Люди в гніздах

ЧАСТИНА ПЕРША, сповнена романтичних втеч Пањска видумка

#Устименки #Ґлови #Крамаренки

Річ Посполита, Київське воєводство, Черкаське староство, лівий берег Дніпра

[XVII ст.]

— Який чорт тебе прислав, до того й повертайся!

Саме таку відповідь отримав писар Петро Устименко, постать у своїх скромних масштабах вельми достойна, коли передав отаману Качурику цілком офіційний наказ збирати по сусідніх селах загін і рушати на збори. Качурик був досвідченим і здоровенним, кожен палець його міг порівнятися розмірами з першорядною морквиною. Він стояв посеред свого хутора, широко й скептично розставивши ноги, і вочевидь не хотів їхати кудись воювати. Тим паче не хотіли воювати його морквини. Позаду з цікавістю позирала купка широкоплечих хлопів. Вони так само не збиралися воювати. Качурик проігнорував уже кілька попередніх наказів, і робити винятків для писаря не збирався.

— Зрозумів, пане писарю? І не затримуйся тут у мене, не вводь у спокусу хлопців. Час добрий! — і показав морквиною на дорогу, що губилася в сутінках серед високих кучерявих дерев.

Взагалі, писар Петро Устименко мав зовсім інші розрахунки. Він збирався спокійно передати потрібний наказ, так само спокійно повечеряти та ще спокійніше переночувати в Качурика. А тепер перед писарем вимальовувався не дуже веселий зворотний шлях крізь осінню темінь і лісову непевність. Устименко трохи піднадувся, як знамено на вітрі.

— Ой, не оцінять таку відповідь!

— Пішов! Бо собак спущу.

Але той уже різко розвернувся, скочив на коня й, не змусивши просити себе вчетверте, рушив геть. На хуторі спалахували перші вогники, від них аж ніяк не хотілось віддалятися, та не такою людиною був писар Петро Устименко, щоб просити про щось учетверте!

Вогники здавалися морквочками, малесенькими, з нігтик, а потім і геть зникли, розчинилися разом зі смачним запахом диму з печей, що його, як інколи здасться, можна їсти просто з повітря, а дехто, між нами кажучи, так і робить. Гадаю, писар Устименко їхав у чорній одежі, й кінь його віз так само чорний, хоча напевно сказати важко, бо сонце було все нижче від лінії горизонту — годі щось розібрати до ладу.

Навколо гойдався ліс чи лісок. Там росли такі дерева, які бувають тільки в цьому краї над Дніпром — товстющі (де вже там Качуриковим пальцям до них!), височенні, з густими й вередливо розкиданими в усі боки кронами. Сонячного літнього дня — суцільна радість бути коло них. А от осіннього вечора сам лише шепіт їхнього листя на вітрі змусить здригнутися будь-яку душу, наділену фантазією. Душа писаря була саме такою. Потім грізне шепотіння вже не привертало уваги, бо за деревами тепер ввижалися значно страшніші речі: тіні й постаті. Потім шлях здавався якимось не тим, як раніше — а це ж і заблукати можна. Потім пищали кляті птахи. Та вершник тільки зліше підганяв свого коня, то лаючись про себе, то промовляючи молитви та інші підбадьорливі казання. Нарешті позаду зачувся дикий хрускіт гілок і стовбурів, клята пташка знову запищала, так часто й густо, ніби забивала цвях голосом. Гілки щораз частіше били по морді. Нарешті писаря хтось скинув з коня, кінь утік, але писар не здавався й біг далі, хай навіть навмання. Лісова земля опускала та підкидала його, мов малу дитину, на небі не було навіть місяця, вчувалося плямкання недалекої води. Надії вибратись і порятуватися від невідомих переслідувачів позаду вже не лишилось, але вона вже й не була потрібна — Петро просто собі монотонно дерся вперед, як заведений. Аж раптом побачив попереду вогні, не такі морквяні, як на хуторі, краще сказати — олійні, побіг на них і впав від удару…

На світанку наступного дня писар виявив себе побитим і зв’язаним у полоні котрогось із польських загонів, що невідомо як опинився в цьому начебто відносно спокійному кутку Полтавської землі. Поляки стояли в невеликому селі, неподалік того самого лісу. Петра сильно не допитували, хоч і знайшли при ньому наказ, якого не схотів брати Качурик, хай би його тепер чорти забрали разом із собаками, хлопами й морквинами.

