Люба Елен із Бріджсвіла

Глава 10. Тітка Памелла і кузина Джейн

Минуло півроку. Почалася сумна англійська зима з її туманами, вітрами і нечастим снігом, який швидко тане. Сад навколо дому Мітсвудів виглядав сумовито і пустельно. Рідко можна було побачити в ньому мешканців будинку. Лише Гледіс щодня перевіряла свої володіння і навіть влаштувала собі невелике лежбище у пожухлій траві біля альтанки, де про її присутність нагадувала здоровенна обгризена палиця, якою завжди грався з нею тато Симон. Тепер, напевне, ця іграшка нагадувала собаці про господаря, який зник з її життя, адже Гледіс неможливо було пояснити, як, наприклад, Елен, що тато поїхав і працює далеко від дому. Для всіх було очевидно, що Гледіс засумувала. Тепер цілими днями вона лежала на підлозі у вітальні поруч з улюбленим диваном тата Симона і навіть неохоче їла, що дуже тривожило місіс Мітсвуд. Елен пропадала в школі юнг, яку все ж таки організував містер Мітсвудом. Окрилений своїм новим заняттям, він практично не бував вдома. Мама Велла цілими днями працювала у себе в майстерні або ходила на етюди до моря.

Гледіс була покинутою. Їй не вистачало галасу, суперечок, веселих прогулянок, якими завжди було багате життя Мітсвудів, не вистачало уваги і дружби Елен, котра була зайнята у школі юнг і не помічала страждань і самотності собаки. І Гледіс вирішила втекти, щоби знайти свого зниклого хазяїна.

Якось вранці її не побачила на кухні місіс Мітсвуд. Здивовано потиснувши плечима, вона взялася за звичайні ранкові клопоти. Потім на відсутність Гледіс звернув увагу містер Мітсвуд, оскільки він, викурюючи свою сигару перед сніданком, зазвичай спостерігав з тераси, як Гледіс бігала по доріжках саду.

— Любі дами, — сказав він, входячи у їдальню, де місіс Мітсвуд розливала чай, а Велла намазувала яблучним джемом невеликий тост. — Ви не бачили Гледіс?

— Гледіс? — стривожено перепитала Велла.

Всі тут же вийшли з-за столу і цілих півгодини по дому і саду звучали занепокоєні голоси Мітсвудів. Собаки ніде не було. На їхні крики вийшов зі свого будинку сусід містер Кларк.

— Доброго ранку! — сказав він. — Ви шукаєте Гледіс, я так розумію?

— Містере Кларк, пропала моя собака, — ледь не плачучи, відповіла йому Елен. — Ми шукаємо вже довго-довго, а її немає!

— Знаєте, — продовжував містер Кларк, — вчора увечері я бачив вашу собаку біля воріт поруч з дорогою. У неї був вельми задумливий вигляд. Я погукав її за звичкою, але вона навіть не повернула голову. Ви відчуваєте? Увечері і біля дороги… Звичайно ж, вона просто втекла!

— Що ви таке говорите, містере Кларк? — обурилася місіс Мітсвуд. — Щоби наша дорога Гледіс втекла?… Цього не може бути! Щоби вона полишила наш дім, відмовилася від своєї миски і улюбленого матрацика? Однозначно: її вкрали! Треба терміново дати об’яву в газету!

— Не думаю, що її вкрали, однак об’яву в газету — це ти добре придумала! — сказала мама Велла і побігла в дім, щоби переодягтися.

За десять хвилин вона проїхала на велосипеді повз Елен, містера Мітсвуда і містера Кларка, і, помахавши рукою, зникла за поворотом дороги.

— А дорого коштує ваша собака? — спитав містер Кларк.

— Купу грошей! — відповів містер Мітсвуд. — Свого часу мій нещасний зять витратив на неї всі гроші, які відкладалися для поїздки за кордон. А потім ще стільки ж коштувало викупити її родословну.

— М-да… — промукав скупуватий містер Кларк. — Упливли такі грошенята!

— Дідуню, — втрутилася в розмову Елен, яка колупала палкою землю. — А чому ти сказав, що твій зять — нещасний?

— Бачиш, Елен… — почав свої пояснення містер Мітсвуд.

Невідомо, як він збирався виплутатися із ситуації, що склалася, однак у цей час з-за повороту показалися місцевий поштар містер Пік і Велла, яка вела на повідку винувату і брудну Гледіс.

— Гледіс, люба Гледіс! — закричала Елен, кинувшись до собаки. — Де ти була? Ми так хвилювалися!

І вона ледве не задушила собаку в своїх обіймах.

