Ілюзія Бога

2. Гіпотеза про Бога

Релігія однієї епохи стає літературним сюжетом для наступної.

Ральф Волдо Емерсон

Бог Старого Заповіту — мабуть, найнеприємніший персонаж усієї художньої літератури: заздрісний, дріб’язковий, несправедливий і безжальний деспот; мстивий і кровожерливий ксенофоб; жінконенависник, гомофоб, расист, дітогубець, братовбивця, кат і моритель цілих народів, гігантоман і садомазохіст, капризний і злобний забіяка. З дитинства наслухавшись історій про його діяння, ми втратили здатність критично оцінювати його звірства. Інакше подивиться на нього новачок, якому пощастило ближче ознайомитися з подвигами Бога лише в дорослому віці. Одним із таких був син Вінстона Черчилля Рендолф, котрий залишався в блаженному невіданні про зміст Святого Письма, поки Івлін Во та ще один колега-офіцер, намагаючись втихомирити невгамовного молодика під час перебування на військовій службі, не уклали з ним парі, що він не зможе здолати всю Біблію за два тижні: «На жаль, результат виявився не таким, як ми сподівалися. Він ніколи раніше не зазирав у Біб­лію, а тепер не міг стримати своєї відрази. Без кінця-краю смикаючи нас, він зачитував цитати зі словами: “Та я впевнений, ви не знали, що таке написано в Біблії…” Або просто плескав себе по стегну й давився сміхом: “О Боже, ну хіба Бог — не лайно”»16. Більш начитаний Томас Джефферсон дотримувався схожої думки: «Християнський Бог — істота з жахливим характером: жорстокий, мстивий, вередливий і несправедливий».

Але з нашого боку було б нечесно нападати на таку легку жертву. Гіпотезу про Бога не слід підтверджувати чи спростовувати за її найменш привабливим утіленням — Ягве, чи навіть його прісним християнським антиподом — «лагідним, сумирним і покірним Ісусом Христом». Для справедливості варто зазначити, що такий безхарактерний образ більшою мірою завдячує вікторіанським християнам, ніж самому Христу. Чи може щось викликати більшу нудоту, ніж віршик Сесіл Александер: «Дітки-християни, слід бути вам / Добрими й слухняними, як Він сам»? Я не критикую конкретних якостей Ягве, Ісуса, Аллаха чи будь-якого іншого окремо взятого бога — Ваала, Зевса або Одіна. Об’єктом моєї критики виступає гіпотеза про Бога, яку можна сформулювати таким чином: існує надлюдський, надприродний розум, який умисно задумав і створив всесвіт та все, що є в ньому, зокрема й нас. У цій книзі відстоюється альтернативний погляд: будь-який творчий розум, достатньо вишуканий, аби що-небудь задумувати, може з’явитися лише в результаті тривалого процесу поступової еволюції. Появі творчого розуму повинен передувати довготривалий розвиток, тож він міг з’явитися лише на пізніших етапах формування всесвіту, а отже, не міг його створити. Таким чином, Бог у вищеозначеному розумінні — це ілюзія. Причому, як покажуть подальші розділи, шкідлива ілюзія.

Враховуючи, що гіпотеза про Бога ґрунтується не на емпіричних доказах, а на локальних традиціях приватних одкровень, анітрохи не дивує, що вона має багато різних версій. Дослідники історії релігії виявили в її розвитку прогресивний рух від найпростішого племінного анімізму до політеїзму греків, римлян, норманів та інших народів і далі до монотеїстичних релігій на кшталт юдаїзму та похідних від нього християнства й ісламу.

Не зовсім зрозуміло, чому перехід від політеїзму до монотеїзму вважається прогресивним і позитивним процесом. Але так усі стверджують, що спонукало Ібн Воррека (автора книги «Чому я не мусульманин») дотепно зауважити, що якщо продовжувати цю логіку, то монотеїзм приречений позбутися останнього бога та стати атеїзмом. «Католицька енциклопедія» відкидає політеїзм і атеїзм однією недбалою відмашкою: «Формальний догматичний атеїзм суперечить сам собі й ніколи де-факто не приваблював значної кількості людей. Політеїзм хоч і легко заволодіває народною уявою, але ніколи не задовольняв філософської думки»17.

Донедавна монотеїстичний шовінізм був закріплений в англійському та шотландському законодавстві про доброчинні товариства, яке відмовляло політеїстичним релігіям у звільненні від податків, але давало зелене світло доброчинним товариствам, які ставили за мету популяризацію монотеїстичної релігії, звільняючи їх від прискіпливих перевірок, що їх повинні проходити аналогічні світські організації. Мені дуже кортіло переконати представника шанованої в Британії індуїстської спільноти виступити з цивільним позовом проти цієї зверхньої дискримінації політеїзму.

Значно краще було б, на мою думку, взагалі позбавити релігію статусу юридичної підстави для ведення неоподатковуваної доброчинної діяльності. Такий крок приніс би велику користь суспільству, особливо у Сполучених Штатах, де розмір звільнених від податків коштів, які поглинає церква та які набивають без того роздуті кишені гладких телевізійних євангелістів, сягає рівня, який справедливо можна назвати непристойним. Якось один із них з промовистим ім’ям Орал Робертс заявив своїм глядачам, що Господь умертвить його, якщо вони не пожертвують 8 млн доларів. Важко повірити, але він отримав цю суму. І податки за неї платити не потрібно! Справи Робертса досі успішні. Він навіть заснував Університет Орала Робертса в місті Талса, що в штаті Оклагома. Усі споруди цього закладу вартістю 250 млн доларів особисто замовив сам Господь, звернувшись до нього з такими словами: «Учи вихованців своїх чути Мій голос і йти за ним туди, де світло Моє тьмяне, де голосу Мого не чують і де про цілющу силу Мою не знають — навіть на край Землі. Їхня праця перевершить твою, і цьому Я буду радий».

Якщо подумати, мій уявний індуїст-позивач цілком міг обрати стратегію «якщо не можеш їх здолати, стань одним із них». Для цього йому достатньо лише заявити, що його політеїзм — не справжній, а лише замаскований монотеїзм. Існує лише один Бог, а Господь Брахма-творець, Господь Віш­ну-заступник, Господь Шива-руйнівник, богині Сарасваті, Лакшмі та Парваті (дружини Брахми, Вішну та Шиви), Господь Ганеша з головою слона та сотні інших — це все різні уособлення або втілення одного-єдиного Бога.

Християн має потішити така софістика. У часи Середньовіччя вони пролили ріки чорнила, не кажучи вже про кров, на беззмістовні дискусії про «загадку» Трійці й на придушення аріанської єресі. Усе почалося з того, що проповідник з Александрії Арій у IV столітті заявив, що Ісус не був єдиносущним із Богом (тобто не мав тієї самої суті, що Бог). Мабуть, у вас напрошується питання: що це взагалі означає? Суть? Що за «суть»? Що конкретно вони мали на увазі під «суттю»? «Майже нічого», — лише такою може бути єдина притомна відповідь. Але дискусія навколо цього питання розколола християнський світ навпіл майже на ціле століття, а імператор Костянтин навіть розпорядився спалити всі примірники праці Арія. Розколювати християнський світ через дрібницю — у цьому богослови споконвіку були мастаками.

І все-таки в нас один Бог у трьох формах чи три Боги в одній формі? «Католицька енциклопедія» все роз’яснює у ще одному шедевральному прикладі богословської логіки:

У єдності Бога суміщаються три відмінні одна від одної особи: Отець, Син і Святий Дух. Так, в Афанасіївському символі віри йдеться: «Отець є Бог, Син є Бог, Дух Святий є Бог, однак не існує трьох Богів, а один Бог».

А якщо вам іще щось не зрозуміло, то енциклопедія наводить цитату богослова ІІІ століття, святого Григорія Чудотворця:

У Трійці, таким чином, немає нічого похідного чи підпорядкованого одне одному. Немає в ній нічого доданого, що б не існувало від початку, а додалося пізніше. Тож ні Отець ніколи не був без Сина, ні Син ніколи не був без Святого Духа. Була лише незмінна та непорушна одна й та сама Трійця.

Хай за які чудеса Григорій заслужив своє прізвисько, та серед них не було чуда чітко та прозоро висловленої думки. У його словах відчувається туманний і заплутаний стиль богослов’я, яке, на відміну від науки та інших галузей знан­ня, не просунулося вперед за останні вісімнадцять століть. Томас Джефферсон, як часто бувало, мав рацію: «Висміювання — єдина зброя проти безглуздих висловлювань. Перш ніж до справи візьметься розум, ідеї мають бути точно сформульовані; але ніхто ніколи не запропонував чіткого означення трійці. Це просто абракадабра ошуканців, які називають себе служниками Христа».

Не можу оминути увагою ту абсолютну впевненість, із якою релігійні уми говорять про найдрібніші деталі, щодо яких не мають і не можуть мати жодних емпіричних доказів. Можливо, саме відсутність доказів на підтримку богословських ідей викликає в них характерну драконівську ворожість навіть до найменших відхилень у поглядах, особливо в питаннях про Трійцю.

Джеферсон висміював учення про «трьох Богів» у контексті критики кальвінізму. Але не кальвінізм, а католицька течія християнства доводить загравання з політеїзмом до майже нестримного роздування. У ній до Трійці додається Марія, «цариця небесна», богиня за всіма ознаками, крім назви, яка за кількістю молитов, звернених до неї, поступається хіба що Богові. Далі пантеон роздувається від сили-силенної святих, здатність яких заступатися за людей робить їх якщо не напівбогами, то принаймні адресатами молитов із приводу питань, що входять до їхньої компетенції. На форумі католицької спільноти наводиться зручний список із 5120 святих18 разом із переліком їхніх сфер компетенції, серед яких можна знайти: біль у животі, допомогу жертвам насильства, втрату апетиту, продаж зброї, ковалів, переломи кісток, виготовлення вибухівки та розлади травлення — і це тільки до літери «B» латинської абетки. Не слід забувати про чотири чини ангелів, які впорядковуються в дев’ять ступенів: серафими, херувими, престоли, панування, влади, сили, начала, архангели (начальники всього війська небесного) та просто ангели, до яких належать і наші найближчі друзі — невсипущі ангели-охоронці. Найбільше в католицькій міфології мене вражає її невигадлива примітивність, а також незворушна безтурботність, із якою ці люди на ходу вигадують подробиці. Це ж неприхований і безсовісний вимисел.