— Я знаю право! — для чогось сказав Устименко. А польський командир лише погладив нагострену палю, одну з тих, що стирчали з очевидною метою посеред села, та спитав:

— Добра чи ні?

Іґнацій Ґлова не був аж таким головатим, як можна було б виснувати з його прізвища. Принаймні у вузький отвір критого воза після переправи через Дніпро чудово проліз і він, і його голова. Іґнацій вертався з Києва до свого лікарського ремесла в одному з містечок Задніпров’я, де нещодавно встигли розташуватися він і його родина, в краю буйному й неспокійному завжди, а тепер і поготів. Напучування від київського воєводи отримав не лише він, а й ще кілька осіб, обізнаних у цілительстві. Пан воєвода дав деякі завдання (серед них і збирання окремих трав), був милостивий, доброзичливий, щедрий, а в обіцянках анонсував зростання цієї щедрості, як то зростає нестримна трава в цих українних землях. Утім, стояла пізня осінь, і довкола давно вже не росло геть нічого. Саме про це подумав Іґнацій Ґлова, коли дивився услід поворотам дороги, що зникали, прокручені колесами возу й ногами коней, і настрій його став відверто меланхолійним, ля-мінорним.

Першими йому наснились алхімічні вогні, бачені в Києві на Подолі. Та глузливі постаті з такими книжками, що їх йому, Іґнацієві, не доводилося навіть бачити. Він хотів проштовхатися крізь юрму, утворену всього лиш кількома людьми, які затуляли вогонь, щоб роздивитися таку книгу, але його не пускали.

— Ти заблукав, хлопче, — говорили вони йому, дорослому й поважному чоловікові. А він усе одно не відступався. Поки врешті головний серед них не зауважив його і не промовив насмішкувато:

— Чого ж ви так, панове, пропустіть лікаря, він теж хоче сокровенного, пропустіть, і, прошу, дайте йому почитати!

Іґнацій Ґлова радісно полинув у бік книги, двоє послужливо розгорнули її, тільки от прочитати там ніякого біса було неможливо. Літери були справжні, але в слова якось не складалися, й Іґнацій просто щось мурмотів собі під ніс.

— Що пан лікар сказав? — підкреслено поштиво перепитав головний.

— Блуе куґуґуа реєреи, — тільки й спромігся виголосити Ґлова.

— А-ха-ха-ха-ха, — вибухнула зала дивакуватої подільської будівлі.

І Ґлова прокинувся. Вони стояли посеред якогось села чи містечка. Тут був ярмарок, а на деяких будівлях можна було помітити сліди нещодавніх сутичок і заворушень.

Мабуть, через той ярмарок за другим разом йому наснилося подружжя крамарів. Він — високий-високий, вона — низенька-низенька. Вони довго й наполегливо переконували Іґнація місцевою говіркою, що доводяться йому сватами. Навіть той аргумент, що діти Іґнація ще зовсім малі, на цю дивакувату парочку не діяв, не кажучи вже про такі дрібниці, як станові чи віросповідальні відмінності. З них крамар і крамариха просто сміялись. А якоїсь миті їм набридло щось пояснювати й вони плюнули на Ґлову. Причому плюнули буквально та відійшли подалі.

Зупинились неподалік, і низенька дружина сказала чоловікові:

— Дай же я тебе поцілую!

— Підскоч — та поцілуй! — відповів він і зрадів так, як може людина зрадіти лише власному жарту.

