Люди в гніздах

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА, у якій ми опинимося на смішнострашному і страшносмішному фронті Солдат із таблички

#Коцареви #Галиченки

СРСР, УРСР, Дніпропетровськ-Харків

[1941 р.]

Що наполегливіше Віктор Коцарев утверджував власний атеїзм і раціональність, то веселіше й затятіше підкидала його в повітря доля та потішніші аеродроми для приземлення вигадувала.

До дніпропетровського військкомату він запізнився через те, що саме луснув ремінь. Біля основної дірки утворилася зла вертикальна паща, вона проковтнула зайві п’ятнадцять хвилин. За них позачеплювались інші. Й ось уже він котився з гори переляканим трамваєм, а назустріч продиралися вантажівки з його порцією солдатів.

— Під трибунал би тебе, браток. Але, по-перше, — комісар ерегував дерев’яну іграшку великого пальця, — я добрий сьогодні, добрий аж не за званням, а, по-друге, Батьківщині потрібні солдати, треба, щоб хтось за неї героїчно клав голову. Тому, не че-ка-ю-чи наступного транспорту, своїм ходом, за які хочеш гроші — бігом до Харкова в розташування, зараз напишу, куди. А отам уже, якщо знов заваландаєшся, з тебе точно шкуру знімуть.

Потяг вивалився з правого берега Дніпропетровська на Мерефо-Херсонський міст. Найбільший арочний міст Європи, незамулене металеве джерело орденів і Сталінських премій для інженерів, він довго і невтомно стрибав блохою через Дніпро. Подивіться, отак — піу-піу! Віктор їхав у тамбурі, добути місце просто пощастило, крізь зашкрябане віконце било невтомне літнє сонце, високим, як церковна баня, небом сновигали серафими, мов на моторошних темних маминих іконах, і баламутили бравого солдата-початківця.

Дорога минулася, на загальний подив, дуже швидко. Ранок розгортав липкі повіки вже на харківському вокзалі, повному солдатів і біженців з клунками, що рухалися зустрічними траєкторіями. У військкоматі, зарослому затишними, як у куркульському дворі, абрикосами, Віктора сильно не сварили, але якийсь запис собі зробили.

— Завтра о сьомій тридцять з’явитися в розташування за цією адресою. Неявка — дезертирство. Питань нема?

— Нема.

— Нема, кажеш? Добре, там навчать правильно відповідати.

До сьомої тридцять він встиг кілька разів заблукати, наїстися яблук в одноповерхових кварталах, іще кілька разів заснути, сидячи на лавках. День повз зна-а-а-ачно довше, ніж дніпропетровський потяг, але зрештою таки доплентався до краю.

З усіх можливих локацій для ночівлі дід Віктор безпомильно обрав найкращу, а саме — трофейний австрійський танк, що стояв перед Покровським монастирем на згадку про попередню війну. Літня ніч у літньому танку не була аж такою зручною, зате була не холодною і не спекотною.

Снилося недавнє дитинство, монастир мазепинського бароко за Сеймом і за болотом Мовче. Як вони з друзями гризли на горі яблука з монашого саду і дивились у переповнений простір. Тоді монахи впіймали їх швидко і несподівано, вві сні ж ганялися за ними довго і радісно, а вони, звичайно, ніяк не могли побігти на повну швидкість, в'язли в траві, у поворотах, монастир був уже закинутий, але монахи все гнались і гнались, потім таки зловили та посадили в новенький радянський танк. Усередині танк був розписаний церковними сюжетами. Вони не зникли й коли Віктор прокинувся. «Да шо ж таке», — подумав він і швидко виліз із танку. Була шоста ранку. Скоро на війну.

СРСР, УРСР, Сумська область, селище Ворожба

Потяг м’яко зупинився на станції.

— Ворожба!

Географічний каламбур полягав у тому, що неподалік селища Ворожба на Сумщині розташувалося селище Волфине. Чи то волхви ходили поворожити трохи подалі від своїх домів, чи, навпаки, звичайній людині ворожіння у спеціальному місці треба було закріпити походом до сусідніх волхвів. Як це буває, коли візит до невропатолога неодмінно треба супроводити походом до хірурга, терапевта, у кабінет флюорографії та ще здати на аналіз сечу — вона, на щастя, в сусідньому приміщенні, вишикувалася в шафі у коридорі баночками, схожими на вуличні ліхтарі, що їх забули вимкнути вранці, й вони далі собі сумлінно світять.

— Поїзд буде тільки завтра, а поки що тут будемо кружляти на вокзалі, — повідомив один із солдатів, заїдаючи свою новину смаженим пиріжком із вишнями.

