Люди в гніздах

ЧАСТИНА ДРУГА, у якій ми опинимося дещо північніше Коні на сходах

#Галиченки #Коцареви #Пархоменки

с. Попове-Лежачі та с. Тітчин, Курська область, Росія

Дрижик — словом із наголосом на перший склад називають цю місцину. Або ще Максимова гора. Висока круча над річкою Сейм, з якої розгортається панорама градусів так на 250: на острів Печерицю (знизу туди можна перепливти, разом з козами в човнах і з коровами безпосередньо у воді), на менші острівці, на заливні луки, де завмерли чаплі й чорногузи, на річку з одновесельними човнами, на затоку й закуток коло неї, де пасуться коні, на ліси, що ситими військами сходяться з усіх боків. А аж отам біла крапка — це бовваніє монастир мазепинського бароко на півдорозі до Путивля. На Дрижику блукають задерикуваті кози, сюди виходять люди, щоб подзвонити по українській сім-картці — зв’язок кращий. Є кілька самозаглиблених хат, котрі належать чи то селу Попивка, чи селищу Тітчин. Десь тут була й хата Романа Галиченка, одного з пра-пра. Добре місце, щоб починати один із відліків. Добре місце, щоб присісти на землю й дивитись у невимовні далі — тільки от за мить тіло твоє повністю окуповують мурахи, і ти тікаєш, обтрушуючись, чухаючись і замислюючись, у які ще отвори можуть вони залізти, чи є в них етичні обмеження.

[2010 р.]

Дорогою можна наїстися вишень, хоч коли прийдеш до баби Ліди, вона обов’язково пригостить. Дорогою можна сфотографувати кішку в старій іржавій кабіні від вантажівки ЗІЛ. Дорогою можна поміркувати, з ким варто привітатись, а з ким ні.

У баби Ліди живе кіт, а двір охороняє сліпий пес. На вікно прилітають синиці, й вона ніколи не забуде насипати їм хліба. Хіба що вже не зможе. Сусідня хата порожня, бо там хтось когось зарізав через ревнощі.

— А шо? Ми завжди були непокірні! Це ще нашому предку цар Петро Перший говорив! Але й поважав за це. Вин тут границю стеріг.

— Бабо Лідо, який Петро Перший, що б він тут робив?

— Не знаю, а робив.

Триюрідна бабуся наливає чай і, коли всі їдять і п’ють, від задоволення кладе собі руку на груди, власне, під саму шию, там, де зазвичай показують удушення, та гладить себе.

— А дід цукрозаводчику Терещенку уху готував. Отам на острові їли. Терещенко казав: нема такої другої ухи. Тому їм і прізвище вуличне дали — Терешки.

Але мене більше цікавлять старі фотографії, рушник і бабилідина тітка — моя прабаба, яку називали Принька і яка, кажуть, була справжньою знахаркою.

— Розкажіть, що вона таке вміла?

— Та що вміла. Молилася. Молитви всякі знала. Граблі ходила кинути, щоб дощ пишов, а вили — щоб припинився. Лікувала.

— До неї ходили?

— Ні! Вона тільки родичам помагала.

— А замовляння, молитви пам’ятаєте?

— Якісь пам’ятаю. Я ж у неї не один рік прожила, ще дитиною, коли мати за татарина вийшла й не змогла мене туди взяти. Я — зозулине яйце. Спасибі, що вони з дядьком Миколою прийняли, хоча назовсім лишатися я і там не могла.

Кілька сторінок у блокноті, кілька фотографій у «кеноні» — рушники, старі знімки. Незмінна відповідь на запитання «Як поживаєте?»:

— Прижме — лежим, одпусте — бижим.

