Ілюзія Бога

10. Неодмінна прогалина?

Чи можна відчути сильніше хвилювання, ніж роздивляючись далечезну галактику крізь окуляр 100-дюймового телескопа, тримаючи в руці скам’янілість, якій 100 мільйонів років, або кам’яне знаряддя, якому 500 тисяч років, стоячи над неосяжною часо-просторовою прірвою Великого каньйону або слухаючи лекцію науковця, котрий безстрашно зазирнув в очі всесвіту в момент його виникнення? Ось це і є справжнє, священне знання.

Майкл Шермер

«Ця книга заповнює дуже потрібну прогалину». Ви іронічно усміхаєтеся, бо розумієте обидва протилежні сенси, закладені в цій фразі. Я спершу навіть подумав, що це був свідомий, кимось вигаданий жарт, але, на свій подив, виявив, що видавництва, нічого не запідозривши, використовують її в анотаціях до своїх книг. Ось, наприклад, книга, яка «заповнює дуже потрібну прогалину в літературі про поструктуралістський рух»: http://www.kcl.ac.uk/kis/schools/hums/french/pgr/tqr.html. Можна тільки посмакувати той факт, що ця явно безплідна книжка присвячена Мішелю Фуко, Ролану Барту, Юлії Крістевій та іншим іконам високоінтелектуальної франкомовної культури.

Чи заповнює релігія якусь дуже потрібну прогалину? Часто кажуть, що в нашому мозку є вільна ніша, за формою розрахована під Бога, яку потрібно обов’язково заповнити. Тобто що ми психологічно потребуємо Бога — уявного друга, батька, старшого брата, сповідника, повірника — і ця потреба має бути задоволена, незалежно від того, існує Бог чи ні. А чи не може бути так, що Бог захаращує нішу, яку було б значно краще зайняти чимось іншим? Наукою, наприклад? Мистецтвом? Людською дружбою? Гуманізмом? Любов’ю до життя в цьому світі, а не очікуванням на інше в світі потойбічному? Любов’ю до природи або, як назвав її видатний ентомолог Едвард Осборн Вілсон, біофілією?

У різний час вважалося, що релігія виконує чотири головні функції для людини: пояснення, наставляння, утішання й надихання. Так історично склалося, що релігія намагалася пояснити нам наше існування та природу всесвіту, в якому ми живемо. Цю роль на сьогодні вона повністю втратила на користь науки, про що ми говорили в четвертому розділі. Під наставлянням розуміється встановлення моральних правил і зразків належної поведінки — цій темі були присвячені шостий і сьомий розділи. Досі ми оминали увагою тільки утішання й надихання, тож в останньому розділі коротко звернемося до них. Перш ніж узятися за втішання, хочу розглянути характерний для дітей феномен «уявного друга», котрий, на мою думку, споріднений із релігійними віруваннями.

Гадаю, Крістофер Робін не вірив, що Паць і Вінні-Пух справді розмовляють із ним. А чи вірив він у розмови з Бонею?

Зову його я Бóня й ховаю від усіх,

Із Бонею ніколи не сумно нам без них.

Граюся в дитячій чи в ванні із водою —

Боня зáвжди поруч, він завжди´ зі мною.

Татко мій розумний, кмітливий чоловік,

Мамунечка найкраща на цілий білий світ,

А няня — просто няня, зову її я Ня,

Ніхто із них не бачить, що в мене є Боня´.

Бóня не змовкає — він говорити звик.

Буває, щось як скаже, писклявий вийде крик,

А інколи так люто як заричить — страшне`!

Як хворе має горло, то просить він мене.

Татко мій розумний, кмітливий чоловік,

Мамунечка все знає про цілий білий світ,

А няня — просто няня, зову її я Ня,

Ніхто із них не знає, що в мене є Боня´.

Ми з Бóнею гасаєм, як леви, у парку,

Як тигри, залягаєм спіймати дичину;

Як слоненя спокійний, не плаче він ніколи

Хіба як мильна піна у очі йому коле.

Татко мій розумний, татковий чоловік,

Мамуня — як всі мами, якими повний світ,

А няня — просто няня, зову її я Ня,

Усі вони прекрасні, та Боні не рівня´.

Не жадібний, та любить цукерки він смачні.

Тому завжди прошу я давати мені дві:

«Ой, Боня теж не проти. Дайте ще одну!»

А потім сам з’їдаю — його зуби бережу.

Погрався би я з татом, та вдень його немає,

Погрався би із мамою, але й вона зникає,

Із нянею сварюся, як треба чистить зуби,

А Боня — завжди Боня, не зникне він нікуди.

Алан Мілн, «Нам виповнилося шість»70

Цікаво, чи можна феномен уявного друга віднести до ілюзій вищого порядку, відмінних від звичайних рольових образів, яких часто вдають діти? Мій особистий досвід не допоможе відповісти на це запитання. Як і багато батьків, моя мама записувала в спеціальний щоденник моє дитяче белькотіння. Крім простих прикидань (зараз я людина на Місяці… акселератор… вавилонянин), схоже, що я полюбляв прикидання другого порядку (я — сова, яка прикидається водяним колесом), котрі інколи бували рефлексивними (зараз я — маленький хлопчик, який прикидається Річардом). Не пригадаю, щоб я по-справжньому вірив у якусь із цих ролей, як, мабуть, не вірять у них і всі інші діти. Проте в мене не було свого Боні. Якщо вірити спогадам дорослих про дитинство, принаймні дехто з них мав уявних друзів, в існування яких щиро вірив, а в декого ці друзі навіть поставали перед очима, ніби наяву, у вигляді чітких, наочних галюцинацій. Припускаю, що феномен Боні, притаманний дітям, може виявитися вдалою моделлю для пояснення теїстичних вірувань у дорослих людей. Не знаю, чи досліджували його психологи під таким кутом зору, але впевнений, що це перспективний напрямок роботи. Супутник і повірник, Боня на все життя — це, безперечно, одна з функцій, яку виконує для людей Бог; і одна з ніш, яка може залишитися вакантною, коли він їх покидає.

Ще одна дитина, цього разу дівчинка, розповіла про «пурпурового чоловічка», який їй ввижався як реальна, видима істота, з’являючись із повітря під звук приглушеного дзенькання. Він часто навідувався до неї, особливо коли вона почувалася самот­ньою, але з віком візити рідшали. Одного разу, незадовго до того, як вона пішла в дитячий садок, пурпуровий чоловічок з’явився під звук свого звичного дзенькання і повідомив, що більше не приходитиме. Новина засмутила дівчинку, але чоловічок заспокоїв її, що вона вже старша й не потребуватиме його допомоги надалі. Їм доведеться розлучитися, щоб він міг доглядати за іншими дітками. Але наостанок він пообіцяв, що обов’язково з’явиться, тільки-но їй по-справжньому знадобиться його поміч. І таки дотримався слова, навідавшись до неї через багато років уві сні, коли дівчинка переживала психологічну кризу, не знаючи, чому присвятити своє життя. Зненацька двері її спальні прочинилися і через них у кімнату вкотився візок, навантажений книгами, який штовхав… пурпуровий чоловічок. Вона витлумачила цей сон як пораду вступати до університету. Дослухавшись до неї, вона ніколи про це не пошкодувала. Від цієї історії мені сльози навертаються на очі. Мабуть, вона впритул наближає мене до розуміння тієї ролі, яку беруть на себе уявні боги в житті людей, втішаючи їх та підтримуючи в тяжку годину такою потрібною порадою. Навіть істота, яка існує винятково в уяві, може здаватися дитині цілком реальною, даючи їй реальний комфорт і добру пораду. У певному сенсі, вона навіть має переваги: уявні друзі (як і уявні боги) завжди мають вдосталь часу й терпіння, щоб повністю присвятити себе тому, хто їх потребує. До того ж вони дешевші й доступніші, ніж психіатри чи психологи.

Чи може бути, що боги в ролі розрадників і порадників еволюціонували з таких собі дитячих «Бонь» в процесі так званого «педоморфозу»? Педоморфоз — це збереження в дорослого організму дитячих ознак. Наприклад, у собак-пекінесів педоморфні морди: їхні дорослі особини мають вигляд цуценят. В еволюції цей процес добре відомий. Ним, зокрема, прийнято пояснювати формування таких ознак сучасної людини, як наші опуклі лоби та малі щелепи. Еволюціоністи порівнюють дітей із дитинчатами великих мавп, адже, як відомо, дитинчата шимпанзе й горил більш схожі на людей, ніж дорослі особини. Чи могла релігія з’явитися в результаті того, що від покоління до покоління відбувалося поступове відтягування моменту, коли діти прощалися зі своїми «Бонями» — аналогічно до того, як у нас у ході еволюції уповільнювався процес випрямлення лоба та зростання щелепи?

