Люди з Червоної скелі

ПОЛОНЕНИЙ

ого ж самого дня, як у лісі було вже темно, а скеля горіла червоним полум’ям, два мисливці притягли з лісу білявого з рудою бородою чоловіка. Це була людина ще молода, кріпка, дужа, з кривими ногами. Руки йому були скручені назад і зв’язані. Уся скеля зібралася до полоненика. Діти скакали навколо нього, а жінки цокотіли, як сороки. Коли один з хлопців підійшов і штрикнув його стрілою, він вишкірив такі ікла, що хлопець не наважився більше підійти до нього. Всім цікаво було знати, де спіймано цього чоловіка, і чого він забрався у володіння людей червоної скелі. Тоді Ману, що спіймав його, став розповідати, як він пішов полювати на бобрів до бобрової греблі, не до тієї, що була ближче, а до тієї, що була далі; як він убив двох бобрів, як інші бобри, побачивши це, поховалися; як він довго сидів коло греблі, дожидаючись, коли знову повилазять з річки бобри; а бобри сиділи в річці, чекаючи, поки він піде геть; як він знайшов слід оленя і пішов по сліду; як олень дійшов до річки, переплив річку, а Ману загубив слід; як він знову повернувся і знайшов слід вже лося, але то був старий слід… І так далі й таке інше, і слухачам уже здавалось, що вони ніколи не почують про рудого чоловіка, як його спіймав Ману. Він своїм нудним і недоладнім оповіданням так роздратував мисливців, що вони готові були кинутися на оповідача й розірвати його на шматки.

Тоді ватажок перебив Ману і сказав:

— У Ману довгий язик, а короткий розум! Хай скаже про це Мабора, що привів полоненого вкупі з Ману. Мабора був один із тих парубків, що колись жартували з Каї-Наї, пускаючи в нього стріли.

— Я ставив сільця на янота, — почав Мабора, — чую, хтось кричить. Я підвівся і собі крикнув: го-го!.. А той кричить: сюди! Я побіг. Бачу рудий чоловік лежить на землі, а на ньому сидить Ману і ричить — сюди! Я підбіг. Ми вдвох зв’язали руки рудому чоловікові. От і все! — закінчив Мобара.

Знов довелося говорити Ману. Ману довго плутав, нарешті слухачам вдалося зрозуміти, як було діло. Повертаючись додому, він здумав подивитися, чи не попало чого в пастки, що постачив він їх учора на новому місці. Він підходив дуже тихо. Наблизившись, він побачив коло пасток людину. Це був білявий чоловік. Він стояв і нахилившись роздивлявся на пастки. Оглядівши пастки, в які нічого не спіймалося, білявий пішов геть, розглядаючи якийсь слід. Ману пішов за ним, зацікавившись, по якому сліду йде білявий. Слід був чоловічий, але не належав жодному з чоловіків зі скелі, бо Ману знав слід кожного з людей свого племени. Ману, ховаючись за деревами, став стежити за білявим. Згодом білявий зупинився на тому місці, з якого можна було бачити верхів’я скелі, і тихенько заскреготав по-сорочому. У відповідь з якогось дерева почувся також сорочий скрегіт. Ману став розглядати дерево і на великому дубі, що стояв серед прогалявини, побачив другого білявого чоловіка: він стояв на гілці і, підставивши долоню до очей, розглядав скелю. Побачивши чоловіка, що крикнув йому по-сорочому, він зліз з дерева і почав щось казати йому, показуючи рукою на скелю. Тоді той, за яким стежив Ману, теж поліз на дерево, а другий повернувся і пішов у напрямі річки. Ману не знав, що робити: чи зостатися тут і стежити за чоловіком, що зліз на дерево, чи йти слідом чоловіка, що пішов до річки. Подумавши, він вирішив почекати, поки білявий злізе з дерева. Білявий сидів високо, дерево стояло самотно на прогалявині, через це трудно було непомітно підкрастися до нього й дістати стрілою. Білявий сидів на дереві, розглядаючи скелю, а Ману стежив за ним і думав. Нарешті Ману спало на думку взяти живим білявого чоловіка; і коли той зліз з дерева і пройшов повз нього, Ману кинувся на нього і повалив на землю. Білявий оборонявся мовчки, а Ману, знаючи, що поблизу мусять бути свої люди, закричав і на крик його прибіг Мабора. Тоді вже вдвох вони подужали білявого і зв’язали йому руки. Почувши, що полонений розглядав скелю і очевидячки був розвідником, всі підняли крик, особливо жінки: вони верещали й кидались на білявого і мабуть видерли б йому очі, коли б ватажок не відіпхнув їх і не сказав, звернувшись до полоненого:

— Хто ти і що робив у нашому лісі?

