Люди в гніздах

ЧАСТИНА ШОСТА, у якій ви побуваєте на справжнісінькому допиті! Бравий партизан Крамаренко

#Крамаренки #Устименки #Жолтановські #Ерістови

Чеська республіка, м. Брно

[2013 р.]

— Такого готельного номера в мене ще ніколи не було! — подумав я, зачинивши двері до кімнати, й пройшов через увесь коридор до дверей ванної. У ній чекають нерозгадані кросвординки маленької плитки — кожна мала би відбивати світло лампочки, поки я митимусь. Але двері виявилися замкненими, а з-за них лунали крики. Все ясно! Я запізнився. У ванній розпочався щоденний сеанс масажу. Розгублена підсвідомість вагалась: уявити, що крики ці від нестерпного болю і хрусту в кістках, чи від солодко-соромного задоволення? Так чи так, а з миттям наразі не пощастило.

Трохи не дійшовши назад до кімнати, я вирішив нарешті подивитися, що ж воно є в цих здоровенних шафах напроти. Легко, без особливих сподівань, відчинив дверцята. І був винагороджений справжнісіньким сюрпризом —

переді мною висів без перебільшення велетенський костюм Шерлока Холмса. Навіть не так. Костюм велетенського

Ш

е

р

л

о

к

а

X

о

л

м

с

а.

«Ш» згори — то, звісно, його знаменита кепочка. Потім униз збігав картатий водоспад плаща. А крапка біля «а» — це вже я.

— А «X»?

— Наприклад, ремінь.

Коли легкий переляк минув, я засміявся та побіг до кімнати по Юлю.

— Глянь, що я знайшов!

Відчинив перед нею таємничі дверцята. Юля аж зігнулася від сміху. Але насправді ми не дуже здивувалися. Бо ж мешкали на горищі одного з театрів міста Брно, де зберігається реквізит. А чого там тільки не знайдеш!

Я гепнувся в крісло. Воно, як завжди, завищало.

— Схоже на свиню, правда? Треба написати про це вірш.

У наше піддашне вікно здалеку зазирав гострий Петропавлівський собор.

Вивіска театру «Гуска на повідку» вже давно лишилася позаду, й ми гуляли сонячними вуличками. Парки, будинки, костьоли, «Бар, який не існує», шоколадка біля купки лайна, водосховище, покинутий стадіон, конструктивістська вілла, фрагменти готики, підземелля, татко, який ідилічно грається з донькою в пісочниці: обидва насипають піску в пасочки та стукаються ними, як пивними кухлями, неодмінно дивлячись одне одному в вічі — тут так заведено, літературні вечори в «нашому» театрі, замок із просто-таки фортечним кордоном між сонцем і тінню…

Десь посеред повільних, плутаних слідів прогулянок загубився куток, що в ньому ігреком збіглися три вулиці: Кралова, Мучедніцька та Бржезінова. У кутку при спуску засів приземкуватим, але монументальним грибом будинок, відомий під назвою Kounicovy koleje, себто Коуніцові гуртожитки. Меморіальна дошка свідчить, що, крім гуртожитків, у часи німецької окупації тут була в’язниця, в якій стратили багатьох людей.

Тричі побувавши у Брні, я ще не знав, що саме в цих «гуртожитках» випало бути ув’язненим брату моєї бабусі, Олегові Крамаренку. Аж тепер стало ясно, чого мене весь час заносило до цього міста. Аж тепер назва тюрми заговорила по-іншому, по-куничому, нагадуючи про тхора, чи того самого, з радянської книжки сімдесятих років, чи взагалі того, що чорною блискавкою поблимує серед «зеленки» обабіч усіх моїх шляхів.

СРСР, УРСР, м. Київ

[1945 р.]

Із допитів Крамаренка Олега Олексійовича, 1909 року народження, уродженця міста Харкова, громадянина СРСР, позапартійного, сина професора, що обіймав у період німецької окупації посаду бургомістра міста Харкова, з вищою освітою, несудимого, який мешкає в Києві на вул. Дмитрівській, 82. Допити проводили старші слідчі спецчастини НКДБ УРСР Лимарченко і Береза від 16 серпня до 16 листопада 1945 року.