Для повноти аргументу вважаю за потрібне розглянути можливість протилежного процесу, за яким не стародавні боги постали з «Бонь», а «Боні» постали зі стародавніх богів. Такий варіант мені здається значно менш вірогідним. На роздуми про нього мене наштовхнула книга американського психолога Джуліена Джейнса «Виникнення свідомості в процесі руйнування двокамерного розуму», ідеї якої не менш дивні за її назву. Це той тип книг, які виявляються або цілковитим непотребом, або геніальним відкриттям, яке на багато років випереджає науку, — і третього не дано! Схиляюся до першого варіанта, але поки що забігаю наперед.

Джейнс відштовхується від того, що в багатьох людей процес мислення відбувається у вигляді своєрідного діалогу між «собою» та іншим співрозмовником усередині голови. Зараз ми розуміємо, що обидва «голоси» наші, а якщо не розуміємо, то потрапляємо в категорію психічнохворих. Така доля ненадовго випала Івліну Во. Будучи людиною, яка ніколи не перебирає словами, він у розмові з другом пояснив: «Не бачив тебе давно, бо до мене майже нікого не пускали. Не знаю, чи чув ти, що я був здурів». Одужавши, Во написав роман «Випробування Гілберта Пінфолда», в якому описав пережиті ним галюцинації та внутрішні голоси.

Джейнс висловив думку, що десь до 1000 року до н. е. люди загалом не розуміли, що другий голос — голос Гілберта Пінфолда — також належить їм. Вони думали, що це до них звертається бог: скажімо, Аполлон, Астарта, Ягве або, що вірогідніше, який-небудь домашній бог, роздаючи поради або накази. Джейнс навіть локалізував голоси богів у протилежній півкулі мозку від тієї, яка контролює усне мовлення. «Руйнування двокамерного» розуму, на думку Джейнса, — важлива історична трансформація. У цей період людям дійшло, що до них говорять не зовнішні голоси, а внутрішні. Джейнс навіть вважає цю історичну подію датою народження людської свідомості.

В одному староєгипетському написі про бога-творця Пта всіх інших богів названо варіаціями його «голосу» або «язика». Сучасні переклади не вдовольняються дослівним значенням слова «голос», натомість пропонуючи розглядати інших богів як «об’єктивовані втілення духу [Пта]». Відкидаючи таке вчене тлумачення, Джейнс пропонує серйозно ставитися до дослівного значення фрази. Тобто що боги — це голоси-галюцинації, які люди чули в своїй голові. Далі автор припускає, що боги виникли зі спогадів про покійних правителів, котрі в певному сенсі продовжували впливати на своїх підданців через голоси, які ті чули в своїх головах. Правдоподібна чи ні, праця Джейнса достатньо приваблива, щоб згадати її в книзі про релігію.

Повернімося тепер до гіпотези, яку я виснував із книги Джейнса, про те, що боги й «Боні» — це різні етапи одного процесу, але розташовані в протилежній послідовності до тієї, яка випливає з теорії педоморфозу. Фактично вона зводиться до того, що руйнування двокамерного розуму відбулося не відразу, а поступово, у вигляді відкочування в дитинство моменту усвідомлення нереальності голосів-галюцинацій та примар. У зворотній послідовності повторюючи педоморфоз, боги-галюцинації спершу покинули дорослих людей, а потім відступали все далі й далі в дитинство, доживши до нашого часу лише у вигляді «Боні» та «пурпурового чоловічка». Недоліком цієї гіпотези є те, що вона не пояснює, чому боги й у наш час супроводжують багатьох людей до глибокої старості.

Можливо, доречніше було б не розглядати богів як предтеч «Бонь» або навпаки, а трактувати обидва феномени як побічні наслідки того самого психологічного нахилу. Спільним для них є те, що як Бог, так і Боня дарують утіху та слугують чудовим джерелом альтернативної думки для оцінки ідей. Таким чином, ми повертаємося до озвученої в п’ятому розділі теорії виникнення релігії яко побічного продукту людської психіки.

Настав час розглянути важливу функцію, яку Бог виконує для нас, — утішання, та відповісти на гуманітарний виклик знайти йому заміну в разі, якщо він не існує. Багато людей, які погоджуються, що Бог найпевніше не існує і що його існування не обов’язкове для підтримання моралі, все-таки виправдовують віру в нього своїм, як вони вважають, козирним аргументом: гіпотетичною психологічною або емоційною потребою в Бозі. Дехто з них із ноткою агресивності в голосі питає: якщо ви хочете усунути релігію, то що посяде її місце? Що ви запропонуєте людям на смертному ложі, їхнім скорботним родичам, самотнім Елеонор Ріґбі, для яких Бог — їхній єдиний друг?

Почати слід із того, що, в принципі, зрозуміло без будь-яких обґрунтувань: здатність релігії втішати людей не робить її істиною. Навіть якщо сильно послабити вимоги; навіть якщо неспростовно продемонструвати, що віра в існування Бога надзвичайно важлива для психологічного та емоційного благополуччя людини; навіть якщо виявиться, що всі атеїсти — безнадійні невротики, яких постійно штовхає до самогубства глибокий екзистенційний страх, — ніщо з цього ні на йоту не наблизить релігію до статусу істини, не додасть і дещиці доказів на користь існування Бога. Усі ці заяви можна тлумачити хіба як докази бажаності віри в існування Бога, навіть якщо його немає. Як я вже згадував, Деніел Деннетт у книзі «Зняти прокляття» проводить розрізнення між вірою в Бога та вірою в віру, тобто переконаністю в тому, що вірити потрібно, навіть якщо сама віра хибна: «Вірую, Господи, поможи недовірству моєму!» (Євангеліє від Марка 9:24). Людей закликають сповідувати віру, незалежно від того, вірять вони в неї чи ні. Кажуть, повторивши одне й те саме достатньо багато разів, можна переконати себе в його істинності. Припускаю, у всіх нас знайдуться знайомі, котрі прихильно ставляться до релігійної віри й захищають її від критиків, хоч при цьому неохоче визнають, що й самі не вірять.

Дізнавшись про таке розрізнення із книги Деннетта, я відтоді неодноразово переконувався в його слушності. Можна без перебільшення сказати, що більшість знайомих мені атеїстів приховують свій атеїзм за фасадом благочестивості. Самі вони не вірять у надприродне, але роблять собі невелику поблажку, залишаючи місце для ірраціональних поглядів. Фактично, вони вірять у віру. Диву даєшся, як багато людей не бачать різниці між твердженнями «Х відповідає істині» та «бажано, щоб люди вірили, що Х відповідає істині». Хоч, може бути, вони не впадають у логічний заблуд, а просто вважають істину менш важливою порівняно з людськими почуттями. Не хочу применшувати значення наших почуттів, але давайте в кожній розмові будемо конкретними: ідеться про почуття чи істину. Те й те має значення, але вони не тотожні.

І в будь-якому разі моє гіпотетичне допущення надмірне й безпідставне. Не знаю жодних емпіричних доказів, які б свідчили, що атеїсти більш схильні почуватися нещасливими, впадати у відчай, страждати від безнадії. Деякі атеїсти щасливі, деякі — нещасливі. І так само серед християн, юдеїв, мусульман, індуїстів та буддистів можна знайти як бідолах, так і щасливців. Можливо, існують якісь статистичні натяки на зв’язок між щастям і вірою (або її відсутністю), але сумніваюся, чи цей зв’язок може бути сильним що в один, що в інший бік. Мене більше цікавить питання, чи існують якісь вагомі підстави для депресії у тих, хто живе без Бога. Насамкінець книги я хочу показати, що все якраз навпаки: люди, які не дотримуються віри в надприроднє, мають кращі шанси прожити щасливе життя і реалізувати себе. Але спершу доведеться розглянути претензії релігії на роль утіхи для тих, хто страждає.

Утішання, згідно з «Коротким оксфордським словником англійської мови» — це пом’якшення суму або психологічного страждання. Я виділю два типи втішання:

1. Безпосередньо фізичне втішання. Мандрівник, якого заскочила ніч у горах, знайде втіху в великому, теплому сенбернарі, а тим паче, якщо до його нашийника буде прив’язана пляшечка коньяку. Заплакана дитина знайде втіху в обіймах сильних рук дорослого, який її пригорне й прошепоче заспокійливі слова на вухо.

2. Утіха від відкриття раніш невідомого факту або відкриття нового погляду на відомі факти. Жінка, чий чоловік загинув на війні, відчує втіху, дізнавшись, що вагітна від нього або що він загинув героїчною смертю. Також ми можемо відчувати втіху, відкривши новий погляд на певну ситуацію. Наприклад, філософ зазначає, що в смерті літньої людини немає нічого особливого. Дитина, якою вона була, «померла» давним давно й не в результаті раптового відходу з життя, а через поступове дорослішання. Кожна з семи шекспірівських стадій життя «відмирає», поступово переходячи в наступну. Із цього погляду, та мить, коли літня людина остаточно покидає білий світ, нічим не відрізняється від повільних «смертей», які вона переживала протягом життя154. Людина, яку не тішить перспектива своєї смерті, може знайти розраду в такій зміні кута зору на цю подію. А може й не знайти, але в будь-якому разі це приклад знаходження втіхи через самоаналіз. Марк Твен по-іншому обґрунтовував відсутність страху смерті: «Я смерті не боюся. До свого народження я був мертвим мільярди й мільярди років, не відчуваючи від цього жодних незручностей». Твенове глибокодумство не звільняє нас від неминучості смерті, але пропонує подивитися на неї в іншому, більш утішному світлі. Не боявся смерті й Томас Джефферсон, котрий, вочевидь, не вірив ні в яке потойбічне життя. За словами Крістофера Гітченза, «під кінець життя Джефферсон неодноразово писав друзям, що очікує свого кінця без тіні надії чи страху. Фактично, цим він прямо заявив, що не був християнином».

