Люди в гніздах

ЧАСТИНА ТРЕТЯ, де хоч переважно в тилу, а пострілюють Інженерна історія

#Крамаренки #Бутирські

СРСР, УРСР, Харків

— Як сука з цуценятами!

Фразу було адресовано Марії Леонідівні вже-Крамаренко, яка сиділа на ґанку з сином Олегом та дочкою Валею. А говорила це свекруха з обнадійливим іменем Надія. Олексій Іванович казав про неї так:

[1918 р.]

— Я ненавиджу свою матір, бо вона — кацапка.

Надія Полікарпівна народилася Бог відає де, росла нібито в дитячому притулку міста Рига, міста різкого, сонячного, холодного й красивого. Ходила вуличками, які щоразу так непередбачувано вигинаються і знову виводять не до, скажімо, театру, а до річки чи до автовокзалу, що ледь-ледь притулився над каналом і цим дуже смішить чайок. Каналом неспішно пропливають бобри…

— Який автовокзал? Які бобри? Тоді ще не було ніяких автовокзалів!

— Добре. А бобри були.

— І чому Рига? Псков!

— А бабця казала — Рига!

Які погляди мав мамоненависник Олексій Іванович Крамаренко? Значить, так: білим не співчував, росіян не любив, націоналістів теж, над «Просвітою» іронізував, якийсь час був у захваті від Троцького, але радянську владу терпіти не міг, влітку 1941-го пішов у «народне ополчення», готував рови і барикади для оборони Харкова, де жив уже мало не двадцять років (рови і барикади не знадобились), а з приходом німців став його обербургомістром. Заплутана історія! Та можливе розв’язання — у фразі, зроненій в одному зі спогадів про часи Другої світової: «Крамаренко, теж уродженець Єлисаветграда, згадував про своє знайомство з Винниченком». Чим не ключ? Чому б не бути йому справжнім, внутрішнім, а не формальним, винниченківцем, який щиро і ненатужно може поєднувати в собі геть протилежні й несумісні, як видається профанам, позиції, погляди, посади, кроки? Володимир Кирилович передає нам привіт зі свого білого капелюха, величезного, як Сіднейська опера.

НА ЦІЙ СТОРІНЦІ МАЛА БИ БУТИ ФОТОГРАФІЯ З ГОЛИМИ Й УСМІХНЕНИМИ ВОЛОДИМИРОМ ВИННИЧЕНКОМ І РОЗАЛІЄЮ ЛІВШИЦЬ НА ОСТРОВІ ÎLE DU LEVANT, ОДНАК ЦЕЙ ЗНІМОК ЗНИЩИВ ЕНЦИКЛОПЕДИСТ ВОЛОДИМИР КУБІЙОВИЧ, БО ХІБА Ж МОЖНА?

ЗАМІСТЬ ЗНИЩЕНОГО ДОКУМЕНТА МОЖНА, ЗВИЧАЙНО, ПОСТАВИТИ ФОТО КРАМАРЕНКА В СВІТЛОМУ ЛІТНЬОМУ КОСТЮМІ, У ПЛЕТЕНОМУ СТІЛЬЧИКУ ТА З НАПИСОМ «КРИМ, 1937», АЛЕ ЗАМІНА НЕ РІВНОЦІННА.

[1937 р.]

— Ну, розповісти, що я там їв? — щораз говорив Олексій Іванович після повернення до Харкова з чергового закордонного вояжу. Уже професор хімії, він постійно їздив як не в Рур, то до Іспанії, Франції, Польщі, Італії, плавав величезним кораблем до Америки й літав там на повітряній кулі. Alex Kramer — називали його там. А в Харкові, коли вояж закінчувався, Крамаренка викликали на профілактику, слідчий ставив стільця йому на ногу, сідав і питав стомлено:

— Що, Олексій Іванич, як діла за кордоном? Як поживає світова контрреволюція? Чи не піднімає голову, клята гідра?

По розмові зі слідчим Олексій Іванич неодмінно напивався до напівпритомного стану. Часом алкоголь будив натхнення — і професор садовив за друкарську машинку дружину, щоб диктувати їй свої одкровення у віршованій і прозовій формі. Після чого можна було й заснути — поки неподалік, на Основ’янському мосту їхній старший син Олег, тримаючись руками за поруччя, ногами відбивався від двох хлопців у таких самих кашкетах, як він. Жанрову сцену охайно оминав немолодий чоловік із недоглянутим білим газоном на голові. Чоловік озирався на бійку і на те, чи немає трамвая та перекручував, перевертав у голові рядки, йдучи кудись у бік залізниці. Його теж відвідало натхнення:

Олег — романтик. Вчиться на хіміка, пише вірші, малює, б’ється, знає кілька іноземних мов, має сто п’ятдесят любовних історій, може, навіть одночасно, носить перстеника з лірою. Ах! Бути б йому запеклим дуелянтом при якому-небудь імператорському університеті, грубіянити б професору з бакенбардами, труїтися через губернаторську дружину, бити п’яного купця, щоб захистити від нього його ж таки доньку, вагатися, чи не вступити в яку-небудь таємну організацію (за умови, що з неї вийде губернатор) та збирати найбільшу франкомовну бібліотеку в місті… Але от невдача — опинився Олег Олексійович у двадцятому столітті, та ще й у припорошеному пилюкою і червоними прапорами місті Харкові.

Не маючи особливого вибору, він пішов до інституту, де працював батько…

Парк Харківського технологічного інституту, в 1930-ті роки розфасованого на кілька інститутиків, видається створеним лише для одного: щоб поміж його дерев у формі літери «Вікторія» сходилися жінки й чоловіки (а інколи одностатеві пари чи ширші групи), можливо, пили вино, розповідали одне одному кумедні історії з недалекого минулого, сміялися, потім у найзагадковіший і непізнаний момент X торкалися взаємногарячих рук, начебто непомітно обіймалися, нарешті починали цілуватися, зливаючись у незбагненний вихор, щоразу той самий, щоразу геть різний. Одногрупник і одногрупниця. Однокурсники з різних груп. Наелектризований викладач і замислена студентка (шкода, але викладачок у технологічних вишах тих часів для студентів-хлопців було зовсім мало). Викладач і лаборантка чи й рідкісна викладачка. Серед цих останніх, до речі, можна було б наткнутись і на Олексія Івановича Крамаренка. Товариш професор на шостому десятку став віддавати меншу данину азартним іграм, і це, як підозрюють колеги по кафедрі, все завдяки новому захопленню — молодій викладачці, Наталочці Бершадській. Іще недавно він сміявся на її віражі: «Не залицяйтеся до мене!», а тепер уже не сміється, а навпаки, став якийсь серйозний. От чого б їм удвох і не вийти до парку з інститутських приміщень та не всамітнитися десь на Журавлівських схилах над річкою Харків?

Але ж чогось не йдуть! І решта так само. Майже ніколи не зустрінеш у парку поцілунків. Ніби не хочуть вони виникати під наглядом червоних псевдовізантійських стін старих корпусів і поки що елегантно-сірих новеньких, конструктивістських. Це, втім, не значить, буцімто в парку при Технологічному інституті бракує людей. Ні-ні! Їх тут купа, лиш зайняті вони іншими справами, сказати б, не сродними для цього місця. Одні готуються до іспитів, заліків чи лабораторних. Другі дуркують. Треті ж роблять серйозне діло — займаються громадською роботою. Двоє хлопців і одна дівчина (може, ще не все втрачено, га?). Рішуча довга спідниця, не менш рішучі широкі брюки, папіроси, папірці.

— Ой, товаришочки, не мудруйте, прийде зараз наш Колюня — і все розкаже, нащо вам оці драми розписувать? Як вирішить, так і виступимо.

— Андрію, ти сам слухаєш іноді, що говориш? Це ти такий активіст? Сидиш і чекаєш команди? А сам? Не хочеш працювати — йди геть, ми й самі впораємось.

