Ілюзія Бога

8. Чим не догодила релігія? Для чого на неї нападати?

Релігії вдалося переконати людей, що десь на небі живе невидимий чоловік, котрий щодня, щохвилини стежить за всіма нашими вчинками. Цей невидимий чоловік склав перелік із десяти пунктів, які він не хоче, щоб ви робили. Якщо ж ви все-таки наважуєтеся їх вчинити, для такого випадку він приготував особливе місце, повне вогню та диму, в якому все горить, мучиться і страждає, туди він вас і запроторить навіки — жити, мучитися, горіти, задихатися, ридати й волати аж до кінця світу.

Джордж Карлін

За своєю вдачею я не любитель конфронтацій. І не вважаю, що формат протистояння добре підходить для пошуку істини. Тому зазвичай відхиляю запрошення взяти участь у відкритих дебатах. Але одного разу мені запропонували подискутувати в Единбурзі з тодішнім архієпископом Йоркським. Мені було приємно отримати таке запрошення, тож на нього я відповів згодою. Через деякий час після дискусії релігійний фізик Рассел Стенард розмістив у своїй книзі «Чи позбудемося ми Бога?» листа, якого раніше написав у редакцію газети «Observer»:

Панове, під радісним заголовком «Бог прийшов другим після Її Величності Науки» ваш науковий кореспондент розповів (обравши для цього з усіх можливих днів великодню неділю), як Річард Докінз «завдав глибоких інтелектуальних ран» архієпископу Йоркському в дискусії на тему науки та релігії. Зі статті перед нами постають «самовтішені, усміхнені обличчя атеїстів» та сухий рахунок 10:0 у протистоянні «Левів» із «Християнами».

Далі Стенард дорікає газеті, що в ній жодним словом не згадано про подальшу дискусію між ним і мною, у якій також узяли участь єпископ Бірмінгемський та видатний космолог сер Герман Бонді. Ця дискусія відбулася в Королівському товаристві та не задумувалася як інтелектуальний поєдинок, тому проходила значно конструктивніше. Зі свого боку, можу лише погодитися із критикою формату протистояння. Зокрема, я ніколи не беру участі в дискусіях із креаціоністами з міркувань, які виклав у «Капелані диявола»56.

Попри нелюбов до гладіаторських поєдинків, за мною якимось чином закріпилася репутація забіяки у ставленні до прибічників релігії. Навіть колеги, які погоджуються зі мною, що Бога не існує, що релігія не потрібна, аби бути моральними, і що появу релігії та моралі можна пояснити нерелігійними причинами, — навіть ці колеги звертаються до мене з легким здивуванням: чому ти настільки вороже налаштований до релігії? Чим вона так не догодила? Хіба шкода від неї настільки велика, щоб активно боротися з нею? Чому б не облишити її та зайнятися своїми справами, як ми махнули рукою на астрологію, тонкі енергії та фен-шуй? Хіба все це не одного поля ягоди?

Відразу зазначу, що ворожість, яку я та інші атеїсти час від часу висловлюємо щодо релігії, існує лише на словах. Я не пориваюся кидати на когось бомбу, відрізати голову, забивати камінням, спалювати заживо, розпинати чи скеровувати літак на хмарочос на підставі розходження в богословських поглядах. Проте мої співрозмовники зазвичай на цьому не зупиняються, кидаючи натомість приблизно таке звинувачення: «Хіба ваша ворожість не робить із вас атеїста-фундаменталіста, не менш небезпечного, ніж бузувіри з біблійного поясу?» Мушу приділити час спростуванню звинувачення в фундаменталізмі, позаяк, на превеликий жаль, його доводиться чути досить часто.

Фундаменталісти вірять у праведність своєї справи, бо пізнали істину зі священних текстів і наперед знають, що ніщо не змусить їх збочити з правильного шляху. Для них істинність священних текстів — це аксіома, а не результат критичного осмислення. У Святому Письмі міститься істина, а якщо факти з ним розходяться, то відкинути слід саме факти, а не Письмо. Натомість я як науковець вірю у щось (наприклад, в еволюцію) не тому, що прочитав про це в священній книзі, а на основі вивчення фактів. Це кардинально інший підхід. Книгам про еволюцію вірять не через те, що вони священні, а тому, що в них наведено величезну кількість емпіричних доказів, які підкріплюють один одного. У принципі, будь-який читач може спробувати самостійно перевірити ці докази. Якщо в наукову книгу закралася хиба, настане час і хтось її знайде, після чого її усунуть із подальших книг. Такі уточнення немислимі для священних текстів.

Філософи, особливо аматори-самоуки, яким бракує філософської підготовки, а також особи, які захопилися «культурним релятивізмом», у таких випадках можуть скористатися заяложеним вивертом, покликаним відвернути увагу: наукова віра в емпіричні докази — лише одна з форм фундаменталістської віри. З цим аргументом я зводив рахунки в іншій праці, тому зараз лише стисло повторю свою відповідь. Усі ми в повсякденному житті віримо в емпіричні докази, незалежно від того, яких поглядів дотримуємося, коли вдаємо з себе філософів. Якщо мене звинувачують у скоєнні вбивства й прокурор суворо запитує, чи справді перебував я в Чикаго в ніч злочину, мені не допоможе філософська відмовка: «Залежить від того, що ви маєте на увазі під “правдою”». Не спрацює й релятивістський виверт в антропологічному дусі: «Якщо я й перебував у Чикаго, то хіба в вашому західному науковому розумінні прийменника “в”. Бонґолезці зовсім по-іншому сприймають поняття “в”: щоб справді бути “в” певному місці, слід бути в статусі помазанного старійшини, наділеного правом нюхати висушену калитку цапа»115.

Якщо науковців називати фундаменталістами за їхній підхід до окреслення абстрактних ознак «істини», то тоді всі люди фундаменталісти. Я нічим не більший фундаменталіст, коли говорю, що теорія еволюції істинна, ніж коли заявляю, що Нова Зеландія лежить у Південній півкулі. Ми віримо в теорію еволюції через те, що її підтверджують емпіричні докази, але при цьому готові вмить зректися її, якщо знайдуться нові докази, які розходитимуться з нею. Жоден справжній фундаменталіст не може зробити аналогічної заяви.

Дуже часто фундаменталізм сплутують із пристрасністю. Я пристрасно захищаю теорію еволюції від фундаменталістів-креаціоністів не тому, що одержимий своїм варіантом фундаменталізму, а через те, що на її користь існують непереборні докази й мене глибоко пригнічує, що мої опоненти не бачать їх — або (це ймовірніше) відмовляються навіть поглянути на них, бо вони суперечать їхнім священним книгам. Моя пристрасність зростає, коли я уявляю, як багато втрачають бідолашні фундаменталісти та ті, кого їм вдалося одурманити. Еволюційні істини — як і багато інших істин, відкритих наукою, — захоплюють своєю величчю і красою; хіба не трагічно помирати, не пізнавши цієї величі та краси! Звісно, від цієї думки хочеться пристрасно достукуватися до людей. Як же інакше? Але моя віра в теорію еволюції не фундаменталістська; ба навіть це не віра, бо я добре знаю, що має статися, аби я змінив думку, — і без жодних терзань зроблю цей крок, якщо зринуть відповідні емпіричні докази.

Так справді буває. Я вже колись розповідав історію про шанованого літнього професора зоологічного факультету Окс­фордського університету, яка сталася, коли я навчався там на бакалаврській програмі. Упродовж багатьох років він пристрасно заперечував існування апарата Ґольджі (це мікроскопічна структура всередині клітини), називаючи її артефактом та ілюзією. Тоді на факультеті існувала традиція щопонеділка по обіді ходити на лекцію запрошеного науковця. Одну з таких лекцій нам прочитав американський клітинний біолог, котрий навів абсолютно неспростовні докази існування апарата Ґольджі. Наприкінці його виступу наш літній професор підвівся зі свого місця і попрямував до трибуни, де потиснув американському колезі руку й на емоціях заявив: «Дорогий колего, глибоко дякую тобі! Я помилявся всі ці п’ятнадцять років». Ми аплодували до червоних долонь. Жоден фундаменталіст не здатен на таке. Навіть не всі науковці спромоглися б так учинити. Проте для всіх них готовність змінити свої погляди під тиском доказів — це ідеал, на відміну від, приміром, політиків, які б у поведінці нашого професора догледіли непослідовність. У мене досі клубок підкочується до горла, коли згадую цей випадок.