Папа Іван Павло ІІ створив більше святих, ніж усі його попередники разом узяті за кілька останніх століть. Особ­ливу прихильність він відчував до Діви Марії. Свої політеїстичні нахили він промовисто виказав 1981 року після невдалого замаху на його життя в Римі, коли свій порятунок він пояснив втручанням Матері Божої Фатимської: «Її материнська рука відвела від мене кулю». Дивно тільки, що вона не відвела кулю від нього повністю. Здається, група хірургів, які неперервно оперували його протягом шести годин, також заслужили на визнання; але ж ні, їхніми руками також керувала Мати Божа. Однак мова не про це. Привертає увагу, що від кулі папу захистила не просто Мати Божа, а конкретно Мати Божа Фатимська. Напевно, Лурдська, Ґваделупська, Меджугорська, Акітська, Зейтунська, Ґарабандальська та Нокська Богоматері виконували в цей час інші доручення.

А як греки, римляни та нормани давали раду таким богословським головоломкам? Венера — це просто інше ім’я Афродіти, чи дві різні богині любові? Тор із молотом — це лише один з образів Одіна чи окремий бог? Та кому це потрібно? Життя надто коротке, аби марнувати його на уточнення відмінностей між одним витвором уяви та іншим. Сподіваюся, цього побіжного огляду політеїзму вистачить, щоб мене не звинуватили в недбальстві, але надалі я до нього не повертатимуся. Для лаконічності я надалі називатиму всіх божеств (як із політеїстичних, так і з моно­теїстичних систем) просто «Богом». Оскільки Бог авраамівських релігій має (м’яко кажучи) агресивні маскулінні ознаки, я за традицією використовуватиму чоловічий рід, коли писатиму про нього. Більш просунуті богослови заявляли про безстатевість Бога, а деякі богослови-феміністи навіть намагалися виправити історичну несправедливість і перевести його в жіночий рід. Але яка, зрештою, різниця, якого роду була істота, якої ніколи не існувало? Якщо, звісно, на незбагненному перетині богослов’я і фемінізму існування не вважається другорядним атрибутом порівняно зі статтю.

Я добре розумію, що критикам релігії можуть дорікнути за недостатню увагу до широкого розмаїття релігійних традицій і світоглядів. В антропологічних дослідженнях від «Золотої гілки» сера Джеймса Фрейзера до «Пояснення релігії» Паскаля Буає та «У богів ми віруємо» Скотта Етрена зібрано величезну енциклопедію релігійних забобонів та ритуалів. Читайте їх і дивуйтеся бездонності людського легковір’я.

Але моя книга присвячена іншому. Я виступаю проти віри в надприродне в будь-яких її формах, і найзручніший спосіб донести цю думку — через розгляд тієї її форми, про яку найкраще знають читачі цієї книги; форми, яка становить найбільшу загрозу для всіх наших суспільств. Більшість моїх читачів були виховані в лоні однієї з трьох «великих» монотеїстичних релігій нашого часу (або чотирьох, якщо окремо рахувати мормонство). Усі вони ведуть своє походження від міфологічного патріарха Авраама. Тому в цій книзі йтиметься насамперед про цю групу традицій.

Зараз саме слушний момент запобігти одному запереченню проти моєї книги, яке з такою самою неминучістю, як день настає після ночі, обов’язково зрине в рецензіях: «Я теж не вірю в Бога, про якого говорить Докінз — у сивобородого літнього чоловіка, який сидить на хмарі». Цей образ — лише полуда, за допомогою якої приховують знач­но серйознішу проблему. Його викликають у нашій уяві, щоб відвернути увагу від того факту, що людина, яка звернулася до нього, вірить у не менш безглузді речі. Я прекрасно знаю, що ви не вірите в сивобородого старця, який урочисто всівся на хмарі. Тож не марнуймо на ці порожні розмови час одне одного. Я критикую не якусь конкретну версію Бога чи богів. Моя критика спрямована проти Бога, всіх богів, усього й уся надприродного, хоч би коли його вигадали чи вигадають.

У самісінькому серці нашої культури залягло велике й замовчуване зло — монотеїзм. Із тексту, написаного в епоху бронзи й відомого під назвою Старий Заповіт, розвинулися три антигуманні релігії: юдаїзм, християнство та іслам. Ці три релігії сповідують поклоніння небесному богові. Усі вони в прямому сенсі патріархальні, адже Бог у них виступає всемогутнім Отцем. Цим і пояснюється зневажливе ставлення до жінок протягом двох тисячоліть у країнах, де закріпилася влада небесного Бога та його земних представників чоловічої статі.

Ґор Відал

Юдаїзм — найдавніша з трьох авраамівських релігій, від якої походять дві інші. Він зародився як племінний культ одного дуже неприємного Бога, який хворобливо переймався сексуальними заборонами, насолоджувався запахом смаженої плоті, одержимо прагнув довести свою вищість над іншими богами та винятковість обраного ним кочового племені. Християнство виділилося з юдаїзму під час римської окупації Палестини зусиллями Павла з Тарса, котрий відмовився від суворого монотеїзму та зробив нове віросповідання відкритішим до інших народів. Кілька століть по тому Мухамед зі своїми послідовниками повернувся до безкомпромісного монотеїзму, характерного для старозаповітного юдаїзму, але не відмовився від відкритості. Таким чином, уклавши нове святе письмо — Коран, — він започаткував іслам, додавши до нього войовничу ідеологію, яка закликала до насильницького поширення нової віри. Християнство також поширювалося мечем, який спершу потрапив у римські руки, коли імператор Костянтин проголосив цей чудернацький культ офіційною релігією. Потім він перейшов до рук хрестоносців, конкістадорів та інших європейських завойовників і колоністів, яких супроводжували місіонери. Більшість завдань, які стоять перед цією книгою, не вимагають розрізнення трьох авраамівських релігій, тому я про них говоритиму узагальнено. Окрім спеціально застережених випадків, зазвичай ітиметься про християнство, але тільки через те, що з ним я знайомий найкраще. Для цілей цієї книги подібності між трьома авраамівськими релігіями мають більше значення, ніж відмінності. Крім того, я взагалі не звертатимуся до таких релігій, як буддизм та конфуціанство. Їх узагалі можна вважати не релігіями, а етичними системами або життєвими філософіями.

Щоб урахувати важливі особливості авраамівського Бога, нам слід конкретизувати формулювання гіпотези про Бога, яке я запропонував на початку. Цей Бог не тільки творець всесвіту; він ще й персоніфікований Бог, який продовжує перебувати у всесвіті або за його межами (хоч би що це означало) і наділений непривабливими людськими якостями, про які я згадував раніше.

Особисті якості (як привабливі, так і огидні) не притаманні деїстичному богові Вольтера й Томаса Пейна. Порівняно із забіякою-психопатом, якого ми зустрічаємо на сторінках Старого Заповіту, деїстичний бог просвітників — велична істота, яка гідна свого космічного творіння: він підноситься над людськими справами, байдужий до наших думок і розрахунків, брудних гріхів та плутаних розкаянь. Деїстичний Бог — це фізик, яким починається і закінчується фізика, альфа й омега математиків, апофеоз творчого мислення; архіінженер, який встановив і з надзвичайною точністю й завбачливістю налагодив функціонування законів і констант природи, влаштував те, що ми зараз називаємо Великим вибухом, після чого відійшов від справ.

Під час періодів, коли релігійна віра міцніла, деїстів переслідували на рівних з атеїстами. У книзі «Вільнодумці: Історія американського секуляризму» Сьюзен Джейкобі наводить вибірковий перелік прокльонів, які лунали на адресу бідолашного Томаса Пейна: «юда, гадюка, свиня, скажений собака, п’яниця, воша, архітварюка, скотина, брехун і, звісно ж, безбожник». Пейн помер у злиднях, покинутий усіма колишніми соратниками, яких насторожували його антихристиянські погляди (за шляхетним винятком Джефферсона). У наш час обставини змінилися настільки, що деїстів частіше протиставляють атеїстам і згруповують із теїстами, адже вони все-таки вірять в існування вищого розуму, який створив всесвіт.

Прийнято вважати, що батьки-засновники Американської республіки сповідували деїстичні погляди. Багатьом із них вони дійсно близькі, але висловлювалися аргументи, що найвидатніші з них насправді були атеїстами. Їхні тогочасні заяви про релігію не залишають у мене сумнівів, що в наш час більшість із них називали б себе атеїстами. Та хай якими були їхні особисті релігійні переконання, усі вони поділяли прихильність до ­секуляризму, до якого я хочу звернутися в цьому підрозділі. Розпочати пропоную дещо несподівано зі слів сенатора Баррі Ґолдвотера, виголошених 1981 року, які промовисто демонструють, наскільки послідовно цей кандидат у президенти й оплот американського консерватизму підтримував секулярну традицію засновників Республіки:

Важко знайти тему, в якій люди менш поступливі, ніж у питанні релігійних вірувань. Не існує могутнішого союзника, до якого можна звернутися за підтримкою під час дискусії, ніж Ісус Христос, Бог, Аллах чи будь-яка інша вища істота. Проте апелювати до імені Бога на свою підтримку, як і користуватися будь-якою потужною зброєю, слід обачно. Релігійні секти, які множаться нашою країною, нерозумно розмахують своєю релігійною зброєю. Вони домагаються від уряду беззастережного дотримання своїх переконань. Достатньо висловити незгоду з ними в якомусь конкретному питанні моралі, як вони починають ремствувати, погрожувати втратою фінансової підтримки та голосів. Щиро зізнаюся, що мене нудить від політичних проповідників, які розвелися в цій країні й повчають, що, аби бути високоморальним громадянином, я повинен вірити в A, B, C та D. За кого вони себе мають? І що дає їм право нав’язувати свої моральні переконання мені? Ще більше мене дратує, що в законодавчій діяльності доводиться вислуховувати погрози кожної релігійної групи, яка вважає, що наділена божественним правом вирішувати, за що я маю голосувати в Сенаті. Хочу попередити їх прямо зараз: я буду боротися з ними на кожному кроці, якщо вони намагатимуться диктувати свої моральні переконання всім американцям, прикриваючись ідеалами консерватизму19.

