Люди в гніздах

ЧАСТИНА СЬОМА, у якій ми повертатимемося і повертатимемося на батьківщину Семигодинний робочий день

#Устименки #Крамаренки #Бутриські #Коцареви

Німеччина, Радянська зона окупації, м. Берлін

Теплої німецької зими в радянській зоні окупації сніг лягав на землю тонесеньким делікатним килимком — ніби творог, що потроху створюється в каструлі, яка плаває у киплячій воді…

[1945 р.]

У редакції газети, що закликає повертатися на батьківщину колишніх радянських громадян — полонених, остарбайтерів, колаборантів та інших — сидять двоє українських радянських письменників.

— Архипович! Іди-но сюди.

— Іду, Леонтійович. Що сталося?

— Подивись он на цю карикатуру.

— Ну. Дивлюся. Карикатура як карикатура. Ніс, правда, в націоналюги якийсь занадто великий — не буває такого. Та й подумають казна-що.

— Ніс… А тепер порівняй карикатуру з малюнком у цьому-от «Перці».

— Да-а-а-а…

— От зараза наш Сергій, га? Пе-ре-дер усе! Це робота? Забув, як підібрали його півживого? Сачкує. Ох, відправлю його додому і тебе от поставлю замість нього. Ти малювати вмієш, Архипович?

— Та ні.

— Даремно-даремно, виперли б цього симулянта і тобі б оклад підняли. Ну, гаразд, щось придумаємо. А ти там дописуй звернення лікарів. Начальство так і сказало, що перевірить потім статистику, чи збільшився процент медиків серед репатріантів, май на увазі. Бо тягнуть їх союзнички, не хочуть віддавати, а лікарі нам самим потрібні.

Архипович сідає і далі працює собі з різними матеріалами для газети, яка кличе додому всіх «хлястиків», розсіяних із Радянського Союзу війною. «Недостатньо використовуємо образ мами», — з’являється раптом думка в його голові, і він сам собі дивується.

Франція

Ім’я інженера-будівельника Ростислава Устименка французи вимовляти більш-менш навчились, а до прізвища навіть братися на пробували. Він саме куштував якусь чергову грибну страву, — скільки місяців, а грибні страви все не закінчуються! — коли до нього підійшов хазяїн будівництва Себасгьєн.

— Мсьє Госгіслаф! Дивіться, що я знайшов. Російська газета! Думав, вам це буде цікаво.

— О, дякую, справді цікаво.

Посеред газети стояла засмучена мати і кликала своїх дітей додому, відновлювати спалену рідну хату, подалі від плинного й крихкого світу західних торгашів. Під нею було звернення лікарів, які теж закликали повернутися на батьківщину своїх колег-ескулапів, бо медицина тепер у Радянському Союзі розбудовується швидким темпом, і не вистачає робочих рук.

— Що пишуть? Чи буде Сталін допомагати нашим комуністам робити путч? — запитав француз.

І в цю мить Ростислав Устименко чомусь раптом вирішив повернутися в СРСР. Ніхто б не сказав, чому саме, навіть він сам, а він це запитання потім ставив собі не раз і не двічі…

— Ласкаво просимо, товаришу будівельник, у нас для вас багато роботи, лиш не відкручуйтеся! — сміється йому Сталін і мружиться так, ніби розмовляє не з ним, а з сонцем.

— Батько приїхав! — кричить донька і біжить, біжить, біжить.

— І правильно, — видихає не тютюновий, а справжній паровозний дим чоловік із жовтим прапорцем на невідомій станції. — Годі вже нипати світом. Чимало ж, мабуть, поїздив?

— Харків, Луганськ, Дніпропетровськ, Донецьк, Краматорськ, Маріуполь, Сміла, потім — так, визнаю, з німцями відступав, але ж то вони вивезли, не з моєї волі, Румунія, Франція…

— У-у-у… А я от сорок років на цій станції прапорцем махаю. І харашо ж! Осідай уже, синку, осідай.

Із темряви виїхав паровоз та дуже втішно і зворушливо заспокоївся, розслабився, готовий, здавалося, прийняти й видати будь-будь-кого.

СРСР

[1955 р.]

— Ви, значить, лише десять років відбули?

— Виходить, так.

— Ну, не дуже й багато.

— І є довідка про повну амністію.

— Звісно-звісно. Бачу, поносило вас по світу. Україна, Румунія, Франція, Воркута, Якутськ, Магадан. Думаєте осісти в нас на Амурі?

— Сподіваюся.

[1959 р.]

Потяг рішуче перетнув невидимий кордон України і посунув через цілу серію незрозумілих вузлових станцій. Ростислав Олександрович потихеньку пив чай, дивився у вікно і розмірковував, коли б краще почати діставати валізу — перед Харковом? Заїхавши в нього? Уже перед вокзалом? Подумати було багато часу.

А от речей було небагато. І серед них найважливіші такі:

1) Вирізка з газети з «різдвяною» програмою передач радіостанції «Амур»:

Понедельник, 4 января

9:02 Обозрение по концертам фестиваля «Русская зима». 

10:40 Звучат народные инструменты.

11:00 Поет Большой хор Всесоюзного радио под управлением К. Птицы.

11:50 А. Скрябин. «Пять прелюдий».

21:00 М. Зив. Симфониетта «Соль-мажор».

21:10 Русские частушки.

21:30 Радиокомпозиция «Козьма Прутков».

22:00 Звезды японской эстрады.

22:15 Лирический концерт «Стихи и музыка».

23:00 В эфире — оперетта.

24:00 От мелодии к мелодии.

