Люди в гніздах

ЧАСТИНА ВОСЬМА, в якій здається, що всі загадки розкриваються Чорне порося

#Бутирські #Крамаренки #Устименки #Галиченки #Коцареви

СРСР, УРСР, м. Харків

[1960 р.]

Валя рішуче накреслила прямий кут і вийшла на Полтавську вулицю біля колишньої підпільної синагоги. Очі її були підкреслені злістю, а подумки вона скандалила зі співробітниками. Серед них, як фантик перед котячою мордочкою, метлялися згадки про її прізвище та про її батька. Ці згадки невтомно смикали за мотузки ті, хто вже п’ятнадцять років як повернулися з евакуації, але й дотепер щоразу змушували Валю вживати чимало образливих етнонімів. Ну, як тоді, в тридцять якомусь, на практиці в Підмосков’ї, в Дульово, коли їй на ногу в автобусі наступив росіянин і вона закричала: «Всі ви, кацапи, хамлюги такі!».

Через постарілу хвіртку Валя зайшла до двору. Там її донька, мала Наталка, била дрином чоловіка в масці чорта. Валя ввійшла додому, пройшла сіни та сіла за стіл у кімнаті.

Дістала з сумки трудову книжку

кольору вечірнього асфальту.

Подивилася. Зціпила зуби.

І почала її розривати.

Навпіл. Посередині. Обережненько,

як у школі, коли треба

з подвійного аркуша зробити одинарні.

Працю ВБалі над трудовою книжкою припинив скажений грюкіт у двері.

— Тьотя Валя! Тьотя Валя!!!

Не Наталя, вже легше.

— Пропустіть мене через квартиру на вулицю, бо мій мене зараз розочкою попише!

Молода сусідка прослизнула в сіни, двері за собою швидко зачинила на засув. Вона пробігла через кімнату, розчахнула другі двері на вулицю (саме наскрізні двері роблять ту квартиру магічною, особливо тепер, коли ми з мамою гуляли там неподалік і другі двері вже було заліплено), де вітер саме ганяв пилюку, мов неслухняного віслюка, та розчинилася в напрямку Заїківської вулиці.

Валя знову сіла до трудової книжки.

— Яааабуааабіааа! — заволало під дверима.

— Кого чорти принесли? — запитала Валя. І рішуче відчинила двері назустріч п’яному уркагану. В руці в нього поблискувало сором’язливим мутним бюстом відбите горло пляшки — «розочка». — Чого ти приперся?

— Де ця марамойка? — в урки тривала інерція злості.

— Ти, паскуда п’яна, чого лізеш, іди к чортям собачим, гадина, сукин син! — запропонувала вона йому відійти від дверей. І він її пропозицію прийняв.

— Ну, тьотя Валя, ну шо ви, ну шо я, це все та марамойка, ждала вона мене… — останні слова він мурмотів уже в дворі, меланхолійно, ображено йдучи в бік своєї халабуди з піаніно, де починали, забувши про нього, сваритися між собою його друзі.

А вона втретє сіла до трудової книжки.

І вже рвала її,

ніби хотіла сховати сліди

злочину

якого сь

тюякважкорветьсяатадурайсправдіпроституткаякмамашаїї

знати

не хочу ваш інститут

ШОБ ТИ ЗДОХ гадюшник!

А в дверях знову почалося якесь кубління. Цього разу Валя вже плюнула й продовжила шматувати документ. До кімнати зайшов чоловік Женя. З заводу. Мабуть, думав пограти свого Брамса на домрі. Але, побачивши її обличчя, зрозумів, що сьогодні навряд чи буде музика. Перевів очі на її руки й оцінив кількість папірців на столі та під столом.

— Ти мені, Женю, що, хочеш щось сказати?

Він знизав плечима.

— Ага, як завжди, не хочеш. Тоді не лізь до мене.

— Я що, лізу?

— От і не лізь.

— Я й не лізу.

— Не виводь мене з терпіння! Інна в школі?

— Що це, ма? — до кімнати з двору зайшла Наталка з дрином.

— Це трудова книжка, доцю. Була.

— Наталя, чому ти з дрином? — поцікавився батько.

А Валя згребла папірці докупи та викинула їх на смітник. І більше не працювала на жодній роботі жодного дня свого довгого життя.

СРСР, РСФРР, Курська обл., с. Тітчин

[1965 р.]