Бійці, нудьгуючи, розташувалися на перонах і в залах очікування вузлової станції. В’язалися розмови з місцевими, торгівля, натуральний обмін і короткотривалі шлюбні союзи. Нудьга останніх днів умовно мирного життя поїдалась методично, охайно і з неприхованим задоволенням.

Віктор чистив своє взуття біля статуї гусака в глибині перону, а потім задумано сказав колезі Шпаку:

— А що, якби мені сходити додому?

— До якого дому? — Шпак вирішив, що його товариш здурів від страху передчуття боїв, і дивився на нього з інтересом, але без глибокого співчуття.

— Дванадцять кеме о-о-отуди, — махнув той ганчіркою собі через голову (немов перекидав через себе землю заради закляття), — там і дім. Своїх побачу. Повечеряю. Та що. Все одно чекати до завтра, що йому станеться.

— Гляди. Як би під трибунал не піти, хоч би й ситим.

— За що? Пішли зі мною? І тебе нагодують.

— От спасибі. Ні, я тут уже, в тіні гусака і під його захистом побуду, — і він погладив тверде пташине крило.

М’яко пішов геть вокзал, судинний вузол колій, пошта, базар, кілька кращих будинків залізничників, одна вулиця, друга, схожа на біло-синього метелика церква, схожа на білу жабу хата, поле. Рядовий Коцарев тихо минув поле та вийшов до ще однієї колії, подальший шлях був чітко до неї прив’язаний. Пухкими хмарами в небі билися ще пухкіші малюки, як на бачених в альбомах у книгарнях і бібліотеках старих репродукціях. Стежка злилася з колією та перемахнула пофарбовану ряскою знущально спокійну річку Вир. Діагонально і невидимо шпали різав уже тепер прозорий і недержавний кордон. Пронісся літак, і рядовий про всяк випадок упав у медоноси. Потім десь легенько гуділа земля, ніби заснула посеред літнього дня і хропла, часом відганяючи лоскотних мурах.

Коли він з’явився вдома, у матері в голові від радості забігала ртуть. Батько прийшов з роботи, всміхався і був схожим на портрет Івана Франка, що висів у бібліотеці на дніпропетровському заводі. Сестри метушилися. Піти побачити свого рудого кота він не наважився. Він і сам тепер, хоч і не знає про те, нагадує кота, іншого, нещодавно посадженого в коробку й невідомо, чи живого там…

[2006 р.]

…На стіні аудиторії Львівського університету теж висить портрет Івана Франка. Се. Новина. Для мене. Се. Новина. Для мене. — вередливий рядок заважає писати конспект. Та воно й писати, чесно кажучи, не розбереш що. Міждисциплінарний семінар. Квантова фізика для бідних. Промені, пройшовши триктуничок, посварились і розійшлися геть. Формули. Умовні способи. Умовні позначки. Маленькі ситі літери алфавітів для формул. Фізики жартують. У сусідки дзвонить телефон звуком розбитого скла. Всі озираються. І тоді лектор помічає мене та вирішує зробити так, щоб я запам’ятав. Показує рукою на дошку з крейдяним Шредінґеровим котом і декламує:

Я навіть не сміюсь, а тихо запам’ятовую і не хочу про це більш нічого розуміти…

[1941 р.]

— Рядовий Коцарев, твою дивізію! — майже байдуже відреагував чоловік у брудно-болотяній формі на повернення вимученого 24-кілометровим маршем Віктора. Він сидів на стільці коло відчиненої бічної кімнатки вокзалу і курив. — А тебе шукали вже, навіть у папери зазирали і вичитали багато цікавого. Ти, виходить, любиш погуляти, а ще, кажуть, грошики малюєш. Не пора у штрафбат? Чи зразу під трибунал, щоб голову собі й людям не морочити? Шуруй у підвал.

З підвалу було видно хіба дурне взуття людей, собак, кішок, коней, кіз і потягів. З підвалу Віктора визволила сестра Рая, котра завбачливо вирішила перевірити, чи не відстане брат від своєї частини і цього разу. З собою не менш завбачливо взяла їжу і випивку. І ось — ешелон на фронт, у війська зв’язку.

— Це майже штрафбат, — заспокоїв свою командирську совість брудно-болотяний і всміхнувся шматком курки, що вже з двадцять хвилин, як прилип і таємно цілував його щоку і губу.

СРСР, РРФСР, Сталінградська обл.

[1943 р.]