Як і минулого разу, Ґлова прокинувся від сміху одного з акторів шаленого театру своїх снів. Слід тут додати й те, що Ґлова, людина освічена, не дивувався шаленству цього театру, знав, що це норма для людей різного стану й душевного устрою, що вві сні чорти заводять душу в такі закамарки, яких не знайдеш, навіть влізши у світ дзеркала, в які зі своєї волі не подужають потрапити навіть люди з київськими алхімічними вогнями з його попереднього сну.

У наступному місті дорогу їм перепинили. Воїн, який звідкись дізнався, що возом їде лікар, оголосив, що Іґнацій просто зараз мусить рушити з ним, щоб допомогти шляхтичу, тяжко пораненому в бою.

— А віз хай собі котиться, куди збирався. Нема часу.

Йому дали коня, й вони поскакали без упину. Але коли серед ночі приїхали в село, де базувався військовий загін, поранений уже вмер.

І знову ліг спати змучений Іґнацій Ґлова. Першу половину сну він спостерігав юродивого схизматика Атанасія, що бігав голим і вимащеним у болоті. А в другій половині Іґнацію явився чумний лікар, у давньому костюмі, з величезним пташиним дзьобом, у якому, кажуть, заховано ліки від мору. Замість говорити, він гучно й швидко пищав, а насамкінець навіть став клювати Ґлову, аж поки той не прокинувся і не зрозумів, що справа не в дзьобі зі сну, а в тому, що його штрикає шаблею якась постать.

— Прокидайся!

Як з’ясувалося, він усе пропустив. Доки спав без задніх ніг, зморений дорогою, на загін напали бунтівні козаки. Когось убили, хтось відступив. Козаки навіть нахвалялися, що погнали самого Вишневецького з Полтави. Правда, їх було зовсім небагато, й, звісно, ніякого Вишневецького вони б нікуди не погнали, їх би залюбки прирізала сама тільки охорона князя. Зате козаки були злі, бо військові перед тим посадили на палю кількох їхніх людей.

— Я — лікар! Не чіпайте мене! — запевняв Іґнацій Ґлова.

Та марно — бо ж він був єдиним, кого вдалося взяти в полон, та й взагалі, чого це його сюди принесло? Добре, що в них не було часу на серйозну роботу з бранцем. Козацький ватажок лише погладив нагострену палю та сказав:

— Тебе чекає, голубонька!

Російська імперія, Полтавська губернія, м. Кобеляки

[XIX ст.]

А вже 18NN року в місті Кобеляки Полтавської губернії в православній N-ській церкві на радість усім присутнім обвінчалися Леонід Устименко та Наталія Ґлова. Точніше, на радість усім, окрім самої нареченої. Пізніше її внучка, моя бабуся Валерія розповідала:

— Моя бабця приїхала до чоловіка ще з ляльками!

Зате рано посивіла. Хочеться вірити, що її перші сиві волосинки встигли торкнутися тих ляльок, може, впасти на них, їм під ноги, на коліна. А може, котрась менша лялька хапала таку срібну волосину, як батога, і шмагала нею іншу ляльку, скажімо, нечемного хлопчика чи безхвостого коня, чи, нарешті, зарозумілого м’яча? Дуже хочеться думати, що так воно й було, правда?

Окрім цих жвавих ляльок, котрі ось уже третій абзац не дають спокою, юна Наталка привезла з собою «польський суп», той самий, що його їстиме з залізної миски дід Женя перед тим, як ушкварити Брамса на домрі чи поремонтувати годинника. У цьому прозорому супі вільно плаває «біле коріння», капуста, всілякі овочі… Наприкінці двадцятого століття секрет прапрабабиного супу розкрили естонські мультиплікатори й зняли мультик про пригоди когось у такому супі. На цього Когось під водою полювали страшні селери. Інша легенда стверджує, ніби суп цей привезла до України і Польщі з Італії королева Бона. Упевнений: вона поскидала зі свого тріумфального Кременецького замку багацько кухарів і кухарок, допоки їхні наступники таки навчилися правильно його готувати.

