Люди з Червоної скелі

ПОГОНЯ

годом усе плем’я розсипалось по скелі, шукаючи слідів полоненого. Сліди простували до лісу. Всі думали, що йде один слід, бо втікачі йшли один за одним і той, що йшов ззаду, наступав на сліди переднього. Але Каї-Наї, що йшов поруч з Ману помітив слід другого білявого, бо не легко уночі було попадати ногою на слід, і всі зрозуміли, що полонений утік не сам, а йому допомагав хтось другий. Але це не похитнуло віри в чари, що їх наче б то навів полонений на Мабору. Навпаки, переслідники вихваляли свого чаклуна, що він зняв полуду з очей їхніх, і вони бачать сліди. Недалеко від скелі Каї-Наї знайшов ремінці, якими були зв’язані руки й ноги полоненого, і сокиру його товариша, що той загубив, тікаючи з скелі. Ця сокира звернула увагу усього племени червоної скелі. Вона була гладка, наче вилизана, в ній була просвердлена дірка, а в дірку щільно вбитий держак. Люди зі скелі не знали, як свердлити дірки, обточувати й шліфувати каміння: вони оббивали й віддавлювали свою зброю важким камінним і прив’язували ремінцями свої сокири до держаків. Зброя їхня була нерівна, зламчата і швидко затуплювалась. © http://kompas.co.ua

Сокиру білявого узяв собі чаклун і сказав, що вона мабуть теж зачарована: з неї треба зняти чари. Усім мисливцям хотілося мати цю сокиру, але вони так боялися чар і чаклуна, що ніхто з них не наважився одбивати у нього знахідку.

Коли сліди було знайдено, усі повернулися до скелі, а Мабора, Ману, ще трою мисливців і Каї-Наї, що прилучивсь до них за їхньою мовчазною згодою, пішли слідом білявих людей. Йти по слідах було не легко навіть таким знавцям лісу, як Ману та його товариші, бо й утікачі в цьому ділі були не малі мастаки: вони заплутували свої сліди так, що переслідникам доводилося, загубивши слід, шукати його цілими годинами, поки знову нападали на справжній слід білявих. Надвечір вони дійшли до невеличкої прогалявини. Сліди втікачів обривалися коло прогалявини; наче біляві провалилися крізь землю. Довго морочили голову Ману й товариші його, не розуміючи, куди зникли сліди. Переслідники кілька разів верталися назад по сліду, перевіряючи себе і кожного разу вони знову підходили до прогалявини, а сліди кудись зникали, наче їх хто обрубав і потягнув за собою. Каї-Наї, згадавши, що біляві добре лазять по деревах, став придивлятися до старого клену, що стояв якраз коло того місця, де кінчалися сліди. Підвівши голову, він побачив, що одна з гілок звісилась долі, наче вона була трохи надламана. Він підскочив і ухопивсь за гілку. Гілка затріщала, вона дійсно була надламана й нахилилася під вагою хлопця майже до землі. На вищій од неї гілці хлопець побачив рудий волос, що зачепився за сучок. Каї-Наї тихо свиснув і поманив рукою Ману.

— Ну, що там? — зневажливо обізвався той.

— Руді пішли по гілках, — сказав Каї-Наї, — я знайшов волос полоненого на дереві.

Каї-Наї узяв волос і, звісившись з гілки, подав його Ману.

Волос був з бороди полоненого. Тепер усім ясна стала хитрість втікачів: вони обійшли прогалявину, йдучи по гілках.

Дійсно, коли Каї-Наї, перелазячи з дерева на дерево, а Ману з товаришами долом, — теж обійшли прогалявину, сліди знову з’явилися перед очима переслідників. Видно було, що вони прямували до річки. Переслідники якнайшвидше пішли по слідах, маючи на думці наздогнати втікачів коло річки, але вони помилились. Сліди дійсно кінчалися коло річки, тільки втікачі буди тут давненько: на березі переслідники Знайшли тільки слід човна, що був мабуть захований у кущах коло річки. По слідах видно було, що ніхто не пильнував човна і таким чином білявих людей було тільки двоє.

Переслідникам дуже прикро було признатися, що вони спіймали облизня, бо ніхто з них не сподівався того, що у білявих був човен. Треба було вертатися додому, бо наздогнати берегом втікачів, а головне вбити або спіймати їх на річці, не маючи човна, була марна надія.

Тоді Мабора сказав:

— Як хто хоче, а я піду берегом; дійду до постоянки білявих людей і дізнаюсь таки, чого приходили вони до нас.

Він був дуже впертий парубок і його дратувало те, що полонений обдурив його, утік та ще й, як він думав, навів чари, від яких він ледве не вмер.

