Ілюзія Бога

7. «Добра» книга та мінлива мораль часу

Політика мордувала людей тисячами, а релігія — десятками тисяч.

Шон О’Кейсі

Святе Письмо може задавати моральні настанови або правила життя двома способами. По-перше, в прямий спосіб, наприклад, у вигляді десяти заповідей, які стали предметом запеклого протистояння під час культурних воєн в американській глибинці. По-друге, за допомогою прикладів, коли Бог або якийсь інший персонаж Біблії виступає, говорячи сучасною мовою, рольовим зразком, якого потрібно наслідувати. Якщо свято (вживаю цей прислівник у переносному значенні, але з натяком на його походження) дотримуватися обох джерел моральних настанов, то отримаємо систему моральних норм, яку будь-яка людина з сучасного цивілізованого світу — як набожна, так і ні — визнає, м’яко кажучи, огидною.

Заради неупередженості зазначу, що Біблія не має систематично злісної спрямованості; вона просто химерна, як і слід очікувати від хаотично скомпільованої збірки непов’язаних між собою текстів, які писалися, редагувалися, перекладалися, перекручувалися й «удосконалювалися» протягом дев’яти сторіч руками сотень безіменних авторів, редакторів і переписувачів, не відомих ні нам, ні одне одному90. Цим і пояснюються деякі несусвітні речі в Біблії. На превеликий жаль, саме на цей химерний фоліант релігійні бузувіри указують як на непомильне джерело наших моральних підвалин і правил життя. Як слушно зазначив у книзі «Гріхи Святого Письма» єпископ Джон Шелбі Спонг, ті, хто прагне дослівно дотримуватися біблійних настанов у своїх моральних судженнях, або не читали Біблію, або не зрозуміли її. До речі, сам автор цієї книги — чудовий приклад вільнодумного церковника, прогресивні переконання якого незрозумілі більшості тих, хто вважає себе християнами. У нього є британський однодумець — єпископ Единбурзький Річард Головей, який нещодавно вийшов на пенсію. Останній якось навіть заявив, що поступово «одужує від християнства». Публічна дискусія з ним в Единбурзі була для мене однією з найцікавіших подій у житті, яка наштовхнула на нові ідеї91.

Почнімо з Книги Буття, у якій розповідається популярна історія про Ноя, що походить від вавилонського міфу про Утанапіштіма, відомого також із давніших міфологій кількох інших культур. Легенда про те, як тварини, пара за парою, заходили в ковчег, зачаровує уяву, але мораль цієї оповіді жахає. Бог розчарувався у людях і вирішив усіх їх одним гамузом (за винятком однієї родини) утопити, не пошкодувавши навіть дітей. Ба навіть решту (мабуть, невинних) тварин поховав під водою.

Ясна річ, мій підхід викличе роздратування в богословів, котрі негайно запротестують, мовляв уже ніхто не сприймає Книгу Буття дослівно. Але в цьому й полягає моя критика! Вони самовільно обирають, яким уривкам Біблії вірити, а які списувати як символічні чи алегоричні. Така самовільна вибірковість базується на особистому рішенні, а отже, нічим не краща й не гірша за рішення атеїста дотриму­ватися того чи іншого морального принципу, який не має абсолютної основи. Якщо якийсь із цих двох варіантів назвати «моральністю навпомацки», то слід бути послідовним до кінця і так само назвати інший.

У будь-якому разі, хай там що кажуть вишукані богослови, але жахливо велика кількість людей сприймає їхні священні книги, зокрема оповідь про Ноя, за щиру правду. Згідно з результатами опитування, проведеного компанією «Gallup», до них належать близько 50 % американського електорату. А також, поза сумнівом, багато азійських релігійних лідерів, котрі пояснювали цунамі 2004 року не зсувом тектонічних плит, а людськими гріхами92 — від пиття алкогольних напоїв і танців у барах до порушення якогось дріб’язкового правила шабату. А в чому їх можна звинувачувати, якщо ці люди цілковито вірять в оповідь про Ноя і нічого не вчили, крім біблійних історій? Уся їхня освіта спонукає їх вбачати в природних лихах зв’язок із людськими вчинками й відплату за порушення норм, а не щось таке безособове, як тектоніка плит. До речі, хіба не надто егоцентрично вважати, що події, від яких здригається земля і які можуть мати тільки божественне (або тектонічне) походження, завжди пов’язані з нашими вчинками? Чому раптом божественній істоті, помисли якої спрямовані на сотворіння та вічність, перейматися такими нікчемними дрібницями, як незначні людські неподобства? Ми, люди, наділяємо себе такою вагою, що навіть свої убогі «грішки» роздуваємо до рівня космічної значущості!

Проводячи на замовлення одного телеканалу інтерв’ю з отцем Майклом Бреєм, відомим в Америці активістом руху за заборону абортів, я запитав, чому євангельські християни настільки одержимі особистими сексуальними уподобаннями людей на кшталт гомосексуальності, якщо ці уподобання не передбачають втручання в життя інших. У своїй відповіді він виправдовував позицію своїх одновірців самозахистом. Мовляв, якщо Бог вирішить покарати природним лихом місто, в якому живе багато грішників, то серед побічних жертв катастрофи неминуче опиняться праведники. Коли 2005 року паводок, спричнений ураганом Катріна, знищив чудове місто Новий Орлеан, отець Пет Робертсон — один із найвідоміших телеєвангелістів Америки й колишній кандидат у президенти, — за словами очевидців, звинуватив у катастрофі комедійну актрису-лесбійку, яка в той час перебувала в місті50. Здавалося б, Всемогутній міг обрати якийсь більш адресний підхід, аби вимести грішників — наприклад, індивідуальні серцеві напади. Для чого ж без перебору знищувати ціле місто тільки за те, що до нього навідалася лесбійка-комедіантка?

У листопаді 2005 року жителі міста Довер, що в Пенсільванії, шляхом голосування вивели з місцевої шкільної ради всю зграю фундаменталістів, які засіли в цьому органі, принісши містечку неприємну славу та насмішки своєю спробою насадити викладання вчення про «розумний задум» державним школам. Почувши, що фундаменталістів було усунуто в демократичний спосіб, Пет Робертсон вирік таке лихе попере­дження жителям міста:

Хочу попередити добрих жителів Довера: якщо в вашу місцевість прийде лихо, не уповайте на Бога. Ви щойно зреклися його, тож не дивуйтеся, чому він не прийде на допомогу, якщо почнуться біди, хоч я не стверджую, що вони почнуться. Але якщо так станеться, просто пам’ятайте, що ви щойно виставили Бога за двері. Вчинивши так, не благайте його про поміч, бо його поруч не буде93.

Із Пета Робертсона можна було б просто потішитися, якби не було гірко від того, що його погляди типові для багатьох людей, наділених владою і впливом у Сполучених Штатах.

Під час руйнування Содома й Гомори доля Ноя, обраного врятуватися від лиха разом із родиною за праведне життя, судилася Авраамовому небожеві Лоту. У Содом навідалися два ангели, які попередили Лота, що йому слід покинути місто до того, як почнеться дощ із сірки та вогню. Лот гостинно прийняв ангелів у своєму домі, аж тут оселю оточив весь люд Содома, вимагаючи, щоб господар видав їм ангелів, аби (ну що ж іще?) зайнятися з ними содомією: «Де ті мужі, що ночі цієї до тебе прийшли? Виведи їх до нас, щоб нам їх пі­знати!» (Буття 19:5). Так, слово «пізнати» — це звичайний евфемізм, який часто використовується в перекладах Біблії і в цьому контексті звучить кумедно. Галантна відмова Лота на цю пропозицію свідчить, що Бог явно не просто так ви­окремив його як єдиного порядного чоловіка в Содомі. Проте його ореол блякне, коли вчитатися, що він запропонував натомість: «Браття мої, не чиніть лихого! Ось у мене дві доньки, що мужа не пізнали. Нехай я їх до вас виведу, а ви їм робіть, що вам до вподоби. Тільки мужам оцім не робіть нічого, бо на те вони прийшли під тінь даху мого» (Буття 19:7—8).

Хай яка мораль цієї химерної історії, з неї добре видно, яким був статус жінки в глибоко набожній культурі, описаній у Старому Заповіті. Зрештою, спроба Лота відкупитися незайманістю своїх дочок виявилася непотрібною, бо ангели відігнали напасників, ударивши їх сліпотою. Після цього вони наказали Лотові негайно забиратися з міста разом із родиною та худобою, бо місто було приречене на знищення. Урятувалася вся родина за винятком бідолашної дружини Лота, котру Господь обернув на соляний стовп за скоєне нею, здавалося б, дрібне порушення: вона озирнулася на пожежу в Содомі.

Лотові дві дочки ще раз з’являються на сторінках Біблії. Після перетворення матері на соляний стовп, вони осіли з батьком у печері на горі. Відчувши голод на чоловіків, вони вирішили споїти батька та злягтися з ним. Лот навіть не помітив, коли старша дочка лягла до нього й коли встала, але попри це він не надто сп’янів, щоб запліднити її. Наступної ночі дочки погодилися, що тепер черга молодшої. І знов Лот був надто п’яний, щоб щось помітити, але зміг запліднити й молодшу (Буття 19:31—36). Якщо ця ненормальна родина була найкращим, чим міг похвалитися Содом у моральному плані, то починаєш мимоволі розуміти Бога та його безжальне покарання сірчаним дощем.

Моторошна історія Лота й содомітів повторюється в дев’ят­надцятій главі Книги Суддів, у якій розповідається, як один левит (священнослужитель) прибув зі своєю наложницею до Ґіви. Їх запросив переночувати гостинний старий чоловік. Поки вони їли вечерю, оселю господаря оточили люди, стукаючи в двері та вимагаючи видати їм гостя, щоб «пізнати його». Майже дослівно повторюючи слова Лота, старий господар відповів: «Ні, мої браття, не робіть же ви зла! По тому, як увійшов цей чоловік до мого дому, не зробіть такої гидоти! Ось дочка моя дівчина, та його наложниця, я їх виведу, а ви візьміть їх, і зробіть їм, що вам до вподоби, а тому чоловікові ви не зробите цієї огидної речі!» (Суддів 19:23—24). І знову жінконенависницькі цінності гучно й безцеремонно лунають із вуст персонажа Біблії. Мені особливо моторошно від фрази «ви візьміть їх»51. Це означає: вдовольніть себе, принижуючи та ґвалтуючи мою дочку й наложницю цього священнослужителя, але ставтеся шаноб­ливо до мого гостя, адже він, як-не-як, чоловік. Попри подібність між двома історіями, розв’язка цієї виявилася менш щасливою для наложниці левита, ніж для Лотових дочок.

Левит видав наложницю юрбі, яка ґвалтувала її цілу ніч: «І вони познали її, і безчестили її цілу ніч аж до ранку, і відпустили її, як зійшла рання зоря. І прийшла та жінка, як ранок вертався, та й упала, і лежала при вході дому того чоловіка, що пан її був там, аж до світу» (Суддів 19:25—26). Уранці, побачивши наложницю, розпростерту на порозі, левит звернувся до неї зі словами, які нам можуть здатися грубими й безжальними: «Уставай і підемо!» Та вона не ворухнулася, бо вже була нежива. Тоді він «взяв ножа, і схопив свою наложницю та й порізав її за костями її на дванадцять кусків, і порозсилав по всій Ізраїлевій країні». Так, ви все правильно прочитали. Не вірите? Зазирніть у Книгу Суддів 19:29. Добре, давайте поблажливо спишемо цю історію на загальну чудернацькість Біблії. Вона настільки схожа на оповідь про Лота, що закрадається підозра: чи не випав аркуш із рукопису в якомусь давно забутому скрипторії, а потім його вклали в неправильне місце, — ще одна ілюстрація мінливих обставин, у яких з’являються священні тексти.

Лотів дядько Авраам вважається засновником усіх трьох «великих» монотеїстичних релігій. У своєму патріархальному статусі він поступається хіба що Богові як взірцеві для наслідування. Але чи захотів би наслідувати його поведінку сучасний мораліст? На ранньому етапі свого довгого життя Авраам подався до Єгипту з дружиною Сарою, щоб пересидіти голод. Розуміючи, що єгиптяни можуть зажадати його вродливої дружини, а отже, замахнутися на його життя як її чоловіка, Авраам вирішив видати її за свою сестру. У цій ролі вона опинилася в гаремі фараона, а Авраам отримав за неї від фараона великі багатства. Та Богові не припала до вподоби така взаємовигідна оборудка, тож він наслав на фараона та його дім страшні хвороби (цікаво, чому не на Авраама?). Фараон, ясна річ, образився на Авраама, що той облудно видав Сару за свою сестру, повернув її назад чоловікові й виставив обох з Єгипту (Буття 12:18—19). Неймовірно, але ця сама парочка згодом ще раз спробувала провернути цей самий трюк, але вже з Авімелехом, правителем Ґерара. Авраам і його схилив узяти Сару за дружину, облудно видавши її за свою сестру (Буття 20:2—5). Правитель також обурився цим учинком, майже дослівно повторивши слова фараона. Важко не поспівчувати їм обом. Хіба повторюваність історій зайвий раз не свідчить про ненадійність тексту?

