запалили ліхтарі, трохи заслоняючи світло, щоб їх не помітили ззовні.

Це був споруджений у стилі італійського модернізму будинок, який реконструювали, додавши деякі сучасні елементи. Чоловіки ввійшли в кабінет, де стояли стіл із червоного дерева й велика книжкова шафа. Меблі свідчили про колишній добробут. Єремія виріс у простій, але заможній родині: його батьки торгували тканинами й зуміли заробити чималий капітал. Вони віддавали справі так багато, що могли собі дозволити тільки одну дитину. Мабуть, сподівалися, що хлопчик подбає про те, щоб фірма існувала надалі й підтримувала добре ім’я Смітів. Однак вони швидко зрозуміли, що єдиний спадкоємець не продовжуватиме їхньої справи.

Маркус освітив ліхтарем декілька рамок із фотографіями на дубовому столі. Ці вицвілі фото становили собою історію родини. Пікнік на траві, маленький Єремія на колінах у матері, батько обіймає їх обох. Ось вони на тенісному корті біля вілли, вдягнені в біле, з дерев’яними ракетками в руках. Ось Різдво в старому стилі: вони одягнені в червоне, позують перед ялинкою. Чекають, стоячи непорушно, поки автоспуск виконає своє завдання, створивши досконалий триптих.

Але в певний момент на фото вже бракує одного з героїв: підліток Єремія та його мати сумно всміхаються. Батько помер після нетривалої хвороби, а вони за звичкою фотографуються — не щоб увічнитися, мабуть, а щоб віддалити тінь смерті.

Одне із цих фото привернуло Маркусову увагу: мати й син стоять по різні боки від великого каміна з пісковику, над яким висить картина олією, що зображує батька із суворим виразом обличчя.

— Вони не знайшли нічого, що пов’язувало б Єремію Сміта з Ларою, — озвався Клементе за спиною Маркусa.

У кімнаті було видно сліди поліційного обшуку. Переставлені меблі, у шафах і шухлядах попорпалися.

— Тому вони ще не знають, що це він викрав Лару. І не шукатимуть її, — упевнено зауважив Маркус.

— Припини, — умить посуворішав Клементе.

Маркуса здивувала така різка реакція приятеля.

— Не повірю, що ти цього не розумієш. Ти ж не детектив-аматор. Ти підготовлений до таких справ. Хочеш, щоб я сказав тобі правду? Дівчина, найімовірніше, помре. Так-так, це дуже схоже на правду. І це не залежить від того, що ми зробимо чи не зробимо. Тому забудь про відчуття провини.

Маркус знову поглянув на фото, що стояло під портретом батька: на ньому двадцятирічний Єремія Сміт із серйозним виразом обличчя.

— Отже, з чого ти хочеш розпочати? — спитав Клементе.

— З кімнати, у якій його знайшли.

Криміналісти залишили по собі сліди: галогенові лампи на штативах, контейнери з реактивами, таблички з цифрами для позначення доказів, які сфотографували, а потім забрали.

Вони знайшли в кімнаті блакитну стрічку для волосся, кораловий браслет, рожевий плетений шарф і червоний роликовий ковзан — речі, що належали чотирьом жертвам Єремії Сміта. Ці предмети були неспростовними доказами, що Сміт мав щось спільне з їхньою смертю. Маркус уявив, що він міг відчувати щоразу, коли торкався цих трофеїв. Брав їх до рук, щоб знову відчути страшну енергію, зазнати життєдайного струсу, немовби насильницька смерть могла додати сил тому, хто її вчинив. Він тремтів від таємної насолоди.

Єремія зберігав ці речі в кімнаті, адже хотів мати їх біля себе. Завдяки цьому він думав, що дівчата повсякчас поряд. Їх стражденні душі ув’язнені в цьому будинку разом із ним.

Але поміж предметів бракувало чогось, що належало б Ларі.

Маркус увійшов до вітальні, а Клементе залишився на порозі. Меблі накриті білими чохлами, крім крісла, що стояло посередині, перед старим телевізором. Столик був перекинутий, на підлозі лежали друзки кухля й крихти печива, а поряд засохла світла пляма.

«Єремія перекинув столик, коли йому стало погано», — подумав Маркус. Він вечеряв перед телевізором молоком із печивом. Ця картинка чудово свідчила про його самотність. Єремія не переховувався, його найкращим укриттям була байдужість оточення. Якби світ ним зацікавився, можливо, його зупинили б значно раніше.

— Єремія Сміт — це тип людини, закритої в собі, але він перетворювався на когось іншого, щоб ловити своїх жертв.

Маркус пригадав: «Усіх, крім Лари, він викрав удень». До чого він удався, щоб наблизитися до своїх жертв і здобути їхню довіру? Він був переконливий, дівчата його не боялися. Чому він не використав ті самі прийоми, щоб знайти приятелів? «Його єдиною метою було вбивство, а вчинення зла — винагородою, тому що саме завдяки злу він здавався гідним довіри», — думав Маркус. Але було щось, чого Єремія Сміт не врахував: за все потрібно платити. Кожну людську істоту, навіть таку, яка обрала самотнє життя, найбільше жахає смерть наодинці, думка, що ніхто за нею не плакатиме, ніхто не відчує її відсутності й не згадуватиме. «Те саме сталося й зі мною», — спало на думку Маркусові.

Він придивився до місця, де рятувальники реанімували Єремію. Тут лежали латексні рукавички, марля, шприци й канюлі. Усе мало такий самий вигляд, як під час тих напружених хвилин.

Маркус намагався уявити, що сталося перед тим, як Єремія Сміт відчув симптоми отруєння.

— Хтось, хто його отруїв, знав його звички. Поводився з ним так само, як він із Ларою. Втрутився в його життя, увійшов до його дому й спостерігав за ним. Не всипав наркотик у цукор, але, мабуть, укинув щось у молоко. Це помста.

Клементе спостерігав за своїм опікуваним, за тим, як він намагався зрозуміти хід думок того, хто це вчинив. Він мовив:

— Тому Єремії стало зле, і він звернувся до швидкої.

— Найближчою є клініка Джемеллі, отож не дивно, що виклик було скеровано туди. Хтось, хто влаштував усе це Єремії Сміту, добре знав, що вчора ввечері черговим лікарем була Моніка, сестра його першої жертви, — здогадувався Маркус, вражений хитрістю людини, яка все це організувала. — Він діяв не хаотично. — Крок за кроком Маркус викривав інтригу, її суть. — Згоден, ти молодець. А тепер подивимось, що ти залишив для нас, — сказав він, немовби звертаючись до таємничого супротивника.

— Гадаєш, тут є якісь підказки, котрі можуть нас довести до місця, де ув’язнена Лара?

— Ні, він дуже хитрий. Хоч би й були, він їх усунув. Не забувай, що дівчина є винагородою. Ми маємо її заслужити.

Маркус став ходити кімнатою, певний, що знайде щось, чого не помітив відразу.

— І що, на твою думку, ми маємо шукати? — спитав Клементе.

— Те, що не має зв’язку з рештою. Щоб захиститися від поліції, він мусив залишити знак, який тільки ми можемо прочитати.

Маркус намагався точно визначити місце, від якого треба розпочати обшук кімнати. Був певний, що йому в очі впаде якась очевидна аномалія. Найбільш логічним було місце, де лежав Єремія.

— Жалюзі, — кинув він і заслонив два великих вікна, що виходили на заднє подвір’я.

Маркус освітив кімнату світлом ліхтаря. Промінь видобував із сутінків предмети, і тіні від них здіймалися за чергою, як слухняні солдати. Дивани, буфет, стіл, крісло, камін, над яким висіла картина з тюльпанами. Маркус подумав, що десь уже це бачив. Він знову освітив картину з квітами.

— Її тут не має бути, — промовив він.

Він точно пам’ятав цей камін із пісковику, адже бачив такий на фото, що до нього придивлявся в кабінеті. Єремія з матір’ю стояв біля полотна, на якому олією був зображений його померлий батько.

— Цю картину перевісили, — вирішив Маркус.

Але в кімнаті для неї місця не було. Маркус підійшов до картини з тюльпанами, підійняв раму та впевнився, що на стіні залишений слід від іншої картини. Він хотів був уже відійти, коли побачив, що на звороті, у нижньому кутку ліворуч, видно цифру 1.

— Я знайшов її, — проказав Клементе з коридору.

Маркус підійшов до нього й побачив портрет батька Єремії, що висів на стіні біля дверей. Він зняв картину й подивився, що за нею. Цього разу знайшов цифру 2. Чоловіки ззирнулися, подумавши про те саме. Розділилися й заходилися знімати всі картини в коридорі, намагаючись знайти третій номер.

— Є, — гукнув Клементе.

Це був сільський пейзаж, що висів у глибині коридору, якраз біля підніжжя сходів. Чоловіки стали підійматися нагору. На півдорозі знайшли й четверту картину, таким чином упевнившись, що вони на правильному шляху.

— Він нас веде, — сказав Маркус.

На другому поверсі, біля сходів, вони побачили п’яту картину. А потім шосту в закутку й сьому в коридорі, що вів до спалень. Восьма була маленька, намальована темперою. На ній був зображений тигр, що мав такий вигляд, немовби зійшов зі сторінок роману Сальґарі[17]. Він висів біля невеликих дверей у приміщенні, яке, певно, було дитячою кімнатою Єремії Сміта. На полиці стояв батальйон олов’яних солдатиків, поряд коробка з конструктором, рогатка, а на підлозі — коник-гойдалка.

«Часто забувають, що чудовиська теж колись були дітьми», — подумав Маркус. Є речі, які ми носимо в собі з дитинства. Хто знає, під впливом чого народилася в нім потреба в убивстві?

Клементе відчинив двері й побачив круті сходи, які, напевно, вели на горище.

— Може, поліціянти ще не перевіряли там?

Обидва були певні, що дев’ята картина остання. Вони обережно ступали нагору нерівними сходами. Стеля над ними була низька, і вони нахилили голови. У кінці тісного кам’яного проходу було велике приміщення, заставлене старими меблями, книжками та скринями. Між дошками попід стелею горища птахи звили гнізда. Перелякані появою людей, вони закружляли, шукаючи способу, як утекти, і врешті вилетіли в прочинене вікно.

— Ми не можемо залишатися тут довго, незабаром світатиме, — поквапив Маркусa Клементе, зиркнувши на годинник.

Вони заходилися шукати картину. У кутку стояло декілька полотен. Клементе підійшов, щоб їх роздивитися.

— Нічого, — сказав він за хвилину, струшуючи пил зі свого одягу.

Маркус побачив золотистий фриз, що виглядав з-за великої скрині. Він обійшов її та опинився перед розкішною рамкою, що висіла на стіні. Зайве було й повертати зображення, щоб упевнитися: це і є дев’ята картина. Те, що висіло там в обрамленні, було досить незвичне, тож підтверджувало їхнє переконання: пошук «скарбу» добіг кінця.

Дитячий малюнок.

Виконане кольоровими олівцями на аркуші зошита зображення помістили в цю пишну раму саме для того, щоб привернути увагу.

На ньому намальовано літній або весняний день, усміхнене сонце посеред буйної природи. Дерева, ластівки, квіти й струмок. Головні персонажі — двоє дітей, дівчинка в сукні в червоний горошок і хлопчик, який тримає щось у руці. Попри барвисті кольори й цілком невинну тему Маркус мав якесь дивне враження. У малюнку крилося щось зловісне.

Він ступив уперед, щоб краще роздивитися. І лише тоді зауважив, що на сукні дівчинки не горошок, а кровоточиві рани. А в хлопчика у руках ножиці.

Зиркнув на дату збоку: малюнок зробили двадцять років тому. Єремія вже тоді був надто дорослий, щоб його створити. Отже, картинка була плодом хворої фантазії когось іншого. Маркусові спало на думку «Мучеництво святого Матвія» Караваджо — перед собою він теж бачив місце злочину. Проте, коли малюнок зробили, справжній жах був іще попереду.

«Чудовиська теж колись були дітьми», — повторив подумки він. Автор малюнка вже дорослий. Маркус зрозумів, що повинен його знайти.

6:04

Від першого дня в поліції тебе навчали, що на місці злочину не може бути нічого випадкового. Потім повторювали це за кожної нагоди, якщо ти забувала. Пояснювали, що визнання будь-чого за збіг обставин не лише може завести в пастку, а й утруднити або навіть унеможливити віднайдення правди. І наводили як приклад різні випадки, за яких такі помилки компрометували слідство.

Завдяки цьому Сандра не надто вірила в долю. Однак визнавала, що простежування випадкових зв’язків між подіями інколи корисне, принаймні привертає нашу увагу до речей, які за інших обставин ми нізащо не спостерегли б.

Інколи дивні збіги ми визнаємо за випадковість або, якщо вони провокують зміни в нашому житті, називаємо їх знаками. Часто це змушує нас думати, що ми адресати якогось послання, скерованого саме до нас, немовби сила, що править світом, чи якась вища істота обрала саме нас. Іншими словами, це дає нам змогу почуватися винятковими.

Сандра пам’ятала, що Карл Ґустав Юнґ називав такі хитросплетіння обставин синхронічністю, вирізняючи певні їх ознаки: вони мають бути вільні від причинно-наслідкових зв’язків, їх супроводжує глибоке емоційне переживання, і врешті вони повинні мати потужне символічне значення.

Юнґ писав, що певні люди протягом цілого життя надають глибокого значення кожній надзвичайній події, яка їх супроводжує. Сандра до таких не належала, але з часом змінила думку. Причиною стала розповідь Давіда про дивовижний ланцюг подій, які привели до їхньої зустрічі.

Давід був у Берліні; залишалося два дні до серпня — на цей місяць у нього була запланована відпустка. Він мав зустрітися з кількома приятелями на Міконосі: вони збиралися в круїз на яхті Егейським морем. Однак того ранку будильник не задзвонив, тож Давід прокинувся пізно, але встиг приїхати в аеропорт тієї миті, коли закінчувалася реєстрація пасажирів. Він пам’ятав, як подумав тоді: «Яке щастя!» Але ще не знав, що на нього чекає. Щоб дістатися пункту призначення, мав пересісти в Римі. Раптом з авіаліній поінформували, що його багаж зник у Берліні.

Позаяк Давід не хотів відмовлятися від подорожі, він купив нову валізу й новий одяг просто в аеропорту, а потім хотів зареєструватися, щоб встигнути на прямий літак до Афін. Однак дізнався, що через навалу туристів місць більше немає.

Увечері об одинадцятій він мав уже стояти на палубі трищоглового судна й смакувати узо[18] з льодом у компанії відомої індійської манекенниці, з якою познайомився за два тижні до того в Мілані. Натомість перебував у залюдненому залі відльоту й заповнював страхові формуляри, що давали право на відшкодування за втрачений багаж.

Він міг наступного дня полетіти першим літаком, але відчував, що не витримає стільки годин очікування. Отож орендував авто, замисливши дістатися ним до порту в Бриндізі й сісти на пором до Греції.

Проїхав близько п’ятисот кілометрів і після ночі, проведеної за кермом, він побачив сонце, що сходило над Апулією. Дорожні знаки інформували, що до мети залишилося кілька кілометрів, аж ось автомобіль став поводитися дивно: двигун дедалі слабшав і врешті припинив працювати.

Давідові не поталанило: він лишився сам-один на узбіччі. Але, замість проклинати свою долю, огледівся довкола. Праворуч на плато простяглося біле місто, а з другого боку, за кількасот метрів від нього, — море.

Він рушив пішки, бажаючи дістатися пляжу, де о такій ранній годині було порожньо. Біля води запалив улюблену сигарету з анісом і захоплено зустрів світанок.

Раптом Давід зауважив на мокрому піску відбитки маленьких ніг, що утворювали симетричний слід. Він інстинктивно подумав, що це жінка могла пробігати пляжем. Там, куди вели сліди, прибережна лінія кілька разів вигиналася, тож той, хто їх залишив, уже зник із поля зору. Однак це точно сталося недавно, інакше б їх уже змили хвилі.

Згодом він щоразу, розповідаючи цю історію, був не здатен нормально описати, що тієї миті ним керувало. Просто відчув, що мусить рушити по цих слідах. І він побіг.

У такі миті Сандра завжди питала, як він зрозумів, що то була жінка.

— Я не мав певності, міг тільки здогадуватися. Уявляєш, як я почувався б, якби переді мною постав якийсь хлопчик або чоловік невисокого зросту?

Таке пояснення її не переконувало. Поліційний інстинкт підказував нові запитання:

— А звідки ти знав, що людина саме бігла пляжем?

Але Давід мав готову відповідь:

— Відбитки на піску були глибші спереду, під пальцями, що вказувало на те, що вона бігла.

— Ну добре, це доволі вірогідно.

Давід говорив далі з місця, на якому спинявся. Казав, що подолав кількасот метрів і, оминувши дюну, побачив жінку. Вона була в шортах, обтислій футболці й кросівках, мала світле волосся, зібране в кінський хвіст. Він не бачив її обличчя, спробував покликати — але ідея була безглузда, адже він не знав її імені.

Давід наддав ходу.

Що він сказав би їй, якби наздогнав? Розумів, що має щось вигадати, аби не скидатись на ідіота. Але нічого не спадало йому на думку.

Нарешті зумів із нею зрівнятися. Виявилося, вона дуже гарна. (Після цих слів Сандра зазвичай усміхалася.) А потім Давід пробурмотів вибачення й попросив її зупинитися. Незнайомка неохоче послухалася, зміривши поглядом від голови до ніг навіженого, який важко дихав. Він не справив на неї враження. Він уже понад добу не змінював одягу, тож був спітнілий і напевно не поширював приємних запахів, обличчя його було втомлене.

— Привіт, я Давід, — сказав він, простягнувши їй руку.

Жінка не взяла її, тільки відразливо поглянула, немовби на зіпсуту рибу.

— Знаєш, що говорив стосовно збігу обставин Карл Ґустав Юнґ? — запитав він і став розповідати про те, що сталося з ним після вильоту з Берліна день тому.

Жінка слухала, намагаючись зрозуміти, до чого ця розмова. Дозволила йому закінчити, а потім відповіла, що не можна назвати це щасливим збігом обставин, позаяк, крім ланцюга подій, які привели його на цей пляж, він сам вирішив за нею побігти. Тому до цієї зустрічі не можна застосувати теорію синхронічності.

— А хто це сказав? — поцікавився він.

— Юнґ.

Таке зауваження здалося Давідoві влучним, отож він замовк. Не знаючи, що ще сказати, попрощався з нею й похмурим пішов назад. Дорогою думав про те, як було б чудово, якби ця дівчина виявилася винятковою, може, навіть жінкою його життя. Було б чудово закохатися й розповідати потім, як низка неприємностей перетворилася на велику любовну епопею. І все через загублений багаж.

Дівчина не побігла за ним і не сказала, що змінила думку. Він навіть не дізнався, як її звали. Давід зачекав місяць, поки авіалінії шукали його валізу, а тоді звернувся до поліції Мілана, щоб повідомити про крадіжку. І там біля кавового автомата зустрів Сандру. Вони трохи поговорили й за кілька тижнів оселилися разом.

Тепер, лежачи в ліжку готельного номера в Римі та знаючи, що Давіда вбили, а вона повинна знайти вбивцю, Сандра все-таки всміхнулася цьому спогаду.