Загартовані інтелектуали, напевно, готові прочитати й різкішу заяву, зроблену Бертраном Расселом в есеї 1925 року «У що я вірю»:

Я вірю в те, що після смерті я згнию і від мене нічого не залишиться. Я немолода людина й люблю життя. Проте в мене викликає відразу весь цей трепетний страх перед смертю. Щоб бути справжнім, щастя має закінчуватися; ні думка, ні любов не втрачають цінності від того, що вони не вічні. Багато людей гідно сходили на шибеницю; їхня гідна поведінка покликана показати нам справжнє місце людини в світі. Навіть якщо свіжі подуви вітру, які вриваються крізь прочинені вік­на науки, спершу викликають у нас, звиклих до затишного домашнього вогнища традиційних заспокійливих міфів, тремтіння, врешті-решт свіже повітря збадьорює, а безмежний простір, який відкривається перед нашими очима, манить до себе.

Я прочитав есей Рассела в шкільній бібліотеці десь у шістнадцятирічному віці, відчувши від нього приплив натхнення, але відтоді забув про нього. Можливо, я підсвідомо віддавав йому належне, написавши такі слова в книзі «Капелан диявола» (2003):

Цей погляд на життя не тільки величний, хай із безпечного кокона невігластва він видається понурим і непривітним. Якщо підвестися на ноги й сміливо оглянути краєвид, він ще й збадьорить свіжими подувами вітру розуміння. Майже як у Єйтса — «вітрів, що чумакують на зоряних шляхах».

Наскільки релігія ефективніше забезпечує ці два типи втішання, ніж, скажімо, наука? Якщо говорити про перший тип, то цілком може бути, що сильні руки Бога, навіть попри свою уявність, здатні втішити не гірше за обійми друга або сенбернара з пляшечкою коньяку на ошийнику. Проте наукова медицина також може заспокоювати — ще й зазвичай краще, ніж коньяк.

У випадку другого типу дуже легко повірити, що релігія тут надзвичайно помічна. Люди, яких спіткало лихо пережити жахливий землетрус, часто розповідають, що знаходили втіху в думці, що ця біда була частиною незбагненного божественного промислу: вони не сумнівалися, що з часом лихо обернеться добром. Для тих, хто панічно боїться смерті, джерелом розради може стати щира віра в безсмертя душі, якщо, звісно, ці люди впевнені, що не потраплять у пекло або чистилище. Хибна віра нічим не поступається істинній за здатністю втішати — принаймні до моменту викриття її хибності. Те саме стосується і нерелігійних вірувань. Оманливо запевнивши смертельно хворого пацієнта, що він почав поправлятися, лікар подарує йому таку саму втіху, як і пацієнтові, який справді одужує. А щиросерда віра в життя після смерті ще стійкіша до розчарування, ніж довіра до нечесного лікаря. Обман лікаря стане явним, коли симптоми хвороби знову дадуть про себе знати. Зате віру в потойбічне життя неможливо перевірити й спростувати.

Опитування свідчать, що близько 95 % населення США вірять, що житимуть після смерті. Мені дуже цікаво, яка частка людей серед них справді вірить у це в глибині своєї душі. Якщо вони справді абсолютно щирі, то чому не поводяться, як абат Емплфортського монастиря? Коли кардинал Бейзіл Г’юм повідомив йому, що лежить на смертному одрі, абат захоплено відповів: «Вітаю! Чудова новина. Як же мені хочеться піти з вами»155. Не викликає сумнівів, що абат справді вірив у життя після смерті. Але ця історія привертає увагу й викликає здивування саме через те, що вона нетипова, а реакція абата неочікувана — щось на кшталт відомої карикатури, на якій зображена повністю гола молода жінка з плакатом «Займайтеся коханням, а не війною», а поруч перехожий вигукує: «Оце, я розумію, справжня щирість!» Чому всі християни та мусульмани не радіють так само, як абат, коли чують про невідворотну смерть друга? Чому коли лікар каже богомільній жінці, що їй лишаються жити лічені місяці, — чому вона не стрибає від радості й нетерплячки, нібито щойно виграла безкоштовний відпочинок на Сейшелах? Чому не вигукує: «Не можу дочекатися!»? Чому набожні відвідувачі, оточивши ліжко, не засипають її проханнями передати вісточку раніш усопшим? Щось на кшталт: «Обійми за мене дядька Роберта, коли зустрінеш його…»

Чому весь набожний люд не говорить таких слів у присутності вмирущого? Чи, може, вони насправді не вірять у потойбічний світ, а лише прикидаються? Або вірять, але бояться процесу вмирання. Воно й не дивно, враховуючи, що наш біологічний вид — єдиний, якому закон забороняє піти до лікаря й попросити безболісно вкоротити собі віку. Але якщо так, то чому найбільший галас проти евтаназії й асистованого самогубства зчиняють саме в релігійному таборі? Хіба дух абата Емплфортського монастиря або «відпочинку на Сейшелах» не ближчий саме релігійним особам, які відтак повинні менш відчайдушно чіплятися за земне життя? Попри все це, коли зустрічаєш пристрасного супротивника вбивства зі співчуття або непримиренного критика асистованого самогубства, можна впевненого битися об заклад на велику суму, що він ви­явиться набожною людиною. Про людське око вони заявляють, що будь-яке вбивство — гріх. Але чому раптом це гріх, якщо ти щиро віриш, що наближаєш іншому подорож на небо?

Моє особисте ставлення до асистованого самогубства базується на вже цитованому міркуванні Марка Твена. Бути мертвим для мене — те саме, що бути ненародженим: мертвим я буду точно таким, як був у часи Вільгельма Завойовника, динозаврів або трилобітів. Нема в цьому стані нічого страшного. Але процес помирання, залежно від нашої удачі, може справді виявитися болісним, неприємним і супроводжуватися відчуттями, від яких ми звикли захищати себе за допомогою наркозу, як, наприклад, під час операції з видалення апендиксу. Якщо ваш домашній улюбленець помирає в страшних муках, вас вважатимуть жорстоким катом за відмову покликати ветеринара, щоб уколоти нещасній тварині загальний анестетик, після якого вона вже не прокинеться. Але якщо лікар точно так само змилостивиться над людиною, яка помирає в муках, то ризикує опинитися на лаві підсудних за вбивство. Помираючи, я б хотів, щоб життя покинуло мене під наркозом — таким самим, як під час видалення апендиксу. Але мені не дозволять такої розкоші, бо я мав нещастя народитися представником виду Homo sapiens, а не, скажімо, Canis familiaris чи Felis catus. Принаймні з таким обмеженням мені доведеться зіткнутися, якщо не виїду в якесь більш просвічене місце на кшталт Швейцарії, Нідерландів або Ореґону. Чому цих світлих місць так мало? В основному через сильні позиції релігії.

Мені можуть заперечити, що між видаленням апендикса й позбавлення життя існує вагома різниця. Не зовсім так, особливо якщо смерть неминуча й близька. А також якщо ти щиро віриш у релігійне вчення про загробне життя. Адже в такому разі смерть — лише переїзд з одного місця проживання до іншого. Тож якщо дорога між ними тяжка, її хотілося б долати зі знеболювачем так само, як переносити видалення апендикса під наркозом. Радше ті з нас, хто вважає смерть кінцем, а не переїздом, повинні були б виступати проти евтаназії чи асистованого самогубства. Проте якраз ми їх підтримуємо71.

У цьому ж контексті, як бути зі спостереженнями знайомої мені медсестри, котра ціле життя керувала будинком для людей похилого віку, куди смерть навідується регулярно? Згідно з її багаторічним досвідом, найбільше бояться смерті саме набожні люди. Її висновкам, певна річ, бракує статистичного підтвердження, але якщо припустити, що вона має рацію, що ж усе-таки відбувається в релігійних головах? Хай що там діється, але воно відверто кидає довгу тінь сумніву на здатність релігії втішати людей перед смертю72. А може, католики просто бояться чистилища? Блаженної пам’яті кардинал Г’юм простився з другом такими словами: «Ну що ж, тоді прощавай. Гадаю, зустрінемося в чистилищі». На мою думку, літній кардинал сказав це зі скептичним блиском у своїх добрих очах.

