Люди з Червоної скелі

ЗАГИН ПЛЕМЕНИ ОРЛА З ЧЕРВОНОЇ СКЕЛІ

оли мешканці скелі упевнилися, що зерноїди пішли геть, радості їхній не було краю. Дітвора плигала й танцювала на площадці, а дорослі глузували з ворогів і нахвалялися піти на зерноїдів до озера й перебити їх там. Тільки чаклун та Мабора, що знав ближче зерноїдів, не вірив у те, що вони пішли додому. Через це Мабора з наказу чаклуна, покликавши Каї-Наї, пішов з ним по річці слідом зерноїдів. Легко було йти слідом цілої сотні людей. Вони хоч і йшли один за одним, але утоптали досить широку стежку в снігу, так що хлопці бігли за ними не зупиняючись. Вони добігли до коліна річки, де вчора упав лось, але на тому місці вже не видно було нічого, бо великий сніг, що йшов цілий день, запорошив місце.

Не було й трупа лосиного, але трохи далі вони помітили вовчі сліди й об’їдену голову лося: вовки докінчили те, що почали люди.

На одному місці увесь сніг на річці був потоптаний ногами білявих людей, сліди йшли й на берег річки. Тут мабуть зерноїди зупинялися, щоб відпочити. Хлопці пробігли й це місце і знову вийшли на битий слід ворогів.

Так бігли вони з годину, коли Каї-Наї, що біг ззаду, спіткнувся й упав. Підводячись, він обернувся и застиг від жаху: за три льоти стріли по битій стежці за ними мовчки бігло не^менш, як десять зерноїдів, а попереду всіх біг рудий Дод.

— Маборо! — крикнув Каї-Наї, — зерноїди!

Мабора обернувся… Коли б поруч з хлопцями біг заєць, навряд чи перегнав би він їх, так побігли хлопці. Але Дод зупинився, всунув два пальці в рот і свиснув. Попереду хлопців почувся такий самий свист і вони побачили, як з крутих берегів річки стали плигати на лід одна по одній постаті ворогів. Побачивши хлопців, вони заревли і кинулись назустріч.

— У бік! — крикнув Мабора.

Берег у цьому місці був досить крутий, але Мабора підскочив, ухопився за віти чагарника, що нависав з берега і зліз на кручу. Нахилившись, він подав руку Каї-Наї, що теж підскочив і ухопивсь за кущ; витягнувши і його до себе, Мабора випроставсь, і хлопці, провалюючись по коліна в снігу, побігли в ліс.

Дод перший підбіг до того місця, де злізли на кручу хлопці, підскочив і собі вхопивсь за вітку чагарника. Але він був важкий, чагарник не вдержав його, і зерноїд покотився на лід. Зерноїди один по одному намагались злізти на кручу, але це не вдалося нікому з них, і вони побігли по річці, шукаючи пологого берега. Їм довелося бігти досить довго, поки вони змогли вибратися на берег, і коли нарешті берегом дійшли до того місця, де злізли Каї-Наї та Мабора, вже стемніло й погоню довелося припинити. Вони помітили тільки, що сліди хлопців не прямували до скель а, навпаки, йшли від неї в ліс, і це заспокоїло зерноїдів, бо вони мали на думці не переслідування хлопців, а зовсім іншу мету.

А Мабора та Каї-Наї, як зайці, бігли лісом і їм в ухах дзвеніли ще гомін і крики переслідників. Вони почували себе досить погано: бігти було важко, снігу нападало багато, і вони залишали після себе такі сліди, що по них не збилася б і мала дитина, не те що такі знавці лісу й слідів, як зерноїди. Нарешті Каї-Наї вибився з сил і сказав:

— Я не можу більше бігти… Ти біжи й попереди плем’я, а я, може, де-небудь сховаюсь.

Мабора зупинився.

— Де ти там сховаєшся, ми залишили такі сліди на снігу, наче тут пройшов турячий гурт.

Мабора прислухався, погоні не було чути, але зерноїди могли бігти мовчки. Він подивився на Каї-Наї. Каї-Наї, блідий, з спітнілим лобом, стоячи по пояс у снігу, притулився до дерева, тяжко дихав і якось жалібно поглядав на Мабору. Мабора знав, що треба бігти якнайшвидше, але він чогось стояв і чекав поки відпочине хлопець.

Мабора і сам не знав, що в душі його прокинулися невідомі досі жалість і товариське почуття до хлопця.

— Погоні не чути, — сказав він. — Ходім трохи тихше… Іди за мною и попадай у мої сліди, тобі буде легше йти.

Мабора знову пішов, а Каї-Наї, намагаючись попадати в широкі сліди юнака, поплентавсь. за ним. Вони не пішли просто до скелі, бо Мабора боявся, що зерноїди, оббігши річкою, де було легко йти, зустрінуть і спіймають їх. Через це вони звернули у бік, в саму гущавину лісу, сподіваючись до вечора ще дійти до скелі й попередити мешканців про небезпеку. Вони довго йшли, прислухаючись, чи не чути погоні але погоні не було.

У лісі було тихо. Тільки сороки скреготали, побачивши хлопців, і стежили за ними, перелітаючи з гілки на гілку. Сніг блискучим шаром ліг на деревах, вітки вгиналися від нього аж до землі, а від дерев на сніг падали сині тіні.