Щоразу, коли Давід розповідав цю історію якомусь новому знайомому, той був певний, що Сандра і є дівчина з пляжу. Але найчудовіше в цьому було розуміти, що життя пропонує нам найбанальніші стежки на шляху до найширших можливостей. І серцю чоловіка чи жінки не обов’язково читати знаки.

Інколи достатньо знайти одне одного поміж мільярдів людей.

Якби біля кавового автомата Сандра не мала паперових п’яти євро, а Давід — дрібних, щоб їх розміняти, мабуть, між ними не зав’язалася б розмова. Вони купили б напої і кожен пішов би своєю дорогою, несвідомі того, що могли б закохатися. І ніколи б через це не переймалися.

Як часто трапляється щось таке, а ми про це не здогадуємося? Скільки людей перетинаються, навіть не припускаючи, що створені одне для одного?

Тому Сандра вирішила, що їй дуже пощастило. Хоча Давід уже мертвий.

«Що то було вчора ввечері?» — згадала вона. Думала, що чоловік зі шрамом на скроні вбивця, а він виявився священиком. Вона не мала сумніву, що він говорив правду. Міг скористатися хвилиною, коли погасли ліхтарі, та втекти, але лишився, щоб повідомити її, хто він. А вона не наважилася натиснути на спусковий гачок. Немовби почула голос матері: «Сандро, серденько, чи ти стрілятимеш у священика? Так не можна». Смішно.

Збіги обставин.

Було неможливо визначити, що поєднувало Давіда із цією людиною. Сандра підвелася з ліжка, щоб придивитися до його фотографії, однієї з тих, які знято на «лейку». Що спільного якийсь священик міг мати з розслідуванням, яке провадив Давід? Фото нічого не проясняло, лише ускладнювало.

У неї забурчало в животі, до того ж вона почувалася виснаженою. Уже багато годин Сандра нічого не їла, може, навіть мала гарячку. Жінка повернулася до готелю мокра як хлющ.

У храмі Сан-Луїджі-деї-Франчезі вона зрозуміла, що не тільки шукає справедливості, але й хоче помститися. Страждання спричиняє дивні наслідки. Ми стаємо вразливими, менш стійкими.

Але водночас воно посилює нашу волю, що її раніше, як ми гадали, могли стримувати. Жага завдати іншим такого самого болю. Немовби єдиним способом приборкати свій біль є помста.

Сандра зрозуміла, що повинна стати віч-на-віч із темним боком своєї душі, про існування якого не підозрювала. «Не хочу бути такою», — подумала вона. Однак боялася, що в ній неминуче щось зміниться.

Жінка відклала фото священика зі шрамом на скроні й зосередилася на решті двох, які лишилися нерозшифрованими.

Одне темне і друге, на якому Давід стоїть перед дзеркалом із піднесеною рукою та сумно її вітає.

Дивилася то на одне, то на друге, немовби хотіла вловити зв’язок між ними. Але знімки нічого їй не підказували. Сандра відклала їх і завмерла, втупившись у підлогу.

Під дверима лежала листівка.

Сандра придивлялася до неї кілька секунд, а потім швидко підняла, начебто злякалася. Хтось підсунув її, певно, уночі, протягом тих кількох годин, коли їй вдалося поспати. На фото був чернець-домініканець.

«Святий Раймондо з Пеньяфорта».

Його ім’я було надруковане на звороті — разом із молитвою латинською, яку треба було промовити, щоб дістати заступництво святого.

Деякі фрази були нерозбірливі, бо їх перекрив напис червоним чорнилом, побачивши який, Сандра затремтіла.

Одне слово, підпис.

«Фред».

7:00

Йому було потрібне велелюдне місце. О цій ранній годині ідеальним здавався «Макдональдс» поблизу П’яцца-ді-Спанья. Клієнтами були переважно іноземні туристи, які не могли призвичаїтися до солодких і легких італійських сніданків.

Маркус обрав це місце, бо прагнув відчути навколо себе присутність інших людей. Хотів упевнитися, що життя триває всупереч жахливим подіям, які стаються щодня; хотів упевнитися, що він не сам у боротьбі за нормальність: адже сім’ї, що його оточували, — вони народжують дітей, виховують їх у любові та відчутті, що те саме їм слід повторити в майбутньому, — відігравали важливу роль у порятунку людства.

Тому Маркус відсунув філіжанку неміцної кави, якої навіть не відпив, і поклав на столик теку. Клементе приніс її півгодини тому — сховав у сповідальні. Це було ще одне безпечне місце, що його вони використовували для обміну інформацією.

Малюнок хлопчика з ножицями, знайдений на горищі вілли Єремії Сміта, пробудив у пам’яті Клементе випадок трирічної давності. Він розповів про нього Маркусові, коли вони були на віллі. А щойно вони пішли звідти, попрямував до архіву. На обкладинці теки напис c.g. 554-33-1. Випадок був відомий як «справа Фігаро», адже медіа саме так охрестили винуватця злочину — цілком логічно, але без поваги до жертв.

Маркус розгорнув теку й став читати рапорт.

Сцена, яку п’ятничного вечора побачили поліціянти у кварталі Нуово-Саларіо, жахала. Біля сходів, що вели на другий поверх помешкання, у калюжі власного блювотиння лежав напівпритомний двадцятисемирічний чоловік. Поряд валявся розтрощений інвалідний візок. Федеріко Ноні давно був паралізований, тож спочатку криміналісти подумали, що він так невдало впав. А потім підійнялися нагору й виявили там жахливу сцену.

В одній зі спалень лежали понівечені останки його сестри, Джорджії Ноні.

Двадцятип’ятирічна дівчина була гола, на всьому тілі — глибокі рани, завдані гострим предметом. Смерть настала від удару в живіт.

Судовий лікар визначив, що знаряддям злочину могли бути ножиці. Клементе попередив Маркусa, що раніше якийсь маніяк уже атакував ножицями трьох жінок — звідси взявся псевдонім Фігаро. Ті жертви вижили. Здавалося, однак, що він вирішив заміритись на подвиг більш значний і скоїв убивство.

«Визначення “маніяк” у цьому разі не підходить, — зауважив Маркус, — адже ця особа складніша за своєю природою». Хвора уява наказала йому взяти ножиці, тому що тільки такий спосіб убивства міг його задовольнити. Він хотів відчути страх своїх жертв, змішаний із запахом крові з їхніх ран.

Маркус відвів погляд від документів, прагнучи хоча б на хвилину знов поринути в нормальне життя. Маленька дівчинка за кілька столів від нього обережно відкривала коробку з «Happy Meal». Вона аж висолопила язика, і її очі схвильовано блищали.

«То в який момент ми змінюємося? — запитав себе Маркус. — У яку хвилину історія кожного з нас невідворотно модифікується? А інколи до цього не доходить і все відбувається так, як і мало відбуватися».

Погляду на дівчинку було досить, щоб повернути йому трохи довіри до людського виду. Він знову міг зануритися в акти, які мав перед собою.

Маркус узявся читати рапорт поліції про перебіг подій.

Убивця скористався з того, що Джорджія Ноні після повернення з крамниці залишила двері відімкненими. Фігаро зазвичай обирав жертв у гіпермаркетах, а потім стежив за ними до їхнього дому. Однак під час нападу інші жертви були самі, натомість у маленькому будиночку Джорджії мешкав також її брат Федеріко. Він мав стати спортсменом, але банальна аварія на мотоциклі поклала край кар’єрі хлопця. За словами Федеріко, Фігаро атакував його ззаду: вивернув інвалідний візок, після чого хлопець ударився головою об підлогу і знепритомнів. Потім нападник затягнув Джорджію нагору, де й заколов ножицями.

Федеріко, отямившись, почув крики сестри. Намагався покликати на допомогу, а потім піднятися сходами, опираючись на руки, але його тіло ослабло, і він не встиг оговтатись від удару, тож не дав собі ради. Він мусив слухати розпачливі крики й був не в змозі нічим допомогти. Міг тільки безсило все проклинати, лежачи біля підніжжя сходів.

Поліцію викликала сусідка, сполохана криками, що долинали з будинку. Почувши сирену патрульної машини, убивця кинувся навтьоки. Вибіг у запасні двері через сад, залишивши сліди черевиків на м’якому ґрунті.

Закінчивши читати акти, Маркус помітив, як дівчинка з коробкою «Happy Meal» ділиться з братиком шоколадним мафіном.

Чи є Федеріко Ноні цього разу жертвою, яку призначено для помсти злу? Чи допомагає йому хтось шукати вбивцю сестри, який не був покараний? І чи має він, Маркус, стримувати Федеріко?

Поставивши собі ці запитання, Маркус натрапив на примітку в кінці актів. А саме — на подробицю, про яку, імовірно, не знав навіть його приятель Клементе, позаяк не згадав про неї, коли вони були на віллі Єремії Сміта.

Не треба було мститися, бо Фігаро мав ім’я та прізвище і був заарештований.

7:26

Сандра щонайменше двадцять хвилин придивлялася до листівки з підписом «Фред». Спочатку був той жахливий запис голосом убивці пісні, що символізувала кохання між нею та її чоловіком, на диктофоні, схованому на закинутій будівлі. А тепер хтось спаплюжив іншу грань їхніх стосунків: миле ім’я, на яке вона зверталася до Давіда, уже не належало тільки їй.

«Це його вбивця, — подумала жінка, стискаючи листівку, засунуту під двері. — Він знає, що я тут. Чого він від мене хоче?»

У готельному номері Сандра шукала пояснення, яке її заспокоїло б. На листівці зі святим Раймондо з Пеньяфорта вказано й місце культу цього домініканського ченця.

Одна з каплиць у базиліці Санта-Марія-сопра-Мінерва.

Сандра вирішила зателефонувати до де Мікеліса, щоб дізнатися щось про це. Вона вже зважилася набрати номер на мобільному, аж тут побачила, що батарея розряджена. Жінка під’єднала телефон до розетки, щоб підзарядити, і вирішила скористатися стаціонарним апаратом. Однак зупинилася, втупившись поглядом у слухавку.

Дізнавшись, що Давід поїхав до Рима, щоб провадити власне слідство, вона задумалася, чи під час перебування тут він налагодив контакт із кимось, з особою, яка могла якось йому допомогти. Однак у його записнику і в пам’яті телефона не було ані імейлів, ані дзвінків. Це здавалося дивним.

Сандра усвідомила, що не перевірила готельного телефона.

«Ми так призвичаїлися до цих гаджетів, — подумала вона, — що втратили здібність логічно мислити».

Жінка поклала слухавку й натиснула на дев’ятку, щоб з’єднатися з рецепцією. Вона попросила, щоб їй дали список Давідових дзвінків. Сказала, що вона поліціянтка й провадить слідство в справі смерті чоловіка. Попри те що адміністратор, напевно, їй не повірив, він виконав прохання. Незабаром кур’єр приніс аркуш, на якому був лише один номер:

0039 328 39 56 7 XXX

Сандра мала рацію. Давід кілька разів телефонував комусь на мобільний. Однак вона не могла перевірити, чий це номер, адже останні три цифри було замінено літерою X.

Щоб не порушувати приватності клієнтів, центральне готельне управління не реєструвало повністю номерів телефонів, ані вхідних, ані вихідних. З’єднання реєстрували, тільки щоб записати в рахунок.

Давід набрав цей номер із готельного телефона, тож не боявся свого співрозмовника. Чому тоді Сандра мала б його боятися?

Вона знову придивилася до листівки з підписом «Фред».

А якщо її підкинув не вбивця Давіда? Що, як це зробив якийсь таємничий союзник? Така думка жінці подобалася. Хоч би ким він був, мусив почуватися під загрозою після смерті Давіда. Що, як ця листівка — запрошення до базиліки Санта-Марія-сопра-Мінерва, бо там є щось, що може їй допомогти? Він підписався ім’ям Фред для того, аби дати Сандрі зрозуміти, що він знав Давіда. Дійсно, якби хтось хотів її скривдити, йому було б зручніше залишитися в тіні та вже напевно не надсилати ніяких повідомлень.

Сандра не була впевнена, відчувала тільки сумніви й підозри. Зрозуміла, що повинна вибирати: сісти в перший-ліпший потяг, повернутися до Мілана й забути про цю історією або розслідувати далі незалежно від обставин.

І вона вирішила продовжити слідство. Але передусім мала перевірити, що чекає на неї в каплиці Святого Раймондо з Пеньяфорта.

Базиліка Санта-Марія-сопра-Мінерва розташована за кілька кроків від Пантеону. Її побудували 1280 року поблизу стародавнього храму, зведеного на честь Мінерви Халкідікійської.

Сандра приїхала на таксі на майдан, що був поряд із її готелем. У центрі стояв спроектований Берніні[19] невеликий єгипетський обеліск, поміщений на хребті слона. Згідно з легендою, папський архітектор вирішив поставити кам’яну тварину задом до монастиря домініканців, щоб висміяти їхню тупість.

На Сандрі були джинси й тепла сіра толстовка з капюшоном, який можна було накинути в разі дощу. Утім вулиці встигли висохнути, а нічна буря здавалася самим лише спогадом.

Таксист, який її віз, неначе почувався зобов’язаним вибачатися за те, що вже кілька днів тримається кепська погода, а також запевняв, що в Римі завжди світить сонце. Але чорні хмари знов стали заполоняти золотисте небо.

Сандра минула романський та ренесансний фасад і побачила всередині готику, тут і там доповнену сумнівними вкрапленнями бароко. Протягом кількох хвилин вона придивлялася до блакитного склепіння та фресок з апостолами, пророками й Отцями Церкви.

Базиліку саме відчинили для вірян. Згідно з розкладом, що висів на вході, першу вранішню месу мали відправляти аж о десятій. Крім черниці, яка розставляла квіти на головному вівтарі, Сандра була єдиною відвідувачкою святині. Але завдяки присутності тут хоч когось почувалася впевненіше.

Вона вийняла листівку із зображенням святого Раймондо й рушила на пошуки картини. Минала каплички в бічних навах — їх було близько двадцяти, кожна пишно прикрашена червоною жилкуватою яшмою, яка під світлом мінилася й пульсувала, наче жива. Сандра оглядала різнобарвний мармур, що витворював м’які вигини на стінах, подібно до розгорнутих сувоїв тканини, або втілював статуї святих, із гладкими ясними обличчями кольору слонової кістки.

Сандру цікавила дальня каплиця, праворуч углибині, найскромніша з усіх.

Позбавлена орнаментів, схована в темний закуток, площею щонайбільше п’ятнадцять квадратних метрів. Вона не була прикрашена цінним мармуром, а її голим, почорнілим від сажі мурам бракувало укриття. У ній було лише кілька могил.

Сандра вийняла мобільний, щоб сфотографувати, як завжди — від загального вигляду до подробиць. Стала знімати віднизу, найбільше уваги приділивши витворам мистецтва в каплиці.

Святий Раймондо з Пеньяфорта в чернечому вбранні домініканця разом зі святим Павлом зображені на полотні над вівтарем. Ліворуч висіла картина олією зі святою Лючією і святою Агатою. Однак увагу Сандри привернула фреска на правій стіні каплиці.

«Христос-Суддя між двома ангелами».

Унизу під фрескою горіли численні обітні свічки. Маленькі пломінчики танцювали від найлегшого подуву вітру, заливаючи все навколо червонуватим світлом.

Сандра фотографувала, сподіваючись, що дістане обіцяну відповідь, як і в разі з картиною «Мучеництво святого Матвія» з храму Сан-Луїджі-деї-Франчезі. Була певна, що завдяки фільтру, вмонтованому в об’єктив апарата, фото будуть досить якісні. Як і тоді, коли вона разом із криміналістами працювала на місці злочину. Але вона не знала відповіді. Це була вже друга таємниця, яка трапилася їй того ранку, слідом за загадковим номером мобільного, у якому, на жаль, бракувало трьох останніх цифр. Було жахливо усвідомлювати, що вона дуже близько до правди й не може ступити останнього, вирішального кроку.

Чи це можливо, щоб серед фото Давіда не було нічого, що відсилало б до цього місця?

Сандра подумала про два останні фото, які залишилися нерозшифрованими. Відклала темне й зосередилася на другому: Давід із голим торсом стоїть перед дзеркалом. Однією рукою фотографує себе, а другою вітає когось. Могло здатися, що він пустує, але через його серйозну міну у фото не було нічого смішного.

Жінка припинила фотографувати й поглянула на мобільний. Телефон і фотоапарат в одному. «Ні, це неможливо», — подумала вона. Рішення було на відстані руки, а вона його не помітила. Сандра сягнула до сумки за аркушем із номером мобільного:

0039 328 39 56 7 XXX

Давід не підносив руки у вітальному жесті, він пальцями показував їй цифри, яких бракувало на роздруківці. Сандра набрала номер, вставляючи замість іксів три п’ятірки. Зачекала.

Небо надворі знов затягли хмари. Крізь вітражі всередину проникало бліде світло, що осявало наву, висвітлюючи всі закутки.

Сандра почула сигнал, який свідчив про те, що номер не зайнятий. За хвилину до її вух луною донісся звук іншого мобільного.

Це не випадковість. Він тут. Стежить за нею.

Після трьох довгих гудків усе стихло. Сандра повернулася до головного вівтаря, щоб перевірити, чи монашка ще там, але її вже не було. Жінка озирнулася, сподіваючись, що когось помітить. Але вона була сама. Сандра зрозуміла, що вона в небезпеці, за мить перед тим, коли куля зі свистом прорізала повітря над її головою та влучила в стіну. Хтось стріляв зі зброї з глушником. Сандра присіла й вийняла з кобури пістолет. Вона вся була напружена, а серце шалено калатало. Друга куля просвистіла за декілька метрів від неї. Жінка не знала, звідки стріляють, але була певна, що не зможе влучити в нападника. А його не видно, тож він мерщій змінить місце, щоб прицілитися краще.

Тому вона мусила втекти звідти якнайшвидше.

Сандра, лишаючись стояти навпочіпки, як їх і вчили в академії, обернулася і обдивилася головну наву, далі цілячись із пістолета. За кілька метрів від місця, де стояла, побачила вихід. Щоб туди дістатися, мала сховатися за колонами, що височіли уздовж нави.

Вона припустилася помилки, довірившись листівці. Як можна бути такою легковажною, маючи справу з убивцею Давіда, який увесь час снував навколо неї?

Сандра дала собі десять секунд, щоб дістатися виходу. Стала рахувати й рушила. Раз — жодного пострілу. Два — пробігла кілька метрів. Три — на якусь хвилю її осяяло слабке світло з вітража. Чотири — знов опинилася в тіні. П’ять — ще кілька кроків, але треба рухатися швидше. Шість, сім — відчула, що хтось хапає її за плечі й тягне до однієї з каплиць. Вісім, дев’ять, десять — несподівана сила стримала її; вона не передбачила цього й не змогла вирватися. Одинадцять, дванадцять, тринадцять — вона боролася й намагалася звільнитися із цих обіймів. Чотирнадцять — рвонулася, але пістолет вислизнув із її руки. Розпачливо спробувала побігти, але втратила рівновагу. П’ятнадцять — якимось шостим почуттям вона зрозуміла, що за хвилину вдариться головою об мармурову підлогу, і відчула біль. Простягнула руки, щоб пом’якшити падіння, але це не допомогло. Могла тільки відвернути голову, щоб упасти боком. Впала вилицею на зимний мармур, який одразу нагрівся, і її прошив біль, схожий на електричний струс. Шістнадцять — її очі були розплющені, але вона повільно втрачала свідомість, водночас розуміючи, що з нею сталося; дивне відчуття. Сімнадцять — хтось схопив її за плечі.