— Louis William Wain, — повільно прочитав Віктор Коцарев на звороті своєї заповітної віденської листівки. Та, як ми пам’ятаємо, найкраще з іноземних мов йому давалась угорська, трохи гірше німецька, а з англійською він взагалі не мав справи. Тому прочитати ці слова він міг, наприклад, як Луїш Вільям Вайн або ще якось. Тільки особливої ролі це не відіграло, бо, поміркувавши, він поклав листівку на стіл, розвернувся до мольберта з полотном і почав ставити унизу щойно завершеної копії своє ім’я — «В. Коцарев». Як і на маленькій картці, на чималій картині кіт щось шепотів на вухо кішці. Проте Вікторова копія вийшла ніби якась жвавіша. А разом з тим вона була тривожніша від оригіналу, так, ніби до Вейна додали трішечки Мунка. Можливо, кіт повернувся до кішки з війни? Чи він листоноша? Сподіваймося, не похоронку приніс, а коли похоронку, то лиш таку, як про самого Віктора, з котрої можна лише посміятися.

В. Ко-ца

— А до Шурки мужчина знов приходив — повідомила мати просто під руку.

— Що, який мужчина? Дак, мабуть же ж, стригтися.

— Ага, стригтися.

— Та кожен раз прийде, пострижеться, завернеться, а ти балакаєш.

— Ну, і думай, думай так.

Чомусь саме цієї миті він остаточно зрозумів, що вже ніколи-ніколи не здійсниться його дитяча мрія — не їхати йому вчитися на художника до Курська. Навіть на заочне, як останніми роками себе заспокоював.

ре

Ці дві літери вже глибше втиснуті в полотно. Грюк-грюк-грюк у двері.

— Хто там?

— Це ти, Вітька? — на порозі стоїть усміхнена бабуся, схожа на постаріле зображення з ікони.

— Я. Драстуйте, Леонтіївно.

— Дорога, синку, закінчилась.

— А, ха-ха, дорога закінчилася, да, це я знаю.

— Ага, налий, синку, чарочку бабі передсмертну.

— Яку там передсмертну, вам уже скільки років дорога закінчується-закінчується.

— І то правда. Давай, Вітьку, давай.

Бабуля проковтнула п’ятдесят грам, усміхнулась іще ширше.

— О, вже бачу дорогу. Спасибі, синку, Бог у поміч.

— Ага, щасти, Леонтіївно.

вввввв

Останню літеру він особливо ретельно подарував полотну. Підпис вийшов ледь подібним до жука з банькатими очима першої В та з кривим хвостиком останньої в. От і готово.

Саме на хвостику двері квартири прочинилися без стуку. Тесть Романич із двома кирпичами хліба.

— Здоров, Вихтор.

— Драстє.

— Ох, Вихтор, — умостився Романич при столі й поклав долоню собі на коліно, — давай юхе!

Вихтор насипав тестеві тарілку ухи. Вихтор — так писав у листах іще згадуваний уже в нашій історії Пантелеймон Куліш. А тепер він кружляє безпілотником над моїми дідом і прадідом, що гучно сьорбають уху.

Після Романича, після того, як Віктор лишив свою копію сохнути, у двері грюкнули ще раз. Це в гості приїхав однополчанин Ворона! І закрутилося.

Спогади.

Поцілунки.

Малий Сашко прийшов зі школи й дражниться: «Трактор в полі дир-дир-дир, ми за працю, ми за мир!». Тичина в Тітчині — це вже теж вірш.

Шура з горілкою, яка наливає та каже: «Це гадость».

Грамофон.

«Катюша».

«На сопках Манчжурії». Віктор з Вороною починають танцювати вальс. Радісно цуплять одне одного, закручуються ще більше, ніж усе до того, і нарешті падають так само вдвох на підлогу. Всі сміються, а найбільше — малий Сашко.