Але ці непорядні вчинки Авраама лише квіточки порівняно з ягідками, які знаходимо в ганебній оповіді про принесення ним у жертву свого сина Ісака (у мусульманських священних текстах та сама історія розповідається про іншого Авраамового сина — Ізмаїла). Бог наказав Авраамові здійснити цілопалення свого довгоочікуваного сина. Авраам збудував жертівник, розклав дрова, а поверх них поклав зв’язаного Ісака. Він уже здійняв ножа над сином, коли в останню драматичну мить з’явився ангел, який повідомив про зміну плану: Бог просто пожартував, «спокушаючи» Авраама та перевіряючи силу його віри. Сучасні моралісти уявити не можуть, як дитина змогла б оправитися від такої психологічної травми. За мірками сучасної моралі, ця потворна історія втілює відразу кілька грубих порушень: жорстоке поводження з дитиною, знущання з підлеглих та перший документально зафіксований випадок виправдання, яке раз у раз звучало з вуст підсудних на Нюрнберзькому процесі: «Я просто виконував накази». Але попри все ця легенда лежить в основі всіх трьох монотеїстичних релігій.

І знов сучасні богослови запротестують, що історію про жертвопринесення Ісака Авраамом не слід тлумачити дослівно. Належна відповідь на це спростування містить два аспекти. По-перше, абсолютна більшість людей навіть у наш час спри­ймають священні тексти як дослівні перекази фактів, а деякі з цих людей володіють значною політичною владою над іншими, зокрема в Сполучених Штатах та ісламському світі. По-друге, якщо це не дослівний переказ фактів, то як розуміти цю історію? Як алегорію? Але алегорію на що? Явно ж не на щось, гідне похвали. Чи це моральний урок? Але які моральні виснов­ки можна винести з цієї жахливої історії? Не забуваймо, що зараз я лише намагаюся показати, що наші моральні установки насправді не взяті з Біблії. А якщо й узяті, то ми зі священних текстів обрали лише схвальне, відкинувши все мерзенне. Але така вибірковість передбачає якийсь незалежний критерій, на основі якого можна моральні елементи відділити від аморальних, — критерій, який може походити будь-звідки, але не з самого Святого Письма, і який має бути притаманним усім нам, незалежно від набожності.

Захисники релігії намагаються зберегти Богові обличчя в цій гіркій історії. Хіба Бог не вчинив добросердно, в останню мить урятувавши Ісакове життя? Якщо комусь із моїх читачів здасться переконливою ця цинічна відмовка (хоч у таке мені важко віриться), ось вам ще одна історія про людське жертвопринесення, яка закінчилася менш щасливо. У Книзі Суддів (розділ 11) розповідається про військового ватажка Їфтаха, котрий склав обітницю перед Богом, що якщо Бог дарує йому перемогу над аммонітянами, то він неодмінно принесе йому в цілопалення те, що «вийде з дверей мого дому навпроти мене, коли я вертатимусь з миром». Їфтах таки розтрощив аммонітян (побивши «їх дуже великою поразкою», що дуже в дусі всієї Книги Суддів) і повернувся додому з перемогою. Досить очікувано, що вітати його з поверненням вийшла (з бубнами та з танцями) його єдина дитина — дочка, котра і стала першою живою істотою, котра переступила поріг. Їфтах, ясна річ, рвав на собі одяг, але що ж тут удієш, адже Бог, безумовно, очікував на обіцяне цілопалення. З огляду на це дочка дуже сумирно погодилася бути принесеною в жертву. Єдине, що вона попросила в батька, — відпустити її в гори на два місяці, щоб оплакати своє дівування. У кінці відведеного періоду вона покірно повернулася, а Їфтах зготував її для Бога. У цьому випадку Бог не визнав за потрібне втрутитися.

Нестримний гнів, який викликáв у Бога навіть найменший інтерес обраного ним народу до чужих богів, може зрівнятися хіба лише з найгіршими проявами сексуальної ревності й теж вразить сучасного мораліста своєю непридатністю як гідного зразка для наслідування. Спокуси сексуальної невір­ності добре зрозумілі навіть тим, хто ніколи їм не поступався, тому на них тримається вся художня література та театр від Шекспіра до мильних опер. Але нестримну спокусу злигатися з чужими богами нам, сучасним людям, зрозуміти важче. На мою наївну думку, дотриматися заповіді: «Хай не буде тобі інших богів передо Мною!» — досить просто. Це дрібниця порівняно з цією: «Не жадай жони ближнього свого». Або його осла. Або вола. Проте на сторінках Старого Заповіту з тією самою передбачуваною регулярністю, що й у мильних операх, тільки-но Бог на мить відволікається, як діти Ізраїлеві відразу стрибають у гречку з Ваалом чи якимось черговим кумиром52. Або, як в одному злощасному випадку, із золотим телям…

Мойсея навіть частіше за Авраама вважають гідним взір­цем для наслідування послідовники трьох монотеїстичних релігій. Авраам — родоначальник багатьох народів, але якщо хтось заслуговує називатися доктринальним батьком юдаїзму та похідних від нього релігій, то це Мойсей. У випадку історії з золотим телям Мойсей безпечно відлучився від свого народу, щоб зійти на гору Синай, де поспілкувався з Богом і отримав від нього кам’яні таблиці. Полишений ним біля підніжжя народ (якому було під страхом смерті заборонено навіть ступати на гору) часу не гаяв:

І побачив народ, що загаявся Мойсей зійти з гори. І зібрався народ проти Аарона, та й сказали до нього: Устань, зроби нам богів, що будуть ходити перед нами, бо той Мойсей, муж, що вивів був нас із єгипетського краю, ми не знаємо, що сталось йому (Вихід 32:1).

Аарон закликав їх здати все золото, яке потім переплавив, відливши з нього золоте теля. Для цього нового божества збудував він і жертівника, щоб усі могли приносити йому жертви.

Та їм слід було знати, що з Богом такі витівки не пройдуть. Хоч він у цей час і розмовляв із Мойсеєм десь на горі, але про все знав, тому негайно відрядив свого співрозмовника відновити порядок. У Мойсея горіла земля під ногами, коли він мчав униз до свого народу, прихопивши кам’яні таблиці, на яких Бог викарбував десять заповідей. Побачивши золоте теля, Мойсей розлютився не на жарт, упустивши й розбивши таблиці (пізніше Бог видасть йому запасний примірник, тож із заповідями все буде гаразд). Ухопивши золоте теля, Мойсей спалив його на вогні, змолов на порох, висипав у воду та змусив людей випити її. Далі він наказав племені священнослужителів узяти мечі й перебити стільки людей, скільки вони зможуть. У результаті полягло близько трьох тисяч голів, чого, можна було сподіватися, вистачить, щоб угамувати Божі ревнощі. Та ж ні, Богові цього замало. В останньому вірші цього жаского розділу він наслав на рештки народу морову кару «за те, що вони зробили теля, яке Аарон учинив був».

У Книзі Чисел розповідається, як Бог підбурив Мойсея напасти на мідіянітів. Його вояки швидко перебили всіх чоловіків і спалили всі мідіянські міста, а жінок і дітей привели у табір. Поблажливість воїнів розгнівила Мойсея, котрий наказав позабивати всіх хлопчиків і всіх жінок, які вже втратили незайманість. «А всіх молодих жінок, що не познали мужеського ложа, зоставте живими для себе» (Числа 31:18). Ні, Мойсей — невдалий взірець для наслідування з погляду сучасної моралі.

Якщо релігійні письменники нашої епохи і вкладали якийсь символічний чи алегоричний зміст у винищення мідіянітів, то цей символізм відверто спрямований у порочний бік. Безталанні мідіяніти, як зрозуміло з біблійної оповіді, стали жертвами геноциду на своїй же землі. Але їхнє ім’я зберег­лося в християнській традиції лише в словах такого популярного гімну (який я навіть через п’ятдесят років можу наспівувати по пам’яті у двох різних, але однаково понурих тональностях):

Християнине, поглянь,

Вони вже підступили:

На священній землі —

Мідіянітські сили.

Християнине, устань,

Бий і рахуй їх могили

Хай пізнають длань

Нашої хресної сили.

На жаль, обмовлені й вимордувані, мідіяніти вціліли лише як поетичний символ всесвітнього зла у церковному гімні вікторіанської доби.

Здається, особливою спокусою для віровідступників Біблії завжди був бог Ваал. У 25-му розділі Книги Чисел розповідається, що моавські жінки підбили багатьох ізраїльтян приносити йому жертви. Бог відреагував на це зі звичною для себе люттю, наказавши Мойсеєві: «Візьми всіх голів народу, та й повішай їх для Господа навпроти сонця. І відвернеться палючий Господній гнів від Ізраїля». Залишається тільки дивуватися бездушно драконівським заходам, які вживалися у відповідь на гріх зацікавлення богом-суперником. Із погляду наших сучасних цінностей та уявлення про справедливість, цей гріх нікчемний порівняно зі, скажімо, пропозицією віддати свою дочку для групового зґвалтування. І це ще один приклад глибокого розриву між біблійними та нашими сучасними моральними (так і хочеться сказати — цивілізованими) нормами. Тяжкість цього гріха стає зрозумілою в світлі теорії мемів та з огляду на атрибути, якими має володіти божество, щоб вижити в мемофонді.

Трагікомедія маніакальної ревності Бога щодо богів-суперників регулярно повторюється по всіх книгах Старого Заповіту. Вона проходить наскрізним мотивом у десяти заповідях (котрі були на таблицях, розбитих Мойсеєм: Вихід 20 і Повторення Закону 5) і ще виразніше — в нових заповідях (відмінних у всьому іншому), які Бог надав на заміну розбитим таблицям (Вихід 34). Пообіцявши вигнати з обжитих земель бідолашних амореян, ханаанеян, хіттеян, періззеян, хіввеян і євусеян, Бог перейшов до найважливішого — богів-суперників!

…ви їхні жертівники поруйнуєте, а їхні камінні стовпи для богів поторощите, а їхні дерева святі повирубуєте. Бо не будеш ти кланятись богові іншому, бо Господь Заздрісний ім’я Його, Бог заздрісний Він! Щоб не склав ти умови з мешканцем Краю, як будуть вони любодіяти вслід за богами своїми, і будуть богам своїм жертви приносити, то якщо він покличе тебе, то ти не будеш їсти із жертви його. І не візьмеш із дочок його для синів своїх, бо будуть вони любодіяти вслід за богами своїми, і вчинять розпусниками синів твоїх вслід за богами своїми. Литих богів не зробиш собі (Вихід 34:13—17).

Так, так, я знаю, знаю, добре знаю, що часи змінилися і жоден релігійний лідер наших днів (хіба за винятком представників Талібану або його аналогів серед американських християн) не мислить у дусі Мойсея. Але в цьому ж і полягає моя головна думка! Усе, що я хочу показати: хай звідки походить сучасна мораль, але її джерело — аж ніяк не Біблія. Апологети релігії не можуть викрутитися тим, що релігія дає їм внутрішній дороговказ, недоступний атеїстам, який допомагає розібратися, де добро, а де зло. Не вдасться їм викрутитися в такий спосіб, навіть якщо вони звернуться до свого улюбленого виверту — тлумачити окремі фрагменти Біблії в «символічному» значенні замість дослівного. За яким критерієм ви визначаєте, котрий з уривків символічний, а котрий — дослівний?

Етнічні чистки, які почалися за Мойсея, досягають кривавого апогею в Книзі Ісуса Навина, горезвісної кривавими різанинами, які в ній описані, та ксенофобською насолодою, з якою їх учиняли. Як співається у милій старій пісні: «Ісус прийшов під Єрихон і стіни обвалились… Немає кращого за Ісуса в битві єрихонській». Старий добрий Ісус Навин не вгамувався, доки його воїни не «зробили закляттям усе, що в місті, від чоловіка й аж до жінки, від юнака й аж до старого, і аж до вола, і штуки дрібної худоби, і осла, усе знищили вістрям меча» (Ісус Навин 6:21).