Релігійними поглядами батьків-засновників США в наш час особливо цікавляться ідеологи правих сил, намагаючись нав’язати свою версію історії. Та всупереч їхнім поглядам Сполучені Штати не були засновані як християнська держава, що, зокрема, чітко заявлено в договорі з Тріполі, укладеному 1796 року за президентства Джорджа Вашингтона, а підписаному 1797 року вже Джоном Адамсом:

Оскільки уряд Сполучених Штатів Америки жодним чином не побудований на засадах християнської релігії, оскільки він не дотримується ворожого ставлення до законів, релігії та громадських порядків мусульман та оскільки вищеозначені Штати ніколи не вступали в стан війни й не здійснювали ворожих дій проти будь-якої ісламської держави, сторони договору заявляють, що ніякий привід, який випливає з релігійних переконань, не повинен порушувати гармонії у відносинах між нашими двома державами.

Уже перші слова цього уривку повинні викликати галас серед сучасного вашингтонського істеблішменту. Проте Ед Бакнер переконливо продемонстрував, що свого часу20 вони не викликали жодних заперечень ні в політиків, ні в громадян.

Часто звертають увагу на парадокс, що Сполучені Штати, створені на засадах секуляризму, в наш час перетворилися на найбільш релігійну країну християнського світу, тоді як Англія, в якій існує навіть державна церква на чолі з конституційним монархом, — одна з найменш релігійних. Мені постійно доводиться чути це питання, але я не знаю на нього відповіді. Можливо, Англія стомилася від релігії після моторошного періоду міжконфесійного насильства, під час якого протестанти й католики по черзі здобували перевагу й винищували одне одного. Інше пояснення виникає, зважаючи на той факт, що США — це країна іммігрантів. Один мій колега висловив думку, що іммігранти, втрачаючи стабільність і затишок, які їм забезпечувала розширена сім’я в Європі, шукали замінника їй у церкві, коли прибували на нову батьківщину. Це цікава гіпотеза, яку варто вивчити ґрунтовніше. Немає сумніву, що місцева церква становить важливий компонент ідентичності для багатьох американців і в певному сенсі має ознаки розширеної сім’ї.

Ще одна гіпотеза в парадоксальний спосіб пояснює релігійність Америки секулярністю її конституції. Оскільки в законодавстві США закріплена секулярність держави, у релігійній сфері фактично діють правила вільного підприємництва. Конкурентні церкви змагаються за паству (а ще більше за щедрі грошові пожертви, які від неї можна отримати), вдаючись при цьому до всього арсеналу агресивних методів комерційних компаній. Те, що допомагає продати пральний порошок, цілком добре підходить і для реклами Бога. Як наслідок, менш освіченим групам населення була нав’язана маніакальна релігійність. Натомість в Англії релігія під егідою офіційної церкви перетворилася на не більше ніж спосіб проведення вільного часу в приємній компанії з іншими, у якому навіть важко впі­знати власне релігію. Цю англійську традицію на шпальтах газети «Guardian» гарно описав англіканський священик Джайлз Фрейзер, котрий паралельно викладає філософію в Оксфордському університеті. У статті з підзаголовком «Англіканська церква витруїла Бога з релігії, але більш послідовний підхід до віри тягне за собою небезпеку» він писав:

Колись сільський священик був центральною постаттю англійського громадського життя. Цей чемний дивак і любитель почаювати — завжди в начищених черевиках і з гарними манерами — втілював релігійну позицію, яка не створювала незручностей тим, хто не поділяв релігійних поглядів. Він не вибухав релігійним шалом і не намагався витрясти з вас зізнання, чи вірите ви в своє спасіння, а тим паче не закликав із кафедри нищити невірних і закладати на дорозі бомби в ім’я вищої сили21.

(Відчуваєте паралелі з віршем «Наш падре» Бетджемена, який я цитував на початку першого розділу?) Головна теза Фрейзера полягала в тому, що «цей сільський священик по суті прищепив величезній масі англійців імунітет до християнства». Наприкінці статті він висловлює занепокоєння новою тенденцією в англіканській церкві, яка знову вимагає серйозного ставлення до релігії. Тому стаття завершується застереженням: «Тривожить те, що ми можемо випустити духа англійського релігійного фанатизму з клітки усталених уявлень, в якій він дрімав протягом останніх століть».

Розгул релігійного фанатизму в сьогоденній Америці нагнав би жаху в серця батьків-засновників цієї країни. Приймаємо ми чи ні парадоксальне пояснення релігійності Америки її секулярною конституцією, але батьки-засновники безсумнівно дотримувалися секуляризму й думки, що релігію не слід допускати в сферу політики. Цього достатньо, щоб зарахувати їх до потенційних противників ідеї показового розміщення Десяти заповідей у громадських місцях загальнодержавного значення. Але цікаво дізнатися, чи були серед них такі, які виходили навіть за межі деїзму. Чи можна знайти серед них агностиків або навіть переконаних атеїстів? Ось ці слова Джефферсона практично неможливо відрізнити від того, що ми сьогодні називаємо агностицизмом:

Розмови про нематеріальних істот — це балачки ні про що. Сказати, що людська душа, ангели й бог нематеріальні, означає сказати, що вони — ніщо, тобто що бога, ангелів і душі не існує. Я не бачу іншої логіки,.. яка б не затягувала в бездонну прірву марень і фантазій. Мене цілком задовольняють і достатньою мірою переймають реальні речі, щоб не терзати себе тими, які, можливо, існують, але доказів їх існування я не маю.

Крістофер Гітченз у біографічній книзі «Томас Джефферсон: Творець Америки» висловлює думку, що його герой не вірив у Бога навіть у той час, коли бути атеїстом було значно важче:

До питання, чи був він атеїстом, слід підходити обережно, пам’ятаючи про обачність, якої Джефферсон мусив дотримуватися, щоб не зруйнувати собі політичну кар’єру. Не пізніше 1787 року він писав своєму племінникові Пітеру Карру, що людина не повинна боятися відкриттів, які чекають на неї у цьому питанні. «Якщо зрештою з’ясується, що Бога немає, то бути доброчесним вас спонукатимуть утіха й задоволення, що їх приносить доброчесність, а також любов інших, яку вона вам забезпечить».

Особливо зворушує така порада Джефферсона, висловлена в тому самому листі до Карра:

Струсіть із себе всі страхи запопадливості, від яких плазують слабкі духом. Дозвольте розумові головувати над усім і виносьте на його суд кожен факт і кожну думку. Сміливо ставте під сумнів навіть існування Бога, бо якщо він таки існує, то йому більше припаде до вподоби повага розумних, аніж страх сліпих.

Ремарки Джефферсона на кшталт: «Християнство — найпотворніша система, з якою будь-коли стикалося людство», — сумісні як з деїзмом, так і з атеїзмом. Те саме можна сказати про переконаний антиклерикалізм Джеймса Медісона: «Цілих п’ятнадцять століть ми випробовували правові інститути християнства. Який результат випробування? Загалом — пиха й ледарство духівництва; невігластво й догідливість мирян; забобонність, бузувірство та переслідування інакодумства в тих та інших». Схожі нотки звучать у фразах Бенджаміна Франкліна: «Маяки дають більше користі, ніж церкви», — та Джона Адамса: «Світ став би майже ідеальним, якби в ньому не було релігії». Адамс бувало виголошував цілі блискучі тиради проти християнства, зокрема: «Наскільки я розумію християнську релігію, вона була й залишається одкровенням. Але чому в результаті змішування мільйонів байок, оповідок і легенд із юдейським та християнським одкровенням виникла найкривавіша релігія в історії?» А в іншому листі, цього разу адресованому Джефферсону, він писав: «Я здригаюся, коли згадую про найбільш кричущий приклад глуму зі страждань, відомий історії, — хрест. Пригадайте, скільки лих приніс світові цей інструмент страждання!»

Хоч би ким був Джефферсон та його товариші — теїстами, деїстами, агностиками чи атеїстами, — усі вони послідовно дотримувалися секуляризму, вважаючи, що релігійні переконання президента республіки (чи їх брак) повинні залишатися його особистою справою. Попри розмаїття особистих релігійних переконань, усі батьки-засновники вжахнулися б, прочитавши відповідь Джорджа Буша-старшого журналістові Роберту Шерману на питання, чи вважає він атеїстів справжніми американськими патріотами та гідними статусу громадянина: «Ні, мені не відомі причини, чому атеїстів слід вважати громадянами чи патріотами. Уся наша країна ходить під Богом»22. Якщо повірити Шерманові (на жаль, він не користувався диктофоном і жодна інша газета не продублювала інтерв’ю), уявіть, що зчинилося б, якби замість «атеїстів» стояли «юдеї», «мусульмани» або «чорні». Тепер і робіть висновки про рівень упередженості та дискримінації, з яким доводиться стикатися американським атеїстам у наш час. Опуб­ліковані в газеті «New York Times» «Сповіді самотнього атеїста» Наталі Ендж’єр пропонують сумний і зворушливий опис її почуття ізольованості як атеїста в сьогоденній Америці23. Проте ця ізольованість оманлива й підживлюється старанно культивованими упередженнями. Атеїстів в Америці значно більше, ніж здається більшості людей. Як я вже згадував у вступі, американські атеїсти чисельно значно перевищують правовірних євреїв, але єврейське лобі в Вашингтоні знамените своїми зв’язками та впливами. Уявіть, чого могли б досягти американські атеїсти, якби належним чином організувалися5!

Дейвід Міллс у захопливій книзі «Атеїстичний всесвіт» розповідає історію, в яку важко повірити — настільки карикатурний вигляд має в ній сліпий фанатизм поліції, — якби вона не була правдою. Щороку в рідне містечко Міллса навідувався християнський знахар, який зцілював людей за допомогою віри, влаштовуючи «чудотворний хрестовий похід». Зокрема цілитель спонукав діабетиків відмовлятися від інсуліну, а хворих на рак — від хіміотерапії, і вдаватися натомість до молитов. Керуючись голосом розуму, Міллс вирішив провести мирну демонстрацію, щоб попередити людей про небезпеку. Та він припустився помилки, пішовши до поліції, щоб розповісти про свій намір та попросити захисту від можливого нападу з боку прибічників цілителя. Перший з офіцерів, до якого він звернувся, запитав: «Ти, теє, виступати будеш за нього чи проти нього?» Коли Міллс відповів: «Проти нього», — офіцер сказав, що сам планує прийти до цілителя, а коли проходитиме повз Міллсову демонстрацію, то плюне йому в обличчя.