Вона припинила рахувати й поринула в темряву.

9:00

Спочатку в’язниця Реджина-Коелі була монастирем. Його заснували в другій половині XVII століття. Його переустаткували в карний заклад 1881 року, хоча зберегли назву на честь Пресвятої Діви.

У будівлі могло розміститися близько дев’ятисот в’язнів, утримуваних у різних відділеннях, залежно від скоєних злочинів. У восьмому відділенні перебували в’язні, що належали до так званих пограничних випадків: люди, які мали впродовж років нормальне життя, працюючи, приятелюючи, інколи створюючи родину, а потім без зрозумілої причини скоювали брутальний злочин. Вони не мали типових проявів розумових хвороб, а єдиною аномалією в їхній поведінці був злочин. Поки вони чекали висновку суду щодо їхніх розумових здібностей, до них ставилися геть інакше, ніж до решти в’язничних мешканців.

Уже понад рік восьмий відділ був домом Ніколи Кости, тобто Фігаро.

Пройшовши звичайний контроль, Маркус минув вхідну браму й рушив довгим коридором, що був перегороджений кількома ґратами й поступово вів до серця в’язниці. Це чимсь скидалося на сходження до пекла.

Для візиту він спеціально вдягнувся у вбрання священика. Маркус не звик ані до білого комірця, що утискав йому шию, ані до сутани, що розвівалася при кожному кроці.

Дізнавшись кілька годин тому, що вбивця перебуває за ґратами, він разом із Клементе вигадав цей викрутас, щоб зустрітися зі злочинцем. Нікола Коста чекав, поки суддя вирішить, де він повинен відбувати покарання: у в’язниці чи в психіатричній лікарні. А тим часом злодій ступив на шлях змін і спокути. Щоранку вартові водили його до в’язничної каплиці, де він сповідався й самотньо слухав месу. Однак того дня капелана терміново викликали до курії. Мав минути якийсь час, перш ніж він зрозуміє, що це помилка. Клементе організував усе разом із перепусткою й дорученням, щоб Маркус замінив відсутнього капелана. Завдяки цьому він і зайшов до Реджина-Коелі без перешкод.

Певна річ, це загрожувало викриттям їхніх секретних дій, але малюнок, знайдений на горищі вілли Єремії Сміта, напевно, свідчив про якусь іншу правду. Вони припустили, що справу Фігаро не закрито. Маркус прийшов сюди, щоб у цьому переконатися.

Проминувши довгий кам’яний коридор, він зайшов у восьмикутний високий зал, над яким були розташовані три поверхи камер. Усі балкони були заґратовані аж до стелі, щоб в’язні не могли накласти на себе руки, кинувшись униз.

Вартовий ввів Маркусa до маленької каплиці й залишив самого, щоб він міг приготуватися до меси. Одним зі священицьких обов’язків було щоденне її відправлення, але Маркус належав до тих, хто виконував особливу місію й тому не повинен був цього робити, позаяк дістав спеціальний дозвіл. Після подій у Празі він відправив декілька мес під керівництвом Клементе, щоб усе пригадати.

У нього не було можливості вивчити справу цієї людини, її психологічний портрет. Але визначення «пограничні випадки» належним чином ілюструвало думку, що йдеться про якийсь тонкий бар’єр, який відділяє людей від зла. Інколи цей бар’єр був еластичний і дозволяв короткі «вилазки» на темний бік, завжди залишаючи можливість повернення. Але в разі певного різкого подолання бар’єр розпадався, назавжди відчиняючи небезпечний прохід — деякі індивіди могли ходити ним туди й назад. Вони могли справляти враження цілком нормальних, але, щойно ступали на інший бік, перетворювалися на непередбачуваних бестій.

На думку психіатрів, Нікола Коста належав до цієї хиткої категорії.

Маркус готував вівтар, стоячи спиною до порожнього приділу. Раптом він почув дзеленчання наручників і зрозумів, що йде в’язень.

Коста ввійшов несмілим кроком до каплиці в супроводі вартових. Був одягнений у джинси й білу сорочку, застебнуту під шию. Чисто поголений, лисий, якщо не враховувати декількох пасом, які надавали йому дивного вигляду. Але кожного, хто на нього дивився, вражала заяча губа, через яку його рот був постійно викривлений у зловісній посмішці.

В’язень доплентався до однієї з лав. Вартові допомогли йому сісти, підтримуючи за плечі, а потім вийшли з каплиці. Вони повинні були стежити за ним під дверима, щоб не порушувати релігійного настрою.

Маркус зачекав хвилину, потім відвернувся й побачив здивування в очах Фігаро.

— Де капелан? — занепокоєно спитав в’язень.

— Він погано почувається.

Коста кивнув і замовк. Тримав у руках чотки й бурмотів якусь молитву. Час від часу він сягав до кишені сорочки по хусточку, щоб витерти слину, яка стікала з його вуст.

— Чи хочеш ти сповідатися перед месою? — спитав Маркус.

— З тим священиком я йшов чимось на кшталт духовного шляху. Я говорив йому про мій смуток, про сумніви, а він відповідав словами Євангелія. Може, мені зачекати, поки він повернеться?

«Лагідний як ягня, — подумав Маркус. — А може, просто добрий актор».

— Вибач, я думав, що ти захочеш, — сказав він, відвертаючись до нього спиною.

— Чого? — спитав спантеличений Коста.

— Сповідуватися в гріхах.

Ці слова його роздратували.

— Що коїться? Я не розумію.

— Нічого, сиди тихенько.

Коста, здавалося, заспокоївся й знову став молитися. Маркус одяг столу, щоб розпочати месу.

— Я припускаю, що такі, як ти, не оплакують своїх жертв. Але при твоїй зовнішності це було б гротесково.

Ці слова впали на Косту як удар кулаком, але він опанував себе.

— Я думав, священики ввічливі люди, — відповів він.

Маркус підійшов до нього й нахилився так, що його обличчя опинилося за кілька сантиметрів від обличчя злочинця.

— Я знаю, що ти вчинив, — прошепотів Маркус.

Обличчя Кости затужавіло, в очах з’явився зимний блиск.

— Я визнав свої злочини й ладен за них заплатити. Знаю, що скоїв, і не сподіваюся вшанування. Але я очікую принаймні дрібку поваги.

— Так, — визнав єхидно Маркус, — ти розповів із подробицями про напади й про те, як ти вбив Джорджію Ноні. — Він сказав це так, немовби не надавав великої ваги цьому доказу, якого зазвичай було задосить для розкриття справи. — Але жодна із жертв, на яких ти напав ще перед скоєнням цього злочину, не змогла тебе описати.

— Я був у лижній шапці. — Коста відчув, що має підкреслити свою провину. — Але потім мене впізнав брат Джорджії Ноні.

— Він упізнав тільки голос, — зауважив Маркус.

— Сказав, що нападник розмовляв нерозбірливо.

— Він був шокований.

— Неправда, це було через мою… — не докінчив думки Коста.

Маркус притиснув його.

— Що твою? Ти маєш на увазі заячу губу?

— Так, — промовив в’язень неохоче. Напевно не любив, коли хтось говорив про його недолік так грубо й образливо.

— Завжди та сама історія, еге ж, Ніколо? Ти не змінився від часів, коли був дитиною. Як тебе називали в школі? Вигадали тобі прізвисько?

Коста, поворушившись на лаві, видав відголос, схожий на сміх.

— Заячий Рот, — сказав він і посміхнувся. — Нічого оригінального, а могли й напружитися.

— Ти маєш рацію, Фігаро пасує більше, — ствердив провокативно Маркус.

Коста був схвильований, знову витер хусточкою рот.

— Чого ти від мене хочеш?

— Я не відпущу тобі гріхів, Косто, твоїх неправдивих гріхів.

— Я хочу звідси вийти.

Злочинець відвернувся, щоб покликати вартових.

Але Маркус знову нахилився над ним, поклав руку на його плече й подивився просто в очі.

— Якщо тебе завжди сприймають як потвору, легко до того звикнути. З часом ти розумієш, що то єдине, завдяки чому ти стаєш кимось особливим. Твоє обличчя є в газетах. Коли сидиш у судовому залі, люди до тебе придивляються. Одна річ — не подобатися нікому, а друга — зробити так, щоб тебе боялися. Ти призвичаївся до байдужості й презирства, а тепер люди мусять тебе помічати. Не відвертаються, бо відчувають потребу дивитися на те, чого найбільше бояться. Проте не тебе, а того, що могли б стати такими, як ти. І що довше вони дивляться, то більше почуваються іншими. Завдяки тобі вони можуть почуватися кращими. З іншого боку, саме для того існують чудовиська.

Маркус вийняв із кишені сутани малюнок, знайдений на горищі. Розклав його обережно на лаві й показав Кості. Хлопчик і дівчинка — усміхнені поміж квітів і дерев. Вона в сукенці, заплямованій кров’ю, а він із ножицями в руках.

— Хто це намалював? — спитав в’язень.

— Справжній Фігаро.

— То це я.

— Ні, ти фантазер. Ти зізнався тільки для того, щоб надати сенс своєму безглуздому існуванню. Ти був у цьому чудовий, добре все вигадав. Чудовий і задум релігійного шляху, завдяки йому ти більш переконливий. Я думаю також, що поліціянтам зручно було закрити гучну справу: три напади на жінок, одну вбито, винного бракує.

— Тоді чим ти поясниш те, що від часу, коли мене ув’язнили, більше не було жертв? — спитав Коста, переконаний, що це ключовий аргумент, який доводить його провину.

Маркус сподівався цього запитання.

— Минув ледве рік, але це тільки питання часу, коли він скоїть новий напад. Наразі йому зручно, що ти тут сидиш. Я ладен закластися, він теж подумав про те, щоб припинити це робити, але довго не витримає.

Коста підвів голову й став озиратися навкруги, немовби щось не давало йому спокою.

— Я не знаю, ані хто ти, священику, ані по що ти сьогодні сюди прийшов, але ніхто тобі не повірить.

— Зізнайся, що тобі бракує відваги стати справжнім чудовиськом. Ти використовуєш заслуги когось іншого.

Здавалося, що за мить Кості урветься терпець.

— Звідки ти знаєш? Чому я не можу бути хлопцем із цієї картинки?

Маркус сунув малюнок йому під ніс.

— Подивися на його посмішку, і ти зрозумієш.

Нікола Коста поглянув на малюнок і побачив, що на обличчі хлопця немає жодної вади.

— Це ні про що не свідчить, — сказав він ледь чутно.

— Я знаю, — відказав Маркус. — Але мені цього досить.

10:04

Вона прокинулася від сильного болю в правій вилиці. З острахом повільно розплющила очі. Вона лежала в ліжку, на м’якій червоній стебнованій ковдрі. Кімната з меблями від «Ikea» і вікном, затуленим жалюзі. Мабуть, був день, бо досередини проникало світло.

Вона не була зв’язана, хоча боялася цього. Вдягнена у джинси й куртку з каптуром, але хтось зняв із неї кросівки.

Побачила двері в кімнату. Вони були причинені. «Ввічливо», — визнала вона. Причинили, щоб їй не заважати.

Передусім помацала стегно, шукаючи пістолета, однак кобура була порожня.

Спробувала сісти, але їй запаморочилося в голові. Упала на ковдру й стала вдивлятися в стелю, поки все навколо неї не припинило кружляти.

«Я мушу звідси вийти», — подумала вона.

Перемістила ноги на край ліжка, опустила одну, потім другу, відтак торкнулася пальцями підлоги. Коли була вже певна, що сперлася обома ногами, спробувала спертися на руки, щоб підвестися. Мала розплющити очі, щоб не втратити рівноваги.

Підвелася й спромоглася сісти, після чого, обпершись на тумбу, стала. Але це тривало недовго. Відчула, як згинаються коліна, немовби на неї напирала невидима хвиля. Намагалася їй протистояти, але марно. Заплющила очі й уже мала впасти, коли хтось підхопив її ззаду й поклав на ліжко.

— Ще зарано, — почула вона чоловічий голос.

Сандра вчепилася за міцні плечі. Хоч би хто це був, він приємно пахнув. Тепер вона знов лежала на спині, головою на подушці.

— Я хочу звідси вийти, — пробурмотіла жінка.

— Ти не готова. Коли ти востаннє їла?

Сандра відвернулася. Не могла широко розплющити очей, але побачила в півтемряві чоловіка. Біляве волосся з попелястим відтінком сягало плечей, делікатні, але мужні риси обличчя. Була певна, що в нього зелені очі, бо відсвічували, наче в кота. Хотіла поцікавитися, чи, може, він ангел, але з жалем упізнала клятий хлопчакуватий голос і німецький акцент.

— Шалбер, — застогнала вона розчаровано.

— Вибач, що не зміг тебе втримати й ти послизнулася, — промовив він, посміхаючись.

— Дідько, отже, це ти був у храмі!

— Я намагався тобі сказати, але ти люто билася.

— Я билася? — Злість примусила Сандру забути про біль.

— Якби я не втрутився, у тебе влучила б куля того стрільця. Ти збиралася пробігти просто перед ним — була б найзручнішим об’єктом.

— Хто це був?

— Не знаю. На щастя, я стежив за тобою.

Сандра була вражена.

— Що ти робив?! Відколи?!

— Я приїхав до Рима вчора ввечері. Сьогодні вранці пішов до готелю, у якому зупинявся Давід. Я був упевнений, що тебе застану. І побачив, як ти вийшла й спіймала таксі.

— О-о-о, а ця кава сьогодні ввечері в Мілані…

— Це був блеф. Я знав, що ти поїхала до Рима.

— Отже, звідси ці нав’язливі телефонні дзвінки, вимога, щоб я обшукала валізи Давідa. Ти обманув мене.

Шалбер сів біля неї на ліжку й зітхнув.

— Я мусив.

Сандра зрозуміла, що її використав агент Інтерполу.

— Що за цим ховається? — спитала вона.

— Перш ніж я поясню, маю поставити тобі кілька запитань.

— Ні. Скажи мені відразу, про що йдеться.

— Присягаюся, я це зроблю, але повинен упевнитися, чи не загрожує нам небезпека.

Сандра озирнулася й побачила на бильці крісла щось схоже на бюстгальтер — напевно він належав не йому.

— Хвилиночку, де я? Що це за місце?

Шалбер простежив за її поглядом і підійшов до крісла, щоб забрати інтимну річ.

— Вибач за це неподобство. Квартира належить Інтерполу, у ній зупиняються наші гості. Різні люди. Але не журися, це безпечне місце.

— Як ми тут опинилися?

— Я мусив вистрілити кілька разів. Навряд чи влучив у цього типа, але нам вдалося вийти з базиліки неушкодженими. Важко було нести тебе на спині. На щастя, була злива і я міг покласти тебе до автомобіля так, що ніхто цього не зауважив. Бо нелегко таке пояснювати поліціянту чи патрульному.

— Отже, це була твоя єдина проблема? — буркнула Сандра. — А чому нам має ще щось загрожувати?

— Тому що стрілець, який хотів тебе вбити, напевно спробує знов.

— Хтось засунув мені під двері номера листівку з повідомленням. Що може бути в каплиці Святого Раймондо з Пеньяфорта?

— Нічого, це була пастка.

— Звідки ти знаєш?

— Давід послався б на каплицю в настановах, які тобі залишив.

Ці слова цілком роззброїли Сандру. Вона була вражена.

— Ти знаєш про розслідування, що провадив Давід?

— Я знаю багато про що, але на все свій час.

Шалбер встав і пішов до кухні. Сандра почула дзеленчання посуду. Незабаром він повернувся з тацею, на якій були яєчня, джем і грінка, а також горнятко кави.

— Ти повинна щось з’їсти, бо не матимеш сили.

Дійсно, востаннє Сандра їла понад добу тому. Вигляд їжі спонукав апетит. Шалбер допоміг їй сісти так, щоб вона сперлася на дві подушки, після чого поставив тацю їй на коліна. Поки Сандра їла, він сів поруч, простягнув ноги на ліжку й схрестив руки на грудях. Ще кілька годин тому їхні стосунки були напружені, а тепер стали більш фамільярними. Сандру це дратувало, але вона нічого не сказала.

— Сьогодні вранці ти наразилася на небезпеку. Ти врятувалася тільки тому, що сигнал мого мобільного схвилював цього гостя.

— Отже, це був ти, — сказала Сандра, жуючи яєчню.

— Звідки в тебе мій номер? Я дзвонив тобі з іншого апарата.

— Я знаю його, бо Давід телефонував до тебе з готелю.

— Твій чоловік був упертий і зовсім мені не подобався, — відказав Шалбер.

Сандру розлютила така думка про її чоловіка.

— Ти не знаєш, який у нього був характер.

— Він просто морочив собі голову, — не поступався Шалбер. — Якби дослухався до моєї думки, до цього дня був би живий.

Жінка відставила тацю на ліжко й спробувала сісти. Була так схвильована, що забула про запаморочення.

— Куди ти хочеш піти?

— Я не дозволю, щоб хтось чужий казав таке.

Хитаючись, Сандра обійшла ліжко й стала шукати свої черевики.

— Якщо хочеш, можеш собі йти. — Шалбер указав двері. — Але скажи мені, які настанови залишив Давід.

Сандра поглянула на нього здивовано.

— Нічого ти від мене не почуєш!

— Давід убитий, бо впав на слід певної особи.

— Гадаю, я її знайшла.

Шалбер підвівся й підійшов до неї, змусивши на себе подивитися.

— Що значить, ти її знайшла?

Сандра вже взувала черевики, але зупинилася на хвилю.

— Учора ввечері.

— Де це було?

— Що за запитання! Місце, у якому можна найлегше зіткнутися зі священиком, — храм.

— Ця людина не є звичайним священиком, — промовив Шалбер.

Жінка заінтриговано поглянула на нього.

— Він пенітенціарій, — додав чоловік.

Шалбер підійшов до вікна, підняв жалюзі й побачив чорні хмари, які знов затягли небо над Римом.

— Ти знаєш, де найбільша картотека злочинців у світі? — поцікавився він.

Сандра замислилася.

— Ні. Припускаю, що в Інтерполі.

— Помилка. — Шалбер відвернувся задоволено, посміхаючись.

— ФБР?

— Теж ні. Вона розташована в Італії. А точніше у Ватикані.

Сандра не зрозуміла. Однак у неї склалося враження, що він має над нею перевагу.

— Навіщо Католицькій Церкві картотека злочинців?

Шалбер попрохав її сісти, а сам розмірковував, як це пояснити.

— Католицизм — це конфесія, у якій гарантовано таїнство сповіді. Люди визнають свої гріхи посланцеві Бога, і їх відпускають. Однак інколи провина така велика, що звичайний священик не може їх відпустити. Це так звані смертельні гріхи, тобто такі, які стосуються серйозних справ і були скоєні навмисне.

— Наприклад, убивства.

— Так. У таких випадках священик записує зміст сповіді й надсилає її до колегії високих сановників у Римі, яка має судити такі справи.

— Судовий орган для людських гріхів? — Сандра була заскочена.

— Трибунал совісті.

«Уже в самій назві міститься авторитетність завдання, яке стоїть перед цими людьми, — подумала жінка. — Хто знає, які таємниці пройшли через цю інституцію…» Вона зрозуміла, чому Давід вирішив це розслідувати.