Мені як науковцеві фундаменталістська релігія ворожа через те, що вона цілеспрямовано підриває наукове пізнання світу. Вона вчить нас не змінювати своєї думки й не хотіти пізнавати захопливі речі про навколишній світ. Вона підкопується під науку й висмоктує інтелект. Найсумнішим прикладом цього може слугувати американський геолог Курт Вайз, котрий нині керує Центром дослідження походження життя при Коледжі Браяна, що в місті Дейтон (штат Теннессі). Коледж цей не випадково носить ім’я Вільяма Дженінгса Браяна, котрий виступав обвинувачем шкільного вчителя Джона Скоупса 1925 року під час так званого «мавпячого процесу», який відбувся в Дейтоні. Вайз міг би реалізувати свою дитячу мрію і стати професором геології в справжньому університеті, девізом якого було б «Думай критично», а не абсурдне «Думай критично й біблійно», як закликає веб-сайт Коледжу Браяна. Адже він здобув справжній диплом геолога в Чиказькому університеті, після чого були ще два вищі ступені з геології й палеонтології від Гарвардського (так-так!) університету, де він навчався у самого Стівена Джея Ґулда. Це був надзвичайно обдарований молодий науковець, який подавав великі надії та був за крок від утілення дитячої мрії — викладати наукові дисципліни та проводити дослідження в справжньому університеті.

Але досягти мети йому завадила трагедія. Причому не зовнішня, а внутрішня трагедія, яка здійнялася в його голові, фатально враженій і ослабленій раннім релігійним вихованням у фундаменталістському дусі. Це виховання вимагало, щоб він вірив, нібито вік Землі, яку він вивчав, здобуваючи геологічну освіту в Чикаго та Гарварді, не перевищує 10 тисяч років. Будучи занадто кмітливим, щоб не усвідомити лобового зіткнення між своєю релігією та наукою, він дедалі сильніше потерпав від суперечностей, які роздирали його зсередини. Одного дня, коли не було сили стримувати внутрішню напругу, він вирішив остаточно владнати проблему за допомогою ножиць. Узявши примірник Біблії, він почав сторінка за сторінкою її читати, вирізаючи ножицями кожен вірш, не сумісний із науковим світоглядом. Наприкінці цього безжального в своїй щирості та працемісткого заняття від Біблії залишилося так мало, що

хоч як я намагався, навіть беручись за вцілілі поля Святого Письма, але взяти його до рук, не розваливши надвоє, було не можливо. Потрібно було вибирати між еволюцією та Письмом. Або в Письмі істина, а еволюція хибна, або еволюція істинна, а Біблії місце на смітнику… Саме тоді, тієї ночі я прийняв Слово Боже та зрікся всього, що хоч якось може розходитися з ним, зокрема теорії еволюції. Із такими думками я віддав на поталу полум’ю всі мої мрії і надії щодо науки.

Невимовно сумна історія; якщо випадок з апаратом Ґольджі зворушує мене до сліз своїм оптимізмом і позитивністю, то історія Курта Вайза глибоко сентиментальна — сентиментальна та плачевна. Рану, яка отруїла його кар’єру та зіпсувала радість життя, він завдав собі сам, хоч її легко було уникнути. Достатньо було пожбурити Біблію на смітник. Або сприймати її символічно чи алегорично, що й роблять численні богослови. Натомість він пішов фундаменталістським шляхом, зрікшись науки, доказів та розуму, а разом із ними — своїх мрій та сподівань.

Мабуть, Курт Вайз — унікальна людина серед фундаменталістів, бо він чесний із собою — нищівно, безжально й приголомшливо чесний. Присудіть йому Темплтонівську премію — і це буде, напевно, її перший по-справжньому заслужений лауреат. Вайз дозволяє зазирнути в мислення фундаменталістів і зрозуміти, що відбувається в глибинах їхньої свідомості, коли вони наштовхуються на наукові докази, що суперечать їхній вірі. Вчитайтеся у його слова:

Хоч можна знайти наукові підстави для теорії «молодої Землі», у своїй прихильності до молодоземельного креаціонізму я керуюся моїм розумінням Святого Письма. Багато років тому я зізнавався університетським викладачам, що, навіть якщо всі можливі докази, які тільки можна зібрати, обернуться проти креаціонізму, я першим визнаю це, але все одно залишуся креаціоністом, бо так мені підказує Слово Боже. Від нього я не повинен відступати116.

Він намагається порівняти себе з Лютером, коли той вивішував тези на дверях церкви в Віттенберзі, але в мене напрошується порівняння з Вінстоном Смітом із роману «1984», котрому важко переконати себе, що два плюс два дорівнює п’яти, коли Старший Брат вимагає повірити в це. Але Вінстона принаймні катували, тоді як Вайзове дводумство зумовлене не фізичними тортурами, а іншим імперативом, так само незаперечним для багатьох людей, — імперативом релігійної віри, котру відтак можна назвати своєрідною формою інтелектуальної тортури. Я вороже ставлюся до релігії за те, щó вона зробила з Куртом Вайзом. І якщо вона так скалічила гарвардського випускника, лише подумайте, щó вона натворила з іншими, менш обдарованими й менш захищеними.

Фундаменталістська релігія схиблена на тому, щоб завадити незліченним тисячам невинних, добродушних, допитливих юних умів здобути наукову освіту. Нефундаменталістська, «притомна» релігія не обов’язково впадає у таку крайність. Але, навчаючи дітей змалечку, що беззастережна віра — це чеснота, вона торує шлях для фундаменталізму.

У попередньому розділі, намагаючись продемонструвати мінливість морального духу часу, я звертав увагу на загальний консенсус, який склався серед вільнодумних, просвічених і порядних людей нашого часу. Надягнувши рожеві окуляри, я висловив припущення, що «ми» всі загалом підтримуємо цей консенсус — хтось більшою, хтось меншою мірою. Говорячи про «нас», я мав на увазі більшість людей, які становлять потенційну читацьку аудиторію цієї книги, як релігійну, так і атеїстичну. Проте, ясна річ, не всі у світі поділяють наше ставлення до цього консенсусу (а тим паче не кожен захоче прочитати мою книгу). Слід визнати, що абсолютизм досі живий-здоровий. Мало того, він панує над думками великої кількості людей у сучасному світі, становлячи найбільшу небезпеку в ісламських країнах та в новонародженій американській теократії (див. книгу Кевіна Філіпса під такою назвою). Такий абсолютизм майже завжди породжується релігійною вірою, що й дає підстави вважати її важливим джерелом зла в сучасному світі.

Одне з найжорстокіших покарань у Старому Заповіті закріплене за святотатством. У деяких країнах воно досі чинне. Стаття 295-С кримінального кодексу Пакистану передбачає смертну кару за цей «злочин». 18 серпня 2001 року за святотатство був засуджений до страти доктор медичних наук і викладач Юнус Шейх. Він скоїв свій злочин, коли сказав перед студентами, що до того, як пророк Мухамед винайшов іслам у сорокарічному віці, він не був мусульманином. Одинадцять студентів повідомили про це «правопорушення» в органи влади. Статтю про святотатство в Пакистані зазвичай застосовують проти християн, наприклад Августина Ашика «Кінгрі» Масі, якого 2000 року в Фейсалабаді засудили до смерті. Масі як християнину не дозволили одружитися зі своєю коханою, бо вона була мусульманкою, а пакистанські (й ісламські загалом) закони — хто б сумнівався — забороняють мусульманським жінкам одружуватися з представниками інших релігій. Тому він вирішив перейти в іслам, але швидко був звинувачений, що ухвалив це рішення з плотських мотивів. Із прочитаного мною репортажу не зовсім зрозуміло, чи в цьому полягав його головний злочин, чи він сказав щось осудливе про моральне обличчя самого пророка. Хай там як, його вчинок і близько не дотягував до того, за що передбачається смертна кара в країнах, закони яких очищено від релігійного бузувірства.

2006 року в Афганістані Абдул Рахмана засудили на смерть за перехід у християнство. Людина нікого не вбила, не ушкодила, нічого не вкрала, не зіпсувала. Вона просто змінила свою думку. Своє внутрішнє, особисте переконання. У її голові з’явилися думки, які не вподобала правляча партія цієї країни. І — пам’ятайте — це не був талібанський Афганістан, а «визволений» Афганістан Хаміда Карзая, якого привела до влади й підтримувала міжнародна коаліція зі Сполученими Штатами на чолі. Абдул Рахман зрештою уник страти, але лише скориставшись статтею про неосудність через психічну хворобу й завдяки потужному міжнародному тиску на Афгані­стан. Зараз він домагається політичного притулку в Італії, щоб не стати жертвою фанатиків, якщо ті надумають виконати свій ісламський обов’язок. У конституції «визволеного» Афганістану досі записано, що віровідступництво карається смертю. І це при тому, що віровідступництво не тягне за собою жодної шкоди іншим особам або майну. Це чистісінький думкозлочин, якщо скористатися термінологією Джорджа Орвелла з роману «1984», але офіційне покарання, яке передбачає за нього ісламський закон, — смерть. Ось лише один приклад, коли покарання було виконано: 3 вересня 1992 року в Саудівській Аравії прилюдно стратили через відрубування голови Садіка Абдул Каріма Малаллаха за віровідступництво та святотатство117.