ЗАПИТАННЯ: Вас заарештовано за зраду Батьківщини. Чи маєте Ви намір давати правдиві та відверті свідчення про те, що Вас спонукало стати на шлях зради Батьківщини?

ВІДПОВІДЬ: Зрадником Батьківщини я не був і не є, тому ніяких свідчень із цього питання я давати не можу.

ЗАПИТАННЯ: Розкажіть, як Ви потрапили в розпорядження органів НКДБ УРСР?

ВІДПОВІДЬ: У першій половині квітня 1942 року, будучи головним конструктором на хімічному комбінаті в місті Рубіжне, я поставив собі за мету розробити секретний винахід — зміцнити броню. Не знаючи, як цей винахід оформити і як зв’язатися з Москвою, я вирішив звернутися по допомогу до відділення НКДБ УРСР у Старобільську. Там я зустрівся з майором Тимошенком, і він допоміг мені зробити все належне. Після приблизно трьох зустрічей я подав йому заяву, в якій просив оформити мене на роботу та направити з відповідним завданням у тил супротивника. До того ж, я прагнув стати розвідником. Майор Тимошенко з моїм бажанням погодився, взяв розписку та надав мені псевдонім «Самойленко». Числа 28 червня 1942 року, в зв’язку з наближенням фронту, НКДБ стало евакуюватись углиб країни, і разом із ними поїхав і я, на виданій мені автомашині. Приблизно в першій половині серпня ми прибули до міста Енгельс. В Енгельсі я вступив до школи розвідників. Там я навчався з 6 вересня 1942 року по 20 червня 1943 року. Заняття відбувались у кіно та в театрі. У лютому 1943 року школа переїхала до міста Калач Воронезької області. Після закінчення школи мене з невідомих мені причин відправили на роботу в місто Челябінськ.

ЗАПИТАННЯ: Розкажіть про Ваше перше завдання у ворожому тилу?

ВІДПОВІДЬ: У серпні місяці 1944 року я був викликаний до Києва, до НКДБ УРСР майором Єфремовим. 9 вересня 1944 року з міста Києва в складі групи з 9 осіб мене перекинули літаком типу «Дуглас» до Болгарії, в район села Стеврек наподалік міста Елена. До складу групи входили командир групи майор Іванов, комісар групи Роганов Євген, дівчата-радистки, прізвищ не пам’ятаю, звати Віра й Ніна, болгарин Бачев Василь, болгарин Балабан Степан, вірменин, уродженець Слівена, позивний «Григорій», прізвища та імені не знаю, молодший лейтенант з позивним «Олександр», прізвища й імені не знаю, та я.

ЗАПИТАННЯ: Яку роботу Ви виконали за завданням НКДБ УРСР після прибуття в Болгарію?

ВІДПОВІДЬ: Коли наша група була висаджена неподалік міста Елена, німецьких сил у цьому районі вже не було. Тому ми вдев’ятьох долучилися до болгарських партизанських загонів і разом з ними зайняли кілька населених пунктів. У місті Елена від підпільної комуністичної організації ми з Івановим одержали відомості про фашистську болгарську організацію «легіонаріїв», яка чинила збройний спротив Вітчизняному фронту Болгарії та Червоній армії. Центр цієї фашистської організації був у місті Софії, і вона мала вплив на периферії Болгарії. Очолював групу один болгарин, прізвища не пам’ятаю. Всі відомості про фашистську організацію та її практичну діяльність ми передали до НКДБ УРСР у 4 управління, майору Єфремову. Пізніше наша група прибула в місто Слівен, куди вже підійшли передові частини Червоної армії. Там ми провели роботу з виявлення фашистських організацій, було викрито організацію, члени якої проходили підготовку у Відні та Берліні й мали виконувати завдання в Одесі та Криму. Також ми виявили білогвардійську організацію, яка працювала на користь німців. Після виконання завдань я повернувся до міста Києва.

ЗАПИТАННЯ: Коли Вас вдруге направили у ворожий тил?

