Люба Елен із Бріджсвіла

Глава 8. Яхта «Бессі»

Дуже швидко всі опинилися на пристані, де похитувалася на хвилях невелика шлюпка. На дерев’яному причалі, обпершись на перила, стояли два матроси у білих матроських куртках, широких брюках і маленьких круглих шапочках.

Один з них був старший за віком і курив трубку, а другий, зовсім ще юний, жував яблуко. Побачивши свого капітана, матроси застигли перед ним по стійці «струнко». В обох руки були витягнуті по швах, однак старший матрос стискав у руці трубку спокійно, а юнга намагався сховати яблуко за спину.

— Вільно, хлопці, — пророкотав капітан Бодібрук.

Всі засміялися.

— Це мої друзі, — продовжував капітан, зробивши жест рукою у напрямку запрошених. — І сьогодні наша «Бессі» повинна показати себе, як ніколи. Ми попливемо до Портсмута. Це буде грандіозна морська прогулянка.

Матроси почали усміхатися. Раптом наперед виступила Елен, яку втомили бездіяльність і неможливість з кимсь потеревенити:

— Давайте познайомимося. Мене звуть Елен Порксайд. Це мої дідусь і бабуся, це — мама і тато, це — мсьє Жіль. Він директор цирку. А це — наша собака Гледіс. А вас як звати?

— Боцман Метью Вуд, до ваших послуг. І юнга — Дін Монтгомері.

При цьому обидва схилили голови у привітальному поклоні і клацнули підборами.

— А ось і моя яхта, моя дорога «Бессі», — гордівливо промовив капітан Бодібрук і вказав на білосніжну красуню-яхту, яку всі заповзялися роздивлятися.

— Вона чудова! — сказала місіс Мітсвуд.

— Вона розкішна! — додала Велла.

Декілька хвилин всі були зайняті тим, що обговорювали яхту, яка стояла неподалік на рейді й вирізнялася своєю білизною на тлі лазурного літнього моря.

— Не будемо втрачати час, — сказав капітан. — Леді і джентльмени, починаємо посадку.

Всі заметушилися, матроси стрибнули у шлюпку, що качалася на хвилях, і почали приймати пасажирів. Особливо довелося потрудитися з місіс Мітсвуд і Гледіс. Вони хворобливо сприйняли необхідність того, що їхні ноги мають відірватися від твердого ґрунту і перенестися в шлюпку, яка хилиталася. Місіс Мітсвуд відразу ж висловила сумнів у надійності, як вона висловилася, «цього плавального засобу» і вказала на те, що «воно замале для такої кількості пасажирів».

І лише умовляння капітана, який навів безліч фактів і цифр, подіяли на неї заспокійливо. Все це супроводжувалося голосним обуреним гавкотом Гледіс, яку містер Мітсвуд намагався підняти на руки, щоби занести в шлюпку.

— Може, ти повернешся із собакою додому, дорогий? — запитала чоловіка місіс Мітсвуд, яка вже сиділа у шлюпці. — Не можемо ж ми так довго чекати, поки ця вперта собака заспокоїться.

— Але ж ми чекали на вас? — з’єхидничав Симон. — Чому б нам не почекати Гледіс?

Всі почали хитро посміхатися, а капітан Бодібрук посварився пальцем містеру Порксайду. Почувши слова дружини, містер Мітсвуд уявив, як відпливуть без нього, а він із собакою буде змушений повертатися додому. Цього він не міг пережити. Тому, приловчившись і міцно схопивши Гледіс, містер Мітсвуд підняв сімейну улюбленицю на руки, і за хвилину обоє вони вже сиділи в шлюпці.

— Так, багато галасу наша сімейка може наробити, навіть не дуже прагнучи цього, — сказав тато Симон. — А уявіть на хвилинку, що ми поставимо за мету і постараємося, — подумавши, додав він.

Дійсно, з будиночків прибережних служб висипали допитливі, приваблені рідкісним видовищем і галасом. Містер Порксайд помахав їм рукою і гукнув: «Виставу закінчено, леді і джентльмени! Прохання очистити зал!»