— Елька, ну, ти теж не переборщуй. Андрій, може, пожартував.

— На любиш мене, Елько, так і скажи всім, а то — активіст…

— Не люблю, натурально! А за що мені тебе любити?

— Так, шановні, ми будемо писати заготовку чи ні?

— Точно. Андрій хай не відволікає. Отож… Студент Олег Крамаренко давно і міцно вибився з колективу нашої групи.

— Як це «міцно вибився»?

— А ми не твір тут пишемо на урок літератури в школу!

— Елю, ну справді, не дуже воно звучить. Давай — «безнадійно вибився».

— Гаразд.

— Ех, любить вона тебе, Гришо.

— От мовчи вже краще, бо зараз знову спочатку починати доведеться.

— Їдемо далі. Нас вразила розгульна, можна навіть сказати дрібнопанська поведінка Олега. Карти, безладні романи одночасно з кількома дівчатами, через що останні поробилися нещасливими…

— Ай, не можу! Поробилися нещасливими! Може, навпаки?

— Та пішов ти!

— Елю, але справді!

— Може, це Олег нашу Ельку теж «поробив нещасливою»?

— Замовкни, Андрій. Елю, ця фраза справді виглядає ніби з якогось буржуазно-націоналістичного роману, давай, вистачить і просто «безладних романів».

— Нещодавно нам стало відомо про хуліганську бійку на Основ'янському мосту за участю Олега.

— Да, кажуть, він там трьох ногами відлупасив. Такий форс!

— Це неважливо. Члени студентського колективу також неодноразово звертали увагу на колючі іронічні зауваження Крамаренка на адресу викладачів громадських дисциплін. І це — особливо у зв’язку з останніми викриттями і процесами над інтелігентами, що пішли проти волі радянського народу, — змушує запідозрити Крамаренка не просто у дурних жартах і хуліганських витівках, це змушує нас запитати себе, чи не маємо ми в особі Крамаренка студента з прихованими контрреволюційними поглядами?

— Або й неприхованими.

— Та ну, це вже занадто. Я б якось пом’якшив.

— Не треба, обійдеться.

— Нарешті, не можна обійти увагою і промовисту манеру триматись. Олег поводиться в стилі колишніх паничів, постійно випинаючись своїми богемними звичками, манерами, чужими робітничій більшості студентів, відволікає їх від навчання своїми малюнками та віршами і навіть носить на пальці перстень із лірою, ніби якийсь співець при графському дворі в часи клятої кріпаччини.

— Чи воно треба, оте про перстень?

— Яким треба бути ідіотом, щоб у наш час ходити на лекції про хімію з перстеником з лірою!

— А он і Колюня, зараз поредагує, Елю, твій роман з камеліями.

Коля, трохи старший від решти, стримано з усіма привітався та про щось на мить задумався.

— Колюню! То що в нас виходить зі зборами? От Елька накатала цілу історію про Крамаренка. А ти як? Обробив його? Буде каятись? Я люблю, коли каються, інакше мені й збори — не збори.

— Колю, подивися, ми чернетку виступу склали, пунктиром, так би мовити. Приблизно це виглядає ось як: Студент Олег Крамаренко давно і безнадійно вибився з колективну нашої групи…

— Ні, Елю, він уже назад безнадійно вбився.

— Що-що?

— Задній хід, кажу, не треба всього цього.

— Жартуєш? Ти ж сам його записав нам під першим номером! А дівки його? А карти? А перстень той собачий з лірою?

— Ти, дорогесенька, не все перелічила, дещо забула.

— Що забула?

— Папашу його, прохвесора Олексія Івановича. Він уже всі пороги там оббив, де треба, заступився за свого синочка — і тепер ні партком, ні деканат, ні ректорат, ніхто цього не підтримає, лише в мороку вліземо. Ні, обійдемось поки без нього, хай собі носить свого персня.

— Отак! А я вам що говорив? Полізли поперед батька в пекло. Лише час даремно вбили. Це все ти, Елько, тьху на тебе!

І справді даремно. Скільки всього цікавого могло б уже статися на цю хвилину, якби з самого початку вони не взялися писати чернетку, а відкоркували першу пляшку вина чи Абрау-Дюрсо! Може, хлопці б уже побилися через Елю, й переможець із нею б цілувався. Може, навпаки, вона зловтішно віддала б перевагу переможеному. Чи цілувалися б утрьох або по черзі? Ех, та що там… Змарнований день, змарнований парк, змарнована громадська праця.

Третій Райх, Військова адміністрація східних окупованих територій, м. Харків

[1941 р.]

Настала осінь сорок першого року, і на вулиці Харкова вийшли натовпи — похрустіти битим склом та подивитися на нову владу. А нова влада вирішила, що непогано би поставити на чолі куцого самоврядування окупованого міста людину без особливих амбіцій і впливів, але більш-менш знану. Чому б не професора Крамаренка?

— Німці будуть, німці будуть — от і добре!

— Ой, Валю, яка ти дурна, ти не знаєш, що таке німці.

— Та… Тільки як там Олег, Люня, в своєму Рубіжному, за фронтом? Не добитися до нього тепер.

На одному з будинків вулиці Сумської — звісно ж, як і про всі інші примітні будинки, про нього кажуть, що там був бордель — тепер з’явився жовто-блакитний прапор. В одному з кабінетів управи сидів обербургомістр Крамаренко. Нове життя! Він розлучений, в нього нова дружина, та сама Наталя Бершадська, в нього маленький тхорячий ніс і на піджаку значок із золотистим тризубом.

— Олексію Івановичу, ви знаєте, що вчворив Сліпченко зі своєю «Просвітою»? — до кабінету з обуренням забігає представник «дворянської партії» та починає шепотіти бургомістрові на вухо. Бургомістрові поки можна довіряти, можна з ним дружити, та й він же дворянин, хоч і не спадковий, а, подейкують, лише пер-со-нальний!

— Олексію Івановичу, вам не здається, що в тих дворян партійні квитки позаховані, й навіть не дуже далеко? — Це вже представник раптом вигулькнулого харківського середовища націоналістів, він теж має що нашепотіти.

— Тільки ви, пане обербургомістре, можете вжити належних заходів! — закінчує й свій шепіт представник мельниківської ОУН (а є якась іще? хто їх там до чортового батька розбере!).

— Добре-добре, вирішимо, йдіть, у мене відвідувач. Так, продовжуйте!

— Ось я й кажу, товаришу бобер…, вибачте, обербургомістр, що в нас у школі нема ні зарплати, ні їжі для учнів і вчителів, ні нових підручників. А вчити ж треба дітей, уявляєте, що буде, як їх тепер залишити на вулиці?

— Уявляю-уявляю, талонів я вам спробую знайти, але на нормальну роботу школи поки нема дозволу військового командування. Я намагаюсь, але, але, але…

[1942 р.]

Життя кипить, як забутий на пічці зелений борщ, німецькі вивіски на тьмяних дверях час від часу змінюються, їхній людський вміст і матеріал то перетасовується, то кудись зовсім зникає. «Таємні пружини Олексія Івановича» пострілюють із м’яких диванів у високих кабінетах, але без особливих результатів. Найкраще, що налагоджено в місті — торгівля недопалками. Решта справ або розбігаються водою з розчепірених пальців, або гальмуються й прямо забороняються німцями. Заступник Вітухів хитає вітами, заступник Кублицький кублиться, старий священик Теофіл хоче стати патріархом. Березень. Малесенькі харківські річечки запускають такий вітер, наче б у них хтось повідчиняв кватирки. Скоро в Олексія Івановича буде ювілей — 60 років.