Учення про чистилище дозволяє підняти край завіси над функціонуванням релігійної свідомості. Чистилище — це своєрідний небесний острів Еліс, почекальня Аїду, куди потрапляють душі небіжчиків, чиї гріхи не дотягують до покарання пеклом, але їм усе-таки потрібно пройти небесну виправну колонію, щоб, очистившись, перейти до безгрішної зони небес. У часи Середньовіччя церква продавала за гроші так звані «індульгенції». Це означало, що покупцеві скорочували строк утримання в чистилищі. Причому церква з нахабною самовпевненістю видавала сертифікати, в яких вказувалася точна кількість днів, на яку відкупився власник. Мабуть, фразу «брудні гроші» вигадали спеціально для опису статків католицької церкви. З усіх вигаданих нею за її багатовікову історію схем видурювання грошей продаж індульгенцій, напевно, заслуговує на одну з найвищих сходинок в історії світового шахрайства. Це своєрідний середньовічний еквівалент електронних листів від нігерійських шахраїв, але значно успішніший у грошовому вимірі.

Ще зовсім недавно, 1903 року, у папи Пія Х була чітка тарифна сітка, яка конкретно визначала, скільки днів звільнення від чистилища закріплювалося за кожною церковною посадою: кардиналам могли скоротити до 200 днів, архієпископам — 100, єпископам — нещасні 50 днів. Однак на той час індульгенції вже не продавали за гроші. У часи Середньовіччя зменшення терміну в чистилищі можна було купити не тільки за тверду валюту. Приймалися також молитви — як молитви самого раба Божого до його смерті, так і молитви інших людей за нього після його кончини. А молитви можна було купувати знов-таки за гроші. Якщо вам дозволяли статки, можна було навіть укласти угоду, щоб за вас молилися до кінця світу. Так оксфордський коледж, у якому я працював (Новий коледж), був заснований 1379 року (тоді він ще був справді новим) на кошти одного з найбільших філантропів того часу єпископа Вінчестерського Вільяма Вікема. У Середньовіччі єпископ міг стати Білом Ґейтсом свого часу, позаяк контролював високошвидкісну стратегічну лінію передачі даних між вірянами й Богом, що дозволяла нагромадити величезні багатства. Вікем керував надзвичайно великою дієцезією, а свої багатства та вплив використав, щоб заснувати дві видатні освітні установи: одну в Вінчестері, а іншу в Оксфорді. Він, без сумніву, цінував освіту, але, за словами офіційної історії Нового коледжу, виданої 1979 року на відзначення 600-річчя його існування, голов­не початкове завдання коледжу — «відправлення великих служб за упокій душі засновника. Він виділив кошти на утримання каплиці з десятьма капеланами, трьома причетниками та шістнадцятьма півчими, наказавши, щоб коли коледж опиниться в фінансовій скруті, цих службовців звільнили в останню чергу». Керування Новим коледжем Вікем передав до рук Ради членів коледжу — самовиборного органу, який неперервно існує вже понад шістсот років. Виходить, він ввірив нам свою душу, найнявши членів Ради молитися за неї.

На сьогодні в коледжі працює один капелан73 і жодного причетника, а бурхливий потік заупокійних служб за скорочення терміну Вікема в чистилищі змалів до тоненької цівочки з двох служб на рік. Не занепав тільки хор, який з року в рік продовжує вдосконалювати своє мистецтво. Чесно кажучи, навіть я, як один із членів Ради коледжу, відчуваю докори сумління за невиправдану довіру. Відповідно до уявлень своєї епохи, Вікем вкладав у цю інвестицію приблизно той самий сенс, що й заможні люди нашого часу, які виплачують великі авансові платежі компаніям, котрі гарантують кріогенну заморозку їхнього тіла та його захист від землетрусів, громадських заворушень, ядерної війни та інших лих аж до того часу в майбутньому, коли медицина навчиться розморожувати людей і виліковувати хвороби, від яких вони помирали. Виходить, ми, сучасні члени Ради Нового коледжу, знехтували умовами угоди з нашим засновником. Якщо так, то ми не самотні. Сотні середньовічних меценатів, помираючи, передавали великі суми грошей своїм нащадкам, котрі зобов’язувалися молитися за душі небіжчиків у чистилищі. Цікаво було б підрахувати, яка частина середньовічних пам’яток мистецтва й архітектури з’явилася на кошти авансових платежів на користь таких довірчих товариств, котрі мали забезпечити віч­ний потік заупокійних молитов за небіжчика, але не виправдали покладеної на них довіри.

Найбільше ж у вченні про чистилище мене вражають докази, що їх наводять богослови, обґрунтовуючи його існування: вони настільки нікчемні, що благоговійна довіра до них має вигляд іще комічніший. У статті про чистилище в «Католицькій енциклопедії» є розділ «Докази». І ось найважливіший із них. Якби небіжчики напряму потрапляли в рай або пекло на підставі своїх земних діянь, тоді б ми за них не молилися. «Бо для чого молитися за небіжчиків, не вірячи в здатність молитви полегшити жереб тих, на кого ще не зглянувся Господь?» А ми ж молимося за небіжчиків, хіба не так? А отже, чистилище існує, бо інакше молитися не було б сенсу! Що й потрібно було довести. Ось така вона невибаглива система богословського мислення.

Аналогічний безпідставний висновок проштовхують у більшому масштабі ще в одній версії доказу про втішання. Бог повинен існувати, бо без нього життя було б порожнім, безцільним, марним, беззмістовним і жалюгідним животінням. Чи потрібно пояснювати, що цей аргумент прощається з логікою вже на першому слові? Життя буває порожнім. Наші молитви за небіжчиків можуть бути даремними. Стаючи на протилежну позицію, ми автоматично визнаємо істинність того висновку, який потрібно було довести. У цьому відверто фіктивному силогізмі висновки стали засновками. Життя без коханої дружини також може бути нестерпним, спустошеним і безцільним для вдівця, але, на жаль, це не поверне її до життя. Хіба не інфантильно припускати, що хтось інший (батьки у випадку дитини або Бог у випадку дорослих) повинен наділяти твоє життя сенсом і створювати в ньому ціль? Це щось на кшталт інфантилізму тих, хто, підвернувши ногу, відразу починає крутитися в пошуках, кого б притягти за це до відповідальності. За мій фізичний і психологічний добробут повинен нести відповідальність хтось інший, тож на нього слід звалювати вину, коли мені боляче. Хіба не нагадує інфантилізм тих, хто «потребує» Бога для душевного спокою? Тобто ми знову повертаємося до Боні.

По-справжньому доросла людина вважає, що її життя настільки наділене сенсом, багате й чудове, наскільки вона сама зробила його таким. І в нас є всі можливості прожити його чудово. І якщо наука здатна принести втіху нематеріального характеру, то вона також здатна дарувати натхнення.

Натхнення лежить у царині особистих смаків та індивідуальних уподобань, тому в цьому підрозділі я буду вимушений перейти від логічних до риторичних методів аргументації. До цього питання я вже звертався раніше, як і багато інших авторів, зокрема Карл Саґан у книзі «Блакитна цятка», Едвард Осборн Вілсон у «Біофілії», Майкл Шермер у «Душі науки» та Пол Курц в «Урочистих присягах». На сторінках книги «Розплітаючи веселку» я спробував донести до читачів думку, наскільки нам пощастило, що ми живемо, враховуючи, що переважна більшість людей, котрих могла б створити комбінаторна ДНК-лотерея, не отримали навіть шансу народитися. Для тих із нас, кому надзвичайно поталанило з’явитися на світ, коротку тривалість нашого життя я спробував зобразити у вигляді тоненької, як лазерний промінь, цятки світла, яка просувається по гігантській шкалі часу. З обох боків наша цятка огорнута пітьмою того, що кануло в небуття, і непроглядною незвіданністю майбуття. Нам неймовірно пощастило опинитися в своїй яскравій цятці. Хоч як мало часу нам відведено під сонцем, хіба марнування хоч секунди з нього або нарікання, що вона минула безглуздо, безплідно або (як поскаржилися б діти) нудно, не наруга над тими ненародженими трильйонами, котрим не перепав навіть шанс побачити цей світ? Багато інших атеїстів висловлюють цю думку ще краще, ніж я: знаючи, що у нас лише одне життя, ми повинні цінувати його ще більше. Це атеїстичне кредо утверджує і звеличує життя, при цьому не дозволяючи нам ховатися за самими ж нами створені ілюзії, видавати бажане за дійсне та жалібно чекати з моря погоди, нібито життя нам щось винне. За словами Емілі Дікінсон,

Те що не вернеться вже знов —

Нас тішить кожну мить74.