— Навіщо ти так? — сказала Велла. — Ти ж знаєш людей з провінції. Їм цікаво буквально все, адже розваг тут обмаль.

— І всі ми розуміємо твою іронію, а також радість з приводу того, що ти полишаєш цю провінцію, — єхидно додала місіс Мітсвуд.

— А дайте-но мені погребти, джентльмени! — попрохав містер Мітсвуд, звертаючись до гребців, щоби розрядити обстановку. — Давно мої руки не торкалися до весел!

І він задля наочності поплював на долоні і сильно потер їх. Боцман Вуд запитально глянув на капітана Бодібрука, і той кивнув головою. За хвилину містер Мітсвуд, крекчучи і відфоркуючись, вже працював веслом у парі з юнгою, і боцман гучним голосом правив шлюпку до борту яхти. З кожною хвилиною вони все далі відпливали від пристані. Вітер посилився, і шлюпку підкидало на хвилях, ніби шкаралупку. Легкий бриз, який на березі безуспішно намагався зірвати вишуканий капелюшок місіс Мітсвуд, випущений на морському просторі, раптом безцеремонно зірвав з голови цей витвір місцевого дизайну і кинув у найближчу хвилю.

— Мій новий капелюшок! — закричала місіс Мітсвуд так голосно, що всі від несподіванки навіть підстрибнули. — Поверніть мій капелюшок!

Елен і мама Велла підвелися і, тримаючись за плечі чоловіків, із жалем слідкували за плаваючою світлою плямою. Капітан Бодібрук, побачивши, як засмутилася від втрати місіс Мітсвуд, скомандував гребцям, щоби зманеврувати просто до капелюшка. Нарешті, ціною неймовірних зусиль, він був піднятий з води моторним мсьє Жілем, який з виразом скорботи на обличчі та іскринами сміху в очах, вишуканим рухом підніс місіс Мітсвуд звіяну грайливим вітром річ. Колишній капелюшок годі було впізнати у безформній, жалюгідній і обвислій панамі. На обличчі місіс Мітсвуд було написане таке почуття втрати, що містер Порксайд відразу згадав випадок з маленькою Гледіс, яка через недогляд вирила на грядці улюблений декоративний помідор його тещі. Це трактувалося місіс Мітсвуд як свідчення невдячності Гледіс і нерозторопності містера Порксайда, який не встежив за цуценям. «Цікаво, — подумав тато Симон, — хто буде винен цього разу? Напевне, тесть!»

У цей момент місіс Мітсвуд повернулася до свого чоловіка і промовила:

— Це ти винен, Ніку, в тому, що вітер зірвав мій капелюшок! Ти гріб занадто швидко!

Шлюпку струснув вибух сміху. Симон і мсьє Жіль жадали посміятися ще після того, як капелюх було виловлено. Однак, позираючи на засмучену місіс Мітсвуд, не визнали це за можливе. Тепер же стриматися вони вже не змогли. Сміялися Елен, юнга, порохкував боцман, посміхалися Велла і капітан Бодібрук.

— Однак, люба Торо, при чому ж тут я? — запитав містер Мітсвуд, продовжуючи гребти. — Це морський вітер, з ним краще не жартувати, і капелюхи треба притримувати рукою, а ще краще мати капелюхи з маленькими крисами, наприклад, як у Елен.

— А ще краще — зовсім без капелюха, — сказав мсьє Жіль.

Тут Елен простягнула місіс Мітсвуд свій солом’яний капелюшок з червоним маком і промовила:

— Не сумуй, бабуню! Якщо хочеш, візьми мій. Він точно не злетить.

— Дякую, дорогенька, — розчулено відповіла місіс Мітсвуд. — Я, звичайно, обійдуся без капелюха. Однак по поверненні додому доведеться відвідати капелюшну крамничку у Бриджсвілі!

— А я, — додав Симон, — зобов’язуюся скуповувати всі найекстравагантніші капелюшки, які зустрінуться на моєму шляху. Яким ви віддаєте перевагу — з квітами, перами чи тим та іншим разом?…

У цей момент шлюпка підійшла до борту яхти, і місіс Мітсвуд не віповіла, бо зробила вигляд, що дуже стурбована підйомом, який має відбутися. Капітан дав команду матросам, і за десять хвилин всі вже знаходилися на палубі. Сама яхта і краєвид берега були надзвичайними, тому гості, особливо жіноча половина, були у неабиякому захваті.

