Люба Елен із Бріджсвіла

Глава 11. Подарунок для Санта-Клауса

За тиждень тітка Памелла поїхала з рідного Бріджсвіла, залишивши на піклування дядечка Ніка свою доньку. Її відсутність могла затягтися надовго, тому Мітсвуди вирішили прийняти Джейн у свою родину по-справжньому, а не на якийсь час. Вони любили дітей. Як двадцять років тому взяли до себе осиротілу Памеллу, так і тепер — швидко і назавжди прив’язалися до Джейн. Її постійно балували, купували нові сукні, туфлі і черевички, дарували фарби, альбоми і гаманці, тому Елен злегка ревнувала свою кузину, хоча і розуміла, що у Джейн ніколи не було нічого подібного в житті, а була лише красива і «дуже легковажна» мати. Так необережно висловилася при внучці місіс Мітсвуд. І Елен відразу ж поцікавилася, а чи можна зважити думки, і якщо не можна, то як визначити: легкі вони в людини чи важкі.

— Підростеш, то дізнаєшся, що розмір і вагу думок у всіх людей можна визначити за їхніми вчинками, — відповіла місіс Мітсвуд.

Зате тепер у Елен була справжня сестра! Дівчатка дуже подружилися і жодної хвилини не могли провести порізно: спали, їли, вчилися у капітана Бодібрука в школі юнг, гралися з Алексом і Семмі завжди разом. Щоправда іноді вони сварилися, але тут же мирилися.

Одного разу в дівчаток видався вільний день, і вони гралися у своїй кімнаті в ляльки, яких у Елен було дуже багато, однак найулюбленішою була стара ганчіркова лялька. Звали її Пет. Елен ніколи не засинала без Пет, всю ніч притискала її до себе, а вранці першими словами завжди були: «Де моя Пет, матусю?» Лялька втратила колір і мала досить пошарпаний вигляд, у неї були підшиті голова і руки, її декілька разів намагалися замінити іншою, новою і красивою, однак Елен щоразу так обурювалася і здіймала такий галас, що зрештою Пет дали спокій.

Отже Пет сиділа в дорогій іграшковій колясочці з мереживним балдахіном, а новим красуням-лялькам доводилося задовольнятися лише дерев’яними меблями. Джейн ніяк не влаштовувало таке ведення лялькового господарства, і тому вона спідтишка намагалася прибрати з колясочки Пет, а на її місце посадити більш достойну ляльку. Однак пильна Елен увесь час повертала Пет на колишнє почесне місце. Нарешті дівчатка посварилися.

— Це нечесно! — кричала розгнівана Джейн. — Ти увесь час саджаєш цю замазуру в колясочку, а я не можу покатати в ній свою Кітті.

— Я завжди катаю тільки Пет у цій колясочці, — заперечувала їй у відповідь обурена Елен.

Гледіс, яка до цього тихо лежала на килимі, поки дівчатка гралися, почала голосно гавкати, коли вони засперечалися. На їхні крики і гавкання собаки прибігли місіс Мітсвуд і мама Велла.

— Любі мої, що трапилося? — занепокоєно запитувала дівчаток місіс Мітсвуд. — Ви посварилися? Ну навіщо ж так кричати, коли будь-яку суперечку можна вирішити мирно!

— Замовкни, Гледіс! — прикрикнула мама Велла, виштовхавши за двері собаку, яка чинила опір, а потім продовжила:

— Так що ж тут трапилося? Чому велика війна почалася? Нам дадуть пояснення чи ні?

— Ми не поділили колясочку, мамо, — чесно зізналася Елен, відвернувши обличчя до стіни. — Пет — моя улюблена лялька, а Джейн вважає її замазурою!

Місіс Мітсвуд розуміючи перезирнулася з Веллою.

— Добре, дівчатка, — примирливо промовила вона. Наближаються Різдво і Новий Рік. Я радила б вам подумати, що б ви хотіли отримати в подарунок на свято і попрохати про це Санта-Клауса.

— Ми з бабусею йдемо, — додала мама Велла, — а ви будьте розумницями, помиріться і не сваріться.

І вони вийшли з кімнати. Однак після того, як дорослі пішли, гра у дівчаток не клеїлася. Джейн, закопиливши губу, сиділа на дивані, а Елен стояла поруч зі своїм столом і щось писала на аркуші паперу. Нарешті, побачивши, що Джейн дивиться на неї, а не на свої складені на колінах руки, Елен підійшла до неї і простягнула списаний аркуш. Крупними літерами на ньому було виведено цілу петицію: «ЯКЩО ТИ ЗІ МНОЮ ТАК ПАВОД. ТИМПАЧИ Я В МАЄМУ ДОМІ».

