Люди в гніздах

ЕПІЛОГ Дивна вечеря

Латвія, м. Вентспілс

[2015 р.]

На набережній міста Вентспілса розкручувався шторм. Балтійське море не било латвійський берег, а шурувало ним, мов двірники — лобовим склом автомобіля. Хвилі час від часу підстрибували серед каміння, що оточувало мол. Табличка кількома мовами попереджала про смертельну небезпеку перебування на молі у шторм. Це зовсім не хвилювало рибалок із їхніми вудками — застиглими струменями чорної сечі. Це не напружувало кількох людей, які швидко знімали все більші хвилі на телефони й відразу ж виставляли знімки в інтернет. Я теж намагався так зробити, але хвилі тікали з кадру. Особливий ажіотаж викликали кілька кораблів, що товклися на вході в гавань. А коли вони відпливли, всі почали збиратися геть із молу, бо наростав дощ, помножений на вітер.

Я відв’язував від поруччя велосипед. Сідло вже встигло намокнути. На маячку було щось написано латиською мовою про тридцяті роки. У гавані абсолютно гладенькою поверхнею води (наче тут зовсім поряд, у відкритому морі, й не було ніякісінького шторму) проповзав велетенський синій корабель «Шотландський вікінг». Я перекинув праву ногу через велосипед і поставив її на педаль. Якнайглибше сховався в капюшон. Натиснув на педаль, спіймав іще одну педаль другою ногою і рушив через старі й молоденькі калюжі. Вдарив такий порив вітру, що я припинив крутити, але швидкість велосипеда і не думала зменшуватися, я стрімко рухався далі легким кораблем під вітрилом чорної куртки, минув одну з незчисленних у місті скульптур бика (цього разу він у помаранчевій шапочці), вихлясто оминув дюни, що окупували частину молу, розбризкав іще кілька калюж і вилетів на берег — на вулицю, порожню, як і всі інші вулиці благословенно порожнього міста Вентспілс. Вітер часто скидав капюшон, і мене щораз умивало дощем.

Проїхав парк, довгі дерев’яні будиночки з пічним опаленням, про яке свідчив запах і димки з коминів, проїхав кам’яні кількаповерхівки, присадкуватий замок, більше схожий на невеличкий провінційний університет, потім іде сусідня вулиця, кінотеатр, кілька магазинів, — хто це ще такий дивиться з-під двогорбого капелюха на вітрину книгарні попри дощ? — пошта, поворот на вулицю Аннас — і ось нарешті моя хвірточка. Фиршка — не втомлююсь я згадувати діалект.

У кімнаті прохолодно, але значно краще, ніж на вулиці. Десь шумить чайка, яку п’ять років тому тут малювала Юля. Вітер тужиться, намагаючись відчинити вікно. Вішаю мокру куртку на стілець і обертаю до батареї. Підходжу до другого вікна й визираю на площу. Там вітер російським окупантом здер із флагштока латвійський прапор — білу струнку річку між масивних червоних берегів. Піднімаю очі й уперше за півтора тижні зауважую, що на дзвіниці лютеранського собору, на її годиннику — немає хвилинної стрілки. Гм, великий брат розібраного годинника з мого дитинства. Нічого не скажеш, зручно, щоб запізнитись, і ще зручніше, щоб не зустрітися. А ще на вежі немає хреста, немовби хтось вийняв з годинника ключа. Та самотня годинна стрілка не зупиняється, таємно посуваючи себе слідом за невидимою мішенню, і коли я прокинуся, таки настане ранок, а хтось навіть знову підніме на флагшток прапор з білою річкою і червоними берегами…

…Так би й закінчилася ця історія в блаженному сні під акомпанемент дощу і чайки. Але з майже повного забуття мене вийняв стукіт у двері. Я поступово більш-менш прийшов до тями, підвівся та почовгав з’ясовувати, що трапилося. Відчинив двері. У коридорі стояла жінка, котра вирішувала господарські питання в цьому будинку для письменників, де я мешкав уже другий тиждень. За допомогою уламків російської мови та кількох латиських слів вдалося встановити, що внизу, у вітальні, на мене вже зачекалися гості, з якими в мене чомусь було домовлено про спільну вечерю. У такий час? На годинника чи на телефон я не подивився, та був переконаний, що вже близько півночі. Дивно, чому співробітниця затрималася так пізно і впустила якихось гостей. Я спробував їй пояснити, що, вочевидь, це якесь непорозуміння. Гості, швидше за все, — до латиського поета, який живе на цьому ж поверсі — в нього саме вчора був виступ у місцевій бібліотеці з прозорими стінами, ось там він, напевно, когось і запросив. Або його прихильники не стали чекати таких дрібниць, як запрошення. А я що, я тут взагалі нікого не знаю, крім самих мешканців будинку. Однак вона наполягала: гості до мене. Та додала, що, як їй здається, це мої земляки.