Білявий мовчав, тільки очі з-під рудих брів бігали по лицях мешканців скелі. Раптом погляд його упав на жінку Ману, сковзнув по її постаті і зупинився на ногах жінки. Права нога її була трохи крива. Жінка, не витримавши погляду полоненого, одійшла й заховалась у жіночому натовпі. Білявий вишкірив свої ікла і сказав:

— Я бачив твої сліди у лісі, ти клишонога, як ведмідь!

Ману стукнув його за це кулаком по голові, а ватажок знову спитав полоненого:

— Хто ти і чого блукаєш по наших лісах?

Білявий знову не відповів нічого. Тоді Каї-Наї, що довго придивлявся до нього, виступив наперед і сказав:

— Я знаю цього чоловіка; він з тих людей, що перебили наше плем’я, вбили мого батька й забрали в полон матір. Пам’ятаєш, — звернувся він до полоненика, — як я укусив тебе за ногу?

Всі подивились на ноги білявого. На правій литці дійсно були сліди зубів Каї-Наї. Обличчя білявого спалахнуло звірячим гнівом, він плигнув на Каї-Наї, але Ману знову вдарив його по голові кулаком і крикнув:

— Стій, рудий кабанюго!

— Я жалкую, що не розтрощив тоді голови твоєї сокирою! — звернувся полонений до хлопця.

— А чого прийшов я сюди, — спитайте оте вовченя! — показав він на Каї-Наї. — Він добре знає, чого ми були у їхньому таборі. Ха, ха! У вас дуже багато жінок, а в нас небагато! — додав він, сміючись в вічі мисливцям.

Всі деякий час мовчали. Всіх уразила сміливість і нахабність полоненого. Якась сила й певність себе почувалися в словах цього зв’язаного й оточеного ворогами чоловіка.

Але згодом мешканці скелі схаменулися. Ціла хуртовина обурення знялася коло нього і, коли б не заборона ватага, вони розірвали б полоненого на куски.

Йому дужче зв’язали руки й ноги, повалили на землю; чоловіки сіли коло багаття порадитися, що робити з полоненим. Коло нього зосталися тільки жінки й діти. Вони плювали йому в вічі, шпигали кістяними голками й стрілами, видирали волосся з його рудої бороди. Нарешті їм обридло це, й вони, залишивши полоненого, пішли спати, а чоловіки сиділи й радилися. Ніхто не знав, чи випадково біляві люди попали до червоної скелі, чи це розвідники, і через це треба сподіватися нападу білявих людей. Плем’я білявих було велике й дуже, і коли б воно зробило напад на скелю, навряд чи вдалося б одбитися од них, хоч скеля була висока й захищати її було зручно. Вирішено знову допитати полоненого. Ватаг підійшов до нього й спитав:

— Скажи, що робив ти у наших лісах? Коли ти не скажеш, ми вогнем примусимо тебе заговорити!

Полонений засміявся.

— Не даром кажуть старі люди: коли хочеш, щоб тобі не вірили, — кажи правду. Адже ж я тобі сказав, чого ми завітали до племени Уру-Уру. Сподівайтеся нас і до себе!

— Ось він забалакав по-іншому! — сказав Ману.

Він узяв головешку з багаття й припалив полоненому живіт. Тіло полоненого зашкварчало, в повітрі запахло горілим м’ясом… Полонений тільки нахмурився.

— Ти хоч і здоровий, а дурний. Люди мого племени згодом прийдуть до вас, переб’ють вас усіх, а жінок заберуть!.. І твоя клишонога попаде до нас. Ха, ха!

Ману хотів розтрощити йому голову сокирою, але ватаг спинив його і спитав полоненого:

— Чи багато ваших зараз стежить за нами?