Посидівши з хвилину мовчки, мабуть, прагнучи прочитати текст і переварити його зміст, Джейн нарешті відповіла:

— Добре, Елен, я дружитиму з тобою!

Велла, яка спостерігала за ходом примирення через щілинку у нещільно причинених дверях, була дещо здивована таким поворотом справи. Та коли вона за півгодини побачила забутий на столі аркуш із карлючками Елен, то не могла стримати сміх. Показуючи послання доньки містеру і місіс Мітсвуд, Велла говорила їм:

— Знаєте, наша Елен мене багато чому вчить. Наприклад, сьогодні я зрозуміла, що ультиматуми не такі вже й погані.

— Треба купити для Джейн таку ж колясочку на Різдво, — сказала місіс Мітсвуд. — Не варто їм сваритися через дрібниці.

— А що бажає отримати в подарунок наша Елен? — запитав, відкладаючи газету, містер Мітсвуд.

— Ось цього ми й не знаємо! — відповіла Велла.

Увечері, коли вона прийшла побажати «доброї ночі» дівчаткам, Елен попрохала:

— Матусю, посидь, будь ласка, поруч зі мною.

— Добре, — відповіла Велла, присівши на краєчок дивану і обережно взявши долоньку Елен у свою.

Так вони мовчали якийсь час, поки не почулося рівномірне сопіння Джейн.

— Матусю, а я знаю, звідки у дорослих беруться діти, — раптом промовила Елен.

— Звідкіля ж? — посміхаючись, запитала Велла.

— З неба, — серйозно відповіла та. — Їх посилає Бог. Тебе він послав бабусі, а мене — тобі.

— Може, ти й права, про це ніхто не знає, — задумливо сказала Велла. — А ти про це думаєш?

— Так, думаю, — відповіла Елен. — А ще я хотіла спитати: а Бог і Санта-Клаус — це одне й те саме?

— Ні!.. Звичайно, ні!

— А хто з них спостерігає за тим, як діти себе поводять, щоби вирішити: дарувати чи не дарувати їм подарунки до Різдва?

Мама Велла подумала і промовила:

— Мабуть, Санта-Клаус.

Елен, помовчавши трохи, продовжила:

— А чому ми його не бачимо?

— Ну, так вже влаштовано, що його ніхто не бачить. Ми ж — звичайні люди, — відповіла Велла.

Елен трохи пововтузилася під ковдрою, влаштовуючись зручніше, а потім продовжила:

— А я можу щось подарувати Санта-Клаусу? Мені його жаль, адже він нам завжди дарує подарунки, а йому — ніхто і ніколи.

— Це ти добре придумала, — відповіла мама Велла. — А що ж ти хочеш йому подарувати?

— Годинник, — прошепотіла вже сонна Елен. — Щоб він ніколи не запізнювався на Різдво.

— Однак ти маєш зробити його сама. Тоді це буде справжній подарунок для Санта-Клауса, — зауважила мама Велла.

Поцілувавши Елен, вона вийшла з дитячої. А Елен всю ніч снилося, як зрадіє Санта-Клаус подарунку, і який незвичайний подарунок отримає у відповідь сама.

Наступного ранку, на загальне здивування, Елен відмовилася йти із Джейн і Містером Мітсвудом до школи. Вона залишилася вдома і на самоті до самого обіду чимось займалася у своїй кімнаті.

Мама Велла декілька разів підходила до дверей, зазирала в кімнату і запитувала її:

— Елен, люба, ти не втомилася?

— Ні, мамо, — слідувала відповідь.

Нарешті плід її багатогодинної праці було продемонстровано місіс Мітсвуд і Веллі. Це був годинник, дбайливо намальований на шматку кольорового картону. До нього було прилаштовано дві стрілки.

— Прекрасний подарунок, — схвалила місіс Мітсвуд, роздивляючись зусібіч виріб внучки. — А як тобі вдалося вирізати рівне коло?

— А я взяла з буфету велике синє порцелянове блюдо і обвела його, — простодушно зізналася Елен.

Місіс Мітсвуд тільки розвела руками.

— Хіба ти не знаєш, що тобі не дозволяється брати посуд звідти? — спитала мама. — А якби ти розбила його? Адже бабуся так береже цей старовинний сервіз!