— Доброго ранку, джентльмени, — сказав містер Пік, звертаючись до містера Мітсвуда і містера Кларка. — Я побачив вашу Гледіс сьогодні рано-вранці, коли віз пошту в Бріджсвіл. Вона бігла підтюпцем по дорозі і мала досить жалюгідний вигляд, так що я ледве її впізнав. Уявіть, скількох зусиль коштувало зазвати її в мій поштовий фургон. Допоміг бутерброд із шинкою, який місіс Пік загорнула, щоби я підобідав.

— Дуже дякую вам, любий містере Пік, — сказала Велла, вислухавши його розповідь. При цьому вона відстібала повідець від ошийника Гледіс. — Візьміть, я гадаю, що тут він нам вже не знадобиться!

І вона простягнула містеру Міку повідець, що належав болонці його дружини. Поштар люб’язно позичив Веллі цю річ, щоби довести вперту Гледіс до будинку.

Наступні півдня минули в турботах про собаку: її купали, сушили теплими пухнастими рушниками, смачно годували і пестили. Такої уваги Гледіс не пам’ятала з дня свого прибуття в сім’ю Мітсвудів. Пестощі і смачні шматочки сипалися на неї, як з рогу достатку.

Увечері відбулася сімейна рада на тему: прив’язувати тепер Гледіс чи її свобода залишається необмеженою. Мама Велла і Елен були за те, щоби Гледіс жила так, як звикла, — без повідця, підвладна власним бажанням. Місіс Мітсвуд висловилася за обмеження свободи Гледіс. Вона наполягала на прогулянках лише в суворо визначений час і лише на повідці. Містер Мітсвуд вагався. Зав’язалася бурхлива дискусія, під час якої місіс Мітсвуд пригадала і підрахувала всі витівки Гледіс, починаючи зі з’їдених садових рослин і закінчуючи погризеними меблями. Про вартість її родословної також не забули.

— Ні, ні і ні! — говорила вона. — Лише повідець і лише контроль!

— Мамо, але ж Гледіс — розумна собака! — відговорювала її Велла. — Просто ми її полишили, і від самотності вона втекла. Якщо повернути любов і увагу, якими її оточили, то не потрібні ні повідець, ні контроль.

— Я згоден з тобою, Велло, — сказав містер Мітсвуд. — І тепер щодня братиму Гледіс із собою в школу юнг. Виділимо їй містечко. Нехай там буде присутньою і спілкується з юнгами. А під час перемінок вона може погратися з дітворою.

— Ура! — закричала Елен, а Гледіс, яка до цього мовчки лежала у своєму кутку, раптом піднялася і, махаючи хвостом, голосно загавкала.

Місіс Мітсвуд сплеснула руками від подиву і промовила:

— Мені здається, ця собака краще за нас розуміє, що відбувається в домі.

Наступного дня за ворота вийшли не лише містер Мітсвуд і Елен, але й Гледіс, яка гордовито супроводжувала їх у школу юнг. Всі слухачі школи, а їх було десятеро, зустріли прибулу Гледіс голосними криками. Вона розташувалася поруч із кафедрою так упевнено, що всім стало зрозуміло, де буде її місце. Щоправда, викладачі, які читали лекції, декілька разів спотикалися об Гледіс.

Чи вчилися юнги в’язати морські вузли, чи зубрили назви вітрил, вивчаючи їх на макеті яхти, вона всюди сунула свій вологий ніс, але ніхто жодного разу не прогнав її. А коли прийшла обідня пора, своїми бутербродами з новим слухачем поділилися всі: рівно десять шматків хліба, намазаних паштетом, лежали перед Гледіс.

Увечері, коли наша трійця повернулася додому, виявилося, що на них очікує сюрприз. З улюбленого крісла Елен підвелася елегантно одягнена жінка з дуже красивим обличчям і довгим чорним волоссям.

— Тітка Памелла приїхала! — радісно закричала Елен.

— Добридень, любі родичі! — промовила Памелла, обнімаючи за плечі Елен і тиснучи руку містеру Мітсвуду. — Як поживаєте? Ах, як же ти виросла, люба Елен. А ви все такий же, дядечку Нік!

— Добридень, племіннице, — відповів містер Мітсвуд. — Давно ми з тобою не бачилися. А ти все гарнішаєш…

— Ну, ви мені лестите! — сказала Памелла. — А от і твоя кузина, люба Елен. Її звати Джейн.

І вона підвела до Елен худеньку дівчинку років шести з великими сумними очима.

— Я завжди мріяла мати сестру, — промовила Елен. — Я дуже рада.

— Джейн дійсно доводиться тобі троюрідною сестрою, — зауважила тітка Памелла. — Я сподіваюся, що ви полюбите одна одну, і ваша дружба буде такою ж міцною і довгою, як у нас із кузиною Веллою. Чи не так?