Із наказу № 24/5-6 від 9 березня 1942 року

П’ятий місяць уже над вільним містом поруч з переможним германським прапором майорить наш рідний жовто-блакитний український прапор як символ нового життя, нового відродження нашої неньки-батьківщини. Але, на великий жаль і сором до всіх нас, українців, ще й досі залишається де-не-де ганебна більшовицька спадщина. З великим соромом до всіх нас та з цілком зрозумілим гнівом українського людства трапляється чути по деяких установах, навіть у районових управах, розмови російською мовою з боку урядовців, які нібито соромляться своєї рідної мови. Сором за це тим, хто стає вільним громадянином звільненої батьківщини. Ганьба і не місце з нами тим, хто цурається своєї рідної мови. Ми не припустимо, цього не мусить бути. Тому наказую категорично заборонити будь-кому з урядовців розмову російською мовою в службовий час в установі!

На чортовому березневому вітрі особливо хвацько поспішають прапори на Міській управі, але з колабораційної газетки «Нова Україна» вже наказали зняти тризуб. Серед яскравих паперів, підписаних Крамаренком, — і звіти про виселення євреїв з їхніх квартир, і заборона виходити з міста без дозволу…

Одного з таких березневих днів Олексій Іванович прийшов у гості до колишньої дружини та доньки. Буквально над парканом двору злітає закрита при червоних Трьохсвятительська церква, яку ще називають Гольдбергівською на честь вихрещеного купця. За бургомістрового сприяння її нещодавно знову відкрили, і дзвони тепер упевнено перегукуються.

— Валько, приємно все-таки, коли знову дзвонять.

— Ти ж наче завжди був атеїстом!

— Доню, я атеїст, але мені звук приємний, атмосфера.

— Атмосфера… А я церкву не люблю, стоїш, усі там на тебе дивляться.

— Слухайте, може, ви все-таки переберетеся на Пушкінську? Муша! Що тут сидіти? Ще платити цим. Я знайду квартиру, там є дещо, га?

— А хазяї?

— Евакуйовані всі, там партійне начальство жило з євреями.

— Ні, непевно це якось… мало що… не хочу в чиюсь квартиру, куди потім вертатися, якщо що.

— Вертатися! Думаєш, червоні назад прийдуть?

— Всяко буває. Та й хтозна, евакуйовані євреї чи твої німці з ними щось зробили, люди різне кажуть.

— Зрозуміло. Вовків боїшся — в ліс не підеш. Моя справа запропонувати, твоя — відмовитися.

— Па, а як там твої таблетки для потенції? Діють? Твоя стерва задоволена? — це знову Валька.

— Валю! — обурюється Марія Леонідівна.

— Прекрасно діють. Біжки забігаю на шостий поверх, зауважте, у шістдесят років. Машина тобі, Валько, потрібна завтра?

— Потрібна. Позловживаю твоїм становищем.

— Позловживай. І напиши про це в газету. Або в журнал. У нас видається. «Український за-а-а-а-а-сів», — Олексій Іванович глибоко позіхнув, — вірші, статті, мрії про уряд Винниченка… Пам’ятаєш, Валю, ми тебе Кирпатим Мефістофелем називали?

— Мені це нецікаво.

— А газетка наша цікава? Бачу, номер лежить. Що там у нас пишуть? Хороше ж пишуть! Дивіться. Тобто слухайте.

В кінотеатрі ім. Шевченка демонструється нова кінохроніка і фільм «Між Гамбургом і Гаїті». Кінохроніка дуже цікава. В ній відбито останні події на Східньому фронті — боротьбу за Північний Кавказ. Перед очима глядача — знову грандіозні бої. Спалене, поруйноване Ворошиловське. Ось німецькі частини переправляються через Кубань. А ось перші ознаки того, що переможна армія вступила у ворота Азії: верблюди. Німецькі піхотинці дуже швидко освоюють цю тварину, здобуту серед трофеїв, і пересуваються вперед, зручно вмістившись на верблюжих горбах, —

Кількома яскравими штрихами показано в хроніці й життя Західньої Европи. Спокійним, урівноваженим і повнокровним життям живе Берлін з його розкішними парками, басейнами, міською залізницею. В Данії відбулася сільсько-господарська виставка. На екрані — чудові породи свійських тварин, що ними в усьому світі славиться Данія. А от старовинний Відень з його суворими готичними будівлями. Скрізь людно — схвильовані маси народу стежать за вельосипедними перегонами, що відбуваються на вулицях міста. Беруть участь команди кількох націй Европи. Перемогу здобуває німецький спортсмен. Бадьорим, повним енергії життям сповнена нова

на цьому мерехтливому блискучому тлі відбувається драма жінки, що покохала, але не може поєднатися з коханим через людські пересуди, підшепти і брехні. Драма глибока і тонко виконувана актрисою. Фільм, безперечно, буде прихильно зустрінутий нашим глядачем.

— А? Як сказано!

— Припини читати цю дурню!

— Тоді хвилинка поезії. Ти, Валю, Блока любиш? Тут трохи слабше, ну, суто технічно, але теж щось! Хоча ні, корабель, це вже Рембо…

— Хм, автор — якийсь Л. Топчій. Цікаво, хто такий, де вони в редакції знаходять усіх цих персонажів?

— Отож! Переїдь туди до вас і живи в цій гидоті, а потім сам знаєш хто вернуться — та відповідай за це все.

— Ну, нехай. Піду я тоді. Кланяюсь і цілую ручки.

ІЗ ІНТЕРВ’Ю РЕСПОНДЕНТА А. D. ДЛЯ ГАРВАРДСЬКОГО ПРОЕКТУ ДОСЛІДЖЕННЯ ТЕРИТОРІЇ СРСР.

Kramarenko? I knew his daughter. They were Ukrainian separatists. He was removed as early as the winter of 1941-42, and was replaced by Semenenko.

[1974 р.]

У кабінеті за великим і важким письмовим столом сиділи жінка з чоловіком. Жінка в бордовому, чоловік у синьому. У візочку сміялася кількамісячна дочка, в об’ємному кріслі заплив глибоко в сон бородатий дід. До кабінету залетів крилатий лев і поклав перед парою голубеньку папку. Вклонився та вилетів.

— Зачекай, віснику! — сказала жінка. — Ця істота тут?

— Чекає в коридорі в живій черзі, о володарко!

— Іди.

І вона розгорнула папку. Чоловік тим часом крутив скляну кулю з зірками і планетами всередині, всміхався, а потім заговорив до жінки.

— Якщо ти перша розкрила папку, то негоже мені тіснити тебе, щоб ми влазили двома носами, як два сонця в одну планету, — і він показав на свою скляну кулю. — Давай краще ти просто розкажеш мені найголовніше. А за це я займуся наступним відвідувачем.

— Негоже! Хитрун із тебе ніякий, мій рокований супутнику! Тобі просто ліньки працювати, ніби смертному, котрий хоче поласувати кожною спокійною секундою. Але мені не шкода погортати цю теку за тебе.

— Коли ти кажеш слово «тека», я розумію, що наш відвідувач письменник, і напевно ж письменник український.

— Поет. Народився він там, але потім після різних поневірянь жив у Татарстані.

— Як звати?

— Топчій Леонід Іванович.

— Уже нецікаво.

— Нічого не вдієш, серед творців, яких пересилають до нас, завжди є ось такі люди — вони справді не видаються цікавими. Та дещо цікаве в цьому чоловікові є.

— Наприклад?

— Наприклад, смерть.

— Сподіваєшся зацікавити чи хоча б здивувати мене смертю? Того, хто завідує смертями шість годин на добу? Присягаюся, навіть божевілля здається мені трохи цікавішим.

— Це — смерть під колесами машини витверезника. Причому загиблий п’яним не був.

— Ха! Справді, на якусь мить мені стало весело, — і він поцілував їй руку. — Продовжуй, я починаю вірити в цю людину.

— Тут Радянський Союз.

— Я знаю. Якщо добре зануритися, там іноді буває дуже навіть мило.

— Отже, Радянський Союз і поезія.

— Яка?

— Російська і українська. Трохи в дусі Єсеніна, а ще Корнілова, Свєтлова, всієї цієї окопної правди.

— Може, почитаєш щось?

