Люди з Червоної скелі

МАТИ

оли стало зовсім темно, Мабора витяг з торби свинячого смальцю й помастив ним своє тіло.

— Мажся й ти! — сказав він Каї-Наї, — а то змерзнеш, перепливши річку.

Каї-Наї теж помастив своє тіло смальцем, і хлопці, спустившись з кручі, переплили річку й вилізли на протилежний берег недалеко від табору. Вода в річці була холодна й вони поплигали трохи на березі, щоб зогрітися, й обережно почали крастися до табору.

Ніч була тиха й темна. Крізь дерева блимав вогник багаття. Хлопці хотіли підкрастися до наметів на березі й підслухати балачки білявих коло багаття і з балачок дізнатися про їхні плани. Хлопці тихенько виповзли на узлісся. Багаття було далеко від них; вони поплазували, ховаючись за порубані дерева, що лежали навколо табору. До них вже долітали гомін розмови і окремі слова мисливців. Коли це коло багаття задзявкало цуценя, за ним собака, другий, третій і скоро ввесь табір був повний ґвалту лютої собачні. Люди, що сиділи коло багаття, повскакували й ухопились за зброю.

Мабора та Каї-Наї спочатку не зрозуміли, чого підняла собачня такий лемент і відкіля узялась така сила собак. Люди з червоної скелі не мали свійських собак і це було для хлопців неприємною й незрозумілою новиною. Вони знали тільки диких собак та вовків і в думках навіть не мали, що можна привчити собаку до себе. Біляві люди здалися у той час їм за якихось могутніх і таємничих чаклунів.

Привчити собаку, щоб вона стерегла табір!

Це була якась дивна мрія, що її здійснили ці біляві чарівники!

Хлопці притаїлися й поприлипали до землі, але собаче виття та гавкання не вгамовувалося. Мабора й Каї-Наї з досадою поповзли назад і сховалися в лісі.

Потрохи гавкання почало стихати і згодом знову стало в таборі тихо, тільки іноді виривалося злобливе гарчання окремого неспокійного пса. Коли затихла собачня, хлопці знову поповзли до табору, але й на цей раз собаки почули їх і знову підняли ґвалт.

Мабора, сам лютий як собака, знову поповз до лісу… У цей час з протилежного боку табору почулося вовче виття… Собаки знову завили й загавкали, а хлопці, почувши вовків, злізли на дерево й заховалися у листі.

Вовки вили всю ніч коло табору, й хлопці вже не наважувалися злізти з дерева.

Мабора лаяв вовків за те, що вони заважали йому: він не кидав думки обдурити собак. Але ці вовки врятували хлопців: біляві, почувши вовків, заспокоїлися і другого дня не стали шукати слідів того, хто збунтував собак минулої ночі, бо вони думали, що собачня здратувалася, почувши вовків.

Вранці Мабора та Каї-Наї бачили, як прокинулося водяне селище; як одна частина мешканців, покликавши собак, пішла на полювання, а друга, сівши у човни, попливла річкою й озером рибалити; і щастя хлопців, що мисливці не пішли повз них, бо собаки неодмінно почули б чужинців, і біляві постріляли б їх, як тетеруків!.. Але Мабора та Каї-Наї й не думали про це і спокійнісінько, як ґави, сиділи на деревах.

Вороже селище й табор на березі були перед очима в хлопців, як на долоні. Ближче до них земля на березі була розчищена од лісу й пеньків, і дерева, що росли тут, стягнуті були й зложені осторонь на кут.

Трохи згодом, після того, як пішли чоловіки, з табору вийшов невеличкий гурт жінок і дітвори і з ними той чоловік, що вчора свердлив дірку в камені. На місці, розчищеному від лісу, вони розділилися на два гурти.

Каї-Наї, придивившись, пізнав в одній з жінок свою матір, а серед останніх — Учангу й інших жінок племени Уру — Уру.

На матері, Учанзі та ще на трьох жінках його рідного племени, він побачив якісь петлі, що накинуті були на тіло й ішли упоперек грудей, а від петель ішли довгі ремінці, що були прив’язані до якоїсь чудернацької речі. Ця річ підскакувала й волочилася по землі. Каї-Наї здалося, що вони тягнуть якийсь пеньок. Пеньок цей був загострений знизу, зверху у ньому стирчала палиця, за яку держався хлопець років дванадцяти. Цього хлопця теж пізнав Каї-Наї.

Це був Нака, друг і ворог Каї-Наї: з ним вони видирали пташенят із гнізд? ходили по горіхи і з ним майже щодня Каї-Наї бився навкулачки.