— Так, ми виховували тебе в нашому домі, як рідну доньку, — сказала з образою місіс Мітсвуд, — а ти з’являєшся у нас раз на чотири роки і найчастіше задля того, аби позичити грошей. Навіщо ж ти тепер приїхала?

— Давайте відкладемо наші дорослі розмови, — тактовно перервав дружину містер Мітсвуд. — Нехай діти повечеряють і йдуть у дитячу, подивляться книги та іграшки, помалюють, послухають музику. Ти любиш малювати, Джейн?

— Люблю, — кивнула та головою.

Вечеря пройшла не дуже весело. Дорослі більше мовчали, а Елен спідтишка роздивлялася тітку Памелу, яка їй дуже подобалася. В останній приїзд родички Елен так прив’язалася до красивої тітки Памели, що одного разу запитала у батька:

— Тату, а коли ти женишся на тітці Памелі, адже вона така шикарна!

Це дуже збентежило Симона, розсмішило Веллу і містера Мітсвуда, однак образило місіс Мітсвуд, яка потім довго пояснювала Елен, хто її мама і тато.

Після вечері дівчаток провели в кімнату Елен. Їх супроводжувала Гледіс.

— Це ваша собака? — запитала Джейн. — Вона схожа на крокодила.

— Неправда, — запально відповіла Елен. — Наша Гледіс — розумна і красива. Я раджу тобі бути з нею в гарних стосунках і не говорити про неї недружньо, адже вона все-все розуміє. Одного разу вона порвала брюки Кірку-жадюзі за те, що він дражнив її і обзивав.

Джейн фиркнула, однак покосилася на Гледіс із побоюванням.

Елен мимохідь показала Джейн усякі цікаві речі в кабінеті діда, у тому числі, червоний оксамитовий альбом зі старими фотокартками, де містер і місіс Мітсвуди були зображені молодими, а кузини назавжди лишилися маленькими дівчатками.

Потім сестри перейшли у дитячу кімнату, яка вразила Джейн. Вона із захопленням обдивлялася диванчик Елен, обтягнутий цвітастою тканиною, який так і вабив прилягти відпочити, маленькі подушечки-думки, щедро оздоблені тасьмою і рюшами, письмовий стіл з великою кількістю зручних шухлядок, де зберігалися різні милі дрібнички, адже без них не може обійтися жодна маленька дівчинка.

Потім Джейн підійшла до дошки, де були приколоті кнопками численні малюнки Елен, і довго розглядала малюнки: нарисованого під новорічною ялинкою Санта-Клауса… великого метелика, що правдоподібно всівся на фантастичну квітку… величезного різнокольорового восьминога в оточенні морських зірок, водоростей і червоних коралів.

Переводячи погляд на пензлі у маленькому глиняному глечику, коробки з фарбами, що лежали на столі впереміш з олівцями і ластиками, Джейн, зітхнувши, промовила:

— Тобі дуже поталанило з батьками. У мене немає такої кімнати, і малюванню мене ніхто не вчить.

— У мене звичайнісінька кімната, — відповіла Елен, а потім, подумавши трохи, заспокійливо зауважила: — Зате у тебе дуже красива мама.

— Так, красива, — промовила Джейн, водячи пальцем по краю столу. — Знаєш, а я, мабуть, залишуся у вас жити. Так сказала моя мама, адже вона має поїхати далеко-далеко, у місто Чикаго. Їй запропонували там роботу, однак вона не може взяти мене із собою.

— Чудово! — щиро зраділа Елен. — Хоча у мене є два друга, це буде просто прекрасно, що ти у нас залишаєшся. А де ж ти спатимеш?

Елен роззирнулася навколо, вибираючи місце для другого дивана.

— Так, — сказала вона, — у тебе буде точно такий же диван, а бабуся зшиє на нього точно такий же чохол. А меблі дідусь переставить. От і буде, де розміститися.

І дівчата з вогниками в очах почали розповідати одна одній, як уявляють їхню кімнату на двох. Непомітно пролетів час. Вони не чули, як їх гукали пити чай, не побачили маму Веллу, яка зайшла до кімнати і, стоячи майже перед ними, декілька хвилин слухала їхні розмови.

— Ви, я чую, вже розставляєте меблі? — з посмішкою спитала вона і, поклавши руки на голови обох дівчаток, злегка повернула їх до себе. — Ну і як?… Виходить?

— Ще й як! — відповіла Елен. — А як ти думаєш, у кого краще? У мене чи у Джейн?

— Ну, мені подобаються і твої пропозиції, і пропозиції Джейн, — дипломатично відповіла мама Велла. — А як дійсно розставити меблі, краще за все розсудить бабуся. Ви ж відправляйтеся вмиватися і чистити зуби, адже давно пора спати.