Поля — і серце остаточно відпочине! Полями, ніби горбик пиріжка, блукає вузькоколійна залізниця-«кукушка». Невеличкий поїздець везе торф із болота на цукровий завод під покровительством чоловіка з наганом і коротким гострим носом у брезентовому плащі. Саме болото з колишнім однойменним табірним пунктом для польських полонених, з місцем, де потонули заведені туди місцевими німці, швидко лишається позаду, колія минає кілька лісосмуг із калюжами, що, певно, були святими ще за язичницьких часів, село Кружок, ззаду тане обскубана дзвіниця, з правого боку проходять Бояро-Лежачі, далі республіканський кордон, тунель під «справжньою», широкою залізницею. Перед Тітчином ліворуч вигулькують Монаші верби з рештками млина і, нарешті, міст Тереховича. Він теж колишній і трохи надломлений, він, як і все — рештки, живий музей автоматичного сучасного мистецтва.

У селищі чоловік із гострим носом зайде до двоюрідного брата, Віктора, з’їсть оселедця в цибулястих перстенях і покаже племіннику нагана. Черговий день спустився вниз пивною порцією, трохи подражнивши бульбашками. Але що ви, бульбашки, нічого такого сьогодні вже не станеться! Іншим разом він приїде на велосипеді, ще іншим на коні.

Поля, якими йде в нікуди Еркюль Пуаро. Поля, в яких лягають помирати герої Тодося Осьмачки. Поля, де добре видихнути. І справді, де ж померти, як не тут? Головне, щоб не відволікали комашки й пташки, як у тому вірші:

Тому похилий уже чоловік з гострим носом зайшов у поля взимку та кружляв, поки не зустрівся з польовим духом і його почтом — невеликою хуртовиною. А тоді ліг.

Усі вони якось розчинились, і вузькоколійка теж. Тільки де-не-де стовпики натякають на неї або, може, окремі рейки сховалися в калюжах і їх обслуговують незворушні жаби, або ще забитий плитами тунелик під широкою залізницею, котра вже, до речі, теж не працює: з початком нової війни її перегородили колючим дротом, а колії вже давно були іржавими. Під соснами за насипом вистигають сунички — м’які камінці для перстеників. У полі лежать їжак і заєць, мов коханці, вбиті поборниками моралі й традиції. У полі дзвенять квіти коров’яку. Над полем з нудьги складає іспит із геометрії сокіл чи боривітер, в очікуванні на вечір, коли стане темно й почне зрадницьки фосфоритися сеча гризунів, дріб’язкових, проте надійних об’єктів полювання.

Велика Британія, м. Лондон

[1950-ті]

Через політичний недогляд — ба, будьмо відверті, через ідеологічну неграмотність — радянська наукова делегація прибула до міста Лондона для участі в конференції не коли-небудь, а в передріздвяні дні й мусила споглядати карнавал релігійного дурману впереміш з карнавалом споживацької зажерливості багатіїв-експлуататорів, ризикуючи цими міазмами надихатися. Представники передової радянської науки збирались у холі готелю, щоб рушити на пленарне засідання, затримувався в своєму номері тільки хімік Юрій Палійчук. Як завжди. Неспокійна душа, зрілий чоловік, він ніяк не міг змиритися з тим, що його піджак здається зламаним навпіл. Я — человек эпохи Москвошвея. Смотрите, как на мне топорщится пиджак. Поправляв і так, і сяк. Нарешті накинув плаща, замкнув номер і швидко побіг сходами донизу.

— Юрій Васильович поспішають так, ніби вони кудись запізнюються, — прокоментувала його довгоочікувану появу колега з Київського університету. І поглянула на годинника.

Над Лондоном розлягався вечір, скрізь спалахували рекламні вогники, вітрини, ялинки та інше різдвяне причандалля. Усе натякало на можливість дива, й цьому можна було лише посміхнутися. Усе неймовірне-впізнаване з книжок і фільмів за якісь п’ятнадцять хвилин більше не вражало. Двоповерхові автобуси, характерні чорні таксі, форма поліцейських (чіпка журнальна пам’ять нагадувала, що цей поліцейський мав би бити кийком безробітних, а не стояти собі незворушно), вибухи готики чи північного бароко, дуже неподібного до нашого, уже скоро стали нормою, хоч і примітною. Відтак, заспокоївшись, Палійчук легко знову відстав, а невдовзі передбачувано загубився.

