Ловець невинних душ

Подяка

Я вдячний моєму видавцеві Стефану Маурі — за пристрасть, яку він вкладає у свою роботу, і за дружбу, яка для мене є честю.

Я дякую також видавництву Longanesi та видавництвам, які публікують мої книжки за кордоном, — за час та енергію, витрачені на те, щоб мої твори доходили до читачів.

Висловлюю подяку: Луїджі, Даніелі й Джиневрі Бернабо — за поради, піклування та почуття, що їх вони дарують. Радий належати до вашої команди.

Фабріціо Кокко — людині, яка знає секрети (моїх) оповідей — за його спокійну самовіддачу і такий нуарний образ.

Джузеппе Страццері — за запал і вдумливість, з якими він поставився до цієї видавничої пригоди.

Валентіні Фортік’ярі — за палкість почуттів (я не знаю, як зарадив би собі без них).

Єлені Паванетто — за задум, сповнений усмішки.

Крістіні Фоскіні — за її променисту присутність.

Джузеппе Соменці — за жагу мандрувати з книжками.

Книговидавцям — за старанність, з якою вони щоразу передають книжку до рук читачів, і ту магічну роль, яку вони відіграють у світі.

Цей твір виник також завдяки мимовільному — і часто несвідомому — внеску окремих людей, яким я подякую далі в цілком випадковій черговості. Стефано і Томмазо — адже вони тепер біля мене. Кларі та Ґаї — бо дарують мені чимало радості. Віто Ло Ре —дякую за неймовірну музику і за те, що знайшов Барбару. Оттавіо Мартуччі — за його раціональний цинізм. Джованні «Нанні» Серіо — адже це він і є Шалбер! Валентіні, яка дає мені змогу почуватися належним до родини. Франческо «Чіччо» Понцоне — бо він прекрасний. Флавіо — злостивцеві з м’яким серцем. Марті, яка ніколи себе не жаліє. Антоніо Падовано — за науку про радощі життя. Тітко Франко — дякую за те, що весь час зі мною.

Марії «тій самій» — за чудовий пообідній час на Квіринальському пагорбі. Мікеле і Барбарі, Анджелі та Піно, Тіціані, Роландо, Донато, Даніелі, Аззуро. А ще Елізабетті, якої так багато в цій історії.

К’ярі, яка сповнює мене гордістю. Моїм батькам, яким я вдячний за все найкраще в мені.

Леонардо Пальмізано, одному з моїх героїв. Ніколи не кажу про тебе в минулому і ніколи не забуду.

Дякую також Акілле Манзотті, який 1999 року дав мені змогу попрацювати в цій дивній професії, коли попросив написати розповідь про одного священика, на ім’я дон Марко. Вибір імені героя цієї книжки — Маркус — є даниною таланту цього великого продюсера, його неймовірним задумам, а понад усе його чуттю, з яким він добирає сценаристів.