Дід Віктор розповідав, як на фронті доводилося повзти з кабелем, потім прикладати його до іншого кабелю і підтримувати зв’язок зубами. В цей час ішли переговори, доповідалася ситуація, котилися накази. Не знаю, наскільки така система корелює з законами фізики, це хіба квантокіт мав би знати. Але я вірю. Добре, що залізними дідові зуби стали тільки на старість.

Холодне тісто землі довкола Сталінграда замерзало невдовзі після вибухів. Воювати було відверто незручно, що все більше дратувало італійські фашистські частини. І не лише італійцям, а всім народам, які зійшлися на ці степи, всіяна дірками поверхня нагадувала сир, кожному свій, такий, який більше полюбляєш, але вже геть не хочеться їсти.

В одну з таких ям Віктор Коцарев скотився після чергового артилерійського удару. І лишився лежати, коли забрали поранених. А як воскрес, не міг навіть нормально повзти. Лежав серед тіл, намагаючись не дивитися на них уважно. Саме було затишшя. Сита битва тихо відригувала. Сир землі притрушувало сніжком. Санітари-вовки бралися до своєї роботи. Один із них спокійно підійшов до Вікторової ями та уважно подивився на пораненого.

— Іди геть! — тихо запропонував Віктор.

На звук людського голосу прийшло ще двоє вовків. Вони глянули на пацієнта і перезирнулися. Тривав беззвучний консиліум.

Віктор здогадався не кричати «фу!». Спробував дотягтись до зброї і не зміг. Пошукав, чим би хруснути. Не знайшов. Тоді вставив неглибоко пальці в рота — й оглушно засвистів. Вовки зникли, ніби кролики в капелюху. Як бачимо, на війні немає некорисних навичок і вмінь!

— Свистіло.

— Це в голові в тебе свистить.

— Не свисти мені, свистун.

— Іди сам дивися, я тут побуду.

— Боягуз.

Коли над краєм ями з’явилася одна, а потім дві людські голови, Віктор знову про всяк випадок свиснув. Гірше не буде.

— Нічого собі свистить!

— А ти казав, у голові.

— Талант! Можна сказати, життя йому врятувало це свистіння.

— А я зразу почув.

— Дивися, серед трупів кинули пацана.

Вони витягли Віктора і понесли з собою.

— Оце так сеанс художнього свисту!

Але похоронка вже була написана і відправлена. І хто треба встиг усе передати через лінію фронту. Кульки ртуті посипалися низько під самі ноги матері.

Навіть коли фронт вернувся, ще раз порозкидав усе та пішов на захід, коли прийшов лист, що Вітя живий, просто поранений, а скоро знову стане в ряди, на монументі загиблим фронтовикам Тітчина все одно дописали «Коцарев В. Ю.».

[1945 р.]

Сорок п’ятого він дивився на власне ім’я у табличці й іронічно посміхався. І лишився на все життя солдатом із таблички, який кожного 9 травня сам приходить і віддає шану своїй же пам’яті.

Австрія, Радянська окупаційна зона, м. Відень

— Діду, а якою мовою було легше балакати? Німецькою чи венгерською?

— Мабуть, венгерською.

Ще б пак! У місті Секешфегервар він «мало не одружився». А випивши місцевого молодого домашнього вина, не міг підвестись із-за столу. Вели його під руки два мадяри, котрим, на щастя, воювати вже остогидло. На секешфегерварському вокзалі й тепер, здається, є фреска тих, ну, трохи пізніших, років. Робітники, паровози, солдати. Містом подекуди проїздять уже майже забуті, а колись архетипні для багатьох країн автобуси «Ikarus». І готична каплиця Анни так цілиться, пустуючи, в хмари, так крючить свою троянду, так пускає хвилі фактурою каміння, немовби й не пригадає вже ані гарячки турецької облоги, ані шквалу Балатонської операції, ані того, як вабила своїми таємничими дверима діда Віктора.

— А Відень — як тобі?

— Нас там якось водили в оперу. Велика в них опера, красива. А що мене здивувало: згори люди, як у гньоздах, сидять!

У Відні він підібрав у закинутому магазині листівку. Із галантністю воїна-вже-без-кількох-хвилин-переможця зняв із неї шубу пилюки. Всередині білої рамки, схожої на задовгий, але чистий ніготь, стояла вбрана у досить буденну сукню рудувата киця, а їй на вухо шепотів щось смішне кіт, сірий, аж майже синій, у чобітках, далеко скромніших, аніж у його казкового побратима.

Віктор поклав листівку до кишені, розвернувся й пішов, а з розбитого вікна крамниці кулею вистрибнули вже роздягнені кіт і кішка, перелякані, що їхнє миттєве фото дісталося невідомій і непередбачуваній людині в однострої та зі зброєю.