— Колегію створили у XII столітті під назвою Paenitentiaria Apostolica[20] з менш важливою метою. У ті часи був великий наплив прочан до Вічного Міста. Вони приїздили відвідувати базиліки, але мали також надію на відпущення гріхів, — пояснив Шалбер.

— Це призвело до відомої торгівлі індульгенціями.

— Так, дійсно. Існували прерогативи, що їх мав лише Святий Отець, на кшталт диспенсацій і благословень, які міг давати тільки найвищий церковний чин. Але це було величезним обтяженням для Папи Римського, отож він передав це право деяким кардиналам, а вони пізніше створили пенітенціарну конгрегацію.

— Я не розумію, як це залишилося донині.

— Спочатку, після рішення Трибуналу, тексти сповідей палили. Але вже за декілька років пенітенціарії вирішили створити секретний архів. Його поповнюють і тепер.

Сандра починала розуміти сенс і значення цієї справи.

Шалбер провадив далі:

— Майже тисячу років у ньому зберігаються записи з найтяжчими гріхами людства. Є злочини, про які ніхто так і не дізнався. Крім того, треба додати, що сповідь покутника є не вимушеним актом, а спонтанним, отже, майже завжди щира. Paenitentiaria Apostolica не є звичайною базою даних, де справи каталогізовано, як це роблять у будь-якій поліції.

— Отже, що це?

Шалберові зелені очі заблищали.

— Це найбільший і найактуальніший архів зла, який лиш існує.

На обличчі Сандри був сумнів.

— Це має зв’язок із дияволом? Ким є священики, екзорцистами?

— Ти помиляєшся, — відказав Шалбер. — Пенітенціаріїв не цікавить існування диявола. Вони застосовують науковий підхід, складають досконалі характеристики людей. З плином років вони набули величезного досвіду. По якомусь часі, крім сповідей покутників, вони стали збирати докладні дані щодо всіляких кримінальних випадків. Вони їх досліджують, аналізують, так само як це робив би сучасний криміналіст.

— Ти хочеш сказати, що вони також розкривають деякі справи?

— Інколи.

— А поліція про це не знає.

— Це таємниця, але все триває століття.

Сандра налила собі кави.

— То як вони діють?

— Якщо їм вдається розкрити якусь справу, знаходять спосіб, щоб анонімно поінформувати про це владу. В інших випадках втручаються самі.

Шалбер підійшов до валізи, що стояла в кутку, і відкрив її.

Сандра пригадала адреси в записнику Давідa, здобуті завдяки підслуховуванню поліційних повідомлень, — так її чоловік шукав цього священика на місцях злочину.

— Є. — Агент Інтерполу тримав у руці теку. — Справа малого Маттео Джінестри з Турина. Дитина зникла, і мати думала, що хлопчика викрав батько: вони розлучилися, і чоловік не погоджувався з рішенням судді щодо віддання сина під її опіку. Спочатку чоловік теж зник, а потім заперечив, що викрадав сина.

— Отже, хто це зробив?

— Поки поліція звинувачувала батька, дитину знайшли, цілу й неушкоджену. Виявилося, що Маттео викрали старші хлопці, з респектабельних родин. Дитину тримали в покинутому будинку й задумували вбити — для розваги, а може, з цікавості. Хлопчик розповів, що прийшов хтось і забрав його з того дому.

— Це міг бути будь-хто, чому саме священик?

— Недалеко від місця, де знайшли дитину, було виявлено аркуші з докладним описом того, що сталося. Один із підлітків мав докори сумління й сповідався священикові зі своєї парафії. На папері була записана його сповідь. — Шалбер дав Сандрі документ. — Прочитай, що занотовано на березі.

Вона подивилася на напис.

— Код c.g. 764-9-44. Що це?

— Це метод каталогізації, який застосовують пенітенціарії. Гадаю, цифри просто щось позначають, а літери з крапками можна розшифрувати як culpa gravis, тобто тяжкий гріх.

— Не розумію. Що дало початок слідству, яке провадив Давід?

— Агенція «Reuters» послала його до Турина, щоб він написав про цей випадок. А Давід знайшов ті аркуші, коли знімав фото. Усе почалося із цього.

— А до чого тут Інтерпол?

— Попри все пенітенціарії роблять добру справу, але їхня діяльність нелегальна. Вони не знають ані меж, ані правил.

Сандра налила собі ще кави й пила її стоячи, придивляючись до Шалбера. Мабуть, він сподівався, що вона скаже ще щось.

— Вам це підказав Давід, еге ж? — спитала вона.

— Ми познайомилися багато років тому у Відні. Він робив репортаж, я давав йому деякі поради. Коли він розпочав слідство щодо пенітенціаріїв, то зрозумів, що їхня діяльність виходить за кордони Італії, тому могла зацікавити Інтерпол. Кілька разів він телефонував до мене з Рима, розповідав, про що дізнався. А потім загинув. Та якщо він навів тебе на номер мого телефону, то хотів, щоб ти зі мною зустрілася. Я можу довести його роботу до кінця. Отже, що він залишив?

Сандра була певна, що Шалбер її обшукав, коли вона була непритомна, а також забрав пістолет, тому знав, що вона не має нічого при собі. Але жінка не хотіла передавати знахідки так просто.

— Ми повинні разом узятися за цю справу, — сказала вона.

— Ні, забудь про це. Ти сядеш на перший потяг до Мілана. Хтось хоче тебе вбити, у цьому місті тобі не буде безпечно.

— Я поліціянтка й можу про себе подбати, до того ж знаю, як провадити слідство, якщо ти про це.

Шалбер нервово став ходити кімнатою.

— Я волію працювати сам.

— Що ж, цього разу ти муситимеш змінити свої методи.

— А ти вперта. — Він став перед нею, піднісши вказівний палець. — За єдиної умови.

Сандра закотила очі.

— Так, я знаю. Ти головний, і я робитиму те, що скажеш.

Він був збентежений.

— Звідки ти знаєш?

— Я знаю про дію тестостерону на чоловіче его, — відказала Сандра. — Отже, розпочнімо?

Шалбер підійшов до комода, вийняв із шухляди пістолет Сандри й віддав їй.

— Тебе цікавлять місця злочину, чи не так? Учора, приїхавши до міста, я подався до однієї вілли, яку обшукувала поліція. Я помістив там апаратуру для прослуховування, маючи надію, що пенітенціарії прийдуть туди, коли поліція залишить це місце. Перед світанком я мав звукозапис розмови. Їх було двоє, і я не знаю, хто вони. Згадували про вбивцю на прізвисько Фігаро.

— Добре, я покажу тобі настанови Давідa. А потім спробуємо дізнатися щось про цього Фігаро.

— Здається, це досконалий план.

Сандра поглянула на Шалберa вже не вороже.

— Хтось убив мого чоловіка, а сьогодні вранці намагалися вбити мене. Я не знаю, чи нападник був той самий і який він має зв’язок із пенітенціаріями. Мабуть, Давід зайшов задалеко у своєму слідстві.

— Якщо ми їх знайдемо, дізнаємося про це від них.

12:32

Єдиними товаришами П’єтро Дзіні були коти. Мав їх шість. Вони ховалися в тіні апельсина або ходили між вазами й на квітниках у маленькому саду біля його будинку, в самому серці Трастевере. Цей квартал був подібний до провінційного містечка, яке раптом опинилося посеред великого міста.

З прочинених засклених дверей кабінету линули звуки старого грамофона. Могло здатися, що «Серенада для струнних» Антоніна Дворжака змушувала штори танцювати. Але Дзіні цього не бачив. Він витягнувся на лежаку, слухаючи музику й насолоджуючись промінчиком сонця, котрий, як він волів думати, тільки заради нього прорізався крізь хмари. Кремезний чоловік шістдесяти років, він мав великий живіт, як деякі борці початку XX століття. Великі долоні, якими зазвичай досліджував світ, він поклав на стегна. Біля його ніг лежав білий ціпок. У чорних окулярах відбивалася дійсність, до якої він уже був байдужий.

Того дня, коли осліпнув, він урвав контакти з людьми. Дні його минали між садом та оселею. Щастя йому тепер давали записи. Він більше боявся тиші, аніж сутінків.

Один із котів стрибнув на лежак і згорнувся клубком на животі чоловіка. Дзіні погладжував його по густій шерсті, і звірятко віддячувало йому, муркотячи від кожного доторку його пальців.

— Чудова музика, еге ж, Сократе? Я знаю, ти схожий на мене й віддаєш перевагу тужливим мелодіям. Зате твоєму братові подобається цей претензійний Моцарт.

Кіт мав сіро-брунатну шерсть і білу пляму на писочку. Раптом щось привернуло його увагу. Він повернув голову, спостерігаючи за великою мухою. За хвилину втратив до неї інтерес і ліг. Дзіні знову став погладжувати кота.

— Ну ж бо, спитай мене. Що тебе цікавить?

Дзіні здавався спокійним. Сягнув за склянкою лимонаду, що стояла на столику, і відпив.

— Я знаю, що ти тут, — озвався він знову. — Я відчув, як ти прийшов. Мені було цікаво, коли ти озвешся. Отже, наважишся?

Один із котів торкнувся литки гостя. Справді, Маркус був тут близько двадцяти хвилин. Увійшов через задні двері й протягом усього часу придивлявся до Дзіні, міркуючи, як розпочати розмову. Він знався на людській психології, але не вмів зав’язувати контактів. Подумав: відставний поліціянт незрячий, тож буде легше з ним розмовляти. Крім того, господар не міг упізнати його, отже, він почувався так, немовби мав на голові шапку-невидимку. Попри все Дзіні бачив його краще, ніж будь-хто інший.

— Не думай, це не я сліпець. Це світ навколо мене згас.

Ця людина будила довіру.

— Я прийшов у справі Ніколи Кости.

Дзіні кивнув, спохмурнів, але вже за хвилину всміхнувся.

— Ти один із них, еге ж? Ні, ти не повинен відповідати. Я знаю, що не скажеш.

«Цей старий поліціянт знає все», — подумав Маркус.

— Поміж детективів ходять чутки. Дехто думає, що це легенди. Але я в них вірю. Багато років тому мені була призначена справа. Жінку пограбували і вбили, а спосіб, яким убивця з неї знущався, указував на нечувану й непоясниму жорстокість. Одного вечора до мене зателефонувала якась людина, пояснила, що я полюю не на ту особу, і підказала, як я маю шукати справжнього злочинця. Це був не типовий анонімний дзвінок, чоловік був переконливий. Жінку вбив той, хто до неї залицявся, а вона його відштовхнула. Ми заарештували його.

— Фігаро на волі, — сказав Маркус.

Але Дзіні немовби не чув його слів.

— Ти знаєш, що в дев’яноста чотирьох відсотках злочинів жертва знає свого вбивцю? Імовірніше, що нас уб’є близький родич або приятель, з яким ми підтримуємо близькі стосунки, аніж чужинець.

— Дзіні, чому ти мені не відповідаєш? Хіба ти не хотів покінчити з минулим?

Музика Дворжака закінчилася, голка грамофона підскакувала на останній канавці платівки. Дзіні нахилився, змушуючи Сократа зіскочити на землю й повернутися до своїх товаришів. Чоловік схрестив руки.

— Лікарі давно оголосили мені, що я втрачу зір. Тому я мав багато часу, щоб призвичаїтися до цієї думки. Я говорив собі: коли хвороба стане перешкоджати мені в роботі, я негайно піду. А тим часом я готувався, вивчав шрифт Брайля, інколи ходив домом із заплющеними очима, щоб звикнути до розпізнавання предметів на дотик, або гуляв із ціпком. Я не хотів стати залежним від інших. А потім одного дня став бачити нечітко. Зникали деякі подробиці, тоді як інші несподівано ставали виразними. Світло з боків блідло і враз осявало якісь предмети, від чого ті наче переливалися. Це було нестерпно. Я молився, щоб якнайскоріше сутеніло. Рік тому все нарешті сталося. — Дзіні зняв темні окуляри, показуючи нерухомі зіниці, нечутливі до сонячного світла. — Я думав, що почуватимуся осиротілим. І знаєш, що сталося? Я не самотній. Я бачу в темряві всіх тих, кого мені не вдалося врятувати, обличчя жертв, які дивилися на мене, лежачи у власній крові та лайні, у квартирі або на вулиці, у полі або в морзі на столі. Я знайшов їх усіх, вони чекали на мене. І тепер живуть зі мною, як примари.

— Закладаюся, що поміж них є також Джорджія Ноні. Що вона робить, говорить до тебе? Чи, може, придивляється і мовчить, примушуючи тебе соромитись?

Дзіні жбурнув на землю склянку з лимонадом.

— Ти не зможеш цього зрозуміти.

— Я знаю, що ти сфальсифікував результати слідства.

Чоловік заперечно покрутив головою.

— То була остання справа, яку я розслідував. Я мусив поквапитися, бо не мав часу. Її брат Федеріко заслуговував на те, щоб ми знайшли винуватця.

— І тому ти послав за ґрати невинну людину?

Поліціянт повернув очі до Маркусa, немовби бачив його.

— Ти помиляєшся, Коста не невинний. Він був раніше засуджений за переслідування й домагання. У його будинку ми знайшли жорстку порнографію, заборонені матеріали, скачані з інтернету. Усі були на цю саму тему: насильство над жінками.

— Фантазування замало, щоб засудити людину.

— Він знову готувався до нападу. Ти знаєш, яким було його затримання? Він був у списку підозрюваних у справі Фігаро, ми його вели. Одного вечора ми побачили, що він іде за жінкою, яка вийшла із супермаркету; мав при собі велику спортивну сумку. Нам потрібні були докази, але ми мусили вирішувати швидко. Могли дозволити йому напасти й завдати їй шкоди — або негайно його затримати. Я обрав друге. І мав рацію.

— Чи в сумці знайшли ножиці?

— Ні. Тільки змінний одяг, — визнав Дзіні. — Але такий самий, як той, що був на ньому. Знаєш чому?

— Щоб не привертати до себе увагу, якщо забрудниться кров’ю.

— А потім він зізнався. Мені цього було досить.

— Жодна з жертв не надала подробиць, які допомогли б його ідентифікувати. Обмежилися твердженням апостеріорі, що це був він. Жінки, які зазнали насильства, часто так шоковані, що, коли поліція показує їм підозрюваного, відразу кажуть, що це і є нападник. Вони не брешуть, а прагнуть вірити, переконані, що це правда. Вони не могли б жити, знаючи, що чудовисько, яке їх скривдило, на волі, бо страх, що це повториться, сильніший за будь-яке відчуття справедливості. А тоді байдуже, хто саме винен.

— Федеріко Ноні впізнав голос Кости, — нагадав Дзіні.

— Невже? — напустився на нього Маркус. — Чи цей хлопець указав на нього пальцем? Подумай лишень, скільки він натерпівся протягом останніх років.

П’єтро Дзіні не знав, що сказати. Він був добрий поліціянт, але щось у нім зламалося. Людина, яка могла злякати злочинця самим тільки поглядом, тепер здавалася слабкою. І не лише через свою ваду. Вона додала йому мудрості. Маркус був переконаний, що Дзіні щось знає і треба просто дозволити йому говорити.

— Від того дня, коли мені сказали, що я осліпну, я не проґавив жодного заходу сонця. Інколи я ходив на Янікул[21] і стояв там до останнього промінчика. Є речі, які ми вважаємо добре нам відомими і до яких не придивляємося, хоча вони щоразу нас дивують. Наприклад, зірки. Пам’ятаю, коли був дитиною, любив лежати в траві й уявляти собі всі ці далекі світи. Я став робити так знов, і це тривало, поки я не втратив зір, але ті відчуття не повернулися. Мої очі бачили надто багато чого поганого, жахливого. Серед усього цього я бачив і труп Джорджії Ноні. — Старий поліціянт підвів руку, щоб покликати котів. — Нелегко вірити, що хтось привів нас у цей світ тільки для того, щоб дивитися, як ми страждаємо. Кажуть: якщо Бог добрий, то не може бути всемогутнім, і навпаки. Добрий Бог не казав би терпіти своїм дітям, а це значить, що він не може цьому запобігти, тож не всемогутній. А якщо натомість Він усе передбачив, то не добрий, як ми маємо вірити.

— Я хотів би сказати тобі, що це великий задум. Що людина не в змозі цього зрозуміти. Але насправді я не знаю відповіді.

— Ти чесний. Я ціную це. — Дзіні підвівся. — Ходи сюди, я хочу тобі щось показати.

Він сягнув за ціпком і пішов до кабінету. Маркус подався за ним. У приміщенні було дуже чисто, там панував лад — отже, Дзіні цілком самодостатній. Поліціянт підійшов до грамофона та зняв із нього платівку з музикою Дворжака. Коли він це робив, Маркус зауважив, що в кутку лежить мотузка близько двох метрів завдовжки. Хто знає, скільки разів чоловік збирався нею скористатися.

— Я припустився помилки, здавши зброю, — сказав Дзіні, неначебто почув думки свого гостя, після чого сів за стіл, на якому стояв комп’ютер. Звичайного монітора не було, тільки брайлівський дисплей. — Те, що почуєш, тобі не сподобається.

Маркус здогадався, у чому річ.

— Але передусім я хочу тобі сказати, що цей хлопець, Федеріко Ноні, досить уже терпів. — Дзіні здавався пригніченим. — Кілька років тому він упав на ноги, і це сталося саме з ним, спортсменом. Якщо втратити зір у моєму віці, можна з цим якось примиритися. Потім брутально вбили його сестру, майже в нього на очах. Подумай, яким безпомічним він почувався. Один Бог знає, яка провина над ним тяжіє, хоча він не скоїв нічого поганого.

— Але що спільного це має з тим, про що ти хочеш мені розказати?

— Дещо має, адже у Федеріко є право на таку справедливість, як він її собі уявляє. Хоч би якою вона була.

П’єтро Дзіні замовк, чекаючи, коли Маркус дасть йому знак, що зрозумів.

— Можна жити з фізичними вадами, але не із сумнівами.

Цього було досить. Поліціянт став стукати по клавіатурі. Завдяки пристрою Дзіні міг здійснювати пошук у мережі, спілкуватися, надсилати й отримувати пошту. Ніхто не зауважив би різниці. У кіберпросторі всі рівні.

— Кілька днів тому я отримав імейл, — промовив поліціянт. — Послухай.

На комп’ютері була встановлена програма, яка зчитувала надісланий йому текст. Дзіні ввімкнув пристрій і обперся на спинку стільця, чекаючи. Електронний голос повідомив передусім анонімну адресу пошти «Yahoo». Імейл без заголовка звучав: «Він-не-та-кий-як-ти.-Шу-кай-у-пар-ку-Віл-ла-Ґло-рі».

Маркус був стурбований: це загадкове повідомлення могла надіслати лише особа, яка привела його сюди. Чому цей хтось написав незрячому поліціянту?

«Він не такий, як ти». Що це може означати?

— Відверто кажучи, мене більше хвилює друга частина: «Шукай у парку Вілла-Ґлорі».

Дзіні встав, підійшов до Маркусa, узяв його за плече й сказав майже благально:

— Я не можу туди піти. Ти вже знаєш, що маєш зробити. Іди й подивись, що там.