Скромна дрібно-сонно-шляхетська родина росла і множилася, над їхнім хутором сходили яблучні сонця, і їх було багато, мов над невідомою планетою. На деревах тримали одне одного за руки зелений і білий яблучні кольори. Донька Марія тримала в руках маленьку срібну ложечку з кренделем-вензельком «М. У.» (скільки там того часу мине — і з неї вже з’їсть свою першу кабачкову кашку праправнучка Ярослава Олегівна). Обидва страчені предки стали поважними героями родинного епосу. Настромлені на палі український козак і польський шляхтич були і залишилися найкращими символами Непорушної Дружби Обох Народів.

У своєму вже іншому вимірі двоє чоловіків радо погоджуються на таку почесну роль, надто що, коли про них згадують, їм легше проникнути до льоху на хуторі та трохи під’їсти яблучного варення, яке готує ключниця. Їй же лишається тільки дивуватися, куди воно дівається. Щоправда, вона все одно варить забагато, тому не біда.

Першу залізницю Кременчук-Полтава збудували ще в сімдесятих роках дев’ятнадцятого століття. Саме нею, старим, схожим на комод, а не стрімким і темпераментним пізнішим потягом їхало подружжя Устименків на дворянську розвагу до міста Полтава. Колії прорізалися Полтавщиною, як зуби.

Так само прорізалося щось на дворянській вечірці. На останній танець змученої аристократії (яка вже готувалась остаточно зійти з невдячної авансцени громадського театру, сумно зітхаючи, але й з полегшою) Наталію запросив розорений білявий поміщик із іншого повіту — Лубенського. Дивіться: високий! Дивіться: молодий! Упевнено веде свою пару, добре відчуває ритм, зараза. Але що це? Невже музика так і триватиме? Невже танець так і звиватиметься зрадницькою змією? Невже нічого не трапиться?

Ну, нарешті: законний чоловік оскаженів і підскочив, схопив Наталію за руку та силоміць потягнув геть. Проводжали їх уважні, безсумнівно й безмірно вдячні погляди: ох, слава тобі, Господи, нарешті буде про що поговорити щонайменше тиждень! Особливо раділи численні родичі, серед яких і повітовий предводитель — кажуть, аж кавказького походження.

— Їдемо зараз же! Я сказав тобі! І нічого навіть чути не хочу!

Каруселька Круглої площі в центрі Полтави добре їх розкрутила й жбурнула на південь, у бік Кобеляк, білі класицистичні портики мигнули оком, перетворилися на так само білі мазанки й зникли поміж згадуваними вже височенними кучерявими деревами.

Ніхто не знає слів, що говорили вони дорогою одне одному. Але по приїзді на хутір Леонід Устименко замкнув свою дружину в кімнаті, ключі віддав ключниці й наказав бранку без його наказу не випускати. Та частина дітей, яка натоді ще не поїхала з дому вчитися (звичайно ж, на лікарів і юристів), про всяк випадок занишкла в очікуванні новин.

Ключі — ключниці. Що ж, це принаймні звучить і читається логічно. Наша Наталія опинилася в ситуації, подібній до тієї, з якої шукала вихід героїня відомого радянського фільму. Цікаво, чи думали про таке, дивлячись це кіно потім, у наступному столітті, її нащадки? Насправді ж існували дві обставини, що відрізняли одну ситуацію від другої. Перша з них грала на користь ошалілому чоловіку: шукати полонену не приїхала б ані поліція, ані швидка допомога, ані романтичний блондин на віслюку (хм-хм! чи не знову цей білявий жевжик з Лубенщини?). Друга мала виразно протилежний полюс. Хутір серед ланів і лісів на березі Ворскли в кобеляцькому передмісті не передбачав урвищ за вікном і гірських серпантинних шляхів за ворітьми, тобто жодних перешкод для втечі, взагалі! Саме ця обставина й стала вирішальною.