— Скільки треба! — коротко відповів полонений.

Видно було, що білявий глузував з своїх ворогів.

— Даремно розпитуйте рудого шакала, — сказав чаклун, що ввесь час сидів мовчки й тільки слухав. Він нічого не скаже. Завтра вранці ми його кинемо з скелі на каміння, а за його товаришем, що бачив Ману, треба послати погоню. Може, їх було тільки двоє, і вони випадково потрапили до скелі. Треба вбити й другого: тоді біляві люди, не знаючи, де поділися їхні розвідники, не знатимуть і про нас.

Ця річ здалась розумною усім чоловікам, і через це вирішено було, що завтра зранку по слідах другого підуть Ману й Мабора і, коли він один, уб’ють його, або приведуть живого до скелі, а полоненого врадили скинути зі скелі, щоб усе плем’я бачило смерть ворога.

Ще місяць не підіймавсь з-за скелі, а вже все плем’я спало по печерах. На площадці блимав вогонь, трохи далі од нього лежав полонений, а коло нього, зігнувшись, сидів вартовий, стежив за полоненим і підкидав, коли треба було, хмизу в багаття. Вартовим коло полоненого був Мабора, молодий парубок, син ватага, що допоміг Ману зв’язати полоненого. Маборі дуже хотілося спати, він цілий день вештався по лісі и заморився, як олень, за яким ганялися вовки. Голова його мимоволі схилялася на коліна, а віки були такі важкі, що він з великим напруженням розплющував їх, щоб вони зовсім не зліпилися. Він тер очі кулаками, щоб не заснути, навіть намагався заспівати якоїсь пісні, але сон брав своє, й голова його раз-у-раз то схилялася до колін, то раптом підіймалася, коли Мабора силою волі, примушував себе прокинутися.

— Не спи, дурний, а то втечу! — сказав йому полонений.

— Брешеш! — підводячи голову, відповів Мабора, підвівся, підійшов до полоненого й помацав вузли на руках і ногах.

— Брешеш, не втечеш! — заспокоївшись, знову сказав Мабора і сів недалеко полоненого.

— Покажи мені свою жінку… Чи ти ще не мафії жінки? — звернувся полонений до свого доглядача.

— Мовчи! — крикнув Мабора.

— А може в тебе є доросла сестра? — знову запитав полонений. — Так ти не турбуйся: їй добре буде жити в нас… Я знаю, вона добре вміє смажити кабанину, а я люблю кабанину…

Мабора простягнув ногу і вдарив ногою полоненого по голові. Той замовк, а Мабора, зігнувшись, сидів недалеко нього.

Згодом почувся рівний подих вартового й легеньке похрапування. Полонений підвів голову й подивився на нього.

— Не спи, а то втечу! — тихо сказав полонений.

Але Мабора вже спав, посапував і цмокав уві сні губами.

Тоді полонений стулив губи, і зі скелі пролунав крик пугача. Мабора ворухнувсь, але не прокинувся. Полонений знову подививсь на свого доглядача й прислухавсь. З лісу ледве чутно долетів до нього у відповідь крик другого пугача. Полонений перевернувся на бік і тихенько покотився до краю площадки. Пройшло з чверть години. Раптом знову закричав пугач, але чути було, що кричить він у підгір’я скелі. Полонений підвів голову й заклацав, як кажан. За кілька хвилин коло полоненого з’явилась білява голова його лісового товариша.

— Швидше — руки!.. — тихо сказав полонений, зовсім зомліли!..