Міллс вирішив пошукати щастя в другого полісмена. Цей офіцер відповів, що якщо хтось із прихильників цілителя нападе на Міллса, то він заарештує саме Міллса за «намагання втрутитися в діяння Бога». Не зустрівши розуміння, Міллс повернувся додому та спробував зателефонувати в поліційну дільницю, щоб поговорити зі старшими чинами. Коли його врешті-решт з’єднали зі сержантом, той відповів: «Іди ти до біса, друзяко! Ніякий полісмен не захоче захищати клятого атеїста. Щоб тобі морду розквасили». Цій дільниці бракувало не тільки володіння культурною мовою, а й елементарної людської ввічливості та почуття обов’язку. Міллс стверджує, що спілкувався того дня з сімома чи вісьмома полісменами. Усі відмовилися допомогти, а більшість відверто погрожувала йому фізичною розправою.

Схожих бувальщин про упереджене ставлення до атеїстів багато, а Марґарет Доуні з Товариства вільнодумства Великої Філадельфії веде систематичний облік таких випадків24. Її реєстр інцидентів, поділених на категорії «громада», «школа», «робота», «ЗМІ», «родина» та «державні органи», містить випадки переслідування, звільнення з роботи, вигнання з родини й навіть убивства25. Задокументовані нею прояви ненависті й несприйняття атеїстів переконують, що в Америці щирому атеїсту, який не приховує своїх поглядів, майже нереально перемогти на відкритих виборах. До складу Палати представників обираються 435 парламентарів, а також 100 сенаторів до Сенату. Враховуючи, що більшість із цих 535 осіб отримали добру освіту, можна зі статистичною впевненістю говорити, що значна частина з них не вірить у Бога. Тож вони брехали або приховували свої справжні переконання, щоб бути обраними. Хіба їх можна засуджувати, знаючи, до якого електорату вони зверталися? Усім добре відомо, що зізнання в атеїзмі означатиме політичне самогубство для будь-якого кандидата на посаду президента.

Такий політичний клімат сучасних Сполучених Штатів та його наслідки, поза сумнівом, приголомшили б Джефферсона, Вашингтона, Медісона, Адамса та всіх їхніх соратників. Хоч би ким вони були — атеїстами, агностиками, деїстами чи християнами, ці люди відразливо відсахнулися б від вашингтонських теократів початку ХХІ століття. Натомість їх би привабив секуляризм батьків-засновників постколоніальної Індії, особливо релігійного Ґанді («Я — індуїст, я — мусульманин, я — юдей, я — християнин, я — буддист!») та атеїста Неру:

Те, що називається релігією або принаймні організованою релігією в Індії та деінде, викликає в мене відразу та осуд. Як би хотілося, щоб від неї не залишилося ані сліду. Майже завжди вона означає сліпу віру й реакціонізм, догматизм і фанатизм, забобонність, визиск і прикриття корисливих інтересів.

Таке враження, що наведений Неру опис секулярної Індії, про яку мріяв Ґанді (якби ж то він став реальністю, а не поділ країни в результаті міжконфесійної різанини), вийшов з-під пера Джефферсона:

Ми говоримо про побудову світської Індії… Дехто гадає, що вона буде ворожою до релігії. Та це відверте заблудження. Секулярність означає, що в цій державі на рівних шануватимуться всі віросповідання і всім надаватимуться рівні можливості; Індія може похвалитися довгою історією віротерпимості… У такій багатоконфесійній країні, як Індія, життєздатний націоналізм може встояти, тільки якщо триматиметься на фундаменті секулярності26.

Деїстичний Бог, безперечно, — це крок уперед порівняно з біблійним чудовиськом. На жаль, імовірність його існування нічим не вища ніж в останнього. Гіпотеза про Бога в будь-якій її формі надлишкова6. Крім того, гіпотеза про Бога — головний кандидат на спростування з погляду законів імовірності. Я повернуся до цього в четвертому розділі після того, як у третьому розгляну докази, які буцімто доводять існування Бога. А поки що звернімося до агностицизму та його хибної думки, нібито існування або неіснування Бога має бути закритим питанням, на яке наука ніколи не зможе знайти відповідь.

Кремезний християнин, який проповідував із-за кафедри моєї старої шкільної каплиці, визнавав існування атеїзму. Атеїсти принаймні мають сміливість дотримуватися хибних переконань. Та цей проповідник не міг стерпіти агностиків: ні те, ні се, ні сич, ні сова, слабодухі, безхребетні боягузи. Частково він мав рацію, але із зовсім інших причин. У цьому самому руслі, згідно з Квентіном де ла Бедуаєром, католицький історик Г’ю Росс Вільямсон «поважав відданих вірян, а також відданих атеїстів. Зате він зневажав хитких, безхребетних посередностей, які теліпалися посередині»27.

Позицію агностика ще можна зрозуміти, якщо бракує доказів на користь будь-якої зі сторін дискусії. У такому разі це розумна стратегія. Карл Саґан із гордістю відповів на запитання про існування позаземного життя, що в цьому питанні він агностик. Відмовившись таким чином від прямої відповіді, він почув від свого співрозмовника наступне запитання: а що він «відчуває нутром» із цього приводу? На що Саґан дав знамениту відповідь: «Я намагаюся не думати нутром. Немає нічого страшного в тому, що ви притримуєте свою думку, доки не з’являться надійні докази»28. Питання про існування позаземного життя залишається відкритим. Аргументи можна знайти як за, так і проти, але нам поки що бракує доказів, щоб вийти за межі незначних коливань імовірності то в один, то в інший бік. Агностицизм такого роду цілком прийнятний у багатьох наукових питаннях, наприклад у питанні про причини найбільшого в геологічній історії планети масового вимирання видів наприкінці пермського періоду. Можливо, його спричинило падіння метеорита на кшталт того, який пізніше змів з лиця землі динозаврів, про що ми на сьогодні вже маємо достатньо переконливі докази, щоб говорити з високою мірою впевненості. Але за цією подією могли стояти й інші причини або їх поєднання. Бути агностиком у питанні про причини обох цих вимирань цілком розумно. А як щодо питання про існування Бога? Чи слушно займати позицію агностика щодо нього? Багато хто вважає, що однозначно так, часто висловлюючи цю думку з упевненістю, яка звучить, наче протест. Чи мають вони рацію?

Спершу нам слід виділити два види агностицизму. Перший — тимчасовий практичний агностицизм (ТПА) — це правомірна вичікувальна позиція в питаннях, на які насправді може бути однозначна відповідь, але, щоб знати її, нам поки що бракує доказів (або ми їх не розуміємо чи ще не мали часу, аби належно оцінити). ТПА — цілком розумна позиція в питанні про пермське вимирання. На нього є істинна відповідь, яку ми сподіваємося колись дізнатися, але цей час іще не настав.

Проте існує також одна версія безвихідної вичікувальної позиції, яку я називаю постійним принциповим агностицизмом (ППА). Цей вид агностицизму стосується питань, на які неможлива остаточна відповідь, хоч би скільки доказів ми зібрали, оскільки сама ідея доведення тут не спрацьовує. Ці питання існують у цілком іншій площині чи в іншому вимірі, поза зоною досяжності доказів. За приклад може правити знаменитий філософський мотив про те, чи бачите ви червоний колір так, як бачу його я. Можливо, я бачу зелений там, де ви бачите червоний або взагалі якийсь зовсім інший колір, котрий мені годі уявити. Філософи наводять це питання як таке, на яке неможлива відповідь, хоч би які нові докази з’явилися в майбутньому. Деякі науковці та інші інтелектуали переконані (надто квапливо, як на мене), що питання про існування Бога теж належить до категорії ППА. Із цього вони часто роблять нелогічний висновок, що гіпотеза про існування Бога та гіпотеза про його неіснування мають однаковісінькі шанси на істинність. Я доводитиму зовсім іншу позицію: що агностицизм у питанні про існування Бога незаперечно належить до категорії тимчасово не розв’язаних питань, тобто ТПА, незалежно від того, існує Бог насправді чи ні. Це питання входить до сфери компетенції науки, і ми здатні з’ясувати остаточну відповідь на нього, хоч поки що мусимо вдовольнятися лише вагомими аргументи щодо того, якою ця відповідь вірогідно буде.

В історії ідей траплялися випадки, коли науковці знаходили відповідь на питання, які раніше вважалися недосяжними для людського пізнання. Знаменитий французький філософ Оґюст Конт 1835 року писав про зірки: «Ми ніколи не зможемо з’ясувати їхній хімічний склад та мінералогічну будову». Але ще до того, як Конт передав ці слова паперу, Йозеф Фраунгофер почав використовувати спектроскоп для вивчення хімічного складу Сонця. У наш час спектрологи щодня спростовують думку Конта, проводячи точний хімічний аналіз складу навіть найвіддаленіших зірок29. Хай там що Конт хотів сказати своїм астрономічним агностицизмом, ця історія повинна навчити нас, що слід добре подумати, перш ніж гучно заявляти про принципову нерозв’язність якоїсь проблеми. Та коли мова заходить про Бога, дуже багато філософів і науковців раді сховатися в затишку ППА, починаючи з автора терміна «агностицизм» Томаса Генрі Гакслі30.

Гакслі пояснив, чому створив це слово, коли відповідав на нападки, які ним спровокував. Директор лондонського Королівського коледжу отець доктор Вейс вилив ріки зневаги на Гакслі за його «боягузливий агностицизм»:

Може, йому більше подобається називати себе агностиком, але його справжнє ім’я має значно давніше походження — він невірний, тобто безбожник. Слово «невірний» містить неприємний відтінок. Мабуть, так і повинно бути. Людині має бути неприємно, коли вона прямо говорить, що не вірить в Ісуса Христа.

