Люди з Червоної скелі

ОГНІ НА ЧЕРВОНІЙ СКЕЛІ

аї-Наї прокинувся від страшного удару грому, що прокотився лісом. Блиснула блискавка й освітила темну галявину. Хлопець скочив, тремтячи від жаху. Він вже не раз і раніш чув удари грому й бачив блискавку, і вони завжди здіймали в ньому неспокій та незрозумілий панічний жах. Тяжкі хмари пливли понад лісом, було душно й жарко. Ліс хитався й тріщав під натиском дужого вітрюг. Знову вдарив грім. Вогненна блискавка розідрала упоперек небо й сліпучою ламаною стрілою вдарила у високу суху грушу, що самотно стояла серед галявини. Груша розкололася вздовж, узялася димом і спалахнула високим до хмар дужим полум’ям. Майже одночасно знову вдарив грім. У Каї-Наї залящало в ухах і він, оглухлий й майже сліпий, не пам’ятаючи себе, кинувся в ліс. Він, не розглядаючись, куди біжить, прямував лісом, падаючи й знову підіймаючись, а над головою в нього хтось роздирав небо і сліпучими стрілами сліпив його. І всі ці страшні могутні сили, як думав він, прямували на нього, малого хлопця Каї-Наї. Він біг не зупиняючись, продирався крізь гущавину, а серце билося у грудях, як сполоханий птах, і груди розпирало так, що не можна було й дихнути. Нарешті він спинився, притулився до дерева й прислухався. Грім гуркотів трохи далі, і Каї-Наї зрозумів, що те дуже й могутню, що стрясало небо й ліс і гналося за ним, не знає, де він, не знайшло його, і він може відпочити. Раптом пішов дощ; спочатку маленький, потім усе дужчий і дужчий, і через хвилину ліс був повний шурхоту й шуму великого дощу, що лив над лісом цілими патьоками. Коли блиснула блискавка, і ліс на хвилину осяяло зелене полум’я, Каї-Наї побачив, що він стоїть біля старого товстелезного дуба, а над головою в нього чорніє дупло. Хлопець підскочив, ухопився за край дупла, підтягнувсь на руках і всунув у дупло голову.

— Фрр!.. — зашуміло щось з дупла.

Каї-Наї пустив руки й упав на землю; з дупла вилетіла якась велика птиця й зникла в сутіні лісу. Каї-Наї перечекав трохи, потім постукав кулаком по дуплі.

— Гей, вилазь, хто там ще є! — крикнув він.

Дупло мовчало, тоді хлопець знову підтягнувся на руках і вліз у дупло. В дуплі було сухо й тепло; воно було таке велике, що там можна було б вмістити трьох таких хлопців, як Каї-Наї. Примощуючись лягти у дуплі, Каї-Наї почув, що він лежить на чомусь твердому, що перекочувалось під ним, як дрібне каміння. Він помацав руками. Під ним була ціла купа горіхів: він випадково натрапив на дупло, де білка складала свої зимові запаси. Каї-Наї зрадів, і через хвилину горіхи затріщали на кріпких зубах хлопця. А надворі лив дощ, шумів листям темний ліс і гуркотів здалека грім, що вже не був страшний тепер хлопцеві.

Усю ніч бушувала негода, а Каї-Наї, як білка, наївшись горіхів, спав у дуплі.