ВІДПОВІДЬ: У грудні 1944 року мене викликав майор Єфремов і дав завдання в складі групи вирушити на територію Моравії. 20 грудня мене перекинули з аеродрому міста Львова літаком типу «Дуглас» у складі групи секретних співробітників НКДБ (чех Чунко-«Густав», «Рудич», «Бронек», «Микола», «Дмитро» і «Надія»). Спочатку ми домовилися стрибати з парашутами одночасно з двох бортів літака. Але коли я підійшов до виходу, виявилося, що всі інші члени групи стоять із протилежного боку. Тому я стрибнув окремо від усіх. Коли приземлявся, зламав і вивихнув ногу. Це відбулось у районі міста Вшетін. Я майже не міг рухатись і зв’язок зі своїми товаришами зміг установити лише завдяки партизанам.

ЗАПИТАННЯ: Як Ви встановили зв’язок із партизанами?

ВІДПОВІДЬ: Приблизно 22 грудня 1944 року, заховавши свої речі, я підповз до краю лісу і помітив там будинок. Діставшись туди із великими труднощами, я почав просити господаря відпочити в нього. Селянин мені категорично відмовив, бо його могли розстріляти за це, та ще й сказав, що зобов’язаний повідомити про мене поліцію. Щойно він пішов у напрямку містечка, я скотився з пагорба та відповз у ліс, наскільки дозволяли сили. На третю добу в лісі я зустрівся з лісорубом похилого віку. Повідомив йому, що є партизаном. Тоді чоловік мені розповів, що партизани з загону Мурзіна розшукують парашутиста в гумовому плащі, і якщо це я, він може зв’язати мене з партизанами. Я погодився, і він показав мені будинок. Там був юнак років сімнадцяти, через якого я і зв’язався з партизанами загону Мурзіна.

ЗАПИТАННЯ: Як довго ви пробули в партизан?

ВІДПОВІДЬ: Сім днів.

ЗАПИТАННЯ: Що ви робили у цей період?

ВІДПОВІДЬ: Встановивши зв’язок із партизанами, я залишався на місці, бо через свою хворобу самостійно пересуватися не міг. Тому вони доправили мене в село й надали квартиру, де я сім днів пролежав у ліжку. Через сім днів я через партизана Геннадія встановив зв’язок із «Рудичем», радистом «Дімою», «Густавом» і переїхав на місце їхнього перебування, в Лейтальські хутори.

ЗАПИТАННЯ: Яку роботу виконувала група «Рудича»?

ВІДПОВІДЬ: Через партизан групи Мурзіна ми встановили зв’язок із підпільниками, прізвищ яких я не знаю. З їхніх слів стало відомо, що в місті Вшетін є військовий завод, який випускає кулемети для німецької армії, а також там відбуваються випробування нових військових винаходів, зокрема нової повітряної радіоміни. «Рудич» встановив зв’язок із техніками цього заводу та домовився отримати в них креслення секретних винаходів і генеральний план заводу. Техніки передали нам креслення повітряної міни, електрокулемета і генеральний план заводу.

ЗАПИТАННЯ: Коли і ким Вам було передано креслення?

ВІДПОВІДЬ: Креслення нам вручили Дідек і Жега 6 січня 1945 року. Один примірник креслень залишився в мене, а другий у «Рудича».

ЗАПИТАННЯ: Як і коли Вас заарештувало гестапо?

ВІДПОВІДЬ: 17 січня 1945 року нас зрадив зв’язківець партизанського загону Мурзіна, насправді власовець, Кідалов Анатолій. Він сказав мені та секретному співробітнику НКДБ «Густаву», щоб ми швидко вибиралися з нашої квартири, бо німці десь недалеко. Щойно ми вийшли до лісу, нас оточили німецькі автоматники та взяли під варту. Під конвоєм нас відправили до в’язниці міста Злін.

ЗАПИТАННЯ: Про що Вас допитувало гестапо?

ВІДПОВІДЬ: Гестапо допитало мене про мій зв’язок із органами державної безпеки. Приховати цей зв’язок я не міг, оскільки в момент мого арешту під час обшуку в мене вилучили посвідчення, виписане НКДБ на ім’я «Бронека». Крім того, заарештований разом зі мною «Густав» на допиті зізнався, що ми — секретні співробітники НКДБ. Тому я й зізнався, що разом із сімома співробітниками НКДБ мене заслали на територію Моравії для підривної роботи проти німців. Я назвав псевдоніми кожного співробітника і хто які функції виконував. Повідомив, що в нашої групи є рація і тол для диверсій. Також на допиті начальник гестапо дуже цікавився кресленнями, вилученими в мене під час обшуку. В один із днів мене привели на упізнання тіла вбитого керівника нашої групи «Рудича».

