Люди з Червоної скелі

ТОТЕМ ПЛЕМЕНИ З ЧЕРВОНОЇ СКЕЛІ

аї-Наї вже з тиждень жив серед людей червоної скелі. Мешканці скелі ставилися до нього, як до приблудного цуценяти. Йому часто не вистачало шматка м’яса й місця коло багаття. Кращі куски й кращі місця займали чоловіки, а жінки й діти завжди сиділи поза їхніми спинами й ловили недоїдки, що кидали їм через плечі чоловіки. При таких порядках Каї-Наї легко міг померти з голоду, бо коли йому щастило запопасти ласий кусок, на нього гуртом накидалися усі хлопчаки, що були коло багаття й виривали його навіть з рота та ще й били його так, що він довго чухав потім боки й плечі. А чоловіки, набивши рота стравою, давилися від реготу. Всього на скелі було коло сотні мешканців. Всі вони належали до племени орла, який був їхнім тотемом. Цей тотем недвижно сидів у клітці на скелі й, не заплющуючи очей, як здавалось Каї-Наї, дивився на сонце, оживлявся тільки тоді, коли у клітку до нього кидали сире м’ясо. Тоді він грізно клекотів комусь в далечінь і, вп’явшись пазурями, шматував їжу.

До орла мав доступ тільки один чоловік з усього племени. Це була товстюща-претовстюща людина. Таких товстих людей Каї-Наї ще ніколи не бачив. Коли він ішов, черево йому тряслося, наче трясовина в болоті, коли кинути каменюку. Каї-Наї ніколи не бачив, щоб він що-небудь робив, або ходив на полювання, а йому завжди попадали кращі куски, й кожний мисливець, притягнувши до скелі дичину, відділяв для нього добрий шматок м’яса. Каї-Наї спитав про нього в одного з хлопців, і той сказав йому, що це чаклун, що він має діло з духами. Всі поштиво давали йому дорогу, коли він ішов, а матері непомітно вкривали немовляток, щоб на них випадково не попав погляд чаклуна і від погляду не скоїлося чого з дитиною. Тотем знав тільки одного чаклуна і тільки від нього приймав їжу. Клітка з орлом стояла коло печери, де жив чаклун; орел недвижно сидів цілий день, а на ніч чаклун ховав клітку у печеру. Підходити до клітки було заборонено під страхом смерти. Всі знали й пам’ятали це, особливо діти, хоч їм і кортіло підійти до клітки й подратувати орла.

Одного жаркого дня, коли чоловіки були на полюванні, а жінки й діти пішли у ліс по гриби й горіхи, Каї-Наї лежав на краю скелі, що звішувалась над річкою, й дивився на хвилі річки. Він не пішов у ліс з жінками, бо в нього боліла нога. Він трохи звихнув ступню правої ноги, плигнувши якось з досить високого каменя. Річка клекотіла під скелею і, взявшись піною, стрибала по камінню, що перегороджувало річку. Каї-Наї було скучно й сумно; він думав про матір, яку, може, не доведеться вже й побачити, і про батька, дух якого мабуть блукав десь у лісі. Він розпитував хлопців, чи не знають вони часом, де живуть біляві люди, що вбили його батька, але ніхто з них не знав цього, а питати дорослих він боявся. Йому набридло дивитися на річку й він, обернувшись, став дивитися на площадку, що була на скелі перед печерами. Печери зяяли своїми темними пащами, і погляд його мимоволі зупинився на чаклуновій печері й на клітці з орлом, що стояла коло печери. Раптом він побачив маленького, років чотирьох, хлопчика, що, лукаво оглядаючись, потихеньку і якось боком підходив до клітки. В руці він тримав хворостину. Підкравшись до клітки, він просунув хворостину крізь ґрати й почав дратувати орла. Орел з гордим презирством глянув на хлопчика й одсунувсь у глиб клітки. Тоді хлопчик вийняв з рота шматочок м’яса, що держав за щокою, і просунув руку з м’ясом у клітку. Орел витягнув шию і, не дивлячись на м’ясо, дзьобнув хлопчика в руку і вирвав кусок живого тіла. Хлопець несамовито скрикнув з болю і розмахуючи раненою рукою, побіг від клітки.