Наталія, покричавши щось необов’язкове та погрюкавши для порядку в замкнені ззовні двері, рішуче сіла на стілець. Рішуче зітхнула. І рішуче не стала чекати ранку. Шкода, що не було можливості забрати з собою ляльки. Але то таке. Вона відчинила вікно, перелізла, зістрибнула та пішла не озираючись у місячну й квітучу центральноукраїнську ніч. Хутір не світив їй услід морквами чи олійними цяточками. Білі стіні будівель фосфорували, повертали місяцеві його промені, ніби відмовлялися приймати від нього хабаря. Можна було би порівняти це з котячими очима, але кіт тієї миті спав якнайбайдужіше.

Вирушила Наталія до тієї-таки Полтави й відкрила там якесь місце, де можна попоїсти. Наприклад, кав’ярню чи чайну.

Що ж до її чоловіка, то він, виявивши втечу, не повторив помилки Гуґо Баскервіля й не спорядив погоні. Натомість одружився з ключницею. Усе вляглося, вона продовжувала штампувати варення, а для нищення його надмірних запасів виписували онука Олега з Києва, Харкова чи де він тоді був. «Живемъ въ хати, а не во флигели, въ послѣднемъ живуть курчата и каченята» — робила ключниця приписку до новочоловікового листа Олегу. Вертикально, на полях.

Російська імперія, Російська республіка, УНР, Південь Росії, СРСР, УСРР

[1899 р.]

— Устименко забороняв своїм дітям розмовляти українською.

— Ба, а чому?

— Щоб у житті легше було. Щоб коли десь учитимуться, матимуть посаду, могли говорити російською і не мали українського акценту.

— ???

— Ну, ось так.

— Дивно, чого це він?

— Не знаю.

— Не можу я зрозуміти такого підходу.

— Кажу ж, нічого більш не знаю, відчепися. Все одно ніхто його не слухався.

Нікому в родині це не заважало мати «самостійницькі» сентименти, читати «Кобзаря» в російській транслітерації (його вдало обміняють на їжу під час Другої світової), тримати картину, на якій гарна жінка у вінку патетично прагнула розірвати кайдани. А ця гарна жінка, своєю чергою, не заперечувала, аби в кількадесятилітньому родинному білінгвізмі російську вважали «офіційнішою», не перешкоджала багатьом з родини воювати за білих. Що, продовжуючи вервечку, знов-таки не завадило ні доньці Устименка, Марії Леонідівні, ані вже її доньці, Валі, до кінця життя бути переконаними в єдиноправильності полтавського діалекту, наполягати, що треба казати не мені, а міні та мрійливо ностальгувати за пом’якшеним ль. Його світлість ясновельможний пан гетьман Павло Скоропадський таки невипадково панував над цими людьми…

На момент початку Подій родина розсипалася, розсіялася та досить зручно розсілася. Дядя Вадя, тьотя Ладзя, нескінченні Олександри обох статей, Ростислав, тьотя Капітоліна, тьотя Леоніда, Марія, Леонід… А ще ж чийсь чоловік на прізвище Головко-Головатий, куди ж без нього, певно, нащадка отамана, викресленого нетремтливою рукою Пантелеймона Куліша з відомого вірша…

Тьотя Капітоліна вчить маленьку Валю грати на піаніно, а її брата Олега — французької. Ходить із нагаєм і в папасі — вона вчилась у Смольному, їй можна! Один із Олександрів за столом наливає собі з власної пляшчини медичний спирт і розводить водою: «Шановні! Це набагато краще для здоров’я, ніж та вбивча мішанина, яку п’єте ви. Я лікар, я знаю! Взагалі, Валічко, ніколи не будь лікаркою, це так тяжко, це той випадок, коли знання справді примножують печалі!». За столом не вистачає ще якого-небудь художника, що пояснив би Валиному братові Олегу, чому йому не варто ставати малярем. Відтак, це подається просто як факт, — тож і брата, й сестру відправлять учитися на хіміків. На них усіх-усіх із фотографії дивиться вже старий ревнивець Леонід Устименко. Дивиться суворо і злісно, лиш ніхто-ніхто на нього не звертає уваги. Навіть ключниця врешті-решт каже йому:

— Що ти всівся? Посунься, мені нема де варення поставити! Так, забула рік написать. Урожай 1917 року!