ЗАПИТАННЯ: Яким чином у Вас опинилося посвідчення на ім’я «Бронека»?

ВІДПОВІДЬ: «Бронек», комісар нашої групи, перебуваючи в партизанському загоні Мурзіна, був поранений у бою з німцями та невдовзі помер. За розпорядженням начальника нашої групи, «Рудича», його документ передали мені. Я ж став і комісаром, хоч фактично продовжував перебувати в ліжку через хворобу.

ЗАПИТАННЯ: Чому при Вас виявили секретні креслення Дідека, і як Ви пояснили їхнє походження на допиті в Гестапо?

ВІДПОВІДЬ: Креслення я не встиг знищити під час арешту. На допиті я сказав співробітникам Гестапо, що це — креслення радіоприймачів. Але пізніше Дідека заарештували, він дав свідчення про зв’язок зі мною та про те, що передав мені креслення повітряної радіо-міни. Я був змушений підтвердити свідчення Дідека.

ЗАПИТАННЯ: Коли Ви прибули до міста Брно?

ВІДПОВІДЬ: Під конвоєм я прибув до головної в’язниці міста Брно 26 січня 1945 року, де мене так само допитували.

ЗАПИТАННЯ: Ви вирішили розповісти про Вашу співпрацю з німецькою розвідкою?

ВІДПОВІДЬ: Раніше я хотів приховати цей факт, але тепер бачу, що мовчати немає сенсу, і тому вирішив дати правдиві свідчення.

ЗАПИТАННЯ: Розкажіть, як Вас завербували для співпраці з німецькою розвідкою?

ВІДПОВІДЬ: Після допиту, про який я вже розповідав, мене відвели в підвал і посадили до камери смертників. Там я просидів близько десяти днів, а потім почався новий допит. Мене знову переконували піти на співпрацю з німецькою розвідкою. «Не думайте, що ми ставимо вам тяжку задачу, — казали німці. — Навіть якщо завдяки якому-небудь диву Ви змогли би від нас вирватися та дістатися до своїх, Вас однаково чекає смерть. Радянська розвідка ніколи не повірить, що людина, яка сиділа в Гестапо, залишилася чистою. І якщо Ви їх переконуватимете, що не погодилися співпрацювати з нами — з Вас сміятимуться як із наївної людини. Враховуйте, хто Ви такий. Ваш прадід по батькові міський голова міста Кременчука, один брат батька білоемігрант, сестра його білоемігрантка, другий брат репресований і сам Ваш батько обербургомістр міста Харкова. З боку матері Вашими родичами є генерал Жотлановський, князь Ерістов, один із братів Вашої матері капітан німецької армії. Ви буквально оточені зовсім неблагонадійними з радянської точки зору родичами, та й самі, маючи дворянсько-буржуазне походження, ще на додачу перебували в гестапо. Ми не пропонуємо Вам непосильних завдань, не відправимо Вас до СРСР, де Вас, безумовно, відразу знищать. Сьогодні вже зрозуміло, яким буде фінал війни. Але програш у війні не означає остаточної поразки нашої справи. В нас є друзі та покровителі в багатьох країнах, зокрема в Америці та Англії. Після закінчення цієї війни ми з ними зробимо ставку на розпалювання нової війни, між СРСР і його союзниками. Для цього ми будемо поглиблювати вже існуючі суперечності. Очевидно, що після війни СРСР надішле на Захід величезну армію своїх розвідників. Дотепер радянська розвідка дала слабкий ефект у науково-технічній галузі, тому вони спробують заповнити цю прогалину. Багатьох розвідників направлять на заводи і в наукові заклади Англії й Америки. Ми ж виставимо проти них «блокувальників» — людей, які виявлятимуть радянських агентів і наводитимуть на них американську та англійську розвідку. Так буде виконано відразу три завдання: по-перше, ми здобудемо довіру розвідок західних країн, по-друге, перешкодимо СРСР заволодіти новітніми розробками і технологіями, по-третє, посилимо конфлікт між СРСР і союзниками. Ви — науковець і викладач, знаєте багатьох радянських учених. Ви будете працювати в найбільш культурних підприємствах Заходу і без проблем впізнаєте радянських агентів. Якщо ж Ви не погоджуєтеся на таку роботу і не пристаєте на нашу пропозицію, ми Вас розстріляємо». Офіцер німецької розвідки, який проводив допит, дав мені день часу на роздуми.