Ще цікавіше! Зустріч із місцевою українською діаспорою посеред ночі? Розмови про війну та політичні обставини на батьківщині, розпитування про Харків («мій чоловік теж із Херсона!»), народні пісні, горілка «Хортиця», що продається в супермаркеті дорогою на автовокзал? Чи навпаки — любителі літератури, нічні читання поезії, взаємні інтерв’ю? Кінець кінцем я таки пішов сходами вниз, а жінка, яка мене розбудила, десь розчинилася.

На вході до вітальні сидів тутешній величезний кіт і з пересторогою дивився в залу. А там — горіли свічки, побренькувало піаніно та хаотично перемовлялася ціла купа людей. Перемовлялася справді переважно українською. Тому мені не лишалося нічого іншого, як увійти всередину та привітатися.

— Добрий вечір!

— О! А от і він!

Це той випадок, коли герої пригодницьких романів щипають себе — забув, за що: за ніс? за руку? за вухо? за стегно? — щоб перевірити, чи не сплять вони, а ви вже знаєте: ні, не сплять. Справа в тому, що у вітальні зібралися ще незвичайніші особи, ніж я очікував. Досить сказати, що з темної частини залу висунулася моя бабуся Валерія з очима, підкресленими мейкапом гніву, та ткнула в моєму напрямку пальцем:

— Паскудо! Мало того, що дістав мого щоденника й нишпорив, так ще й до своєї ідіотської книжки запхав його!

— Ба, — я на диво швидко адаптувався до нової реальності і навіть зміг говорити, хоча кров активно грала на барабанах, — але ж я не став цитувати, наприклад, ті сторінки, де ти писала про…

— Замовкни!

— Валічко, він як був малим шкодником, так і лишився, я ж пам’ятаю, — махнув на мене рукою її чоловік, дід Женя, а тоді уважніше подивився на дружину й уточнив. — І що в тому щоденнику таке страшне було?

Вона спопелила його поглядом.

— Хто тебе оце писати просив? Чорті-шо! Про ті гроші, про самогон, тьху! — це вже дід Віктор. Він сидів за столом і їв з виделки свого улюбленого оселедця. — Але заходь уже, як прийшов. Ми тут усією бригадою, бач, зібрались, і оселедець хороший, прибалтійський.

Не зовсім гнучкими ногами я підійшов до столу та сів на важкого дерев’яного стільця. Мої ожилі родичі продовжували шпетити то мене, то мою майбутню, ще не зовсім дописану книжку. Олексій Іванович Крамаренко, який грав у карти з Іґнацієм Ґловою та Петром Устименком, мимохідь щось кинув про брак психологічного реалізму. Його син Олег задумано відзначив, що до моєї прози йому загалом байдуже, а от вірші справді лякають. Сифілітик Абакумов-старший казав, що те, як я його зобразив, було б гідним вогнепального покарання — і в порядку ілюстрації потрусив пістолетом, як градусником, коли на ньому збивають температуру. Решта людей невиразно гомоніли про своє, не дуже на мене зважаючи й ефектно ховаючись у тінях, створених свічковим полум’ям. Інколи на мене кидала важкий погляд Надія Полікарпівна — як уродженка Риги, вона намагалася читати збірку латиських верлібрів. Прабабуся Приня очікувано поставилася до мене найприхильніше.

— А про мене вин нічого поганого не написав! — похвалилася вона.

Це викликало збурення, та Приня зупинила незадоволених.

— Та ви не бійтеся. Бо я знаю, хто йому за вас усіх одімстить!

Тут я напружився ще більше, вся ця гоголівщина почала здаватися дедалі менш безпечною. Прабабуся підійшла, поклала мені на плече руку, а потім показала розкритого медальйона. З нього дивилась іронічно всміхнена зовсім малесенька дитина з темно-золотистим волоссям і величезними каро-зеленими очима.

— Диви, яка!

— Хто це? — запитав я.

— Одна дівчинка, — хитро примружилася прабабуся. Потім вона показала медальйон публіці. — Ось вона йому відіграється, хай буде здорова! Наша дівка, на Маланку прийде…

Принька прошепотіла щось над фотографією та відійшла вбік.

Тимчасом Олексій Іванович закінчив партію, надпив келиха, почав здавати карти наново й звернувся до мене:

— Я, Олежику, так бачу, ти вже з німцями подружився, на німецькі фестивалі їздиш? Це добре! Може, моїм шляхом підеш? — і гучно засміявся.

— Якщо зі своїми писульками ще раніше не дійдеш до цугундера, — похмуро уточнив неідентифікований родич у підозрілій радянській військовій формі.