[1917 р.]

Із листа брата до Марії Леонідівни Крамаренко (в дівоцтві Устименко)

(…) Коли я прочитав перше речення твого листа, широко розплющив одне око, а після другого речення витріщив обидва. Ніяк не збагну, чого хорошого чекаєш ти від революції, про яку «усмішку долі» пишеш. Я добре надивився на звільнений і вільнолюбний народ наш. Днями мав справу з селянами, які рішуче відмовилися висувати кандидатів у судді через те, що суд як такий — «паньска видумка». Також я гадаю, Маріє, тобі не варто давати синові музичну освіту, про яку ти писала. В обставинах перемоги демократії вона йому не знадобиться.

Та що це ми все про дітей, про сестер, братів, тіток, а про чоловіка й забули! Чоловіком Марії Леонідівни, доньки втікачки Наталії, став інженер-хімік Олексій Іванович Крамаренко, родом з Єлисаветграда. Нашорошена зачіска, закручені догори вуса, що згодом переростуть у гітлерівські «лапки». Кирпатий ніс. Позаду і попереду Харківський технологічний інститут, книжки, карти, вино, вірші, жінки, гойдалка почерку, кераміка, скло, запуск заводів, кафедри, Київ, Буди, Часів Яр, Ізюм, Кам’янець, Харків, переїзди, скандали з начальством… Людина, настільки повна свого часу, що новий час у неї просто не влізе.

Брату Марії Леонідівни, Миколі, цей шлюб сподобався. На підтвердження цього він утік із сестрою Олексія Івановича, Варварою, перед тим трохи повоювавши в Білій гвардії. Зібрали речі — та гайда до Болгарії.

[1919 рік]

Евакуаційний корабель з Новоросійська, Одеси чи Севастополя зовсім трохи потягав їх Чорним морем, валізки біженців здавалися наповненими пудрою, а мішки — повними цукру.

— Їх там з росіянами під одну гребінку гребли. І в болгар навіть лайка була про те, що погано зроблено: «руска рабта». Не любили їх.

— То вони повернулися потім?

— Не пам’ятаю, чи обидвоє, але хтось точно повернувся.

— І їм нічого за це не було?

— Не знаю.

Воювати за білих взагалі було цікаво. Про що свідчить іще вдаліший шлюб іншої сестри Крамаренка, Олени. Її чоловік з гордовитим посттюркським прізвищем Абакумов на війні прославився тим, що підчепив сифіліс і застрелився.

— Неймовірно! Як таке могло статися?

— А ось так!

1. Він потоваришував із замисленою вдовою військового у Києві. Царський сад, романтика передчуття реставрації, не зраджені навіть у найголодніші часи рукавички й капелюшок, гітара, повсюдний тепер міцний чай, перші електричні дотики, вона теж любить поезію, вона багато витерпіла, спільне зворушення під час відвідання Покровської церкви на Подолі, хоч коли це востаннє його торкали свічки і молитви? Словом, ви розумієте. Хворобу він виявив уже після відступу з Києва, давно згубивши сліди вдови. Розсміявся і застрелився.