Після перемоги поступово закінчилася війна.

Єфрейтор Коцарев стояв у строю посеред свого відділення, де завжди почувався не до кінця затишно через своє прізвище. Воно робило його відвідувачем зоосаду на тлі прізвищ інших бійців:

— Ворона!

— Лисиця!

— Кот!

— Заєць!

— Вовк!

— Бик!

— Крук!

— Коцарев!

Трохи розбавляв контраст лише його ніс — пташиний дзьобик, схожий іще на готичний дашок.

Цього дня їм оголосили про ще остаточнішу перемогу. Та видали останній бойовий наказ. Р-р-р-р-р-р-розвернути всю артилерію в бік австрійських Альп! І шандар-р-р-р-р-рахнути в них прощальний червоноармійський залп, щоб пам’ятали! Останні кілька слів командир вимовив не рикаючи, а якось сентиментально: попереду ж бо дорога додому.

Як летиш над австрійськими Альпами, вони здіймаються так близько до літака! Річки ніжно розтікаються, сніг навіть не думає прокидатися. Цікаво, скільком гірськолижним курортам змінив маршрути останній залп артилерії? Страшно глянути, що, як і серед чого знову проростало в розтрощених схилах. Звідки наново піднімалися розкидані шматки тіста. Але Альпи… Але Альпи потроху зникають, і замість них от-от з’явиться Італія…

— Бувало, бувало на війні таке, або ти, або тебе, — казав Віктор. Хоч я його про це не питав. Хоч про це не питав.

СРСР, РРФСР, Курська обл.

Миколу Галиченка, майбутнього Вікторового тестя, чоловіка Приньки, тільки невичерпно добра баба Ліда послідовно називала дядьком Миколою. Всі інші — Романич.

[1941 р.]

Романич відганяв углиб тилу худобу. Його коров’яче військо (передвісник мого майбутнього війська курячого) сунуло тривожним потоком через короткотрав’яні поля й убогі річки та було взяте у взірцевий котел танковими частинами Ґудеріана. Стрімкий ривок, швидкість, як у дні Мажино, і ось уже мотоциклісти зупиняють голову стада. Фотографуються з коровами, мазанками, які тут опинилися дуже доречно, але без селянок у хустках, яких тут не виявилося дуже даремно.

— Чи ви є комуніст? — питає перекладач-мельниківець скрученого Романича. Той не розуміє запитання, але здогадується.

— Ні.

— Ні. А за кого ви?

— Я?… Я за народ, — каже він, чомусь із питальною інтонацією.

Німці сміються, отримавши переклад, і забирають його в полон.

Та де! Не так було!

Техніку вибили під час першої ж сутички. Мобілізовані відступали. Й були оточені в районі корівника. Всі здалися в полон. Розстріляли тільки комуністів.

У печі повільно рум’янилися паски. У хаті було приглушено-урочисто і дивно, як у вже пофарбованій крашанці чи навіть у видутій і помальованій писанці. Принька крутилася з водою, свічками, іконами, постійно тримала в лівій руці якийсь чи то фрукт, чи то овоч.

Паски були не звичними тепер високими циліндрами, а низенькими пузатими хлібинами — як на «Великодній заутрені в Малоросії» в Миколи Пимоненка. Як і там, у хаті було темно, гойдалися свічки, і Принька теж скоро понесе свій золотий хлібобулочний виріб до церкви. Церква розсипатиметься салютом у передсвітанку, але навряд чи коло неї серед ошалілих святкових людей хоч хтось матиме печене порося з перчиком у зубах, відповідно до сюжету художника-передвижника. Не той час, надворі війна.

Принька завмерла, шепотіла, їй виділося, певно виділося, що чоловік живий. Невеселий, але є. І вона ніби трималася за довгий цупкий канат. Свічка ледь чутно щось сказала. Принька дослухалася, згідливо, навіть слухняно покивала головою — і вже знала, що потрібно сказати іншим жінкам у церкві на заутрені.

Люди збиралися до церкви, повітряна куля святкового ранку готувалася до польоту. Свічки вже здавалися не дуже переконливими, ніби вчорашнє тремтливе освідчення, церква височіла сріблясто-цегляним снарядом, під сільськими стріхами, як під купками лайна, ворушилися німецькі жуки-солдатики. У натовпі Принька зітхала з приязною усмішкою і розповідала сусідці:

— Тільки так, Ївго, тільки так. Треба, щоб зібралися три вдови та пішли на фронт, вийшли проти наших, красних, стали в окопах да сказали «Христос Воскрес!». Тричі. І як хтось із наших теж встане та скаже «Воістину Воскрес!», то війна в два роки закінчиться, а як ні — то буде і буде, і буде, не знаю, хоч до Страшного Суду.