Якщо падіння Бога залишить по собі вакантну нішу, то кожен по-своєму знайде, чим її заповнити. Особисто для мене значне місце в ній посідає наукова діяльність, під якою я розумію чесне та систематичне намагання з’ясувати правду про навколишній світ. Людські зусилля зрозуміти всесвіт я розглядаю як динамічний процес побудови моделі. Кожен із нас подумки створює модель світу, в якому перебуває. Мінімальною можна назвати ту модель, яка була потрібна нашим пращурам, щоб вижити в їхньому світі. У певному сенсі це було програмне забезпечення для моделювання світу, яке розроблялося й удосконалювалося в процесі природного добору і яке найкраще підходить для відображення реалій, з якими стикалися наші пращури в африканській савані: тривимірного світу матеріальних об’єктів середнього розміру, які рухаються один відносно одного на порівняно невисоких швидкостях. Нам несподівано пощастило, оскільки наш мозок виявився достатньо потужним для створення повніших моделей світу, які виходили за межі скромних утилітарних можливостей, актуальних для виживання наших пращурів. Мистецтво й наука — два дітища, які завдячують своїм існуванням цій удачі. Дозвольте наостанок навести ще один приклад, який демонструє здатність науки задовольняти нашу допитливість та потребу в душевному комфорті.

Одне з найсумніших видовищ, яке доводиться спостерігати на вулицях сучасних міст — постать жінки, з ніг до голови загорнутої у безформну чорну тканину та змушеної дивитися на світ крізь вузький просвіт для очей. Однак паранджа — не тільки засіб пригноблення жінок, придушення їхньої свободи та краси; не тільки символ кричущої жорстокості чоловіків та трагізму бездумної покірності жінок. Хочу використати образ вузького просвіту в сітці, яка прикриває обличчя, щоб донести значно ширшу думку.

Наші очі здатні бачити світ крізь вузький просвіт на електромагнітному спектрі. Видиме нашому оку світло — лише тонка смужка яскравості на довжелезному спектрі, який тягнеться від довгих радіохвиль до коротких гамма-променів. Важко навіть помислити та передати на словах, наскільки вузька ця смужка. Уявіть гігантську чорну паранджу зі звичайним просвітом для очей, висота якого, як правило, становить близько 2,5 сантиметра. Якщо чорна тканина над просвітом відповідає короткохвильовій частині невидимого спектру, а чорна тканина під просвітом — довгохвильовій його частині, то наскільки довгою повинна бути паранджа, щоб співвідноситися з 2,5-сантиметровим просвітом так само, як видима ділянка електромагнітного спектра з його невидимою частиною? Дуже важко передати це співвідношення в легкозрозумілих для людини поняттях, не вдаючись до логарифмічної шкали, — ось із якими колосальними довжинами ми маємо справу. В останньому розділі книги такого роду не місце, щоб починати розмову про логарифми, але повірте мені, що це була б над усіма паранджами паранджа. 2,5-сантиметровий просвіт видимого світла нікчемний у порівнянні з кілометрами й кілометрами чорної тканини, яка втілює невидиму частину спектру від радіохвиль на подолі спідниці до гамма-променів на маківці голови. Наука розширює для нас видимий просвіт, який стає завдяки їй настільки широким, що обтяжливе чорне вбрання саме падає додолу, даруючи нашим органам чуття неземну й захопливу свободу.

За допомогою оптичних телескопів, побудованих зі скляних лінз та дзеркал, ми обстежуємо небеса, спостерігаючи в них за зорями, що випромінюють хвилі у вузькому діапазоні довжин, який ми називаємо видимим світлом. Зате є інші телескопи, які «бачать» рентгенівські хвилі та гамма-промені, даючи нам змогу споглядати розкішну альтернативну картину нічного неба. Для протилежного кінця спектра в нас є фотоапарати з відповідними фільтрами, які дозволяють побачити ультрафіолетове світло та зробити фотографії квіток із небаченими візерунками, «призначеними» для очей комах, але невидимих нашому не­озброєному оку. Очі комах загалом бачать у тому самому діапазоні хвиль, що й наші, але трохи зсунутому вгору паранджі: сліпі на червоний колір, вони зате можуть зазирнути трохи далі в ультрафіолет, ніж ми, і побачити «ультрафіолетовий сад»75.

Метафорою вузького просвіту, який розширюється до масштабів широченного вікна, можна описати й інші царини науки. Ми живемо десь біля центру розгалуженого в усіх напрямках музею фізичних величин, сприймаючи світ за допомогою органів чуття й нервової системи, здатних осягати й розуміти лише невеликий діапазон об’єктів середнього розміру, які рухаються в середньому діапазоні швидкостей. Ми почуваємося, як удома, коли нас оточують об’єкти розміром від кількох кілометрів (вигляд із вершини гори) десь до десятої частини міліметра (вістря голки). За межами цього діапазону безсила навіть наша уява, тому доводиться звертатися за допомогою до інструментів і математичних обчислень, користуватися якими ми, на щастя, здатні навчитися. Діапазон розмірів, відстаней і швидкостей, з якими комфортно почувається наша уява, становить крихітну ділянку на гігантському спектрі можливого від мікроскопічних масштабів квантового світу до колосальних розмірів ейнштейнівської космології.

Наша уява надто убого оснащена, щоб давати раду відстаням, які виходять за межі вузького діапазону, освоєного нами в предковічні часи. Електрон ми уявляємо як крихітну кулю, яка кружляє навколо більшого скупчення кульок, що відповідають протонам і нейтронам. Але ж насправді все зовсім не так. Електрони не схожі на крихітні кульки. Вони не схожі ні на що, що ми знаємо. Ба навіть не ясно, чи слово «схожий» взагалі варто застосовувати, коли ми впритул підпливаємо до крайнього горизонту реальності. Людській уяві ще бракує інструментів, щоб заглибитися в сусідній світ квантової реальності. Її поведінка зовсім не схожа на те, що ми в процесі своєї еволюції привчилися очікувати від матерії. Так само ми не здатні інтуїтивно розуміти поведінку об’єктів, швидкість руху яких наближається до швидкості світла. Здоровий глузд тут нам не порадник, бо він еволюційно сформувався в світі, в якому ніщо не переміщувалося настільки швидко, ніщо не було настільки крихітним або гігантським.

У знаменитому есеї «Можливі світи» видатний біолог Джон Голдейн написав: «Я особисто підозрюю, що всесвіт не просто химерніший, ніж ми уявляємо, а химерніший, ніж ми здатні уявити… Підозрюю, як у небі, так і на землі знайдеться значно більше цікавого, ніж може приснитися будь-якому вченому мужу». До речі, мені здається слушною думка, що вислів Гамлета, на який натякає Голдейн, зазвичай вимовляють неправильно. Наголос у ньому слід робити на слові «вашій»:

Гораціо, на світі більше тайн,

Ніж вашій вченості хоч би приснилось76.

Ці два рядки часто цитують, вбачаючи в образі Гораціо уособлення всіх недалеких раціоналістів і скептиків. Однак деякі дослідники акцент роблять на слові «вченість», майже забуваючи про займенник «ваша»: «…ніж вашій вченості хоч би приснилось». Відмінність досить тонка й для нас не принципова хіба за винятком того, що в другій інтерпретації Голдейнове слово «будь-який» було б надлишковим.

Людина, якій я присвятив цю книжку, заробляла на життя, виставляючи дивовижний світ науки в комічному світлі. Ось іще один уривок із його імпровізованої промови, виголошеної 1998 року в Кембриджі, яку я вже цитував: «Той факт, що ми живемо на дні глибокої гравітаційної ями, на поверхні огорнутої газом планети, яка на відстані 150 мільйонів кілометрів обертається навколо ядерної вогняної кулі, і вважаємо це нормальним, яскраво демонструє нам, наскільки упереджене наше спри­йняття реальності». Якщо інші письменники-фантасти використовували дивакуватість науки, щоб викликати в читачів відчуття таємничості, то Дуглас Адамс за допомогою цього прийому викликáв у нас сміх (ті, хто читав «Путівник по Галактиці для космотуристів», можуть згадати хоча б «двигун на нескінченній неймовірності»). Сміх, мабуть, — найвідповідніша реакція на дивовижні парадокси сучасної фізики. Бо якщо не сміятися, то залишиться тільки заплакати — принаймні так мені здається.

Квантова механіка як найвитонченіше досягнення наукового прогресу ХХ століття дозволяє робити напрочуд успішні передбачення в реальному світі. Щоб продемонструвати точність її прогнозів, Річард Фейнман порівняв їх із передбаченням відстані, що дорівнює ширині Північної Америки, з точністю до товщини людської волосини. Прогностичні успіхи квантової теорії означають, що вона до певної міри відповідає істині; істині в тому самому сенсі, в якому ми вважаємо істинними навіть найбільш приземлені факти, що відповідають здоровому глузду. Проте для отримання цих передбачень, квантовій теорії доводиться виходити з настільки дивних і таємничих засновків, що навіть сам Фейнман, не стримавшись, заявив (існують різні версії цієї фрази, але я скористаюся тією з них, яка мені здається найвлучнішою): «Якщо ви думаєте, що розумієте квантову теорію,.. то ви її точно не розумієте»77.