2. Він купив у Одесі на базарі соняшникового насіння. Гриз його і випльовував разом зі щораз новою хижою посмішкою, плював так сильно й далеко, ніби насправді вірив, буцімто одеський тротуар можна зробити ще бруднішим. Одеська весна, як віяло у нервових руках, крутилась і переверталася, складалась і розкладалася, була то сонячною, то хмарною, але неодмінно все на світі видувала звідусюди й навсібіч холоднющим вітром, а горобці переховувалися від нього в останніх купках снігу. Горобчики ігнорували шматки насіння та шкаралупи, що вилітали на землю з білогвардійського рота, і недаремно. Річ у тім, що бабця-продавчиха сушила насіння на тому рядні, на якому спала сама. І передала свою хворобу насінинам (така бабуля завжди з’являється у непевні часи; і якщо ви десь про неї прочитаєте або почуєте — знайте, пригоди починаються або вже почалися). Словом, ви розумієте. Хворобу він виявив уже після відступу з Одеси, давно згубивши сліди. Розсміявся і застрелився.

3. Відступаючи на південь, він зайшов до якогось степового вокзалу, переповненого брудними людьми, що пересипалися, мов пісок, із пригоди до пригоди. Спіймав когось із залізничних службовців — ніяк вони не розбіжаться геть зі своїх вокзалів! — і попросив у нього води. Мабуть, із цієї склянки пив хтось хворий, розповідали родичі. Витерпіти сифіліс людині сімейній, офіцеру, було геть неможливо. А ще ж ця війна, а ще ж ця нудьга. Засміявся, але якось безрадісно, і застрелився.

4. Він вирішив, що захворів на сифіліс у Єлисаветграді. Усвідомив після тижня спирту і кокаїну. Розуміння це прийшло на бічній вуличці, в тіні загрозливого вечірнього особняка в стилі модерн. Нічого не турбувало, нічого не боліло, крім зношених боями внутрішніх органів, але не було жодних сумнівів: це — він. Застрелився, навіть не розсміявшись. Налякавши кількох обивателів, які вирішили, що знов буде погром.

Хоча погром і справді був.

Вставна новела, взята зі збірника «Київ у слов’янських літературах»

Спершу зі стільця впав черевик, а потім злізла маленька Валя. У дверях вона розвернулась і суворо сказала:

— Я буду вечеряти з Анною!

Пішла на кухню. За кухонними вікнами спали непевним літнім сном довгі дрова на заводському дворі. Вдень по них можна було чудово бігати, в той час як вівчарка стрибала знизу, а над дровами виникала лише її голова, регулярно, ніби дельфін. Вівчарку звали якось на «Д» чи на «Дж», як і більшість вівчарок цієї частини світу, як і, можна наважитись сподіватися, зватимуть їх іще не одну сотню років.

Вдень мама, Марія Леонідівна, бере Валю й везе її дванадцятим трамваєм з Куренівки в центр Києва. Трамвай гуде серед електричних стовпів-гребінців і серед неймовірно великої кількості землі. Чи то мені тепер так здається? На цих старовинних фотографіях майже скрізь в очі лізе земля, дбайливо повсюди розкладена то грудками, то порошком; вона пускає сама на себе тінь, і мій прадід, головний інженер заводу, стоїть на ній, як космонавт.

Трамвай проїжджає повз м’які Кирилівські гори. За вагонними дверима пливе спекотний 1919 рік, і в гаю, в лікарні та на цвинтарі переховуються якісь люди. Бояться, дряпають щось на стінах склепів або заспокоюються, звикають до вузеньких пахких краєвидів, байдужіють до майбутніх облав.

— Ти ж не підеш до гімназії? — питала Валя брата, що боксує з грушею.

— Не… піду… Валю… канікули… а може… її… і зовсім… закрито… вона ж… українська… хтозна… — Олег боксував, видобуваючи звуки, немовби удари рук плавця об пластмасове море.

— Ти б’єш коричневу по-о-о-одушку! — сміялася Валя.

Він нарешті зупинився, перевів подих і сказав:

— Ні, це не подушка, це груша. Точно як я. От поглянь: я стрункий, високий, видовжений — як груша! А ти мала, товста і кругла, як яблуко.

Валя з криком побігла геть із кімнати.