Друга партія жінок кількістю дорівнювалася першій і тримала у руках мотики з оленячого рогу. Чоловік поставив уряд жінок з мотиками, а гурт жінок з чудернацькою річчю одвів трохи далі; потім одійшов на бік і крикнув. Жінки замахали мотиками, підпушуючи землю… Перша партія, де була Каї-Наї мати й Учанга, рушила з місця… Каї-Наї ледве не звалився з дерева від здивування, коли Нака устромив загострений кінець пенька в землю, наліг на палицю і крикнув. Жінки подались уперед, ремінці натягнулися, і вони тихо пішли, тягнучи за собою первісного плуга, що, вириваючись з слабих ще рук хлопця, вивертав з-під себе цілину.

Мабора теж витріщив очі і з роззявленим ротом дивився на жінок: того, що бачив він, не міг збагнути нерозвинений мозок печерного мешканця.

Мабора та Каї-Наї ніяк не могли зрозуміти, для чого жінки риють землю, та ще таким чудернацьким способом…

Чоловік, що вчора свердлив дірки, іноді підходив до Нака, брав з рук його держака і показував йому, як керувати плугом. Це своєрідне змагання мотики з плугом закінчилося повною перемогою плуга. За годину, поки жінки з мотиками колупали землю й товклись майже на одному місці, плуг дійшов до узлісся, повернувся назад і підняв рівну смугу землі.

Мабуть праця була дуже важка, бо запряжені жінки раз-у-раз зупинялись і витирали піт з лоба.

А чоловік, видно було, був дуже радий перемозі плуга: він реготав, скакав і глузував з жінок з мотиками.

Він сам вигадав цього плуга й показав його роботу, порівнявши з працею мотиками.

Під кінець змагання усі мешканці селища, що були в цей час дома, висипали, на берег… Повилазили навіть згорблені діди й баби, спираючись на ціпки. Вони недовірливо хитали головами й підозріло дивилися на цю новину. Винахідник зняв збрую з жінок і відніс плуга в намет. Він помітив деякі хиби в своєму плузі і, виправивши їх, думав напровесні пустити плуга в роботу…

Потім Мабора та Каї-Наї бачили, як жінки почали чистити рибу, що наловили вчора рибалки, й стали розвішувати її для просушування на дрючках. Коли жінки скінчили роботу, мати Каї-Наї одійшла од жіночого гурту й лягла під кущем недалеко дерева, на якому сиділи Каї-Наї з Маборою.

Хлопець зліз з дерева і, ховаючись у траві, підповз до матері. Вона лежала горілиць і, підклавши руки під голову, дивилась на небо.

— Мамо! — тихо покликав Каї-Наї.

Вона підвелась і з жахом подивилась в бік Каї-Наї.

— Не бійся, мамо; це я, — Каї-Наї…

Вона знову впала на землю. Груди їй здіймалися від частого подиху, і Каї-Наї почув, як стукало в неї серце.

— Не бійся, мамо! — знову сказав Каї-Наї, — це я, Каї-Наї: я скучив і прийшов до тебе…

Жінка підвела голову; подивилась, чи не дивиться хто на них, і спитала, радісно дивлячись на Каї-Наї:

— Ти живий, синку? Я думала, що й тебе вбито, як батька…

Каї-Наї побачив, як сльози потекли з її очей… Але вона витерла їх, усміхнулась і спитала:

— Де ти був, любий, і як довідався, що я тут?

Каї-Наї розповів їй, як він зостався самотний у лісі, як блукав там і натрапив на плем’я, що мешкало на червоній скелі; як вони з Маборою пішли по слідах білявих людей і дійшли до водяного селища.

— Тепер я розумію, — сказала вона, — це ти укусив за ногу Дода…

З табору долетів до них звук свердла. Вона подивилась на табір…

Там коло багаття знову сидів чоловік, що вигадав плуга і свердлив свої дірки.

— Я боюся за тебе, синку… Дод дуже лютий і недобрий чоловік… Він заприсягся, що розтрощить тобі голову, коли ти ще попадешся йому на дорозі.

Каї-Наї засміявся.

— Я не боюся Дода! — сказав він.

— Що думають робити біляві люди? — раптом почувся голос Мабори, що підповз до них і слухав розмову Каї-Наї з матір’ю.

— Хто це? — злякано запитала жінка.

— Не бійся, мамо… Це Мабора, парубок з червоної скелі… Ми укупі прийшли з ним сюди.

— Що думають робити біляві люди? — знову нетерпляче спитав Мабора. — Що казали Дод та його товариш, коли повернулися додому? Чи думають люди з озера напасти на плем’я орла, чи Дод з товаришами випадково потрапили до нас?

