Ловець океану. Історія Одіссея

Цирцея 2

Я згадав це сонце, це червоне тепле сонце глибоко в блакитних очах, коли знову виходив на її острів.

Дев’ять років минуло відтоді.

Я знову піднявся пагорбом, подивився в долину, побачив її будинок та струминку багряного диму над ним, орлів і яструбів, що літали над ним, тигрів і мавп, що ходили всередині, я знову побачив її у великій залі, за тонкою прозорою тканиною, і вона знову говорила, ледь рухаючи губами, але не відводячи від мене очей.

— Ти повернувся, Одіссею?

Я повернувся до цього острова, де люди втрачали найголовніше, що вони мали: радість впізнавання.

Тоді, першого разу, мені здавалося, що нічого в моїй душі не лишалося, крім пам’яті про Цирцею. І що ця пам’ять скоро виливатиметься з мене, як вода, що збирається в листі під час дощу, а потім тягне його вниз, до землі.

Але зараз усе змінилося. Я намагався пригадати лінії її тіла, м’якість її м’язів, вигин її губ — але все у моїх спогадах розпливалося. Пам’ять про неї стала схожа на картину, з якої потекли барви, бо вона надто довго стояла під дощем. Контури змішалися, жоден образ не був певний, жоден образ не був для мене магнітом.

Образи кружляли в моїй голові, чіплялися один за одного, як насіння дерев, що чіпляється до мандрівних птахів і летить крізь море на острови.

Вона дивилася на мене по-іншому.

Це не був погляд чаклунки, яка спостерігає за дією свого зілля, — це був погляд суму, це був погляд нестачі, це був погляд пам’яті, що своєю широкою рукою покриває твоє життя.

— Ти повернувся, Одіссею? — спитала вона.

Чарівниця, що її покаранням було забування, що її чари позбавляли людину здатності бути впізнаною, — тепер дивилася на мене поглядом, який усе пам’ятав і усе впізнавав.

Чарівниця, що її покаранням була безіменність, — вимовляла моє ім’я.

Вона напоїла мене вином, нагодувала сиром, змішаним із медом, заспокоїла мене тишею. І вже тоді розпочала розмову.

— Минулого разу ти пішов несподівано, — почала Цирцея. — Що сталося тоді? Ти втомився від радості, що я тобі дарувала?

— Ти давала мені радість лише для того, щоб забрати її у мене. Ти ставала мені близькою тільки для того, щоб стати чужою для мене. І мені здавалося, що моє життя вже мені не належить, що я тримаю його в своїх руках, як вкрадений хліб, і ти вирішуєш, залишати мені його чи забирати.

— Але ж хіба це не мрія смертних — віддати себе у владу комусь, хто дужчий за них? Сісти на човен, що пливе сам собою? Збирати плоди, що самі падають із дерев? Хіба це не таємна мрія смертних — мати все завдяки комусь, кого вони обожнюють?

— Ні, смертні прагнуть зовсім іншого.

— Чого саме?

— Бути поруч із кимось, хто знає тебе. Хто впізнає тебе. Хто простить тобі. Бути поруч із кимось, частиною кого ти став. Історією кого ти став.

Цирцея стояла переді мною, і я відчував, як сум поселяється в її очах, немов темрява, що спускається на землю.

— Пам’ятаєш, ти перетворила моїх воїнів на звірів? Дванадцятеро моїх воїнів, яких я відіслав з Еврилохом на розвідку; він тоді повернувся сам, без них, він побоявся зайти до тебе додому, його зупинив страх, і він мав слушність — бо ти перетворила моїх воїнів на свиней, на левів, на вовків і на мавп.

Лише потім я зрозумів, що вони пережили. Лише потім я зрозумів, який тягар упав на їхні плечі.

Вони були позбавлені радості впізнання. Я більше не знав, хто вони. Жодні спогади вже не зв’язували нас разом.

Я пережив те саме. Вночі ти дарувала мені радість, а зранку забувала про неї.

Одначе насолоди потрібні нам для того, щоб згадувати. Вони роблять із коханців двох союзників. Насолоди плетуть нитки, що ними коханці зв’язують себе одне з одним.

Ти плела ці нитки, Цирцеє, — і ти відразу ж їх розпускала.

— Твої стріли ранять мене, Одіссею.

Цирцея дивилася на нього з болем — він ніколи не міг уявити, що біль може бути в її душі.