— Тепер я розумію, чому ви продали будинок і придбали цю яхту, — сказав, звертаючись до капітана, мсьє Жіль. — І ви кажете, що назвали яхту іменем вашої дружини? Хотів би і я, щоби мене так увічнили.

— Та це, напевне, коштує шалених грошей? — запитала Велла.

— Та-ак… — невизначено промовив капітан Бодібрук. — Милуватися морем, сонцем і блакитним небом завжди дорого коштувало.

— Навіть піратам? — запитала Елен, яка уважно прислухалася до розмови дорослих, бажаючи дізнатись, а як же таку яхту можна дістати.

— От саме їм це задоволення діставалося безкоштовно, — відповів капітан. — Якщо не брати до уваги різні дрібні неприємності, які називалися так: королівський суд і рея.

— Я потім тобі поясню докладніше, — запевнила мама Велла, побачивши, що у Елен вже виникло нове запитання.

— Добре, мамо, — слухняно сказала та і відійшла до поручнів, де стояли, обговорюючи достоїнства яхти, містер Мітсвуд і мсьє Жіль.

— А скільки вам коштує утримання команди? — підключилася до розмови практична місіс Мітсвуд.

— Команда, мем, у мене невелика, — продовжував відповідати капітан. — Лише п’ятеро осіб. Двох ви вже знаєте, третій — кок Джим Сміт, четвертий — мій помічник Біллі Бірроу, п’ятий — матрос Елкінс. Ще у нас є кицька Люсі.

— Кішка? — із жахом одночасно запитали Велла і місіс Мітсвуд.

— А ви не любите кицьок? — стурбувався капітан Бодібрук.

— Ми любимо, — відповіла Велла, вертячи головою навсібіч, — однак їх не любить наша пречудова Гледіс. Тому я раджу вам, капітане, терміново знайти Люсі і закрити її в каюті, поки ми не залишимо вашу яхту.

Місіс Мітсвуд обшукала всю палубу, намагаючись знайти Гледіс. «Гледіс, Гледіс!» — гукала вона.

— Може, вона звалилася за борт? — висловила припущення Елен, яка саме приспіла. — Адже вона ніколи не бачила яхти!

Всі перегнулися через поручні, уважно вдивляючись у лазурну воду, що колихалася за бортом. Кмітливий юнга збіг по крутих сходах униз, де було розташовано підсобні приміщення, і невдовзі пролунав його крик, приглушений перегородками:

— Вона тут! Собака у кока!

Один з матросів спустився за юнгою, і за хвилину його голова показалася з люка. Обличчя його посміхалося.

— Капітане! Є на що подивитися! — сказав він. — Собака їсть з однієї миски з нашою Люсі.

Всі здивовано перезирнулися, а найдопитливіші вирішили позирнути на все власними очима. Тато Симон, Елен і місіс Мітсвуд спустилися вниз за матросом і побачили, що їхня Гледіс і велика біла кішка мирно їдять з однієї миски. Поруч стояли кок, юнга, матрос і розводили руками.

— Щоби наша Люсі мирилася із собакою? — здивувався юнга.

— Щоби наша Гледіс не влаштувала сутичку з кицькою?… — вторив йому тато Симон.

— Я вражений: як така довга собака спустилася по таких крутих сходах? — чесно зізнався кок.

— Коли мова йде про їжу для нашої улюбленої Гледіс, немає нічого неможливого, — гордовито відповіла місіс Мітсвуд. — Це неймовірно! — продовжувала вона, піднявшись на палубу і, звертаючись до капітана, мсьє Жіля і Білла Бірроу, який у парадному кітелі вже з’явився на палубі і з цікавістю роздивлявся картату компанію. — Повірте мені, джентльмени, що немає навколо жодної кішки, яка б не знала про нашу Гледіс. Я вже втомилася з’ясовувати стосунки із сусідами з цього приводу. Де ви взяли цю кішку, капітане?