Богослови знову здіймуть галас: мовляв, усього цього не було насправді. Так, не було: згідно з оповіддю, мури упали від самого тільки звуку сурм і гучного крику людей, що неможливо, — але ж не в цьому суть. Суть у тому, що Біблію, дослівну чи алегоричну, нам подають як головне джерело нашої моралі. А біблійна розповідь про знищення Ісусом Навиним Єрихона та загалом про його вторгнення в Обіцяний край у моральному плані нічим не відрізняється від вторгнення Гітлера в Польщу або влаштованої Саддамом Хусейном різанини проти курдів та болотних арабів. Біблію можна вважати захопливим і поетичним твором художньої літератури, але це не книга, яку варто давати дітям, щоб сформувати їхні моральні установки. До речі, історія Ісуса Навина в Єрихоні була використана в одному цікавому експерименті з вивчення дитячої моралі, про який поговоримо далі в цьому розділі.

І не подумайте, що за персонажем Бога в цій історії спостерігалися хоч якісь сумніви або докори сумління через усі ті різанини та геноциди, які супроводжували захоплення Обіцяного краю. Якраз навпаки, його накази, скажімо в Книзі Повторення Закону 20, були безжально прямолінійними. Він чітко ділив народи на ті, які замешкували Обіцяний край, і ті, які жили за його межами. Останнім пропонували мирно підкоритися. У разі відмови всіх чоловіків слід було вбити, а жінок — забрати собі. На противагу цьому відносно гуманному ставленню, ось що було вготоване для племен, яким не поталанило жити на території обіцяного життєвого простору: «Тільки з міст тих народів, які Господь, Бог твій, дає тобі на володіння, не позоставиш при житті жодної душі, бо конче вчиниш їх закляттям: Хіттеянина, і Амореянина, і Ханаанеянина, і Періззеянина, і Хіввеянина, і Євусеянина, як наказав був тобі Господь, Бог твій».

Чи мають люди, які проголошують Біблію джерелом непорушних моральних устоїв, хоча б зелене уявлення про те, що насправді написано на її сторінках? Згідно з Книгою Левита 20, ось які переступи повинні каратися смертю: прокльони на адресу батьків; подружня зрада; перелюб із невіст­кою або жінкою батька свого; гомосексуальність; одночасне одруження з жінкою та матір’ю її; парування з твариною (і, щоб життя медом не здавалось, нещасного звіра також слід було забити). Також страта передбачалася за роботу під час шабату: на цьому в Старому Заповіті раз у раз робиться наголос. У Книзі Чисел 15 розповідається, як сини Ізраїлеві знайшли в пустині чоловіка, який збирав дрова суботнього дня. Його схопили і спитали Бога, як учинити з порушником. Того дня Бог явно встав не з тієї ноги, бо м’які заходи його не влаштовували: «І сказав Господь до Мойсея: Конче буде забитий цей чоловік, закидати його камінням усій громаді поза табором! І випровадила його вся громада поза табір, та й закидала його камінням, і він помер». Чи були в цього знедоленого збирача дров дружина й діти, які побивалися за ним? Чи зойкав він від болю, коли перші камені влучали в нього, і чи волав, коли на голову сипався цілий град каменюк? В історіях такого роду мене найбільше шокують не описані в них події (хай правдиві чи вигадані). Можливо, їх і не було. У мене щелепа відвисає від думки, що люди нашого часу повинні орієнтуватися в своєму житті на такий взірець для наслідування, як Ягве, а ще гірше — що вони повинні всіма своїми силами нав’язувати цього лихого чудовиська (хай реального чи уявного) всім іншим.

Особливо засмучує політична могутність у США людей, які наковталися десяти заповідей, — і це в великій республіці, конституцію якої, як-не-як, написали послідовники ідей Просвітництва, вибудовуючи її на суто світських засадах. Якби ми всерйоз сприймали десять заповідей, то двома найбільшими гріхами були б поклоніння неправильним богам та створення кумирів. Тоді б ми аж ніяк не засуджували невимовний вандалізм талібів, які висадили в повітря 40-метрові статуї Будди в Баміанській долині, що в горах Афганістану, а підтримали б їхні праведні пориви. Адже те, що ми зараз називаємо їхнім вандалізмом, насправді мотивувалося щирим релігійним запалом. Підтвердженням цього слугує справді дивна і курйозна історія, про яку розповідалося на першій шпальті лондонської газети «Independent» за 6 серпня 2005 року. У статті під заголовком «Знищення Мекки» «Independent» повідомляє:

Історичну Мекку — колиску ісламу — зараз зрівнюють із землею релігійні фанатики, які ведуть безпрецедентну кампанію проти цієї святині. Стерто майже всю багату, багатошарову історію священного міста… У місці народження пророка Мухамеда зараз, із відома саудівської релігійної влади, працюють бульдозери. Послідовна інтерпретація ісламського вчення спонукає владу нищити власну культурну спадщину… Головний мотив руйнування — панічний страх ваххабітів, що з інтересу до історичних та релігійних святинь може розвинутися ідолопоклонство або багатобожжя, поклоніння багатьом потенційно рівноправним богам. За ідолопоклонство в Саудівській Аравії закон передбачає відсікання голови.

Не вірю, що в світі знайдеться атеїст, охочий закатати Мекку (або Шартр, Йорк чи Паризьку Богоматір, пагоду Шведаґон, храми Кіото або, як не згадати, баміанські статуї Будди) в асфальт. Як колись заявив американський лауреат Нобелівської премії з фізики Стівен Вайнбенг: «Релігія ображає гідність людини. Як із нею, так і без неї в світі будуть добрі люди, які роблять добрі вчинки, та злі люди, які вдаються до поганих учинків. Але щоб добрі люди почали чинити зло, потрібна релігія». Щось схоже сказав Блез Паскаль (той самий, який зробив знамениту ставку): «Люди ніколи не чинять зло настільки безжально й безжурно, як під впливом релігійних переконань».

У цьому підрозділі я не прагнув переконати читачів, що нам не слід виводити засади нашої моралі зі Святого Письма (хоч такої думки я насправді дотримуюся). Моя мета була скромніша — показати, що ми (зокрема й більшість послідовників релігії) на практиці не керуємося моральними засадами, які походять із Письма. Якби ми ним керувалися, тоді б суворо дотримувалися шабату й страчували усіх, хто від цього ухиляється. Ми б забивали камінням на смерть будь-яку наречену, яка не може довести своєї незайманості або не вдовольнила нареченого. Ми б страчували неслухняних дітей. Ми б… постривайте. Може, я упереджено аналізую Біблію? Добрих християн мав обурити цей підрозділ, адже всім відомо, що Старий Заповіт досить бридкий. Натомість усі його моральні недоліки виправлено в Новому Заповіті Ісуса Христа. Хіба не так?

Так, ніхто не заперечуватиме, що з морального погляду Ісус — це величезний крок уперед порівняно з жорстокою почварою Старого Заповіту. Якщо така особа справді існувала, то вона (або той, хто вклав у її уста всі сентенції) безперечно була одним із великих моральних новаторів в історії. Його Нагірна проповідь значно випередила час. Його настанова «підстав другу щоку» на дві тисячі років випередила Ґанді та Мартіна Лютера Кінга. Я не просто так колись написав статтю під назвою «Атеїсти за Ісуса» (а пізніше зрадів, отримавши в подарунок футболку з цим написом)94.

Але моральна вищість Ісуса якраз підтверджує мою тезу. Його не вдовольняли священні книги, на яких він був вихований, як основа моральної поведінки. Він неприховано відступав від їхніх вимог, коли, наприклад, нехтував лиховісними погрозами щодо порушення шабату. Його вислів: «Субота постала для чоловіка, а не чоловік для суботи», — став народною мудрістю. Тож головна теза цього розділу книги така: ми не виводимо (і не повинні виводити) основи нашої моралі зі Святого Письма, а Ісус першим показав нам, що цього робити не слід.

Слід визнати, що родинні цінності Ісуса не викличуть схвалення у нас із вами. Він був різким, навіть безцеремонним у ставленні до своєї матері й заохочував учнів покидати родини, щоб ходити за ним: «Коли хто приходить до Мене, і не зненавидить свого батька та матері, і дружини й дітей, і братів і сестер, а до того й своєї душі, той не може буть учнем Моїм!» Американська комедіантка Джулія Свіні з подивом прокоментувала цю вимогу у своїй виставі «Відпустити Бога»95: «Хіба не цього самого вимагають секти? Підбивають вас зректися родини, щоб легше було насадити свої погляди?»96

Навіть цураючись родинних цінностей, Ісус своїм етичним ученням, принаймні порівняно з етичним жахіттям Старого Заповіту, заслуговує на похвалу. Утім, у Новому Заповіті також знаходимо багато повчань, до яких не слід дослухатися порядній людині. Особливо це стосується центрального поняття християнства — «спокути» за «первородний гріх». На цьому вченні базується ідейний задум Нового Заповіту, і воно так само огидне в моральному плані, як історія про Авраама, котрий вирішив зготувати шашлик з Ісака. Між цими двома історіями є подібності, зауважені Ґезою Вермешем у книзі «Мінливі лики Ісуса». Власне сам первородний гріх описано в старозаповітному міфі про Адама та Єву. Вони скуштували забороненого плоду — це й був увесь їхній дрібний прогріх, який заслуговує, здавалося б, невеликої догани. Але через символічну природу з’їденого плоду (це було знання про доб­ро і зло, яке на практиці означало пізнання їхньої наготи) їхнє легковажне полювання на чужі яблука зробило цю пару батьком і матір’ю всіх гріхів53. Адама, Єву та всіх їхніх нащадків було назавжди вигнано з еденського раю, позбавлено дару вічного життя та приречено на терпіння та муки: Адама — від тяжкої праці на землі, а Єву — від пологів.

Поки що все досить мстиво — цілком у дусі Старого Заповіту. Новий Заповіт додає до цього ще одну несправедливість, яка увінчується новим прикладом садомазохізму, із порочністю якого мало що може зрівнятися навіть у Старому Заповіті. Якщо задуматися, то досить промовисто, що релігія своїм священним символом обрала інструмент тортури та страти, який віряни повинні носити на шиї. Не дарма Лені Брюс уїдливо пожартував: «Якби Ісуса вбили двадцять років тому, то католицькі діти носили б на шиї мініатюрні електричні стільці замість хрестів». Проте богословські ідеї та теорія покарання, яка лежить в основі цієї традиції, ще гірші. Вважається, що гріх Адама і Єви передавався у спадок по чоловічій лінії, тобто разом із сÍм’ям, як стверджував Августин. Що це за етична філософія, яка прирікає кожну ще не народжену дитину успадкувати осудливий гріх далекого пращура? До речі, саме Августин, який справедливо вважав себе авторитетом у питаннях гріха, створив термін «первородний гріх». Доти його називали «прабатьківським гріхом». Для мене богословські роздуми й полемічні заяви Августина втілюють нездорову перейнятість ранньохристиянських богословів темою гріха. Вони могли б зайнятися чимось іншим, скажімо, присвячувати свої писання та проповіді величі неба, всіяного зорями, чи гір і зелених лісів, морів і світанків, наповнених пташиним співом. Час від часу вони згадували й про це, але в центрі їхньої уваги — гріх, гріх, гріх, гріх, гріх, гріх і ще раз гріх. Що за огидна дріб’язкова тема, котра раптом стала справою всього життя? У своєму «Посланні до християнської нації» Сем Гарріс із нищівною уїдливістю зауважив: «Схоже, вас у житті найбільше турбує, що Творець світу образиться на вчинки людей, скоєні без одягу. Це ваше святенництво з дня на день лише повнить чашу людських злигоднів».

А тепер перейдімо до садомазохізму. Бог втілив себе в образ чоловіка — Ісуса, — щоб той зазнав тяжких мук і страти для спокути гріха, успадкованого від Адама. Відтоді як святий Павло висловив цю осоружну ідею, Ісусові стали поклонятися як відкупителю всіх наших гріхів. І не тільки від колишнього Адамового гріха, а й від усіх гріхів, які люди можуть скоїти або не скоїти в майбутньому!