— Людина завдає болю, коли їй самій боляче. Я знаю, що твої стріли — це твої щити і твій панцир. Я знаю, що кров іншого захищає, рани іншого роблять власні рани не такими болючими, біль можна стерпіти, коли його можна розділити з кимось. Але я відкрию тобі одну таємницю, Одіссею.

Я позбавляла людей пам’яті, це правда. Але з собою я робила те саме.

Щоранку я забувала про те, що було вночі. Щоранку я забувала те, що робило моє серце м’якшим, що наповнювало його любов’ю.

Колись в моєму серці жила пристрасть, і я попросила богів дати мені ліки від неї. Але від пристрасті є лише одні ліки: байдужість. Серце, замкнене за кам’яною стіною.

І боги допомогли мені. Щоранку я відрізала нитку, яка поєднувала мене з тим, що не давало мені спокою.

Приймаючи радість, ти маєш бути готовий прийняти біль. Але коли ти відмовляєшся від болю, ти маєш бути готовий відмовитися від радості. Чи не так, Одіссею?

Квітка, що ти приніс мені від Гермеса, була подарунком богів. Тим, що зняло з мене чари. Я могла не торкатися її. Але я втомилася від байдужості.

Саме тоді, коли ти пішов, я зрозуміла все і згадала всі наші радості.

Ми живемо в радості і в болю, але вмираємо через байдужість. Байдужість рятує нас, вона будує фортецю, що захищає від стріл, але й від сонячного світла. Вогонь сюди не потрапить, але й волога теж. Ворог сюди не зайде, але й друг теж.

Коли будуєш стіни, ти від них і вмираєш.

Я зрозуміла це надто пізно. Тільки коли пам’ять почала повертатися до мене. Я стала згадувати все, ніч за ніччю, рух за рухом, подих за подихом.

І знаєш, пам’ять затопила мене. Вона кинулася на мене, як море, що кидає свої хвилі на берег під час шторму.

І я не знаю, добре мені тепер чи зле. Я чекатиму, поки відійдуть води. Тільки тоді я щось зрозумію.

Одіссей мовчав.

— Про що ти думаєш зараз? — спитала Цирцея.

— Я думаю про те, як життя повертається до мерців. Як душа поселяється в сухому дереві. Як ріка, що висохла від засухи, знову наповнюється водою.

— Смертні змінюються, Одіссею. І безсмертні теж.

— Нас учили, що безсмертні непідвладні часу. Що вони завжди такі, як їх народили.

— Такі ми були колись, Одіссею. Поки не прийшли ви, істоти з історією. Істоти, які народжуються, стають зрілі, старішають і вмирають. Ми почали стежити за вашими життями. А потім стали частинами ваших життів. А потім ми стали змінюватись, як ви. Страждати, як ви. Радіти, як ви.

— Тільки ви не вмираєте, Цирцеє.

— Можливо, колись ми захочемо цього.

— Що ти робитимеш тепер?

— Я ув’язнила багатьох, але тепер я всіх відпускаю. Я звільню всіх своїх звірів. Я перетворю їх знову на людей.

— Але вони всі втечуть, і ти залишишся ні з чим.

— Я матиму їхню вдячність, Одіссею. Вдячність інших — це сила, що дозволяє тобі жити далі.

— Вони помруть під тягарем своїх історій.

— Тепер у них є ти, Одіссею. Той, хто слухає, той, хто втішає. Знайди для них тих, хто візьме їхні історії собі на плечі. Хто перекаже їх іншим.

Лише одного її слова вистачило, щоб усе змінилося. Лише одного її слова було достатньо, щоби сорок життів змінили свій шлях, щоби сорок душ знову повернулися в людські тіла.

Вона відпускала своїх в’язнів одного за одним. Леви ставали воїнами, обвішаними мечами, гнучка пантера ставала царівною, прикрашеною намистом із золотих монет, орел ставав купцем, який у руці тримав килимки і прянощі. Кожен із них здивовано дивився на своє тіло, віднайдене людське тіло, кожен із них наново вчився говорити, і стогін перетворювався на слова, а крики перетворювалися на речення.

— Ти звільнила нас, чарівнице. Ти звільнила нас від чар злої богині.

— Я й була тією злою богинею.

— Ти подарувала нам свободу, чарівнице. Ти звільнила нас від рабства, що в нього нас кинула зла богиня.

— Я й була тією злою богинею.

Ніяковість і страх поселялися в їхніх очах, вони недовірливо дивилися на Цирцею, а потім знову на свої людські тіла, вони не знали, дякувати їй чи її проклинати.

Тільки один чоловік сидів у кутку і дивився на неї.

— Чому ти не йдеш?