Анна приготувала обід. Під час обіду прийшли червоні з китайцями. Їм сподобалося фортепіано. Усміхнулися.

— Конфіскуємо.

Мій прадід швидко перевдягнувся й поїхав слідом за ними в бік Подолу, проігнорувавши плач і крики дружини про те, що нехай уже те піаніно. Хмари купчилися над пагорбом, ніби на дощ, але то виявилася всього лиш оманлива небесна інсталяція літа.

Він повернувся на підводі з інструментом.

Найважче було знайти людей, що стягли би піаніно з підводи й занесли до кімнати — по цих часах таке заняття здавалося підозрілим.

Зелені бані над зеленим листв’яним масивом на початку літа видаються трохи подряпаними й недоглянутими. Але потім листя висихає, вигорає, зношується — і бані починають брати реванш. Врешті, сьогодні й не до догляду. Цілі купки людей стрімко заходять в чудові запахи Кирилівського гаю, видираються відомими й невідомими стежками на пагорби, перепочивають у сітях тіні, наближаються до склепів і чемно вітаються з тими, хто там переховується.

Так-так, настав час змінюватися, гарна погода, йдіть подихайте, йдіть подихайте. Адже Києвом назустріч одна одній марширують уже відразу дві нові армії, українська і російська, в той час як червоні китайці розчинилися на півночі підступним хімічним елементом. Цвинтарні підпільники розминають кістки, спускаються на Куренівку, де над Троїцьким трамвайним парком уже казяться в теплому вітрі трикольорові прапори.

А нові люди розташовуються по закутках цвинтаря, облаштовуються, ховають свої речі, здають небіжчикам на зберігання компрометуючі документи й починають сторожко розглядати діяльність кирилівських шпаків. Кольори шпаків дещо нагадують гербовий імператорський прапор, а це, погодьтеся, трохи нервує.

Під час обіду прийшли білі.

Виразно подивилися на фортепіано.

— М-м, Олексію Івановичу, як дворянина я все-таки закликаю вас зробити благочинний внесок на користь Добровольчої армії, посприяти якнайшвидшій перемозі над ворогом.

— Я вашій справі не співчуваю…

І забрали не піаніно, а Олексія Івановича. Валя плакала разом з мамою. Потім мама довго дзвонила й відсилала телеграми в Полтавську губернію, ще кудись, а через кілька днів зникла на півдня — і нарешті повернулася зі своїм трохи пожмаканим чоловіком. Так приносять одурілого кота після тижневої весняної гулянки. Кіт теж буде сонно мружитися, охоче їсти й дивитися, як Валя грається підсвічниками на піаніно.

На заводі щось тихо подзеленькувало, а у відповідь надувалися великі й затишні бульбашки звуків церковних дзвонів.

Найнятий автомобіль, схоже, востаннє за ціле довге життя провіз Валю повз Кирилівські гори. Хто там тепер ховався? Вечір нахабно розлігся на бруківці. Потяг на вокзалі готувався рушити на схід, у Харків, куди вже кілька тижнів як поїхав Олексій Іванович. На пероні розвантажували й завантажували всі речі, що мали вирушити зі своїми господарями в нове життя. Олег сумно дивився на метушню людей на платформах.

Рушили. Минули розгалужені системи вогників, тихі пагорби на Видубичах, виїхали на залізничний міст. Валя побачила, як вони опинилися над чорною прірвою, й затамувала подих. Лункий стукіт коліс і чорнота; світло і світ віддалялися далеко ліворуч; свіжий запах безодні. Що може бути свіжішим за безодню? Валя з вагоном, мамою й братом падали кілька довгих хвилин — аж нарешті під колесами з’явився лівий берег Дніпра, нові вогники, стовпи та роз’їзди. Блимнув ліхтар — це сапери несли знешкоджену вибухівку, щоб перепродати партизанам, тим самим, які її заклали.

І тут мама сплеснула в долоні, наче на концерті.

— Господи! Ми ж піаніно на вокзалі забули!