Мабора та Каї-Наї відкинули з голов вовчі шкіри, що були їм за відлоги, і йшли так деякий час, а сніг з гілок, коли вони пролазили попід ними, сипався їм за шию і танув, але це було тільки приємно… Іноді вони потрапляли на ведмежий барліг; видно було, як пара від ведмежого подиху йшла з барлогу, і вони чули теплий смердючий запах сонного звіра. Йти було важко, особливо Каї-Наї: він майже по пояс провалювався у сніг. Хлопці побачили, що потомилися: вони забрали занадто в бік і одійшли дуже далеко від скелі. Їм стало ясно, що вони не зможуть завидна добратися додому. Це було неприємно, але що ж було робити. Коли зовсім стемніло, хлопці вирили у снігу яму, утоптали в ній сніг, полягали й заснули, як ведмеді, притулившись один до одного. Удосвіта хлопців розбудив могутній рев зубра. Мабора виглянув з ями. Зубр ревів десь з боку, і його не видно було в сутіні лісу. Маборі було дуже приємно, що його збудив звір, а не сокири зерноїдів, бо він усе сподівався, що зерноїди не залишать погоні і переб’ють їх тут, знайшовши в ямі.

Хлопці, хоч і голодні, весело побігли до скелі. Йти стало легше: сніг від морозу, що був уночі, змерзся і видержував вагу хлопців.

Опівдні хлопці прибігли до скелі. На узліссі вони зупинилися й прислухалися, чи не чути де зерноїдів, але в лісі було тихо. Мовчала скеля: на площадці перед печерами не видно було жодного мешканця. Це здивувало хлопців. Вони обережно вийшли з лісу й підійшли до скелі. Сніг коло скелі був утоптаний і залитий кров’ю. По схилах скелі й під скелею, тут і там, лежали трупи мисливців з племени орла й трупи білявих зерноїдів.

Вже вовча зграя й круки поралися коло трупів. Очевидячки, зерноїди повернулися до скелі й перебили необачне плем’я орла. Тремтячи від жаху, хлопці вилізли на скелю. На площадці один на одному валялися трупи бойців; під скелею на льоду річки, розкинувши руки, з проламаною головою, лежав рудий Дод, а коло нього ницьма лежав здоровий Ману. Ні жінок, ні дітей не було вже на скелі: всіх їх забрали з собою переможці. В чаклуновій печері Мабора знайшов свого батька, що ранений лежав у кутку печери і старого чаклуна, що, схиливши сиву голову, сидів коло ватага. У другому кутку в клітці сидів орел, тотем племени…

Це було все, що зосталося від племени червоної скелі. Коли хлопці зайшли в печеру, чаклун навіть не підвів голови…

Ранений розповів Маборі, що зерноїди знову напали на скелю, викурили з печер мешканців і перебили всіх, а його, раненого в груди стрілою, підібрав чаклун і приніс у печеру. Чаклун, почувши дим у своїй печері і зрозумівши, що це зерноїди знову викурюють їх з печер, відсунув камінь, що затуляв дірку, узяв клітку з орлом і сховався у залі, де вчора знайшло притулок від ворогів усе плем’я. Він пересидів там ніч, а вранці обережно виліз з дірки і вийшов на площадку. Тут він знайшов ледве живого ватага й переніс його у свою печеру. Невеселе життя було цих недобитків червоної скелі… Мабора та Каї-Наї, зоставшись єдиними мисливцями, щодня ходили на полювання й годували напівбожевільного чаклуна та раненого ватага, що майже нічого не їв. Він кашляв і харкав кров’ю.

Чаклун балакав з тотемом і з печери щоночі вилітали дзижчання тарахкалки і лячний клекіт орла.

Коли ранений ватаг балакав і кидавсь у маренні, чаклун підходив і довго дивився на нього.

— М’ясо людини, м’ясо людини… — мурмотів чаклун, — він видужає від людського м’яса…

Одного ранку Мабора пішов на полювання сам: Каї-Наї простудився і хворий зостався дома. Він, зігнувшись і загорнувшись у шкіру, сидів серед печери коло багаття, а в кутку марив ранений ватажок.

Каї-Наї трясла пропасниця, йому хотілося лягти, але він змагався з хворобою і, пересилюючи себе, сидів коло багаття. Смагляве обличчя Каї-Наї горіло полум’ям, а руки й ноги були холодні, і він щохвилини простягаючи грів їх коло вогню. Чаклун поравсь у своєму кутку коло клітки з орлом…

— М’ясо людини, м’ясо людини, — мурмотів він.

Раптом він підвів голову і подивився на Каї— Наї. Якась божевільна думка промайнула йому в голові…

Він крадучись вийшов на площадку і оглянувсь навкруги.

Нікого не було коло скелі; Мабора був далеко в лісі… Обгризені кістки людей валялися на снігу коло скелі.

Чаклун повернувся в печеру і знову якось чудно глянув на Каї-Наї.

Каї-Наї, похиливши чорну голову, дрімав коло багаття.

Чаклун підійшов до клітки, витяг з-за неї сокиру, що колись загубив зерноїд, рятуючи рудого Дода, і підкрався до Каї-Наї. Потім розмахнувся і щосили вдарив по голові Каї-Наї сокирою…

Хлопець, навіть не скрикнувши, упав головою в вогонь.

Чаклун тремтячими руками вирізав шматок м’яса з Каї-Наї і засмажив його над багаттям. Потім підійшов до раненого і почав годувати, розжовуючи і засовуючи м’ясо в рот хворому…

Ранений був без пам’яті; він одбивався від чаклуна, не їв і випльовував їжу…

А Мабора, далеко від скелі, стежив за молодим оленем, щоб підстрелити його і нагадувати смачним м’ясом свого товариша, малого хворого хлопця Каї-Наї.