Ця теорія настільки чудернацька, що фізикам доводиться хапатися то за одну, то за іншу її парадоксальну «інтерпретацію». І слово «хапатися» тут не випадкове. У книзі «Тканина реальності» Дейвід Дойч хапається за одну з інтерпретацій квантової теорії, яка передбачає існування величезної кількості всесвітів, мабуть, через те, що її найслабше місце — всього-на-всього її безглузда марнотратність. Згідно з нею, в реальності існує незліченна (і дедалі більша) кількість паралельних всесвітів, які ніяк не можуть спостерігати одне одного за винятком швидкоплинних митей під час квантово-механічних експериментів. У деяких із них я вже помер. Ще в невеликій кількості ви маєте зелені вуса. І так далі.

Не меншою чудернацькістю відзначається і її альтернатива — «копенгагенська інтерпретація», відмітна ознака якої — не марнотратність, а приголомшлива парадоксальність. Ервін Шредінґер вигадав жартівливу історію про кота, яка описує цю інтерпретацію. Кота закрито в коробці з механізмом, який уб’є його, якщо відбудеться певна квантова подія. Не відкривши кришки, ми не можемо дізнатися, живий кіт чи мертвий. Однак здоровий глузд підказує нам, що кіт може бути тільки живим або тільки мертвим. Копенгагенська інтерпретація ж усупереч здоровому глузду твердить, що до відкриття кришки все, що існує там, — тільки ймовірність. Тільки-но ми її відкриваємо, відбувається колапс хвильової функції і для нас залишається тільки одна подія: кіт мертвий або кіт живий. Але поки кришку не відкрито, він не живий і не мертвий.

«Багатосвітова» інтерпретація квантової теорії пояснить цей експеримент так: в одних всесвітах кіт залишиться живим, а в інших — мертвим. Ні одна інтерпретація, ні інша не задовільні з погляду нашого здорового глузду та інтуїції. Проте наших фізиків-мачо це анітрохи не обходить. Для них важливо тільки те, що математика спрацьовує, а отримані прогнози підтверджуються експериментально. Більшість із нас не наважиться йти за ними далі, бо нам потрібні які-небудь наочні приклади, аби розуміти, що ж там «насправді» відбувається. До речі, Шредінґер запропонував свій уявний експеримент із котом якраз для того, щоб продемонструвати абсурдність копенгагенської інтерпретації.

Біолог Льюїс Волперт переконаний, що чудернацькість сучасної фізики — лише вершина айсберга. Узагалі наука, на відміну від технології, схильна знущатися зі здорового глузду156. Ось непоганий приклад: кожного разу, коли ви випиваєте склянку води, у ваше тіло з досить високою ймовірністю може потрапити хоча б одна молекула, яка побувала в сечовому міхурі Олівера Кромвеля. І це лише ази теорії ймовірності. Кількість молекул у склянці води набагато більша за кількість склянок, на які можна розділити всю воду, яка є в світі. Тому випиваючи склянку, ми споживаємо досить велику частку молекул води, які існують у нашому світі. Але що там той Кромвель чи сечовий міхур, якщо ви щойно вдихнули атом азоту, який колись видихнув ігуанодон, який стояв третім ліворуч від того високого саговника. Хіба не чудово жити в світі, в якому не тільки можливі такі збіги, а ще й вам дарована здатність розуміти, як і чому вони відбуваються? Мало того, ви ще й можете донести своє розуміння до широкої аудиторії, причому не як вашу особисту думку чи переконання, а як обґрунтоване твердження, переконавшись у надійності доказів якого, вона визнає його слушність. Мабуть, саме це мав на увазі Карл Саґан, пояснюючи, чому взявся за написання книги «Світ, повний демонів: Наука як свіча в пітьмі»: «Для мене не пояснювати науку людям — ненормально. Коли ти закоханий, то хочеш розповісти про це всьому світу. Ця книга — моя особиста розповідь-зізнання про любов на все життя, яка спалахнула між мною і наукою».

Виникнення складних форм життя у процесі еволюції, навіть саме їх існування у всесвіті, яким керують фізичні закони, — уже тільки це варте подиву; або було б варте подиву, якби подив не був емоційною реакцією, що може виникнути тільки в мозку, сформованому цим самим дивовижним процесом. Адже, з погляду антропного принципу, нашому існуванню дивуватися не слід. Утім, переконаний, що зі мною погодиться більшість людей, що все-таки факт нашого існування приголомшливо дивовижний.

Тільки подумайте. Лише на одній планеті — можливо, єдиній у всьому всесвіті, — молекули, з яких зазвичай не утворюється нічого серйознішого за шмат каменю, зібралися в згусток матерії завбільшки з ту саму каменюку, але з настільки складнющою будовою, що він здатен бігати, стрибати, плавати, літати, бачити, чути, ловити та з’їдати інші аналогічні рухомі згустки складної матерії; деякі з них здатні думати й відчувати, ба навіть закохуватися в інші згустки складності. Зараз ми розуміємо суть процесу, який створив усю цю дивовижу, хоч іще до 1859 року губилися в здогадах. До цієї дати він здавався нам неймовірно дивним. А тепер, завдяки Дарвіну, він просто дивовижний. Ухопившись за просвіт паранджі, Дарвін почав розривати її, дозволивши ринути всередину потоку нових, запаморочливих знань, які викликали небачене доти піднесення людського духу, зрівнятися з яким може хіба Коперникове відкриття того, що Земля не перебуває в центрі всесвіту.

«Поясни мені, — запитав якось свого друга видатний філософ ХХ століття Людвіґ Вітґенштайн, — чому всі вважають, що людині було природніше припустити, нібито сонце обертається навколо Землі, а не Земля навколо сонця?» Той відповів: «Тому що все виглядає так, неначе Сонце обертається навколо Землі». На що Вітґенштайн відповів: «А як тоді все мало виглядати, якби Земля оберталася навколо сонця?» Інколи я цитую цю розмову під час лекцій, щоб розсмішити аудиторію. Натомість після неї залягає німа тиша.

У рамках того обмеженого світу, в якому еволюціонував наш мозок, рух малих об’єктів більш імовірний, ніж рух великих, тому останні сприймалися як тло, відносно якого рухалися перші. У процесі обертання планети об’єкти, які завдяки своїй фізичній близькості здавалися великими: гори, дерева, будинки, ґрунт під ногами, — рухалися синхронно між собою та зі спостерігачем відносно таких небесних тіл, як сонце та зірки. Тому мозок, сформований нашим еволюційним досвідом, приписував рух саме їм, а не горам і деревам на задньому плані.

Зараз я хотів би заглибитися в щойно сформульовану думку про те, що сприйняття нами світу та наша здатність інтуїтивно схоплювати одні ідеї на противагу іншим визначаються походженням нашого мозку, котрий формувався еволюційно. Фактично, мозок — це бортовий комп’ютер, який еволюційно відточувався так, щоб допомагати нам виживати в світі (далі називатиму його Серединним світом), у якому об’єкти, важливі для нашого виживання, не дуже великі й не дуже малі; в якому речі залишаються на місці або рухаються повільно порівняно зі швидкістю світла; в якому дуже малоймовірні події можна просто вважати неймовірними. Просвіт нашої інтелектуальної паранджі був вузьким, бо наші пращури не потребували ширшого, щоб вижити у своєму світі.

Наука, всупереч усьому нашому здоровому глузду з його еволюційним багажем досвіду, вчить нас, що тверді тіла на кшталт кристалів та каменів майже повністю складаються з порожнього простору. Зазвичай їх будову ілюструють, проводячи аналогію між ядром атома та мухою в центрі спортивного стадіону. У такому разі ядро сусіднього атома лежатиме за ме­жами стадіону. Таким чином, навіть найтвердіший, найміцніший і найщільніший камінь «насправді» майже повністю складається з порожнього простору, в який зрідка вкраплюються крихітні частинки, розділені такими колосальними відстанями, порівняно з якими самі вони здаються нікчемними. То чому ж камінь на вигляд і дотик твердий, міцний і непроникний?

Навіть не намагатимуся вгадати, як би Вітґенштайн відповів на це запитання. У мене як еволюційного біолога є своя відповідь. Наш мозок розвивався, щоб допомагати нашим тілам орієнтуватися в світі, об’єкти в якому сумірні з розміром нашого тіла. Еволюція не вимагала від нас орієнтації в світі атомів. А якби вимагала, тоді б, напевно, наш мозок навчився сприймати весь цей порожній простір у молекулярній будові каменю. Камінь здається твердим і непроникним на дотик, бо наші пальці справді не можуть заглибитися в нього. Його непроникність пояснюється не розміром і відстанню між частинками, з яких складається матерія каменю, а силовими полями, з якими пов’язані ці розпорошені частинки «твердої» матерії. Мозку було зручно сконструювати поняття твердості й непроникності, бо вони допомагали нашим тілам ефективно прокладати шлях світом, об’єкти якого (які ми називаємо «твердими») не можуть одночасно займати один і той самий простір.