У чоловікові, що уважно дивився на латвійське яблуко, я впізнав Романича. Він посміхнувся та сказав мені:

— Ну ти їм і врізав усім, моя школа! Хоча я не читав, мені он Шура читала — і як же ж гарно ти— тссс! — про її однокласницю написав. Солоденька була, як медуниця!

— Він дума, що я його не чую, — зітхнула баба Шура, — ай, Бог із вами, тату, помовчіть уже краще. Слухай, Олежику, давай я тебе нарешті підстрижу нормально, в мене й машинка є, бо що ж ти в такому волоссі, ще й між чужих людей?

— Почекайте! — раптом озвалась із-за піаніно інша прабабуся, Марія Леонідівна. — Ми ж насправді думали ще й допомогти йому, напоумити якось!

Її батько, ревнивець Леонід Устименко, лише пхикнув у свої вуса. А ось Олег досить ентузіастично підтримав свою матір.

— Отож! Тим паче, що в них війна зараз, усе складно.

— У нас, — уточнив бургомістр.

— У вас, — незадоволено додав Устименко.

— Знову війна, — зітхнула Валерія, а Приня лише похитала головою.

— У вас війна! Ти щось собі думаєш? — запитав Олег Крамаренко.

— Я в курсі, — хоча насправді цієї миті я менше за все думав про війну. — Але що тут надумувати?

— Свистіть учися, — засміявся дід Віктор.

— Ми й хотіли зібратися, щоб якось тебе, вас скерувати. Ми все-таки щось бачили в житті, щось знаємо.

— Дурне діло! — дід Віктор махнув рукою.

— А може, не дурне? Треба пробувати, треба діяти! — наполягав Олег.

— Не тратьте, куме, сили, спускайтеся на дно, — знов озвався Леонід Устименко.

— Рара, порадьте їм влаштувати ще одну революцію, — з невинною усмішкою сказав йому чоловік, який роздивлявся настінну карту Латвії. — Цього разу вона вже напевно й остаточно вирішить усі проблеми. Революція це взагалі панацея, а під час війни — панацея двічі!

— Не викай мені та відчепись уже зі своєю французькою! — чомусь раптом розлютився Леонід Іванович.

— Головне — не йди до розвідки, як Люня, — Марія Леонідівна обійняла Олега, — і стережися дівок, особливо німецьких. Та й тутешніх литовських теж.

— Це не Литва, а Латвія, — колюче вточнила Надія Полікарпівна.

— Можете не плутати його своїми порадами, — долучився до розмови Іґнацій Ґлова, б’ючи своїм польським королем даму Олексія Івановича. — Особисто я давно і незаперечно, на власному досвіді переконався, що з задніпровського краю, та й з переддніпровського теж, і з хамського люду ніколи нічого доброго не вийде.

— Ах ти лядська гнида! Я зараз тебе вдруге на палю наштрикну! — це Петро Устименко спершу хотів вихопити шаблю та розрубати навпіл опонента, однак шаблі не знайшлося, тому він піднявся, перекинув стола й рушив на Іґнація з кулаками. Дід Віктор, обурений тим, що йому не дали доїсти оселедця, жбурнув у бійку тарілкою. Дорогою до чиєїсь голови вона розкидала вітальнею шматки цибулі й бризки олії. З іншого боку летіло яблуко. Дзвенів посуд, сміялося піаніно.

Хтось кинувся рознімати, хтось допомагати, утворилося ціле людське звалище, до Балтійського моря на карті прилип шматок оселедцевої ікри, кіт перелякано втік углиб кухні, завищала сирена сигналізації.

— Ви чули? — гукнув дід Віктор.

— І справді, — Олексій Іванович захекано поправив брудну краватку, якою, схоже, його намагалися придушити, — здається, нам пора. А ти, Олежику, сам тут даси раду. Ну, й взагалі в житті якось розберешся. Не дитина вже.

На цих словах Приня підняла з підлоги недобиток латвійського традиційного полумиска, бризнула з нього рідиною — і, хоч я навіть не встиг запитати бабу Валю про переселення душ, а Олексія Івановича про те, розстріляли його таки чи вивезли, тлум моїх предків розчинився. Правда, не скажеш, що розчинився безслідно. По вітальні валялися стільці, уламки посуду, їжа, затоптані карти, зірвані з когось ґудзики, погнуті верлібри. Жолобком між плитками підлоги текло вино.

Із кухні визирнув кіт. Ми з ним зосталися самі.

У скляні двері вітальні з двору швидко загрюкали, і стурбований голос чітко, по складах, як для не зовсім повносправної аудиторії, промовив:

— Atveriet! Policija!

2015–2017,

Вентспілс—Київ—Житомир—Харків—Буча