Одного разу я брав участь у телевізійних дебатах із сером Ікбалом Сакрані, вже згадуваним у першому розділі провідним «поміркованим» мусульманином Британії. Я попросив його відповісти, чи схвалює він смертну кару за віровідступництво. Сакрані ухилявся й викручувався, зрештою не заперечивши й не засудивши її. Весь час він силкувався змінити тему на тій підставі, що це другорядна дрібниця. І це людина, яку британський уряд посвятив у лицарі за сприяння налагодженню добрих «міжконфесійних відносин».

Але не поспішайте пишатися християнством. Зосім недавно, 1922 року, в Британії Джона Вільяма Ґота засудили до дев’яти місяців виправних робіт за святотатство, яке полягало в тому, що він порівняв Ісуса з клоуном. Ви не повірите, але святотатство досі фігурує як злочин у чинних законодавчих актах Британії118, а 2005 року одна християнська група подала судовий позов на BBC, звинувачуючи телекомпанію в святотатстві за показ мюзикла «Джеррі Спрінгер, опера».

Для опису стану справ у Сполучених Штатах останніх років так і напрошується вислів «американський Талібан». Поверховий пошук у «Google» свідчить, що з десяток веб-сайтів уже почали його використовувати. Крилаті слова, які популяризують на таких веб-сайтах, походять з уст американських релігійних лідерів і набожних політиків, але навіюють страхітливі паралелі з вузьколобим бузувірством, безсердечною жорстокістю та відвертою злостивістю афганських талібів, аятоли Хомейні та ваххабітських лідерів Саудівської Аравії. Особливо багато противних до нестерпності цитат містить веб-сторінка під назвою «Американський Талібан», починаючи з «шедевра» Енн Култер, котра, як переконують мене американські друзі, — не містифікація, вигадана в редакції сатиричної газети «The Onion»: «Ми повинні вторгатися в їхні країни, вбивати їхніх лідерів і навертати їх до християнства»119. Інші «перли» належать конгресменові Бобу Дорнену: «Вживайте слово “gay” тільки як абревіатуру фрази “Got Aids Yet?” (“ти вже підхопив СНІД?”)»; генералові Вільяму Бойкіну: «Джордж Буш був обраний не більшістю американських виборців; він був призначений Господом»; і ще один, дещо давніший, який утілює уявлення про екологічну політику міністра внутрішніх справ в адміністрації Рональда Рейґана: «Для чого захищати довкілля, якщо ось-ось гряде Друге Пришестя?» Афганські й американські таліби слугують промовистими прикладами того, що стається з людьми, які дослівно та всерйоз тлумачать свої священні книги. Наслухавшись їхніх слів, із жахом усвідомлюєш, яким моторошним було життя в теократіях Старого Заповіту. Кімберлі Блейкер присвятила цілу книгу під назвою «Основи екстремізму: Права християн в Америці» загрозі, яку несуть у собі американські таліби (хоч у ній цей термін не використовується).

В Афганістані під владою Талібану гомосексуальність офіційно каралася стратою. Причому порушників мали страчувати вишуканим методом, заживо ховаючи під стіною, яку обвалювали зверху на жертву. Оскільки цей «злочин» не виходить за межі приватного життя індивідів і здійснюється зі спільної згоди дорослих осіб, які при цьому не завдають нікому іншому жодної шкоди, маємо ще один хрестоматійний приклад релігійного абсолютизму. І моїй країні в цьому питанні немає чим пишатися. Важко повірити, але гомосексуальність у приватному житті британців трактувалася як кримінальне правопорушення аж до 1967 року. 1954 року британський математик Алан Тюрінг, котрого поруч із Джоном фон Нейманом заслужено вважають батьком ком’ютера, вкоротив собі віку після того, як суд визнав його винним у скоєнні кримінального злочину — гомосексуальної поведінки в приватному житті. Треба сказати, Тюрінга не поховали заживо під стіною, яку обвалював на нього танк. Йому гуманно запропонували вибір між двома покараннями: два роки у в’язниці (уявіть, як би інші в’язні поставилися до нього) або курс лікування гормонами, який фактично означав хімічну кастрацію і спричиняв у нього ріст грудей. Він обрав власний — третій — варіант, з’ївши яблуко, наколоте ціанідом120.

Без перебільшення можна сказати, що Тюрінг як головна інтелектуальна сила в зламі німецької шифрувальної машини «Енігма» зробив більший внесок у розгром нацистів, ніж Айзенгавер чи Черчилль. Завдяки йому та його колегам із проекту «Ультра», над яким вони працювали в маєтку Блечлі-Парк, генерали антигітлерівської коаліції були втаємничені в подробиці німецьких військових операцій ще до того, як німецькі генерали починали їх утілювати. Після закінчення війни, коли діяльність Тюрінга вже не було сенсу тримати в таємниці, його слід було посвятити в лицарі та вшановувати як одного з рятівників країни. Натомість цього тихого, заїкуватого й ексцентричного генія морально знищили за «злочин», скоєний у його приватному житті, який узагалі нікого іншого не зачіпав. І знову стикаємося в цій історії з фірмовим знаком релігійного моралізатора — пристрасно перейматися тим, що інші люди роб­лять (або навіть думають) у своєму приватному житті.

Релігійний абсолютизм «американських талібів» визначає їхнє ставлення до гомосексуальності. Вчитайтеся в слова отця Джеррі Фолвела, засновника Університету Свободи: «СНІДом Бог карає не тільки індивідів за гомосексуальність; ним він також карає суспільство за толерантне ставлення до гомосексуалів»121. Перша річ, яка відразу впадає в очі в таких людях, — це їхня християнська доброта. Що за виборці термін за терміном переобирають на посаду сенатора таку недалеку в своєму бузувірстві людину, як Джессі Гелмс, республіканця з Північної Кароліни? Людину, яка глумливо заявила: «“New York Times” та “Washington Post” самі кишать гомосексуалами. Майже кожен їх співробітник гей або лесбіянка»122. Відповідь, на мою думку, така: цей електорат складається з людей, котрі трактують мораль у вузькоконфесійному сенсі та відчувають загрозу з боку будь-кого, хто не поділяє їхньої абсолютистської віри.

Пета Робертсона, засновника Християнської коаліції, я вже згадував. Він всерйоз претендував на висунення кандидатом у президенти США від Республіканської партії 1988 року, залучивши до участі в своїй кампанії понад три мільйони волонтерів та сумірну суму грошей — тривожний рівень підтримки, якщо врахувати, що цій людині належать такі типові заяви: «[Гомосексуали] хочуть, щоб їм дозволили вриватися в церкви, зривати церковні служби, проливати кров, поширювати СНІД та плювати в обличчя священикам». «[Планування сім’ї] — це шлях до розпусти, перелюбства, скотолозтва, гомосексуальності, лесбіянства, — всього того, що засуджує Біблія». Ставлення Робертсона до жінок розчулило б найзаскорузліші серця афганських талібів: «Знаю, жіночкам буде болісно це чути, але якщо ви одружилися, то цим самим визнали над собою владу чоловіка. Христос — голова сім’ї, а чоловік — голова дружини. Так і повинно бути. І крапка».

Ґарі Поттер, президент асоціації «Католики за християнську політику», зробив таку заяву: «Коли християнська більшість здобуде владу в цій країні, в ній не лишиться сатанинських церков, буде покладено край вільному поширенню порнографії, припиняться балачки про надання прав гомосексуалам. Після здобуття влади християнами плюралізм буде проголошено аморальним і порочним, а держава відмовлятиме всім у праві чинити пороки». Під «пороком», як видно з цитати, розуміються не вчинки, які тягнуть за собою погані наслідки для інших, а приватні думки та вчинки, які не відповідають приватним уподобанням «християнської більшості».

Пастор Фред Фелпс із баптистської церкви Вестборо — ще один приклад твердолобого проповідника, якому не дають спокою гомосексуали. Коли померла вдова Мартіна Лютера Кінга, пастор Фред влаштував пікет на її похороні під гаслом: «Бог ненавидить педерастів та їхніх посіпак! А отже, Бог ненавидить Коретту Скотт Кінг і зараз карає її вогнем і сіркою там, де черв ніколи не помирає, де полум’я ніколи не гасне, а дим від її мук возноситься вгору вовіки і прісно»123. Заяви Фреда Фелпса можна просто списати не те, що він псих, і забути про нього, але ж він отримує щедру, зокрема фінансову, підтримку від людей. Згідно з інформацією з його веб-сайту, починаючи з 1991 року Фелпс організував 22 тисячі демонстрацій проти гомосексуалів (що в середньому означає одну демонстрацію на кожні чотири дні) у США, Канаді, Йорданії та Іраку, зокрема під гаслами на кшталт: «Дякуємо, Боже, що послав на землю СНІД». Особливо милою особливістю його веб-сайту є автоматичний відлік кількості днів, протягом яких конкретний, названий на ім’я покійний гомосексуал уже горить у пеклі.

