Люба Елен із Бріджсвіла

Глава 5. Алекс і Семмі — противники повільної їзди

Увечері всі члени родини і мсьє Жіль вийшли полюбуватися автомобілем. При світлі призахідного сонця на тлі зелених дерев і буйних трояндових кущів, що росли перед будинком, він виглядав пречудово. Елен з мамою та бабусею збирали свіжі букети для дому. Мсьє Жіль і містер Порксайд курили і тихо розмовляли. Містер Мітсвуд походжав навколо машини, тер пальцем фарбу на її боках, бив черевиком по шинах і обмацував сидіння. Нарешті, хитро поглянувши на мсьє Жіля і Симона, гордо відкрив дверцята і всівся за кермо.

— Любий, — занепокоєно промовила місіс Мітсвуд, — чи не хочеш ти сказати, що маєш намір проїхатися на цій… е-е-е… машині?

— Люба! — в свою чергу відізвався містер Мітсвуд. — Не знаю, чи пам’ятаєш ти, але свого часу я був вельми непоганим шофером.

— Якраз саме це я й пам’ятаю! — парирувала місіс Мітсвуд. — Так само я пам’ятаю, як ти впав у канаву, їдучи в «Лендровері» мого дядечка містера Мердока Флеша! І як декілька місяців поспіль я відвідувала госпіталь у Портсмуті, де тебе успішно лікував шановний доктор Ваксі.

— Так, це досвідчений і тямущий лікар, — з ентузіазмом перевів розмову на улюблену тему своєї дружини містер Мітсвуд. — Ти пам’ятаєш, як віртуозно він накладав гіпс? Мені навіть іноді здавалося, що в нім пропав скульптор, з таким натхненням він працював над зламаною ногою.

— Тату! — сміючись сказала батькові Велла. — Виходь з машини, і не варто експериментувати над долею. Нехай мсьє Жіль і новий господар цієї «Редбебі» знають: якщо вони коли-небудь дадуть тобі ключі від машини, то матимуть справу зі мною.

І вона гордовито вклонилася у бік мсьє Жіля і Симона, які посміхалися.

Елен, яка слухала розмову дорослих, раптом закричала і застрибала:

— Вірно, матусю, машину звуть Редбебі! Ну гляньте! Це ж дійсно Редбебі — червона дитинка. Як же я сама не додумалася до цього?

— Дійсно, схоже, — зауважив мсьє Жіль.

Саме в цей час двоє хлопчиків зістрибнули з паркану просто до нашої компанії. Вони були худі й довгоногі, у обох — великі голови з коротко стриженим волоссям, тільки у одного волосся було рудим, а у другого — чорним. Рудого звали Семмі, а чорноволосого — Алексом. Звичайно, ви зрозуміли, що це були найкращі друзі Елен.

— Добрий вечір! — хором сказали хлопчики.

— Вітаємо! — у різнобій відповіли всі.

— Ми на тебе, Елен, чекали цілий день, — почав Семмі, скосивши очі на машину. — Чекали, чекали, а ти не йдеш! Ми й вирішили до тебе зайти, тим паче, що всі хлопчики розповідають про червону машину.

— Так, — сказав Алекс.

— Це не машина, а Редбебі, — відповіла Елен здивованим друзям.

— Не слухайте її, діти, вона жартує, як завжди, — пояснила мама Велла. — Це звичайне старе авто, яке купив досить несподівано для всіх наш тато.

Слово несподівано було помітно виділено інтонацією, на що місіс Мітсвуд пирхнула, містер Мітсвуд почухав потилицю, мсьє Жіль посміхнувся, а тато Симон сховав руки в кишені піджака і сором’язливо захитався на підборах.

— Гарна машина, — дійшов висновку Алекс. — Колір, головне, рідкісний.

— А навіщо вона вам потрібна? — поцікавився Семмі.

— Слушне питання, хлопчику, — суворо промовила місіс Мітсвуд. — Це, до речі, й мене турбує. Чи можна їздити на цій машині і навіщо вона нам потрібна?

— Машина потрібна в кожному домі, — заступився за зятя містер Мітсвуд. — Нехай хоч така.

— Що значить така? Що значить така? — обурився містер Порксайд. — Та ви хоч знаєте, ЩО це за машина, ХТО на ній їздив і ЯК вона працює?!

І він різко скочив на місце водія.

— А ну, діти, всі до мене! — продовжував він. — Зараз ви отримаєте море вражень від мандрівки по околицях нашого славного селища!

Елен, Алекс і Семмі після слів тата Симона побігли до машини, не змушуючи повторювати запрошення. Однак дорогу їм перегородила пильна місіс Мітсвуд, на голові якої красувався літній капелюшок, прикрашений щойно зірваними квітами.