На звуки вірша загулила і засміялася дитина у візку.

— Дякую, далі не треба. Це який рік?

— Сороковий.

— Ммм. Що війна?

— Не евакуювався, лишився в Харкові.

— І?

— Писав у місцеву окупаційну газету «Нова Україна» вірші, наприклад, фейлетон «про жидів» під назвою «Корабель».

— «Корабель»? Чудово!

— Потім повернення попередньої влади — і строк десять років.

— Не так і багато.

— Справді.

— Але цікавіше, які він потім вірші писав? Сподіваюся, про радянських солдатів?

— Звичайно! І ще про жахіття окупації.

— Читай! Люблю справжніх майстрів — і вашим, і нашим.

— Чудово! Давай іще?

— Бачу, ти розсмакував. Слухай ще таке.

— Іще краще! Але надто довго. Досить, дякую!

— Може, тобі ще сподобаються назви його книжок: «Живу не для себя», «Моя золотая осень», «Разговор с читателем».

— І справді. А потім машина витверезника?

— Саме так.

— Що ж ми маємо йому присудити, що вділити?

— Мій друже, серед різних теорій, які стосуються буття смертних після їхньої смерті, є й така, відповідно до якої, кожному буде…

— О, тільки не треба більше цитат, благаю тебе! Я все зрозумів. Кожному за вірою його. Хай буде так. Клич вісника!

І жінка неочікувано гучно засвистіла. До кімнати слухняно влетів крилатий лев.

— Слухаю, володарко.

— Ні, віснику, цього разу послухай мене, — всміхнувся чоловік. — Настала черга попрацювати мені. Присуд я пишу на цьому папері.

Він дістав папір і почав писати на ньому білою авторучкою з блідо-зеленим ковпачком та промовляти кожне написане слово.

— Топчію Леоніду Івановичу присуджено звання кандидата в члени Пекельно-Райської Спілки Письменників. Про рішення стосовно прийняття в члени та скерування в пекельну або райську секцію буде повідомлено після відповідного засідання правління Спілки. Час засідання наразі невідомий. Очікуйте спеціального повідомлення Нашого вісника. Орієнтовний час очікування — 432 земні роки.

Жінка дзвінко засміялася. Вісник схилив голову та промовив:

— О, мудрий володарю!

— Не відняти, не відняти…

— Скажи, володарю, якщо він запитає, де чекати йому на подальші інструкції, що йому відповісти?

— Нехай звернеться… Ні, скажи краще, що це не до нас. Ні, ще краще, скажи, що в нас — обідня перерва! Іди!

І жінка поцілувала чоловіку руку. Він відповів із жартівливим докором:

— Моя подруго, ти вивела мене з чиновного трансу, хіба можна робити це так різко і несподівано?

Дитина засміялася та розбудила бородатого діда. Він кліпав у кріслі очима і задоволено не розумів, де перебуває.

Харків

[1942 р.]

Травневі вечори ще холодні, як холодильники. Їх можна назвати холодільниками сонця, оспіваними ще одним поетом Андрієм Чужим. Примерзав і дрімав на своєму посту поліцай. Примерзав танк до бездоріжжя. Примерзали пелюстки, що осипалися, до тоненьких дощок садків приватного сектору. Примерзає темрява до вишневих дерев. У цьому нічному світі безмежно затишної та загрозливої вулиці Полтавської наткнулись одна на одну дві постаті.

— Тьху! — сказала, ніби перепрошуючи, одна.

— От уже! — не менш доброзичливо-вибачливо відповіла друга.

— Лидя?

— Шурка, а що ти тут робиш?

— Та так, прийшла от, добрела.

— Ти ж із нашими евакуювалась?

— Евакуювалась, та недоевакуювалась.

— Дивись, як би тебе тут не того, — занадто вже хитро і турботливо сказала Лидя, майже не залишаючи сумнівів щодо причин потенційного «того».

— А я що? Мене он і перевіряли вже у Чугуєві. Жінок, біженців не «того».

— Добре, якщо так. Щасливо тоді, я побігла, чекають уже.

— Підожди, не знаєш, Крамаренки зараз тут?

— Та тут, де їм дітися?

— Усі разом?

— Ні, батько ж від них пішов. Олег — не знаю де, в наших десь. Валька от, чоловік її Женя, ти ж застала його вже. Й мати, хворіє.

— А батько де?

— Чорт його знає. В управі, мабуть. Чи ти й це не знаєш?

— Знаю. Добре, спасибі, бувай.

— Ага.

Зранку Шура Іванцова виглядала вже значно безсумнівніше, не нипала закапелками, а у звичайнісінькому легкому весняному пальтечку йшла собі через Поділ у центр міста. Непомітно роздивлялася німецькі вивіски й таблички. Німці наставили по Харкову мільйони вказівників із напрямками на різні міста і містечка, куди раптом могло знадобитися потрапити будівничим шибениць Нової Європи — від Полтави до Змійова. Ходив трамвай. Продавалися недопалки. Невеселі люди потроху оговтувалися від зимових недоїдань. Вулиця Сумська, як завжди, піднімалася вгору під своїм кутом. За кожним поворотом стояла людина у величезній кепці й стежила за Шурою.

В Управі вона поцікавилася, як потрапити до бургомістра Крамаренка.

— Якого бургомістра? Він давно вже не бургомістр!

— А хто?

— Семененко.

— Ні, я… я хотіла спитати, де тепер служить Олексій Іванович.

— Наукова управа. Будь ласка, другий поверх, вісімнадцятий кабінет.

— До котрої приймає?

— До четвертої.

— Тоді я пізніше зайду. Дякую!

Бона сиділа у мікроскверику навпроти Управи. Скверик цей утворювало заглиблення в будинку, відомому в народі під назвою «Саламандра». Посеред нього стовбичило щось на зразок колишнього фонтану. Саламандри, вимащені зеленим цементом, тихо повзли стінами, на даху стирчала мертва бетонна будка невідомого призначення. З неї можна було би стріляти по Управі, та в цьому не було ніякої потреби. Шура позирнула на годинник. Вулицею, запізнюючись, швидко пробігла тінь хмари. Нарешті з дверей вийшов невисокий міцний чоловік, ледь не повернув за звичкою ліворуч, а потім пішов праворуч. Ха! Простий співробітник управи, хто тепер за ним сильно стежитиме?

Шура наздогнала його на повороті коло тролейбусного парку.

— Драстуйте, Олексію Івановичу!

— А, привіт!

— Як поживаєте?

— Потихеньку. Працюю, наукою займаюся, якщо це слово можна до наших умов застосувати. А ти ж наче була евакуювалась?

— Наче. А от тепер тут.

— Цікаво…

— Я тут, і в мене для вас дещо є.

— Ха-ха, якщо ти з подарунком, то я більше не бургомістр, знаєш?

— Уже знаю. Але подарунок все одно хай буде.

Вона дістала з бездонної кишені пальта складений аркуш. У тій кишені, здається, могла би спати кішка.

— Це лист від вашого сина Олега.

— Он як? Тепер ясно, звідки ти повернулась. І де він, Олег?

— Коли писав, був в Енгельсі. А тепер не знаю, самі розумієте, час такий, люди швидко рухаються, прибувають, вибувають.

— Сподіваюся, ти дозволиш мені прочитати вдома, самому.

— Ну що ви. Я вам зовсім не нав’язуюся. Тільки потім я би поговорити з вами хотіла.

— У цьому не сумніваюсь.

— Ага. У мене пропозиція буде.

— А ти не порушуєш інструкцій, що так наперед мені її оголошуєш?

— Порушую. Та я нічого й не сказала. Не оголосила.

— І то правда. Тільки я все зрозумів.

— Ну, дивіться, вам же вибирати.

— Вибирати. Є з чого. Не вмер — так здох.

— Усім важко. То що, зустрінемося завтра? Ви можете?

— Можу. Давай отак само після роботи. Хоча про відповідь, певно, й так здогадуєшся, вона доволі категорична.