Каї-Наї прокинувся від легкого удару по голові, наче хто кинув у нього каменючку. Він розплющив очі. На краю дупла сиділа білка і, звісивши у дупло хвоста, чухала вуха лапками. Це вона кинула в свою комору нову порцію горіхів. Каї-Наї швидко сунув руку і вхопив білку за хвіст. Вона обернулась і вкусила хлопця за палець. Тоді він, хоч як пручалась вона, стягнув її до себе й задушив. Він затремтів з радощів і замурмотав, як дика кішка, коли запустив свої зуби в хутро білки. Розідравши її, він став їсти тепле ще м’ясо звірка. З’ївши білку й закусивши горіхами, він став почувати себе досить добре. В животі його було повно й тепло. Він навіть помацав себе руками по животі. Живіт був твердий як барабан. Каї-Наї задоволено засміявся: це вже не кислиці. Але раптом згадав, що він самотний тут у лісі, хоч і ситий, і сум та жага помсти з новою силою загорілася в дикій душі Каї-Наї. Каї-Наї повикидав всі горіхи з дупла і виліз. Для чого повикидав він горіхи, Каї-Наї не знав. Коли йому зустрічалося гніздо пташине, він завжди руйнував його, розбивав яєчка, що лежали там, і викидав пташенят із гнізда. Це робили усі хлопці, товариші Каї-Наї, і робили без усякої злости, навіть тоді, коли їм зовсім не хотілося їсти. Був чудовий ранок. Листя було мокре від дощу, що пройшов уночі, і краплі його горіли на сонці, як діяманти. Пахло корою дерев та прілим листям.

Каї-Наї пішов навпростець у той бік, де він думав найти прогалявину з багаттям, і відтіля, знайшовши слід, знову піти за ворогами.

Він уже з годину йшов лісом і дивувався, що нема прогалявини, де він бачив учора багаття. Йому здалося, що він забрав дуже вправо; через це він повернув ліворуч і йшов так деякий час, але прогалявини не було, і хлопець з досадою зрозумів, що збився з дороги. Каї-Наї стало ніяково. Коли він ішов за ворогами, у нього була мета наздогнати їх, а що далі буде, він не знав. Ця лісова стежка була єдиним зв’язком з людьми, хоч вони й були його ворогами, і, загубивши її, він зоставсь один проти лісу, проти тих могутніх сил, що вчора ще гуркотіли над його головою і, хто знає, може, довідавшись, що він збився з дороги, вони знову з’являться сюди й нападуть на нього. Він думав, що удар блискавки, що запалив грушу, мітив у нього, і він тільки випадково, сховавшись у дуплі, уник вірної смерти.

Він заскиглив і, зірвавшись з місця, навпростець побіг лісом. Тепер він не знав, куди біжить, він почував тільки, що стояти так не можна, що треба щось робити і кудись бігти. Довго в розпуці біг хлопець, а ліс хльоскав його вітами, роздирав сучками шкіру і шумів над його головою непроглядною стелею. Але ось ліс став рідшати, перед очима у Каї-Наї появився клапоть неба, і згодом він був на прогалявині.

Радісний, вибіг він на неї, думаючи, що знайшов те, що шукав. Серед прогалявини він зупинився і став розглядати землю, сподіваючись знайти сліди ворожої постоянки, але це була не та прогалявина, де він знайшов учора багаття.

Раптом позад нього почувсь шурхіт. Каї-Наї швидко обернувся і зомлів з жаху: за кілька кроків від нього стояв ведмідь. Хмара бжіл літала навколо нього. Однією лапою він затуляв очі, а другою одмахувавсь од бджіл, що яро накидались на нього. Мабуть ведмідь виламав десь борть, забравсь туди і добре попоїв меду.

Ведмідь був тотемом рідного племени Каї-Наї. Жодна людина з їхнього племени через це не підіймала списа й не стріляла в ведмедя. Смерть неминуча судилася б зухвалому смільчакові, смерть від своїх рідних. Каї-Наї знав це. Крім того, він знав, що усе його плем’я, плем’я Уру-Уру, мало походження від ведмедя, і, таким чином, перед ним стоїть оце його кревний родич. Каї— Наї упав навколюшки й уклонився ведмедеві.

— Не займай мене, Уру-Уру! — звернувсь до нього Каї-Наї. — Я ще хлопець! Я тільки малий хлопець, Каї— Наї! Ми ніколи не полюймо на тебе. Це біляві люди не люблять тебе. Вони вбили мого батька й забрали в полон матір. Вони пішли тією стежкою, що веде з прогалявини, де стріла з неба спалила дерево.