Це була не перша його помилка в цій мандрівці. І лише неочікувана добродушність куратора поки що дозволяла уникнути будь-яких санкцій і сподіватись обійтися без санкцій після повернення додому. А може, в куратора просто зараз якісь свої проблеми. Учений уже бував за кордоном аж двічі й чув від тих, хто виїздив іще частіше — зазвичай усе значно суворіше. Тим не менш, краще було знайти свою групу якнайскоріше, щоб, бува, не перетворитися на англійського шпигуна, як воно іноді трапляється навіть із найнадійнішими громадянами. На щастя, куратор, схоже, не надто глибоко знав його біографію, наприклад, не був у курсі пікантної подробиці: в молодості Юрій був поетом, та ще й, за розповсюдженою термінологією, поетом формалістичним, космополітичним…

Юрій Палійчук долав у різних напрямках ті самі перехрестя вулиць, що з’єднувалися під якимись дивними кутами, дивився вказівники і путівники, зазирав у вітрини, але ніяк не міг знайти і наздогнати своїх. Проблема! Можна ще було вернутися до готелю, але — підозріло. Тому науковець і далі самовіддано шукав радянську делегацію. Несвідомо починаючи вибудовувати виправдувальні аргументи. Незчувся, як опинився перед вітриною книгарні. Його, як писав Винниченко, Підсвідомчик дуже доречно роздивлявся обкладинки і назви нових шпигунських детективних романів. На цих обкладинках чорні силуети чоловіків у двогорбих і одногорбих капелюхах виструнчували свої пістолети. А жінки — вже не просто силуети, а кольорово пропрацьовані постаті — ховали пістолети до сумочок найстрокатіших фасонів. Палійчук відганяв від себе такі думки, але Підсвідомчик був налаштований грайливо й уявляв себе одним із таких шпигунів, подвійних агентів, який, скажімо, безпосередньо в готельному номері безшумно вбиває професора фізики з Харкова та передає британській розвідці таємниці Радянського Союзу. На отримані за це діло гроші він де-небудь гуляє, припустімо, в казино, потрапляє там у перестрілку й виходить, як це називається, сухим із води. До героїчних фантазій Підсвідомчика раптом логічно долучилося дещо з реальності —

— просто на шпигунські обкладинки лягло вітринне відображення невисокого чоловіка в двогорбому капелюсі. Може, він теж дивився на книжки, обирав щось або так само уявляв себе агентом? Ні, схоже, наскільки це можна зрозуміти в сутінках, чоловік дивиться саме на Палійчука, нахабно вивчає його поглядом. Він зараз дістане пістолета? Він спробує його завербувати?

— Юро, це ви? — запитав двогорбий українською мовою, таким голосом, ніби це було в Києві на бульварі Шевченка і він питав у першого-ліпшого перехожого, котра зараз година.

Палійчук так подивився, що не відповідати вже не було сенсу.

— Це я, — і хотів перепитати «А ви хто?», проте швидко починав упізнавати старого знайомого.

— Ну що, впізнали?

— М-можливо… Олексій… Іванович?

— Ага, Олексій Іванович Крамаренко. Або, як мене називали в Америці, Alex Kramer, — засміявся чоловік.

— Крамер… — Юрій повторив це ім’я, щоб чіткіше пригадати, що він чув про долю професора хімії. Окупація Харкова, колаборант, бургомістр, чи то розстріляли, чи що…

— А як ви тут опинились, Олексію Івановичу?

— Вас побачив, упізнав, а потім точно переконався, що це ви, з того, як ви блукали й тричі пройшли одне перехрестя з різних боків. Пам’ятаю, ви й у нас в інституті кожного разу все ніяк не могли мою кафедру знайти, коли приїхали зі своєю дисертацією. Впізнав — і зрадів земляку, вирішив показати дорогу.

— Ну, в сенсі в Лондоні ви звідки? Як сюди потрапили? Бо розповідали всяке… Чесно кажучи, не чекав, що ви живі, пробачте, — він роззброєно і роззбройно всміхнувся.

— А от і живий, а живому, як відомо, все добре. Бачте, Юро, мене ж і до війни кликали до Німеччини. Тому після арешту в Харкові гестапівці відправили мене в Рур. Працювати. Хоча то така робота була, весь час усе бомбилось… А там уже, після всього, вибрався сюди. Суто технічні моменти. Але, звісно, покрутило, хоч сідай оповідання пиши та в газету надсилай.

— І як ви тут? Як живете?

— Хвалитись особливо не буду. Живу, не скаржуся. Та подробиці вам не надто й потрібні, самі розумієте. Як ви?

— Працюю. В Києві, як і тоді. У війну в евакуації був.