— До побачення.

[26.VIII.1942 р.]

А вже спекотного серпня знайомий інженер перестрів Олексія Івановича на вулиці. Той якось навдивовижу інтимно прогулювався з гестапівцем, ледь не під руку. Привітались.

— А куди це ви? — багатозначно спитав знайомий інженер.

— Я, як той діккенсівський папуга. Пам’ятаєте? «Їхать — так їхать».

— Пам’ятаю-пам’ятаю, Олексію Івановичу. Що ж, хай щастить!

— От спасибі.

І справді діккенсівський день стояв над містом. Багатьох папуг місцевого самоврядування вели кішки вулицями в бік кліток. Напевно ж, був сьогодні й хто-небудь, хто б вирішив утілити іншу цитату британського класика: «А от і я, — як казав хтось, падаючи з десятиповерхового будинку».

До Валі, що задумано йшла майданом, долучилася ще одна постать, але це не зашкодило Валі й далі рухатися та поводитися так, ніби вона сама.

— Доброго дня, — не витримала постать.

— Доброго.

— Валеріє Олексіївно, я хотіла з вами поговорити.

— Пані Бершадська, нам з вами нема про що говорити.

— Не треба так, Валю, ми як жінки маємо зрозуміти одна одну. Тим паче, коли ваш батько потрапив у гестапо, а я, вибачте за очевидні подробиці, чекаю від нього дитину. У нас спільна біда, хіба ж ні?

— У мене з вами нічого спільного нема.

— Ви ж доросла людина.

— Особливо після того, як я чула, що саме ви приймали ті хабарі, в яких тепер обвинувачують його!

— По-перше, я от, наприклад, не знаю, в чому саме його там звинувачують, а по-друге, мені якраз доводилося чути, що мішки з провізією возили не куди-небудь, а до вас, на вулицю Полтавську!

— Ха! Ішли б ви собі своєю дорогою, пані Бершадська.

На Оперному театрі бадьоро розташувалися кілька афіш. Більшість із них, з написом «Nur für Deutsche», не викликали особливого ажіотажу, а от біля однієї, без такої позначки, скупчилися кілька людей. На афіші була намальована жінка з усмішкою, що мала би здаватися загадковою. Також скидалося, що, відповідно до задуму художника-оформлювача, жінка повинна нагадувати узагальнений образ німецької націонал-соціалістичної блискучої кінозірки, але була для цього занадто чорнява і недостатньо блискуча. Ніби єврейська шпигунка-партизанка в берлінському кабаре. Під животом шпигунки містилися гордовиті літери —

ВИСТАВА ДЛЯ ВСІХ ГРОМАДЯН

ВИНОВА КРАЛЯ

П. Чайковський

опера на 7 картин

початок об 11 год. ранку

Потенційна публіка жваво обговорювала майбутню виставу, надто ж її назву.

— Значить, «Винова краля». Олю, ти в нас найрозумніша — поясни, будь ласка, що це означає?

— Ай, ну тебе!

— А то кралю я бачу, а вина щось нема.

— Ну, за вином іти не дуже далеко, є тут дворик на Римарській.

— Якщо ти це вином називаєш…

— Вино — не вино, та продає його справжнісінька краля.

— А ось мене б зараз більше зацікавила риба.

— Яка ще риба?

— Риба і є риба. Наприклад, смажений карась. Чи уха зі щукою, а під неї грушевий квас. Поїсти — і в карти! — чоловік показав на позначку масті над головою намальованої жінки.

— Не трави душу, гадюка така, тут усі голодні й ніякої ухи вже триста років не їли!

— Ви, я бачу, тільки назву помітили, вузькочолі люди. А мені цікаво, що початок вистави об одинадцятій дня. Знаєте, що це означає? Це означає, що практично рівно опівдні Ліза заспіває: «Уж полночь близится, а Германа все нет, все нет!».

— Схоже, ти таки розумієш, що таке «Винова краля»! Який же ти зрадник!

І люди при афіші засміялися з виглядом знавців, якими вони, за великим рахунком, і були.

Валя озирнулася на них, але навіть не всміхнулась, а лише похнюплено пішла далі.

Дощ легенько бив прутиками видовжені спини струнких вікон і залишав сліди побиття. Чоловік за столом замислився, як собака на човні, поклав долоню на папір і мовив:

— Герр Крамаренко, вас обвинувачено в хабарах і розкраданні провіанту в умовах прифронтового міста.

Або ні, було все ще сонячно. Гілки з листям за вікном шукали, де б їм зіграти щось на роялі.

— Герр Крамаренко, вас обвинувачено в зв’язках із більшовицькою розвідкою і партизанами. Зокрема, з вами на зв’язок виходила розвідниця Олександра Іванцова, про що нам відомо до-сте-мен-но.

Можливо, зрештою, був уже вечір. Недалеко падали бомби та стрибали у воду дівчата.

— Герр Крамаренко, за вашими клопотаннями з ув’язнення на Холодній горі випустили кількох небезпечних осіб, є свідчення про переховування євреїв.

Задовго та безапеляційно співав голуб.

— Герр Крамаренко! Ви підробляєте офіційні документи! Ви фальсифікатор!

Сонце сховалося на горищі будинку напроти.

— Герр Крамаренко! Ви зв’язалися з групою українських націоналістів. Це, як ви знаєте, ворожа група, її оголошено поза законом, і вас буде знищено!

Коли нещодавнього бургомістра виводили на розстріл, він мав переляканий вигляд і був схожий на рудого тхора — так написали автори радянської книжки «В кублі зрадників», а хіба є підстави їм не вірити?

Коли його повели до евакуаційного поїзда в бік Полтави, то, ніби між іншим, пояснили вирок:

— Ув’язнення до кінця війни.

…Щоденники середини двадцятого століття — коли їх написано синім кольором, то він густий, ніби синя кров. Коли червоним — це вицвілий кармін для тодішніх губів. Коли простим олівцем — це лютневе роз(с)тавання снігу. І ще ці маленькі, одноманітно нахилені літерки…

Зі щоденника Валі:

Заходила Е. та сказала, щоб ми поминали батька. Каже, його розстріляли німці перед своїм відходом із Харкова. Але говорила з огидними недомовками: мовляв, минулого разу ви не хотіли на цю тему розмовляти, а тепер не хочу я.

(…)

На роботі кажуть, що батька німці вивезли до Польщі. Нібито так сказала його стерва Бершадська.

КАДР ІЗ МАЙБУТНЬОГО. 1970-ТІ РОКИ, УРСР

Чоловік у формі розправив плечі так, що аж кістки захрустіли, а людина з другого боку столу винувато всміхнулася.

— Ну шо, Володька, почитали мы (то есть, хто надо) вашу рукопись. Вобщем нормально, но, конечно, есть замечания, там, смотрите, красным карандашом. Название не знаю, товарищам вроде нравится, а мне как-то… «У кублі зрадників» как-то дэбэло звучит, не?

Співрозмовник лише знизав плечима.

— Ага, и еще, если уж затронули, как говорится, этот вопрос. От есть у нас тут такой отрицательный герой — бургомистр Крамаренко. Прописан ясно, на высоком идейно-художественном уровне. Дрянь и тряпка. Но я не пойму вашей, товарищи писатели, метафоры. Он у вас там сравнивается, сравнивается, сейчас гляну… ага, «рудий тхір». Шо это такое? Шо за тхир? Это ж наверно дети будут читать, надо понимать?

— Тхір — це хорьок.

— Ах-ха-ха! Хорек? От это да. А почему хорек? Ерунда какая-то.

— Хорьок — він боїться всього, знаєте, як і той посіпака.

— Ой, ладно, делайте, как хотите, мне в принципе этот тхир не мешает, хай будет, но странно, странно выглядит.

І потім цілий тиждень у якісь моменти він раптом зупинявся, привідкривав рота, зліплював ним дурну усмішку й тихо мурмотів.

