ГОЛОД СЕРЕД ЛЮДЕЙ ЧЕРВОНОЇ СКЕЛІ


ешканці червоної скелі були дуже необачний нарід. Вони з зацікавленням прослухали Мабору, коли він розповідав їм про життя озерних мешканців, але в головах їхніх залишилося тільки те, що люди ці їдять зерно, живуть досить далеко і не збираються зараз напасти на плем’я червоної скелі.

Через це вони навіть не подумали про те, щоб приготуватися до нападу ворога. Чаклун сказав, що він знає такі чари, що ніякі зерноїди не страшні будуть їм; треба тільки слухатися та поважати його, великого чаклуна племени орла.

Промайнуло літо. Північ подихнула холодним вітром; закружляло жовте листя і з тихим журним шурхотом стало падати долу. Вітер вільно вже гуляв лісом, а пороги ревіли під скелею, й річка, промайнувши пороги, сумно лизала піщаний берег.

Каї-Наї злазив зі скелі, стояв, притулившись до дерева, і слухав рев порогів і сумний шурхіт, що наповняв ліс. Він часто стояв так і думав про матір, яка відмовилась від нього й зосталася з людьми, що вбили його батька й вигубили рідне плем’я. Він не розумів матері й не розумів того, що було у нього в серці. Осінній шум лісу, журний шурхіт листя нагадували йому про щось, щось говорили. Він прислухався і йому здавалось, що дерева й листя говорять про нього, але він не міг зрозуміти їхньої розмови і, не зрозумівши, ішов додому.

Мешканці скелі переживали тяжкі дні. Усе менше й менше чогось ставало звіра та дичини навколо скелі й випадали дні, коли мисливці поверталися додому з порожніми руками.

Тоді все плем’я сиділо голодне й тулилося одне до одного коло багаття в димних печерах. Коли ж приходила ніч, а ночі стали чогось незрозуміло довгі й темні, в печери закрадався жах. Він ховався в темних кутках печер, гасав довгими тінями по стінах, в довгому дикому вовчому витті, долітав знизу з гомоном і шумом могутнього лісу, гуркотів, плюскав і ревів у порогах річки, що билась об берег під скелею…

Коли ж одного вечора з чаклунячої печери знову полилося страшне таємниче дзижчання і грізний клекіт орлячий, жінки й діти з криком і виттям збились докупи і, вкрившись шкірами, тремтіли, як у пропасниці. Каї-Наї й сам не знав чого, але його не лякали ні це таємниче дзижчання, ні лютий клекіт орлячий. Він помітив, що в печерах зосталися тільки жінки й діти та зовсім молоді парубки. Чоловіки кудись зникли і це дуже зацікавило хлопця. Згодом дзижчання в чаклунячій печері досягло такої сили, що здавалося, — там гуде ціле кубло величезних шершнів.

Багаття ледве жевріло серед печери, освітлюючи купки жінок і дітей, що позаклякали під шкірами й боялися навіть висунути руку, щоб підкинути хмизу в багаття.

Каї-Наї, користуючись з цього, виповз і пішов до чаклунячої печери. На площадці перед печерами не було нікого. Вітер гуляв над скелею і з-під скелі долітав глухий гуркіт порогів. Тут на площадці дзижчання чулося ще дужче й сумніше.



Раптом до нього приєдналося якесь глухе тупотіння, наче гурт зубрів топтався на одному місці. Це було так страшно й несподівано, що Каї-Наї затремтів з жаху, як і ті, що лежали в печерах під шкірами.

Каї-Наї хотів був повернути назад, але цікавість перемогла страх, і він, ставши накарачки, пірнув під шкіру, якою завішаний був вхід у чаклунову печеру. Він повз коридором, що вів до печери, а назустріч йому летіло глухе дзижчання й тупотіння, наче гурт зубрів біг коридором від хмари джмелів.

І раптом печери й коридор стряслися від могутнього реву зубрів…

Каї-Наї тремтячи припав до землі: він думав, що ось-ось гурт тварин увірветься в коридор і розтопче його, як мале цуценя…

Він пожалкував тоді, що не залишився у своїй печері, а лиха година потягла його до чаклуна. Але ніхто не біг коридором і тупотіння знову понеслося з печери.

Стиснувши зуби, Каї-Наї знову поповз уперед і зупинився перед внутрішнім входом у печеру.