На прощання обов’язково хрестить і цілує в лоба. Тепло розтікається всім тілом. Щира любов до рідних то така квітка, що, як відомо, особливо добре квітне на відстані, починаючи від 150 кілометрів. Після баби Ліди йду побачити в Попивці рештки стін тієї самої хати, де прабабуся приймала «зозулине яйце», і Феодосіївську церкву, де мене і батька хрестили. А потім, уже перетнувши кордон, сівши в поїзд на станції Ворожба, засинаючи, можна подумки промовити собі єдине справді отримане й прийняте від Парасковії Галиченко замовляння:

Промовити й дивитися ще деякий час, як елегантно розчиняється в ньому рима. Приголосні в голосних — наче світло полустанків у ночі.

[1936 р.]

Маленька Ліда сиділа на ослоні, а дядько Микола ялозив залізяку для цукрового заводу.

— Ні, Лідко, давай не так. Не я тобі загадку, а навпаки. Ти мені загадуй слово, а я тобі на нього загадку придумаю.

— Язик!

— Лежить колода посеред болота, і не гниє, і не сохне.

— Ви зна-а-а-али!!!

У цей час північними коліями Росії нісся потяг і тріпотів то білим, то чорним, то коричневим прапором над трубою паровоза. Низенькі й ріденькі сосни мали дуже густі гілки, в ідеалі, якби їх загорнути у величезний носовичок чи папіросний папір, можна грати, як на губних гармоніках. Конвоїр стояв на вагонному майданчику, вагон був кольору забродженого вишневого варення. Він дивився, як закручувався сніг, як народжувалася буря — саме їй і випало грати на губних гармоніках миршавих північних сосон. Ставало все гірше видно, життя гралося в калейдоскоп, сніг розкручував пращу та готувався щось кинути. Конвоїр поправив зброю. Чомусь нестримно хотілося лизнути котру-небудь залізну деталь вагона й примерзнути до неї, за всяку ціну, він навіть показав був язика, язикові на вулиці не сподобалось, але хто б його питав, лизнути залізну, лизнути залізну, лизнути залізну залізячину, він нахилився, щоб просто доторкнутися, навколо все тріщало — і цієї миті щось його підштовхнуло ніжно, як далека мама, і він здійнявся в повітря та навчився літати. А потім зачепився ременем за щось, мабуть, за ліхтар, і далі летів разом з потягом.

Зеки спочатку викинули тіла інших конвоїрів, а потім, не звертаючи уваги ні на що, ні на завірюху, ні на того, хто висів, прикутий ременем до ліхтаря збоку, й бився об вагон, пострибали у чорно-білі фовістичні спіралі лісоснігу. Вони летіли і в калейдоскопі готувалися накинутись кожен на свій виграш у цій лотереї: стовп, яма, тепла хата серед лісу, пухка продавчиха, фінський кордон, автоматна черга, закинуте село, човен, вовк, рись, чужий одяг, собаки, з'їдений товариш, решта, капкан, крихка крига, спідниця, під якою можна перечекати кілька років… Стільки всього було до їхніх послуг, можна було збожеволіти, і вони божеволіли.

На станції його, непритомного, зняли з ліхтаря. Маленький чоловік, який перед тим пояснював конвою, що тепер на них усіх чекає після такої зухвалої втечі зеків, навіть відволікся й припинив матюкатися.

— Це хто?

— Живий!

— Я, сука, бачу, що живий, хто, питаю, мать вашу за ногу?

— Галиченко, рядовий.

— В тепло забирайте, вохра, ох будете йому заздрити.

Солдат строкової служби військ НКВС поволі прийшов до тями. А там і оклигав. Рідні дізналися про його пригоду вже після демобілізації. Лиш ніхто не знайшовся, як би її прокоментувати.

— Тільки голова в нього тоді стала трохи хвора.

— Що саме?

— Буває, сидить собі на роботі, на заводі, робе, а потім як встане просто так посеред зміни — і пиде додому.

Таким саме шляхом пишов і ще один його родич. Він був охоронцем на заводі й заснув на посту. Це побачив директор, який саме робив чомусь обхід, вийняв у несумлінного охоронця з рук гвинтівку та шмальнув просто над головою. Відтоді охоронець теж міг полишити своє місце будь-якої хвилини. Що не могло не тішити решту робітників підприємства.