ЗАПИТАННЯ: Коли Ви були знову викликані на допит?

ВІДПОВІДЬ: Вдруге офіцер німецької розвідки викликав мене на допит наступного дня. Перше його запитання було про те, чи погоджуюся я співпрацювати з німецькою розвідкою. Боячись бути фізично знищеним, я дав згоду. Він взяв з мене розписку та надав мені псевдонім «Пеєс».

ЗАПИТАННЯ: Які практичні завдання Ви отримали?

ВІДПОВІДЬ: Моїм завданням мала стати робота в Америці або Англії над виявленням радянських агентів з метою поглиблення антагонізму між СРСР і союзниками.

ЗАПИТАННЯ: Як це завдання мало виконуватись на практиці?

ВІДПОВІДЬ: Мені сказали, що мене повинні переправити через територію Швейцарії. Після мого звільнення з в’язниці зі мною мала встановити зв’язок людина, вдягнена в усе чорне, від неї я й отримав би всі інструкції. У розмові ця людина мала промовити слово «Пеєс», після чого слід було обмінятися паролем і відгуком. Пароль був — «Німеччина». Відгук — «хрест».

ЗАПИТАННЯ: Чи називали Вам прізвище цієї людини?

ВІДПОВІДЬ: Ні, але офіцер попередив, щоб я не дивувався, якщо ця людина буде мені добре знайомою.

ЗАПИТАННЯ: Яким чином Ви були звільнені з в’язниці?

ВІДПОВІДЬ: У зв’язку з наступом Червоної армії на місто Брно всіх в’язнів, у тому числі й мене, вивезли 6 квітня 1945 року до міста Мірішов та відправили до концентраційного табору для політв’язнів, де я пробув до 4 травня 1945 року. З наближенням Червоної армії до Мірішова німецька адміністрація та охорона табору втекли, залишивши в’язнів без охорони. Скориставшись цим, усі в’язні розбіглися.

ЗАПИТАННЯ: Скажіть, чим Ви займалися після звільнення з табору?

ВІДПОВІДЬ: Я звільнився разом з іншими в’язнями. За своєю ініціативою я організував близько п’ятдесяти осіб у партизанський загін із тим, щоб зв’язатися з іншими партизанськими загонами та допомагати Червоній армії. Ми розташувались у клубі міста Мірішова, а 5 травня 1945 року з’єдналися з партизанським загоном Фоукала, йому я потім і передав керівництво своєю групою.

ЗАПИТАННЯ: Чи брали Ви участь у якихось операціях проти німецьких загарбників?

ВІДПОВІДЬ: Ніякої участі в операціях проти німецьких військ я не брав. Це пояснюється тим, що я в той час хворів. Однак, постійно перебував при загоні. Після вступу частин Червоної армії в Мірішов я з партизанського загону вибув, виїхав із лейтенантом Марченком, був затриманий американським партрулем, а потім дістався розташування наших військ і зв’язався зі «СМЕРШем», за посередництва якого повідомив у НКДБ УРСР про своє місце перебування.

ЗАПИТАННЯ: Коли ви встановили зв’язок із НКДБ УРСР?

ВІДПОВІДЬ: За сприяння контррозвідки «СМЕРШ» 3 Українського фронту я встановив зв’язок із НКДБ УРСР 28 липня 1945 року і 16 серпня того ж року був заарештований.

Із протоколу допиту оперуповноваженим СМЕРШ гвардії старшим лейтенантом Майоровим свідка, начальника Чеського партизанського загону № 1 імені Яна Жижки капітана чехословацької армії Франтішека Фоукала, 1917 року народження (освіта середня, льотчик чехословацької армії).

ЗАПИТАННЯ: З якого часу Ви знаєте Крамаренка і які у Вас із ним стосунки?

ВІДПОВІДЬ: Крамаренка я знаю з квітня місяця 1945 року, коли мене посадили у в’язницю в місті Брно у Коуніцови Колеє. Там я вперше побачив Крамаренка, стосунки мої з ним були нормальні. Не родичались і не сварились.