До слова, невеликий гумористичний перепочинок — із книги Джона Ронсона «Чоловіки, які витріщалися на кіз»:

Ось одна правдива історія, яка сталася влітку 1983 року. Генерал-майор Альберт Стаблбайн ІІІ сидів за своїм робочим столом у Арлінгтоні (штат Вірджинія), пильно вдивляючись у стіну, обвішану численними нагородами, які детально розповідали про його довгий і видатний шлях військового. Зараз він керує розвідкою Сполучених Штатів, маючи 16 тисяч солдатів у підпорядкуванні… Його очі не бачать нагород, а націлені на саму стіну. Він повинен зробити з нею дещо, про що навіть лячно подумати. Усі його думки зосереджені на виборі, який зараз слід зробити. Він може залишитися в своєму кабінеті або перейти в сусідній — такий вибір стоїть перед ним. І генерал зважився: він іде в сусідній… Він підводиться з крісла, обходить стіл і набирає крок. «З чого зреш­тою, — налаштовує він себе, — складається атом? Із простору!» Генерал прискорює крок. «З чого переважно складається моє тіло? — продовжує. — З атомів!» Він майже вже біжить підтюпцем. «А з чого переважно складається стіна? — питає себе. — З атомів! Усе, що від мене вимагається — об’єднати порожнину з порожниною». …Далі генерал Стаблбайн врізається носом у стіну кабінету. «Прокляття!» — зривається подумки. Генералу Стаблбайну ніяк не вдається пройти крізь стіну — і це його неабияк дратує. Що не так із ним? Чому йому цього досі не вдалося? Може, в його голові просто забагато службових клопотів, які не дають змоги належним чином сконцентруватися? Він анітрохи не сумнівається, що здатність проходити крізь тверді об’єкти в майбутньому стане звичайним прийомом у роботі розвідників. А коли це станеться, хіба наївно думати, що відтак настане кінець усім війнам? Бо ж хто захоче тягатися з армією вояків, які здатні проходити крізь стіни?

На веб-сайті організації, якою зараз, вийшовши у відставку, керує разом зі своєю дружиною генерал Стаблбайн, його влучно охарактеризовано як «мислителя, який не вкладається в звичайні рамки».

Людям, які виросли в Серединному світі, не потрібно докладати особливих зусиль, щоб збагнути істини на кшталт такої: «Якщо генерал-майор рухається зі звичайною швидкістю, з якою генерал-майори та інші об’єкти Серединного світу здатні переміщуватися, та врізається в інший твердий об’єкт Серединного світу на кшталт стіни, його подальше просування вперед із болем для нього припиняється». Натомість наш мозок не пристосований уявляти, що відбувається з нейтрино, яке пролітає крізь стіну, користуючись величезними шпаринами, з яких вона переважно складається. Так само нам забракне уяви здогадатися, що відбувається з об’єктами, швидкість руху яких наближається до швидкості світла.

Людська інтуїція, сформована й вишколена в умовах Серединного світу, без спеціальної підготовки не здатна навіть повірити у висновок Галілео Галілея про те, що за відсутності опору повітря гарматне ядро та пір’їна одночасно долетять до землі, якщо їх разом впустити з нахиленої вежі. Недовіра ця зумовлена тим, що в Серединному світі немає місць, де б не було опору повітря. Якби ми еволюціонували у вакуумі, то навпаки очікували б, що ядро й пір’їна досягнуть землі одночасно. Проте ми еволюціонували як мешканці Серединного світу, що й накладає обмеження на можливості нашої уяви. За винятком осіб з особливим хистом або дуже доброю освітою, вузький просвіт нашої паранджі дозволяє абсолютній більшості людей бачити лише Серединний світ.

У певному вузькому сенсі нам як тваринам потрібно виживати не тільки на рівні Серединного світу, а й у мікросвіті атомів та електронів. Ті самі нервові імпульси, завдяки яким ми мислимо й уявляємо, залежать від процесів, що відбуваються в Мікроскопічному світі. Проте ґрунтовне знання цього світу не допомогло б нашим диким пращурам у розв’язанні їхніх проблем чи ухваленні повсякденних рішень. Інша справа, якби ми були бактеріями, яким постійно доводиться прокладати шлях крізь хаос теплового руху молекул. Однак ми, жителі Серединного світу, занадто громіздкі й масивні, щоб помічати броунівський рух. За цим самим принципом наше життя проходить під диктат сили тяжіння, зате ми майже повністю нехтуємо значно слабшою силою поверхневого натягу. Натомість крихітна комаха по-іншому розставить пріоритети, бо для її виживання поверхневий натяг аж ніяк не слабкий і не другорядний.

Стів Ґренд у книзі «Створення: життя і як його започаткувати» нищівно критикує нашу одержимість матерією. Ми схильні думати, що тільки тверді, матеріальні «речі» можна вважати «справжніми» речами. Електромагнітні «хвилі» у вакуумі здаються нам «несправжніми». Люди вікторіанської доби вважали навіть, що ці хвилі повинні поширюватися «в» якомусь матеріальному середовищі, але, не маючи доказів його існування, просто вигадали його, назвавши люмінофорним ефіром. Однак поняттям «справжньої» матерії ми користуємося тільки через те, що наші пращури пристосовувалися до виживання в Серединному світі, в якому воно було корисним.

З іншого боку, навіть нам, мешканцям Серединного світу, цілком очевидно, що водяний вир або повітряний вихор — так само «справжні», як і камінь, хоч матерія, яка їх утворює, постійно змінюється. На одній пустельній рівнині Танзанії в тіні священного вулкана масаїв Ол-Доїньйо-Ленґаї лежить велика дюна, утворена з попелу під час виверження 1969 року. Під дією вітру вона набула форми півмісяця, але найзахопливіше те, що вона пересувається всім своїм тілом. Такі дюни називаються барханами. Ця дюна рухається пустелею в західному напрямі зі швидкістю близько 17 метрів за рік. При цьому вона зберігає форму півмісяця і завжди переміщується в напрямку, на який вказують її ріжки. Вітер жене піщинки вгору пологим схилом, а потім, досягнувши гребня, вони стрімко котяться вниз значно стрімкішим внутрішнім схилом півмісяця.

Проте навіть бархан значно більше схожий на «річ», ніж на хвилю. Коли ми бачимо, як хвиля рухається горизонтально по поверхні води, насправді окремі її молекули переміщуються в вертикальному напрямку. Схожа історія зі звуковими хвилями: хоч вони дістаються від мовця до слухача, молекули повітря цей шлях не долають, бо інакше це буде не звук, а вітер. Стів Ґренд звертає увагу, що навіть ми з вами більш схожі на хвилі, ніж на незмінні «речі». Він пропонує читачам згадати

події свого дитинства. Щось, про що збереглися дуже яскраві спогади, які легко відроджуються в уяві у вигляді візуальних образів, дотикальних відчуттів або навіть запаху, неначе подія відбувається тут і зараз. Адже ви справді були там, коли вона відбулася. Бо як інакше вона могла закарбуватися у вашій пам’яті? Але ось вам неприємна несподіванка: ви там не були. Жоден з атомів, які утворюють ваше тіло зараз, не перебував там і тоді, коли сталася згадувана вами подія… Матерія перетікає з місця на місце, на якусь мить збираючись в унікальну комбінацію, якою в цей час є ви. Таким чином, ви можете бути чим завгодно, але ви однозначно не є матерією, з якої складаєтеся. Якщо у вас досі не стало волосся дибки, то перечитайте цей абзац іще раз, бо в ньому йдеться про серйозні речі.

Тож «справді» — не те слово, яке можна вживати зі щирою впевненістю в правоті. Якби в нейтрино був мозок, сформований у процесі еволюції його предків такого самого розміру, то він би вважав, що камінь «насправді» складається переважно з порожнечі. Людський мозок сформувався в процесі еволюції наших пращурів, які мали середній розмір тіла, а отже, не могли проходити крізь камінь, тому наше «справді» — це «справді», в якому камінь твердий, а не порожній. Що є «справжнім» для кожної тварини визначає її мозок, керуючись принципом максимізації її шансів на виживання. А оскільки різні біологічні види живуть у своїх особливих світах, то не слід дивуватися з приголомшливого розмаїття «справжніх» реалій.

Те, що до нас докочується з реального світу, не є самим цим реальним світом у всій його красі та потворності, а його моделлю, яку наповнюють інформацією та уточнюють наші органи чуття. Ця модель вибудовується так, щоб допомагати нам орієнтуватися в реальному світі, тому її особливості залежать від того, що за тварина її використовує. Для летючої тварини потрібна не така модель, як для тварини, яка ходить, повзає або плаває. Хижакам потрібна не така модель, як тваринам-травоїдам, хоч їхні світи неминуче перетинаються. Мавпам потрібно, щоб у мозку було програмне забезпечення, здатне моделювати тривимірні лабіринти з гілок і стовбурів. Натомість водяному клопу не потрібні програми для обробки тривимірних зображень, позаяк він живе на поверхні ставка у «Пласкому Краї» Едвіна Ебота. Програмна начинка мозку крота, призначена для побудови моделі світу, має бути пристосована до його підземного способу життя. Голий землекоп користується приблизно таким самим програмним забезпеченням для створення моделі світу, що й кріт, тоді як білка, дарма що разом із землекопом належить до гризунів, мусить обробляти дані про світ за допомогою програм, схожих на мавпячі.