Віктор Коцарев усе життя був при кордоні. Народився він у селищі Глушковому, де просто по вулиці проходив тимчасовий, але державний українсько-російський кордон у часи згадуваного вже ясновельможного гетьмана Павла Петровича Скоропадського, а прожив більшу частину життя та помер у Тітчині, де той самий державний кордон теж подекуди різав вулиці, коли хотів, навіть уздовж — так іноді мені хочеться розрізати шматочок торта вздовж, ризикуючи, що він геть розвалиться. Та хоч би й розвалився, я його все одно з’їм, а от прикордонні вулиці й дотепер не з’їдено.

Його батько Юхим був кухарем родом із села Сироватка під Сумами, а мати Єфросинія — з Глушкового, де торгувала.

— А Юхим же був незаконний! Мати незаміжня була і висо-о-о-о-ока.

— Справжній батько був — тамтешній пан.

— Ні, циган.

— Ні, монах.

— Ні, єврей.

І висока жінка сміється та лунко каже: «Підскоч та поцілу-у-у-ууй!». Монах і єврей підскакують. Пан під’їздить на коні, й уже скакати годилося б їй, а не йому. Але коня краде циган і перетворюється на македонця Саво Коцарева, похованого на празькому православному цвинтарі неподалік Олександра Олеся.

Юхим був кухарем у самого генерала від кавалерії Олексія Брусилова. Готував йому паску, аж поки генерал лишив його самого та й поїхав у свій прорив. Юхима ж поранили, поклали в шпиталь, і там його знайшла Фросінька, що саме стала на хвилі загального імперсько-патріотичного піднесення сестрою милосердя.

— Бабуся побачила його — і вирішила, що в них будуть красиві діти! — розповідала тьотя Люба.

[1919 р.]

Єдиною естетично довершеною подією нескінченної війни, якій дав початок рік 1914-й (окрім відсунення кордону Росії, ясна річ), у селищі Тітчин став візит кавалерії до будинку, де потім оселиться родина Коцаревих. Справа в тім, що бійці невідомої армії забігали на другий поверх сходами просто на конях!

Скільки разів бував я у цьому під’їзді. Сходи там вузенькі, дуже круті, дерев’яні, під якимось п’янючим кутом. Уявити на них коня — приблизно те саме, що уявити там автомобіль. А ще й із вояком, та, може, з шаблею, може, з маузером у руці? Краще вже і те, й друге. Кавалерист вимахує шаблюкою, шинкує нею поруччя, а другою рукою тим часом пострілює в стіни та у верхню половину сходів. Бах! Бах! На тобі! На!

Тоді в домі був шпиталь для поранених бійців іншої армії. І коли вороги накаталися сходами, то витягли пацієнтів надвір і розстріляли коло дивакуватої червоної стіни — під нею тепер підвали з консервацією.

Юхиму та Фросі пощастило більше. Їм лише пограбували рибний магазин у Глушковому. Про той загін грабіжників кажуть, що командував ним отаман Шиян. Єфросинія мала дівоче прізвище Пархоменко і про всяк випадок тримала в домі фотографію червоного командира Пархоменка, щоб показувати при червоному обшуку чи реквізиції.

Якось увечері Фрося вийшла з квартири на двір. Було вже темно, але видно, що з краєчку неба котилися важкі хмари, а місяць із другого боку так розрісся, аж стало страшно, чи не стрибне він зараз на плече й чи не відкусить від цього плеча шматок. Від подібних господарських роздумів відволікло дивне світло неподалік сараїв. Точніше, щось блимнуло там, де був Фросин город. Нічого собі справи! Фрося швидко повернулася до квартири, знайшла там залишену для чогось лопату — і рушила на розвідку боєм. Суворі вольові очі поблискували, лопата грізно ледь не зачепила сарайну черепицю. Ось і город. Усе ясно. Якась темна постать викопує тут її овочі, а серед них і моркву, котра підозріло світиться, але Фросі не до метафізики: вона, здійнявши лопату, тихенько рушила в атаку, зараз помститься всім грабіжникам і злодіям світу за обчищену глушківську крамницю, однак постать в останній момент щось відчула, шарпнулася, відскочила, опинилась у хвилі місячного світла і…

— Ш-шо це ти тут робиш? Сказився, чи що? — перед Фросею стояв її рідний законний чоловік із овочами, щойно поцупленими на не менш рідній грядці.