За хвилину їх уже не було на площадці, а Мабора спав. І бачив Мабора, що він зовсім не на скелі коло полоненого, а йде лісом по якомусь сліду… Він придивляються до сліду і ніяк не може зрозуміти, що то за слід… А поперед нього йде хтось і сміється, але того, хто сміється, не видно. Раптом бачить він, що це сміється полонений. Маборі стало прикро, що полонений глузує з нього, він кидаються навздогін йому і бачить, що це зовсім не полонений, а якась дівчина, і ця дівчина така гарна, якої ще не бачив Мабора… Дівчина сміються й каже: «А я добре вмію смажити свинину!» Мабора кидаються до неї, ловить її, і в руках його молоде жіноче тіло; але раптом він бачить, що це зовсім не дівчина, а кабан… Кабан вишкірив свої ікла й питає: «А у тебе є сестра?» А з дерева раптом почувся пугачів крик, і коло нього щось зашурхотіло, наче проповзла велика гадюка… Мабора вхопив дрючок і побіг за гадюкою, а вона перекинулась у кажана і клацав майже коло самого вуха: «Не спи, а то втечу! не спи, а то втечу!» — «Брешеш, — каже Мабора, — не втечеш»… А батько вийшов з-за дерева, ухопив його за плече, так боляче та й питає: «Маборо, а де полонений?..»

Мабора розплющив очі. Був уже день. Перед ним стояв батько, ватаг племени й кричав:

— Маборо! Маборо, а де полонений?..

Полонений утік.

Трудно навіть уявити собі, що за ґвалт знявся на скелі, коли мешканці упевнялися в тому, що полонений дійсно втік. Усі лізли до Мабори, сучили кулаки й обвинувачували в тому, що він проспав і не встеріг полоненого. Ніхто й не згадав про те, що Мабора був зморений і йому не призначили навіть зміни на варті.

Погано прийшлося б Маборі, коли б раптом не спала на думку йому одна гадка. Йому й самому дивно було, як він міг заснути. Він добре пам’ятав, що балакав з полоненим, і раптом якось опинився у лісі. Тут було щось не так, мабуть тут не обійшлося без чар. Щось дуже сміливо полонений казав про те, що втече. Мабуть він був чаклун і зачарував його…

— Стривайте! — закричав Мабора. — Я знаю, чого втік полонений: він напустив на мене чари!.. Я балакав з ним… І раптом бачу, що я вже не на скелі, а в лісі, і рудий іде поперед мене й сміються… Я кинувсь за ним, а він обернувся дівчиною….

І Мабора, прикрашаючи й прибріхуючи, розповів слухачам свої пригоди вві сні. Коли він скінчив, всі довго мовчали Ясно було, що полонений був чаклун і дійсно навів чари на Мабору. А Мабора, ухопившись за живіт, сказав, що він і досі почуваю чари в собі і йому важко від них, наче він носить у собі цілого зубра. Мешканці скелі опинилися в прикрому становищі: треба б було послати погоню за втікачем, але це можливо було б, коли б він був звичайною людиною; коли ж він чаклун — погоня ніколи не дожене його, бо він обертатиметься то вовком, то зайцем, плутатиме сліди й заведе погоню у такі місця, що вони ніколи й не виберуться відтіля. Довго Мабора ходив, взявшись за живіт і зігнувшись: це чари рудого не давали йому спокою. Тоді виступив чаклун червоної скелі й сказав:

— Ви — малі діти… Ви забули, що у вас є я — великий чаклун племени орла… Я можу зняти всі чари, що рудий навів на Мабору, й зробити так, що ви побачите його сліди і легко знайдете його. Принесіть мені гадюку, кажана й кабанячої крови!..

Десятка півтора хлопців кинулося в ліс, а інші в печери, і незабаром коло чаклуна лежало п’ять мертвих гадюк і з десяток кажанів, бо цього добра було багато у печерах, а гадюками був повний ліс.

Чаклун вибрав найбільших гадюку й кажана, вирізав з гадюки шматок м’яса, а з кажана вийняв серце, поклав у чоловічий череп, що був йому за горщика, добавив туди жменю глини, плюнув і став товкти цю нечисть, поливаючи водою, що була розбавлена кабанячою кров’ю. Потім промурмотав щось над ціфо стравою і дав її випити Маборі. Мабора, тремтячи, підійшов до чаклуна і випив з пів черепа.

— Пий ще! — наказав чаклун.

Мабора напруживсь, випив останню і за хвилину зблював.

Тоді чаклун сказав, що тепер всі чари вийшли з Мабори, і йому не страшні ніякі чаклуни, крім нього, великого чаклуна племени орла. Мабора потім казав, що він ледве не вмер, коли виходили з нього чари, бо вони вивернули з нього усі кишки. Тепер він почував себе добре і палав від бажання наздогнати полоненого.