(…)

ЗАПИТАННЯ: Чи організовував Крамаренко партизанський загін?

ВІДПОВІДЬ: Партизанського загону Крамаренко не організовував, але 5 травня він з’явився в організованому мною загоні і привів із собою групу росіян, що втекли з того ж табору. Він призначив одного старшого лейтенанта командувати цією групою, а групу передав мені в підпорядкування. Сам Крамаренко перебував увесь час у загоні й ні на які операції не ходив.

ЗАПИТАННЯ: Коли та з якої причини Крамаренко вибув із загону?

ВІДПОВІДЬ: Приблизно 8—9 травня до мене в загін приїхав один партизан-мотоцикліст і почав вести розмови з Крамаренком. Про що вони говорили, мені невідомо. Але після розмови Крамаренко попросив мотоцикл з коляскою, 2 автомати, бінокль, 2 пістолети, 2 ручні годинники, 3 гранати, компас, грошей 4000 крон, видав мені розписку, сказав, що годі жити в партизанському загоні, час виконувати свою роботу, попросив адреси заводів у Моравії та поїхав із Марченком і з російською дівчиною Лідою.

Виписка з протоколу № 30

Особливої наради при Міністрі внутрішніх справ СРСР

РД-4 від 16 серпня 1946 р.

СЛУХАЛИ:

32. Справу № 148458/МДБ УРСР по звин. КРАМАРЕНКА Олега Олексійовича 1909 р. н., ур. м. Харкова, українця, гр-на СРСР, б/парт., до арешту без певних занять.

Звин. за ст. 54-1 «а» КК УРСР.

УХВАЛИЛИ:

КРАМАРЕНКА Олега Олексійовича за зраду батьківщини ув’язнити до виправно-трудового табору терміном на ВІСІМ років, рахуючи термін від 16 серпня 1945 року.

Із висновку заступника Військового прокурора Київського військового округу полковника юстиції М. Совенка від 14 грудня 1955 р.

(…) Відбуваючи покарання у Тайшетському ВТТ, 17 квітня 1948 року Крамаренко О. О. помер (а.с. 99).

Нині дружина засудженого Корнєва К. Д. просить переглянути справу Крамаренка. З матеріалів справи видно, що вина Крамаренка у зраді Батьківщини ґрунтується лише на його свідченнях, однак підстав для зміни постанови Особливої Наради при МВС СРСР стосовно Крамаренка О. О. немає, оскільки проведеною перевіркою встановлено, що скарг на необґрунтованість засудження від Крамаренка не надходило (…).

Ну, аякже! 1909 рік народження, Олеже Олексійовичу, накладає свої обов’язки. Героєм тут мало кому випаде стати, а от актором універсального плану має бути практично кожен.

Твій згаданий на допиті (властиво, на допиті допиту, допиті в квадраті) родич, катеринославський генерал-губернатор Жолтановський, повільно і поважно пише книжки з військової справи, методично топче селянські повстання, висилає лікаря Андрія Лисенка, композиторового брата, зі Знам’янки до Росії (не забувши персонально завітати до міста) і, нарешті, так само неквапливо падає від пострілів есера Раппопорта в самому центрі Катеринослава. Твій ще один родич, нащадок грізно-грузинських князів Еріставі, взагалі, округлився на м’якій і смачній Полтавщині до Ерістова, опікується школами та предводительствує повітовим дворянством — хоч пиши з нього ілюстрації до літератури дев’ятнадцятого століття. Не кажучи вже про міського голову Кременчука.