У контексті цієї історії напрошується один додатковий коментар, який спадав на думку багатьом людям, зокрема Роберту Ґрейвсу в епічному романі «Цар Ісус»: що бідолашний Юда Іскаріот був несправедливо скривджений історією, адже його «зрада» була неодмінною частиною божественного задуму. Те саме можна сказати про гаданих убивць Ісуса. Якщо Ісус хотів, щоб його зрадили, а потім жорстоко вбили, аби в такий спосіб відкупити наші гріхи, чи справедливо тоді з боку тих, хто вважає себе відкупленим, уже багато віків звалювати вину на Юду та євреїв? Я вже згадував довгий список неканонічний євангелій. Нещодавно було перекладено одне з них — рукопис, який вважається втраченим Євангелієм від Юди, котрий від часу публікації став об’єктом громадського інтересу97. Обставини його відкриття до кінця не з’ясовані, але найпевніше, що його знайшли у Єгипті десь у 1960—1970-ті роки. Текст написаний коптською мовою на 62 папірусних сторінках, які радіовуглецевий аналіз датував приблизно 300 роком н. е., але напевно, він базується на давнішому грецькому рукописі. Хай там хто його автор, євангеліє оповідає події з погляду Юди Іскаріота, котрий зрадив Ісуса тільки тому, що Ісус сам намовив його взяти на себе цю роль. Зрада була частиною плану, який вимагав, щоб Ісуса розіп’яли для відкуплення гріхів людства. Цей обурливий задум лише обтяжує неприємне відчуття, що Юду безпідставно паплюжили всі ці віки.

Я назвав спокутування — вузлове поняття християнства — порочною, садомазохістською й осоружною ідеєю. Її слід було давно відкинути як повну маячню, але нашу об’єктивність засліплювало її повсюдне визнання. Якщо Бог хотів пробачити нам наші гріхи, чому б просто про них не забути, без усіх цих тортур і страт, через які, до речі, далекі майбутні покоління євреїв було приречено на погроми й гоніння за «христовбивство»: невже й цей спадковий гріх передається через сÍм’я?

Як переконливо показав дослідник юдаїки Ґеза Вермеш, апостол Павло глибоко вірив у давньоюдейське богословське правило, згідно з яким відпущення гріхів без кровопролиття не буває98. Він про це прямим текстом заявив у Посланні до євреїв (9:22). У наш час прогресивним філософам-моралістам важко захистити будь-яку теорію відплати через покарання, а тим паче теорію жертовного цапа — покарання невинної людини з метою відпущення гріхів винних. Хай там як, не можу не поцікавитися, кого Бог намагався вразити? Мабуть, самого себе — одночасно суддю, присяжного й підсудного на цьому процесі. І на завершення, Адам — гаданий винуватець первородного гріха — насправді ніколи не існував. Незручний факт, за незнання якого можна вибачити Павла, але не Бога-всезнавця (та Ісуса, якщо ви вірите, що він був Богом), який повністю підриває основи всієї цієї плутаної й огидної теорії. Ой, нам же кажуть, що оповідь про Адама та Єву лише символічна, хіба ні? Символічна? То виходить, що для того, аби вразити самого себе, Ісус влаштував собі тортури та страту, щоб замість інших відбути покарання за символічний гріх, скоєний індивідом, який не існував? Як я й говорив, маячня, та ще й огидна у своїй паскудності.

Перш ніж облишити Біблію, хочу звернути увагу на один особливо неприйнятний аспект її етичного вчення. Мало хто з християн усвідомлює, що моральне ставлення до інших, до якого нібито заохочують як Старий, так і Новий Заповіти, в самих цих текстах обмежується вузьким колом ми-групи. «Люби ближнього свого» не означало того, що ми зараз вкладаємо в ці слова, а лише «люби іншого єврея». Цей аспект нищівно викрив американський медик і еволюційний антрополог Джон Гартунг у статті про еволюцію та біблійну історію морального ставлення до членів своєї групи, наголосивши на зворотному боці цієї медалі — ворожому ставленні до членів чужих груп.

Нотки чорного гумору в праці Джона Гартунга вловлюються з самого початку99, коли він розповідає про проект південних баптистів з обліку кількості жителів Алабами, які перебувають у пеклі. Згідно з репортажами в «New York Times» та «Newsday» загалом вони нарахували 1,86 мільйона осіб, отримавши це число шляхом застосування таємних коефіцієнтів зважування, за якими методистам присвоювали вищі шанси на спасіння, ніж католикам, а «майже всіх, хто не належить до церковної конгрегації, зараховували до безнадійно втрачених». Із несусвітньою самовпевненістю таких людей у наш час можна зустрітися на різних веб-сайтах, присвячених «вознесінню», автори яких анітрохи не сумніваються, що, коли настане «судна година», вони вознесуться на небеса. Ось типовий приклад від автора веб-сайту «Готовий до вознесіння», одного з найогидніших за своїм святенництвом представника цього жанру: «Якщо настане вознесіння і я зникну, то створити “дзеркало” мого сайту або фінансово утримувати його доведеться святим великого горя»54.

Гартунг показує, що Біблія не всім християнам дає підстави для такої непохитної самовпевненості. Ісус обмежував групу тих, кому буде дароване спасіння, винятково євреями, свято дотримуючись у цьому питанні єдиної відомої йому традиції — Старого Заповіту. Автор наочно показує, що «не вбивай!» ніколи не мало того значення, яке ми зараз вкладаємо в цю настанову. Воно означало, що не можна вбивати тільки євреїв. Така сама дискримінація закладена в усі заповіді, в яких згадується «твій ближній». Під «ближнім» мається на увазі єврей-одноплемінець. Ось як вичерпно роз’яснив значення заповіді «не вбивай!» авторитетний рабин і медик ХІІ століття Мойсей Маймонід: «Убивши хоч одного ізраїльтянина, людина порушує заборону, адже в Письмі сказано: не вбивай! Якщо вбивство скоєно умисно в присутності свідка, убивцю слід скарати на горло. Не варто й говорити, що за вбивство невірного убивцю карати смертю не слід». Ось так: не варто й говорити!

Гартунг цитує схожу за духом ухвалу синедріону (юдейський верховний суд, на чолі якого стояв первосвященик), який виправдав чоловіка, котрий буцімто збирався убити тварину або невірного, а ненароком убив ізраїльтянина. Ця моральна головоломка наштовхує на питання: а що, якби він кинув камінь на групу з дев’яти невірних і одного ізраїльтянина, ненароком убивши ізраїльтянина? Складне питання! Але відповідь є: «Тоді його невинність випливає з чисельного переважання невірних у групі».

Гартунг наводить багато цитат із Біблії, присвячених завоюванню Обіцяного краю Мойсеєм, Ісусом Навиним та суддями, які я використав у цьому розділі. Я завбачливо застерігав, що релігійні люди більше не мислять за біблійними моральними нормами. Із цього випливав висновок, що наша мораль (як релігійна, так і позарелігійна) походить з іншого джерела; і це джерело (хоч би де воно було) однаково доступне всім нам — як набожним, так і безбожникам. Однак Гартунг переповідає дослідження ізраїльського психолога Джорджа Тамаріна, від якого стає лячно. Цей науковець запропонував більш ніж тисячі ізраїльських школярів віком від восьми до чотирнадцяти років прочитати оповідь про Єрихонську битву з Книги Ісуса Навина:

Ісус сказав до народу: «Закричіть, бо Господь віддав вам це місто! І станеться це місто закляттям, воно та все, що в ньому, для Господа… А все срібло та золото, і речі мідяні та залізні, це святість для Господа, воно ввійде до Господньої скарбниці»… І зробили вони закляттям усе, що в місті, від чоловіка й аж до жінки, від юнака й аж до старого, і аж до вола, і штуки дрібної худоби, і осла, усе знищили вістрям меча… А місто та все, що в ньому, спалили огнем. Тільки срібло та золото, і речі мідяні та залізні дали до скарбниці Господнього дому.

Далі Тамарін поставив дітям просте моральне питання: «Як ви гадаєте, Ісус Навин та ізраїльтяни чинили правильно чи ні?» Їм запропонували обрати один варіант із трьох: (А) пов­ністю схвалюю; (B) частково схвалюю; (C) зовсім не схвалюю. Відповіді розділилися: 66 % повністю схвалили, 26 % засудили, і лише незначна частина опитаних (8 %) зайняли проміжну позицію часткового схвалення. Ось три типові відповіді з групи тих, хто повністю схвалив дії Ісуса Навина та ізраїльтян, обравши варіант А:

На мою думку, Ісус Навин та сини Ізраїлеві вчинили доб­ре. І ось чому: Бог пообіцяв їм цю землю, дозволивши її завоювати. Якби вони не вчинили так, як написано, перебивши усіх, то виникла б загроза, що сини Ізраїлеві змішаються з гоями.

Я вважаю, що Ісус Навин учинив правильно хоча б через те, що Бог наказав йому винищити цих людей, щоб племена Ізраїлеві не змішалися з ними й не навчилися в них поганих звичаїв.

Ісус Навин був правий, бо люди, які населяли край, належали до іншого віросповідання, тож убивши їх, він стер з лиця землі їхню релігію.

І знову на виправдання кривавого геноциду, влаштованого Ісусом Навиним, наводять релігійні аргументи. Навіть діти, які обрали відповідь C, засудивши описаний в уривку вчинок, керувалися, в деяких випадках, також релігійними аргументами, але повернутими в інший бік. Наприклад, одна дівчинка засудила захоплення Ісусом Єрихона через те, що він мусив увійти на його територію:

Вважаю, що це погано, бо араби — нечисті, а вступивши на землю нечистих, людина сама стає нечистою і ділить із ними їхнє прокляття.

Ще двоє інших засудили вчинене з тієї причини, що Ісус Навин знищив усе, зокрема тварин і майно, замість того, щоб залишити всю цю здобич ізраїльтянам:

Гадаю, Ісус учинив погано, бо міг зберегти тварин для себе та своїх людей.

Думаю, Ісус учинив недобре, бо міг лишити цілим усе єрихонське майно; якби він не знищив його, усе це дісталося б ізраїльтянам.

У цьому питанні мудрий Маймонід, якого часто цитують за його глибоку вченість, анітрохи не вагається: «Йому було дано прямий наказ знищити сім народів: “Конче вчиниш їх закляттям”. Не перебивши їх усіх, кого тільки можна, він би порушив заборону: “Не позоставиш при житті жодної душі”».

На відміну від Маймоніда, школярів з експерименту Тамаріна можна виправдати їхнім незрілим віком та наївністю. Можливо, вони повторювали варварські погляди своїх батьків або культурної групи, в якій виховувалися. Неважко уявити, що палестинські діти, виховані в цій самій роздертій війною країні, висловлять схожі погляди, але в протилежному напрямку. Такі думки сповнюють мене відчаєм. Вони демонструють колосальну здатність релігії, а особливо релігійного виховання дітей, ділити людей на групи, плекати між ними історичну ворожнечу та передавати з покоління в покоління жагу помсти. Не можу стриматися, щоб не відзначити, що у двох із трьох цитованих Тамаріном відповідей із групи A, згадувалася небезпека змішання з іншими народами, а в третій наголошувалося, що людей слід перебити для викорінення їхньої релігії.

У рамках експерименту Тамарін провів контрольне опитування на окремій групі зі 168 ізраїльських школярів, запропонувавши їм той самий текст із Книги Ісуса Навина, але поставивши замість Ісуса ім’я «воєначальника Ліна», а замість «ізраїльтян» — «китайське царство 3000 років тому». У цьому випадку результати виявилися прямо протилежними. Лише 7 % схвалили дії воєначальника Ліна, а 75 % засудили його. Інакше кажучи, коли з моральної бухгалтерії було усунуто відданість юдаїзму, більшість дітей висловила моральні судження, з якими погодилась би більшість із нас: поведінка Ісуса Навина була актом варварського геноциду. Але вона має зовсім інакший вигляд, якщо дивитися на неї крізь релігійні окуляри. А ці окуляри дітям починають нав’язувати з раннього дитинства. Саме релігією пояснюється різниця у відповідях між дітьми, які засудили геноцид, і дітьми, які виправдали його.

Другу частину своєї праці Гартунг присвячує Новому Заповіту. Якщо коротко, то він показує, що Ісус Христос свято дотримувався тієї самої внутрішньогрупової солідарності (та ворожості до зовнішніх груп), характерної для Старого Заповіту. Тобто Ісус був цілком лояльним юдеєм. Ідею проповідувати юдейського Бога невірним винайшов апостол Павло. Гартунг висловився з цього приводу значно різкіше, ніж я можу насмілитися: «Ісус перекинувся б у труні, якби взнав, що Павло поніс його ідеї до свиней».