— Тхир… Тхир… Тхир…

А ще за півроку книжка вийшла друком, і чоловік у формі, звісно, не перечитуючи її повністю, деколи самозабутньо гортав сторінки в пошуку чарівного слова «тхір». Причому йому здавалося, що епітет «рудий» лише заважає, підсвідомо хотілося його вирізати. Чого він не здогадався зробити це раніше?

Минулий рік забрав і в мене, і в мого чоловіка Жені батьків, — писала Валя у щоденнику. — І ще я не бачу більше в дзеркалі рум’янцю, що завжди був на моїх щоках. Зате не дають спокою маленькі дитячі ручки, постійно ввижаються.

[1943 р.]

…Батько Жені, Федір Бутирський, з полегшенням ліг у поле, залишивши нарешті в спокої свої сани, якими він віз міняти речі на їжу по селах. Мінка при німцях ніколи не була заняттям надійним, зрештою, вони могли просто не випустити з міста чи арештувати. Або й стрельнути для профілактики.

На поснулого Федора дивились інші учасники обмінних операцій, у яких сьогодні виявилося більше сил. Так, цього діда, який ще поки трохи Дід Мороз, але скоро стане сніговиком, іще потрібно запам’ятати та переказати про нього родичам. Потім чиясь рука дбайливо і ніжно вийняла з твердих воскових пальців шворку від санчат, бо ж мінка триває, скільки б людей не залишилось у полях.

[1933 р.]

Чи це часом не десять років відтоді, як померла його дружина Анна? Тридцять третій рік, запаморочений від успіхів, п’яний, усміхнений тиф ходив тоді у парі з голодом і цілував у лоба обраних і призначених. Знерухомлені подією, сиділи на стільцях худий підліток Женя і дві його сестри — Надя і Галя — з хвацькими бровами та гострими поглядами. Хустка, що перев’язувала обличчя мертвої мами, нагадувала хустини, в яких були ті жінки, які залишали на запилюжених вулицях Харкова своїх немовлят, сподіваючись на добру волю української рулетки…

Тоді ж у травні на заняття з української літератури в хімічному технікумі, де навчалася Валя, вчитель прийшов в особливо урочистому настрої. Він був маленький, смішний, у піджаку, схожому на зіпсуту сіру цукерку. Поглянув на свою невдячну аудиторію, зітхнув, поглянув угору.

— Шановні студенти, сьогодні особливий день. Трагічний. Стало відомо, що застрелився Хвильовий!

Першу секунду в приміщенні було тихо, потім пішла реакція. Вона виявилася в одному слові: «Хто?». Слово «хто» досить довго і безуспішно блукало партами. Жодна людина, крім учителя, не знала ніякого Хвильового. Окремі студенти намагалися пожартувати про скасування заліку з такої нагоди, але, побачивши відчайдушний вираз обличчя вчителя, затихли.

Про інцидент Валя згадала вдома, за вечерею.

І запитала батька:

— Сьогодні в технікумі сказали, що застрелився Хвильовий. Ти такого знаєш?

Олексій Іванович перезирнувся з Валиним братом Олегом і з Марією Леонідівною.

— Знаю.

— І ти думаєш, що цим мені щось пояснив? Хто це?

— Письменник.

— Чому він застрелився? Через нещасливе кохання?

— Ні, Валю, він застрелився з політичних причин.

— Але, тату, — втрутився Олег, — для офіційного некролога причина, яку запропонувала Валька, мені здасться дуже навіть доречною.

— Застрелився на знак протесту. Але яке це вже має значення тепер? І взагалі, менше знаєш — краще спиш. Не будемо про це. Всім дякую, було дуже смачно, а нам з Олегом треба відійти в кімнату на невеличку, хм, чоловічу розмову.

Батько і син статечно підвелися з-за столу й пішли до другої кімнати, зачинивши за собою двері. Почулася тільки перша репліка:

— З такими новинами літературного життя, мабуть, треба припиняти називати Валю Кирпатим Мефістофелем…

[1943 р.]

— Валька, ти шо, заснула? Марш на платформу! — засміялася Лидя.

На відкритій платформі на них чекало кілька молодих озброєних німців.

— Погодились узяти до Кочубеївки! Там мінка нічогенька.

— Ага! А не будуть чіплятися? Ти ж мене знаєш, по морді заїду, буде нам усім.

— Валько, я тобі сама перша заїду, — авторитетно заявила третя дівчина, Катя.

— Дай Боже нашому теляті та й вовка з’їсти. А взагалі, я ще як малою була, мама, коли почує крики з вулиці, завжди казала: «О, або Валька когось б’є, або Вальку хтось б’є». То з’ясуємо в дорозі, хто кого.

Поїзд рушив. На їхній відкритій платформі, звісно, віяли жахливі зимові вітри, тож усі куталися якомога глибше, продовжуючи жартувати одне до одного. До Валі нахилився німець, трохи тривожно всміхнувся і сказав:

— Мене звати Ганс. Сподіваюся, ваші подруги так сміються з нас?

— Дуже приємно. Ні, подруга жартує з мене, — невпевнено відповіла німецькою.

— Мабуть, ненадійна ваша подруга!

— Так! — рішуче відповіла Валя. Бо Лидя німецьку знала поганенько, та й подругою, власне, не була.

Солдати намагалися спілкуватися з дівчатами, і якби в цій місцині справді були партизани (про яких попереджали листівки на стінах і про яких було написано на грудях повішених мирних мешканців, що гойдалися собі на балконах Харкова), вони легко могли б скористатися такою неуважністю та вчинити напад. Колія потроху вигиналася в бік Полтави.

— А куди їдете ви? — сконструювала фразу Катя.

— Полтава! — відповів один із солдатів. — Після успішно виконаного завдання зі знищення партизанів, жидів і їхніх посіпак.

— А! Польтова — страна чудова! От би нам туди. Кажуть, там продуктів хоч задницею жери.

— Сама нею й жери. Хоч би до Кочубеївки спокійно доїхать.

Тут є один поворот, на якому, коли їхати з Харкова на Полтаву, поїзд завжди так нахиляється, що, здається, зараз упаде. Зимове сонечко ще спускалося драбиною, але було видно: драбина дуже непевна, ще якась мить-друга, і воно впаде.

У Кочубеївці дівчат зсадили, німці рушили далі.

— Досидимо до ранку, а там базарчик буде, щось і наміняємо! — переконано озвучила загальний план Катя. — Ходімте у вокзал.

І вони наповнили стару порожню будівлю птахами голосів, що збивались у зграї під стелею.

Посеред ночі вокзальні двері відчинилися. Зайшли ті самі солдати, з якими вони їхали сюди.

— О! Ви вернулися?

— Так, нас відправили сюди до самого ранку. Буде не так нудно, правда, дівчата?

У німців виявився самогон.

На другій годині Валя зняла руку Ганса зі свого коліна. Лидя запустила в їхній бік одночасно зляканий і суворий погляд.

— Шкода, Валеріє, але я ганятися за вами не буду. І, якщо ви така нудна, вам, напевно, доведеться, вийти з приміщення, ви нам заважатимете, та й для вас наш спосіб розважитися може виявитися занадто скандальним, — ретельно і церемонно розставив акценти Ганс.

— На здоров’ячко! — Валя встала, вдяглась і вийшла геть.

— Вона ж замерзне, — невпевнено пробурмотіла Катя.

— Нічого, захоче — вернеться, це легше легкого, хай тільки попроситься.

До самого ранку вона міряла кроками тиху станцію, і мірка швидко погубилася. Спав чорний паровоз. Козячими ріжками стирчали на п’єдесталі ноги розбитої радянської статуї. Неначе коза з’їла траву-невидимку, але та ще не встигла подіяти до кінця. Й оце «не встигла» тривало і тривало. Нарешті вокзальне кохання закінчилось, і дівчата вийшли на перон.

— Пора би вже, — закурила Лидя.

