Люди з Червоної скелі

ЗЕРНОЇДИ

годом ударив мороз. Річка стада, так що нею можна було легко переходити на другий берег навіть дорослим мисливцям. Тільки коло порогів річка довго ще змагалася з холодом, не замерзала і дзюрчала навколо каміння. На берегах був уже сніг, а річка, що замерзла вже після того, як він випав, лежала рівним склом поміж берегами. Діти, узуті в лосині постоли, ковзалися й гралися на річці, а мисливці по пороші легко знаходили й били звіра. Каї-Наї та Мабора, що здружилися після мандрівки до озерного селища, якось вистежили лося й, підкравшись, пустили в нього по стрілі. Стріли вп’ялися одна у правий бік, а друга в задню праву ногу звіра, і лось, шкутильгаючи й гублячи плями крови на неглибокім снігу, побіг від них, прямуючи до річки. Мабора та Каї-Наї побігли за ним по слідах; вони бачили, що лося тяжко поранено, що він не піде далеко і загине від утрати крови.

Там, де річка круто звертала уліво, на березі вони побачили лося. Він стояв, припавши на одне коліно й лизав сніг, а з правого боку у нього червоніла велика пляма крови. Лось увесь курився парою. Побачивши ворогів, лось скочив і кинувся на лід; лід затріщав під вагою важкого звіра, але не проломився, і він, ковзаючись і ледве держачись на розчепірених ногах, зник на завороті за крутим берегом річки. Вони хотіли вже збігти на лід і добити лося, бо Мабора сподівався, що він упав на льоду, як раптом з річки залунали голосні крики людей, що, очевидячки, у цей час були на річці, але ще не видимі були, бо їх закривав берег. Хлопці здригнули від несподіванки і глянули один на одного. За хвилину Каї-Наї був уже на високому дереві й дивився на ту частину річки, що була схована від них за високим берегом. На льоду, лежачи на боці, бився лось, а навколо нього зібралося до сотні людей, зодягнутих у добре зшиті шкіратяні вбрання. Видно було, що їх так зацікавили стріли в боці лося, що вони навіть забули добити його. Один з них, стережучись, щоб він не вдарив його ратицею, підійшов до лося і витяг з ноги стрілу.

Каї-Наї не довго забарився на дереві, бо в цьому чоловікові він упізнав свого старого знайомця, зерноїда Дода. Він навіть не помітив, як опинився на землі.

— Зерноїди! — крикнув він Маборі.

Хлопці, як вовки, один за одним побігли лісом. Не було сумніву, що зерноїди, скористувавшись з того, що стала річка, йшли по льоду до скелі, щоб знищити плем’я орла.

Хлопці боялися, що зерноїди, знайшовши їхні сліди коло річки, гнатимуться за ними, доженуть і уб’ють їх раніш, ніж вони зможуть попередити мешканців скелі. Але, на їхнє щастя, сніг, що досі тільки зривався, пішов густо, так що за три кроки не видно було нічого і за півгодини засипав їхні сліди. Хлопці пішли тихіше, і тоді тільки Каї-Наї розповів Маборі те, що бачив з дерева. Новина, яку принесли хлопці, дуже стурбувала мешканців скелі. Багато мисливців ще не повернулося з полювання і їх не сподівалися рано додому, бо в таку погоду легко можна було заблудити в лісі. Зерноїди, навпаки, скористуються з такої негоди й нападуть на скелю, бо вони йшли річкою, а річка обов’язково доведе їх до скелі.

Стало темнішати. Один по одному верталися зморені мисливці. Всі вони з запалом починали розказувати про полювання й про те, як блукали в лісі; але запал цей раптом згасав, коли їм оповідали про те, що бачив Каї-Наї. Нарешті, коли стало зовсім темно, всі мисливці зібралися в чаклуновій печері на нараду, а на піщаному березі перед порогами, куди мусіли вийти з річки зерноїди, поставили вартових. Каї-Наї теж пробрався за дорослими в печеру чаклуна й притаївся в темному куточку.