Гартунг трохи порозважався із Книгою Об’явлення, котру заслужено можна назвати найхимернішою частиною Біблії. Її авторство прийнято приписувати святому Івану Богослову. Як пожартували в книзі «Кенів путівник по Біблії», якщо послання Іван писав, курячи марихуану, то під час написання Об’явлення він, мабуть, сидів на ЛСД100. Гартунг вказує на два вірші в Книзі Об’явлення, в яких кількість «попечатаних» (що деякі секти, зокрема Свідки Єгови, розуміють як «спасенних») обмежується 144 тисячами осіб. Гартунг наголошує, що ідеться винятково про євреїв: по 12 тисяч із кожного з дванадцяти племен. Кен Сміт копає ще глибше, вказуючи, що до 144 тисяч обраних увійшли лише ті, «хто не осквернився з жінками», із чого випливає, що серед них не повинно бути жінок. Що ж іще можна було очікувати від біблійної моралі?

У статті Гартунга наведено багато інших дотепних речей. Просто порекомендую її вам ще раз і підсумую такою цитатою:

Біблія — це посібник із внутрішньогрупової солідарності, в якому наведено докладні інструкції, як винищувати й поневолювати зовнішні групи й досягти панування в світі. Але злом її робить не те, що в ній оспівуються вбивства, жорстокість і зґвалтування. Усього цього вдосталь і в інших стародавніх творах — наприклад, Іліаді, ісландських сагах, стародавніх сирійських міфах або настінних написах майя. Проте ніхто не пропонує зробити з Іліади основу сучасної моралі. І саме в цьому полягає проблема. Біблію продають — і купують — як порадник, який напучує, як людям слід жити. Крім того, це найбільший бестселер усіх часів.

Щоб ви не подумали, що закритість традиційного юдаїзму до зовнішніх груп не характерна для інших релігій, вчитайтеся в самовпевнений чотиривірш із гімну Ісаака Вотса (1674—1748):

Вірю, Господи, що лиш з Твоєї ласки,

А не випа´дку, як гадають всі кругом,

Родився я в родині християнській,

А не юдеєм чи язичникóм.

У цьому вірші мене приголомшує не стільки виражена в ньому ексклюзивність своєї групи, як сама логіка автора. Оскільки багато людей усе-таки народжуються в родинах представників інших релігій, за яким принципом, на думку автора, Бог вирішує, кому надати привілей народитися християнином? На підставі чого він віддає перевагу Ісааку Вотсу й тим, хто, на думку Вотса, співатиме його гімн? Тобто в чому полягає заслуга, за яку Бог роздавав привілей народитися християнином, ще до того, як дитину, наприклад Ісаака Вотса, було зачато? Слизькі все це манівці, але, вочевидь, не для просвічених богослов’ям голів. Гімн Вотса нагадує три молитви, які щодня мають читати всі чоловіки, які сповідують ортодоксальний і консервативний (але не реформістський) юдаїзм: «Дякую Тобі, Боже, що не зробив мене невірним. Дякую Тобі, Боже, що не зробив мене жінкою. Дякую Тобі, Боже, що не зробив мене рабом».

Релігія, поза сумнів, сіє ворожнечу між людьми, і це одне з найвагоміших звинувачень проти неї. Однак часто (і слушно) вказується, що війни і протистояння між релігійними групами та сектами рідко коли зводяться винятково до богословських питань. Коли бойовик воєнізованого угруповання ольстерських протестантів убиває католика, він не говорить про себе: «Ось тобі, покидьку, за твою прихильність до переісточення, діви Марії та куріння ладану!» Значно ймовірніше він просто мстить за смерть іншого протестанта від рук іншого католика — лише однієї з ланок у затяжному багатопоколінному ланцюжку взаємних помст. Релігія — лише один із ярликів, які використовуються у ворожнечі між ми-групою та вони-групою і у взаємних помстах, не обов’язково гірший за інші аналогічні ярлики на кшталт кольору шкіри, мови чи улюбленої футбольної команди, але придатний для використання навіть тоді, коли інші ярлики не доступні.

Так, так, проблеми Північної Ірландії мають політичний характер. Так, там справді одна група протягом багатьох сторіч утискала в економічному та політичному плані іншу групу. Так, там справді є невдоволені й несправедливо обділені, і це невдоволення та несправедливість майже не мають нічого спільного з релігією; за винятком однієї спільної і дуже важливої речі, про яку часто забувають — що без релігії не було б ярлика, за яким людей можна ділити на тих, кого слід утискати, і тих, за кого слід мститися. Справжня біда Північної Ірландії в тому, що ці ярлики успадковуються від покоління до покоління. Католики, чиї батьки, діди й прадіди, ходили до католицьких шкіл, теж віддають своїх дітей до католицьких шкіл. Протестанти, чиї батьки, діди й прадіди ходили до протестантських шкіл, теж віддають своїх дітей до протестантських шкіл. В обох груп однаковий колір шкіри, говорять вони однією мовою, люблять ті самі розваги, але історична прірва між ними настільки глибока, що ставляться вони одна до одної як до представників різних біологічних видів. Без релігії та сегрегованої за релігійним принципом освіти цієї прірви просто не існувало б. Уважно придивіться до всіх регіонів світу, де точиться затята ворожнеча між протиборчими групами та ллється кров — від Косово до Палестини, від Іраку до Судану, від Ольстеру до Індії. Не можу гарантувати, що релігія виявиться найуживанішим ярликом для розрізнення своїх та чужих, але це дуже вірогідна ставка.

Коли Індію ділили на дві країни, близько мільйона людей загинули під час релігійних зіткнень між індуїстами й мусульманами (і ще 15 мільйонів втратили домівку). У цій країні не було інших критеріїв, крім релігійних, за якими можна було визначати, кого слід убити. Якщо добре вдуматися, то нічого іншого їх і не розділяло, крім релігії. Черговий спалах релігійного кровопролиття в Індії спонукав Салмана Рушді написати статтю під назвою «Релігія, як завжди, отруює кров у жилах Індії»101. Ось якими словами вона закінчується:

Чи варті поваги всі ті злочини, які зараз майже щодня скоюються в світі в ім’я релігії — сло`ва, від якого стає моторошно? Настільки ж справно та з якими смертоносними наслідками релігія тут і там зводить тотеми, а ми охоче вбиваємо інших заради них! А коли ми впиваємося вбивствами достатньо часто, наші почуття німіють і вбивати стає ще легше.

Тож проблема, яка спіткала Індію, терзає зараз увесь світ. Те, що сталося в Індії, було скоєне в ім’я Бога.

Тож ім’я цієї проблеми — Бог.

Я не заперечую, що нестримний потяг людей прихильно ставитися до «своїх» та ворогувати з «чужими» існував би навіть за відсутності релігії. Про це свідчить хоча б ворожнеча футбольних фанів. Проте навіть вони часто діляться за релігійним принципом, як у випадку уболівальників клубів «Рейнджерс» та «Селтик» із міста Ґлазґо. Мова (як у Бельгії), раса та плем’я (особливо в Африці) — усе це важливі маркери, за допомогою яких відбувається поділ людей на ворожі групи. Проте релігія примножує і посилює шкоду від них принаймні трьома такими шляхами:

• Маркування дітей. Дітей змалечку називають «дітьми-католиками» або «дітьми-протестантами», не даючи їм шансу, з огляду на малий вік, самим вирішити, що вони думають про релігію (до цієї наруги над дітьми я повернувся в дев’ятому розділі).

• Сегреговані школи. Діти, часто з дуже раннього віку, здобувають освіту в середовищі членів своєї релігійної групи окремо від дітей, родини яких сповідують інші релігії. Можна без перебільшення сказати, що проблеми Північної Ірландії зникнуть через одне покоління, якщо ліквідувати шкільну сегрегацію.

• Заборона на змішані шлюби. Вона закріплює спадкову ворожнечу та мстивість, запобігаючи змішуванню протиборчих груп. Змішані шлюби, якщо їх дозволити, природним чином пом’якшать взаємну неприязнь.

У північноірландському селі Ґленарм розміщений родинний осідок графів Антрім. Ще за пам’яті нині живих мешканців села тодішній граф Антрім учинив немислиме, одружившись із католичкою. На знак скорботи жителі села позачиняли віконниці. Страх одруження з представником іншої групи також поширений серед набожних юдеїв. Вище я цитував ізраїльських школярів, які згадували про страшну небезпеку «змішання», якою виправдовували дії Ісуса Навина під час Єрихонської битви. А коли представники різних віросповідань усе-таки одружуються, то з обох таборів лунають застереження, що «змішані шлюби» добром не закінчуються, а потім тривають затяжні баталії щодо традиції, в якій мають виховуватися діти. Пам’ятаю, коли в мене малого в душі ще жеврів вогник англіканства, мене приголомшило правило, що коли одружуються представники католицтва й англіканства, діти завжди виховуються в католицькій традиції. Мені не важко було б зрозуміти, якби священик кожної з конфесій наполягав на вихованні дітей у своїй вірі. Але тоді (та й досі) мені не вкладалася в голову ця асиметрія. Чому англіканські священики у відповідь не запровадили аналогічного правила зі свого боку? Мабуть, вони не такі напористі. Мій шкільний капелан та «наш падре» Бетджемена просто виявилися м’якішими характером.

Соціологи здавна вели статистику релігійної ендогамії (одруження з представниками своєї релігійної групи) та екзогамії (одруження з представниками інших віросповідань). Норвел Ґлен із Техаського університету в Остіні зібрав дослідження, які були опубліковані до 1978 року, і проаналізував їх102. Згідно з його висновками, тенденція одружуватися з представниками своєї релігії виражена в християн (протестанти одружуються з протестантами, католики з католиками — і це не просто результат звичайної стратегії «одружитися з сусідським хлопцем»), але особливо сильна вона серед юдеїв. Із загальної вибірки 6021 одруженого респондента, 140 назвали себе юдеями. З них 85,7 % були одружені з представниками свого віросповідання. Це набагато більше, ніж слід було очікувати за умови випадкового розподілу ендогамних шлюбів. Цим, звісно, нікого не здивуєш. Ревним юдеям дуже не рекомендують одружуватися з представниками інших релігій. Про це навіть складено багато анекдотів, у яких єврейські матері попере­джають своїх хлопчиків триматися подалі від білявих шикс, котрі чатують, щоб полонити їх. Ось три типові заяви американських рабинів:

• «Я не здійснюватиму обряду одруження для змішаної пари».

• «Я здійсню обряд одруження лише тоді, якщо пара висловить намір виховувати дітей у юдейській традиції».

• «Я здійснюю обряд одруження лише в тому разі, якщо пари погоджуються відвідувати сеанси дошлюбної підготовки».

Рабинів, які погоджуються здійснювати обряд одруження разом із християнським священиком, можна порахувати на пальцях попри високий попит на них.

Навіть якщо релігія не несе жодної іншої шкоди, вона старанно плекає чвари між людьми, цілеспрямовано потураючи їхній природній схильності віддавати перевагу представникам своєї групи та цуратися чужих груп. І цього вже достатньо, щоб із неї виростало багато зла в цьому світі.

Цей розділ я починав із демонстрації того, що ми (причому навіть ті, хто вважає себе релігійним) не виводимо моральних норм, якими керуємося в житті, зі священних книг, хай там що ми говоримо на словах чи малюємо в своїй уяві. Звідки ж тоді нам знати, де добро, а де — зло? Хоч би якою була відповідь на це питання, серед нас панує певна згода у питаннях добра і зла, причому згода на диво загальна. Ця згода не має прямого зв’язку з релігією, але поширюється навіть на найбільш набожних людей, незалежно від того, виводять вони самі свою мораль зі священних книг чи ні. За примітним винятком афганських талібів та близких їм духом християнських фанатиків зі США, більшість людей дотримуються тих самих дуже загальних етичних принципів. Більшість із нас не завдає непотрібних страждань іншим; вірить у свободу слова та захищає її навіть тоді, коли не погоджується зі сказаним; платить податки, не вбиває, уникає інцесту, не робить іншим того, чого не хоче собі. Багато з цих добрих правил можна знайти в священних книгах, але вони там перемішані з багатьма іншими нормами, яких жодна порядна людина не захоче дотримуватися. І самі священні книги не дають жодних вказівок, як відрізнити добрі правила від поганих.

Один зі способів вираження сучасного етичного консенсусу — укласти «нові десять заповідей». Це намагалися зробити різні особи та установи. Цікаво те, що зазвичай їхні пропозиції виходять схожими одна на одну й характерними для періоду часу, в який вони живуть. Ось один із сучасних прикладів «нових десяти заповідей», які я знайшов на одному атеїстичному веб-сайті103:

• Не робіть іншим того, чого не хочете собі.