Стабільні, статечні ролі! Тобі на їхньому тлі випаде грати в чомусь на зразок фільму «Веселые ребята». Ось ти б’єшся проти вуличних хуліганів. Малюєш матір, Марію Леонідівну, а сестра виріже потім силует малюнка так, що вийде якась дивна паперова двовимірна статуя. Замальовуєш рисочки архітектурних стилів. Відсилаєш на конкурс російські та українські вірші. А тепер ти вже інженер-хімік, у переліках твоїх технікумів, інститутів, заводів і кафедр сам слідчий ногу зламає. Тут тебе, як казала твоя мама, «тримають за штани» нескінченні жінки, а тут ти вигадуєш якусь супер-броню. Учора забув привітати сестру Валю з днем народження (тепер за неї це пам’ятатиму я), а сьогодні стаєш розвідником — НКДБ УРСР надихає на неабияку романтику, особливо коли твій батько колаборант — і стрибаєш не в той бік із парашутами, хворієш у підпіллі, сидиш на допитах, виходиш на зв’язок із загоном «чорного генерала» Мурзіна Даяна Баяновича (цей чоловік із іменем — уже готовим віршем — дожив, між іншим, до 2012 року!), їдеш моравськими лісами на мотоциклі з російською дівчиною Лідою (чи міцно вона трималася за штани, хорошая девочка Лида?) — і чомусь саме в напрямку СМЕРШу, ігноруючи його очевидне, як для прихильника традиційної силаботонічної поезії, римування. Чому ти туди їдеш, а не зробиш, наприклад, вигляд, що загинув, і не розчинишся серед авангардних руїн Європи чи в архаїчних фігурах чистих кольорів Америки? Сподівався допомогти дружині Каті й сину Олексію? На щось іще сподівався? Ех, та що там… Час на фінальну роль — і вона вже трохи статечніша, бо в Тайшетлагу поспішати особливо нема куди, навіть волосся зранку не поспішає відлипати від нар. Інколи можна викроїти час на те, щоб зробити справжню книжку казок, із ілюстраціями, зі справжньою палітуркою — ну, все, як на волі, — от лише текст туди хай впише сестра, ось він на окремих папірцях, такими дрібнесенькими літерами, що Бог його розбере. А сестра, звісно, не вписала — пам’ятаєш, як ти її не привітав із днем народження? Отож! Розписав тій-таки сестрі в іншому листі цілу теорію казки. В останньому листі вірш про меч, якого ти збираєшся вийняти з піхов. Це ти що мав на увазі? Втечу, повстання, страйк? Чи просто помер від виснаження?

— Брата всього вчили — мов, манер, серйозно виховували, — казала баба Валя, — а зі мною був принцип: «Менше знатимеш, ціліша будеш». Так і сталося (ба, пам’ятаєш, що писав твій дядько твоїй матері про освіту?). Люня неуважний був, легковажний, мама так часто через нього прúкрилась. Але завжди, як образиться, він одразу підійде, притулиться, обійме її, скаже: «Мамо, я тебе так люблю!» — і все, вона вже розтанула. Всі його любили!

— Ма, а в баби Валі ж була якась своя версія його пригод?

— Та загалом приблизно така сама. Тільки от вона говорила, що його там у концтаборі врятувало знання французької мови, він її знав як рідну й нібито видав себе за французького військовополоненого, і тому його чи випустили, чи не розстріляли, чи ще щось таке. Але тепер, прочитавши справу, я не надто розумію, коли б це могло бути… І ще вона не згадувала, що радянські війська підійшли туди, коли він звільнився.

— Він не міг їй усе це просто вигадати?

— Хто його знає. Фантазером він був, але то за нормальних обставин. А тут він іще змучений був, хворий, з нервами ні к чорту.

— Значить, він таки встиг після Чехословаччини та перед арештом заїхати до Харкова.

— Так, інакше коли б він їй це розповідав? Не в листах із табору, це вже точно. Ага, ще вона казала, ніби жінка в Києві, в якої він винаймав квартиру перед арештом, казала, що він довго мучився, писав звіт для цих енкаведистів, тяжко він йому давався, а потім пішов туди і вже не повернувся. Тільки от кому та жінка це могла розповідати? Мати не їздила тоді точно, та й не знала, мабуть, ні про що. Моєї бабусі вже не було. Хіба якісь іще родичі.

— Може, дружина?

— Може, але вона з Крамаренками не спілкувалася взагалі, навіть із тими, що теж, як і вона, в Одесі жили.

— Цікаво… А ще часто думаю, чого він усе-таки повернувся? Невже був радянським патріотом?

— Не знаю. Радянських патріотів у тій родині не було. І мати казала, що він дуже не хотів тим усім займатись, але вибору не було. Може, сподівався, що як слід їм пояснить, і тоді все залагодиться. Або просто скучив за сім’єю. За сином. За Катею. Він її дуже любив.