У «Сліпому годинникареві» та інших працях я висловлював здогад, що кажани можуть «бачити» кольори за допомогою вух. Модель світу, яку вони використовують, щоб пересуватися в тривимірному світі та ловити комах, повинна бути схожою на модель, за допомогою якої майже такі самі завдання виконує ластівка. Той факт, що кажан використовує ехолокацію, щоб наповнювати даними параметри своєї моделі, тоді як ластівка використовує світло, — лише окрема, другорядна деталь. Я припукаю, що кажани також ділять сприйняті їхніми органами чуття ехосигнали на категорії на кшталт «червоного» або «синього», щоб для себе фіксувати якісь корисні аспекти цих сигналів, наприклад, акустичну текстуру поверхонь, від яких вони відбилися, — так само, як ластівки використовують аналогічні категорії сенсорного походження, щоб маркувати довгі та короткі світлові хвилі. Моя теза звучить так: модель світу визначається тим, яким буде її застосування, а не конкретними органами чуття, які використовуються для збору інформації про зовнішній світ. А приклад кажанів наштовхує на такий висновок: на відміну від окремих змінних, які постійно наповнюються даними з органів чуття, загальна форма ментальної моделі світу — така сама адаптація до способу життя тварини, як і крила, ноги чи хвіст.

У вже цитованій статті про «можливі світи» Джон Голдейн дещо схоже писав про тварин, які пізнають світ за допомогою нюху. Він вказував, що собаки розрізняють дві дуже схожі леткі жирні кислоти — каприлову й капронову — настільки чутливо, що здатні вловити різницю, якщо їх розбавити іншою речовиною в співвідношенні 1:1 000 000. Вся різниця між кислотами в тому, що вуглецевий ланцюжок каприлової на два атоми довший, ніж у капронової. Голдейн припускає, що собака могла б розташувати кислоти «в порядку їхньої молекулярної ваги за допомогою свого нюху так само, як людина може впорядкувати за зростанням довжини стрýни піаніно, знаючи тільки їхнє звучання».

Існує ще одна жирна кислота — капринова — ідентична двом попереднім за винятком того, що її головний ланцюжок ще на два атоми вуглецю довший. Собаці, яка ніколи не стикалася з нею раніше, мабуть, так само не важко уявити її запах, як нам легко уявити, як звучатиме нота, якщо зіграти її на тон вище, хоч раніше цього звуку ми ніколи не чули. Досить слушно припустити, що собака (або носоріг) сприймають поєднання запахів як музичний акорд (деякі акорди, звісно, ріжуть вухо). Але навряд чи як мелодії, бо в мелодії звучання кожної ноти повинне різко починатися й різко закінчуватися, до того ж у чітко відведений для неї час, що неможливо у випадку запахів. Або ж, можна сказати, що собаки й носороги мають кольоровий нюх. Аргументи тут ті самі, що й у випадку кажанів.

Тобто те, що ми називаємо кольорами, — лише ярлики, які використовує наш мозок для позначення важливих для організму варіацій ознак у зовнішньому світі. Відтінки, які ми сприймаємо (або, як називають їх філософи, «квалії») не мають жодного обов’язкового зв’язку зі світловими хвилями конкретної довжини. Це не більше, ніж наші власні позначки, призначені для внутрішнього використання, за допомогою яких мозок, вибудовуючи модель зовнішньої реальності, проводить розрізнення між важливими для організму станами зовнішніх об’єктів. У нашому випадку (або у випадку птаха) такі позначки прикладаються до світлових хвиль різної довжини. Кажани, як припустив я, прикладають їх до різних акустичних властивостей або текстури відбивної поверхні, наприклад, червоний у них означає блискучу поверхню, блакитний — оксамитову, зелений — зернисту. Чому б собакам і носорогам не застосовувати їх до запахів? Можливість уявити чужий нам світ кажана або носорога, водомірки або крота, бактерії або жука-короїда — один із привілеїв, який дарує нам наука, зриваючи з нас чорні ризи паранджі й відкриваючи перед нашим зором небачені раніше краєвиди чарівної реальності.

Метафору Серединного світу, тобто явищ середнього масштабу, які дозволяє побачити вузький просвіт нашої паранджі, можна застосувати й до інших шкал або спектрів. Так само можна побудувати шкалу ймовірностей, на якій також буде тільки вузька смужка, за межі якої наша інтуїція та уява не здатні вийти. На одному кінці цієї шкали лежатимуть потенційні події, які вважаються неможливими. Тут будуть чудеса — вкрай малоймовірні події. Статуя Богоматері може помахати нам рукою. Атоми, з яких складається твердий матеріал, з якого вона виготовлена, постійно вібрують у різних напрямках. Оскільки їх дуже багато й між ними немає домовленості щодо напрямку руху, рука статуї для нас, жителів Серединного світу, здається нерухомою. Проте її вертляві атоми потенційно можуть внаслідок випадкового збігу одночасно гойднутися в одному напрямку, а потім ще, і ще, і ще… Тоді рука заворушилася б і ми побачили б, що вона нам махає. Таке може статися, але ймовірність цієї події настільки мізерна, що навіть якби ви почали записувати її в числовому вигляді в момент народження всесвіту, то й досі продовжували б виводити нулі. Здатність обрахувати ймовірність такої події, а отже, виразити в кількісному вигляді майже неможливе, замість того, щоб від безсилля складати руки — ось ще один приклад розкріпачення людського духу, досягнутого завдяки науці.

Еволюція в Серединному світі не навчила нас оперувати надзвичайно малоймовірними подіями. Проте в безмежжі астрономічного простору та геологічного часу події, що здаються неможливими в Серединному світі, виявляються неминучими. Наука навстіж відчиняє вікно, крізь яке ми звикли розглядати шкалу ймовірностей. Тепер ми вільні за допомогою обчислень і розуму навідуватися на ті її ділянки, які колись лежали за межею збагненного або населялися драконами. У четвертому розділі ми вже встигли визирнути крізь навстіж прочинене вікно, обмірковуючи ймовірність зародження життя в контексті того, що навіть украй неймовірна хімічна подія повинна статися, якщо дати їй достатньо планет і часу; що може існувати цілий спектр можливих всесвітів, кожен зі своїм особливим набором законів і констант; і що антропний принцип вимагає, аби ми перебували на одній із дещиці сприятливих для життя планет.

Як розуміти Голдейнову фразу про те, що всесвіт «химерніший, ніж ми здатні уявити»? Химерніший, ніж ми здатні в принципі уявити? Чи просто химерніший, ніж ми готові уявити з огляду на обмеження, накладені на наш мозок еволюційним досвідом змужніння в Серединному світі? Чи можемо ми шляхом навчання і практики вирватися з обмежень Серединного світу, скинути геть чорну паранджу та досягти інтуїтивного, окрім суто математичного, розуміння світу надмалого, надвеликого й надшвидкого? Щиро кажучи, відповіді я не знаю, але я в захваті від того, що мені випало жити в часи, коли людство розсовує межі розуміння. Мало того, зрештою може з’ясува­тися, що ніяких меж для розуміння насправді немає.

70

Публікується з дозволу розпорядників літературної спадщини Алана Мілна.

71

Під час одного з досліджень, у якому вивчалося ставлення американських атеїстів до смерті, було отримано такі результати: 50 % респондентів хотіли б, щоб по них були проведені поминки; 99 % підтримали ідею асистованого лікарем самогубства для тих, хто його хоче здійснити, а 75 % самі згодні на таку процедуру; 100 % не хотіли б контактувати з представниками лікарняного персоналу, які пропагують релігію. Див.: http://nursestoner.com/myresearch.html.

72

Один мій австралійський друг вигадав чудову фразу, яка описує зростання набожності в людей похилого віку. Вимовляти її слід з австралійським акцентом, піднімаючи голос під кінець речення, щоб звучало, як питання: «Зубриш до випускного іспиту?»

73

І це жінка — цікаво, як на це відреагував би Вікем?

74

Переклад Олега Зуєвського. Див.: Емілі Дікінсон. Лірика. — Київ: «Дніпро», 1991. — С. 248. — Прим. перекл.

75

«Ультрафіолетовий сад» — так називається одна з моїх п’яти різдвяних лекцій, прочитаних у Королівському інституті, які на BBC транслювалися під загальною назвою «Зростаючи у всесвіті». Повний цикл із п’яти лекцій можна переглянути на веб-сайті Фонду Річарда Докінза: www.richarddawkins.net.

76

Переклад Леоніда Гребінки. Див.: Вільям Шекспір. Твори в шести томах. Т. 5. — К.: Дніпро, 1986. — С. 31. — Прим. перекл.

77

Схожу заяву приписують Нільсу Бору: «Якщо когось не приголомшила квантова теорія, то він її просто не зрозумів».