У цей час у входа в печеру з’явивсь чаклун. Очі його загорілись диким гнівом, коли він зрозумів, що робив хлопчик. Він кинувся за хлопцем, наздогнав його і вдарив у спину ногою. Хлопчик упав і довго лежав без пам’яті, коло раненої руки набігла калюжа крови, а чаклун прогарчав щось крізь зуби і пішов до своєї печери. Каї-Наї підняв хлопця і поклав його на шкірі біля багаття, що ледве жевріло. На площадці не було нікого в цей час, крім Каї-Наї, якому доручено було стежити й не давати згаснути багаттю.

Коли повернулися з лісу жінки, Каї-Наї розповів про те, що трапилося, матері хлопця. Він думав, що вона розсердиться на чаклуна, а вона ухопила свого хлопчика й стала лизати йому рану на руці. Потім, сунувши в руку Каї-Наї жменю горіхів, попрохала його, щоб він мовчав і не казав нікому про те, що бачив. Каї-Наї й не збирався нікому казати про це, і його здивувало прохання жінки. Потім, подумавши, він зрозумів, чого боялася жінка: хлопчик її порушив заборону й образив тотема; дивно було тільки, що він так легко збувся гніву чаклуна. Але Каї-Наї помилився.

Коли всі мисливці зібралися надвечір до скелі, чаклун виступив перед найзначніших й старіших мисливців племени. Обличчя його було розмальоване чорними й червоними смугами, волосся сивими патлами падало йому на плечі, а в волоссі встромлене було орлине перо. Черево його тряслося, очі палали гнівом.

— Люди з червоної скелі! — сказав він. — Люди з племени орла!.. Скоїлось щось нечуване!.. Скоїлось те, чого ще ніколи не було серед нашого племени. Нашого тотема зневажено, з нього знущаються! Порушено заборону… Син Ману, я бачив сам, підняв руку на тотема!..

Мисливці мовчали: всі вони добре знали, що своїм учинком хлопець дійсно образив тотема, так думав навіть батько хлопця, здоровило Ману. Ніхто не питав, що думають про це жінки; вони сиділи осторонь і робили своє; діло, — це було діло не баб’ячого розуму. Довго сиділи чоловіки мовчазні, а потім ватаг племени, той самий чоловік, що йому Каї-Наї в перший день улучив головою в живіт, спитав у чаклуна: Зробив хлопець, син Ману?

— Він дратував орла і годував тотема м’ясом з свого поганого рота…

Ватаг помовчав, почухав потилицю, бо його дуже в цей час дошкуляли паразити, і сказав:

— Хлопець дійсно образив тотема, але він дуже малий і не розумі з, що робить…

— Хто образив тотема, той мусить вмерти! — крикнув чаклун.

— Хіба не можна вмилостивити тотема, — продовжував ватаг: — хай Ману, батько хлопця, віддасть половину кабанячої туші тотемові.

— Я дам цілу тушу тотемові, — сказав Ману, батько хлопця.

Чаклун, почувши про кабанячу тушу, пом’якшав, але, зрозумівши, що на цьому ділі можна дещо заробити, сказав:

— Правда, хлопець дійсно малий, але кабанячою тушею вмилостивити тотема не можна… Але, — додав він, дивлячись на Ману, — можна буде віддати тотемові не цілого хлопця, а частину його, [наприклад, руку або ногу…

У Ману затрусилися литки: він ясно уявив собі, як рубають його синові сокирою ногу…

— Я дам тотемові три ведмежих шкіри і п’ять бобрових!.. — ледве повертаючи язика, сказав він.

— Уночі сьогодні я пораджуся з тотемом і запитаю, чим можна вмилостивити його… — наче не чуючи слів Ману, сказав чаклун.

На цьому скінчилася нарада. Мисливці полягали спати, хто в печерах, а хто коло багаття на скелі, а чаклун, взявши клітку з орлом, пішов у свою нору.

Згодом все поснуло на червоній скелі, тільки не спала мати хлопчика, що образив тотема.

Він плакав від болю в рані, рука розпухла йому, а мати колихала хлопця навколюшках і лизала йому рану.

Ніч була тиха. З-за скелі виглянув місяць і осяяв верховіття лісу. Од скелі на річку упала довга чорна тінь, а річка в тому місці, де вона виривалась з тіні, горіла сріблястою зморшкуватою смугою. Ліс похмуривсь і навис над річкою. Самотнє багаття блимало на площадці перед скелею.