— Ми її підібрали, — відповів той. — Юнга пожалів її. Занадто вже була худа і замучена. Тепер Люсі живе на яхті, і ми не жалкуємо про це.

— А знаєте що, — сказала Елен, — я збагнула, чому наша Гледіс така непередбачувана. Це у неї, напевне, стрес. А від нього, дідусь каже, завжди їсти хочеться. А коли їсти хочеться, то зовсім неважливо, хто твій сусіда по мисці.

— А ти, вочевидь, також перенервувала, — посміхаючись, сказала мама Велла. — Тому тебе також треба терміново погодувати!

— Так, матусю. Ти знаєш, я так перенервувала, що з’їм усе, що ти мені даси! Навіть вередувати не буду! — зі страдницьким виглядом відповіла хитра Елен.

Місіс Мітсвуд виразно подивилася на Веллу, взяла кошик із заготовленою провізією, і помічник капітана містер Бірроу провів їх у кают-компанію. Це була доволі велика кімната з круглим полірованим столом посередині. У кутку стояв шкіряний диван, а навколо столу — міцні стільці. На стінах висіли невеликі гарні картини, написані олійними фарбами. З великих вікон відкривався вигляд на палубу і море. Місіс Мітсвуд розстелила на столі вишиту серветочку і стала виймати з кошика згортки із сандвічами, а потім — термос із чаєм і чашки. Елен вертіла головою навсібіч, роздивляючись обстановку кают-компанії. Раптом вона схопилася і підбігла до однієї з картин, що висіла над диваном.

— Бабусю! — закричала вона. — Дивись, це ж мамина картина! Пам’ятаєш, вона продала її минулого року. Бачиш, її ініціали в куточку — ВП — Велла Порксайд.

— Так, дійсно, це робота Велли, — сказала місіс Мітсвуд, стоячи за спиною Елен і уважно роздивляючись картину доньки на стіні. — Піді, скажи їй про це.

Елен не примусила себе просити двічі й кулею вилетіла на палубу, ледь не збивши при цьому кока, який ніс у кают-компанію цілу тацю фруктів.

— Мамо, там твоя картина висить на стіні! — закричала, захлинаючись від захвату, Елен.

Всі здивовано перезирнулися і поспішили в кают-компанію, де біля картини своє доньки на них чекала усміхнена місіс Мітсвуд.

— Так, це моя робота, — сказала Велла, на секунду глянувши у вказаному Елен напрямку. — Але як вона потрапила до вас, капітане? Адже я здала її у крамницю сувенірів у Портсмуті.

— А я її саме там і купив, — відповів капітан Бодібрук.

Вибачившись, він на хвилину вийшов і повернувся з кипою якихось документів. Витяг один і подав Веллі.

— Це чек, — сказав він. — Я по-старому педантичний і зберігаю всі документи досить довго.

— Але ж ви купили картину утричі дорожче тієї суми, за яку я її продала у крамницю! — здивувалася Велла, глянувши на простягнутий чек.

— Скажи спасибі, що не вдесятеро! — утішив доньку містер Мітсвуд.

— Розбійники! — тільки й промовив Симон. — Користуються тим, що Велла не в силах відкрити свій власний салон!

Всі промовчали.

— А я пропоную ось що! — несподівано втрутився мсьє Жіль. — Я пропоную вам стіни свого цирку. Зробіть пересувну виставку ваших робіт! Навіщо такі продавці? Ви можете обвішати своїми картинами всі стіни в фойє, адже нас відвідують сотні людей!

— Я думаю, варто спробувати, — зауважив містер Мітсвуд, повернувшись до Велли.

— Це буде чудово! — додала місіс Мітсвуд. — Знаєте, я не думала, що це червоне авто принесе стільки змін у наш дім. І, чесно кажучи, я хвилююся! Чи будуть вони гарними, ці зміни?

Тут вона мимоволі подивилася на мсьє Жіля, якого, напевне, вважала носієм цих змін.

— Не хвилюйтеся, мем, — сказав мсьє Жіль навдивовижу серйозним голосом. — Я гадаю, що все буде добре.