Вторник, 5 января

9:02 Музыкальная передача «Композитор А. Арутюнян» 

10:00 Концерт Казахского ансамбля песни и пляски. 

10:50 Говорит Прага!

21:00 Редко звучащие записи. (Певица Ауликки Раутаваара).

21:30 Народный поэт Узбекистана Гафур Гулям.

22:00 Эстрадно-танцевальный концерт.

23:00 Музыкальное представление «Театр Оффенбаха». 

23:40 Молдавские мелодии.

24:00 Музыкальная программа «После полуночи».

Среда, 6 января

9:02 Т. Мансурян. «Партита».

9:20 Из цикла «Выдающиеся музыканты».

10:00 Концерт М. Ростроповича и камерного оркестра под управлением Р. Баршая.

10:30 Поет Государственный хор радио и телевидения Литовской ССР.

11:00 Фантазии на темы оперетт.

11:30 Концерт Рихарда Верро.

21:00 «Музыканты улыбаются».

21:15 Играют Михаил Толпыго и Галина Егиазарова. В программе произведения В. Крюкова.

21:30 Литературная композиция «Дороги к солнцу». 

22:00 Н. Римский-Корсаков. Волшебная опера-балет «Млада».

Четверг, 7 января

9:00 Музыкальная передача «Композитор У. Гаджибеков» 

10:00 Концерт «Мастера искусств — исполнители народных песен»

10:30 Говорит Бухарест!

11:00 Из цикла «Сегодня с вами»

11:20 Легкая зарубежная музыка.

21:00 Из истории гитары.

21:30 Спектакль театра «Современник». «Обыкновенная история» по роману И. А. Гончарова. 

22:00 М. Зив. Монтаж оперетты «Настоящий мужчина».

2) Довідка. Видана громадянину УСТИМЕНКУ Ростиславу Олександровичу, 1906 року народження в тому, що його злочин, за який його було засуджено військовим трибуналом 29 липня 1945 року за ст. 54-1а КК УРСР із санкцією ст. 2 Наказу Президіуму Верховної Ради СРСР від 19 квітня 1943 року терміном на п’ятнадцять років каторжних робіт із позбавленням громадянських прав на п’ять років, підпадає під Наказ Президіуму Верховної Ради СРСР від 17 вересня 1955 року «Про амністію радянських громадян, які співпрацювали з окупантами в період Великої Вітчизняної Війни 1941-45 рр». На підставі цього Наказу громадянин УСТИМЕНКО Ростислав Олександрович вважається таким, що не має судимості, та не позбавленим громадянських прав.

3) Фотографія на цій довідці, на якій у Ростислава — радісний світлий погляд і гітлерівські вуса. Щоб одразу було видно — колаборант.

4) І нарешті виписки з більшості нескінченних місць роботи для отримання пенсії. А серед них —

Довідка. 19/ІХ.33. Дана тов. Устименку Р. О. в тому, що він працював у ДНІПРОЕНЕРГО на посаді виконроба на будівництві будинку Дніпроенерго з 8/ІІІ.33 по 3/VII.33 та був звільнений з посади за самовільне впровадження 7-годинного робочого дня.

Уже в Харкові Ростислав додав до цих скарбів іще один — здоровенну книжку «Архітектура Української РСР».

— Валю, можна я в тебе поживу ще пару тижнів, поки не набридну?

— Та живи-живи.

— А через пару тижнів уже хай набридну. Бо якраз знайшов наче кімнату на Холодній Горі. М-м, дякую, хороші грибочки, але знала б ти, які грибочки їв я у Франції! От на Холодній Горі я такі приготую і тебе у гості запрошу. Надовго, поки не набриднеш!

— Усе в порядку, Ростя, живи, скільки треба. Тільки чемоданище своє не забудь забрати з собою.

Годі й казати, що саме валізу він і забув. Назавжди. І ось уже «Архітектура Української РСР» розсипається та розлазиться, гине, ну, точно як архітектура Української РСР, тож ми з батьком беремося її врятувати та зробити нову обкладинку. Точніше, робить він, а я більше дивлюся.

[1991 р.]

— Па, давай і я щось зроблю?

Батько дві секунди оцінює рівень моєї палітурної кваліфікації та оголошує завдання.

— Ну, намаж оце клеєм.

Частину клею потім, правда, доводиться зчищати, але я все одно пишаюсь участю в процесі. Та мій зоряний час настає трохи пізніше, коли палітурка технічно вже готова. Я дістаю червоний і синій фломастери та сідаю за оформлення. Це не перша моя книжка. Вже був і котячий паспорт на прізвище Мурмуренко, і книжка про давній світ із акварельною плямою на обкладинці, яка мала означати фортечну браму. Назву я досить швидко замальовую через трафарет. Потім, висолопивши язика, малюю нагорі умовну псевдокласицистичну будівлю, трохи подібну до Верховної Ради. Трохиподібність підкреслюється прапором. Від парламенту вниз звисає дулькою прикраса, а з неї розходиться кілька променів. Далі під назвою книги я вирішую дати народний орнамент. З огляду на те, що видання це — хрущовських часів, мій дитячий дизайнерський хід можна вважати ознакою підсвідомого чуття стилю. Але під впливом жорсткої профанної реальності, під впливом кривих рухів і потреби виправляти їхні наслідки орнамент поступово перетворюється на дико зафарбований синій прямокутник. Нагорі цього одоробла трохи вгадуються лінії візерунка. Насамкінець я помилково малюю через трафарет дату створення книги і обкладинки та виправляю їх просто від руки. Концептуальний дизайн готовий. Добре бути художником! І шкода, що тоді я ще не бачив Ростиславового фото з гітлерівськими вусами.