— Нізащо! Я не дозволю авантюристові втягувати дітей у цю підозрілу справу. Це катання нікому не потрібне, та й небезпечне, нарешті! — патетично вигукнула вона. — Адже ти, дорогий зятю, ніколи не мав слави видатного шофера.

— Мамо, непотрібно накаляти ситуацію, — спокійно сказала Велла. — Звичайно, Симон не дуже досвідчений водій, однак я можу поїхати з ними. Нарешті, можна їхати повільно, адже це так, дорогий?

— Повільно?! До біса повільно! — необережно вигукнув тато Симон. — Кому потрібно повільно? Хто хоче повільно? Може, ти?… Або ти?

Тут він почергово тикнув пальцем в Алекса і Семмі. Ті дружно замотали головами.

— Не хвилюйтеся, місіс Мітсвуд, — заспокоїв мсьє Жіль. — Я теж поїду з ними. Сидітиму поруч із Симоном. Не думаю, що ця витівка в дійсності така небезпечна, як ви собі уявили.

І він попрямував до машини.

— Е-е-е… Я теж відправлюся з ними, дорогенька, — почав нерішуче містер Мітсвуд. — Давненько я не виїздив з нашого селища. Засидівся старий моряк, час розворушитися!

— Але ж Нік… — тільки й пробурмотіла місіс Мітсвуд, яка залишилася у повній самоті, оскільки й Гледіс затрусила за своїм хазяїном до машини.

Поправивши на голові капелюшок, місіс Мітсвуд гордовито попрямувала до будинку. На порозі вона озирнулася і промовила твердим голосом, що не припускав і краплини сумнівів:

— Попереджаю: синці, ґулі і садна я вам лікувати не буду!

Побачивши, що ураган пронісся мимо, всі зітхнули з полегшенням. Попереду сіли тато Симон і мсьє Жіль, а на задньому сидінні повисли Алекс, Семмі, Елен і Гледіс. Компанія виглядала досить мальовничо, що відразу ж оцінив сусід Мітсвудів містер Кларк.

— О, яка чудова машина! — вигукнув він. — Як зараз, пам’ятаю першу автомобільну виставку в Лондоні, де була точнісінько така ж крихітка.

Він підійшов до загорожі свого саду і важко сперся на неї. Очі його затуманилися, і видно було, що думки відлетіли далеко-далеко.

— Ну, рушили, — сказав мсьє Жіль і, перехилившись до керма, натиснув на клаксон.

Сигнал у Редбебі був настільки оглушливим, що всі, включно із замріяним містером Кларком, прикрили долонями вуха.

— Містер Порксайд, містер Порксайд! — закричав він. — Чи не знайдеться у вас містечка і для мене?

Довелося містерові Мітсвуду і Веллі потіснитися, щоби містер Кларк зміг умістити своє гладке тіло поруч з ними. Гледіс доручили мсьє Жілю, і задоволена морда собаки відразу ж звісилася через закриті дверцята машини, а довгі вуха ледь не торкнулися землі.

Тато Симон бадьоро вирулив на центральну дорогу Бриджсвіла, і машина плавно покотилася вздовж доглянутих будинків, акуратних огорож, дерев, клумб і обов’язкових у таких випадках глядачів. Місіс поважного віку у літніх солом’яних капелюшках махали компанії білосніжними хустинками, а сиві джентльмени робили «салют» рукою із затиснутою між пальцями сигарою. Видно було, що Бриджсвіл схвалює придбання Мітсвудами машини: тихохідної, охайної, старомодної, такої, що нагадувала багатьом їхню молодість.

Найпомітнішими пасажирами Редбебі були містер Кларк і містер Мітсвуд, які гордовито височили на задньому сидінні, і навіть діти, які крутилися в усі боки, не могли завадити їм належним чином розкланюватися з усіма знайомими, що зустрічалися на шляху.