Ставлення до гомосексуальності промовисто свідчить про те, до якої моралі спонукає людей релігійна віра. Такими самим лакмусовим папірцем для оцінки релігійної моралі може слугувати проблема абортів та святість людського життя.

Людський ембріон — теж форма людського життя. Тому, з погляду релігійного абсолютизму, аборту немає виправдання, адже це повноцінне вбивство. У цьому світлі важко знайти пояснення зауваженому мною банальному факту, що проти відбирання людського життя на ембріональній стадії найзапекліше виступають ті, хто прихильніше за інших ставиться до відбирання життя в дорослих людей. (Заради справедливості зазначу, що це не стосується більшості католиків, хоч вони зчиняють найбільше галасу з приводу абортів.) За типовий приклад сучасної релігійності може правити «наново народжений» Джордж Буш. Він, як і всі вони, рішуче стоїть на варті людського життя — але лише доти, доки йдеться про ембріональне життя (або життя смертельно хворих осіб), не шкодуючи заради цього зусиль аж до перешкоджання медичним дослідженням, які могли б урятувати багато інших життів124. Найочевидніша причина засудження смертної кари — закладена в ній неповага до людського життя. Відтоді, як Верховний суд скасував заборону на смертну кару в 1976 році, більше третини всіх страт, що відбулися в п’ятдесяти штатах країни, припали на Техас. За губернаторства Джорджа Буша Техас відправив на той світ шляхом страти більше людей, ніж за будь-якого іншого губернатора в своїй історії: у середньому по одній страті на кожні дев’ять днів. Може, Буш просто виконував свій обов’язок і дотримувався законів штату125? Як же тоді пояснити знаменитий репортаж журналіста CNN Такера Карлсона? Карлсон, попри прихильне ставлення до смертної кари, був шокований тим, як Буш знущально перекривляв засуджену до страти жінку, яка просила губернатора відтермінувати виконання вироку: «Будь лааасочка, — проскиглив Буш, закопиливши губи, щоб спародіювати плаксивий вираз обличчя, — не вбивайте мене»126. Мабуть, ця жінка мала б кращі шанси на співчуття від губернатора, якби нагадала йому, що колись теж була ембріоном. Доля ембріонів чомусь найбільше не дає спокою людям віри. Мати Тереза у промові з нагоди присудження їй Нобелівської премії миру зазначила: «Установленню миру на землі найбільше заважають аборти». Що? Як узагалі можна всерйоз сприймати слова жінки з такими упередженими судженнями, а тим паче вважати її гідною Нобелівської премії? Якщо когось захопила святенницька постать матері Терези, щоб дізнатися про її лицемірство почитайте книгу Кристофера Гітченза «У місіонерській позі: Мати Тереза в теорії та на практиці».

Та повернімося до американських талібів. Ось слова Ренделла Террі, засновника організації «Операція “Порятунок”», яка займається залякуванням клінік, котрі надають послуги з переривання вагітності: «Коли я або люди моїх переконань керуватимуть цією країною, вам краще тікати з неї, бо ми вас обов’язково знайдемо, притягнемо до суду та стратимо. І я не жартую. Я не заспокоюся, поки всі вони не опиняться на лаві підсудних і не будуть страчені». Террі говорить про лікарів-акушерів, котрі роблять аборти. Християнські джерела таких намірів добре простежуються в його інших заявах:

Хай на вас накотиться хвиля нетерпимості. Хай вас накриє хвиля ненависті. Так, ненависть може бути цілющою… Наша мета — християнська нація. На нас лежить біблійний обов’язок, покладений на нас Господом, — завоювати цю країну. Нам не потрібна рівність. Нам не потрібен плюралізм.

Наша мета проста. Нам потрібна християнська нація, заснована на законі Божому, на десяти заповідях. Без жодних застережень127.

Прагнення створити таке суспільство, яке інакше як християнською фашистською державою не назвеш, абсолютно типове для американських талібів. Це майже бездоганне дзеркальне відображення ідеї ісламської фашистської держави, за яку так ревно боряться багато людей в інших частинах світу. Ренделл Террі (принаймні досі) не здобув політичної влади. Але жоден аналітик американського політичного життя станом на момент написання цієї книги (2006 рік) не наважується гарантувати, що цього не станеться.

Консеквенціаліст або утилітарист розглядатиме питання аборту під зовсім іншим кутом, намагаючись виміряти масштаби страждань, пов’язаних із таким учинком. Чи страждатиме ембріон? (Очевидно, ні, якщо аборт роблять до того, як у нього сформувалася нервова система; і навіть якщо вона досягла стадії зрілості, його страждання, безперечно, менші, ніж у дорослої корови під час забою). Чи постраждає вагітна жінка або її родина, якщо вона не зробить аборту? Високо­ймовірно, що так. І в будь-якому разі, враховуючи, що ембріон ще не має розвиненої нервової системи, хіба не слід право вибору віддати повністю сформованій нервовій системі матері?

Із цих міркувань ще не випливає, що консеквенціалісти завжди схвалюють аборт. У них може виникнути побоювання, що суспільство ступить на слизький шлях (хоч я б до цього аргументу не вдавався): навіть якщо ембріони не страждають, культура, яка толерантно ставиться до відбирання людського життя, ризикує зайти надто далеко. Куди вона може дійти? До дітовбивства? Момент народження виступає природним рубіконом для формулювання правил. Важко знайти іншу, чіткішу межу на більш ранніх стадіях розвитку плоду. Тож аргумент про «слизький шлях» спонукає наділяти момент народження більшим значенням, ніж допускають більш послідовні прибічники утилітаризму.

Аргументи проти евтаназії також можуть вказувати на небезпеку слизького шляху. Давайте змоделюємо можливий критичний закид з боку уявного філософа-мораліста: «Якщо дозволити лікарям класти край мукам смертельно хворих пацієнтів, то наступним кроком, про який, як не важко здогадатися, задумається багато хто, буде використання цієї можливості, щоб прибрати бабусю та присвоїти її гроші. Навіть якщо ми, філософи, переросли абсолютизм, суспільству потрібна дисципліна абсолютних правил на кшталт “Не вбивай”, бо інакше воно не знатиме, де зупинитися. З цілої низки причин абсолютизм у цьому небездоганному світі за деяких обставин може мати кращі наслідки, ніж наївний консеквенціалізм! Нам, філософам, нелегко буде обґрунтувати, чому не слід їсти тіла небіжчиків, яких ніхто не оплакує, — наприклад, збитих на дорозі волоцюг. Тож, враховуючи небезпеку слизького шляху, абсолютистська заборона проти канібалізму надто цінна, щоб її пом’якшувати».

Аргументи про слизький шлях у певному сенсі можуть стати лазівкою, крізь яку в погляди консенквенціалістів прослизне своєрідна форма непрямого абсолютизму. Зате релігійних противників аборту ніякий слизький шлях не лякає. З їхнього погляду, все дуже просто. Ембріон — це вже «дитина», тож його вбивство рівноцінне вбивству дитини. І крапка. Абсолютистська позиція має багато побічних наслідків. Почнімо з того, що доведеться припинити будь-які дослідження ембріональних стовбурових клітин попри їх колосальний потенціал для медицини, адже під час дослідження ембріональна клітина гине. Нелогічність цієї заборони випливає з того, що суспільтво вже прийняло ЕКЗ (екстракорпоральне, або штучне, запліднення), під час якого лікарі стимулюють організм жінки виробляти надлишкові яйцеклітини, щоб запліднювати їх за межами тіла. При цьому вони отримують близько десятка запліднених яйцеклітин, з яких лише дві або три пересаджуються в матку, враховуючи, що з них тільки одна або максимум дві приживуться. Таким чином, під час ЕКЗ вбивство запліднених яєць відбувається на двох стадіях процедури, але суспільство загалом спокійно до цього ставиться. За чверть століття ЕКЗ стало звичайною процедурою, яка приносить радість у життя бездітних пар.

Проте релігійні абсолютисти не можуть вгамуватися навіть щодо ЕКЗ. У газеті «Guardian» від 3 червня 2005 року з’явилася курйозна стаття під заголовком «Християнські подружжя відгукнулися на заклик врятувати життя зайвим ембріонам після ЕКЗ». У ній розповідається про організацію під назвою «Snowflakes» («Сніжинки»), котра намагається «зберегти життя» зайвим ембріонам, які залишаються в клініках репродуктивної медицини. «Ми відчули поклик Бога дати одному з цих ембріонів, цих дітей, шанс на життя», — пояснила жінка зі штату Вашингтон, у якої четверта дитина з’явилася завдяки цьому «неочікуваному альянсу, який консервативні християни уклали зі світом дітей із пробірки». Почуваючись ніяково щодо цього альянсу, її чоловік звертався за порадою до церковного старійшини, котрий йому підказав: «Якщо хочеш визволити рабів, інколи потрібно домовитися з работорговцем». Цікаво було б побачити реакцію цих людей, коли вони дізнаються, що більшість зачатих у природний спосіб ембріонів також гинуть без жодного зовнішнього втручання. Мабуть, це своєрідна форма природного «контролю якості».