— Сподіваюсь, вірші незрозумілі вже не пишете?

— Більше все за фахом, знаєте.

— Ну, я згадую, вірші у вас теж за фахом були — наполовину з формул складались. А уявіть собі, один рядок ваш досі пам’ятаю, іноді приходить у голову, там, пам’ятаєте, була кумедна пропаганда плавання, і потім так — Не вмієте — треба вміти. Ух! Ха-ха-ха! Між нами кажучи, таке будь-хто міг написати, мудре діло нехитре, але звучить. Звучить. Слухайте, то куди ви йшли, що заблукали?

— На пленарне засідання. Від наших відстав, від делегації, — багатозначно повів очима Палійчук.

— А, зрозумів, — усміхнувся Крамаренко. — Конференція міжнародна, так, чув, але не знаю, де вона, у вас є адреса?

Юрій дістав папірець із адресою.

— Та тут зовсім поряд, давайте я вас проведу, точніше покажу, як дійти, бо вам там зі мною, та й мені з вами з’являтися не варто. Ех… Нагнали ви мені, Юро, ностальгії — хоч іди плач на грудях у радянського посла. Навіть не знаю, про кого б спитати з наших. Та й мого віку ви менше народу знаєте.

— По-різному всі. Багато хто працює, а дехто — самі розумієте, — він ніяково розвів руками так, ніби сам особисто прорідив ряди науковців, зокрема хіміків.

— Розумію-розумію. А от що б я вас справді запитав, то це про моїх рідних — чи живі-здорові. Але ж ви їх, мабуть, і не знали?

— Не знав.

— Ну, ясно, так і думав. Іноді, може, воно й краще не знати. Але раптом ви когось із них десь перестрінете? Випадково, як-от мене. То чи могли би передати привіт від мене?

— Так, звичайно.

— Дуже вдячний. Нічого особливого казати не треба. Просто, що я живий, що в мене все гаразд і що я тут. Звісно, це між нами.

— Я… я пошукаю ваших. Як їх звати і в якому місті вони мали би бути?

— Дружина Бершадська Наталка з сином. Може, ви тоді, як у нас були, бачилися, вона працювала в інституті, але то вже таке. І перша дружина була, Марія Леонідівна. Син Олег, був тоді в евакуації. Дочка — Валя.

— Значить, Валерія? А по-батькові?

— Ха-ха-ха, Олексіївна, я б, може, й посумнівався, так характер не лишає місця для сумнівів.

— Пробачте, це я від розгубленості.

— Тоді жили в Харкові, тепер уявлення не маю. Адреса була вулиця Полтавська, 8, знімали там квартиру. Але хто скаже, чи зберігся взагалі будинок. Дуже буду вам вдячний, хоча, само собою, сильно цим не переймайтеся — цукерок не передаю і спадщини не залишаю. Може, їм краще про мене й не згадувати, а все ж буде нагода — переказуйте вітання.

— Перекажу.

— А ось тут, Юро, повернете праворуч, і метрів за сто ваш сорок восьмий номер, не помилитеся, й там вивіска точно така, як у папірці написано.

— Дуже вам дякую, бо вже не знав, як туди дістатись. І радий побачити вас живим і здоровим.

— Взаємно! Сподіваюся, не дуже шокував вас. Не вмієте — треба вміти, хе-хе. Ну, й приємно, що правовірний комуніст — принаймні ви мені таким здавалися — не погребував балакати з фашистським посіпакою, — Крамаренко всміхнувся.

Палійчук на останню фразу не відреагував, а лише ще раз подякував і попрощався.

Протягом усієї розмови він, як не соромно в цьому було б собі зізнатися, намагався так стати, щоб розгледіти, чи відкидає Крамаренко тінь, але все не міг досягти потрібної диспозиції. Та й сонця, як на лихо, не було. Так і пішов від нього Олексій Іванович нерозпізнаним — чи була в нього тінь, чи ні.

Невдовзі Палійчук добіг-таки на пленарне засідання й навіть зумів пояснити своє зникнення. Але доповідей, звичайно, не слухав, повністю віддавшись швидкій дзизі думок і вражень.

СРСР, УРСР, м. Харків

[1961 р.]