Чоловіки сиділи коло невеличкого багаття, що освітлювало стіни печери й кидало полохливе світло на обличчя мисливців. Тільки тепер Каї-Наї придивився до стін печери. Усюди по стінах якийсь невідомий митець понамальовував різні сцени з мисливського життя. Ось тур, нахиливши волохату голову, риє ратицями землю, а в боці у нього стирчить спис… Ось біжить олень, закинувши роги на спину, а його наздоганяв швидка стріла мисливця. І чудно й страшно від цих малюнків стало Каї-Наї… При поганенькім, що ледве блищало, світлі багаття йому видавалися живими ці дивні Звірячі постаті.

Першим говорив Ману; він підвівся на весь свій великий зріст, і тінь його, підіймаючись до склепіння печери, упала й затемнила малюнок тура, на який дивився Каї-Наї. Говорячи, Ману похитувався туди й сюди, а рогата голова тура то виглядала з-за плечей, то знову ховалася в його величезній тіні.

— Я не боюся зерноїдів, — казав Ману. — Я розтрощу голову чоловікові з рудою бородою, якого я спіймав, а проґавив Мабора… Ми переб’ємо їх на скелі й не віддамо їм жінок…

— Але зерноїдів занадто багато… У них стільки бійців, скільки нас усіх: чоловіків, жінок і дітей…

— Хто це казав? — спитав Ману.

— Це казав хлопець Каї-Наї, який бачив їх на льоду, на річці…

— Це йому здалося з переляку!

Тоді заговорив ватажок племени, батько Мабори.

— Хлопець каже правду… І Мабора казав, що чув багато голосів з річки. Не даром же хвалився полонений перебити нас… І мати Каї-Наї теж казала Маборі: «Їх багато»…

— Засядемо на площадці: будемо бити їх, коли вони лізтимуть до нас…

— Заховаємось у печерах. Вони можуть лізти у печері тільки по одному, і переб’ємо їх! — сказав якийсь молодий мисливець.

Всі засміялися.

— Це дурниця, — відповів ватажок, — вони викурять нас димом з печер, як лисиць…

Довго говорили чоловіки, і всі поради виходили на кепське: треба було битися з ворогом, а ворога було втроє більше за всіх дорослих мешканців скелі.

Один чаклун сидів мовчки, схиливши голову, і наче спав. Товсте черево, що він встиг уже викохати після голоду, тряслося в нього на колінах від кожного подиху. Нарешті він розплющив очі, скинув мутними очима на мисливців, позіхнув і сказав:

— Ви знову забули, що в вас є я — великий чаклун племени орла! Ви всі сміливі люди, але зерноїди переб’ють вас і заберуть жінок. Тільки я — він гордовито випроставсь — тільки я, великий чаклун, можу врятувати плем’я!

Страшний був у цю хвилину чаклун. Він тряс головою: настовбурчені сиві патли піднялися на голові, очі палали, відбиваючи полум’я багаття. Голос його, дужий і хрипкий, залунав під склепінням печери.

— Тотеме! — звернувся він до орла, що недвижно сидів у клітці і згорда дивився на мисливців. — Тотеме! Це ти навчив мене, старого, як у смертельну годину врятувати плем’я…

Орел розгорнув крила й змахнув ними. Лютий клекіт орлячий луною відбивсь у склепінні печери.

Чаклун упав навколюшки перед тотемом, а за ним попадали і всі мисливці. Каї-Наї, тремтячи від жаху, як несамовитий, вискочив з печери. Сніг уже не йшов, наче небо витрусило його до останку, небо було зоряне, і ліс, і річка блищали під ясним світлом місяця. Було досить холодно. На скелю, засапавшись від швидкого бігу, злізли три вартових, що стояли коло річки.

— Ідуть! — крикнув один із них, ускочивши в печеру.

— Скільки їх? — запитав ватажок.

— У мене й у них, — показав він на своїх товаришів, не вистачило пальців на руках і ногах, щоб перелічити їх!..

Всі дивились на чаклуна. Тільки він міг врятувати плем’я. Тотем показав йому путь до порятунку.

— Діти мої, — сказав чаклун, — беріть усе, що є в печерах, і йдіть за мною…

Коли все плем’я збилося у чаклуновій печері, він спитав:

— Чи всі тут?