— Фросічка!

— Що це ти набрав?

— Фросічка! То для їдальні, там же ну зовсім нема з чого готувати вже.

— Значить, ти обікрав свою грядку для заводської їдальні?! Точно сказився, я зразу так і подумала. Потрібно тебе освятити, як порося.

Випадок запам’ятався, але не дуже вже й здивував. Чим-бо сильно здивуєш жінку з суворими очима посеред двадцятого століття, оздобленого яскравим візерунком війн і «голодовок»?

[1938 р.]

Та й у Юхима була нагода дещо реабілітуватися. Одного разу до цукрового заводу завітав усесоюзний староста товариш Калінін. Із такої нагоди в їдальні напилося все начальство, а на честь гостя перейменували сам завод. Залом гойдалася музика, а посередині кухар Юхим Коцарев хвацько танцював «Камаринську», розкидаючи руки, ніби карусель, тож виходило, що карусель розважається на гойдалці. Всесоюзний староста запалився, заплескав, а коли танець скінчився, міцно розцілував кухаря.

— Ніколи-ніколи ще не бачив, щоб так танцювали «Камаринську»! — кликав він у свідки цілий світ, цілував знову й лише за третім заходом повернувся до столу, щоб учетверте переповісти товариству анекдот.

«Сиджу я, значить, на пленумі, а там якийсь такий підлий протяг! І от я як не витримаю, як чхну — просто під час виступу товариша Сталіна! У-я-вля-є-те? Товариш Сталін перервав виступ і замовк. Усі аж завмерли. Тоді він такий питає:

— Хто це чхнув?

Усі мовчать іще тихше, і я мовчу. Тоді він такий:

— Охороно! Заарештувати кожного десятого!

І заарештовують. Виводять геть. Усі зовсім позатихали. Тоді товариш Сталін каже:

— Знову питаю, хто чхнув?

Мовчанка!

— Охороно! Заарештувати кожного п’ятого!

І їх теж виводять і заарештовують. Ну, думаю, треба рятувати товаришів і зізнаватися. Товариш Сталін саме втрете питає:

— Хто це чхнув?

— Це я, — кажу.

— Будьте здорові, Михайле Івановичу!»

— А-ха-ха-ха-ха! Будьте здорові, як вам, та? — аж пітніли від сміхостраху присутні, поки музиканти знову розганяли свою гойдалку.

У 1932 році сину Юхима і Фросі Віктору, ще зовсім малому, від голоду здавалося, що сніг має зелений колір.

Саме зелений колір снігу може добре символізувати потяг Віктора до малювання. Обставини, та й він сам, час од часу ховали цей потяг під такий сніг, але він потім однаково вибивався й виносив на поверхню досить несподівані квіти й плоди.

[1941 р.]

До школи його проводжав рудий кіт, він же зустрічав дорогою додому. Але чомусь сам дід ніколи про це не розповідав. Війна, смерті, місцевий гумор, вишуканою формою якого було вдарити струмом людину, що залізла на дерево, порожнеча далеких доріг через поля, нічні зміни на цукровому заводі, все це засипало справжні думки і бажання ще краще, ще вище, ще, ще, ще, ніж зелений сніг.

— Киць-киць-киць! Кутька! — сказав він і почухав рудому шию. Потім підвівся, глянув на котячий фист і пішов із садка, що патронташем обіймав наш восьмиквартирний будинок. Друзі сиділи на колоді й дряпали її ножами.

— Вітька, ти так, бува, рисуєш, що, Кальченко каже, дуже похоже.

— Та рисую.