Суттєві речі найкраще виявляються в дурницях. Це мудре правило Юрій Палійчук пізнав на собі морозного січневого дня у місті Харкові. Він фізично відчув, що означає вираз «стати на шлях», після того, як, приїхавши сюди в справах, раптом прийняв рішення зробити, по правді кажучи, необов’язкову, не надто потрібну, а може, й небезпечну дурницю — знайти рідних професора Крамаренка та передати їм звістку. І тепер непереборна сила рішення тягла його вперед, невтомно долала перешкоди, не дозволяла спинитися. Спершу він розпитав у відновленому Політехнічному інституті людину, якій довіряв.

Друга дружина професора, як з’ясувалося, виїхала чи то до Києва, чи ще кудись далі, точно невідомо, решту родини рознесло вітрами, але ось донька Валерія наче й далі мала б жити на своїй Заїківці, ніхто її не зачіпав, і це теж цікаво.

— Де?

— Це район такий, Заїківка.

— Хороша назва. Мабуть, там вулиця Полтавська?

— Там.

Людина, якій довіряв Палійчук, пильно подивилась, але нічого не спитала. Не спитала навіть, чому він про тих Крамаренків розпитує. От що значить внутрішня дисципліна!

Він вийшов з дерев’яної шухлядки трамвая на перехресті, що формою нагадувало йому чайку. З блідо-зеленої церкви так само вийшла і роззиралася на всі боки дзеркальна жінка. Вони непомітно наближались одне до одного, як наближається задумана людина до свого віддзеркалення, щоб поставити йому запитання. Зійшлися біля кіоску. І жінка спитала в чоловіка, як пройти на вулицю Лютівську, а чоловік спитав у жінки, як пройти на вулицю Полтавську. І ніхто не знав відповіді. Вони всміхнулися та й розтанули одне для одного.

Але насправді, оскільки Полтавська пролягала за якісь п’ятдесят метрів звідси, знайти її було нескладно. А там і восьмий будинок. Що ж тепер? Постукати в двері? І тоді отаке сказати? Не повірять і в кращому випадку виженуть або подумають, що провокатор, або ще що. Ні, для початку зрозуміймо, де там Валерія.

Палійчук ненав’язливо чотири рази поспіль пройшов повз вікна одноповерхового будинку, схожого на пічку червоного кольору, та повз хвіртку і визирнув через паркан, але не побачив нічого для себе корисного. Тоді зайняв пост спостереження на другому боці вулиці. Нарешті з двору вийшла жінка. Але Юрій вирішив, що то не Валерія. Її можна спитати!

— Вибачте, а не тут Валерія Крамаренко живе?

— А що таке?

— Та мене попросили їй передачу з Києва передати.

— Тут, он ті двері.

Двері просто з будинку на вулицю, а не в дворі, не помилишся. Чудово. Палійчук подякував, зробив вигляд, що йде до тих дверей, і робив цей вигляд, аж поки жінка не зникла за рогом, а тоді знову пішов на своє місце спостереження. Жінка вернулася, він заховався від неї за деревом, вона зайшла до двору.

У дворі Валерія знімала з мотузки задубілу на морозі випрану білизну. Коли знімаєш таке простирадло, воно нагадує велику, але на диво легку дошку. Коли ж знімаєш одяг, наприклад, нічну сорочку, це схоже на померлого і замерзлого в’язня концтабору. Валерія збиралася занести ці трупи і дошки додому, але її гукнула Лидя.

— Валька!

— Га?

— Там тип якийсь перед твоєю хатою стоїть, стежить і тебе питав.

— Дуже смішний жарт, як і завжди в тебе.

— Хто б, Валька, казав! От від тебе зате одна радість і спокій. Постійно ви щось придумуєте.

Вдома Валя мовчки, незадоволено примруживши очі, підійшла до вікна і визирнула. Якийсь чоловік справді стояв коло хати Білоусових.

Але, зрештою, він міг стояти просто так, а Лидя могла що хочеш ляпнути.

— Бре’! — спробувала переконати себе Валя та пішла від вікна, не забуваючи, однак, про чоловіка ані на мить.

Із кухні з’явився двоюрідний брат Ростислав.

— Валічко, я на базар піду, тобі щось купити?

— Ні, нічого не треба. Сумніваюсь, що там ще хтось є в такий свинячий голос.