• У всіх своїх справах намагайтеся не завдавати нікому шкоди.

• Ставтеся до інших людей, інших живих істот та до світу загалом із любов’ю, чесністю, вірністю та повагою.

• Не закривайте очі на зло й не ухиляйтеся від здійснення справедливості, але завжди будьте готовими пробачити завдані кривди, особливо якщо їх добровільно визнали та щиро в них розкаялися.

• Ідіть життям із почуттям радості та зачудування.

• Завжди намагайтеся дізнатися щось нове.

• Перевіряйте все, що можна; завжди звіряйте свої погляди з фактами й будьте готові відкинути навіть найсокровенніші переконання, якщо вони розходяться з фактами.

• Ніколи не намагайтеся загасити в собі або приховати свою незгоду; завжди поважайте право інших не погоджуватися з вами.

• Формуйте власну думку на основі ваших власних міркувань та досвіду; не дозволяйте собі сліпо підпорядковуватися іншим.

• Сумнівайтеся в усьому.

Наведений перелік не вийшов з-під пера видатного мудреця, пророка чи професійного етика. Це лише мила спроба одного блогера узагальнити правила добропорядного життя нашого часу, яку я взяв для порівняння з біблійними десятьма заповідями. Я спеціально обрав її, бо це була перша позиція в списку результатів пошуку в інтернеті за запитом «нові десять заповідей». Вона містить приблизно той самий перелік, який би уклала в наш час будь-яка пересічна порядна людина. Не у всіх вийшов би абсолютно однаковий список із десяти пунктів. Скажімо, філософ Джон Роулз додав би до нього щось на кшталт: «Завжди формулюй правила так, нібито не знаєш, опинишся ти на вершині чи на дні ієрархічного порядку». На практиці цей принцип утілено в правилі поділу їжі, яке приписують інуїтам: той, хто ділить їжу, вибирає собі шматок останнім.

Укладаючи свою версію десяти заповідей, я б залишив дещо з переліченого вище, але також знайшов би місце таким принципам:

• Насолоджуйся своїм сексуальним життям (тією мірою, якою це не шкодить іншим) і не заважай іншим насолоджуватися ним приватно, хай які їхні орієнтації, позаяк це не твоя справа.

• Не дискримінуй і не утискай на підставі статевої, расової та (де це може трапитися) видової належності.

• Не нав’язуй уче`нь своїм дітям. Учи їх, як думати самостійно, як зважувати докази і як не погоджуватися з тобою.

• Думай про майбутнє в часових рамках, що виходять за межі твого життя.

Проте не зважайте на незначні розходження в пріоритетах. Суть моєї тези в тому, що майже всі ми давно й далеко відійшли від біблійної моралі. У ХІХ столітті в цивілізованих країнах скасували рабство, яке в Біблії та впродовж більшої частини історії вважалося нормальним явищем. У наш час у всіх цивілізованих країнах визнається те, що до 1920-х років у багатьох місцях заперечували — що голос жінки (як на виборах, так і в суді) має бути рівноцінним голосу чоловіка. У сучасних просвічених суспільствах (до переліку яких явно не входять країни на кшталт Саудівської Аравії) жінка вже не вважається власністю чоловіка, якою була в біблійні часи. Будь-яка сучасна правова система притягла б Авраама до відповідальності за знущання з дитини. А якби він усе-таки здійснив свій намір і приніс Богові в жертву Ісака, то його б засудили за вбивство з обтяжливими обставинами, тоді як за звичаями свого часу він учинив би похвально, скорившись наказу Бога. Як у вірян, так і в безбожників — у всіх нас відтоді до невпізнаваності змінилися уявлення про правду та кривду. У чому ж полягають ці зміни і які їх причини?

У кожному суспільстві існує якийсь таємничий консенсус, який змінюється з плином часу та який без перебільшення можна назвати німецьким терміном Zeitgeist («дух часу»). Я вже зазначав, що зараз усі демократичні країни світу забезпечують жінкам рівне виборче право з чоловіками, але ця реформа відбулася насправді на диво недавно. Ось кілька дат здобуття жінками виборчого права в різних країнах:

Такий розподіл дат упродовж ХХ століття свідчить про зміну духу часу. Також його зміну можна помітити в нашому ставленні до расового питання. На початку ХХ століття майже всіх британців (та жителів багатьох інших країн) за сього­днішніми мірками слід було б класифікувати як расистів. Тоді більшість білих людей вірили, що чорні (до яких вони зараховували такі дуже різні людські групи, як африканців і непов’язані з ними народи Індії, Австралії й Меланезії) поступаються білим майже за всіма ознаками, хіба за винятком — поблажливо допускали вони — відчуття ритму. У 1920-ті роки героєм усіх хлопців був прототип сучасного Джеймса Бонда життєрадісний і добродушний Бульдог Драмонд. У романі «Чорна банда» Драмонд згадує про «євреїв, чужинців та інших немитих людців». А в кульмінаційній сцені роману «Жіноча стать» Драмонд уміло замаскувався під Педро — чорного служника головного антигероя роману. У критичну мить, коли читачеві й антигероєві стає зрозуміло, що перед ними не «Педро», а сам Драмонд, останній міг би сказати: «Думаєш, я Педро? Ти й не здогадався, що я твій найпекліший ворог Драмонд, вимазаний у чорне». Але Драмонд говорить зовсім інші слова: «Не кожна борода фальшива, але від кожного нігера смердить. Ця борода, друзяко, не фальшива й від цього нігера не смердить. Тож щось тут має бути не так». Я це читав у 1950-ті роки, через три десятки років після написання роману, і в той час такий малий хлопець, як я, усе ще міг не зауважити відвертого расизму, захопившись драматичним сюжетом роману. Зате в наш час таке важко уявити.

Томас Генрі Гакслі — просвічений і передовий ліберал за мірками свого часу. Але його часи відрізнялися від наших, тож у його спадку під 1871 роком можна знайти таке:

Жодній розумній людині, обізнаній із фактажем, не спаде на думку, що пересічний негр може зрівнятися, а тим паче перевершити білого чоловіка. З огляду на це неможливо повірити, що цей наш родич із масивною щелепою, навіть якщо усунути всі перешкоди з його шляху й створити чесні умови для змагання без жодних стартових переваг, зможе успішно конкурувати зі своїм суперником, у якого більший мозок та менша щелепа, якщо змагатися доведеться думками, а не зубами. Висо`ти цивілізації, поза сумнівом, будуть недосяжними для наших темних братів104.

Серед високопрофесійних істориків не заведено судити заяви діячів минулих епох із позиції моральних норм нашого часу. Скажімо, Авраам Лінкольн, як і Гакслі, значно випере­джав свій час, але його погляди в расових питаннях для нас звучатимуть відстало. Ось що він сказав під час передвиборчих дебатів 1858 року зі Стівеном Дугласом:

У такому разі скажу, що я ніколи не підтримував і не підтримую ідею соціально-політичної рівності білої та чорної рас; що я не підтримував і не підтримую ідею, щоб негри голосували на виборах і засідали в судах, допускалися до державних посад або одружувалися з білими; а на додаток до цього скажу, що між білою та чорною расами існує фізична відмінність, яка назавжди робить неможливим їх співжиття на засадах соціально-політичної рівності. А позаяк таке співжиття між ними неможливе, хтось із них повинен займати вищу, а хтось — нижчу позицію. Я, як і будь-який інший чоловік, схиляюся до думки, що вищу позицію повинна займати біла раса105.

Якби Гакслі й Лінкольн народилися та здобули освіту в наш час, їх би, як і всіх нас, пересіпувало від вікторіанських поглядів та єлейних голосків, що лунають у наведених вище цитатах. Я процитував їх тільки для того, щоб показати, як сильно може змінюватися дух часу. І якщо таке могли дозволити собі сказати Гакслі — один із найвидатніших вільнодумців свого часу — та Лінкольн, котрий дав свободу рабам, лише уявіть, що діялося в головах пересічних людей вікторіанської доби. А якщо копати ще глибше, в ХVІІІ століття, то добре відомо, що такі видатні світочі Просвітництва, як Вашингтон, Джеферсон та інші, тримали рабів. Дух часу не стоїть на місці; він настільки невблаганно змінюється, що ми часом приймаємо його конкретний стан за даність, забуваючи, що його мінливість — не менш важлива характеристика, ніж його поточний стан.

Прикладів можна наводити багато. Коли моряки вперше висадилися на маврикійський берег і побачили там сумирних дронтів, вони не вигадали нічого кращого, як перебити нещасних тварин палицями. Морякам не потрібна була їжа (м’ясо дронтів вони описали як неприємне на смак). Мабуть, забивати беззахисних, ручних нелетючих птахів палицями по голові було для них розвагою, яка просто дозволяла збувати час. У наш час таку поведінку годі й уявити, а вимирання сучасних аналогів дронта — хай через випадковість чи в результаті цілеспрямованого винищення людьми — розглядається як велика трагедія.

Такого роду трагедією за мірками сучасного культурного клімату було нещодавнє вимирання тилацина, або сумчастого вовка. За голови цих тварин, які в наш час стали символом сумної долі видів, винищених людьми, ще до 1909 року пропонували винагороду. У романах вікторіанської доби, в яких розповідалося про Африку, «слон», «лев» і «антилопа» (зверніть увагу на промовисте використання однини) — це «дичина», в яку, як і будь-яку інші дичину, належить не задумуючись стріляти. І не заради їжі. Не для самозахисту. Зі «спортивного інтересу». Але на сьогодні цей дух часу відійшов у минуле. Так, можна знайти заможних «спортсменів», які, комфортно розсівшись у своїх лендроверах, стріляють у диких тварин Африки, а потім забирають додому трофеї — опудала голів забитих звірів. Але їм доводиться прощатися з дуже великими сумами грошей за таке та ще й накликати на себе всезагальну зневагу. Захист дикої природи та довкілля загалом стали загальноприйнятими цінностями, моральний статус яких такий самий, як колись був у дотримання шабату та відмови від ідолів.

Бурхливі 60-ті роки ХХ століття знамениті своєю ліберальною атмосферою. Але навіть на початку цього десятиліття з уст прокурора, який на судовому засіданні виступав з обвинуваченням роману «Коханець леді Чатерлей» у порушенні правил пристойності, можна було почути таке питання, звернене до присяжних: «Чи дозволили б ви своїм юним синам і юним дочкам, адже дівчатка також уміють читати, як і хлопці (хоч вірте, хоч ні, але він справді так сказав!) прочитати цю книжку? Чи хотіли б ви, щоб ця книжка лежала у вас удома на полиці? Чи хотіли б ви, щоб її прочитала ваша дружина чи служниця?» Останнє риторичне питання особливо яскраво демонструє, наскільки стрімко може змінюватися дух часу.

Американське вторгнення в Ірак часто засуджують за велику кількість цивільних жертв, але ці цифри на багато порядків поступаються втратам цивільного населення під час Другої світової війни. У цьому питанні поріг прийнятного неухильно зміщується. Дональд Рамсфелд, слова якого здаються нам бездушними та скандальними, видавався б невин­ним ягнятком, якби сказав їх під час Другої світової війни. Щось таки змінилося відтоді. І змінилося воно в усіх нас, причому незалежно від релігії. Можливо навіть, воно змінилося всупереч релігії, а не завдяки їй.

Зміна ця має чітко виражену спрямованість, яку більшість із нас оцінить позитивно. Навіть Адольф Гітлер, котрий, на думку багатьох, вивів зло на якісно новий рівень, нічим би не здивував сучасників Калігули або Чингісхана. Він, поза сумнівом, знищив більше людей за останнього, але це при тому, що мав у своєму розпорядженні технології ХХ століття. Та й чи насолоджувався навіть такий злочинець, як Гітлер, спостерігаючи, як найрідніші люди його жертв вмиваються слізьми, що, як відомо, полюбляв Чингісхан? Зло, накоєне Гітлером, ми оцінюємо за нашими сучасними мірками, і цей моральний дух часу вже далеко пішов уперед порівняно з часами Калігули — так само, як рвонули вперед технології. Гітлер здається нам безмірним злом лише тому, що ми застосовуємо критерії нашого часу.