— Дякую, Симоне, — сказав нарешті містер Мітсвуд. — Ти подарував мені дивовижні хвилини. Ми, як королі, рухаємося по нашому селищу. Стільки уваги, стільки дружніх проявів…

І саме в цей момент, коли пишномовний виступ містера Мітсвуда ще не було закінчено, машина опинилася поруч з двома облізлими дворнягами, які грілися на сонечку біля роздоріжжя. Одна дорога вела до моря, а друга — до старого замку, куди саме й мали намір відправитися наші друзі. Дворняги, уздрівши Гледіс, що каталася в червоному кабріолеті, підскочили і помчали услід за машиною, оглушаючи околиці дзвінким гавканням. Гледіс, яка не могла стерпіти такої образи, стала рватися з рук мсьє Жіля, щоби показати цим нечупарам, хто є господарем у Бріджсвілі. Увагу тата Симона, водія, до речі, не зовсім досвідченого, було необережно переключено на собак, які голосно гавкали, прагнучи скривдити його маленьку Гледіс. І машина, неначе відчувши це, на роздоріжжі бадьоро покотилася по дорозі до моря. Треба відзначити, що ця дорога була дещо крутішою і більш ямкуватою від тієї, по якій мала намір прогулятися наша компанія. Містер Порксайд крутив кермо машини в усі боки, прагнучи об’їхати каміння і вписатися в круті повороти. Він відчайдушно натискав на всі педалі підряд, однак виправити положення йому ніяк не вдавалося, і Редбебі з наляканими пасажирами неслася до моря все скоріше й скоріше. Гледіс гавкала, діти вищали, містер Кларк хапався за серце, мама Велла замружилась, а містер Мітсвуд під купою дітей, що звалилася на нього, тільки крехтів, коли машина підстрибувала на черговому камені. Мсьє Жіль всіляко намагався зіштовхнути Гледіс із рук, щоби дотягтися до керма машини. Нарешті це йому вдалося. Він різко повернув наліво, і Редбебі, заскреготівши гальмами, зупинилася на маленькому майданчику, вкритому рідкою і сухою травою.

Всі пасажири повільно, ще не вірячи в те, що трапилося, вилізли з машини. Тут наспіли відсталі дворняги, і Гледіс із задоволенням кинулася у бійку. Ніхто навіть не звернув на це уваги, хоча битися Гледіс суворо заборонялося.

Алекс, Семмі і Елен підійшли до краю майданчика і глянули вниз.

— Оце так… — тільки й промовили обидва хлопчики.

— А бабусі будемо розповідати про це? — як завжди вчасно спитала Елен.

— Е-е-е… Бачиш, люба… — обнявши внучку за плечі, почав містер Мітсвуд. — Гадаю, що саме бабусі про це не варто розповідати.

— Точно! — сказав Алекс. — Якби щось трапилося, тоді б і розповіли.

— Тоді б і розповідати не довелось, вона і сама б усе побачила, — здогадалася Елен.

— Ні, ну які розвинені діти, — нервово хихонув мсьє Жіль. — Ми такими розумними не були.

Мама Велла заходилася розбороняти собак, а містер Кларк, містер Мітсвуд і тато Симон намагалися акуратно розвернути машину, штовхаючи її ззаду, тоді як мсьє Жіль докладав увесь свій досвід водія, щосили крутячи кермо. Нарешті маневр удався, і мсьє Жіль дав команду розсідатися. Дітей довелося ледь не силою повертати в машину, так вони замилувалися білосніжною яхтою, яка з висоти урвища здавалася майже іграшковою. Гледіс також противилася поїздці, оскільки все ще жадала реваншу, хоча вигляд у дворняг був уже далеко не героїчний, і вони, піджавши хвости, відбігли убік.

Перевантажена машина повільно піднімалася вгору. Ось, нарешті, й те злощасне роздоріжжя, від якого вони покотилися вниз. Їхали мовчки. Тільки містер Кларк і дідусь Елен почергово зітхали й говорили: «Оце пригода…»

Коли машина повільно під’їздила до будинку, всі побачили біля воріт місіс Мітсвуд, яка привітно махала їм рукою і мала дуже задоволений вигляд. Наша компанія, навпаки, мала вигляд досить стурбований, і кмітливий мсьє Жіль, повернувшись спиною до місіс Мітсвуд і обличчям до наших друзів, розтягнув рот у широкій білозубій посмішці:

— Всім посміхатися!

Компанія заусміхалася.

— Виходьте! — пішла наступна команда мсьє Жіля.

Всі вийшли і нестрункою колоною рушили до воріт.

— Я рада, що мсьє Жіль змінив Симона. Розсудливість — понад усе! — сказала місіс Мітсвуд. — До того ж, судячи з ваших задоволених фізіономій і з того, з якою швидкістю ви під’їхали, прогулянка була приємною.

— Можу вас запевнити, місіс Мітсвуд, — занадто поквапливо відповів містер Кларк, — вона була дуже приємною. Та все ж дозвольте мені відкланятися.

І він, злегка похитуючись, почимчикував до свого будинку. Місіс Мітсвуд провела його здивованим поглядом і, повернувшись до всієї теплої компанії, красномовно підняла брови.

— Захитало, — спокійно відповів їй мсьє Жіль, хитро і багатозначно поглянувши на присутніх.