Жінка подивилась на Мабору. Він лежав схований за кущем, і крізь віти чагарника їй були видні тільки очі парубка, що дико горіли від нетерплячки.

— Дод з товаришем випадково потрапили до вас, але вони тепер мають на думці перебити вас, як плем’я Уру-Уру, і забрати у вас жінок…

— Коли?..

— Я не знаю… Але здасться, що не скоро…

— Що робила ти, мамо, з жінками і нащо тягала пенька, що рив землю?

— Я й сама не можу зрозуміти цих людей, нащо вони риють землю… Вони великі чарівники… У них усе не так, як у нас. Той чоловік, що зараз сидить коло багаття, казав, що цим пеньком по весні вони ритимуть землю й кидатимуть у неї зерно.

— Він чаклун?

— О, він великий чаклун… Він ще казав, що з того зерна виросте багато-багато зерна…

— Нащо їм зерно? Принаджувати птахів у сільця?

— Ні, вони самі їстимуть його…

— Зерно? Вони їстимуть зерно?

Багато чудесного й незрозумілого бачив Мабора у цих чаклунів, що жили на воді серед озера, але те, що почув він зараз, вразило його, м’ясоїда й печерного мешканця, більше за все. Їсти зерно! Хіба їм замало риби в річці й озері та звірів у лісі?

Вони роблять з зерна ось що, — сказала жінка й дала Маборі кусок чорного твердого з золою коржа…

Мабора відкусив трохи коржа, пожував і з огидою виплюнув. Після цього чарівники з озера не стали вже цікавити парубка: він зневажав їх…

Вони їдять зерно! Тільки подумати: вони їдять зерно!

— Я іду додому! сказав він. — Коли хочеш, жінко, ходім до нас…

Я не можу йти з вами, бо тоді вони взнають, що ви були тут, і доженуть вас…

— Не доженуть, — упевнено сказав Мабора.

— Ні доженуть… Вони нацькують своїх собак і пустять їх по сліду…

Їй сором було признатися, що вона стала вже за жінку тому чоловікові, що свердлив дірки, і їй зовсім не хотілося йти до червоної скелі. З другого боку їй хотілося, щоб Каї-Наї був коло неї.

— Зоставайся, синку, зі мною… — якось мляво сказала вона.

— Я не піду до них… Вони вбили мого батька. Я помщуся за батька, — злісно відповів Каї-Наї. — Ходім, мамо, з нами!

— Я не можу… Я слаба… Я не дійду до червоної скелі…

— Ходім, Каї-Наї! — сказав Мабора. — Твоя мати покуштувала вже страви білявих і не піде до нас…

— Ходім, мамо! — знову сказав Каї-Наї.

Жінка мовчала.

Хлопець повернувся і поповз у траві.

Мабора хотів був зараз таки іти додому, але раптом у голові його заворушилася несподівана думка: треба якось помститися, щоб біляві ці чарівники й зерноїди довго пам’ятали людей з червоної скелі! Він знаю, як помститися! Він спалить ліс, що порубаний лежав на березі коло селища, і знищить всю велику роботу, що її зробили мешканці водяного селища, рубаючи дерева. Йому хотілося підпалити селище, але він знав, що це не можливо.

Очі Каї-Наї заблищали радісним вогником, коли Мабора поділився з ним своїми думками.

— Велике багаття зоставимо ми цим зерноїдам! — радісно сказав він.

Нарубок і хлопець заховалися в гущавині лісу й нетерпляче чекали ночі, щоб здійснити свої мрії.

Коли сіло сонце, вони знову підкралися до табору зерноїдів. На березі був великий шум і гомін. Майже все селище зібралося тут. Наметів і риби, що порозвішувана була на дрючках, вже не було, а серед порожнього тепер місця, де стояли намети, зерноїди розпалювали велике багаття. Мабора та Каї-Наї, як білки сидячи на дереві, намагалися зрозуміти, що вигадали ще і що робитимуть ці кляті зерноїди. Але те, що побачили вони, так збентежило і вразило їх, що вони довго сиділи мовчки, не вірячи своїм очам.

Коли багаття запалало, до нього підбігло чоловіка двадцять хлопців і парубків; вони повихоплювали головешки з багаття й, розбігшись по березі, підпалили зрубаний й повалений купами ліс!..

Вони самі зробили те, чим хотів помститися їм Мабора!

Парубок з хлопцем бігли лісом, а позад них на березі тріщав і горів порубаний ліс. Зерноїди спалили його, щоб на тому місці посіяти своє нікчемне зерно.