Люба Елен із Бріджсвіла

Глава 6. Капітан Бодібрук

Наступного, здавалося б, зовсім безхмарного дня прийшла телеграма аж ніяк не безхмарного змісту:

Поштар містер Пік вручив телеграму в руки старшої господині дому та спокійно покотив на своєму велосипеді. По мірі того, як зміст телеграми доходив до її свідомості, очі місіс Мітсвуд зі здивованих перетворювалися на суворі, а спина робилася більш прямою і войовничою. Тієї ж секунди, як тільки було прочитано останнє слово, пролунав оглушливий крик:

— Та що ж це таке, а?! Що тут діється?! Чому подробиці про вашу прогулянку я дізнаюся з телеграм незнайомих капітанів?

Місіс Мітсвуд розмашисто поклала телеграму перед членами сім’ї, котрі вже зібралися. Із сумними обличчями вони стояли навколо столу у вітальні в очікуванні бурі.

— Тату, хто такий капітан Бодібрук? — тихо запитала Велла. — Це твій знайомий?

— І гадки не маю, — так само тихо відповів містер Мітсвуд. — Вперше чую це ім’я.

— Теж мені доброзичливець, — шипляче-ядуче зауважив Симон. — Захоплюйся, коли всі хочуть твоєї втіхи. Але захоплюватись, коли твоєї втіхи не хочуть — це, щонайменше, свинство.

— Так таки так!.. — підтакнув містер Мітсвуд, болісно метикуючи, як викручуватися перед дружиною, котра, грізно насупившись, ходила по кімнаті.

— Дорогенька моя, — за секунду дуже вкрадливо почав він, звертаючись до дружини. — Бачиш, можливо, телеграма надійшла не за адресою, адже ніхто з нас не знає цього капітана Бодібрука, може, це одна з тих небагатьох помилок, яких припускається наша шановна пошта?

— Скоріше за все, так воно і є, — вставив Симон.

— Тільки не треба знову намагатися мене обдурити, — сказала місіс Мітсвуд. — Адже в телеграмі вказується, що машина була червона. Червона, ви чуєте? Ні сіра, ні біла, а червона! Та поблизу п’ятдесяти міль навколо ви не знайдете більше червоної машини. На таку екстравагантність здатна лише наша родина.

— Жах! — прошепотіла Велла. — Ну ми й спіймалися!

— Я знайду цього капітана Бодібрука і з «найкращими побажаннями» зверну йому шию за його допитливість і потяг до телеграм! — проскрипів зубами тато Симон.

— А я трусну давниною і допоможу тобі, — додав містер Мітсвуд.

— Ну? — запитала місіс Мітсвуд після тривалої паузи. — Самі все розповісте чи мені запрошувати дітей і містера Кларка? Як же я відразу не здогадалася, що ваша прогулянка пройшла не зовсім гладко? Адже містер Кларк виглядав учора досить підозріло, коли вийшов з машини!

В цю хвилину в кімнату увірвалася захекана і схвильована Елен і закричала:

— Бабуню, пішли скоріше! Там мсьє Жіль привів якогось джентльмена дуже цікавої зовнішності.

Місіс Мітсвуд відклала телеграму на столик з рукоділлям і пішла назустріч гостю. Розмова відкладалася.

— Молодець, Елен, — вигукнув тато Симон, — а то грозова хмара на ймення теща рознесла б кволе суденце нашого мирного існування.

— Ти перебільшуєш, дорогий, — сказала зопалу мама Велла. — Слід визнати, що вчора ми дійсно побували в дуже небезпечній і неприємній ситуації. Можливо, чесніше було б зізнатися в усьому мамі, адже вона все одно про це дізналася, але ж у який чудний спосіб! Але ж нас ніхто не бачив, і ми були абсолютно одні на березі.

— Добре, підемо подивимось, що це за джентльмен і чого він хоче, — промовив містер Мітсвуд.

Вони дружно рушили до виходу, однак на порозі зіштовхнулися з мсьє Жілем, місіс Мітсвуд та величезним бородатим джентльменом у білому капітанському кітелі. У руках він тримав кашкет з чорним лакованим козирком.

— Доброго дня, місіс! Доброго дня, джентльмени! — розкланявся він.

— Дозвольте вам відрекомендувати мого друга капітана Бодібрука, — хитро посміхаючись, сказав мсьє Жіль. — Це він вчора бачив нашу прогулянку на машині з борту своєї красуні-яхти. Ви пам’ятаєте, друзі, що вчора на морі ми всі бачили яхту?

Всі дружно закивали, очікуючи розв’язки і сподіваючись на хитруна мсьє Жіля. Капітан Бодібрук сором’язливо м’яв у руках свій білий кашкет і мовчав.