Всі здивувалися з сміливости Мабори, але ніхто не схотів іти разом з ним.

Тоді я сам піду! сказав Мабора й пішов берегом річки.

— Стривай, і я з тобою! — крикнув йому Каї-Наї.

Мабора глянув на нього, але нічого не сказав, і вони скоро зникли за деревами, а Ману з товаришами пішли додому, дивуючи з дурощів Мабори.

Вже стало темно під деревами, а Мабора усе йшов уздовж річки, і за ним плентавсь Каї-Наї. Він дуже втомився і йому хотілося їсти, але він мовчав, боячись, що Мабора прожене його, і він зостанеться самотини у лісі. Нарешті й Мабора втомився: сів, вийняв з торби, що висіла у нього на спині, м’ясо й став їсти. У Каї-Наї не було торби з харчами і він, як цуценя, сидів перед Маборою й дивився йому в рот, а слина йому котила так, що він мусів ковтати її щохвилинки. Наївшись, Мабора хотів уже лягати спати, але, глянувши на Каї-Наї, зрозумів, що й той мабуть хоче їсти. Тоді він витяг недогризок з торби й кинув його Каї-Наї.

Вночі було холодно, а розпалити багаття Мабора боявся. Каї-Наї протрусивсь усю ніч від холоду, кутаючись у шкіру, що обмотана була в нього круг стегон… А вранці, ледве зійшло сонце, вони знову пішли берегом річки.

— Чого ми йдемо униз по річці? — спитав Каї-Наї. — Може втікачі попливли проти течії…

— Того, що ти дурний, хлопче!.. — засміявся Мабора. — Коли б вони попливли проти течії, вони б мусіли обов’язково проплисти повз нашу скелю, а там такі пороги, що проти течії не пройдеш човном… Крім того, я знаю, чув від нашого чаклуна, що плем’я білявих людей живе вниз по річці од скелі…

— А далеко від скелі їхня постоянка?

— Ніхто з наших до пуття не знад, де живуть вони. Тільки один наш чаклун, здасться, знад, це він і сказав мені, що плем’я білявих прийшло сюди недавно, і живуть вони на березі цієї річки… Тільки я, Мабора, — гордовито додав парубок, — не боюся їх…

Мабора думав, що, позбавившись чар полоненого, йому не страшні ніякі біляві люди. Так сказав йому великий чаклун його племени, племени великого орла.

Каї-Наї з захопленням дивився на Мабору. Який сміливий цей Мабора, він не боїться білявих людей, іде у їхні володіння дізнатися, чого приходили до них ці два втікачі. Каї-Наї в цей час забув, що й він іде туди ж, і що втікач їхній має особливі рахунки з ним, Каї-Наї, й не пожартує, спіймавши його коло свого табору. Але Каї-Наї думав тільки про те, як побачить він свою маму, що була в полоні у цих людей.

Три дні йшли так Мабора та Каї-Наї, і дедалі Мабора ставав обережніший: він боявся випадково зустріти білявих мисливців, бо це не ввіходило в його плани.

Одного ранку, це вже було четвертого дня їхньої мандрівки, вони почули якісь незрозумілі для них звуки, наче хто ухав по річці:

— Ух! Ух!

Вони обережно виглянули з кущів. Перед ними йшли тихі води річки, що була тут значно ширша, ніж коло скелі. Коло другого берега вони побачили човна. На човні сидів білявий рибалка. В руках він тримав якогось дрючка і, держачи його, як списа, кидав у річку. Коли долішній кінець дрючка падав у воду, з неї вилітав той звук, що звернув на себе увагу Каї-Наї та Мабори.

— Ух! Ух! — неслося з річки.

Парубок і хлопець довго дивилися на рибалку й не зрозуміли, що він робить. Плем’я орла й рідне плем’я Каї-Наї були переважно мисливські племена, вони майже не рибалили, і через це їм чудним здавалося те, що робив білявий рибалка. Трохи згодом він витяг свою сітку, повиймав з неї рибу і знову опустив сітку в річку. Тоді тільки Мабора та Каї-Наї зрозуміли, що дрючком своїм рибалка лякав рибу і заганяв її в свою сітку. Такі лови невідомі були Маборі й Каї-Наї; це була для них новина, бо вони у себе били рибу тільки острогою, а коли вона напровесні великими зграями йшла вгору по річці, били з лука лососів, що, вилітаючи з води, перескакували через пороги.