Деякі одурманені релігією голови не бачать моральної різниці між убивством мікроспокічного згустку клітин, з одного боку, та вбивством дорослого лікаря — з іншого. З цього приводу я вже згадував Ренделла Террі та «Операцію “Порятунок”». Марк Юрґенсмаєр у своїй моторошній книзі «Терор в ім’я Бога» розмістив фотографію отця Майкла Брея з його другом отцем Полом Гіллом, які тримають плакат із написом: «Чому не можна покласти край убивству невинних дітей?» На ній — двоє життєрадісних, звичайно вдягнених молодиків, які приязно всміхаються, — пряма протилежність лунатиків із божевільним блиском в очах. Однак вони зі своїми друзями з «Армії Бога» (AOG, «Army of God») започаткували кампанію підпалів клінік переривання вагітності й не приховують свого бажання вбивати лікарів, які роблять аборти. 29 липня 1994 року Пол Гілл, узявши рушницю, вирушив до клініки в місті Пенсакола (штат Флорида), де працював доктор Джон Бріттон. Прямо під клінікою він побачив лікаря разом із його охоронцем і застрелив обох, після чого добровільно здався поліції, заявивши, що вбив лікаря, аби запобігти майбутнім смертям «невинних дітей».

Майкл Брей послідовно захищає такі вчинки, всіма своїми словами випромінюючи відчуття високої моральної місії57, як я переконався на власні очі, проводячи з ним інтерв’ю в громадському парку міста Колорадо-Спрінгс для документального фільму про релігію. Перш ніж перейти до аборту, я вирішив прозондувати рівень його біблійної моралі, задавши кілька попередніх питань. Зокрема звернув його увагу, що біблійний закон вимагає смертної кари за перелюбство шляхом каменування, очікуючи, що Брей відмахнеться від цієї норми як неприйнятної. Але він здивував мене, палко погодившись, що у встановленому законом порядку перелюбників справді слід було б страчувати. Після цього я зазначив, що Пол Гілл, маючи повну підтримку з боку Брея, не дотримався встановленого законом порядку, вирішивши самочинно здійснити правосуддя і вбити лікаря. Брей вступився за свого колегу-священика, виправдовуючи його дії за допомогою того самого аргументу, який він використав в інтерв’ю з Юрґенсмаєром: розмежувавши вбивство-покарання, наприклад, лікаря, який вийшов на пенсію, як помсту за зроблені ним аборти, та вбивство лікаря, який досі веде практику, щоб не дати йому «регулярно вбивати дітей» у майбутньому. Я зауважив, що попри всю щирість особистих переконань Пола Гілла, якщо кожен, керуючись такими переконаннями, буде брати правосуддя в свої руки, а не підпорядковуватись національному законодавству, су­спільство швидко скотиться в прірву жахливої анархії. Хіба не було б правильніше, користуючись демократичними механізмами, боротися за зміну законодавства? Брей відповів: «Це не так просто, коли в нас немає законів, які можна б назвати справжніми законами; натомість наші закони вигадують просто так, за власною примхою, як, наприклад, так званий закон про право на аборт, який людям нав’язали судді…» Далі ми посперечалися про американську конституцію та законодавчий процес. Позиція Брея в цих питаннях виявилася напрочуд схожою на погляди войовничих мусульман, які живуть у Британії і відкрито заявляють, що дотримуються лише ісламського закону, а не демократично прийнятих законів своєї нової батьківщини.

2003 року Пола Гілла стратили за вбивство доктора Бріттона та його охоронця. Перед смертю він заявив, що однаково вчинив би так само заради порятунку ненароджених дітей. Відверто обговорюючи свою смерть під час зустрічі з журналістами, він сказав: «Переконаний, що штат, страчуючи мене, робить із мене мученика». Проти його страти сформувався нечестивий священний союз, до якого ввійшли радикальні праві борці проти абортів та борці проти смертної кари з лівого політичного крила. Ті й ті закликали губернатора Флориди Джеба Буша «не допустити мучеництва Пола Гілла». Вони справедливо побоювалися, що санкціоноване законом убивство Гілла породить нову хвилю вбивств замість того, щоб відбити охоту від душогубства, в чому й полягає ідея смертної кари. Сам же Гілл постійно посміхався, прямуючи до місця страти зі словами: «Я чекаю великої нагороди на небесах… На мене там чекає слава»128, — і закликав інших продовжити його криваву справу. Очікуючи спроб помсти за «мученика» Пола Гілла, поліція вжила надзвичайних заходів безпеки під час його страти, але кільком індивідам, пов’язаним із цією справою, надійшли листи з погрозами та вкладеними в конверт кулями.

Уся ця макабрична історія почалася з простого розходження в розумінні речей. Одні люди, виходячи зі своїх релігійних переконань, вбачають в аборті вбивство й заявляють про готовність убивати інших заради захисту невинних ембріонів, яких вони самі вирішили називати «дітьми». По інший бік барикад опинилися люди, які так само щиро виступають за аборти, виходячи з інших релігійних переконань або взагалі не маючи нічого спільного з релігією, замість якої вони керуються ґрунтовно осмисленими консеквенціалістськими міркуваннями. Вони теж вважають себе ідеалістами, які пропонують якісне медичне обслуговування нужденним пацієнтам, котрі інакше просто скористаються небезпечними для життя послугами некомпетентних підпільних баб-повитух. Кожен із таборів вважає своїх опонентів убивцями або спільниками вбивць. І кожна сторона зі свого погляду цілковито щира.

Представник іншої клініки переривання вагітності назвав Пола Гілла небезпечним психопатом. Однак люди на кшталт нього самі не вважають себе небезпечними психопатами; себе вони сприймають як добрих, високоморальних людей, які керуються Богом у серці. Я теж не думаю, що Пол Гілл був психопатом. Він просто був дуже набожним. Небезпечним — так, але не психопатом. Небезпечним через свою набожність. У світлі своїх релігійних переконань Гілл учинив праведно й високоморально, вбивши доктора Бріттона. Його проблемою була не психіка, а власне релігійна віра. Майкл Брей під час нашої зустрічі також не справив на мене враження психопата. У певному сенсі він мені навіть сподобався як чесна й щира людина, яка спокійно та вдумливо говорить, але його голова, на превеликий жаль, опинилася в лабетах отруйного релігійного дурману.

Майже всі запеклі противники абортів — глибоко релігійні люди. Щирі прибічники абортів, серед яких можна знайти як людей, котрі особисто вірять у Бога, так і атеїстів, зазвичай дотримуються нерелігійної, консеквенціалістської моральної філософії, оцінюючи все в світлі запитання, сформульованого Джеремі Бентамом: «Чи можуть вони страждати?» Пол Гілл і Майкл Брей не бачили моральної різниці між убивством ембріона та вбивством лікаря за винятком того, що, на їхню думку, ембріони були чистими й невинними «дітьми». А консеквенціалісти враховують усі можливі відмінності. На ранніх стадіях розвитку ембріон має таку саму чутливість (і зовнішній вигляд), як пуголовок. А лікар — це сформована свідома істота, яка надіється, любить, прагне, боїться, володіє величезним запасом знань, здатна на глибокі емоції і, дуже ймовірно, залишить по собі спустошену втратою вдову та осиротілих дітей, а також літніх батьків, котрі за ним душі не чули.

Пол Гілл завдав справжніх, глибоких і довгочасних ран істотам, чия нервова система здатна відчувати страждання. Лікар, у якого він відібрав життя, таких страждань нікому не завдавав. На початку ембріони, не маючи нервової системи, найпевніше не здатні страждати. Звісно, будь-яке страждання заслуговує на співчуття, але навіть якщо ембріони на пізніших стадіях розвитку, коли вже виникає нервова система, страждають, то їхні страждання однаково за своєю природою ще не є людськими. Немає жодних серйозних підстав гадати, що людські ембріони на будь-якій стадії свого розвитку страждають більше, ніж ембріони корів чи овець на тих самих стадіях розвитку. Натомість є всі підстави гадати, що будь-які ембріони (як у людей, так і в тварин) страждають значно менше, ніж дорослі корови чи вівці під час забою, а особливо під час забою в ритуальних цілях, коли їм, із релігійних міркувань, під час церемоній перерізають горло в стані повної притомності.