14:12

Протягом кількох місяців по смерті Давіда самотність була для Сандри наче захисною оболонкою, що відділяла її від світу. Це навіть був не стан, у якому вона перебувала, а місце, де вона могла розмовляти з чоловіком, не почуваючись через це божевільною. Вона наче відгородилася стіною від світу. Сандра відчувала, що лише тут ніхто й ніщо не може їй зашкодити. Дивно, але страждання її захищало.

Цей стан тривав аж до пострілів у каплиці Святого Раймондо з Пеньяфорта.

Вона думала, що помре. А потім стіна зникла. Сандра зрозуміла, що прагне жити. І через це почувалася винною. Протягом п’яти місяців вона наче й не жила: час минав, а вона застигла. Однак тепер Сандра замислилася, до якої міри дружина повинна зберігати вірність своєму чоловікові. Чи це нормально, що вона так хоче жити, хоча Давіда вже немає? Чи можна визнати це за зраду? Жінка розуміла, що думає про щось дивне. Але зараз вона вперше віддалилася від Давіда.

Ці роздуми урвав Шалберів голос:

— Дуже цікаво.

Вони були в готельному номері Сандри. Агент Інтерполу сидів на ліжку, роздивляючись фото, зняті на «лейку».

— Лише чотири? Більше не було?

Сандра вирішила не показувати йому фотографію священика зі шрамом на скроні. Однак Шалбер був поліціянт, а вона знала, як вони розмірковують. Завжди сумніваються.

«Пенітенціарії роблять добру справу, але їхня діяльність нелегальна. Вони не знають ані меж, ані правил», — сказав він. Тому для Шалбера те, що робила ця людина, було неприпустиме.

У поліційній академії жінку навчали, що всі винні, поки немає доказів їхньої невинності. Не можна вірити нікому. Під час допиту гарний поліціянт мусить брати під сумнів кожне слово підозрюваного.

Одного разу вона допитувала чоловіка, який знайшов у рівчаку труп жінки. Було зрозуміло, що він не має нічого спільного з її смертю, адже просто викликав поліцію. Сандра, однак, засипала його запитаннями. Наказувала йому повторювати відповіді, вдаючи, що чогось не розуміє, хотіла спіймати його на брехні. Нещасний терпів, наївно думаючи, що це допоможе знайти вбивцю. Не розумів, що він, якщо його зізнання будуть незв’язні, сяде за ґрати.

«Я знаю, що ти задумав, Шалбере, — подумала Сандра. — І не дозволю тобі цього зробити. Принаймні поки не впевнюся, що тобі можна довіряти».

— Лише чотири, — підтвердила вона.

Агент довго дивився на неї, сподіваючись, що Сандра скаже щось іще. Однак вона витримала його погляд. Відтак Шалбер повернувся до фото. Жінка думала, що він дасть їй спокій, але марно.

— Ти сказала, що вчора ввечері зустріла одного з них. Звідки ти знала, що це він, адже ніколи його не бачила?

Сандра усвідомила, що припустилася помилки. Проговорилася, коли вони були у квартирі Інтерполу.

— Я пішла до храму Сан-Луїджі-деї-Франчезі, щоб порівняти фото, зняте Давідом, з картиною Караваджо.

— Ти вже мені про це казала.

— Там був якийсь чоловік, я його не знаю. Він мене впізнав, але хотів одразу піти, — збрехала Сандра. — Я рушила за ним, погрожуючи пістолетом, і він сказав, що є священиком.

— Кажеш, він знав, хто ти?

— Я зрозуміла, що він мене знає, хоча й гадки не мала звідки.

Шалбер кивнув:

— Ясно.

Сандра могла б закластися, що він їй не повірив, але поки що воліла забути про це. Хай там як, справи йшли добре — якби було інакше, Шалбер піддав би її подальшим допитам. Жінка спробувала змінити тему:

— Як ти гадаєш, що може значити це темне фото?

— Не знаю. Наразі воно ні про що мені не говорить, — відповів Шалбер, ніби пробуджуючись від задуми, і віддав їй фото. — Фігаро затриманий, але якщо пенітенціарії цікавляться цією справою, то мають привід.

— Що ти думаєш робити? — спитала Сандра.

— Нападник став убивцею, його остання жертва мертва.

— Ти хочеш розпочати з неї?

— З брата. Він був там під час її смерті.

— Лікарі були переконані, що я знову стану ходити.

Федеріко Ноні сидів, зронивши погляд і поклавши руки на стегна. Він давно не голився й мав довге волосся. Під зеленою майкою ще можна було бачити м’язи спортсмена, але крізь холоші штанів було видно його худі нерухомі ноги, сперті на підніжку інвалідного візка. Він був узутий у кросівки «Nike» із чистими підошвами.

Придивляючись до нього, Сандра нотувала в пам’яті ці подробиці. У тих кросівках крилася історія його трагедії. Вони здавалися новими, але важко було сказати, як давно кросівки куплені.

Кілька хвилин тому вони з’явилися разом із Шалбером перед дверима будиночка із садом у кварталі Нуово-Саларіо. Натиснули на кнопку дзвінка й дуже довго чекали, поки хтось їм відчинить. Федеріко Ноні жив як відлюдник у власному домі й не хотів нікого бачити. Щоб увійти, Шалбер показав йому поліційний значок Сандри й назвався інспектором. Сандра не схвалювала методів, які він застосовував: її дратували зухвалість і те, що він використовував людей для власних цілей.

У квартирі Федеріко панував безлад. Повітря було застояне, вікна не відчиняли невідомо скільки. Меблі поставлені так, щоб між ними міг проїхати інвалідний візок. На підлозі видно було залишені від коліщаток сліди.

Сандра й Шалбер сіли на диван, Федеріко підкотив візок і став навпроти них. За його спиною були сходи, що вели нагору, де вбили Джорджію Ноні. Але її брат, очевидно, уже там не бував. Він спав на ліжку у вітальні.

— Операція була вдала. Мене запевнили, що достатньо фізіотерапї, щоб я одужав. На мене чекав важкий період, але я дав би собі раду. Я звик до фізичного навантаження, це мене не жахає, але… — Федеріко намагався відповісти на неприємне запитання Шалбера про параліч нижніх кінцівок.

Агент Інтерполу навмисно розпочав із найважчої теми. Сандра знала цю техніку, її застосовували деякі колеги, коли слухали жертв злочинців. Співчуття сприяло тому, що такі люди закривалися в собі, натомість, якщо до них ставилися байдуже, вони охочіше відповідали на запитання.

— Аварія сталася, коли ви швидко їхали на мотоциклі?

— А проте, падіння було несерйозне. Я пам’ятаю, що, хоча й був поранений, міг рухати ногами, та за декілька годин уже їх не відчував.

На комоді стояло фото Федеріко Ноні в байкерському костюмі біля яскраво-червоного мотоцикла «Ducati». Він тримав у руках шлем і всміхався в об’єктив. Чудовий хлопець, молодий і щасливий, зі щирим обличчям. «Один із тих, від яких жінки втрачають голови», — думала Сандра.

— Отже, ви були спортсменом. З якої дисципліни?

— Стрибки в довжину.

— Успішно?

Федеріко показав на стіну з трофеями.

— Самі бачите.

Очевидно, що вони зауважили їх одразу, коли ввійшли, але Шалбер порушив цю тему, щоб заскочити його зненацька. Хотів, щоб хлопець стрепенувся. Отже, агент мав план, але Сандра не здогадувалася, чого він хоче.

— Джорджія мала б вами пишатися.

Почувши ім’я сестри, Федеріко напружився.

— Вона була для мене всім.

— А ваша сім’я?

Хлопець відповів коротко: вочевидь, не хотів про це говорити.

— Моя мати пішла від нас, коли ми були ще малі. Нас виховував батько. Він не міг змиритися з таким рішенням, адже дуже її кохав. Батько помер, коли мені було п’ятнадцять.

— Якою була ваша сестра?

— Найвеселішою дівчиною, яку я знав. Не засмучувалася нічим, її настрій був заразливий. Після аварії вона опікувалася мною. Я знав, що буду для неї тягарем і не маю права вимагати, щоб вона мене доглядала, але Джорджія наполягла. Заради мене вона відмовилася від усього.

— Вона працювала ветеринаром…

— Так, а ще мала нареченого. Він покинув її, коли зрозумів, яку відповідальність вона на себе взяла. Вам це здасться банальним, бо напевно ви чули це багато разів, але Джорджія не заслуговувала на смерть.

Сандра замислилася про те, який Божий план міг критися за цим ланцюгом трагічних подій, що знищили життя двох прекрасних молодих людей. Їх покинула мати, батько помер. Хлопець став інвалідом, а його сестру брутально вбили. Невідомо чому Сандрі спало на думку порівняння з дівчиною, яку Давід зустрів на пляжі. Ця зустріч після серії невдач — загублений багаж, брак місць у літаку й орендоване авто, яке зламалося за кілька кілометрів від мети, — могла закінчитися інакше. Якби Давід сподобався незнайомці, що бігала пляжем, Сандра ніколи його не зустріла б, і, мабуть, тепер його оплакувала б якась інша жінка. Можна було погодитися з тим, що інколи фортуна наражає нас на важкі випробування, і зчаста в цьому є якийсь сенс. Але стосовно Федеріко й Джорджії Ноні жінка не могла його зрозуміти.

Хлопець не хотів розмовляти про болюче.

— Не розумію, навіщо ви до мене прийшли.

— Убивця вашої сестри має шанс на пом’якшення кари, — сказав Шалбер.

— Я думав, він зізнався. — Федеріко був схвильований.

— Так, але Нікола Коста задумав послатися на психічну хворобу, — збрехав Шалбер. — Тому ми повинні довести, що він діяв свідомо і вбив вашу сестру холоднокровно.

Федеріко покрутив головою й стиснув кулаки. Сандрі стало шкода його; вона була обурена, що Шалбер обманює хлопця. Вона не вимовила ще ані слова, але те, що вони прийшли разом, змушувало її почуватися спільницею Шалбера.

Федеріко окинув їх гнівним поглядом.

— Що я можу для вас зробити?

— Розповісти нам, як це сталося.

— Знову? Спливло стільки часу.

— Ми знаємо, але не маємо вибору, пане Ноні. Цей сучий син Коста намагатиметься підтасувати факти, і ми не можемо йому цього дозволити. Саме ви впізнали його.

— На ньому була лижна шапка, я впізнав тільки його голос.

— Тому ви єдиний свідок. Ви це розумієте?

Шалбер вийняв записник і ручку, вдаючи, що хоче записувати кожне слово.

Федеріко провів долонею по неголеному підборіддю й глибоко зітхнув кілька разів. Його груди піднімалися й опадали, здавалося, що починається напад гіпервентиляції. Урешті він заговорив:

— Була сьома година вечора, час, коли Джорджія зазвичай поверталася додому. Вона зайшла до крамниці, щоб купити продукти і спекти торт. Я люблю солодке, — виправдовувався він, немовби із цією подробицею мало зв’язок усе, що сталося потім. — Я слухав музику, був у навушниках. Не переймався тим, що говорила Джорджія. Вона закидала мені, що я сонливий як ведмідь, що вона зачекає ще трохи, а потім покладе цьому край. Я не хотів піддаватися фізіотерапії, бо втратив надію, що ходитиму, — сказав він винувато.

— І що сталося потім?

— Я пам’ятаю тільки, що впав на підлогу та знепритомнів. Цей сучий син підійшов до мене ззаду й перекинув інвалідний візок.

— Ви не зрозуміли, що хтось увійшов до будинку?

— Ні, — коротко сказав Федеріко.

Це був критичний момент. Від тієї секунди розповідати йому стало надзвичайно важко.

— Розкажіть, — попросив Шалбер.

— Коли я опритомнів, мені було не до снаги розплющити очі, боліла спина. Не відразу зрозумів, що коїться, почувши крики з другого поверху. — Його щокою покотилася сльоза. — Я лежав на підлозі, візок був за кілька метрів від мене, пошкоджений. Я спробував дістатися телефона, але апарат стояв зависоко, щоб я міг до нього дотягтися. — Федеріко поглянув на свої ноги. — Я не можу робити навіть найпростіше.

Його слова, однак, не зворушили Шалбера.

— А мобільний?

— Я не знав, де він, а крім того, був наляканий. — Федеріко відвернувся, щоб поглянути на сходи. — Джорджія кричала, кричала, кричала. Благала про допомогу та співчуття, немовби цей негідник справді міг дати їй те або те.

— І що ви зробили?

— Я підповз до сходів, намагався по них зійти, підтягуючись на руках. Але не мав сили.

— Як це можливо? — Шалбер зарозуміло посміхнувся. — Ви були спортсменом, і мені важко повірити, що дістатися нагору для вас становило таку проблему.

Сандра прошила його поглядом, але чоловік вдав, що не помітив.

— Ви не уявляєте, як я почувався після удару головою об підлогу, — відказав Федеріко.

— Так, вибачте. — Шалбер сказав це невпевнено, немовби не вірив хлопцеві, і занотував щось у записнику, чекаючи, що Федеріко проколеться.

— Що ви хочете сказати? — обурився хлопець.

— Нічого, прошу, говоріть далі. — Шалбер нетерпеливо махнув рукою.

— Убивця втік через запасні двері, почувши, що під’їхала поліція.

— Ви впізнали пана Ніколу Косту за голосом, еге ж?

— Так.

— Сказали, що він говорив нечітко, і це могло бути через заячу губу.

— Отже?..

— Проте спочатку ви свідчили, що він говорив із дивним акцентом, немовби був слов’янин.

— Це ви, поліціянти, припустилися помилки. — Федеріко перейшов до захисту.

— Не забиратимемо ваш час. До побачення. — Шалбер несподівано подав йому руку й рушив до дверей.

— Хвилиночку, зачекайте!

— Пане Ноні, я не витрачатиму час. Не бачу сенсу вести цю розмову, бо ви не кажете правди.

— Якої правди?

Сандра бачила, що Федеріко вражений. Не розуміла, у чому полягає гра, яку провадить агент Інтерполу, але вирішила ризикнути й утрутитися.

— Мабуть, справді буде краще, якщо ми підемо.

Шалбер удав, що не почув її слів, став перед Ноні й націлив на нього пальцем.

— Правда в тому, що ви чули тільки голос Джорджії, а не вбивці. Тому не чули ані слов’янського акценту, ані вади вимови.

— Неправда.

— Правда в тому, що, опритомнівши, ви могли спробувати її врятувати, видершись нагору. Ви спортсмен і дали б собі раду.

— Неправда.

— Правда в тому, що ви залишалися внизу, у той час як це чудовисько завершувало свою справу й нічим не переймалося.

— Неправда! — крикнув Федеріко Ноні й вибухнув плачем.

Сандра встала й узяла Шалбера за плече, намагаючись повести його до виходу.

— Досить, дай йому спокій.

Шалбер, однак, не вгавав:

— Чому ви не хочете розповісти, як усе було насправді? Чому ви нічого не зробили, щоб допомогти Джорджії?

— Я, я…

— Ну?.. Ну, далі, але цього разу я прошу вас поводитись як чоловік.

— Я… — Федеріко Ноні мурмотав щось крізь сльози. — Я не… Я хотів…

— Поводьтеся як чоловік, а не як того вечора, — безжально тиснув на нього Шалбер.

— Прошу тебе, Шалбере. — Сандра спробувала достукатися до розуму агента.

— Я… Я боявся.

У кімнаті запала тиша, яку порушували лише ридання Федеріко. Шалбер урешті припинив його мучити. Повернувся й ступив до дверей. Сандра ще протягом хвилини дивилася на хлопця, який ридма ридав, і пішла за агентом Інтерполу. Хотіла утішити Федеріко, але не змогла промовити ані слова співчуття.

— Мені шкода, що вам усе це випало, пане Ноні, — кинув Шалбер, виходячи. — На все добре.

Агент швидко пішов до авто, але Сандра наздогнала його й змусила зупинитися.

— Що з тобою сталося? Навіщо ти так його мордував?

— Якщо мої методи тобі не подобаються, можеш мене залишити й дати працювати спокійно.

Шалбер відповів їй зневажливо, і вона не стерпіла:

— Ти не можеш так зі мною розмовляти!

— Я тобі вже говорив: моя спеціальність — брехуни. Я зневажаю їх і нічого не можу вдіяти.

— А чи ти сам повівся чесно? Скільки брехні ти сказав цьому хлопцеві? Не помітив?

— Знаєш, іноді мета виправдовує засоби.

Шалбер сягнув до кишені, вийняв пачку жуйок і поклав одну до рота.

— А яка була твоя мета? Принизити покаліченого хлопця?

Він розвів руками.

— Послухай, мені прикро, що доля так покарала Федеріко Ноні, але це може статися з кожним і не звільняє нас від обов’язків. Ти маєш знати про це краще за мене.

— Ти про те, що сталося з Давідом?

— Ну дійсно, ти ж не користаєшся з його смерті, щоб виправдовуватися. — Він жував жуйку з розтуленим ротом, примушуючи Сандру нервувати.

— Що ти про це знаєш?

— Ти могла б сидіти й оплакувати його, і ніхто б тобі й слова поганого не сказав, але ти волієш воювати. Убили твого чоловіка, стріляли в тебе, і всупереч цьому ти не відступаєш ані на сантиметр. — Він повернувся до неї спиною й рушив до автомобіля: розпочався дощ.

Не звертаючи уваги на дощ, Сандра затрималася на місці, а потім сказала:

— Ти справді огидний.

Шалбер повернувся.

— Своїм фальшивим зізнанням цей гівнюк Федеріко Ноні послав за ґрати невинну людину. Тільки тому, що не хотів зізнатися, що він боягуз. Чи в тебе це не викликає огиди?

— Я розумію: ти вирішуєш, хто винний, а хто ні. Відколи це діє таким чином, Шалбере?

Агент Інтерполу пирхнув і зневажливо махнув рукою.

— Послухай, я не маю наміру дискутувати про це посеред вулиці. Мені прикро, що я так різко повівся, але такий уже я є. Ти думаєш, смерть Давіда мене не зачепила? Думаєш, я не почуваюся відповідальним за те, що їй не запобіг?

Сандра не відповіла. Вона не замислювалася над цим аспектом справи. Мабуть, вона засудила Шалбера поспішно.

— Ми не були приятелями, але він мені довіряв, і цього досить, щоб я почувався винним, — підсумував агент.

— Що ми зробимо із цим хлопцем? Повинні когось поінформувати? — поцікавилася Сандра вже спокійніше.

— Не зараз. Ми маємо багато про що подбати, але можемо бути певні, що пенітенціарії також шукають справжнього Фігаро. І ми мусимо їх обійти.

15:53

Через мжичку на вулицях Рима панував автомобільний хаос.

Біля входу до великого парку Маркус зупинився на декілька секунд, розмірковуючи над імейлом, який отримав Дзіні.

«Він не такий, як ти. Шукай у парку Вілла-Ґлорі».

Хто справжній Фігаро? І кому цього разу випаде роль месника?

Парк Вілла-Ґлорі не є найбільшим парком столиці, хоча його площа близько двадцяти п’яти гектарів. Він завеликий, щоб можна було зазирнути до всіх його закутків, перш ніж зайде сонце. До того ж Маркус не знав, чого шукати.

Він узяв до уваги те, що повідомлення надіслали незрячому. Отже, могло йтися про певний очевидний знак, можливо, навіть звуковий. За хвилину Маркус змінив думку: ні, повідомлення адресували пенітенціаріям і надіслали Дзіні випадково.