Вибравши рибу, рибалка поплив униз по річці, а берегом, ховаючись поза кущами й деревами, побігли за ним Мабора та Каї-Наї. Річка раптом зробила заворот управо, і коли Мабора та Каї-Наї оббігли коліно річки, перед ними заблищали сині води досить великого лісового озера. Річка впадала в озеро, а недалеко від гирла річки хлопці побачили дещо таке, що, роззявивши роти, вони застигли на місці: серед озера на вбитих у дно озера палях, що стирчали досить високо над водою, був зроблений поміст, а на помості рядком стояло десятків з п’ять будівель, зроблених з дерева. Під дахами будівель висіло багато сушеної риби, а на дрючках коло будівель сушилися сітки мешканців цього озерного сільця. Синій димок багаттів, що курілися поміж будівлями, як туман слався над тихими водами озера.

Ці біляві люди дійсно були якимись чарівниками! Печерні мешканці не вірили своїм очам. Спорудити такі, як їм здалося, величезні будівлі, та ще на воді — це було щось нечуване й невидане! Особливо їх вразив вогонь, що горів, очевидячки, просто на помості, і поміст не загорався; це було, дійсно, якесь чудо!

— Може, дерево не горить через те, що воно вогке? — спитав Каї-Наї.

Один день вогке, другий день вогке, потім загориться, — відповів Мабора.

Але факт був очевидний: вогонь горів, а дерево не займалося. Бідні печерники й гадки не мали про вогневища й поганенькі без димарів кабиці білявих, де палав вогонь. Рибалка тим часом підплив до помосту й крикнув. На крик його з будівлі, що стояла скраю, вибігли хлопчик і дівчинка, а за ними з дверей вийшла висока й огрядна жінка.

Така проста річ, як те, що відчинились і зачинилися двері, Маборі й Каї-Наї теж здалася незрозумілою: вони бачили на власні очі, що в будівлі була рівна стінка, в стінці не було ніякої дірки, і раптом стінка якось відкрилася, з’явилася дірка, з дірки вийшли діти й жінка, і дірка сама (вони не помітили, як жінка штовхнула двері ногою) закрилася, і стінка стала знову рівна, як і була! Дивна річ. Усе те, що бачили вони, так пригнітило їх, що вони перестали вже дивуватися й тільки дивились без усякої мисли на те, що було перед їх очима.

Рибалка підплив під поміст, а хлопчик і дівчинка ухопилися за ремінець, що був на помості, й підняли ляду. З ляди стала вилітати риба, що викидав з човна рибалка, і падати на поміст. Викидавши рибу, рибалка ухопився за край ляди і виліз. Приставивши долоню до лоба, він почав розглядати береги озера. Тут тільки схаменувся Мабора, зрозумівши, що він може побачити його з Каї— Наї, бо вони майже зовсім вилізли на берег озера.

— Треба одійти од берега далі в ліс, бо нас тут легко можуть побачити з озера, — сказав він.

Вони заховалися в кущі, злізли на дерево й довго ще стежили за життям білявих людей. Вони помітили, що од помосту до протилежного од них берега йдуть кладки. Кладками туди й сюди ходили жінки й діти водяного сільця.

На березі, недалеко від кладок стояло декілька шкіряних наметів, коло наметів на довгих дрючках теж сушилася риба, й палало багаття. Усе це було знайоме Маборі, і він навіть зідхнув з радощів, що побачив нарешті таке, що було зрозуміле йому. Але, придивившись, Мабора став знову чухати потилицю: на вогні стояв великий глиняний горщик, з горщика підіймалася пара; Мабора з Каї-Наї навіть тут, на другому березі, чули запах страви, що, очевидячки, йшов з горщика. Це знову було незрозуміле, бо мисливське плем’я орла не знало ще глиняного посуду.

Коло багаття з горщиком сидів чоловік. На колінах у нього лежав камінь. Чоловік узяв коротенький лук, обплів двічі якусь цурку тятивою; один кінець цурки взяв у рот, а другий поставив на камінь, потім став двигати луком туди й сюди. До Каї-Наї й Мабори долетів різкий звук свердла.

У цьому не було нічого дивного. Мабора й Каї-Наї так само добували вогонь.

— Він добував вогонь… — сказав Каї-Наї.

— Мабуть… — глузливо відповів Мабора. — Нащо йому вогонь, коли біля нього палає багаття!

Це було дійсно дивно.

— Я знаю, що робить він, — сказав Мабора, — він робить дірку… Він робить дірку для держака сокири.

Трохи згодом вони злізли з дерева, пішли у глиб лісу, заховалися в гущавині й проспали там до вечора.

Коли вони прокинулися, сонце вже сіло, і з озера до них долітав неясний гомін і шум.

Вони зрозуміли, що чоловіки повернулися з полювання. Поміж гуком людських голосів чулося й собаче гавкання, але Мабора та Каї-Наї не надали цьому ніякого значіння.