Узагалі, страждання виміряти важко129, тож про окремі аспекти можна сперечатися без кінця-краю. Але вони анітрохи не змінюють моєї головної тези, яка стосується різниці між світськими консеквенціалістами та абсолютистськими моральними філософіями з релігійним забарвленням58. Одні переймаються питанням, чи зазнають ембріони страждань, тоді як інші більше цікавляться тим, чи можна ембріони вважати людьми. Релігійні моралісти зазвичай обговорюють питання на кшталт такого: «На якому етапі розвитку ембріон стає особою, тобто повноцінною людиною?» А світські моралісти більше цікавляться питаннями такого роду: «Немає значення, чи ембріон людський (що взагалі може це слово означати на рівні крихітного згустку клітин?); важливо те, в якому віці будь-який ембріон будь-якого біологічного виду набуває здатності відчувати страждання?»

Зазвичай наступний крок супротивників аборту в словесних баталіях з опонентами має приблизно такий вигляд. Сенс питання не в тому, чи може людський ембріон відчувати страждання, а в тому, який його потенціал. Аборт позбавляє його шансу на повноцінне людське життя в майбутньому. Цю ідею реалізовано у відомому риторичному звороті, який від звинувачень у брудній недобросовісності захищає тільки його суцільна безглуздість. Ідеться про підступну маніпуляцію Бетховеном, котра побутує в кількох різних формах. Пітер і Джин Медавар59 у книзі «Наука про життя» наведену нижче версію цього маніпулятивного прийому приписують Норману Сент-Джону Стівесу (нині лорду Сент-Джону), члену британського парламенту та відомому світському діячеві-католику. Останній, своєю чергою, запозичив його в Моріса Барінга (1874—1945), наверненого католика й близького сподвижника таких стовпів католицької віри, як Гілберт Кіт Честертон та Гілер Беллок, переформулювавши у вигляді вигаданого діалогу між двома лікарями:

— Якщо говорити про переривання вагітності, хотілося б почути вашу думку. Батько страждає на сифіліс, а мати — на туберкульоз. Із чотирьох їхніх дітей перша була сліпою, друга померла, третя глухоніма, а четверта також занедужала на туберкульоз. Що б ви зробили в такому випадку?

— Перервав би її нову вагітність.

— У такому разі ви б убили Бетховена.

Інтернет нашпигований веб-сайтами проти абортів, які повторюють цю безглузду історію, час від час змінюючи її фактичні деталі відповідно до уподобань чи примх автора. Ось ще одна версія: «Якби ви зустріли вагітну жінку, яка вже народила вісьмох дітей, із яких троє були глухими, двоє — сліпими, одна — розумово відсталою (і все це через її сифіліс), чи порекомендували б ви їй зробити аборт? Якщо так, то ви вбили б Бетховена»130. Ця версія легенди понижує статус великого композитора із п’ятої до дев’ятої дитини в сім’ї, збільшує кількість глухих дітей до трьох, а сліпих — до двох, а також приписує сифіліс матері, а не батькові. Більшість із виявлених мною сорока трьох веб-сайтів, які повторювали історію, приписували її не Морісу Барінгу, а якомусь професору Л. Р. Еґню з Медичного інституту Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі, котрий буцімто запропонував цю дилему студентам, а в кінці сказав: «Вітаю, ви щойно убили Бетховена». Хай вибачає ласкавий пан Л. Р. Еґню, але дозволю собі засумніватися в його існуванні — аж диво бере, як швидко проростають всі ці міські легенди. Я не зміг з’ясувати, чи належить ця вигадка Барінгу, чи зародилася вона ще до нього.

А сама історія безсумнівно вигадана. І повністю облудна. Насправді, Людвіґ ван Бетховен не був ні дев’ятою, ні п’ятою дитиною своїх батьків. Був він найстаршим або, якщо бути до кінця коректним, другим у сім’ї, але старша за нього дитина померла в малому віці, що було звичайною справою в ті часи, не будучи при цьому ні сліпою, ні глухою, ні німою, ні розумово відсталою. Немає жодних свідчень, щоб хоч хтось із його батьків хворів на сифіліс, хоч його мати справді померла від туберкульозу, який у ті часи косив людей наліво й направо.

Фактично, маємо справу з чистісінькою міською легендою, містифікацією, яку навмисно поширюють люди, зацікавлені, щоб у неї вірили інші. Проте справа не вичерпується облудністю цієї історії. Навіть якби вона не містила брехні, базована на ній аргументація дуже слабка. Пітеру й Джин Медавар не довелося навіть докопуватися до витоків цієї історії та перевіряти її відповідність фактам, щоб показати її нікчемність як аргументу: «Логіка цього підступного й нікчемного аргументу глибоко оманлива, адже якщо немає доказів причинного зв’язку між туберкульозом матері та сифілісом батька, з одного боку, та народженням музичного генія, з іншого, то шанси втратити Бетховена в результаті аборту значно менші, ніж у результаті цнотливого утримання від статевого акту»131. Проти лаконічного й нищівного спростування Медаварами аргументу про Бетховена нічого не скажеш (за сюжетом одного з похмурих оповідань Роальда Дала, таке саме випадкове рішення не робити аборт подарувало світові 1888 року Адольфа Гітлера). Але ж потрібна хоча б дещиця розуму (або, напевно, свобода від релігійного виховання), щоб дезавуювати підступ. Із сорока трьох веб-сайтів «захисників життя», отриманих мною в результаті пошуку через Google історії про Бетховена, жоден не відзначив нелогічності аргументу. Кожен із них (усе це були, до речі, релігійні сайти) повністю купився на облудну маніпуляцію. А на одному автором історії взагалі зробили Медавара (ще й перекрутивши написання його прізвища). Ці люди настільки хотіли вірити в помилку, сумісну з їхньою вірою, що навіть не помітили, що Медавари цитували історію тільки для того, щоб її спростувати.

Як абсолютно слушно зауважили Медавари, з аргументу про нереалізований «людський потенціал» логічно випливає тільки те, що ми позбавляємо потенційну людську душу дару життя щоразу, коли змарновуємо нагоду зайнятися сексом. Тобто з обкуреного погляду «захисників життя», будь-яка відмова здорового й плідного індивіда від сексу рівноцінна вбивству потенційної дитини! Навіть опір ґвалтівникові в цьому світлі постає як убивство потенційної дитини (до речі, серед «захисників життя» багато таких, які відмовляють у праві на аборт навіть жертвам брутального зґвалтування). Аргумент про Бетховена, таким чином, побудований на дуже вбогій логіці. Його сюрреальний ідіотизм влучно висміяно в розкішній пісні «Кожен сперматозоїд священний», яку співає Майкл Пелін під супровід хору з сотень дітей у фільмі «Сенс життя», знятому комік-групою «Монті Пайтон» (якщо ви його не бачили, дуже рекомендую). Підступна маніпуляція Бетховеном — типовий приклад логічного сумбуру, в який ми потрапляємо, коли наші голови одурманено релігійним абсолютизмом.

А також зверніть увагу на те, що «захисники життя» аж ніяк не захищають життя. Вони захищають лише людське життя. Наділення клітин біологічного виду Homo sapiens особливими правами важко узгодити з фактами еволюційного процесу. Правду кажучи, більшість супротивників аборту не вірять в еволюцію, тому їх ця суперечність анітрохи не спантеличить. Однак я все-таки стисло викладу еволюційний аргумент для тих противників аборту, які не закривають очі на науку.

Еволюційний аргумент дуже простий. Людськість клітин ембріона не закріплює за ним якогось виняткового морального статусу, повністю відірваного від інших біологічних видів. Такий статус неможливий через наш еволюційно неперервний зв’язок із шимпанзе, більш віддаленими родичами та всіма іншими живими видами на планеті. Щоб відчути цю неперервність, уявіть на секунду, що до сьогодні уцілів і був виявлений в ізольованій частині Африки один із проміжних видів між нами та шимпанзе, скажімо, австралопітек (Australopithecus afarensis). Чи вважати цих істот людьми? Для консеквенціаліста на кшталт мене це питання взагалі не заслуговує на відповідь, бо від неї нічого не залежить. Нам достатньо такої неймовірної честі, як на власні очі побачити нову «Люсі». Натомість абсолютисти мусять відповісти на нього, щоб застосувати принцип унікального морального статусу людини на тій підставі, що вона людина. Якщо ж відповідь виявиться неочевидною, вони, мабуть, влаштують судовий процес на кшталт тих, що відбувалися в Південній Африці під час апартеїду, на якому вирішать, чи «вважати людиною» конкретного індивіда.