— Але ж я не розбила! — гаряче заперечила Елен.

— А якби розбила? — заперечила мама Велла.

— Добре, я більше не буду! — помовчавши трохи, додала Елен. — Матусю, а як ти гадаєш, тепер я можу попросити у Санта-Клауса подарунок для себе?

— Не знаю. Спробуй, — відповіла мама Велла. — А що б ти хотіла отримати від нього цього року?

— Ще не придумала, — ухилилася від відповіді Елен.

По обіді вона знову пішла у свою кімнату, заявивши, що хоче помалювати, та коли мама Велла за півгодини зазирнула в дитячу, Елен там не було.

— Дивно, де ж ця неспокійна особа? — промовила Велла, зачиняючи двері в кімнату.

Обшукавши увесь будинок і не знайшовши доньки, вона повернулася назад. Увійшовши в дитячу, раптом почула шепіт, що долинав з-за зсунутих штор.

— Дорогий Санта-Клаусе! — шепотіла Елен, не помічаючи матері. — Подаруй мені на Різдво ляльку із золотим волоссям!

При цьому вона виставляла у віконці рекламний проспект іграшок, відкритий на сторінці із золотоволосою красунею, і примовляла: «Тільки не помилися, любий Санта-Клаусе! Я хочу саме таку ляльку!»

Мама Велла вийшла з кімнати і спустилася на кухню, де місіс Мітсвуд мила посуд після обіду. За півгодини після їхньої бесіди місіс Мітсвуд вже швидко йшла до зупинки, щоби встигнути на черговий автобус у Портсмут, де вона розраховувала відвідати великий магазин іграшок. На обличчі місіс Мітсвуд сяяла посмішка.

Увечері, коли вся родина зібралася за чаєм, Елен знову демонструвала саморобний годинник, який вона мала намір подарувати Санта-Клаусу, і висловлювала гаряче бажання, щоб і святий її не забув.

— Хіба ти не знаєш, Елен, що Санта-Клаус не носить дітям подарунки. Їх купують батьки і підкладають дітям під подушку у різдвяну ніч. Мені мама давно про це розповіла, — раптом заявила Джейн.

На секунду всі дорослі завмерли, знаючи, як Елен вірить у казки і чарівну різдвяну ніч.

— Це неправда! Ти все вигадала! — вигукнула серйозно Елен, повернувшись до кузини. — Санта-Клаус є, і тільки він дарує дітям подарунки! Він прийде і принесе мені мій подарунок… І забере той годинник, який я зробила для нього.

І, голосно заплакавши, вона вибігла з кімнати. Містер Мітсвуд крякнув від розпачу, відклав газету і пішов услід за онукою, примовляючи по дорозі: «Впізнаю свою практичну племінницю! Відібрати у дитини очікування казки — це в її смаку і звичках!»

А мама Велла підійшла до Джейн, погладила її по голові й промовила:

— А якщо Санта-Клаус подарує тобі те, що бажаєш більше за все, ти повіриш, що він існує?

Джейн подивилася на неї знизу вгору і нерішуче відповіла:

— Не знаю… Мені мама завжди говорила, що чудес на світі не буває.

— А ти часто згадуєш маму? — запитала Велла.

Джейн ствердливо кивнула головою.

— Хотіла б до неї поїхати? — продовжувала допитуватися Велла.

Джейн знову кивнула і раптом заплакала:

— Мені у вас дуже добре, та якби ви знали, як я хочу до своєї мами!

— Ну не плач, — втішала її мама Велла. — Витри сльози і піди пограйся з іграшками.

Коли дівчинка вийшла з кімнати, місіс Мітсвуд сказала Веллі:

— Бідолашна дитина! Вона так сумує за Памеллою! Але я покладаю великі сподівання на лялькову колясочку з балдахіном. Я вибрала блакитну з рожевими квіточками. Ти схвалюєш?

— А коли привезуть подарунки? — спитала Велла.

— Через два дні, вранці, — відповіла місіс Мітсвуд.

До кімнати увійшов містер Мітсвуд.

— Все гаразд, — сказав він, беручи зі столу свою газету і всідаючись на кушетку під яскравий абажур. — Владнав непорозуміння, однак це коштувало мені чималих зусиль.

— Уявляю собі, — посміхнулася місіс Мітсвуд. — Адже умовити нашу милу Елен важче, ніж командувати кораблем.