На моїй пам’яті багато людей бездумно розсипалися зневажливими прізвиськами й національними стереотипами на кшталт: жабоїди, макаронники, фрици, жиди, чорномазі, япошки, хачі. Не скажу, що слова ці зникли з сучасного лексикону, але в наш час їх використання у порядному товаристві всіляко засуджується. За допомогою слова «негр», у яке спершу не вкладалося нічого образливого, можна навіть встановлювати дату написання англомовних прозових творів. Та й узагалі, наявність певного типу упереджень дуже легко виказує час написання того чи іншого тексту. Свого часу поважний кембриджський богослов Алан Коутс Буке міг без жодних задніх думок почати розділ, присвячений ісламу, в його «Порівняльному релігієзнавстві» з таких слів: «Семіт — не справжній монотеїст, як вважалося в середині ХІХ століття. Він аніміст». Наголос на расі (на противагу культурі) та промовисте використання однини («Семіт… Він аніміст»), яка зводить усе можливе розмаїття до одного «типу», не вважається моральним злочином за мірками будь-якого часу. Але це ще один тонкий індикатор зміни духу часу. У наші дні ніякий кембриджський професор богослов’я чи якого-небудь іншого предмету не використовуватиме таких слів. Ці ледь уловимі відбитки мінливих звичаїв підказують нам, що Буке писав свою працю не пізніше середини ХХ століття. І справді: вона вийшла з-під його пера 1941 року.

Якщо повернутися ще на сорок років у минуле, відмінність моральних стандартів ще дужче впадає в очі. В одній із попередніх книг я цитував очікування Герберта Веллса про те, якою буде майбутня Нова Республіка, але хочу навести цей уривок знову з огляду на його приголомшливу промовистість:

Яким же буде ставлення до нижчих рас у Новій Республіці? Яке місце в ній відведуть чорним?.. жовтим?.. євреям?.. усім цим стадам чорних, коричневих, брудно-білих і жовтих людей, які не відповідають новим вимогам ефективності? Тут нічого не вдієш: світ — не богадільня, він безжальний, тож, гадаю, їм доведеться зникнути… А етична система людей Нової Республіки, яка пануватиме по всій світовій державі, заохочуватиме насамперед поширення всього найбільш прекрасного, ефективного й чудового в людях — гарних і сильних тіл, чітких і плідних умів… Досі природа, формуючи світ, запобігала розмноженню кволих форм… за допомогою смерті… Люди Нової Республіки… дотримуватимуться ідеалу, заради якого допускатиметься вбивство.

Ці слова написані 1902 року прогресивною людиною своєї епохи. 1902 року міркування такого роду хоч і не дістали б повної підтримки, але цілком згодилися б для поважної бесіди під час урочистої трапези. Зате сучасним читачам огидно читати такі речі. Тож доводиться визнати, що Гітлер попри всю жахливість власних поглядів та учинків не далеко відступив від духу своєї доби, якщо дивитися на нього з позиції нашого часу. Ось так швидко змінюється дух часу, причому наступаючи одночасно по всьому широкому фронту освіченого світу.

Які ж причини цих узгоджених і стійких змін суспільної свідомості? Я не в змозі відповісти на це питання. Для моєї мети достатньо лише того, що вони, поза сумнівом, спричинені не релігією. Але якби від мене все-таки вимагали пояснення, то я б виходив із таких міркувань. Потрібно пояснити, чому зміни морального духу часу відбуваються синхронно у великих груп людей; і пояснити, чому вони мають досить послідовну спрямованість.

По-перше, як стається, що вони синхронні в такої великої кількості людей? Бо вони поширюються від людини до людини під час розмов у барах і за обіднім столом, через книги та рецензії на них, через газети, радіо й телебачення, а в наш час — через інтернет. Зміни морального клімату можна відчути в газетних передовицях, ток-шоу по радіо, політичних промовах, виступах естрадних гумористів, сюжетах мильних опер, у результатах голосування парламенту за законопроекти та в ухвалах судів, які тлумачать ці закони. Їх можна описати як зміну частоти мемів у мемофонді, але я зараз цю ідею розвивати не буду.

Хтось із нас відстає від хвилі морального духу часу, хтось трохи її випереджає; але більшість людей ХХІ століття згруповані в одну когорту, яка вирвалася далеко вперед відносно людей доби Середньовіччя, доби Авраама чи навіть 1920-х років. І хвиля не стоїть на місці, а котиться далі, тому навіть авангард попереднього століття (чудовим прикладом якого може слугувати Томас Гакслі) з часом опиняється за плечима ар’єргарду століття нинішнього. Такий поступ ніколи не буває винятково прямим і рівномірним; його шлях радше нагадує зиґзаґисте полотно пилки. На ньому час від часу трапляються локальні й тимчасові відхилення, як, приміром, у Сполучених Штатах початку 2000-х років, коли американцям шкодив власний уряд. Однак у ширших часових рамках можна непомильно розпізнати поступальну тенденцію, яка триватиме й далі.

Що ж штовхає моральний дух часу послідовно рухатися в одному напрямку? На думку відразу спадають видатні моральні лідери, які, випереджаючи свій час, підносяться над усіма й показують нам, куди рухатися далі. У Сполучених Штатах ідеали расової рівності прищеплювали політичні лідери на кшталт Мартіна Лютера Кінґа, представники шоу-бізнесу, спортсмени та інші публічні постаті й зразки для наслідування на кшталт Поля Робсона, Сідні Пуатьє, Джессі Овенса та Джекі Робінсона. Емансипація рабів та жінок значною мірою відбулася завдяки таким харизматичним особам. Одні з них вірили в Бога, інші — ні. Серед набожних були й такі, що боролися за справедливість, керуючись релігійними мотивами. Проте для інших релігія не мала значення. Хоч Мартін Лютер Кінг був християнином, свою філософію ненасильницької громадянської непокори він запозичив безпосередньо у Ґанді, котрий християнином не був.

Крім того, поступово вдосконалюється освіта й, зокрема, зростає усвідомлення того, що всі ми поділяємо однакову людську сутність із представниками інших рас та іншою статтю — і всі ці ідеї докорінно розходяться з біблійною мораллю, а походять із біології, зокрема з теорії еволюції. Несправедливе ставлення до чорних і жінок (а в нацистській Німеччині — до євреїв та ромів) обґрунтовували тим, що їх не можна вважати повноцінними людьми. Філософ Пітер Сінґер у книзі «Визволення тварин» наполегливо відстоює думку про перехід до поствидової політики, коли гуманне ставлення вимагатиметься до всіх біологічних видів, сила мозку яких достатня, щоб розуміти ставлення до себе. Можливо, це і є вказівка на подальший напрям зміни морального духу часу протягом прийдешніх століть. Така політика стала б логічним продовження попередніх реформ на кшталт скасування рабства та емансипації жінок.

Мої любительські знання з психології та соціології не достатні, щоб розробити краще пояснення, чому моральний дух часу змінюється в узгоджений спосіб. Та для мети цієї книги достатньо констатувати, що він таки змінюється та ще й не під впливом релігії, а тим паче не під впливом Святого Письма. Мабуть, його зміни зумовлює не якась одна сила на кшталт гравітації, а складне поєднання різних сил, як у випадку закону Мура, котрий описує зростання потужності комп’ютерів у геометричній прогресії. Хай які причини його руху, самого факту неспростовної перемінливості духу часу більш ніж достатньо, щоб спростувати твердження, буцімто нам потрібен Бог, щоб бути добрими або щоб відрізняти добро від зла.

Хоч дух часу і змінюється, та ще й у загалом поступальному напрямку, його рух, як я зазначав, має зиґзаґисту, а не пряму траєкторію, тож на ній інколи трапляються жаскі відступи назад. Відомими прикладами таких відступів, глибоких і страхітливих одночасно, слугують диктатури ХХ століття. Важливо відокремити лихі наміри постатей на кшталт Гітлера й Сталіна від неосяжної політичної влади, яку вони здобули в процесі реалізації цих намірів. Я вже зазначав, що ідеї та наміри Гітлера нічим не гірші за ідеї та наміри Калігули або деяких турецьких султанів, приголомшливі діяння яких у всій їхній мерзенності описано в книзі Ноеля Барбера «Володарі Золотого Рогу». Просто Гітлер мав у своєму розпорядженні зброю та комунікаційні технології ХХ століття. І при цьому як Гітлер, так і Сталін, за мірками будь-якого часу були надзвичайно жорстокими людьми.

«І Гітлер, і Сталін були атеїстами? Як можете це пояснити?» Це питання звучить мало не після кожної моєї відкритої лекції на тему релігії та під час кожного інтерв’ю на радіо. Зазвичай його ставлять уїдливим тоном, закладаючи в нього два безпідставні припущення: що (1) Сталін і Гітлер не тільки були атеїстами, а ще й (2) чинили свої злочини через свій атеїзм. Припущення № 1 слушне щодо Сталіна, але сумнівне щодо Гітлера. Та воно не має сенсу в будь-якому разі, позаяк припущення № 2 однозначно хибне. Неправильно вважати, нібито воно логічно випливає з припущення № 1. Навіть якщо допустити, що спільним для Гітлера й Сталіна був атеїстичний світогляд, у них були й інші спільні ознаки — приміром, вуса. Як і в Саддама Хусейна, до речі. І що? Річ не в тім, були злі (або добрі) особи набожними чи атеїстами. Ми не займаємося обліком усіх злих голів, щоб, уклавши два їх вичерпні списки, порівняти, який довший. Не слід робити далекосяжних висновків із того факту, що на пряжках поясів, які носили нацисти, було написано «Gott mit uns»55, принаймні не провів­ши ретельного аналізу. Важливо не те, були чи ні Гітлер і Сталін атеїстами, а те, чи атеїзм систематично підбиває людей чинити зло. Не існує ані найменших доказів цьому.

Атеїзм Сталіна майже не викликає сумнівів. Він здобув освіту в православній семінарії, а його мати все життя побивалася, що син не виправдав її надій і не став священиком. Останній факт, згідно з Аланом Баллоком, завжди веселив Сталіна106. Мабуть, саме досвід підготовки до священицького сану спонукав Сталіна вже в зрілому віці зневажливо ставитися до Російської православної церкви, християнства та релігії загалом. Проте немає жодних доказів, які б підтверджували, що причиною його жорстокості були атеїстичні погляди. Мабуть, його рання духовна освіта теж до цього не причетна, хіба за винятком того, що прищепила йому абсолютистську віру, культ сильної руки та переконаність у тому, що мета виправдовує засоби.

Міф про атеїзм Гітлера плекали настільки старанно, що більшість людей у ньому навіть не сумнівається, а апологети релігії регулярно й зухвало використовують його як аргумент на свою користь. До істини ж у цьому питанні докопатися не так просто. Гітлер народився в католицькій родині, змалечку відвідував католицькі школи та церкви. Звісно, все це ні про що не говорить, адже він легко міг зректися релігії, як Сталін порвав із російським православ’ям, коли його відрахували з Тифліської духовної семінарії. Проте Гітлер ніколи офіційно не заявляв про відмову від католицтва, а деякі факти свідчать, що він протягом усього життя залишався релігійним. І хоч його релігійні переконання не можна назвати чистим католицтвом, він вірив у божественне провидіння. Наприклад, у «Моїй боротьбі» він згадував, що, почувши новину про початок Першої світової війни, «упав на коліна й від усього серця подякував небесам, що мені випало жити в такий час»107. Але це був 1914 рік, коли Гітлеру йшов 25-й рік. Може, відтоді він переглянув ставлення до релігії?

1920 року близький соратник і майбутній заступник фюрера Рудольф Гесс так писав про 31-річного Гітлера в листі до прем’єр-міністра Баварії: «Я особисто дуже добре знаю гера Гітлера та дружу з ним. Це надзвичайно чесна, сповнена доброти й набожна людина, добрий католик»108. Певна річ, оскільки Гесс дав такого грубого маху з «чесністю» й «добротою», то може бути, що з «добрим католиком» він теж помилився. Важко уявити Гітлера «добрим» хоч у чомусь. Це нагадує мені про один із найсміхотворніших доказів, який я будь-коли чув, про те, що Гітлер не вірив у Бога. Якщо узагальнювати цей аргумент із різних джерел, його логіка приблизно така: Гітлер був злою людиною, а християнство вчить доброти; отже, Гітлер не міг бути християнином! У Ґерінговій ремарці про Гітлера — «лише католик може об’єднати Німеччину» — ішлося, таким чином, про людину, виховану в католицькому дусі, а не яка дотримувалася католицької віри.