Каї-Наї глянув у печеру і аж відкинувся назад від того, що побачив там: печеру освітлювали смолоскипи, що палали по кутках; дим і чад густою хмарою стояли під склепінням печери. Печера була повна зубрів, що товклися й ходили колом по печері.

Коли Каї-Наї придивився краще до зубрів, він із дивуванням побачив, що всі вони стояли на задніх ногах, а в передніх тримали тарахкалки, що з вереском крутилися й торохтіли на коротеньких цурках. Дивуванню Каї-Наї не було краю, коли він побачив, що у зубрів були не ратиці, а людські ноги й руки. Зубри стояли не на всю ступню, а на п’ятах і, нахиливши рогаті голови, спокійно й поважно йшли у якомусь чудернацькому танці… Раптом вони зупинилися, підняли тарахкалки вгору й міцний рев знову потряс склепіння печери. Але тепер Каї-Наї не боявся вже цього реву: він знав, що це були не звіри, а люди, що поодягали на себе звірячі шкіри. В одній парі ніг Каї-Наї навіть пізнав незграбні лапи вахлая Ману.

Каї-Наї з зацікавленням стежив, що буде далі. Але він міг так сидіти цілу ніч і не побачити нічого більше, ніж бачив зараз: чоловіки з червоної скелі, повдягані у звірячі шкіри, товклися до ранку й ревіли, як зубри. Це було таємниче ворожіння, яким чаклун та мисливці примушували зубрів плодитися й наповняти ліси навколо червоної скелі.

Каї-Наї обридло дивитися на них; він ледве не заснув під звуки тарахкалок. Але вчасно схаменувся й поповз геть із печери.

А в тій печері, де мешкав він, жінки ще тряслися від жаху, і багаття мабуть загасло б, коли б Каї-Наї не зворушив його й не підкинув хмизу. Він стягнув вовчу шкіру з якогось хлопця, що спав коло багаття, накрився нею й заснув так міцно, як не спав ще ніколи.



Другого дня мисливцям пощастило забити трьох зубрів і двох оленів. Усе плем’я зраділо, коли великі куски м яса зашкварчали на рожнах над багаттями. Мисливці не ходили на полювання, поки не з їли м’яса до маслаків. Всі чоловіки й чаклун з ними не мали й трохи сумніву в тому, що дичина з явилася від їхнього ворожіння й танців у звірячих шкірах.

Але після цього щасливого полювання дичина знову зникла з лісу навколо червоної скелі і голод настав серед племени орла. Даремно, одягаючи то оленячі, то зуброві шкіри, тупотіли чоловіки в чаклуновій печері: дичина зникла і тільки вовки, також голодні, як і люди, вили під скелею.

Мисливці усе далі й далі заходили від скелі, шукаючи звіра, і майже завжди знесилені поверталися додому з порожніми руками.

Сум обгорнув мешканців скелі. Вони, худі й знесилені, лежали в печерах і ссали та жували старі смердючі звірячі шкіри. Згодом почала хворіти і вмирати дітвора. Ще сумніше стало в печерах.

Тоді чаклун, який майже щодня балакав з тотемом, що якимсь чудом животів ще у своїй клітці, сказав ватагові племени:

— Тотем гніваються. Плем’я гине з голоду… Дітвора вмирає… У нас занадто багато старих жінок… Кожна з них їсть, як дужий мисливець, а корнети з них ніякої.

Ватаг зразу зрозумів, про що балакаю чаклун. Йому й самому приходила в голову ця думка, але він сказав:

— Треба порадитися з мисливцями…

Коли ватаг на нараді сказав, що чаклун радить перебити і з’їсти старих жінок, всі мисливці зраділи й погодились з цим.

Того ж дня вбили й із’їли п’ять старих жінок; серед них була й мати Мабори, жінка ватага… Плем’я бенкетувало всю ніч. І Каї-Наї їв людське м’ясо і воно йому, голодному, здалося солодким і смачним.

Коли переїли жінок, настала черга дідів. Але не кожний з них віддавав даром свою життя: деякі з них сміливо й одчайдушно захищали себе й боролися з убивцями, коли ті сокирами трощили їм голови.

Деякі з них тікали в ліс і ховалися там, але по слідах їхніх, як на полюванні, йшли невблаганні й жорстокі переслідники, і всі вони падали під стрілами ударами списів.

Невеселі то були часи і, коли вони нарешті минулися, й мисливці знову стали натрапляти на дичину ніхто з мешканців скелі не згадував про них, а Каї-Наї все це здавалось далеким, страшним сном…



Загрузка...