«Цією стежкою скерували нас», — вирішив він.

Маркус увійшов через велику браму й подався вгору, адже парк Вілла-Ґлорі розташований на схилі. За хвилину повз нього пробіг сміливець у шортах і непромокальній куртці, у супроводі собаки-боксера. Стало холодно, і Маркус підняв комір плаща. Озирнувся, сподіваючись помітити щось особливе.

Аномалія.

На відміну від інших римських парків, Вілла-Ґлорі був досить зелений. Високі дерева на тлі неба утворювали дивну гру світла й тіней. Унизу росли кущі, земля була вкрита сухими гілками й листям.

На лавці сиділа білява жінка. В одній руці вона тримала парасольку, у другій — розгорнуту книжку. Біля неї крутився лабрадор.

Пес хотів гратися, але його власниця не звертала на нього уваги, поглинута читанням. Маркус хотів пройти непомітно, але, щойно він опинився біля лавки, жінка підвела погляд. Чоловік минув її, не стишуючи кроків; собака побіг за ним, махаючи хвостом. Мабуть, сподівався знайти в ньому товариську душу. Маркус зупинився й зачекав, поки той підбіжить, а потім погладив його по голові.

— Ти гарний, повертайся до своєї хазяйки.

Здавалося, що лабрадор зрозумів, бо відразу розвернувся.

Маркус мав потребу в якомусь знаку, щоб спрямувати свої пошуки. Такий знак міг критися в зелені, що росла в парку, поміж дерев, яких тут було більше, ніж в інших римських парках. Це не було ідеальне місце для пікніка, але воно чудово підходило для бігу чи катання на велосипеді, а також для прогулянок із собаками.

Собаки — відповідь крилася саме в них. «Якщо тут справді щось є, вони напевно це відчули», — подумав Маркус.

Він ішов алеєю, що вела на вершину схилу, уважно досліджуючи територію обабіч. Подолавши близько ста метрів, побачив на мокрій землі протоптану стежку. Про те, звідки вона взялася, свідчили десятки собачих слідів. Їх не могла залишити одна тварина, це було багато собак, які учули щось у кущах.

Чоловік звернув з головної алеї й заглибився в хащі. Чути було тільки шум дощу й Маркусові кроки по мокрому листю. Він пройшов близько ста метрів, намагаючись не загубити слідів лап, попри дощ дуже помітних. «Собаки, певно, бігають туди постійно», — подумав він. Однак нічого незвичного не зауважив.

Стежка урвалася несподівано, і відбитки лап розходилися від неї на всі боки, немовби тварини губили слід. А може, запах ставав таким сильним, що вони не могли натрапити на його джерело?

Небо затягнули хмари. Відголоси й світло міста зникли за темною завісою з листя. Маркус мав враження, що перебуває в місці, дуже віддаленому від цивілізації, похмурому й давньому. Вийняв із кишені ліхтар і ввімкнув його. Побоювався, що муситиме піти назад власними слідами й повернутися наступного ранку. Тоді, однак, у парку буде більше людей, а це унеможливить виконання завдання. Уже хотів вертатися, аж тут світло ліхтаря впало на якийсь предмет за кілька метрів від нього. Спочатку він подумав, що це гілка, але занадто пряма й гладка. Маркус освітив той предмет й одразу зрозумів, що має робити.

На одне з дерев була сперта лопата.

Маркус поклав ліхтар на землю так, щоб він освітив землю біля лопати, надів латексні рукавички, які завжди носив у кишені, і став копати.

У темряві звуки, що лунали поміж дерев, стали гучніші. Кожен здавався грізним, оминав чоловіка і зникав, віднесений вітром, що колисав гілки. Лопата легко заглибилася в м’який ґрунт. Маркус допомагав собі, натискаючи на неї черевиком. Відкидав убік розмоклу землю, змішану з листям, не думаючи, що буде далі. Хотів якнайскоріше побачити, що криється під поверхнею, але відчував, що вже знає відповідь. Копати було важче, ніж він сподівався. Маркус пітнів і засапувався, сорочка прилипла йому до спини. Але він не припиняв. Прагнув тільки, щоб його передчуття не справдилося.

«Господи, зроби так, щоб мої побоювання були марні», — подумки попросив Маркус.

Однак за хвилину він відчув запах. Гострий і солодкавий. Він заповнював ніс і легені під час кожного вдиху. Мав майже рідку консистенцію, здавалося, що його можна пити. Вступав у реакцію зі шлунковими соками, викликаючи блювотний рефлекс. Маркус мусив зробити перерву, щоб затулити ніс рукавом плаща та вдихнути хоча б трохи чистого повітря. За хвилину знову взявся до роботи. Він викопав яму завширшки близько п’ятдесяти сантиметрів і майже метр завглибшки. Лопата й далі легко заглиблювалася в м’який ґрунт. Ще півметра. Він копав уже понад двадцять хвилин.

Зрештою Маркус побачив чорний мул, липкий, як нафта. Став навколішки над ямою й заходився копати голіруч. Бризки темної масної субстанції забруднили йому одяг, але чоловік не звертав на це уваги. Він відчув пальцями щось тверде. Гладке, але частково вкрите волокном. Він торкався кістки. Очистив від землі й побачив шматок сизого тіла.

Поза всяким сумнівом, це людські останки.

Знов сягнув по лопату, намагаючись відкопати якнайбільше. Знайшов ногу, потім таз. Це була жінка, без одягу. Процес гниття тривав, але всупереч тому останки були в гарному стані. Маркус не знав, скільки жінці років, однак був певний, що вона молода. На всій грудній клітці, а також у ділянці тазу були глибокі порізи.

Ножиці.

Маркус звалився на землю, глибоко дихаючи.

За хвилину перехрестився, склав руки й проказав молитву за незнайомку. Уявляв собі її дівочі мрії, радість життя. Для такої молодої смерть мала бути чимось непевним і далеким. Чимось, що стосувалося інших. Маркус благав Бога прийняти цю душу до себе.

Його жахлива правда була така, що разом із пам’яттю він утратив віру. Не знав, що має відчувати людина Церкви, опинившись на його місці. Але молитва за цю нещасну душу розрадила його серце, адже зараз єдиною втіхою перед лицем зла була для Маркуса віра, що Бог існує.

Він не знав, коли дівчина померла. Беручи до уваги місце перебування тіла та його стан, це сталося недавно. Маркус подумав, що останки є доказом того, що Нікола Коста не Фігаро, бо, коли дівчину вбили, чоловік із заячою губою вже сидів у в’язниці.

Це хтось інший.

Існують люди, які, раз убивши, виявляють у собі хижі інстинкти, відгомін первинної потреби у вбивстві, утраченої в процесі еволюції. Отже, після вбивства Джорджії Ноні злочинець знайшов нове джерело насолоди. Щось, що в нім було, хоча він про це не знав.

Маркус був певний, що Фігаро знову вб’є.

Він набрав номер і тримав слухавку плечем, очікуючи відповіді. Маркус був в одній із квартир-«естафет» неподалік парку Вілла-Ґлорі.

— Слухаю, — почув він голос Дзіні.

— Так і є, як я думав, — сказав Маркус.

Поліціянт буркнув щось, а потім поцікавився:

— Давно?

— Місяць, може, трохи більше. Не знаю напевно, я не судмедексперт.

Дзіні замислився.

— Цього разу злодій сховав тіло, тож знову вб’є, і то швидко. Гадаю, треба сповістити поліцію, — сказав він.

— Передусім спробуймо щось зрозуміти.

Маркус хотів поділитися своїми побоюваннями. Те, про що вони дізналися, не допоможе їм вимріяти справедливість. Той, хто надіслав імейл Дзіні й залишив лопату в парку Вілла-Ґлорі, щоб точно позначити місце, у якому треба було копати, міг дати Федеріко Ноні шанс помститися, також цю можливість могли дістати три жінки, на яких були скоєні напади перед убивством Джорджії. Маркус відчував, що часу обмаль. Чи повинні вони сповістити поліцію, щоб криміналісти могли поспілкуватися з іншими жертвами й запобігти найгіршому? Чоловік був переконаний, що хтось уже натрапив на слід справжнього Фігаро.

— Дзіні, я мушу дещо дізнатися. Ідеться про першу частину повідомлення, яке ти отримав: «Він не такий, як ти». Що це означає?

— Не знаю.

— Неправда.

Сліпий поліціянт мовчав якусь хвилину.

— Гаразд, приходь сьогодні ввечері, — сказав він урешті. — Але пізніше.

— Ні, зараз.

— Зараз я не можу.

Дзіні звернувся до когось, хто був у квартирі.

— Колего, налий собі чаю, я зараз прийду.

— Хто в тебе?

Дзіні стишив голос.

— Якась поліціянтка. Хоче поставити мені кілька запитань щодо Ніколи Кости, але навряд чи вона сказала мені всю правду.

Ситуація ускладнювалася. Що це за жінка? Звідки такий раптовий інтерес до справи, що здавалася закритою? Чого вона шукає?

— Позбудься її.

— Мабуть, вона багато знає.

— Тоді постарайся, щоб розповіла тобі про справжню мету свого візиту.

— Гадаю, я маю дещо зробити, але не знаю, як ти це сприймеш. Чи можу я дати тобі пораду?

— Так, слухаю.

17:07

Сандра налила собі велику чашку чаю й тримала її долонями, з насолодою відчуваючи тепло. Придивлялася з кухні до спини П’єтро Дзіні, який розмовляв у передпокої по телефону, але не чула слів.

Їй вдалося переконати Шалберa почекати на неї у квартирі Інтерполу, бо думала, що буде краще, якщо вона зустрінеться зі старим поліціянтом сама. Адже він її колега й не дасть втягнути себе в пастку, як Федеріко Ноні. Сандра хотіла поставити Дзіні безліч запитань, знаючи, що нині не триває офіційне слідство. Крім того, поліціянти не люблять нікого з Інтерполу. Прийшовши до його квартири, Сандра сказала, що провадить у Мілані слідство, схоже на справу Фігаро. Старий поліціянт їй повірив.

Чекаючи, поки він закінчить розмовляти по телефону, Сандра переглядала теку, яку дав їй Дзіні. Це були копії документів справи Ніколи Кости. Вона не спитала поліціянта, як він їх дістав, але чоловік згодом сам пояснив, що, коли працював, мав звичай робити копії всіх документів.

— Ніколи невідомо, де й коли може спасти на думку рішення тієї чи тієї справи. Тому завжди потрібно мати все напохваті.

Гортаючи документи, Сандра дійшла висновку, що Дзіні — скрупульозна людина. Він залишив безліч приміток, але останні документи свідчили про поспіх: він працював знаючи, що осліпне. Записи зізнань Кости були неточні. Не підтверджено, чи він говорив правду, а без цього звинувачення могло розвалитися, як картковий будиночок.

Сандра дісталася описів місць злочину. Знайшла фото, зняті поліційними фотографами. Трьох жертв він заскочив у власних квартирах, усіх рано ввечері. Маніяк завдавав ударів ножицями, однак рани не були такі глибокі, щоб спричинити смерть, і були зосереджені на грудях, ногах і в нижній частині живота.

Згідно з висновками психіатрів, за агресією стояло сексуальне насильство. Однак ця людина не прагнула досягти оргазму, як це робили певного типу садисти, котрі могли задовольняти сексуальний потяг виключно завдяки насильству. Намір Фігаро був інший: він не хотів, щоб ці жінки притягували інших чоловіків.

Якщо я не можу вас мати, вас не матиме ніхто.

Про це свідчили рани. І така поведінка якнайкраще пасувала до особи Кости. Жінок відштовхувала його заяча губа, тому своїх жертв він не використовував сексуально. Якби вдався до насильства, щоб мати з ними сексуальні стосунки, він відчував би їхню відразу й досвід відторгнення повторився б. Ножиці уособлювали досконалий компроміс. Завдяки їм він переживав приємні хвилини й одночасно утримував безпечну дистанцію між собою та жінками, яких протягом усього життя боявся. Чоловічий оргазм замінив нагородою споглядання їхніх страждань.

Однак, якщо Нікола Коста, як думав Шалбер, не був Фігаро, треба було відповідно до цього проаналізувати психологічний профіль нападника.

Сандра взялася за фото з убивства Джорджії Ноні. На останках також були рани, завдані ножицями, але цього разу маніяк хотів убити.

Дістався будинку так само, як у попередніх випадках, однак жертва була не сама, там була третя особа, Федеріко. Убивця втік через запасні двері, почувши поліційну сирену.

Фігаро залишив відбитки черевиків на м’якій землі в саду. Коли Сандра дивилася на ці фото, несподівано пригадала Давідову зустріч із незнайомкою, яка бігала пляжем.

«Збіг обставин», — подумала Сандра.

Керуючись інстинктом, її чоловік рушив за слідами на піску, щоб побачити, хто їх залишив. Раптом їй здалося, що це мало сенс, хоча наразі вона не знала який. Поки Сандра розмірковувала про це, Дзіні закінчив розмовляти й повернувся до кухні.

— Якщо хочете, можете забрати їх із собою, — сказав чоловік, указуючи на документи. — Мені вже вони не потрібні.

— Дякую. Мабуть, я вже піду.

Поліціянт сів навпроти неї та сперся руками на стіл.

— Заждіть. У мене не буває аж так багато людей, із якими приємно поговорити.

Перед тим як задзвонив телефон, Сандра мала враження, що Дзіні хотів якнайшвидше її позбутися, а тепер просить, щоб вона залишилася. Це не звичайна ввічливість. Отже, жінка вирішила виконати його прохання, щоб дізнатися, навіщо це йому.

«Під три чорти Шалбера, посиджу ще хвилину», — подумала вона.

— Добре, я залишуся.

Дзіні, на її думку, був схожий на інспектора де Мікеліса. Вона відчувала, що може довіритися цьому чоловікові з міцними руками, через які він був схожий на дерево.

— Чи смакував вам чай?

— Так, дякую.

Сліпий поліціянт налив собі чашку, хоча чайник уже остигнув.

— Я завжди чаював із дружиною. У неділю, коли ми поверталися з церкви, вона заварювала чай, і ми сідали тут порозмовляти. То були наші побачення. — Він усміхнувся. — Гадаю, за двадцять років подружнього життя ми ніколи цього не пропустили.

— Про що ви розмовляли?

— Про все. І це було прекрасно: розуміти, що ми можемо ділитися всім. Інколи ми дискутували, сміялися або щось згадували. А позаяк нас оминуло щастя мати дітей, ми знали, що маємо грізного ворога, проти якого треба повставати щодня. Тиша може бути ворогом. Якщо людина не навчиться тримати її подалі від себе, вона проникне в щілини стосунків з іншими і змінить усе, перш ніж людина зорієнтується.

— Недавно я втратила чоловіка, — просто сказала Сандра. — Ми були одружені лише три роки.

— Співчуваю. Я знаю, як вам важко. Усе-таки я гадаю, що був щасливий, бо Сузі пішла так, як і хотіла, — раптово.

— Я досі пам’ятаю, як мені сповістили, що Давід мертвий. А ви як дізналися?

— Якось уранці спробував її розбудити… — Дзіні не додав більше ані слова, того було досить. — Може, це егоїстично, але хвороба допомагає тому, хто залишається. Готує до найгіршого. Натомість…

Сандра знала, що Дзіні має на увазі. Раптова порожнеча, спроби вдати, що нічого не сталося.

— Пане Дзіні, ви вірите в Бога?

— Що саме ви маєте на увазі?

— Віру в Бога. Якщо ходили до церкви, то ви вірянин. Ви не маєте до Нього претензій через те, що сталося?

— Віра в Бога не означає, що ми Його любимо.

— Не розумію.

— Наші взаємини з Ним ґрунтуються тільки на надії, що існує щось по смерті. Але, якби не було ілюзії вічного життя, чи ви так само любили б Бога, який нас створив? Якби не було обіцянки нагороди, чи могли ви стати навколішки й прославляти Творця?

— А ви?

— Я вірю у Творця, але не вірю в життя по смерті. Тому я відчуваю, що маю право його ненавидіти. — Дзіні вибухнув сміхом, голосним і гірким. — Це місто повне храмів. Зводячи їх, люди намагаються заперечити неминуче й одночасно маскують свої поразки. Але кожна із цих споруд має якусь таємницю, якусь легенду. Моя улюблена пов’язана з храмом Сакро-Куоре-дель-Суффраджіо. Мало хто про це знає, але там розташований Музей душ чистилища. — Дзіні нахилився до жінки, немовби хотів сказати щось важливе. — Невдовзі після зведення храму, 1897 року, у ньому сталася пожежа. Коли її загасили, деякі віряни зауважили, що кіптява залишила на стіні вівтаря риси людського обличчя. Ширилися плітки, що то зображення якоїсь душі з чистилища. Непояснима подія спонукала уяву отця Вітторе Жуе шукати інших слідів, залишених мертвими, які блукають світом, відчайдушно намагаючись знайти дорогу до раю. У цьому музеї зберігають зібрані ним свідчення. Ви як фотограф-криміналіст маєте це побачити. Вам буде цікаво. Знаєте, що він з’ясував?

— Не знаю. Розкажіть.

— Якби якась душа забажала увійти з нами в контакт, вона зробила б це не за допомогою звуків, але за допомогою світла.

Жінка затремтіла, згадавши фото, які залишив їй Давід.

Не почувши від Сандри ані слова, Дзіні сказав:

— Я не хотів лякати вас, вибачте.

— Нічого. Маєте рацію, треба подивитися.

— Отже, покваптеся. Музей відчинений тільки протягом години щодня, по вечірні.

За тоном голосу Дзіні Сандра вирішила, що йдеться про щось важливе.

З вуличних дренажних систем хльостала вода, немовби нутрощі міста вже не могли вмістити її. Три дні рясних опадів стали важким випробуванням для міської каналізації.

Розпочалася буря. Вітер, виючи, гуляв римськими провулками й площами.

Сандрі здавалося, що вона протискується через невидимий натовп, немовби навколо перебувають цілі орди духів і примар. Вітер напирав, але вона невтомно йшла. Відчула вібрацію мобільного в сумці, яку притиснула до тіла. Сягнула по телефон, обдумуючи докір, який хотіла закинути Шалберові, адже була певна, що це він. Жінка розуміла, що нелегко буде його переконати, щоб залишився у квартирі. Уявляла собі, як він лютуватиме, дізнавшись, що вона ще не повертається й не повідомить про результати зустрічі із Дзіні. Але вона знала, що на це сказати.

Сандра нарешті знайшла телефон серед безлічі речей, які носила в сумці, і поглянула на екран. Вона помилилася, це був де Мікеліс.

— Веґа, що це за шум?

— Зачекай хвилину. — Сандра сховалася в найближчій брамі. — Чуєш мене тепер?

— Трохи краще. Що з тобою? Як справи?

— Сталося кілька цікавих подій. — Вона не розповіла, що того ранку хтось у неї стріляв. — Зараз не можу сказати тобі багато, але спробую виправитися пізніше. Давід знайшов у Римі щось важливе.

— Не примушуй мене шкодувати. Коли повернешся до Мілана?

— Мені потрібні ще два-три дні, може, трохи більше.

— Я подовжу тобі відпустку.

— Дякую, інспекторе, ти справжній друг. А ти маєш для мене щось нове?

— Томас Шалбер.

— То в тебе є інформація.