Гакслі був не з тих, хто проковтнув би таку провокацію, тож 1889 року дав різку й нищівну відсіч (при цьому ні на крок не відступивши від добрих манер: зуби цього «Дарвінового бульдога» були добре відточені в словесних сутичках вікторіанської епохи). Порвавши доктора Вейса на шматки й поховавши його прах, Гакслі нарешті повернувся до слова «агностик» і пояснив, чому його створив. Дехто, писав він

упевнений, що досягнув якогось «гнозису», тобто більш чи менш успішно розв’язав проблему існування; я ж був упевнений, що мені цього не вдалося, ба навіть, що проблема ця нерозв’язна. Маючи Г’юма й Канта на своєму боці, я не вважаю, що поводитимуся самовпевнено, якщо й далі дотримуватимуся цієї думки… Поміркувавши, я вигадав відповідну назву для такої позиції — «агностик».

Далі в своєму монолозі Гакслі пояснив, що в агностиків немає ніяких переконань, навіть переконань про помилковість інших переконань.

Агностицизм у своїй суті — не переконання, а метод, який полягає в послідовному застосуванні одного принципу… Щоб досягти результату, цей принцип вимагає в процесі роздумів слухатися винятково голосу розуму, хоч би куди він вас заводив, нехтуючи при цьому будь-якими іншими міркуваннями. Якщо ж результату досягнуто, то він вимагає не вдавати, нібито отримані висновки достеменні, якщо цього наочно не продемонстровано або не можливо продемонструвати. Це і є моє агностичне віросповідання. Людині, яка дотримується його повністю й неухильно, не соромно глянути в очі всесвіту, хоч би що чекало на неї в майбутньому.

Гідні слова на вустах науковця, і покритикувати його за них непросто. Проте Гакслі, зосередившись на абсолютній неможливості доведення або спростування існування Бога, забув про градації імовірності кожної з цих альтернатив. Із того, що ми не можемо ні довести, ні спростувати існування чого-небудь, не випливає, що ймовірність його існування та неіснування однакова. Не думаю, що Гакслі став би сперечатися зі мною. Мало того, підозрюю, що навіть коли він нібито заперечував цю думку, це був лише крок назад в одному питанні, щоб зробити два кроки вперед у іншому. Всі ми так робили хоча б раз у житті.

Наперекір Гакслі я вважаю, що існування Бога — така сама наукова гіпотеза, як і будь-яка інша. Попри складність практичної перевірки, вона належить до тієї самої категорії тимчасового практичного агностицизму, що й дискусії довкола вимирання біоти під час пермського та крейдового періодів. Існування чи неіснування Бога — це характеристика всесвіту, яку можна науково перевірити принаймні в теорії, якщо не на практиці. Якби Бог існував і захотів показати нам це, він би поставив остаточну крапку в дискусії, промовисто й недвозначно схиливши її на свій бік. Але навіть якщо його існування не буде переконливо доведено або спростовано, наявні докази та логічні міркування можуть істотно порушити рівновагу цих двох альтернатив на користь вищої імовірності однієї з них.

У такому разі розгляньмо весь спектр імовірностей, позначивши різні судження людей про існування Бога між двома протилежними полюсами, які втілюють абсолютну впевненість. Цей спектр має неперервний характер, але його можна розбити на такі сім головних позицій:

1. Переконані теїсти. На 100 % переконані в існуванні Бога. За словами Карла Юнга, їхнє кредо: «Я не вірю, а знаю».

2. Імовірність існування Бога надзвичайно висока, але не стовідсоткова. Це фактичні теїсти: «Не можу знати напевно, але непохитно вірю в Бога та живу відповідно до віри в його існування».

3. Імовірність вища за 50 %, але не набагато. Це фактично агностики, які тяжіють до теїзму: «Дуже вагаюся, але все-таки схиляюся до віри в Бога».

4. Імовірність дорівнює 50 %. Абсолютно безсторонні агнос­тики: «Існування й неіснування Бога однаково ймовірні».

5. Імовірність нижче 50 %, але не набагато. Фактично агностики, які тяжіють до атеїзму: «Не знаю, чи існує Бог, але схильний сумніватися в цьому».

6. Імовірність дуже низька, але не нульова. Фактичні атеїсти: «Не можу знати напевно, але вважаю, що існування Бога дуже малоймовірне, тож я живу, виходячи з припущення, що його немає».

7. Переконаний атеїст: «Я знаю, що Бога немає, з такою самою впевненістю, як Юнг “знав”, що він існує».

Сумніваюся, що багато людей належать до сьомої категорії, але додав її для симетрії з першою, наповненість якої висока. Сама природа віри передбачає здатність дотримуватися переконань, для яких немає достатніх розумних підстав — як це робив Юнг (він також вірив, що книги на його полиці можуть із гучним тріском самочинно вибухати). Атеїсти відкидають віру; а розум, яким вони керуються, не дає абсолютної впевненості в тому, що чогось однозначно не існує. Ось чому на практиці сьома категорія завжди майже порожня на противагу своїй протилежності — першій категорії, у якої багато непохитних прибічників. Я зараховую себе до шостої категорії, але тяжію до сьомої — у питанні про існування Бога я агностик лише тією мірою, що й у питанні про існування фей.

Наведений спектр імовірностей добре впорядковує різні варіанти ТПА (тимчасового практичного агностицизму). На перший погляд може здатися, що ППА (постійний принциповий агностицизм) можна розмістити посередині цього спектра, ідентифікувавши його з п’ятдесятивідсотковою ймовірністю існування Бога, проте ця думка помилкова. Згідно з ППА, ми взагалі нічого не можемо сказати про існування чи неіснування Бога. Агностики в дусі ППА вважають, що на це питання не може бути відповіді взагалі, тому вони відкидають саму думку про розміщення на спектрі ймовірностей. Якщо я не можу знати, чи об’єкт, який мені здається зеленим, для вас не має вигляд червоного, це не означає, що ймовірність такого варіанта дорівнює 50 %. У цьому питанні бракує змісту, щоб воно заслуговувало на кількісну оцінку ймовірності. А проте такої помилки часто припускаються (і ми в цьому далі переконаємося), коли, вважаючи, що на питання про існування Бога в принципі не може бути відповіді, роблять висновок, нібито його існування та неіснування однаково ймовірні.

Ця характерна помилка особливо помітна в контексті вимоги підкріплювати думку доказами, яку красномовно виклав Бертран Рассел, скориставшись метафорою небесного чайника31.

Багато правовірних вважають, що саме на скептиках лежить обов’язок спростовувати утверджені догми, тоді як догматики не зобов’язані нічого доводити. Вони, безумовно, помиляються. Якщо я скажу, що десь між Землею і Марсом по еліптичній орбіті навколо Сонця обертається порцеляновий чайник, ніхто не зможе спростувати моєї тези, якщо до неї додати, що надзвичайно малий розмір чайника не дозволяє побачити його навіть у наші найпотужніші телескопи. Якщо ж я, керуючись тим, що мою тезу неможливо спростувати, заявлю, що розумним людям не личить у ній сумніватися, всі подумають, що я верзу нісенітницю. Зате якби існування такого чайника згадувалося в прадавніх книгах, які щонеділі декламують як джерела священних істин та вбивають у голови дітей у школах, то скептичне ставлення до цієї заяви сприймалося б як дивацтво й підстава передати скептика до рук психіатра в нашу просвічену епоху або до вмілих рук інквізитора в давніші часи.

Не марнуватиму зусиль на таку заяву, адже ніхто в наш час, принаймні наскільки мені відомо, не поклоняється чайникам7; проте, якщо доведеться, всі ми готові не вагаючись заявити, що впевнені у відсутності такого чайника на орбіті. Хоча в строгому сенсі нам слід дотримуватися чайникового агностицизму, адже ми не в змозі неспростовно довести, що небесного чайника не існує, на практиці ми відразу стаємо на позицію безчайниковості, тобто заперечуємо існування чайника.

Один мій друг, вихований у юдейській традиції, досі дотримується шабату та інших юдейських звичаїв із поваги до своєї культурної спадщини, але при цьому називає себе «фейним агностиком». На його думку, існування Бога не більш імовірне за існування зубної феї. Жодну з цих гіпотез неможливо спростувати, і вони обидві однаково неймовірні. Він однаковою мірою а-теїст і а-феїст, хоч в обох питаннях зберігає дещицю агностицизму.

Расселів чайник можна замінити незліченною кількістю інших речей, існування яких можна уявити, але не можливо спростувати. Якось видатний американський юрист Кларенс Дарроу зазначив: «Я не вірю в Бога так само, як не вірю в матінку Гуску». Журналіст Ендрю Мюллер дотримується думки, що присвятити себе якійсь релігії «не менш дивно, ніж повірити, що світ має форму ромба, який проноситься всесвітом у клішнях двох величезних зелених лобстерів на ім’я Есмеральда й Кейт»32. Філософи полюбляють обговорювати невидимого для ока, невідчутного на дотик і нечутного для слуху однорога, спростувати існування якого щороку намагаються діти в літньому таборі «Camp Quest»8. Останнім часом в інтернеті набуло популярності божество, існування якого так само важко спростувати, як існування Ягве, — Летюче Локшинне Чудовисько, дотик макаронних щупальців якого вже відчули на собі багато людей33. Мене дуже потішила публікація та значний успіх Євангелія від Летючого Локшинного Чудовиська34. Я не читав його, але хіба потрібно читати благу вість, якщо знаєш, що все в ній — свята правда? До речі, як і мало статися, в Церкві Летючого Локшинного Чудовиська вже відбувся розкол — відокремилася її реформаторська гілка35.

Головна думка, яку я намагався донести в наведених вище прикладах, полягає в тому, що існування вигаданих істот неможливо спростувати, але при цьому ніхто не вважає, що ймовірність їх існування та неіснування однакова. Бертран Рассел зазначав те, що тягар доведення повинні брати на себе віряни, а не безбожники. Я ж додаю до цього, що шанси існування небесного чайника (або локшинного чудовиська, Есмеральди та Кейт, однорога тощо) не дорівнюють шансам їх небуття.

Жодна розумна людина не погодиться, щоб неможливість спростувати існування небесних чайників або зубних фей виступила вирішальним аргументом у важливій дискусії. Ніхто з нас не вважає обов’язковим спростовувати мільйони вигадок, породжених багатою або грайливою фантазією. Мені кумедно спостерігати за реакцією людей, які поцікавилися, чи я атеїст, а у відповідь почули, що вони теж атеїсти щодо Зевса, Аполлона, Амона Ра, Мітри, Ваала, Тора, Одіна, Золотого Теляти та Летючого Локшинного Чудовиська. Просто я маю в своєму атеїстичному активі на одного бога більше.