Каї-Наї був хитрий хлопець; він хотів використати свого родича, нацькувавши його на ворогів.

Коли він підвів голову, ведмідь був уже далеко і, одбиваючись від бджіл, що насідали на нього, пірнув у гущавину.

Каї-Наї підвівся і потихеньку пішов за ведмедем. Він був певний, що ведмідь послухався його вмовлянь і пішов слідом білявих людей і, таким чином, він, Каї-Наї, стежачи за ведмедем, знайде стежку, якою, пішли вороги.

Бджоли, загубивши в кущах ведмедя, раптом побачили хлопця, що йшов їм назустріч, і люто накинулись на нього. Каї-Наї затанцював на прогалявині, одмахуючись, як і ведмідь, од бджіл, і коли одна з них боляче ужалила його в спину, як заєць поскакав геть і сховався в кущах, а бджоли довго ще гули на прогалявині, шукаючи на кому б зірвати злість.

Каї-Наї спробував був обійти прогалявину й знайти ведмежий слід, але це не вдалося йому, і він знову заблудив. Так блукав Каї-Наї цілий день, майже не ївши: йому пощастило знайти тільки декілька пташиних гнізд і з’їсти десятка півтора маненьких голих пташенят. Надвечір, знесилений, він вибрав високе дерево і зліз аж у саме верховіття його.

У лісі під деревами було вже темно, а тут з дерева Каї-Наї побачив сонце, що своїм долішнім краєм уже сідало за обрій. Трохи правіше хлопець побачив річку. Річка одбивала в собі останню проміння сонця і блищала різнобарвними огнями. По цей бік річки стояла висока скеля, що горіла в низьких променях сонця на тлі темного синього лісу, як величезний рубін. Але Каї-Наї не розумівся на красі природи, — його більше обходив порожній його шлунок, йому хотілося їсти.

Коли зайшло сонце, на скелі засвітився зразу один вогник, потім другий і згодом усю скелю, як намистом, охопив цілий ряд вогників.

Коли б Каї-Наї міг рахувати хоч до десяти, він налічив би там не менш як дев’ять вогнів, але хлопець міг рахувати тільки до чотирьох, а все, що було більше чотирьох, у нього мало назву «багато».

Таким чином на думку Каї-Наї на скелі було «багато» вогнів.

Каї-Наї з радощів, що побачив вогонь, почав плигати на своїй гілці так, що перелякав усіх ґав на сусідньому дереві, й вони з галасом і криком знялися в повітря. Довго не могли заспокоїтися ґави, цілу годину перегукувались, крякали, усаджуючись на гілках, аж поки зовсім не стемніло. Хлопцеві хотілося зараз же злізти з дерева й бігти до червоної скелі: там були люди, там так привітно блищали вогники; але бажання це швидко згасло в ньому, коли він згадав про темряву, що панувала зараз у лісі під деревами.

Він довго дивився на вогники, які то пригасали й ледве блищали, то спалахували, як червоні зорі. Каї-Наї ясно уявляв, що було там, коло цих далеких вогнів: багаття тріскотить, дим з іскрами здіймаються вгору; над багаттям смажаться оленячі й кабанячі туші; коло них пораються жінки, трохи далі лежать чоловіки, тільки-но повернувшись з полювання, й голодними очима дивляться на смалець, що капаю з кабанячої туші у вогонь. Смалець шкварчить і загораються блакитними вогниками. У хлопця покотилася слина. Як добре було б зараз сидіти коло багаття й їсти м’ясо! Мати завжди потай від батька давала йому кращі куски. Згадавши про матір, Каї-Наї заскиглив, як цуценя. Хлопець не зводив очей з вогнів, а в животі йому бурчало від голоду. Нарешті він, обхопивши руками й ногами гілку, заснув. Йому снилося, що він сидить коло вбитого кабана, видираю з нього величезними кусками сало й їсть, їсть і не може наїстися.