Ростислав став справжньою знахідкою для Палійчука, що вже дико замерз і прокляв свою затію. Ростислав вийшов із дверей, на які показала жінка, тож явно був родичем. Чоловіком, братом, будь-ким, та хоч би й просто приятелем. Палійчук рушив за ним. Невдовзі вони повернули праворуч і опинилися перед базарчиком. Над ринком криво всміхалося накриття з натяком на сецесію. При не надто численних рундуках мляво провадили торгівлю ще малочисельніші люди.

Юрій дочекався, поки потрібний йому чоловік скупиться та піде назад. Одразу за базаром він його наздогнав.

— Вибачте, будь ласка, ви ж із восьмого номера?

Ростислав глянув на нього, якось стомлено зітхнув і погодився з незаперечним фактом.

— Іще раз пробачте, що я отак на вулиці до вас, просто мені потрібна Валерія Олексіївна Крамаренко, ви ж її знаєте?

— Знаю, якщо я з восьмого номера. А чого б вам не зайти, не спитати її?

— Мабуть, у мене надто делікатне питання. Або мені так здається.

— Ах делікатне. Ну, тоді звичайно. Якщо питання делікатне, що тут скажеш.

— Додому з такими розмовами не хочеться заходити.

— То ви хочете, щоб я її покликав, чи як? Ви не зовсім зрозуміло висловлюєтеся, шановний.

— Ні. Просто передайте їй вітання від Олексія Івановича, будь ласка.

— Як це розуміти?

— Я випадково зустрів його, і він попросив передати.

— Не знаю, нам про долю Олексія Івановича точно невідомо, але, судячи з усього, він загинув іще за часів, як то кажуть, тимчасової окупації. Тому ваші слова звучать дивно, це як мінімум.

— Я бачив його в Лондоні.

Ростислав тільки похитав головою.

— Він сказав, що його вивезли ще тоді німці, а потім йому вдалося виїхати до Лондона. А ми з ним були знайомі, неблизько, до війни, по роботі, ну, це не важливо.

— Звичайно, не важливо, аякже.

— І попросив передати рідним, що він живий і здоровий. Хоч ви, мабуть, не повірите.

— Може, все-таки зайдете та розкажете це Валі самі? Їй краще й вирішити, вірити вам чи ні.

— Дякую, я вже піду, не хочеться в домі такі розмови вести. Вибачте ще раз. Щасти вам!

Вдома Ростислав сів на стілець і замислився. Валя запитала:

— Ростя, чого задумався?

— Не знаю, як тобі краще й пояснити…

— Так, уже відчуваю, що нічого хорошого.

Його перебив Женя. Він зайшов до кімнати з конвертом.

— Валю, тут лист такий… Хоч би ніхто не дізнався.

— Не вмер Данило, так болячка задавила. А в тебе ще що? Ви мене вирішили з усіх боків клешнями вхопити?

— Надя пише.

— Яка Надя?

— Моя сестра.

— Звідки вона може написати?

— З Америки.

— Чого це з Америки?

— Вона тепер там живе, і її звати вже не Надя Бутирська, а Надін Шоу.

— Щоб ви з нею обидва були здорові, — промовила вона навіть без знаку оклику.

Ростик тихо засміявся.

СРСР, РСФРР, Курська обл., с. Тїтчин

[1980 р.]

Коли піаністка Наталія Бутирська, та сама Наталка з дрином, уперше приїхала додому до художника Олександра Коцарева, того самого Сашка, який колись сміявся й дражнився віршиком про трактор, і Наталка, Сашко, і його сестра Люба їли за одним боком столу, мати, Шура, довго й уважно їх оглядала. Сашко з сестрою були русяві, а Наталка чорнява.

— А я все думала, чому мені такий сон снився… — сказала Шура.

— Який? — скептично запитав хтось із Коцаревих.

— Снилося, що в мене є двоє світленьких поросят, ну вони й справді ж у мене є. Так от, до моїх двох поросят у сні чогось третє додалося. Чорне! І люди скрізь стоять і бачать. Я їм кажу — це не моє, в мене ось два світленькі, а це якесь чорне. Але люди кажуть: ні! Це, Шуро, теж твоє. Ось так!

Сашко чхнув, а Віктор відповів:

— Будь здоровий — паси корови. Хоча можна й поросята.

У другій кімнаті в цей час старезна Фрося зводила очі до високих стель і говорила сама до себе: «Знову пєвчих чую».