Усі ми маємо право висловлювати глибокі сумніви аж до цілковитої невіри в існування однорогів, зубних фей, богів Греції, Риму, Єгипту та Скандинавії, хоча в наш час у цьому немає потреби. А ось у випадку авраамівського Бога така потреба є, адже значна частина людей, з якими ми живемо на одній планеті, твердо вірять у його існування. Расселова аналогія з небесним чайником показала, що поширеність віри в Бога (порівняно з вірою в небесні чайники) на рівні логіки не усуває потреби в наведенні доказів, хай навіть у практичному політичному житті може здаватися інакше. У неможливості довести відсутність Бога немає нічого надзвичайного хоча б тому, що ми не можемо з абсолютною переконливістю довести неіснування будь-чого іншого. Має значення не те, чи можливо довести неіснування Бога (бо це неможливо), а те, яка ймовірність його існування. А це вже зовсім інша річ. Деякі припущення, які неможливо раціонально спростувати, бувають значно менш імовірними, ніж інші. Немає жодних підстав відмовлятися від оцінки ймовірності існування Бога. А тим паче підстав вважати, що оскільки його існування не можна ні підтвердити, ні спростувати, то він існує з п’ятдесятивідсотковою ймовірністю. Усе якраз навпаки.

Як колись Томас Гакслі робив реверанси на адресу абсолютно безстороннього агностицизму, розміщеного прямо посередині мого спектра з сімома градаціями, те саме роблять і теїсти, рухаючись із його протилежного кінця, але керуючись тими самими міркуваннями. Цим, зокрема, займається богослов Алістер Мак-Ґрат у своїй книжці «Бог Докінза: Гени, меми й походження життя». Після сумлінного й чесного огляду моїх наукових праць у нього залишився тільки один закид — незаперечний, але ганебно слабкий аргумент, що існування Бога неможливо спростувати. Читаючи сторінку за сторінкою працю Мак-Ґрата, я раз у раз писав слово «чайник» на полях тексту. Згадавши про Томаса Гакслі, Мак-Ґрат стверджував: «Набивши оскому безнадійним догматизмом теїстів і атеїстів, якому бракує адекватних емпіричних доказів, Гакслі заявив, що питання про існування Бога неможливо розв’язати за допомогою наукового методу».

Далі він у тому ж дусі цитує Стівена Джея Ґулда: «Повторю для всіх колег стомільйонний раз (від першокурсників до авторів наукових трактатів): наука просто неспроможна своїми перевіреними методами дати відповідь на питання про те, чи керує Бог природою. Ми не заперечуємо й не підтверджуємо цю тезу, а утримуємося від будь-яких коментарів про неї». Та попри впевнений і навіть повчальний тон Ґулда, чи обґрунтовує він свою тезу? Чому ми, науковці, не можемо давати наукові коментарі існуванню Бога? Або чому чайник Рассела чи Летюче Локшинне Чудовисько можна, на відміну від Бога, піддавати сумніву? Невдовзі я продемонструю, що всесвіт, яким заправляє творчий розум, істотно відрізняється від всесвіту, в якому такого керівника немає. Чому ж це питання не можна аналізувати по-науковому?

Ґулд довів мистецтво догідливості до небувалих висот в одній зі своїх найменш вдалих книг — «Скелі непорушні». На її сторінках він вводить абревіатуру NOMA від англійського вислову «non-overlapping magisteria», що означає «недотичні царини»:

Цариною науки є емпірика. Вона вивчає, з чого складається всесвіт (факти) і чому він побудований так, а не інакше (теорія). До царини релігії входять питання сенсу буття та моральних цінностей. Ці дві царини не перетинаються між собою, а також не вичерпують усіх тих пошуків, які веде людство (згадаймо, приміром, царини мистецтва та краси). Якщо скористатися давнім висловом, то наука займається віком скель, а релігія — скелями віків; наука вивчає, як побудовані небеса, а релігія — як потрапити на них.

Звучить переконливо, доки не вдумаєшся в ці слова. Про який такий сенс ідеться, займатися яким може тільки релігія, а наука повинна шанобливо скинути капелюха та вклонитися?

Видатний кембриджський астроном Мартін Ріс, якого я вже згадував, починає книгу «Наша космічна домівка» двома запитаннями, які претендують потрапити в категорію сенсу буття, і дає на них відповідь у дусі NOMA: «Найголовніша таємниця — чому взагалі все існує? Що вдихнуло життя у фізичні формули та створило з них реальний всесвіт? Однак такі питання виходять за межі науки — це царина філософів і богословів». Я б натомість сказав, що якщо вони виходять за межі науки, то за межами царини богослов’я вони лежать і поготів. (Сумніваюся, що філософи подякують Мартіну Рісу за те, що помістив їх у компанію з богословами.) Ба навіть хочеться піти ще далі та спитати, чи можна взагалі вважати, що в богословів є окрема царина? Я досі з усмішкою пригадую слова колишнього директора мого оксфордського коледжу, коли йому подали на розгляд кандидатуру одного молодого богослова на посаду молодшого наукового співробітника. Ознайомившись із його дисертацією, присвяченою християнському богослов’ю, директор відреагував: «Маю дуже глибокі сумніви, чи можна це взагалі називати предметом дослідження».

Якими додатковими експертними знаннями порівняно з науковцями можуть богослови збагатити наше розуміння фундаментальних питань космології? В іншій своїй книзі я переказував слова знайомого оксфордського астронома, сказані у відповідь на одне з таких фундаментальних питань: «Е-е-е, це ми виходимо за межі науки. Тут я здаю справи нашому доб­рому другові капелану». На жаль, тоді мені не вистачило кмітливості озвучити запитання, яке я пізніше поставив у книзі: «А чому капеланові? Може, краще садівникові або кухареві?» Чому науковці демонструють таку малодушну поступливість перед амбіціями богословів у питаннях, на які останні не більше кваліфіковані відповідати, ніж самі науковці?

Є ще одне заяложене кліше (на відміну від багатьох інших, хибне), нібито наука займається питанням «як» і лише богослов’я має потрібні інструменти, щоб відповідати на питання «чому». Що ж на світі білому належить до категорії питань «чому»? Не кожне речення, яке починається зі слова «чому», можна до неї зарахувати. Чому однороги порожнисті? Деякі питання просто не заслуговують на відповідь. Якого кольору абстракція? Який запах у надії? Навіть якщо питання сформульовано в граматично правильний спосіб, це ще не робить його змістовним і вартим серйозної уваги. Ба навіть якщо питання має реальний зміст, нездатність науки дати відповідь на нього не означає, що це до снаги релігії.

Можливо, якісь по-справжньому основоположні та змістовні питання назавжди залишаться недосяжними для науки. Але може бути, що квантова теорія вже стукає у двері незбагненного. Проте якщо наука не може відповісти на якісь фундаментальні питання, то з якого дива це має бути до снаги релігії? Припускаю, що ні кембриджський, ні оксфордський астрономи насправді не думали, що богослови знають щось більше за них, аби відповісти на питання, занадто складні для науки. Мені здається, що вони обидва просто демонстрували запопадливу тактовність: якщо богослови ні про що не можуть сказати нічого корисного, давайте дамо їм подачку й хай ламають голови над кількома питаннями, на які ніхто не може або й не зможе відповісти. На противагу друзям-астрономам, я вважаю, що навіть подачку давати не слід. Спершу хотілося б почути обґрунтування, що богослов’я (на відміну від, скажімо, біблієзнавства) взагалі має предмет дослідження.

З іншого боку, важко не погодитися, що право науки вчити нас моральних цінностей щонайменше сумнівне. Але чи справді варто, слідом за Ґулдом, повністю передати релігії право вирішувати, що таке добро і зло? Якщо вона більш нічого корисного не може дати людству — це ще не підстава дозволяти їй вирішувати, що нам робити. Зрештою, якій із релігій? Тій, у лоні якої нам випадково випало вирости? Тоді до якого розділу та якої книги Біблії звертатися, адже вони далеко не одностайні в багатьох питаннях, а деякі з них — відверто огидні за будь-якими моральними мірками. Чи всі прихильники дослівного прочитання Біблії знають, що в ній вимагається смертна кара за перелюб, збирання хмизу в шабат і лихослів’я в присутності батьків? Якщо ж відкинути деякі книги, наприклад Повторення Закону та Левита (так, як пропонують усі просвітлені сучасники), постає запитання: а звідки беруться критерії, на підставі яких ми вирішуємо, які моральні цінності релігії прийнятні? Чи, може, краще перебрати всі віросповідан­ня світу, доки не знайдемо такого, чиє моральне вчення нас найбільше влаштовує? Якщо так, то знову зринає питання: за яким критерієм обирати? А якщо в нас є незалежні критерії вибору релігійної моралі, то чому б не відсторонити від справ посередника й не зайнятися моральним вибором без участі релігії? До цих питань я повернуся в сьомому розділі.

Мені здається, що Ґулд не мав на увазі того, що сам же написав у «Скелях непорушних». Усі ми в тих чи тих обставинах грішили незаслуженою ввічливістю на адресу могутнього опонента, тож не бачу нічого дивного в тому, що й Ґулд не бездоганний. Він міг умисно зробити категоричну заяву про недотичність науки до питання про існування Бога: «Ми не заперечуємо й не підтверджуємо цю тезу, а утримуємося від будь-яких коментарів про неї». Звучить вона в дусі постійного й непорушного агностицизму (ППА), і з неї випливає, що наука не може говорити навіть про ймовірність різних відповідей на питання про існування Бога. Ця надзвичайно поширена хибна думка, яку багато хто повторює, наче заклинання, при цьому не задумуючись про її зміст, втілює те, що я називаю «злиденністю агностицизму». До речі, Ґулд не належав до безсторонніх агностиків, а недвозначно схилявся до фактичного атеїзму. Як можна обґрунтувати таку позицію, якщо про існування Бога не можливо нічого сказати?