— Звичайно. Я розмовляв із давнім знайомим, який працював на Інтерпол, але він уже на пенсії. Знаєш, вони трохи недовірливі, коли ставиш їм запитання про колег. Я не міг спитати відверто й мав запросити його на вечерю, щоб не виказати йому своїх намірів. Це тривало доволі довго. — Де Мікеліс мав звичай вдаватися в подробиці й губитися в них.

Сандра спитала:

— Що ти дізнався?

— Мій приятель не знає його особисто, але, коли провадив слідства для Інтерполу, чув, що Шалбер крутий. Не має багато друзів, працює один, а начальники цього не люблять. Однак він має результати. Упертий, настирний, але всі погоджуються, що чесний. Два роки тому провадив слідство в декількох справах, що стосуються корупції. Звичайно, зажив недоброї слави, але викрив групу своїх колег, які кришували торговців наркотиками. Справжній захисник чесності!

Іронічні й навмисно перебільшені слова де Мікеліса змусили Сандру задуматися. Чому такий агент цікавиться пенітенціаріями? З його біографії видно, що він більше зацікавлений справами, у яких з’являється очевидна несправедливість. Навіщо чіплятися до священиків, які не заподіюють нікому шкоди?

— Інспекторе, а що ти думаєш про Шалбера?

— З того, що я чув, виходить, що він упертий і настирний тип. Але я сказав би, що на нього можна покластися.

Слова да Мікеліса заспокоїли Сандру.

— Дякую, візьму це до уваги.

— Телефонуй, як матимеш потребу.

Сандра відключилася і, підбадьорена, вийшла, підставивши чоло бурі. Вона була заінтригована тим, що сказав П’єтро Дзіні про Музей душ чистилища, і визнала, що має туди піти. Не знала, чого сподіватися, але була певна: вона зрозуміла, що мав на увазі сліпий поліціянт.

Щось там є, і вона має це побачити. Негайно.

За кілька хвилин Сандра опинилася перед фасадом храму Сакро-Куоре-дель-Суффраджіо. Неоготичний стиль святині був схожий на стиль міланського кафедрального собору, хоча римський зведений наприкінці XIX століття. У храмі закінчувалася вечірня. Людей було небагато. Вітер стукав у двері, завивав у шпаринах, скиглив у наві.

Сандра побачила стрілку, що вказувала дорогу до музею, і рушила в цьому напрямку.

Вона побачила зібрання дивних експонатів — щонайменше десяти, — поміщене в стенді у коридорі, який вів до ризниці. Нічого більше. Це були предмети зі слідами вогню. Поміж них був старий молитовник, розгорнутий на сторінці зі слідами п’яти пальців. Як було підписано, вони належали померлому. Були також сліди, які 1864 року залишила на наволочці неспокійна душа померлої черниці, а також знаки на чернечому одязі й рясі абатиси, яку 1731 року навідала душа священика.

Відчувши руку на плечі, Сандра не злякалася. Навпаки, зрозуміла, чому П’єтро Дзіні послав її сюди. Вона розвернулася.

— Чому ти мене шукаєш? — спитав чоловік зі шрамом на скроні.

— Я поліціянтка, — відповіла вона.

— Не тільки через це. Ти не провадиш офіційного слідства, а дієш самостійно. Я зрозумів це з нашої зустрічі в храмі Сан-Луїджі-деї-Франчезі. Учора ввечері ти не хотіла мене заарештувати, ти хотіла мене вбити.

Сандра не відповіла: було очевидно, що чоловік має рацію.

— А ти справді священик.

— Так.

— Мого чоловіка звали Давід Леоні. Чи це прізвище про щось тобі говорить?

Чоловік замислився на хвилину.

— Ні.

— Він був фотокореспондент. Загинув кілька місяців тому на будмайданчику. Його вбили.

— Який стосунок це має до мене?

— Він провадив слідство, що стосувалося пенітенціаріїв. Зняв твоє фото на одному з місць злочину.

Священик затремтів, коли вона згадала про пенітенціаріїв.

— І тільки тому його вбили?

— Я не певна. — Сандра замовкла на хвилину. — Це ти недавно розмовляв по телефону із Дзіні. Чому ти захотів знову зі мною зустрітися?

— Щоб попросити тебе змиритися.

— Не можу. Я мушу дізнатися, чому Давід загинув, і знайти вбивцю. Ти мені допоможеш?

Чоловік меланхолійно відвів від неї блакитні очі й подивився на один з експонатів на стенді — дерев’яну табличку, на якій був знак хреста.

— Згода. Але ти повинна знищити моє фото. І все, про що твій чоловік дізнався стосовно пенітенціаріїв.

— Я зроблю це, лише коли розкрию справу.

— Чи знає про нас хтось іще?

— Ніхто, — збрехала вона.

Сандра не наважилась розповідати йому про Шалбера й Інтерпол. Побоювалася, що пенітенціарій зникне назавжди, дізнавшись, що його таємницю викрито.

— Як тобі стало відомо, що я розслідую справу Фігаро?

— Про це знає поліція, вони чули вашу розмову. — Сандра мала надію, що чоловіка задовольнить така ухильна відповідь. — Проте не турбуйся, вони не здогадалися, з ким мають справу.

— Але ти здогадалася.

— Я знала, як вас шукати. Давід залишив мені настанови.

Чоловік кивнув.

— Здається мені, що ми сказали одне одному все.

— Як я зможу тебе знайти?

— Я сам тебе знайду.

Промовивши це, він відвернувся, збираючись іти. Сандра намагалася його затримати.

— Звідки мені знати, що ти не обманюєш? Як я можу тобі довіритися, не знаючи, хто ти і що робиш?

— Ти керуєшся звичайною цікавістю, а цікаві люди грішать пихою.

— Я просто намагаюся зрозуміти.

Священик нахилився над стендом.

— Ці предмети є уособленням забобонів. Спробою людей збагнути вимір, до якого вони не мають доступу. Усі хочуть знати, що з ними станеться, коли їх час добіжить кінця. Але не розуміють, що кожна нова відповідь лише додає сумнівів. Тому хоч би я й пояснив тобі, що роблю, тобі цього забракне.

— Тоді скажи мені принаймні, чому ти це робиш.

Пенітенціарій мовчав протягом хвилини.

— Є місце, у якому світло зустрічається з темрявою, — промовив він урешті. — Там, у цій країні тіней, де все розмите, заплутане й непевне, і відбувається найважливіше. Ми хранителі цієї межі. Але всупереч усьому іноді через неї щось продирається. — Він повернувся, щоб поглянути на Сандру. — Моїм завданням є повернути його назад, до світу темряви.

— Мабуть, я могла б тобі допомогти у справі Фігаро, — сказала Сандра й відчула, що священик чекає на продовження. Вона вийняла із сумки документи, які одержала від Дзіні, і подала йому. — Не знаю, чи тобі це придасться, але думаю, що я знайшла дрібку щодо вбивства Джорджії Ноні.

— Розкажи мені, прошу.

Ввічливість пенітенціарія здивувала її.

— Федеріко Ноні — єдиний свідок того, що сталося. Він розповів, що вбивця знущався з його сестри, поки не почув сирени поліційного патруля. Лише тоді він утік. — Сандра розгорнула теку й показала йому фото. — Це відбитки черевиків Фігаро. Він залишив їх під час утечі на м’якій землі в саду, коли вибіг через запасні двері.

Священик нахилився, щоб придивитися до фото.

— Що в цьому дивного?

— Федеріко Ноні та його сестра стали жертвами низки трагічних подій. Від них пішла мати, потім помер батько, з Федеріко стався нещасний випадок на мотоциклі. Лікарі казали, що він одужає й ходитиме, але цього не сталося, а потім Джорджію вбили. Забагато нещасть.

— А що спільного це має зі слідами черевиків?

— Давід любив розповідати веселу історію. Його цікавило те, що ми називаємо збігом обставин, а Юнґ дав цьому назву синхронізму. Одного разу, після серії нещасливих збігів обставин, які привели його в одне місце, він пішов слідами дівчини, що бігала пляжем. Був переконаний, що сенс усіх пригод, які з ним сталися, треба шукати саме в кінці цієї стежки і ця дівчина виявиться жінкою його життя.

— Це дуже романтично.

Він сказав це досить серйозно, без сарказму, тож Сандра вела далі:

— Давід помилявся тільки щодо цієї останньої подробиці. Решта була правдою.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Що якби недавно я не згадала цієї історії, мабуть, не могла б тобі пояснити. Як і всі поліціянти, я скептично ставлюся до збігів обставин. Тому, коли Давід про це розповідав, я намагалася остудити його запал типовими запитаннями, які міг поставити поліціянт: «Звідки ти знав, що сліди належать дівчині?» або «Чому ти думав, що вона бігала пляжем?». А він відповідав мені, що стопи були замалі, щоб належати чоловікові, принаймні таку надію він мав. Сліди були глибші під пальцями, ніж під п’ятами, отже, ця особа мала бігти.

Ця остання подробиця пробудила щось у розумі священика, як Сандра й сподівалася. Він знов поглянув на фото саду.

Сліди здавалися глибшими під п’ятою.

— Він не біг. Він ішов, — мовив чоловік.

Священик теж здогадався. Сандра вже була певна, що не помиляється.

— Є два варіанти: або Федеріко Ноні збрехав, кажучи, що вбивця втік, коли приїхала поліція…

— …Або після вбивства хтось мав досить багато часу, щоб підготувати місце злочину для поліціянтів.

— Ці відбитки залишили навмисно, і вони можуть значити лише одне.

— …Що Фігаро не втікав із цього дому.

20:38

Він мусив поквапитися. Не мав часу, щоб їхати громадським транспортом, тож спіймав таксі. Він вийшов з авто на певній відстані від будинку із садом у кварталі Нуово-Саларіо й рушив пішки.

Думав про слова поліціянтки, про інтуїцію, яка допомогла їй розв’язати цю загадку. Хоч він і був переконаний, що справи йдуть саме так, як він уявляє, але сподівався, що помиляється. Вітер підносив у повітря папір і пакети, вони кружляли навколо Маркуса, поки він ішов.

Перед будинком Федеріко Ноні не було нікого, усередині світло не горіло. Він виждав кілька хвилин, а потім увійшов.

У будинку панувала тиша. Підозріло глибока. Він вирішив не запалювати ліхтаря. Жодного відголосу, жодного звуку. Увійшов до вітальні. Жалюзі були опущені. Увімкнув лампу, що стояла біля дивана. Першим, що впало йому в око, був інвалідний візок.

Він уже знав, як усе сталося. Його талантом було ототожнення себе самого з різними предметами, а ще споглядання минулого через ці предмети. Те, що він побачив, дало йому змогу з’ясувати сенс анонімного імейлу, який отримав Дзіні.

«Він не такий, як ти».

Це твердження мало стосунок до Федеріко. Воно свідчило, що вада в них не однакова. Хлопець симулював.

Але де Фігаро міг бути цієї миті?

Якщо Федеріко жив відлюдником, то не міг залишати будинок через головний вхід, бо його побачили б сусіди. До чого він вдавався, щоб мати змогу виходити без перешкод і нападати на жінок?

Маркус підійшов до сходів, що вели нагору. Зупинився перед причиненими дверима схованки під сходами. Відчинив їх. Темрява. Зауважив щось, що звисало з низької стелі. Лампа. Підвів руку й потягнув за мотузку — увімкнулося світло.

Він опинився в тісному приміщенні, де був відчутний запах нафталіну. Тут зберігали старий одяг, що висів у два ряди: ліворуч — чоловічий, праворуч — жіночий. Страшна схованка «порожніх оболонок». «Імовірно, одяг належав померлим батькам хлопця», — подумав Маркус. Тут стояла також шафка для черевиків, а на верхніх полицях — якісь шухляди.

Маркус побачив на підлозі темно-синю сукню, а тоді ще одну, з червоними квітами. Мабуть, упали з вішаків. Або хтось їх скинув. Маркус простяг руку між вішаків і відсунув їх убік — за ними були двері.

Чоловік відчинив їх. Вийняв із кишені ліхтар і ввімкнув, освітивши короткий коридор з облізлим вологим тиньком. Рушивши ним, він дістався кутка, де стояли шухляди й старі меблі. Світло впало на предмет, що лежав на столі.

Зошит.

Маркус розгорнув і заходився проглядати. На перших сторінках побачив дитячі малюнки. Скрізь ті самі мотиви. Поранені жінки, кров. І ножиці.

Бракувало однієї сторінки, яка, найімовірніше, була вирвана. Маркус був певний, що один із цих жахливих дитячих малюнків висів на стіні горища на віллі Єремії Сміта. Коло замкнулося.

З наступних сторінок зошита було видно, однак, що ці захоплення не зникли, коли хлопець подорослішав. Малюнки свідчили про зрілість і точність, досягнуту з віком. Жінки були представлені значно точніше, рани реалістичніші й жорстокіші. Знак, що разом із чудовиськом дозрівала його хвора уява.

Федеріко Ноні завжди бачив убивства вві сні, але не вчиняв їх. Мабуть, його стримував страх, що він закінчить у в’язниці або що всі показуватимуть на нього пальцем як на чудовисько. Він носив маску вправного спортсмена, порядного хлопця й доброго брата. Це було важливо також і для нього.

А потім стався випадок на мотоциклі.

Він розблокував усе. Поліціянтка сказала, що лікарі запевнили Федеріко: у нього вірять і його організм упорається з травмою. Але пізніше хлопець припинив фізіотерапію. Його стан правив за досконале алібі. Нарешті він міг дозволити, щоб гору взяла його справжня природа.

У кінці зошита Маркус побачив вирізку зі старої газети. Вона стосувалася подій річної давності, третього нападу Фігаро. Хтось написав на ній чорною ручкою: «Я все знаю».

«Джорджія», — подумав Маркус. Тому він її вбив. І тоді Федеріко з’ясував, що нова забава щоразу більше йому подобається.

Напади розпочалися невдовзі після нещасного випадку. Перші три — це були такі собі вправляння, вони дали змогу краще підготуватися. Але Федеріко про таке не замислювався. Він чекав іншого виду насолоди, значно приємнішого. Убивство.

Хлопець не планував убивати сестру, але мав це зробити. Джорджія про все здогадалася й стала перешкодою, а також загрозою. Федеріко не міг допустити, щоб вона спаплюжила його образ або розповіла правду. Тому він її вбив. А заодно зрозумів: позбавлення життя дає значно більше задоволення, ніж звичайний напад.

Тож він не міг стриматись. Доказом цього був труп у парку Вілла-Ґлорі. Цього разу Федеріко виявився передбачливішим і закопав його в землі.

Обманув усіх, починаючи зі старого поліціянта, який сліпнув на той час. Цього було досить, щоб повірити в зізнання міфотворця-вигадника, бо слідство провадили недбало, до того ж усі були переконані, що людина, яка визнала свою провину, говорить правду.

Маркус відклав зошит, бо зауважив щось за буфетом. Це були великі залізні двері. Він підійшов і відчинив їх.

До схованки ввірвалися скажені пориви вітру. Чоловік вийшов і зрозумів, що двері ведуть на порожню бічну вуличку. Завдяки цьому ніхто не бачив, як із будинку хтось виходить і повертається. Мабуть, із часом виходом перестали користуватися, але Федеріко прилаштував його до своїх потреб.

«Куди він пішов? Де він може бути тепер?!» — У голові Маркусa знову і знову дзвеніли ті самі запитання. Він зачинив двері й квапливо повернувся тим самим шляхом.

Зайшовши до вітальні, він узявся її обшукувати. Не переймався, що залишить сліди, а боявся лише, що не встигне.

Маркус зосередився на інвалідному візку. З одного боку була кишеня для дрібних предметів. Він засунув туди руку й знайшов мобільний телефон.

«Хитрий», — подумав Маркус. Залишив тут мобільний, бо знає, що він, хоч і вимкнений, міг прислужитися поліції для визначення місця його перебування.

Це означало, що Федеріко Ноні покинув дім, щоб здійснити злочинний намір.

Маркус перевірив останні розмови в телефоні. Одна з них, вхідна, відбулася півтори години тому. Він упізнав номер, адже сам набирав його сьогодні по обіді: Дзіні.

Чоловік натиснув кнопку й чекав, поки незрячий поліціянт відповість. На жаль, марно. Маркус вимкнув апарат і, маючи погане передчуття, вибіг на вулицю.

21:34

Придивляючись до себе в дзеркалі ванної кімнати у квартирі-«естафеті» Інтерполу, Сандра розмірковувала, що, власне, сталося нині пополудні після зустрічі з пенітенціарієм.

Майже годину вона вешталася без мети вулицями Рима, перебуваючи під владою бурі та міркувань. Не думаючи про загрозу, на яку наражалася після подій того ранку, коли потрапила в пастку, поставлену в храмі. Поки вона була поміж людей, почувалася безпечно. Зрозумівши, що втомилася, Сандра повернулася до Шалбера. Вона не мала бажання слухати його претензії та нарікання, що зникла так надовго, тому, ставши перед дверима, зачекала хвилину й урешті постукала. Однак, коли Шалбер відчинив двері, вона побачила на його обличчі полегшення. Жінка не сподівалася, що він за неї хвилюватиметься.

— Дякувати Богу, з тобою нічого не сталося, — сказав він коротко.

Вона не знала, що відповісти. Очікувала лавини запитань, а тим часом Шалбера задовольнив стислий звіт щодо візиту до П’єтро Дзіні. Сандра вручила йому документи у справі Фігаро, які одержала від старого поліціянта, і Шалбер передивився їх, шукаючи чогось, що могло б привести їх до пенітенціаріїв.

Він не поцікавився причиною її тривалої відсутності. Сказав, щоб помила руки, бо зараз буде готова вечеря, після чого пішов до кухні відкорковувати пляшку вина.

Сандра відкрутила кран над умивальником і завмерла на мить, придивляючись до свого відображення в дзеркалі. Побачила синці під очима й обвітрені губи, бо мала звичку закушувати їх, коли була схвильована. Провела пальцями по розпатланому волоссю, а потім заглянула до тумби, шукаючи гребінець. Знайшла щітку, у якій застрягло жіноче волосся, каштанове й дуже довге. Пригадала бюстгальтер, який висів того ранку на бильці крісла в спальні. Шалбер виправдався, кажучи, що квартирою користується багато осіб, але вона помітила його стурбованість. Була певна, що він добре знав, звідки взялася ця жіноча річ. Вона не переймалася тим, що в ліжку, де вона прокинулася, лежала інша жінка, може, навіть кілька годин тому. Сандру натомість дратувало, що Шалбер думав, ніби вона цим переймається.

Ситуація їй видавалася безглуздою.

Вона була ревнива, не мала іншого пояснення. Не могла змиритися, що інші люди мають секс. Це слово, яке промайнуло в голові, щось у ній звільнило. «Секс», — повторила вона подумки. Проблема полягала, мабуть, у тому, що для неї цієї можливості не існувало. Не було жодної конкретної перешкоди, але в глибині душі Сандра знала, що вона є.

Їй знову здалося, що вона чує голос своєї матері: «Люба моя, хто захоче піти до ліжка зі вдовою?» І дійсно, це здавалося якимось видом збочення.

Сандра посварила себе, що витрачає час на такі думки. Вона задовго сидить у ванні, а Шалбер напевно вже хвилюється, тож вона має поквапитись.

Вона пообіцяла тому священикові й думала дотримати обіцянки. Якщо він допоможе їй знайти вбивцю Давіда, вона знищить сліди, що ведуть до пенітенціаріїв.