До речі, є спеціальна колода карт для дитячої гри, яка зветься «Чорне порося». На кожній карті намальовано ту чи іншу тварину. А головна карта — власне, Чорне порося. І саме вона, звісно, «краплена» — її зразу видно навіть із «сорочки». Багатство потенційних метафізичних і архетипних інтерпретацій колоди «Чорне порося» незліченне.

Тільки це вже зовсім інша історія. Поки ж настає ранній-ранній ранок, а поросята навіть не думають прокидатися. На річці, з сонця, що сходить, випливає човен із людиною, козою й котом. Коза озирається, їй здається, що човен палає, й вона плигає у воду, човен майже перевертається, кіт лякається та стрибає з кігтями на спину людині, людина випускає у воду єдине (як тут і заведено) весло. Коза шукає берега, пливе до нього, людина й кіт не ворушаться в надії на рівновагу, кіт навіть кігті не виймає з людської спини про всяк випадок, човен потрапляє на блискучу кольчугу течії — і його несподівано швидко відносить десь на південь, ніби шкаралупу великоднього яйця, котрій належиться в тижневий термін допливти до тих, які живуть на іншому світі й зводять свої абсурдні замки з інакшого піску.

Російська Федерація, Курська обл. с. Тітчин

[2011 р.]

Червневого дня наступного століття Віктор повільно вийшов з квартири на обсаджений котами ґанок. Непевно дістався хвіртки до садка, поступово підняв гачок і рушив між здичавілі півонії, абрикоси та інші штуки. Обминув ріг будинку та сів на товсту трубу під вікном малої кімнати, тієї самої, де висить кішка з котом-листоношею. Примружився на сонце.

— Здоров! — до садка причвалав сусід Володя, один із небагатьох старших за Віктора мешканців Тітчина. — Сидиш? Давай я до тебе, побалакаєм.

Віктор двозначно махнув рукою.

— Ну шо в тебе?

— Син приїхав. І пацаньонок його з ним.

— Скільки год?

— Тридцять, мабуть.

— Ага, тридцять. Ля, шо в мене є.

Володя видобув зі свого безнадійного піджака чекушку.

— Тсс, сховай! — Віктор озирнувся. — А тепер давай!

І діди почали потихеньку сьорбати прозорий сльозливий напій. На закуску у Володі було трохи черешень.

— А я вчора гроші спалив.

— Багато?

— Немало.

— Чого?

— Не знаю. Так.

Якоїсь миті Володя замислився, надумав, потім забув, що саме він надумав, але з цих роздумів його вивело зітхання Віктора та його безапеляційна заява.

— От і літа нема вже!

— Вітю, як нема? Червень же тільки чи той другий, липень, — відповів Володя і допив останню краплю. Опустивши спорожнілу чекушку вниз і випустивши її з руки, він побачив на собі скептичну посмішку Віктора. Озирнувся та виявив, що літа й справді нема. Бо ж приятель його сидів у теплому кашкеті та завеликій теплій куртці, на деревах уже не було листя, зілля валялося жовте й прибите, ніби його запісяв двадцятиметровий кіт, а земля плямкала чорною манною кашею. Скидалося на те, що навколо — відносно теплий початок грудня чи кінець листопада.

— Оце я так заседівся? — здивувався Володя. — Тоді мені пора.

— Давай, — спокійно відповів Віктор.

Володя вибрався з садка і за якийсь відносно короткий час уже чимось гримів у власному дворі. Віктор придивився. Виявилося, що сусід важко і з боями, але пристосував до своєї хати драбину та поліз на неї. Кілька разів мало не впав. Тоді вже зовсім дивом додряпався до гребеня даху, всівся на ньому півнем і щасливо засміявся. Підняв руки й ловив тепле зимове повітря, не зважаючи на паніку серед рідних унизу. Над ним вільною трасою поспішали хмари.

Поки готувалася рятувальна операція, Віктор замислився. Двором проїхала машина. За машиною на велосипедах проїхали в бік заводу давно покійні Вікторові батьки.

— Точно! Мені ж на заводську конюшню треба!

Він звівся та з легким нервовим поспіхом пішов так само на завод. Повз чорні від вологи двері сараїв і паркани, безповоротно віддаляючись від дому, відсікаючи все, крім напрямку: вперед, у бік будівлі зі старовинними дерев’яними балками, де вже можна буде відпочити, а поки — ще буквально кілька зусиль…