— А я кажу, нікого не буде, — задумливо сказала Катя. Обмінного ентузіазму в них уже не лишилося. Схоже, німецькі солдати щось їм подарували, окрім імовірних венеричних хвороб. Валя майже нічого не говорила. Хоч і говорити не було чого. Ставало ясно й так: базару тут сьогодні не буде, ні поміняти, ні купити нічого не вийде. Залишалося чекати потяга в зворотному напрямку.

Зі щоденника Валі:

Сьогодні в їдальні на роботі Петро запитав мене, чи вірю я в дружбу між чоловіком і жінкою. Я відповіла, що так, тільки от така дружба зазвичай переходить у кохання. На це він сказав, що так може статись і з нашою дружбою. Якось я зізналася йому, що вірю в переселення душ, і він, як виявилося, теж! Віра мрійників і романтиків, дивовижно, що він її поділяє. Інколи я замислююся, як було би, коли б я вийшла заміж не за Женю, а за Петра. Підозрюю, після ознайомлення з усіма закутками його душі, мені б стало так само порожньо і нудно.

Коли поверталися з Петром із їдальні, Лариса сказала, що я кокетка. Насправді я інвалід кокетства, але ще дещо можу.

Ідея була проста, дивно, що раніше до неї не додумалися. Зробити апарат і продавати самогон! Для початку малий риночок тут же, на Заїківці, за поворотом від Полтавської. А там побачимо. День на пошуки інгредієнтів. Кілька днів на виробництво самого апарату. Інженерне подружжя! І Валерія, і Євген — випускники Технологічного інституту.

Пішло. Нездоровим шлунком апарат тихо почав виробляти рідину і запах.

— Тільки ж чи купить хтось? І без нас он скільки людей торгують…

— Не зли мене! Не хочеш — не роби.

Вони ще раз по черзі зайшли до кухні, кожен щось поправив, вийшли.

— Я взагалі ніколи не робив апаратів, — щиро зізнався молодий чоловік.

— Я теж.

Саме цієї миті з кухні вилетів звук вибуху. Женя і Валя побігли, перекидаючи дрова, відра. Апарат димів, кілька тарілок лежало на підлозі, а головне — вікно було підбите так, мов у нього хтось неґречно вийшов.

— Отак! Інженер!

— Та інженерка.

— Щоб ти здох, — звернулася Валя до колишнього апарата одним із своїх улюблених прощань.

— Він уже, — відгукнулася хвора Марія Леонідівна зі своєї кімнати.

Валя відштовхнула чоловіка та вийшла надвір, тихо сказавши щось нерозбірливе, але явно зі словом «інженер». У дворі вішала білизну на мотузки Катя.

— Ви здуріли там?

— Не твоє діло.

— Оце зараз прийдуть німці з обшуком і побачимо, чиє.

— З яким ще обшуком?

— Недомобілізованих на окопи шукають. На Батуринській уже були. Риють чоловіків, які ховаються — і в гестапо. — Катя урочисто й багатозначно подивилася в бік кухні.

Валя схопилась одразу, забула слово «інженер», побігла та запхала Женю в підвал.

— Ой знайдуть, — прокоментувала це Катя. — Та ще й після вашого вибуху ідіотського.

— Тебе забула спитати!

Двоє німців і справді не змусили довго себе чекати. Ніби в якомусь забутому анекдоті, стали посеред двору й не знали, до якого з будиночків із червоної цегли піти найперше. І саме цієї миті з’явилася Катя з черговою порцією білизни. Німці всміхнулися, пішли до неї та почали обшук, який потім затягнувся і з якого вони вийшли підкреслено рум’яні, навіть рум’яніші, ніж Валя перед війною (якщо вірити її щоденнику). Женя тим часом потихеньку вийшов із підвалу. Він прослизнув вулицею і швидко побіг геть, до парку Квітки-Основ’яненка, де в теплу пору року люди часто ходили у туалет на руїни маєтку родини сентиментального письменника. А нижче пробігає річка Лопань. Ех, колись улітку, коло греблі, хоч війна, хоч не війна, Женя ще розженеться, злетить із бетонного шматка берега, як аероплан, тоді закрутиться в повітрі, мов дурна бомба, тоді ще вирівняється засмаглим осетром і хвацько пірне, ледь попестивши мулке дно. А потім, зігрівшись, довго вибудовуватиме з друзями акробатичні фігури для дивакуватих фотографій. На найкращій із них люди сидітимуть кожен на своїй гілці, як весняні коти. Знімки закриваються, загортаються в товстий альбом, схожий на брунатного динозавра. Ні, що не кажіть, усе-таки важко пам’ятати, що птахи — це теж динозаври. Ви про це знали?

Зі щоденника Валі:

Розповідають, начебто якийсь старець у Житомирі сказав, що коли знайдуться три вдови, підуть на фронт, стануть навпроти окопів червоних, тричі скажуть «Христос воскрес!» і почують відповідь, то війна скоро закінчиться, якщо ж ні — триватиме ще невідомо скільки років. І вдови знайшлися, прийшли в Суми, стали між окопами, казали «Христос воскрес». Двічі ніхто їм не відповідав, а на третій раз один молоденький червоний командир розплакався, встав і сказав «Воістину воскрес!». Тепер, кажуть, ці жінки вже у Харкові, в церкві на Холодній горі. День сьогодні був теплий і ясний, усе було майже добре, якби не так хотілося їсти.

[1943 р.]

Мелодійне слово Міжвладдя. Як прохолодна річка, що починається пружною і стрімкою течією, потім на літерах «вл» сплескує вирами, мостами чи гребельками й нарешті виливається на широку гладь.

Коли одне військо вже майже пішло, а друге ще не зовсім прийшло. Коли розгортається старе добре мародерство як прототип громадянського суспільства.

У нових боях за Харків настала відносна тиша. На вулицях посеред снігу лежали побиті меблі німецьких танків. Мирне населення вибиралося на полювання. Одна групка складалася з Валі, Жені та Валиної приятельки, місцевої чешки Даші. Групка рухалася вулицею Пушкінською (яка колись, за іронією долі, звалася Німецькою) на північ крізь снігову кашу. Пострілів було зовсім небагато, і кожен лунав повільно, мов гудок корабля. Проминули той великий будинок, де жив перед арештом Олексій Іванович — Валя зло стиснула зуби. Хтось трощив продуктовий, але в ньому, звісно, не було продуктів.

Шлях трійці вів далі на північ, де, за певними даними, мав розташовуватися загашник із консервами. Якщо його, звісно, ще не розгребли інші спритники, подумала Валя та скептично подивилася на свою бригаду — в них не було ні вогнепальної, ні холодної зброї, ні хоч би якихось палок.

— Дашо-Дашо, чому ж ти не поїхала в свою Чехословаччину, була б у Празі такою панночкою, а стала натомість у Харкові мародеркою, — коректно пожартувала Валя. Їй хотілося трохи підняти настрій. Але Даша сприйняла розмову всерйоз і, замість усміхнутися чи віджартуватися, почала відповідати.

— Куди я поїду? У мене в Празі нікого нема. А головне — там німці, а тут їх уже не буде.

— Але й їсти теж не буде чого. І тобі, мабуть, німців нема чого особливо боятися?

— Не хвилюйся, вони будь-кого можуть повісити. Не цінували ми того, що було до них.

— І то правда.

— І я, Валько, чесно, не розумію, ну чому ваші зробили ставку на тих німців?

— Хто такі «ваші»?

— Українці. Ти ж українка?

— Я українка, але не маю ніякого стосунку до тих, хто робив якісь ставки.

— Ой, ти все розумієш, про що я кажу. Мені що? А вам тепер паршиво буде. У мене от сусіди вже пару місяців як припинили українською говорити та ще, кажуть, якийсь професор у магазині капелюха не зміг купити, через мову засміяли. Даремно-даремно те все затіяли. На кожному кроці тепер згадуватимуть.