І навіть якщо буде запропоновано чітку відповідь у випадку австралопітека, неперервність і поступовість процесу біологічної еволюції підказує нам, що повинна існувати інша проміжна ланка, яка лежить ще ближче до «межі», розмиваючи моральний принцип унікальності людини та руйнуючи його абсолютність. Інакше кажучи, в еволюції немає чітких природних вододілів. Ілюзія вододілу виникає в нас через те, що в нашому випадку проміжні еволюційні ланки вимерли. Можна, певна річ, стверджувати, що ми, люди, гостріше відчуваємо страждання, ніж інші види. Можливо, так і є — і це дає підстави наділити людей особ­ливим статусом. Однак неперервність еволюції говорить про те, що в природі немає абсолютних вододілів. Еволюція повністю нівелює те розрізнення, від якого відштовхується абсолютистська мораль. Усвідомлення цього факту, мабуть, сіє тривогу в головах креаціоністів, спонукаючи їх, поруч з іншими мотивами, несамовито опиратися теорії еволюції через страх перед моральними наслідками, котрі, на їхню думку, з неї випливають. У цьому вони помиляються, але, хай там як, дуже дивно, з їхнього боку, вважати, що істина, яка описує реальний світ, зміниться під впливом моральних суджень про те, якою їй слід бути.

Ілюструючи темний бік абсолютизму, я згадував про американських християн, які підривають клініки переривання вагітності, та афганських талібів, чий перелік жорстоких злочинів, особливо проти жінок, для мене надто гнітючий, щоб його наводити. Також можна було згадати Іран під владою аятол і Саудівську Аравію під владою династії Саудів, у якій жінки не мають права керувати автомобілем і ризикують зіткнутися з неприємностями, якщо виходять із дому без супроводу родича чоловічої статі (котрим, як поблажливо дозволяють закони, може бути маленький хлопчик). Ян Ґудвін у книзі «Ціна честі» нищівно викрив становище жінок у Саудівській Аравії та інших теократіях нашого часу. Автор однієї з найжвавіших колонок в лондонській газеті «Independent» Йоганн Гарі якось опублікував статтю під промовистою назвою: «Найкращий спосіб боротьби з джихадистами — спровокувати повстання мусульманських жінок»132.

Не бракує аналогічних прикладів і серед християн. Можна було б згадати американських християн-вознесенців, чий сильний вплив на близькосхідну політику США визначається їхнім біблійним переконанням, що Бог дарував Ізраїлю право на всі палестинські землі133. Деякі християни-вознесенці заходять ще далі, з нетерпінням чекаючи на початок ядерної війни, бо вбачають у ній «Армагеддон», котрий, згідно з їхнім потворним, але насторожливо популярним тлумаченням Книги Об’явлення, наблизить Друге пришестя. Краще тут не скажеш за Сема Гарріса, котрий зробив такий страхітливий коментар у «Посланні до християнської нації»:

Без перебільшення можна сказати, що, якби Нью-Йорк раптом накрила вогненна куля, істотна частка американського населення догледіла б у грибоподібній хмарі над містом промінь надії, який свідчить про те, що ось-ось гряде найкраще, що тільки може відбутися: повернення Христа. Хіба не ріже очі гола правда про те, що переконання такого роду не здатні забезпечити нам спокійного майбутнього в соціальному, економічному, екологічному та геополітичному планах? Уявіть, що станеться, якщо якась впливова сила в американському уряді увірує, що світ наближається до свого славного кінця. Те, що майже половина американського населення вірить у це суто на підставі засвоєних релігійних догм, слід розглядати як над­звичайну ситуацію в моральному й інтелектуальному планах.

Отже, є люди, які через свою релігійну віру випадають за межі того просвіченого консенсусу, який склався на основі морального духу часу. Вони втілюють темний бік релігійного абсолютизму й часто фігурують під загальною назвою екстремістів. Однак у цьому підрозділі мова піде про те, що навіть м’яка й поміркована форма залученості в релігію створює сприятливий моральний клімат для процвітання екстремізму.

У липні 2005 року Лондон став жертвою скоординованого нападу терористів-смертників, які розмістили три бомби в метро і одну — в автобусі. Хоч цей злочин не йде в порівняння з нападом на Всесвітній торговий центр 2001 року за масштабом та раптовістю (Лондон фактично був приречений на такий розвиток подій відтоді, як Блер добровільно зробив нас, попри нашу неохоту, спільниками Буша під час вторгнення в Ірак), проте ці вибухи навели жах на всю Британію. Газети гарячково почали шукати відповідь, що ж змусило чотирьох молодиків підірвати себе, забравши разом із собою життя багатьох невинних людей. Усі вбивці були британськими громадянами, любили крикет, добре поводилися, тобто за всіма ознаками були людьми, в компанії з якими приємно проводити час.

Чому ж ці любителі крикету пішли на такий крок? На відміну від палестинських терористів-смертників, японських камікадзе чи шрі-ланкійських «Тигрів визволення Таміл-Іламу», цим хлопцям, які зробили з себе живі бомби, не випадало розраховувати, що їхні родини купатимуться в славі чи отримають громадську підтримку й пожиттєве утримання за їхнє мучеництво. Все було з точністю до навпаки: частині їхніх родичів довелося переховуватися. Один зі смертників своїм безглуздим учинком залишив по собі вагітну вдову з осиротілим малюком на руках. Ці четверо хлопців довели до катастрофи не тільки своє життя та життя своїх жертв, а й життя своїх родин та всієї ісламської громади в Британії, якій тепер доводиться давати раду негативній реакції з боку британського суспільства. Лише релігійна віра наділена достатнім потенціалом, щоб довести до такого крайнього божевілля загалом психічно здорових і пристойних людей. І знову на поміч мені приходить Сем Гарріс, проникливо й вичерпно проаналізувавши приклад лідера Аль-Каїди Осами бен Ладена (котрий, до речі, до лондонського теракту не причетний). Чому людині спало на думку знищити Всесвітній торговий центр і всіх, хто перебував у ньому? Просто називаючи бен Ладена «злом», ми ухиляємося від складнішого завдання пошуку задовільної відповіді на це важливе питання.

Відповідь на це питання очевидна, хоча б через те, що її терпляче, аж до відрази, артикулював для нас сам бен Ладен. Річ у тім, що люди на кшталт бен Ладена справді вірять у те, про що говорять. Вони дослівно вірять в істинність Корану. Чому дев’ятнадцять добре освічених представників середнього класу відмовилися від свого життя заради можливості вбити тисячі своїх сусідів по планеті? Бо вони вірили, що після цього потраплять відразу в рай. Рідко коли поведінка людей настільки вичепно й задовільно пояснюється. Чому ж ми вагаємося і досі не приймаємо цього пояснення134?

Схожу думку, але з приводу лондонських терактів, озвучила у газеті «Herald» (Ґлазґо) за 24 липня 2005 року авторитетна журналістка Мюріел Ґрей:

На кого тільки не звалюють вину: від парочки очевидних мерзотників Джорджа Буша й Тоні Блера до мусульманських «громад», які проявили злочинну бездіяльність. Проте ще ніколи не було очевидніше, ніж зараз, що існує тільки одна сила, яку слід притягти до відповідальності. Усі ці напасті, безлад, насильство, терор і невігластво спричинені самою релігією. Смішно навіть, що цей самоочевидний факт доводиться обґрунтовувати на тлі лицемірного прикидання уряду й ЗМІ, нібито справа в чомусь іншому.

Західні політики старанно уникають слова на «Р» (релігія), натомість просторікуючи про війну проти «тероризму», наче тероризм — це якийсь містичний дух чи сила, наділена власною волею та свідомістю. Або ж розповідають, що терористів до їхніх учинків спонукає чисте «зло». Але ж ніяке не зло керує їхніми діями. Хоч і погано ми їх знаємо, але добре розуміємо, що в своїх учинках вони, як і християни, котрі вбивають лікарів із клінік переривання вагітності, керуються своїми уявленнями про справедливість, сумлінно виконуючи приписи своєї релігії. Ніякі вони не душевнохворі; вони просто релігійні ідеалісти, котрі цілком раціональні в рамках своєї системи мислення. І свої діяння вважають добрими не через те, що самі так хибно надумали; не через те, що їх полонив Сатана; а через те, що їм із колиски прищеплювали звичку цілковито й безапеляційно вірити. Сем Гарріс наводить приклад палестинського терориста-смертника, котрий провалив свою місію, а потім розповів, що вбивати ізраїльтян його спонукала «любов до мучеництва… Я не збирався ні за що мститись. Я просто хотів стати мучеником». 19 листопада 2001 року в журналі «The New Yorker» з’явилося інтерв’ю, яке провела Насра Хассан зі ще одним смертником, чий терористичний акт зірвався. Це був увічливий молодий палестинець 27-річного віку, якого в статті названо «С». В інтерв’ю настільки поетично описано принади раю, про які розповідають помірковані релігійні лідери та наставники, що хочеться навести розлогу цитату з нього:

— Чим вас приваблює мучеництво? — запитала я.