— Всі! — відповіли мешканці скелі.

Чаклун пішов у куток, де стояла клітка з орлом, переставив її на інше місце і, взявши в руки списа, Засунув його в щілину, що була в стінці. Працюючи списом, як підоймою, він звалив великого каменя, що щільно затуляв якусь дірку, і сказав:

— Сюди, діти мої!

Потім узяв клітку з орлом і просунув її в дірку. Жінки, діти й мисливці один по одному залазили в дірку, і згодом в печері зостався один чаклун. Він узяв тоненький, але кріпкий ремінь, підперезав, як поясом, камінь, що досі затуляв дірку, і теж поліз за всіма. Потім мисливці, потягнувши за обидва кінці ремінь, притягли до дірки каменюку й знову затулили нею дірку, а ремінь з великим напруженням витягли за один кінець.

Плем’я опинилося у великій залі. Десь у кутку залі дзюрчав струмок і невеличким водоспадом губився у щілині. За цією залею йшли коридори, а потім друга й третя залі і здавалося, що кінця й краю не буде цим залям і коридорам. Мешканці скелі йшли, натикаючись на сталактити, що стирчали на долівках заль, а рослий Ману зачепив і зламав головою кінець сталактита, що попався йому на дорозі. Дітей завели якомога далі від дірки, щоб вони криком своїм не показали пристановища племени. Коло дірки зосталися тільки чаклун та ватаг племени. Вони лягли на землю й, пристаривши вуха до каменя, що затуляв дірку, мовчки слухали. Довго прислухалися вони, але все було тихо в печері. Раптом крізь щілину вони почули їдкий запах диму.

— Хе, хе! — хрипко засміявся чаклун, — вони викурюють нас з печер…

Щохвилини диму в щілину проходило все більше й більше, але в такій великій ралі це було непомітно.

Пройшло не менш як з годину. У щілину потягнуло холодним свіжим повітрям.

— Зараз будуть тут! — сказав чаклун.

У цю мить у щілину пробилося тоненьке проміння світла…

— І тут нема! — почувся голос в печері.

Чаклун і ватажок здригнулися, впізнавши голос колишнього полоненого.

— Але ж не могли вони провалитися крізь землю, — сказав хтось другий.

— А може вони почепилися за хвіст свого орла й полетіли! — засміявся чийсь молодий голос.

— Не жартуй з цим! — спинив його голос старого зерноїда, — не жартуй з тотемом, хоча б і ворожого племени!

— Дивись — зубр!..

— А ось олень!..

Зерноїди розглядали малюнки на стінах печери. Наче живі з стін дивилися на них мовчазні звірячі образи…

— Ходім відсіля! — голосним шепотінням сказав хтось.

Світло у щілині щезло.

Зерноїдів так вразила живопись печерників, що вони забули оглянути печеру й вийшли.

— Хе, хе, хе! — хрипко, коло закладеної дірки, сміявся чаклун…

Дійсно, зерноїди тихенько підійшли й вибралися на скелю. Вони тягли з собою оберемки хмизу. Поклавши великі кущі хмизу у входа в печери, вони підпалили його й довгими дрючками просунули в коридори печер. Бухнув дим і наповнив печери. Зерноїди довго напоготові чекали на площадці, чи не вискочить хто з печер, але печери мовчали! Тоді зерноїди, погасивши хмиз, обережно залізли в печери. Велике було їхнє здивування, коли вони в печерах не знайшли жодного мешканця. Вони бачили, що люди були тут недавно: багаття ще жевріли серед печер, бо втікачі забули погасити їх, а мешканці наче провалилися крізь землю.

Вранці зерноїди обшукали увесь ліс навколо скелі, сподіваючись знайти сліди втікачів, але сніг лежав чистий, не стоптаний, і яскраво вирізнялися на ньому тільки три сліди вартових племени орла, що бігли од річки до скелі.

Це було дивно й скидалося на якесь чарівництво. Зерноїди зійшли із скелі й поховалися в лісі, сподіваючись обдурити печерників, але чаклун у той день не пустив нікого з печери, й зерноїди, даремно прождавши цілий день, шумливою ватагою пішли від скелі геть льодом по річці.