— А десятку не нарисуєш.

— Нашо воно мені.

— Не нарисуєш.

— Можеш сам нарисувать.

— Поспорим, що не нарисуєш?

Копія ішла, як кіт по маслу. Або як кіт у маслі, хоча коту в маслі йти нема куди й нема чого. Написи й траурні темні візерунки по льоду лягали на папір. Обурено вигиналася краватка Леніна. Одиничка стирчала довгим носом, що хотів усе на світі дізнатися й квапився все розпатякати. Звісно, підводив папір. Були деякі інші недоладності. Не та літера, кривувате око, орнамент не туди заліз, але то все дрібниці. І в призначений день Андрій програв суперечку та мусив оплатити найближчий похід у кіно й на танці. Зате одержав траурну десятку червінців як сувенір — зберігати таке вдома Вітьку все одно не хотілося, краще батькам його не бачити.

А в неділю Андрій без зайвих рефлексій відніс «купюру» на базар і розрахувався нею, попередньо поблукавши серед рундуків і жінок у білих хустках.

Пов’язали Андрія того ж дня, але зовсім не з вини художника, а з вини неба: пішов дощ, папірець трохи намок — і, на превеликий подив продавчихи, з нього вмить змило всі слова й малюнки. Вмить змило і за мить вмило. Не малюйте гроші тушшю! Наступного разу спробуйте олійні фарби.

Схопили його в скверику біля руїн церкви, на тому місці, де впав із даху тракторист, який помагав валити храм і збирався скинути згори дзвони. Андрій швидесенько здав друга Вітька, але встиг пояснити, що це була лише гра.

Чомусь слідчий пожалів хлопців. Може, якби почергувати коло воріт його двору, і стало б ясно, чому, а може, й це б не допомогло.

— Шуткують вони, ха! Зараз ідіть геть, а я вас на олівець узяв і ще подумаю, що з вами робити.

За кілька днів Віктор не вигадав нічого кращого, як «завербуватися» працювати на завод у Дніпропетровську.

Кожен стиль, час і місце мають свою неповторну геометрію. Трикутник над вікном барокового магістрату (хай і найпізнішого-найбілішого) дуже відрізняється від трикутника над вікном класицистичної гімназії. В першому нижні кути більші, вони ненав’язливо випружинюють погляд спостерігача вгору, натякаючи як не на готику, то вже бодай на пагорби з готичних ікон. У другому — верхній кут із полегшенням сідає на шпагат і навіть не помічає, що трохи придушив своїх нижчих братів. Так само ні з чим не сплутаєш пропорції модерну, сецесії, відстані між вікнами, повороти стін, форми вікон і підвіконь. Навіть якщо цей модерн геть провінційний, без жодних прикрас і «ліній краси», якщо це тільки суцільні квадрати і прямокутники, вліплені десь при залізниці під Вроцлавом чи при цукровому заводі в Тітчині.

[1961 р.]

Під цим домом із дивною адресою «Територія цукрового заводу, будинок 1», мій батько в дитинстві грався в дивну гру (це вже коли інші діти пішли, й ні з ким було гуляти в класики, запускаючи битку — клезю). Водив курячою кісткою — її не треба шукати — сама має знайтися — по пухлині на нозі, під коліном, говорив таємні слова, перекидав кістку через плече та закопував у лиш йому відомому місці. Наступного дня все спочатку. Так сказала робити бабуся Приня. І через це потім ой як здивуються лікарі: а от уже й не треба робити операцію! Добре!

Неписьменна, вона малювала йому «наречених» — дівчат із бантиками замість губів. А в паспортах вони з чоловіком замість підписів ставили хрестики. І тим завзятіше показували атестат сина-відмінника Івана. Чорнявий красень, він і вірші писав про те, як сестра розбила глечик, і вчився добре, а от в армії помер після невдалої операції.

Баба Приня виливала в темряві, що задивилася на свічку з усіх закутів і дзеркал, віск у воду, шепочучи м’які слова про те, куди саме має втекти страх. Віск застигав у цікавих фігурках.