— Хотілось «хоч гірше, та інше», мабуть. Але вдалася тільки перша частина прислів’я.

— А варто було подумати, чи треба з ними лигатися.

— Слухай, не одні українці лигались, і чехословаки ваші теж, між іншим, тихо сидять, а як треба, то й патрони німцям подають! Не кажучи вже про всіх цих італійців з румунами. Але питати треба лише з нас?

— Завжди з когось питають.

— Особисто я, Дашо, не боюся — хай питають, так і знай. А хто які ставки робив, той хай і розбирається. Взагалі, не розумію, чого ти до мене причепилася з цими такими «доречними» запитаннями?

Валя роздратовано плюнула.

— Дівчата, зараз ваша дискусія розв’яжеться в природний спосіб, — подав голос Женя, який подібних розмов взагалі дуже не любив. — Ми прийшли.

— За приємною розмовою час і відстань минають непомітно, — похмуро підсумувала Валя.

Її чоловік показав на вузеньку квадратну арку, типову для забудови початку попереднього десятиліття. Воно, десятиліття, таке недалеке в часі, тепер здавалося якоюсь фантастикою — хіба ж уявиш, що цією пошарпаною кулями діркою вдень ходили багато жвавих людей, а вночі неквапом каталися чорні автомобілі з людьми в характерній формі? Тепер за квадратною аркою на голодних людей чекала оаза консервів, яких, коли постаратись і побільше винести, мало б вистачити на тиждень, а то й більше!

Увійшовши до кубістичного лона двору, Женя, Валя і Даша побачили, що вони тут не перші. Але й не останні. Саме золота середина. Люди-Яким-Вистачить.

По кілька бляшанок можна розіпхати по кишенях. Щось у торбочки. Основну масу на санчата. Мабуть, пора вже рушати.

Але тут у протилежному кінці двору почався рух. Наче в опанованій тарганами нічній кухні раптом увімкнули світло. Люди побігли.

— Німці! Німці!

— Де вони взялися?

— Контрнаступ? Чи загін, що прикриває відступ?

Так чи так, у наступному дворі з’явилися фігурки солдатів. Фігурки стали стріляти, вмить остаточно перетворивши все на калейдоскоп. Валя стрибала, як коза, з оберемком консервів. Даша впала у сніг, перекрутилася в ньому та виповзла в арку. Де Женя? Ось він. Люди вискакували на вулицю, гублячи трофеї, вслід їм лунала автоматна авангардна музика. Але діти експериментальної доби більше не хотіли експериментів — навіть без правильних вказівок згори їм тепер милішою була струнка класика з лагідним романсом. Вони бігли геть аркою, що на одній з її стін через багато років намалюють Пушкіна з пістолетом.

Дворами, Журавлівськими схилами, повз побитий Горбатий міст. За кілька годин Женя, Валя і Даша нарешті вибрели до свого району. У пасиві були кинуті під кулями санчата. В активі — мінімальна кількість консервів, яку все-таки вдалося винести і яка дозволить прожити ще певний час. Далеко не найгірший обмінний курс у тих умовах!

Вдома хвора мама і чоловік закурили. Валя гидливо розкашлялась і вийшла дихати на подвір’я. Мовчала церква над домами, затихли мародери на вулицях, не було й пострілів. Розворушене місто зачинилося на переоблік. У повітрі тремтіла відлига, тремтів і запах фінальної битви за Харків, яка мала розпочатись уже завтра.

Зі щоденника Валі:

Усе більше людей гине через кляту війну (як я тепер згадую, як ціную те, що було до неї!). Якось я запитала Женю, що він робитиме, якщо і я загину. Він відповів, що теж не житиме. Цією відповіддю я лишилася цілком задоволена.

— Валько! Куди ти лізеш!

— Хочу на танк подивитися, наші прийшли.

— Валько, ти здуріла, бігом злазь, Валько, ти ж не маленька дитина, зараз же стрельнути можуть!

Зі щоденника Валі:

Триває новий, уже третій бій за Харків, але сьогодні було тихіше, і ми з Женею та Іра з її новим другом пішли купатися на річку. Було тепло, мені було дуже приємно, що в Іри шкіра в гусячих лапках, а в мене гладенька, і що в мене гарніша фігура, і що мій чоловік це бачить. Особливо після того, як я безумно ревнувала його останнього разу в театрі, бо поруч сиділа жінка. Не можу бачити його в товаристві привабливої жінки. І він теж — я навмисне прочитала йому наївного, хвилюючого і романтичного листа від Колі (не сказавши, що у відповідь розповіла про своє заміжжя і запропонувала лишитися друзями), й Женя просто оскаженів.

— Женю, ти спиш?

— Що таке, Валь?

— Брат прийшов, Олег.

— Ого! Зараз встану, зачекай.

— Замучений! Жах! Ледь живий! Каже, його затягли в розвідку працювати — батькові гріхи відмолювати. Та й Катька ж, його дружина, теж із німцями, здається, лигалася, сама ж наполовину їхня… Зараз натру йому моркви.

Напівнімкеня Катя тимчасом їде далі від Харкова, десь у сусідньому вагоні евакуаційного німецького потяга вибирається і сестра Жені Надя з хвацькими-хвацькими бровами. Переселення народів триває, все суне на захід.

Зі щоденника Валі:

Відколи повернулися червоні, я їм страшенно рада, бо з німцями добре пізнала, що то значить бути річчю, яка належить комусь іншому. Але я боюся, як би мені не довелося відповідати за батька. Тільки чим же я винна? Виключно тим, що ношу прізвище Крамаренко. Та як довести, що я звичайна лояльна громадянка? Тепер на кожному кроці доводиться пояснювати й виправдовуватись, виставляти на огляд свої рани, розповідати про те, що тато пішов від нас, усі болючі деталі. Іноді я просто проклинаю батька за всю цю історію.

[2015 р.]

На східній околиці міста, збоку від траси, яка є пунктирним східним продовженням Дороги Якова, стоїть величезна і страшна чорна менора. Те саме місце, куди, зокрема, зникали євреї зі згаданих у бургомістровому звіті «звільнених» квартир і будинків. Гетто неподалік практично безслідно здув степовий вітер: тут не поставиш здоровенних фотографій у вікнах недопалених домів, не розташуєш що-небудь пам’ятне на бруківці неподалік повороту трамваю смерті. Лиш несеться й несеться транспорт — зелені бусики, тролейбуси з гарними коров’ячими очима, потік машин, літери рекламних щитів.

Рівняння з кількома невідомими, де поряд із кривавими документами за начебто невирішальним підписом Олексія Івановича лежать фотографії подруги Валерії — Фані. Де молоденькій Валі дозволяють підглянути молитву в підпільній синагозі. Де родина Крамаренків ніби переховує євреїв уже під час окупації, а інших намагається витягти з концтабору сама Валя, знову користуючись батьковим іменем, й хтось із істориків навіть пише про сімнадцятьох, порятованих просто перед шибеницею. Рівняння розв’язується щораз по-іншому. Крутиться рулеткою, складеною з багатьох різних варіантів, і жоден не обіцяє нічого хорошого, погрожуючи, натомість, сном, у якому ти примаришся собі серед експонатів музею Яд Вашем, і то зовсім не у відділі, присвяченому праведникам світу.

Вітер дме далі, знову розкручує рулетку.

Уцілілі речі в домі так само винувато стоять, сидять і лежать серед уже геть іншого умеблювання іншого століття. Піаніно жаліється комп’ютеру на втрату підсвічників. Сецесійна ваза з оголеною жінкою переймається через обміняні на їжу прикраси. Розсипані на пелюстки «Посмертні записки Піквікського клубу», надруковані скрипниківкою, сумують за «Кобзарем» у російському трансліті. Ефектно діагонально сточена срібна ложка думає про решту посуду. І тільки карафка з етнічним натяком та сувенірна скляна куля з пальмами в снігу задивились одна на одну й не пов’язують зі своїм виживанням жодних комплексів провини.