З гіпотези про Бога випливає, що в нашій реальності, крім нас, існує надприродний діяч, який задумав і сотворив всесвіт, а також (принаймні згідно з деяким версіями цієї гіпотези) продов­жує підтримувати його функціонування і навіть час від часу втручається в нього, здійснюючи чудеса — тимчасові порушення встановлених ним самим великих і незмінних законів. На диво чіткий виклад цієї думки знаходимо в книзі «Чи існує Бог?» Річарда Свінберна — одного з провідних богословів Британії:

Теїсти стверджують, що Бог має силу створювати, зберігати та знищувати будь-що, як велике, так і мале. Він також може приводити речі в рух чи змусити їх виконувати будь-які інші дії… Саме він змусив планети рухатися згідно з тим порядком, який відкрив Кеплер, а порох — вибухати, коли до нього підносять сірник; але він може змусити планети рухатися зовсім по-іншому, а хімічні речовини — вибухати чи ні в зовсім інших умовах, ніж ті, за яких це стається зазвичай. Бог не підпорядковується законам природи; він їх створює, а також може змінювати чи призупиняти їх дію, якщо йому заманеться.

Як усе просто! Називайте це як завгодно, але це не NOMA. І хай там що кажуть науковці, які підписуються під ідеєю про «недотичні царини», вони мають визнати, що всесвіт, який створив надприродний розумний творець, має відрізнятися від всесвіту, який з’явився без участі автора. У теорії різниця між цими двома гіпотетичними всесвітами колосальна, хоч її важко виявити на практиці. І вона підриває основи спокусливо-догідливої народної мудрості про те, що наука повинна замовкати, коли йдеться про фундаментальні питання буття. Присутність або відсутність творчого надрозуму у всесвіті — однозначно наукове питання, хай навіть на практиці (поки що) не розв’язане. Те саме стосується істинності чи хибності незліченної кількості оповідей про чудеса, за допомогою яких релігія захоплює уяву широких мас вірян.

В Ісуса був біологічний батько чи його мати на момент народження сина залишалася незайманою? Є докази чи немає, проте це строго наукове питання, яке потенційно має однозначну відповідь: так або ні. Чи підняв Ісус Лазаря з мертвих? Чи воскрес він сам через три дні після розп’яття? На всі ці питання існує відповідь, навіть якщо ми її досі не знаємо, причому строго наукова відповідь. Якщо раптом нам стануть доступні відповідні речові докази, ми зможемо за допомогою суто наукового методу встановити істину. Щоб моя думка була зрозумілішою, уявімо, що за якимось дивовижним збігом обставин археологи-судмедексперти знайшли фрагмент ДНК, який свідчить, що в Ісуса справді не було біологічного батька. Чи багато апологетів релігії відвернуться від цієї знахідки та скажуть щось на кшталт: «Яка різниця? Наукові докази не мають жодного стосунку до богословських питань. Це зовсім інша царина! Нас цікавлять тільки фундаментальні питання та моральні цінності. Ніяка ДНК чи будь-які інші наукові докази ніколи не матимуть жодного значення в цих справах»?

Смішно навіть таке подумати. Можете поставити останню копійчину на те, що якщо з’являться наукові докази їхньої позиції, богослови будуть сурмити про них до небес. Ідея NOMA популярна в них лише тому, що зараз немає жодних доказів, які б підтверджували гіпотезу про Бога. Але тільки-но зрине мізерний натяк на докази, які підтверджують релігійні переконання, апологети релігії тишком-нишком викинуть NOMA на смітник. За винятком просунутих богословів (хоча й вони не гребують історіями про чудеса, коли треба збільшити паству своєї церкви), саме так звані чудеса спонукають більшість вірян вірити в свого Бога; а чудеса в самій своїй суті суперечать науковим законам.

Католицька церква, з одного боку, інколи апелює до NOMA, але з іншого, вважає чудеса неодмінною умовою для канонізації. Зараз на статус святого претендує покійний король Бельгії за своє ставлення до абортів. Тривають ретельні пошуки доказів того, що звернені до нього молитви зумовлюють чудодійне зцілення. Я не жартую. Так завжди роблять, коли готують канонізацію. Можу тільки уявити, наскільки ніяково почуваються через цю практику представники просунутіших кіл церкви. Чому представники кіл, які заслуговують називатися просунутими, досі залишаються в лоні церкви — для мене не менша, загадка ніж ті, над якими сушать голову богослови.

Якщо в Ґулда запитати про чудеса, він би викручувався приблизно так. Суть NOMA полягає в тому, що це обопільна домовленість. Коли релігія переступає межу й зазіхає на територію науки, нав’язуючи реальному світу свої чудеса, вона припиняє бути релігією в тому сенсі, який вкладає в це поняття Ґулд, а запропонована ним джентльменська угода втрачає чинність. Однак зверніть увагу на те, що релігію без чудес, яку захищає Ґулд, більшість теїстів на практиці не приймає. Така релігія їх би глибоко розчарувала. Якщо перефразувати коментар Аліси про книжку сестри, яку вона побачила до падіння в Дивокрай: «А що за користь із Бога, який не творить чудес і не відгукується на молитви?» Згадайте дотепне означення дієслова «молитися», яке запропонував Емброуз Бірс: «Просити, щоб закони всесвіту були скасовані заради одного прохача, який сам визнає себе негідним такої честі». Деякі спортсмени вірять, що Бог дарує їм перемоги над суперниками, яких вони вважають не менш гідними його ласки. Деякі водії переконані, що Бог приберіг для них місце на паркувальному майданчику, не давши його іншим. Теїзм такого роду надзвичайно поширений, і дуже сумнівно, щоб думку його послідовників змінило щось настільки раціональне (хай навіть лише поверхово), як NOMA.

Але давайте спробуємо піти за аргументами Ґулда та звести релігію до мінімуму, в якому немає місця втручанню в функціонування всесвіту, тобто жодних чудес, ніякого особистого спілкування між Богом і нами, жодних пустощів із законами фізики та жодних набігів на територію науки. У крайньому разі — лише скромна участь у створенні початкових умов, із яких виник всесвіт із його часом, зірками, хімічними елементами, планетами та життям, тобто приблизно те, що приписують Богові деїсти. Здається, це задовільне розділення царин і така скромна й непретензійна релігія відповідає принципу NOMA, хіба не так?

Так справді може здатися. Однак я вважаю, що навіть Бог, який шанує принцип NOMA і не втручається у функціонування всесвіту, якщо бути чесним і послідовним, залишається науковою гіпотезою, хай навіть він не такий буйний і безцеремонний, як авраамівський Бог. Нагадаю свою початкову тезу: всесвіт, у якому ми єдині (хіба за винятком інших істот, чий розум також поступово еволюціонує), дуже відрізняється від всесвіту, започаткованого надприродним творцем, чиєму розумному задумові він завдячує існуванням. Згоден, що на практиці розрізнити ці два варіанти всесвіту не просто. Проте в своєму сухому залишку гіпотеза про розумного творця містить дещо дуже специфічне, що робить її абсолютно несумісною з єдиною відомою альтернативою — теорією поступової еволюції в широкому сенсі. На відміну від усіх інших підходів, теорія еволюції здатна пояснити існування утворень, імовірність появи яких за інших обставин була б практично нікчемною. За своїми наслідками цей висновок, як буде показано в четвертому розділі, можна вважати смертним вироком гіпотезі про Бога.

Цікавою, хоч і дещо сміховинною спробою дослідити феномен чудотворного впливу був великий молитовний експеримент, у якому намагалися відповісти на питання: чи допомагають молитви за хворих їхньому одужанню? За хворих заведено молитися — як приватно, так і в офіційних культових установах. Двоюрідний брат Дарвіна Френсіс Ґальтон був першим, хто здійснив науковий аналіз ефективності молитов за інших людей. Зокрема він відштовхувався від того факту, що кожної неділі по всій Британії всі парафіяни колективно моляться за здоров’я королівської родини. Якщо молитва справді дієва, то королівська родина повинна вирізнятися своїм добрим здоров’ям порівняно з рештою людей, за яких моляться лише найближчі й найдорожчі особи9. Ґальтон копнув це питання глибше й не виявив ніякої статистичної відмінності. Іншого він і не чекав, як і тоді, коли молився за випадковим чином обрані ділянки поля, щоб перевірити, чи ростимуть на них рослини швидше (нічого такого не спостерігалося).

Ближче до нашого часу фізик Рассел Стенард (один із трьох найвідоміших релігійних науковців Британії) підтримав вагою свого авторитету проведення експерименту, спонсорованого (хто б сумнівався?) Фондом Темплтона, з метою перевірки твердження про вплив молитви за хворих пацієнтів на їх одужання36.

Належна процедура вимагає, щоб експеримент проводився наосліп, і цієї вимоги було дотримано. Пацієнтів випадковим чином розділили на дві групи: експериментальну (за яких молилися) та контрольну (за них не молилися). Ні пацієнти, ні лікарі, ні родичі, ні дослідники під час експерименту не знали, за кого саме читаються молитви. Особи, перед якими стояло завдання читати молитви, звісно, знали імена пацієнтів, за яких молилися, бо інакше молитви були б безадресними, але їм повідомили лише ім’я та першу літеру прізвища. Для Бога цього мало бути достатньо, щоб правильно ідентифікувати ліжко в лікарняній палаті.

Уже сама ідея такого експерименту напрошується на висміювання, яким цей проект і був щедро винагороджений. Я не чув, щоб Боб Ньюгарт спародіював його в одному зі своїх комедійних скетчів, але мені так і чується його голос:

Що ти кажеш, Господи? Не можеш зцілити мене, бо я потрапив у контрольну групу?.. Ах, розумію: молитов моєї тітоньки недостатньо. Але ж, Господи, у сусідній палаті лежить містер Еванс… Що ти говориш, Господи?.. Містер Еванс отримав тисячу молитов за день? Але ж, Господи, містер Еванс не має тисячі друзів… Вони ж називали його просто «Джон Е.» — звідки тобі, Господи, знати, чи не мали вони на увазі Джона Елсворті? …Авжеж так, ти скористався своїм всезнанням, щоб зрозуміти, про якого Джона Е. йдеться. Але, Господи…

Якщо ж без насмішок, то група дослідників під керівництвом доктора Герберта Бенсона, кардіолога з Медичного інституту душі й тіла, розташованого під Бостоном, не побоялася такого виклику, доблесно освоївши 2,4 мільйона доларів Фонду Темплтона. Ще до того в прес-релізі Фонду цитувалася заява доктора Бенсона, що «в медичних установах зростає кількість доказів ефективності молитви за здоров’я хворого». Отже, дослідження доручили правильній людині, не отруєній духом скепсису. Команда доктора Бенсона регулярно обстежувала 1802 пацієнтів, які лежали на стаціонарі в шести лікарнях і перенесли операцію з коронарного шунтування. Їх розбили на три групи. За пацієнтів першої групи читалися молитви, але вони про це не знали. Друга група була конт­рольною — за них не молилися, і вони теж про це не знали. Нарешті, за пацієнтів третьої групи молилися з їх відома. Перші дві порівнювалися для з’ясування ефективності молитви, а на третій перевірявся можливий психосоматичний вплив знання пацієнтів про те, що за них моляться.