— Я був маленьким птахом із білою маківкою, якого ти брала собі на руки щодня. Ти пам’ятаєш мене?

— Так.

— Ти годувала мене хлібом щоранку, ти розповідала мені про свій сум, думаючи, що ніхто тебе не розуміє. Ти пам’ятаєш мене?

— Так.

— Твоє плече стало для мене найкращим місцем на землі. Воно стало моєю землею.

— Одіссей каже, що ліпше мати друзів, аніж мати рабів. Тому я маю відпустити тебе.

— Я не був твоїм рабом, я був твоїм слухачем. Ти була моєю землею. Ніхто на цій землі не забуде добра. Жодне живе створіння.

Тридцять дев’ять людей узяв із собою Одіссей на свій корабель. Тридцять дев’ять в’язнів цариці, які знову віднайшли свободу, мову та радість. Лише один залишився на острові.

Птах із білою маківкою, для якого її плече було найкращим місцем на землі. Для якого воно було самою землею.

Тридцять дев’ять людей, колишніх в’язнів Цирцеї, взяв я на свій корабель. Тридцять дев’ять тіл і сердець, які колись були її звірами.

Ще тоді, тієї довгої ночі, коли я вперше побачив їх у людських тілах і з людськими голосами, я запам’ятав їхні історії. Всі до однієї, сумні та радісні, гарячі та холодні. Вона ув’язнювала тільки тих, хто хотів забутися, хто хотів убити свої спогади, задушити їх у своїх обіймах. Хіба я міг бути її суддею?

Був час, коли ненависть поселилася в моєму серці, ненависть до цієї жінки, яка вкрала у мене кохання, яка випила мою волю, яка розбила молотом мою пам’ять, від якої залишилися тільки маленькі шматочки, що їх ніколи вже не зліпиш до купи.

Але буря відійшла, і ненависть теж. Ми перестаємо ненавидіти, коли наші очі виходять із темряви, коли ми знімаємо хустку з очей, коли ми хочемо бачити і розуміти.

Я починав розуміти біль цієї жінки, яка здавалася мені колись машиною без серця, що лише спокушає і знищує.

Вона взяла сорок пам’ятей в своє серце. Сорока душам вона дала притулок у звірячих тілах. Вона дала їм відпочити. Вона подарувала ніч їхнім життям, за якою мав прийти ранок. Інакше би вони збожеволіли.

Тепер їхні пам’яті впали дощем на мої плечі. Вони зрослися з моєю душею, вони стали частиною моєї історії, і я вже не знаю, де закінчується моє життя, а де починається життя жінки з хвилястим волоссям, і де починається життя чоловіка, який втратив двісті життів в одному бою.

Коли повернуся, я про все розповім. Серця розриваються, якщо вони не стають словами.

Одіссей прокинувся рано, сонце лише починало торкатися моря, і його промені вливали у це блакитне тіло трохи крові, трохи життя.

Хтось торкався його грудей, йому здавалося, що він іще спить, що це відчуття — продовження його нічного марення. Йому снилася Троя, йому снилося, що його простромлюють стріли троянців, він стікав кров’ю, але не вмирав.

Він звільнявся від сну і поступово розумів, що хтось справді торкається його грудей, немов тонкими гострими паличками, які шукають щось на його тілі. Він розплющив очі.

На його грудях сидів буревісник. Чорні крила згори, білі всередині, широкий хвіст, очі непрозорі, як морська глибина. Він уважно дивився на Одіссея, часом перебираючи лапами, схиляючи голову вбік.

— Хто ти? — чомусь спитав Одіссей.

Птах повернув голову ліворуч, і червоний промінь сонця ковзнув по його очах. Він розправив крила і кілька разів змахнув ними, залишаючись на місці.

Потім нахилився до його обличчя, близько-близько, ніби хотів щось сказати.

Маленька блакитна рибка випала з його дзьоба.

Риба була ще жива, вона намагалася захопити ротом повітря, рухати хвостом та хребтом, але в ній уже майже не залишалося сил.

Вона лежала на його грудях й інколи звертала на нього свій темний погляд.

Буревісник змахнув крильми і злетів у повітря.

Одіссей встав, узяв рибу в руки, підійшов до краю свого корабля, розтулив долоні — риба ковзнула по них і впала у воду. Він дивився на неї кілька секунд, аж поки вона набралася сил і занурилася в глибину.

Я так схожий на тебе, подумав Одіссей. Боги теж тримають мене у своїх руках і на своїх колінах, не знаючи, вбити чи врятувати.