— Сила духу підносить нас угору, тоді як сила тлінних речей тягне вниз, — почав він. — Той, хто захоплюється мучеництвом, не чутливий до матеріального потягу. Наш керівник запитав: «А що, як операція зазнає невдачі?» Ми відповіли: «У будь-якому разі ми зустрінемо Пророка та його сподвижників, хай буде на це воля Аллаха». Ми купалися у відчутті того, що ось-ось опинимося в царстві вічності. Нас не терзали жодні сумніви. Ми склали обітницю перед Аллахом на Корані — після такої присяги не повинно бути вагань. Цю джихадистську присягу називають «байя ридван» за назвою райського саду, який призначений для Пророка та мучеників. Знаю, що існують багато шляхів джихаду, але цей не просто солодкий, він — найсолодший. Усі вчинки, скоєні мучениками заради Аллаха, завдають їм меншого болю, ніж укус комара!

«С» показав мені відео останнього інструктажу перед початком операції. На зернистому записі було видно його та ще двох молодих хлопців, які вели ритуальний діалог, що складався з питань і відповідей про велич мучеництва…

Далі хлопці разом зі своїм керівником опустилися на коліна й поклали праву руку на Коран. Керівник промовив: «Ви готові? Уже завтра будете в раю»135.

Мені б на місці цього «С» дуже кортіло спитати в керівника операції: «Якщо так, то чому ти не сунеш свою шию туди, куди відправляєш нас? Чому б тобі не піти на самовбивчу місію і не потрапити навпростець у рай?» Проте нам важко второпати одну річ — повторюся знову, бо ця думка важлива: ці люди щиро вірять у те, що говорять. І висновок із цього такий: провину слід покладати на саму релігію, а не на релігійний екстремізм, неначебто він жахливо спотворює шляхетну сутність релігії. Вольтер давним-давно зробив правильний висновок: «Той, хто здатен переконати вас повірити в нісенітницю, так само здатен підбурити вас вчинити звірство». У цьому ж дусі писав Бертран Рассел: «Багато людей радше помруть, ніж подумають. І вони справді помирають».

Поки ми дотримуємося принципу, що релігійну віру слід поважати винятково за те, що це релігійна віра, у нас немає підстав гудити віру Осами бен Ладена чи терористів-смертників. Цьому є альтернатива, очевидність якої не потребує рекомендацій: відмовитися від принципу автоматичної поваги до релігійної віри. З цих міркувань я роблю все, що в моїх силах, застерігаючи людей від небезпеки віри взагалі, а не тільки якоїсь «екстремістської» віри. Хоч мораль «поміркованої» віри відверто не закликає до крайнощів, але вона прокладає прямий шлях до екстремізму.

Можна заперечити, що в цьому плані немає нічого особливого в релігійні вірі. Патріотична любов до своєї вітчизни чи етнічної групи також здатна пускати паростки екстремізму, чи не так? Можливо, так, як ми знаємо з прикладів японських камікадзе та шрі-ланкійських «Тигрів визволення Таміл-Іламу». Але ніщо не глушить раціональну думку сильніше, ніж релігійна віра, котра зазвичай тріумфує над усіма іншими переконаннями. Припускаю, що своєю силою вона завдячує спокусливій перспективі потойбічного життя та привабливим картинам мученицького раю. А також тому, що через свою природу відохочує людей сумніватися.

Християнство, як і іслам, прищеплює дітям беззастережну віру як чесноту. Не потрібно обґрунтовувати те, у що ти віриш. Достатньо людині заявити, що щось є частиною її релігійних переконань, як решта суспільства — одновірці, іншовірці та безбожники — повинні, згідно з усталеним звичаєм, сумирно схилити голови у беззастережній повазі до цих переконань — і так аж до того дня, коли ці переконання прорвуться нагору якою-небудь жаскою кривавою лазнею на кшталт зруйнування Всесвітнього торгового центру або терактів у Лондоні та Мадриді. Після чого цілий хор церковників та «громадських лідерів» (цікаво, хто їх обирав на цю роль?) один поперед одного починають зрікатися учиненого, пояснюючи, що такий екстремізм спотворює суть «справжньої» віри. Але як можна говорити про спотворення віри, якщо віра, відмовляючись від об’єктивного обґрунтування, не має ніякого доказового стандарту, відносно якого вимірювалося би спотворення?

Десять років тому Ібн Воррек у блискучій книзі «Чому я не мусульманин» висловив схожу думку на основі свого глибокого знання ісламу. Не менш слушно було б назвати його книгу «Міф про поміркований іслам». До речі, під такою назвою в лондонському журналі «Spectator» за 30 липня 2005 року побачила світ стаття іншого науковця — Патріка Сукдео, кот­рий очолює Інститут вивчення ісламу та християнства. Автор пише: «Переважна більшість мусульман нашого часу у своєму повсякденному житті не вдаються до насильства, бо в Корані намішано всякої всячини, з якої можна обирати те, що заманеться. Якщо хочеш миру, то знайдеш миролюбні рядки. А хочеш війни, то знайдеш войовничі вірші».

Далі Сукдео розповідає, що мусульманські вчені, даючи раду багатьом суперечностям, які трапляються в Корані, розробили принцип анулювання, згідно з яким новіші тексти мають перевагу над старішими. На превеликий жаль, миролюбні фрагменти здебільшого зустрічаються в давніших частинах Корану, що походять із періоду перебування Мухамеда в Мецці. Натомість войовничіші вірші з’являються в тексті пізніше, здебільшого після його втечі до Медини. Як наслідок,

мантра «іслам — це мир» застаріла майже на 1400 років. Іслам був мирним, винятково мирним лише десь перші 13 років свого існування… Для сучасних радикальних мусульман та для середньовічних юристів, які розробили класичний іслам, справедливіше було б сказати: «Іслам — це війна». «Аль-Ґурабаа», одна з найрадикальніших ісламських груп у Британії, після лондонських терактів зробила таку заяву: «Будь-який мусульманин, який заперечує терор як частину ісламу, стає кафіром». Слово «кафір» означає «невірний» (тобто немусульманин) і сприймається мусульманами як глибока образа…

Тепер розумієте, що молодики, які скоїли самогубство, не були маргіналами мусульманської громади в Британії і не дотримувалися якоїсь ексцентричної чи екстремістської версії свого віросповідання, а походили з самісінького ядра цієї громади й керувалися загальнопри­йнятою версією ісламу?

Якщо узагальнювати (і це узагальнення стосується однаковою мірою як ісламу, так і християнства), то справді згубна річ — привчати дітей до думки, нібито віра сама собою становить чесноту. Віра — це зло саме через те, що вона не вимагає обґрунтування і не терпить жодних аргументів. Привчаючи дітей до того, що беззастережна віра — це чеснота, люди закладають у них готовність стати смертоносною зброєю в руках майбутніх джихадистів або хрестоносців, коли підвернуться деякі інші обставини, котрі насправді не так рідко трапляються. Вакцинована від страху надією на блаженство в мученицькому раю, справжня релігійна голова заслуговує на почесне місце в історії військових технологій — поруч із луком, бойовим конем, танком і касетною бомбою. Якщо дітей привчати до перевірки та осмислення своїх переконань замість поклоніння перед беззастережною вірою, то можна сміливо ставити на те, що терористи-смертники переведуться. Терористи-смертники здійснюють свої злочини, бо щиро вірять у те, чого їх навчили в релігійних школах: що обов’язок перед Богом вище за будь-які інші обов’язки, а мученицька смерть заради нього буде винагороджена райськими блаженствами. І навчають їх цьому не тільки радикальні фанатики, а цілком пристойні, тихі, пересічні вчителі релігійних шкіл, розсадивши дітей рядочками в медресе, щоб бачити, як кожен киває своєю невинною маленькою голівкою, мов бездумні папуги завчаючи кожне слово зі священної книги. Релігія може бути дуже-дуже небезпечною, тож умисно прищеплювати її у сприйнятливі голови невинних дітей — груба помилка. Саме дитинству, зокрема тому, як релігія зловживає дітьми, буде присвячено наступний розділ.

56

На жаль, мені не вистачає нахабства пояснювати свою відмову так, як робить один мій дуже видатний колега-науковець, коли креаціоніст намагається влаштувати з ним публічну дискусію (не називатиму його ім’я, але його слова слід вимовляти з австралійським акцентом): «Запис про це прикрасить ваше CV, а моєму від нього тільки шкода».

57

Борці за права тварин, які погрожують фізичною розправою науковцям, котрі використовують тварин під час медичних досліджень, так само впевнені, що виконують високу моральну місію.

58

Ці дві альтернативи, звісно, не вичерпують усього спектру таборів. Відносна більшість американських християн не дотримуються абсолютистського ставлення до абортів, виступаючи за можливість вибору. Див., наприклад, сайт Релігійної коаліції за репродуктивний вибір: www.rcrc.org.

59

Сер Пітер Медавар 1960 року здобув Нобелівську премію з фізіології та медицини.