Під час промови, виголошеної 1933 року в Берліні, Гітлер заявив: «Ми переконані, що людям потрібна ця віра. Тому взяли на себе тягар боротьби з атеїстичним рухом, і не просто на словах: ми викоренили його на ділі»109. Ця заява свідчить тільки про те, що Гітлер, як і багато інших, «вірив у віру». Проте 1941 року він сказав своєму ад’ютанту генералу Ґергарду Енґелю: «Я залишуся католиком до кінця життя».

І навіть якщо Гітлер не був щирим католиком, важко повірити, що на ньому не позначилася давня християнська традиція звинувачувати євреїв за вбивство Ісуса Христа. В одній мюнхенській промові, виголошеній 1923 року, він зазначив: «Першочергове завдання — порятувати [Німеччину] від євреїв, котрі нищать нашу країну… Ми не повинні допустити, щоб вона страждала, як Інший, і помирала на хресті»110. Джон Толенд у книзі «Адольф Гітлер: Вичерпна біографія» так пише про ставлення Гітлера до релігії в період «остаточного розв’язання» єврейського питання:

Залишаючись повноправним членом католицької церкви навіть попри відразу до її ієрархії, він глибоко засвоїв її тезу про те, що євреї вбили Бога. Тож винищувати їх можна було без жодних докорів сумління, адже це було просто виконання Божої кари, якщо тільки реалізовувати цю кару відособлено й без жорстокості.

Християнська ненависть до євреїв притаманна не тільки католикам. Запеклим антисемітом був, приміром, Мартін Лютер. Під час Вормського райхстаґу він заявив, що «всіх євреїв слід вигнати з Німеччини». Їм він присвятив цілу книгу під назвою «Про євреїв та їхню брехню», котра, напевно, вплинула на погляди Гітлера. Євреїв Лютер називав «родом зміїним» — і цю саму фразу знаходимо в відомій промові Гітлера 1922 року, в якій він кілька разів наголосив, що сповідує християнство:

Мої християнські почуття тягнуть мене до Господа і Спасителя нашого як до борця. Вони підказують мені, що чоловік, котрий колись одним-один лише зі жменькою послідовників збагнув, чого варті ці євреї, і закликав народ проти них, був воістину великий не своїми стражданнями, а своєю боротьбою. З безмежною любов’ю християнина та людини я перечитую рядки про те, як Господь нарешті устав у всій Своїй могутності й, узявши бич до рук, вигнав рід зміїний і гадючий із Храму. Як заворожує Його боротьба за світ без єврейської отрути. І зараз, через дві тисячі років, я з глибоким зворушенням усвідомлюю ясніше, ніж будь-коли, що саме заради цього Йому довелося пролити кров Свою на Хресті. Як християнин, я не дозволю, щоб мене обманули, а з почуття обов’язку боротимусь за правду й справедливість… І якщо щось здатне підтвердити праведність обраного нами шляху, то це лише щоденне зростання страждань, яких він завдає. Бо як християнин я маю також обов’язок перед своїм народом111.

Важко сказати, звідки Гітлер узяв фразу «рід зміїний» — із праці Лютера чи напряму з Євангелія від Матвія 3:7, звідки її, мабуть, запозичив Лютер. А до теми переслідування євреїв для здійснення Божої волі він повертається у «Моїй боротьбі»: «Тому я переконаний, що зараз чиню в згоді з волею Всемогутнього Творця: захищаючи себе від євреїв, я борюся за Господнє творіння». Це був 1925 рік. Те саме він повторив у промові перед Райхстаґом 1938 року. Схожі речі неодноразово лунали з його вуст протягом політичної кар’єри.

Заяви такого роду слід збалансувати іншими цитатами, зокрема із «Застільних розмов», занотованих його секретарем, у яких Гітлер висловлює різко антихристиянські погляди. Ось що він говорив 1941 року:

Найбільшої шкоди в історії людство зазнало від появи християнства. Більшовизм — лише незаконне дитя християнства. Те й те створили євреї. Християнство принесло в світ навмисну брехню в релігійних питаннях…

Стародавній світ був таким чистим, світлим і спокійним, бо не знав двох найбільших кар історії: чуми та християнства.

У кінцевому підсумку, в нас немає підстав хотіти, щоб італійці та іспанці звільнилися від християнського наркотику. Нехай ми будемо єдиним народом, щепленим проти цієї хвороби.

«Застільні розмови» Гітлера рясніють висловлюваннями на кшталт щойно процитованих. Часто в них християнство прирівнюється до більшовизму, інколи проводиться аналогія між Карлом Марксом і святим Павлом, причому не забувається, що обоє були євреями (Гітлер непохитно дотримувався дивної думки, нібито сам Ісус євреєм не був). Виглядає так, наче до 1941 року Гітлер зрікся християнства або розчарувався в ньому. А може, розходження в заявах пояснюється тим, що він просто брехав відповідно до нагоди, і його словам не слід вірити ні в одному, ні в іншому випадку?

Не можна відкидати можливості, що, попри всі його слова та заяви соратників, Гітлер у Бога не вірив, а просто цинічно експлуатував релігійні погляди своєї аудиторії. Тобто був одностайним із Наполеоном у тому, що «релігія — чудовий засіб, щоб тримати простолюд у покорі», або з Сенекою у тому, що «простолюд вважає релігію правдивою, мудреці — брехливою, а правителі — корисною». Ніхто не заперечить, що Гітлер був здатний на таке лицемірство. Якщо в цьому й полягав його мотив удавати набожність, то він нам нагадує про одну важливу річ: свої звірства Гітлер не здійснював власноруч. Ці жахливі вчинки були реалізовані солдатами й офіцерами, серед яких, поза сумнівом, переважали християни. Ба саме християнською вірою німецького народу пояснюється гіпотеза, яку ми щойно висловили — гіпотеза про нещирість релігійних зізнань Гітлера! З іншого боку, Гітлер міг вважати за потрібне виказувати ознаки приязні до християнства, щоб заручитися підтримкою, яку надавала йому церква. Ця підтримка мала різні прояви, зокрема послідовне небажання папи Пія ХІІ виступити проти нацизму, яке створює значні незручності церкві в наш час. Таким чином, зізнаючись у своїй прихильності до християнства, Гітлер або говорив щиро або прикидався, щоб заручитися схваленням і підтримкою з боку німецьких християн та католицької церкви (і це йому вдалося). Хай який із цих варіантів відповідає істині, в обох випадках злочини гітлерівського режиму не випливають з атеїстичного світогляду.

І навіть паплюжачи християнство, Гітлер продовжував апелювати до Провидіння — таємничої сили, яка, на його думку, обрала його для виконання богоданої місії стати на чолі Німеччини. Інколи цю силу він називав Провидінням, інколи — Богом. Тріумфально повернувшись до Відня 1938 року після аншлюсу, він виголосив екзальтовану промову, в якій згадував про Бога як про силу, яка переднакреслює життя: «Я переконаний, що саме з Божого промислу тутешній хлопчина опинився в Рейху, виріс там і став лідером нації, щоб потім повернути свою батьківщину в лоно Рейху»112.

Ледь розминувшись зі смертю під час мюнхенського замаху в листопаді 1939 року, Гітлер пояснив свій порятунок Провидінням, яке змусило його змінити початковий графік дня: «Тепер я повністю щасливий. Те, що я покинув “Бюрґербройкелер” раніше, ніж планувалося, сталося з волі Провидіння, яке вберегло мене, щоб я міг виконати свою місію»113. Після невдачі замаху архієпископ Мюнхена кардинал Міхаель Фаульгабер наказав відспівати в своєму храмі хвалебний гімн «Te Deum», «щоб від імені всієї архідієцезії подякувати божественному Провидінню за щасливий порятунок Фюрера». Заручившись підтримкою Ґебельса, деякі поплічники Гітлера намагалися створити нову релігію на основі нацизму. Наведений нижче уривок належить голові федерації профспілок. Він перекликається з християнськими молитвами, зокрема в ньому впізнаються ритми Молитви Господньої («Отче наш») та Символу віри:

Адольф Гітлер! З тобою ми єдині тілом і душею! І знову складаємо обітницю свою: нехай не буде нам на землі іншої віри, крім віри в Адольфа Гітлера. Віруємо, що націонал-соціалізм — єдина рятівна віра нашого народу. Віруємо в Господа Бога на небесах, який нас сотворив, вказав нам шлях і веде ним; який благословляє нас своїми знаками. І віруємо, що Господь Бог послав нам Адольфа Гітлера, щоб Німеччина могла започаткувати нову вічність114.

Таким чином, Сталін був атеїстом, але Гітлер, швидше за все, ні; проте навіть якби останній виявився атеїстом, підсумок усієї цієї дискусії про Сталіна-Гітлера дуже простий. Окремі атеїсти можуть чинити зло, але роблять вони так не в ім’я атеїзму. Сталін і Гітлер накоїли багато немислимих злочинів, але здійснювали їх в ім’я догматичного, доктринерського марксизму та божевільної, ненаукової євгеніки, приправленої ваґнерівськими нотками відповідно. Тоді як релігійні війни справді ведуться в ім’я релігії і кількість їх злічити надзвичайно важко за всю історію. Не можу пригадати жодної війни, яку б вели в ім’я атеїзму. А для чого? Війни розпочинають з корисливих економічних мотивів, заради політичних амбіцій, під впливом етнічних або расових упереджень, із почуття глибової образи або жаги помсти чи з патріотичної віри в призначення свого народу. Ще ймовірніша причина війни — непохитна віра в свою релігію як єдину істину на землі, скріп­лена цитатами зі священної книги, які прямим текстом прирікають на смерть усіх єретиків та прибічників конкурентних релігій, а воїнам Божим обіцяють пряму дорогу в мученицький рай. Сем Гарріс у «Кінці віри» знову влучив у саме яблучко:

Небезпека релігії в тому, що вона дозволяє зазвичай нормальним людям пожинати плоди божевілля і вважати їх священними. Позаяк кожне покоління дітей привчають до думки, що релігійні твердження не потребують підтвердження фактами так, як вимагається від будь-яких інших тверджень, цивілізація досі потопає в морі нісенітниць. Ми й досі вбиваємо одне одного через твори стародавньої літератури. Хто б міг подумати, що ми можемо скотитися до такого трагічного абсурду?

З іншого боку, а чи спало б комусь на думку йти на війну заради відсутності віри?

50

На жаль, не відомо, чи ця інформація (яка походить зі сторінки: http://datelinehollywood.com/archives/2005/09/05/robertson-blames-hurricane-on-choice-of-ellen-deneres-to-host-emmys/), відповідає дійсності. У будь-якому разі, вона викликає довіру, оскільки така заява цілком типова для євангелічних проповідників, зокрема Робертсона, коли вони коментують природні лиха на кшталт Катріни. Див., наприклад: www.emediawire.com/releases/2005/9/emw281940.htm/. Веб-сайт, на якому заперечується заява Робертсона про причини урагану Катріна (www.snopes.com/katrina/satire/robertson.asp), наводить інший приклад слів Робертсона, присвячених давнішому гей-параду в місті Орландо (штат Флорида): «Хочу попередити жителів Орландо: на вас грядуть спустошливі урагани. І я б на вашому місці не розмахував цими прапорцями перед лицем Бога».

51

У перекладі Біблії Івана Огієнка, за яким наводяться цитати в українському виданні «Ілюзії Бога», використано евфемізм «візьміть їх», який може звучати невинно в контексті цієї історії. Але що перекладач пом’якшив значення оригінальних слів, видно навіть з альтернативних перекладів Біблії Пантелеймона Куліша («насилуйте їх») та Івана Хоменка («знущайтеся над ними»). — Прим. перекл.

52

Цю ідею, наділену великим комічним потенціалом, підказав мені Джонатан Міллер, котрий, на мій подив, не використав її в жодній із гумористичних замальовок із циклу «Beyond the Fringe». Також дякую йому за вказівку на наукову книгу, на якій базується ця ідея: Halbertal and Margalit (1992).

53

Я усвідомлюю, що слово «scrump» (красти яблука з саду) американські читачі не зрозуміють. Але мені самому дуже подобається зустрічати незнайомі американські слова та вишукувати їх значення, щоб розширювати свій словниковий запас. Із цих міркувань я в тексті вжив кілька інших діалектизмів. «Scrump» — це влучне слівце з незвичайним значенням. Воно означає не просто красти, а красти яблука, причому тільки яблука. Слід визнати, що в Книзі Буття не називається, який конкретно плід скуштували Адам і Єва, але прийнято вважати, що це були яблука.

54

Не переймайтеся, якщо не знаєте значення фрази «святі великого горя». У житті багато значно важливіших речей.

55

«З нами Бог» (нім.).