— А-а, а-а, а! А-а, а-а, а!.. — то нахиляючись, то випрямляючись, колихала мати хлопчика, а тінь її, бігаючи по скелі, то виростала до самого верхів’я скелі, то падала до рівня печер. — А-а, а-а, а! А-а, а-а, а!..

Рантом, тишу ночі порушив новий звук. Чулося, ніби гудів величезний джміль. Жінка, що колихала дитину, підвела голову й прислухалась. Звуки то зростали, то знову тихшали. Згодом до цього звуку приєднався різкий клекіт орла. Жінка затрусилася від жаху. Звуки йшли з чаклунової печери: це чаклун розмовляв з тотемом про її дитину, про її любого хлопчика. Щось моторошне й таємниче було в цих звуках. Наче хтось жалібно — жалібно плакав і скарживсь на свою долю. Ось звуки почали чергуватися: щось гуло довго й нудно; потім став клекотати орел; потім знову разлягалося сумне джмелине гудіння, а коли замовкало воно — грізно й жадібно летів клекіт орлячий.

Мати вхопила хлопчика, побігла в свою печеру і сховалась у далекому кутку.

Жінки й діти, що попрокидалася від цих звуків, не могли вже заснути ці$ї ночі: такі страшні й незрозумілі здавалися вони мешканцям скелі. Майже всю ніч гуло в чаклуновій печері, і вилітав з неї лютий клекіт орлячий.

Коли настав день, чаклун вийшов з печери. Очі запухли йому від безсонної ночі; він увесь наче розм’як і осів. У руці він тримав стрілу з кремінним вістрям. Побачивши Ману, він покликав його й тихо забалакав з ним. Ніхто не чув, що казав чаклун Ману. Ману мовчки слухав чаклуна і на знак згоди хитав головою. Потім Ману уклонився чаклунові і побіг зі скелі до річки, перескакуючи через каміння, як заєць. Схвильовано й не розуміючи в чому річ, дивилась йому вслід жінка з раненим хлопчиком. Через кільки хвилин Ману повернувся до скелі. У шкірі, що була доти в нього на плечах, він приніс купку жовтої глини. Уся людність скелі висипала з печер і дивилась на чаклуна. Чаклун висипав глину на землю й звелів Ману принести води з річки. Здоровило Ману, як мале хлоп’я, слухався чаклуна. Він збіг із скелі, знову побіг до річки і в тій самій шкірі, в якій він приніс глини, притягнув води. Чаклун вилив частину води на глину і почав місити її. Коли потрібно ще було води, Ману, що увесь час стояв коло чаклуна, держачи в шкірі воду, по знаку його лив воду на глину. Коли глина загусла, чаклун почав з неї ліпити щось подібне на людську постать. Спочатку він зробив з глини досить велику кулю і сплющив її з боків, — це був тулуб. Потім приліпив зверху трохи меншу кулю, — це була голова. Коли він приліпив руки й ноги, усім стало ясно, що він зробив хлопчика. Коли глиняний хлопчик був готовий, чаклун випроставсь, підвів гордо голову і звернувся до мисливців.

— Я цілу ніч балакав з тотемом. Він хоче хлопця, сина Ману. Цей хлопець, — показав він на глиняну ляльку, — син Ману. Ми віддамо тотемові сина Ману, бо він зневажив тотема.

Він узяв стрілу, що поклав перед тим, як почав ліпити, на землю, і встромив її у глиняну ляльку в те місце, де у людини серце. Потім підняв ляльку з землі й поніс її до скелі, що написали над річкою. Тут він став щось мурмотати про себе й пританцьовувати, держачи перед себе ляльку. Глина була ще вогка і скоро від ляльки, поки танцював чаклун, поодвалювалися руки й ноги. Чаклун прогарчав щось крізь Зуби, приліпив знову до ляльки руки й ноги і скинув її зі скелі у річку. Таким чином чаклун обдурив тотема, принісши йому, замість живого хлопця, глиняну ляльку. Всі були задоволені й дивували з мудрости чаклунової. А Ману довго ще після того бив бобрів, ведмедів та кабанів для нього і годував ненаситне черево чаклунове. Крім того, чаклун узявся гоїти рану хлопцеві, якого дзьобанув орел, і коли рана нарешті загоїлась, у Ману не зосталося жодної шкірки, навіть білячої, — усе перейшло в печеру до чаклуна.