«Про всяк випадок краще добре сховати його настанови», — подумала жінка.

Із сумки, що стояла на кришці унітазу, Сандра вийняла мобільний і перевірила, чи досить місця в пам’яті. Там були фото, які вона зняла в каплиці Святого Раймондо з Пеньяфорта. Збиралася їх видалити, але передумала. То було місце, у якому хтось намагався її вбити. Ці знімки могли допомогти зрозуміти, хто це був.

Також вийняла із сумки фото, зняті «лейкою», включно з тим, на якому був священик зі шрамом на скроні. Розклала їх на полиці, а потім сфотографувала по черзі мобільним. Краще про всяк випадок мати копії. Вийняла прозорий пластиковий пакет із застібкою і вклала туди п’ять фотографій. Підняла керамічну кришку туалетного бачка й сховала пакет у воду.

За десять хвилин Сандра сиділа в маленькій кухні за накритим столом, спостерігаючи за Шалбером, який порався біля плити із закасаними рукавами сорочки, у фартуху і з рушником, перекинутим через плече. Він посвистував. Потім повернувся і, вириваючи її із задуми, сповістив:

— Різото з бальзамічним оцтом, запечена у фользі барабулька, салат радичіо із зеленими яблуками. Сподіваюся, тобі смакуватиме.

— Так, напевно, — сказала вона збентежено.

Того ранку він приготував їй сніданок, але яєчня з двох яєць ще не означала, що Шалбер уміє куховарити. Натомість ці страви свідчили про його любов до гарної їжі. Сандра здивувалася.

— Цю ніч ти проведеш тут, — сказав він, відсікаючи будь-які заперечення. — Повертатися в готель небезпечно.

— Я не думаю, що мені щось загрожує. Крім того, там усі мої речі.

— Заїдемо за ними завтра вранці. У другій кімнаті є дуже зручний диван. Я пожертвую собою, — усміхнувся Шалбер.

Він наклав різото в тарілки, і майже одразу вони взялися за їжу. Сандрі дуже смакувала риба, і вино її розслабило. Не так, як це було після смерті Давіда, коли вона закривалася вечорами у квартирі й випивала один келих червоного вина за другим, поки не засинала. Цього разу було інакше. Вона й не думала, що може з кимось так просто повечеряти.

— Хто навчив тебе готувати? — спитала Сандра.

Шалбер проковтнув кусень і запив вином.

— Можна багато чого навчитися, якщо живеш сам.

— Ніколи не думав про одруження? Ти сказав мені по телефону, що кілька разів був за крок від цього.

Шалбер покрутив головою.

— Одруження не для мене. Але все залежить від моменту.

— Що ти маєш на увазі?

— Кожен має якусь концепцію життя. Знаєш, у чому вона полягає? Як на картині: певні речі розміщені на першому плані, а решта — углибині. Вони однаково потрібні, інакше бракувало б перспективи й ми мали б тільки плаский, малореалістичний малюнок. Жінки в моєму житті перебувають на другому плані. Потрібні, але не аж так, щоб заслуговувати на місце в першому ряду.

— І хто стоїть на першому? Крім тебе, звичайно.

— Моя донька.

Сандра не сподівалася такої відповіді. Вона так здивувалася, що це розсмішило Шалберa.

— Хочеш її побачити? — Він сягнув по гаманець і заходився шукати в його відділеннях.

— Невже ти один із тих татусів, які всюди ходять із фотографією донечки в кишені?! Чорт забирай, Шалбере, ти хочеш мене шокувати. — Жінка вдала, що сміється, хоча насправді була зворушена.

Він дав їй потерте фото дівчинки з попелястим волоссям, таким самим, як у нього. У неї ще були зелені очі — як у нього.

— Скільки їй років?

— Вісім. Гарна, еге ж? Марія. Обожнює балет і ходить до школи класичного танцю. На кожне Різдво чи день народження просить купити цуценя. Мабуть, цього року я здійсню її бажання.

— Часто ти з нею бачишся?

Шалбер спохмурнів.

— Вона мешкає у Відні. У мене не надто гарні стосунки з її матір’ю: та має до мене претензію, що я з нею не одружився. — Він усміхнувся. — Але, коли маю трохи часу, я їду, щоб покататися з Марією на конях. Я навчаю її цього, так само як мене навчав мій батько, коли я був її віку.

— Це добре.

— Щоразу, коли до неї повертаюсь, я боюся, що так само вже не буде. Що за час моєї відсутності наші взаємини охолонуть. Вона ще маленька, але що буде, коли понад усе захоче спілкуватися з друзями? Я не хочу стати для неї тягарем.

— Не думаю, що до цього дійде, — утішила його Сандра. — Зазвичай доньки демонструють таке ставлення своїм матусям, а не татусям. Я та моя сестра шаленіли від нашого тата, хоча через його роботу проводили з ним мало часу. Мабуть, саме тому ми заглядали йому до рота. Щоразу, коли він мав повернутися, удома всі раділи.

Шалбер кивнув, вдячний за ці слова. Сандра встала, щоб прибрати тарілки й покласти до раковини. Він її стримав.

— Іди краще спати. Я приберу.

— Удвох ми зробимо це миттю.

— Ні, ні, залиш це мені.

Сандра завмерла. Її жахала ця ввічливість. Хтось знову про неї піклується. Вона вже забула, як це.

— Коли ти до мене зателефонував, я відразу відчула до тебе неприязнь. Ніколи не подумала б, що за кілька днів ми вечерятимемо разом, а надто — що ти все це приготуєш.

— Чи значить це, що ти мене вже не ненавидиш?

Сандра зашарілася, а він вибухнув сміхом.

— Не жартуй з мене, Шалбере, — пирхнула вона.

Чоловік підвів руки на знак того, що здається.

— Вибач, я не хотів.

Цієї секунди він здався їй справжнім, далеким від неприємного типа, яким вона його уявляла.

— Чому ти так не любиш пенітенціаріїв? — спитала Сандра.

Шалбер посерйознішав.

— Не повтори й ти цієї помилки.

— Що ти маєш на увазі, кажучи «і ти»? Про яку помилку йдеться?

Він, мабуть, пожалкував, що так сказав, і спробував пояснити:

— Я тобі вже пояснив: їхні дії незаконні.

— Шкода, але я не вірю. Ідеться не тільки про це. Що за цим приховано?

Було зрозуміло: Шалбер хоче виграти час. Його обережність підтверджувала тільки те, що вранці він не розказав їй усього про пенітенціаріїв.

— Ну, добре. Це не якась сенсація, але, гадаю, те, що я здатен тобі розповісти, могло б пояснити смерть твого чоловіка.

Сандра заклякла.

— Кажи.

— Насправді пенітенціарії вже не повинні існувати. Після Другого Ватиканського собору орден ліквідували. У шістдесятих роках Paenitentiaria Apostolica реорганізували, було призначене нове керівництво. Архів гріхів засекретили. Церковні криміналісти припинили діяльність. Дехто з них знову став ченцем, дехто відмовився від привілеїв, решта противилися й були відсторонені а divinis[22], а геть непокірливих відлучили від церкви.

— Але як це можливо, адже…

— Зачекай, дозволь мені закінчити. Коли вже здавалося, що про них забули, пенітенціарії з’явилися знову. Це сталося багато років тому, і деякі ватиканські ієрархи запідозрили, що чимало пенітенціаріїв дослухалися наказу Папи Римського тільки для того, щоб діяти таємно. Так і було. На чолі цієї невеликої групи став хорватський священик Лука Девок. Це він об’єднав і висвятив нових пенітенціаріїв. Можливо, він відповідав перед кимось із вищих чинів Церкви, які вирішили відродити організацію. Хай там як, він знав багато таємниць, наприклад особу кожного пенітенціарія. Кожен відповідав тільки перед ним і не знав, чи є взагалі інші.

— Чому ти говориш про це в минулому часі?

— Бо Лука Девок мертвий. Це сталося рік тому, його застрелили в Празі, у готельному номері. Тоді про них стало відомо. Ватикан ужив заходів, щоб не опинитися в незручній ситуації.

— Мене це не дивує, це типово для Церкви, яка робить усе, щоб приховати скандали.

— Річ була не лише в тім. Сама думка про те, що протягом стількох років хтось високопоставлений захищав Девока, жахала всіх. Спротив наказу Папи Римського дорівнює розколу, розумієш?

— То як їм вдалося взяти контроль над ситуацією?

— Бачу, ти починаєш розуміти, як це діє, — зрадів Шалбер. — Скажу лише, що Девока замінили довіреною людиною, отцем Августом Клементе, португальцем. Він молодий, але досить досвідчений. Усі пенітенціарії домініканці, а Клементе єзуїт. Інший спосіб мислення, прагматичніший, з меншою схильністю до сентиментальності.

— Отже, цей священик став головою нових пенітенціаріїв?

— Він має також завдання ідентифікувати всіх пенітенціаріїв, зібраних отцем Девоком, щоб повернути їх до лона Церкви. Наразі він знайшов лише одного — чоловіка, якого ти бачила в Сан-Луїджі-деї-Франчезі.

— Отже, кінцева мета Ватикану — вдати, що не були порушені ніякі правила?

— Саме так. І цього разу, як зазвичай, намагаються залагодити конфлікт. Те саме стосується, наприклад, прихильників єпископа Лефевра[23], яких намагаються повернути в лоно Церкви. Так само і з пенітенціаріями.

— Доброму пастиреві не можна залишати блудної вівці. Він має намагатися повернути її до вівчарні, — посміхнулася Сандра. — Але звідки ти все це знаєш?

— Я знаю про них стільки, скільки знав Давід. Ми мали, однак, різні концепції і тому сперечалися. Коли я сказав, щоб і ти не припустилася помилки, яка полягає в занадто поблажливому сприйнятті пенітенціаріїв, ішлося про ставлення до них Давіда.

— Але чому ти маєш рацію, а він помилявся?

Шалбер почухав голову й глибоко зітхнув.

— Бо хтось убив його за те, про що він дізнався, а я живий.

Це не прозвучало зневажливо щодо її чоловіка. Сандра мусила визнати, що Шалбер дійсно мав рацію. Вона теж дійшла схожих висновків. Ба більше, почувалася винною. Цей приємний вечір допоміг їй розслабитися, і то була заслуга Шалберa. Він не лише їй звірився, розказавши про особисті справи, а й відповів на запитання, не попросивши нічого натомість, тоді як вона збрехала, не згадавши про свою другу зустріч із пенітенціарієм.

— Чому ти не спитав, чому я так пізно повернулася від Дзіні?

— Я вже тобі говорив, що не терплю брехні.

— Боявся, що я не скажу правди?

— Запитання слугують брехунам за привід. Якби ти мала мені щось розповісти, сказала б сама. Я не люблю примусу й хочу, щоб ти мені довіряла.

Сандра підвелася, підійшла до раковини й відкрутила кран, щоб шум води заглушив тишу. Протягом хвилини вона думала, чи не розказати все Шалберові. Він стояв на відстані кількох кроків позаду. Коли Сандра взялася мити посуд, вона відчула, як він наблизився. Шалбер поклав руки на її стегна й притулився до неї. Сандра не намагалася йому перешкодити. Її серце закалатало, вона хотіла заплющити очі. «Якщо я це зроблю, це кінець», — подумала жінка. Вона була налякана, але не мала сили його відштовхнути. Шалбер схилився над нею й прибрав її волосся з шиї. Жінка відчула на шкірі тепло його дихання. Відхилила назад голову, немов хотіла прийняти ці обійми. Її руки омивали потоки води. Сама не помітила як, але Сандра, звівшись навшпиньки, повернулася, заплющила очі й тремтливо відшукала його вуста.

Протягом п’яти місяців вона жила спогадами. І тільки тепер забула, що вона вдова.

23:24

Розчинені навстіж двері будинку билися об раму. Недобрий знак.

Він зупинився, щоб надіти латексні рукавички, і лише тоді ступив на поріг. Коти Дзіні вийшли привітати гостя. Маркус зрозумів, чому незрячий поліціянт обрав для товариства саме їх. Це були єдині тварини, які могли жити з ним у темряві.

Маркус зачинив двері, і шум бурі вмить стихнув. Сподівався, що після цього настане тиша, але десь поблизу почув проникливий та уривчастий звук, що його видавав якийсь електронний пристрій.

Він рушив на звук. Ступивши кілька кроків, побачив бездротовий телефон на підставці, що стояв біля холодильника. Він сигналізував, що незабаром розрядиться батарея.

Саме цей телефон дзвонив, коли Маркус набирав номер Дзіні з будинку Федеріко Ноні. Але не це спричинило розрядження батареї — хтось вимкнув струм.

Навіщо Фігаро залишати без світла будинок незрячого поліціянта?

— Дзіні! — покликав Маркус, але не почув нічого у відповідь.

Він рушив коридором, що вів усередину будинку. Вийняв із кишені ліхтар і, тільки-но ввімкнув його, побачив, що прохід загороджений меблями, немовби їх перемістили під час утечі.

«Що тут сталося?» — міркував Маркус. Він намагався реконструювати перебіг подій. Парадоксально, але сліпота відкрила Дзіні очі, і він зрозумів. Анонімний імейл пробудив давні підозри.

«Він не такий, як ти».

Останки в парку Вілла-Ґлорі були підтвердженням, тому він зателефонував до Федеріко Ноні. Мабуть, дійшло до суперечки й Дзіні погрожував, що повідомить поліцію.

Чому він цього не зробив, давши Ноні час на приїзд сюди і вбивство?

Дзіні намагався втекти, але Федеріко — сильний, а передусім зрячий, — не дозволив йому цього.

Маркус був певний, що в цьому будинку хтось втратив життя.

Він рушив за котами до кабінету. Вже мав переступити поріг, коли зауважив, що тварини через щось перескакують. Спрямував у той бік світло ліхтаря й побачив, що за кілька сантиметрів від нього над підлогою щось блищить.

Це була натягнута нейлонова нитка, і лише коти могли побачити її в темряві.

Він не розумів, навіщо тут ця перешкода. Маркус переступив її та опинився в кабінеті.

Надворі лютувала буря, і здавалося, вона намагається ввірватися в дім.

Ліхтар освітив кабінет, і тіні поховалися за меблями. За винятком однієї.

Але це була не тінь. На підлозі лежав чоловік щокою в калюжі майже чорної крові. В одній руці він тримав ножиці, а другу стискав на шиї. Маркус нахилився над Федеріко Ноні, який вдивлявся в нього невиразними очима, викрививши рот у гримасі болю. Маркус збагнув, що сталося в цих стінах.

Дзіні запланував помсту. Незрячий наполягав, щоб Маркус зустрівся з поліціянткою, а коли обоє були в Музеї душ чистилища, вирішив утілити в життя свій план. Він зателефонував до Федеріко Ноні й сказав, що знає правду. Це було запрошення. І той прийняв його.

Чекаючи гостя, Дзіні влаштував пастку. Вимкнувши струм, зрівняв шанси. Вони не могли бачити один одного. Поліціянт діяв, як кіт, а Федеріко грав роль пацюка, якого треба впіймати.

Дзіні був вищий і краще почувався в темряві. До того ж він знав будинок, знав, як у ньому рухатися. Йому вдалося примусити Ноні спіткнутися, і тоді він ударив його ножицями. Справжнє покарання.

Маркус іще протягом хвилини придивлявся до трупа. Подумав, що припустився чергової помилки: дістав елемент, якого бракувало, і це уможливило помсту.

Відвернувся, щоб вийти з кабінету, коли зауважив, як коти завмерли біля французького вікна, що вело в сад.

Там щось було.

Маркус широко розчинив вікно, і всередину ввірвалася буря. Тварини зібралися біля лежака, на якому сидів П’єтро Дзіні, як і під час першого візиту Маркусa.

Священик освітив ліхтарем його незрячі очі. Дзіні не мав темних окулярів, і на його обличчі застигла згода з долею. Одну руку він поклав на стегно, а в другій тримав пістолет, із якого вистрелив собі в рот.

Маркус мав сердитися на Дзіні: поліціянт скористався ним, спрямувавши його фальшивою стежкою.

«Цей хлопець, Федеріко Ноні, досить уже терпів. Кілька років тому він упав на ноги, і це сталося саме з ним, спортсменом. Якщо втратити зір у моєму віці, можна з цим якось примиритися. Потім брутально вбили його сестру, майже в нього перед очима. Подумай, яким безпомічним він почувався. Один Бог знає, яка провина над ним тяжіє, хоча він не скоїв нічого поганого».

Дзіні міг сповістити поліцію, спрямувати слідство правильним шляхом і зняти обвинувачення з невинної людини, ув’язненої в Реджина-Коелі. Але він був переконаний, що Нікола Коста готувався до чогось більшого, що був не лише міфотворцем, а й небезпечним психопатом. Увага до нього, що з’явилася завдяки арешту, приспала злочинницькі інстинкти. Але по суті це був напівзахід. У ньому жило багато особистостей. Нарцистична не притлумлювала надовго другої, кровожерливої.

Крім того, для Дзіні це було питання честі. Федеріко Ноні посміявся з нього, виявивши його слабкість. Позаяк Дзіні знав, що втратить зір, він співчував хлопцеві, адже першим принципом кожного поліціянта є не вірити нікому.

До того ж Федеріко скоїв найстрашніший злочин, убивши свою сестру. Яка істота нищить те, що любить? Цей хлопець був здатний на все, тому, на думку Дзіні, заслуговував на смерть.

Маркус зачинив французьке вікно, наче спустив театральну завісу. Повернувшись до кабінету, він знайшов комп’ютер із клавіатурою, пристосованою під шрифт Брайля. Попри те що струм був вимкнений, комп’ютер працював — завдяки безперебійному блоку живлення.

Це був знак.

Сьогодні по обіді за допомогою синтезатора мови вони прослухали повідомлення, яке П’єтро Дзіні отримав кілька днів тому. Маркус, однак, був певний, що повідомлення довше і поліціянт урвав його відтворення, аби він не почув решти.

Знайшовши потрібну клавішу, він увімкнув пристрій. І почув холодний знеособлений електронний голос, що вимовляв таємничі слова, які тепер Маркус уже міг розшифрувати.

«Він-не-та-кий-як-ти.-Шу-кай-у-пар-ку-Віл-ла-Ґло-рі».

То був фрагмент, який він уже чув, але, як і передбачав, існувало продовження: «Той-хло-пець-те-бе-о-шу-кав.-Ско-ро-ма-ти-меш-гос-тя».

Другий фрагмент стосувався Федеріко Ноні, а також Маркусa — хтось попередив Дзіні про його візит.

Але найбільше його вразили останні слова, промовлені монотонним електронним голосом: «Це-ста-ло-ся.-І-ста-неть-ся-зно-ву.-c.g.-925-31-073».

Вразило попередження — «це сталося і станеться знову» — і код «925-31-073», який стосувався іншого випадку несправедливості, але понад усе — дві літери, що передували цьому коду.

Culpa gravis. Смертний гріх.

Тепер Маркус знав.

«Є місце, у якому світло зустрічається з темрявою. Там, у цій країні тіней, де все розмите, заплутане й непевне, і відбувається найважливіше. Ми хранителі цієї межі. Але всупереч усьому іноді через неї щось продирається. Моє завдання — повернути це щось назад, до світу темряви».

Той, хто пов’язував між собою жертв і катів, — пенітенціарій. «Як я», — подумав Маркус.