Місіс Мітсвуд з цікавістю дивилася на все, що відбувалося. «Цікаво, — думала вона, — як ці розбійники викрутяться цього разу?»

Проте хитре обличчя мсьє Жіля однозначно відповідало на німе запитання, яке відбилося у погляді місіс Мітсвуд: «Не хвилюйтеся, мем, викрутимося!»

— Як називається ваша яхта, капітане? — спитав мсьє Жіль.

— Кхе-кхе… — лунко відкашлявся капітан Бодібрук. — Вона називається «Бессі» на честь моєї покійної дружини. Коли вона померла, я продав будинок, у якому ми прожили тридцять років, і купив цю яхту. Тепер я живу на морі, як колись, замолоду.

— Ви раніше плавали? — запитав зацікавлений містер Мітсвуд, який неймовірно сумував за морем, своїм невеликим сухогрузом і дружною командою.

Місіс Мітсвуд відразу ж вловила тему, яка небезпечно змінилася, оскільки вона й чути не хотіла про те, щоб її любий Нік продовжував плавати.

— Та ні вже, даруйте, — перебила вона, — я хотіла б задати містеру Бодібруку декілька запитань особисто!

— Пізніше, дорогенька, — заметушився містер Мітсвуд. — Краще напої нас чаєм і пригости своїми неперевершеними бісквітами й мармуровим кексом.

— Але ж містер Бодібрук наніс нам візит після своєї чемної телеграми, чи не так? — продовжувала невгамовна місіс Мітсвуд.

— Так, мем, я саме хотів пояснити, чому вважав за можливе потурбувати вас своєю телеграмою, — загудів капітан хрипким басом. — Справа в тому, що я — старий друг мсьє Жіля і випадково побачив з яхти знайомий автомобіль, який плавно і повільно котився до дорозі до моря.

Тут він глянув на мсьє Жіля, і той непомітно кивнув йому головою.

— Так от, мем, — продовжував капітан. — Ви маєте зрозуміти мій подив, адже я ніяк не міг очікувати, що побачу машину мсьє Жіля віддалік від пристойних автомайстерень! От я й вирішив розшукати водія і висловити своє захоплення тим, що він не побоявся на цій «старенькій» від’їхати далі п’яти миль від житла. Я спустив шлюпку і за п’ять хвилин з’ясував, що машину купив містер Порксайд. Дізнавшись адресу, я послав телеграму. Дуже вибачаюся, мем, що так вас стурбував.

— Вельми пишномовно і фантастично, однак приймається, — промовила місіс Мітсвуд, якій вже й самій все це набридло.

— От бачиш, люба, — сказав містер Мітсвуд, — наша машина з часом стане такою ж примітною і важливою для нашої родини та дому, як твоє рукоділля, картини Велли і крихітка Гледіс.

— А я хіба не важлива і не примітна у цьому домі, дідусю? — ображено запитала Елен.

Всі, включно з місіс Мітсвуд, засміялися, що означало повний мир у сім’ї.

— Ну, звичайно ж, люба наша Елен! — посміхаючись додала місіс Мітсвуд. — Ти — найбільш важлива і найбільш примітна!

Всі, задоволено перезираючись, перейшли у вітальню, а Елен і місіс Мітсвуд пішли на кухню і почали чаклувати над бісквітом і кексом.

— Скажіть нам по секрету, мсьє Жіль, як ви спритно все влаштували з капітаном? — спитала Велла, коли на кухні загриміли каструльки і стало зрозуміло, що місіс Мітсвуд їх не почує.

— Ніякого секрету, а чиста випадковість і талан, — посміхаючись, відповів мсьє Жіль. — Я сьогодні піднявся дуже рано. Справи циркові, знаєте, вимагали мого втручання. На пошті в такий ранній час нікого не було, і телеграфіст, користуючись вільною хвилиною, відправляв чиюсь телеграму, вголос промовляючи текст, щоби не помилитися.

— Він у нас недавно працює, — повідомив містер Мітсвуд. — Щойно школу закінчив.

— От-от, — продовжував мсьє Жіль. — Я так і подумав. Та коли почув увесь текст, мені стало ніяково. Телеграму я відмінити не зміг, однак містера Бодібрука знайшов швидко. Коли я окреслив йому ситуацію, він як справжній джентльмен кинувся вас виручати і запропонував терміново відправитися до вашого дому.

— Лише одне можу вам сказати, — чуттєво промовив містер Мітсвуд, по черзі тиснучи руки мсьє Жілю і капітану Бодібруку, — ви приспіли вчасно!