— Хочеться тобі вірити, хоча я й не сильно вірю. А особливо, чи найдуться три вдови такі? Та чи дадуть нашим офіцери це сказать?

— Отож.

— Не буде ні кінця, ні краю.

І сусідка відвернулася та стомлено перехрестилася.

Проте, вже йдучи додому, Принька чула, як люди перемовляються між собою про трьох вдов. Хтось навіть казав, що їх не три, а чотири, була також суперечка, чи йти їм на Курськ, чи на Суми, де фронт підхожіший для таких речей. Нарешті, окремі односельці щиро переконували, що всі ці дискусії марні, бо вдови вже знайшлись і рушили в свою дорогу — позавчора, на Страсну п’ятницю. Коли ж іще?

Від весняної прохолоди все трохи куталось і надувалось, але повітря і світ святково бриніли, а ноги пружинили, мов юні кози. Весело вибухали маленькі бомбочки яєць-крашанок. Обійми народжувалися м’яко і ненав’язливо. Десь кружляла музика. На якусь мить зникли всі-всі сумніви, на мить усе собою прикрила розслаблена, полегшена усмішка, на хвильку стало нічого не потрібно.

[1946 р.]

З полону Микола Галиченко «повернувся» до фільтраційного табору, і лише звідти, далеко не одразу, — додому. Мав усі підстави дякувати долі й щиро це робив. Гладив поглядом кожне дерево (а скоро в нього виросте справжнє яблуко-«дуля», схоже на диню! дуля і доля), кожен кілометр дороги, кожну руїну, яка прийняла на себе роковані йому удари. Принька автоматично готувала їсти, відпустивши нарешті міцний канат, що тримала всі ті дні. І якби тепер запитали, де її чоловік, навіть не зразу б зорієнтувалася.

Романич став непростим. Просто так він уже б навіть по воду через дорогу не пішов, ні-ні-ні. Тепер він спершу легесенько привідчиняв фиртку, непомітно визирав на вулицю й оцінював диспозицію. Лише як нікого не було, рішуче брав відро та хазяйським кроком перетинав вулицю, чіпляв його до ланцюга і запускав геть у підземний космос. Відро сміялось, поки не сягало води.

Вертався та знову торкався рідних дерев. Щось підв’язував.

— Отахто-вот!

Не любив відчинених дверей у хаті. Злився, як хтось їх забуде й кине чи як гойдатиме туди-сюди.

— Не гутай двері! Тикше!

Мугикав нові почуті у мандрах пісні. На Му-у-у-уромско-ой доро-о-ожке! Але перед сном усе-таки надавав перевагу старій добрій Сам п’ю, сам гуляю, сам стелюся, сам лягаю! Уважно й недовірливо дивився на дружинині трави та слухав її замовляння. Хоч ніколи не сумнівався, що саме вони дозволили йому повернутися сюди та знову тут сидіти в тихому безпечному приміщенні. Не сумнівався, але й не казав уголос. Голос завжди міг здичавіти та піти геть шаленим непрогнозованим галопом.

a. Добрий Романич ходить і ніжно роздивляється дерева в саду.

b. Поганий Романич ляскає дружину по губах, щоб багато не балакала за столом.

c. Скажений Романич цілує на Максимовій кручі однокласницю своєї доньки, і все в шию, в шию, в шию.

d. Нестерпний Романич зникає кудись на кілька років.

е. Дбайливий Романич вимикає жижу, щоб не заважала онуку спати на печі.

А донька, Шура, що зуміла пару років тому вчасно відбігти від хлібної черги перед падінням бомби, тепер пішла в Тітчин на роботу, стала там перукаркою і трохи цим пишається. Сьогодні вона стригла молодого і майже зовсім не пораненого ветерана Вітька Коцарева. Так смішно — він записаний на монументі в сквері полеглим, а насправді живий-живісінький і навіть кличе гулять. Завтра вони разом готуватимуть сцену будинку культури до вистави «Наталка Полтавка».

— Твой предвіщаєть зрак мні жизнь дража-а-айшу!

Шура переконана: як і мати, Принька, вона все бачить наперед. І майбутній син їй наснився не просто так. Машиніст. У білій сорочці. Тільки одне неясно — чого це він потім вийшов зі свого паровоза, а вся сорочка — у кольорових плямах? Мов ушанована кольоровими птахами.