— Бачиш, це собака! І зовсім не страшний.

Собака відпливав ліниво-задоволено, мов кинутий посеред річки човен.

— Попльив, — тихо казала Приня з тією самою ледь м’якуватою ль, не аж такою вже, виявляється, й полтавською. Цей звук теж падає до води та рушає слідом за собакою. А от сама Приня, попри деякі загальновизнані віддавна характеристики «відьом», плавати не вміє. Як і її дочка, бабуся Шура, що привезе мені військо іграшкових курей.

Шепотіла до ґулі на яснах. Це — «зубище». В’язала нитку. Підпалювала на склі «фунтик» паперу й отриманою жовтенькою смолою мастила зуби. Так довго читала молитви, що сам собою приходив тягучий сон.

Фотографія якраз на тому місці, де розстрілювали поранених кавалеристи, що гасали на конях по сходах. Біля розваленої стіни. Різні жінки, молоді, старі й зрілі, з Коцаревих, Пархоменків і Галиченків. А ще збоку Віктор. Хто стоїть боком, хто нахилився, хто замислено взявся за підборіддя. Але вся композиція клином збігає до Приньки, вона — ніби око перевернутої піраміди, стоїть нерухомо, рівно, впершись у глядача темно-магнітними очима. Вона не світиться, проте притягує весь довколишній простір.

Пора додому, на Попивку. Це село і Тітчин скліщені наглухо й остаточно, мов два мертві жуки. І, може, саме тому стосунки між ними не такі вже й прості. Та й подумати: Попивка — якесь село, а Тітчин — ціле селище! В ньому навіть три заводи: цукровий, хлібний і спиртовий. Із очевидними наслідками такого поєднання. З особливою інженерною культурою, вершиною якої став знаменитий тітчинський спиртопровід.

ІЗ ЕНЦИКЛОПЕДІЇ ПОСТІНДУСТРІАЛЬНОЇ ІНЖЕНЕРНОЇ ДУМКИ (КИЇВ, ВИД-ВО «НАУКОВА ДУМКА», NN рік):

[1999 р.]

Тітчинський спиртопровід — конструкція, реалізована директором Спиртового заводу селища Тітчин Курської області Російської Федерації (колишня північна частина Слобідської України), Єрухановим М. П., спільно з головним інженером цього підприємства (ім’я невідоме). Являв собою систему труб від резервуарів заводу до помешкання директора, де вона пролягала поряд із трубами водопостачання та виходила безпосередньо у кухонний кран. Тітчинський спиртопровід дозволяв директорові заводу набирати спирт для внутрішнього споживання просто з крану, що забезпечувало якісно новий рівень побутового комфорту. Унікальну конструкцію знищили під час слідства над Єрухановим М. П. За неперевіреними даними, головний інженер підприємства пізніше побудував іще кілька подібних спиртопроводів, а от експеримент зі створення цукропроводу на сусідньому цукровому заводі провалився.

Таке селище, звичайно, не могло не ставитися до Попивки з легкою зневагою. Останнє відповідало скепсисом і знизуванням плечей. Хоч на базар однаково ходили до Тітчина, а до церкви — у Попивку.

— А кольи бильися на льоду тітчинські да попивські, — сміялася баба Ліда, — то перед початком дражнильи одне другого. Ті їм:

А другі у відповідь:

Під час одного з моїх приїздів вона оголосила новину: в Тітчині тепер теж є церква.

— Хіба відновили оту, зруйновану в тридцятих? Щось я не бачив.

— Та ні, на новому місці.

— І де?

— На колишній бійні.

Настає ніч. На межі населених пунктів місяць на диво охайно (порівняно з тим, як недбало, різко і з гарчанням він присуває до себе море) малює олією каплицю неподалік зруйнованої церкви. Під каплицею задумано бавиться корінням бур’янів могила лікаря. Місяцю-місяченьку, тобі на поповнячко, мені на здоров’ячко.