Молитви читали парафіяни трьох церков: по одній у Міннесоті, Массачусетсі та Міссурі. Усі вони розташовані далеко від лікарень. Учасники молебнів знали ім’я та першу літеру прізвища кожного пацієнта, за якого молилися. Крім того, в експериментах важливо, щоб дії були стандартизовані, тому всіх їх просили додати до молитви однакову фразу: «За успішну операцію та швидке й повне одужання без ускладнень».

Результати експерименту, опубліковані в «American Heart Journal» за квітень 2006 року, свідчили самі за себе. Жодної різниці між пацієнтами, за яких молилися і за яких не молилися, виявлено не було. Хто б міг подумати! Натомість була зауважена відмінність між тими, хто знав, що за них моляться, і тими, хто не знав, проте не така відмінність, як очікувалося. Ті, хто знав, що за них читаються молитви, пережили значно більше післяопераційних ускладнень, ніж інші. Мабуть, Бог розгнівався через цей безглуздий експеримент і захотів продемонструвати своє несхвалення. Найімовірніше ж, що пацієнти, які знали про молитви за себе, зазнавали додаткового стресу через так звану «акторську тривогу», як написали у звіті. Один із науковців доктор Чарльз Бетей пояснив: «Їх гризли сумніви: невже мої справи настільки кепські, що потрібні молитви?» Чому б пацієнтам, які зазнали післяопераційних ускладнень, бо знали, що за них моляться, не подати колективний позов на Фонд Темплтона з вимогою компенсації? Це було б цілком у дусі сучасного суспільства, одержимого судовими позовами.

Не дивно, що проти експерименту виступили богослови, мабуть, стривожившись, що він дасть підстави для насмішок над релігією. Оксфордський богослов Річард Свінберн після провального завершення експерименту розкритикував його на тій підставі, що Бог відгукується тільки на ті молитви, за якими стоять вагомі мотиви37. Молитва за ту чи іншу особу тільки на тій підставі, що так випав жереб, закладений у програму сліпого експерименту, не вважається вагомим мотивом. Бог розкусив цей виверт — саме цю думку я вклав у вигадану мною сатиру Боба Ньюгарта, і Свінберн цілком очікувано нею скористався. Проте деякі інші думки Свінберна йдуть далі сатири. Уже не вперше він намагається обґрунтувати страждання у світі, якими керує Господь:

Страждання дають мені можливість проявити мужність і витривалість. Вони створюють вам нагоду продемонструвати співчуття і полегшити мій біль. А для суспільства це можливість обдумати, чи слід вкладати великі гроші у пошук ліків від тієї чи іншої недуги… Бог добрий і співчуває нашому болю, але найбільше його турбує, щоб кожен із нас демонстрував терпіння, співчуття і щедрість, виховуючи в собі праведні якості характеру. Деяким людям вкрай потрібно захворіти, щоб стати кращими, тоді як іншим вкрай потрібно захворіти, щоб поставити важливий життєвий вибір перед іншими. Лише в такий спосіб можна змусити деяких людей зробити серйозний вибір, якого роду людиною вони хочуть бути. Ще для інших хвороба може й не бути настільки потрібною.

Цей гротескний зразок мислення, яке неможливо викоренити з голови богословів, нагадав мені про одну мою телевізійну дискусію зі Свінберном та нашим оксфордським колегою професором Пітером Еткінсом. На якомусь етапі розмови Свінберн спробував обґрунтувати Голокост тим, що він давав євреям чудову нагоду проявити мужність і шляхетність. Тоді Пітер Еткінс не стримався і пробурчав: «А щоб тобі горіти в пеклі!»10

Ще далі в статті Свінберна натрапляємо на інший типовий приклад богословської логіки. Він цілком слушно зазначає, що якби Бог хотів продемонструвати своє існування, то знайшов би промовистіший спосіб, ніж розходження в статистичних показниках пацієнтів контрольної та експериментальної груп. Якби Бог існував і хотів нас у цьому переконати, то «наповнив би світ надзвичайними чудесами». І тут Свінберн дістає свій шедевр: «Але доказів існування Бога й без того багато, а якщо їх стане забагато, це може нашкодити нам». Забагато доказів можуть нашкодити нам! Вчитайтеся ще раз. Забагато доказів можуть нашкодити нам. Річард Свінберн недавно пішов на пенсію з найпрестижнішої професорської посади з богослов’я у Британії і залишається членом Британської академії. Якщо вам потрібен богослов, то не знайдете більш титулованого. Мабуть, краще обійтися без богослова.

Він не єдиний, хто відмовився визнавати провальний експеримент. Отцеві Реймонду Лоренсу газета «New York Times» щедро відвела місце поруч із редакційною статтею, щоб він пояснив, чому серйозні релігійні лідери «зітхнули з полегшенням», коли експеримент не продемонстрував впливу молитви38. Цікаво, яку б пісеньку він заспівав, якби дослідження Бенсона таки підтвердило силу молитви? Та навіть якби його пісенька не була іншою, то решта пасторів і богословів не змарнували б такої нагоди. Стаття отця Лоренса найбільше запам’яталася таким одкровенням: «Нещодавно колега розповів мені про одну набожну, добре освічену жінку, котра звинуватила лікаря в недогляді під час лікування її чоловіка. В останні дні чоловікового життя, за її словами, лікар не спромігся помолитися за нього».

Інші богослови підхопили мотив апологетів NOMA, заявляючи, що проведене дослідження молитви — просто викидання грошей на вітер, адже надприродні сили в своїй суті недосяжні для науки. Проте навіть сам Фонд Темплтона, виділивши кошти на фінансування проекту, тим самим цілком слушно визнав, що гіпотетична сила молитви принаймні в теорії входить у компетенцію науки. Сліпий експеримент над нею можна провести — і його було проведено. Зрештою, він міг дати й позитивний результат. А якби так сталося, можете уявити, щоб бодай один апологет релігії відкинув його на тій підставі, що наукові дослідження не мають значення у релігійних справах? Звичайно, ні.

Не варто й говорити, що негативні результати експерименту не похитнуть віри правовірних. Духовний лідер молитовного дому Міссурі Боб Барт, під керівництвом якого читалися молитви в рамках експерименту, заявив: «Людина з вірою в серці скаже, що це цікаве дослідження, але ми молимося віддавна й бачили на власні очі, що молитва допомагає, що вона працює. Просто дослідження моління та духовного життя поки що перебуває на зачатковій стадії». О так, звісно: ми знаємо зі своєї віри, що молитва працює, тому якщо емпіричні докази цього не підтвердили, слід набратися терпіння і шукати далі, доки не отримаємо потрібного результату.

Можливо, науковці, які дотримуються принципу NOMA (непідвладності гіпотези про Бога науковій перевірці), керуються ще одним прихованим мотивом — специфічно американськими політичними реаліями, в яких велику загрозу для суспільства становить популістський креаціонізм. У деяких частинах Сполучених Штатів наука зазнає сильного тиску з боку добре організованої та фінансованої опозиції з впливовими політичними зв’язками, яка накидається в першу чергу на викладання теорії еволюції в навчальних закладах. Побоювання науковців зрозуміти можна: більшість коштів, які виділяються на наукові дослідження, надходять від держави, а виборні посадовці мусять відповідати на запити як освіченої, так і неосвіченої частини електорату.

У відповідь на небезпеку з’явилися організації, які лобіюють теорію еволюції. Найпомітнішу роль серед них відіграє Національний центр наукової освіти (НЦНО) під керівництвом невтомного захисника науки Юджені Скотт, котра недавно опублікувала книгу «Еволюція проти креаціонізму». Одне з головних політичних завдань НЦПО — налагодити зв’язки та організувати «розумну» частину релігійної аудиторії — церковних діячів, яких не лякає теорія еволюції і які вважають її недотичною до своєї віри (або навіть корисною для неї). Еволюційне лобі намагається апелювати до духівництва, богословів та неортодоксальних вірян, котрих хвилює, що креаціонізм шкодить репутації релігії. Один зі способів досягти порозуміння з ними — підтримувати принцип NOMA, щоб переконати, що наука зовсім не становить для них загрози, оскільки повністю відірвана від релігійних питань.

Ще один яскравий представник напрямку, який можна назвати «еволюціоністською школою імені Невілла Чемберлена», — філософ Майкл Рус. Цей невтомний борець проти креаціонізму39 брав участь у баталіях на сторінках періодичних видань та в судовій залі. Він стверджує, що дотримується атеїзму, але в статті, опублікованій у журналі «Playboy», заявляє:

Нам, прибічникам науки, слід засвоїти одну річ: ворог нашого ворога — наш друг. Дуже часто еволюціоністи завдають обрáз потенційним союзникам. Особливо до цього схильні світські еволюціоністи. Атеїсти витрачають більше часу, щоб розтоптати прихильних до них християн, ніж на боротьбу з креаціоністами. Коли папа Іван Павло ІІ написав звернення, у якому підтримував дарвінізм, Річард Докінз назвав його лицеміром, який приховує свої справжні погляди на науку, і заявив, що краще папа був би щирим ортодоксом.

Із суто тактичного погляду я розумію поверхову аналогію, яку проводить Рус між боротьбою проти креаціонізму та вій­ною проти Гітлера: «Вінстону Черчиллю та Франкліну Рузвельту не подобався ні Сталін, ні комунізм. Але, борючись проти Гітлера, вони збагнули, що мусять співпрацювати з Радянським Союзом. Так само й еволюціоністи всіх течій повин­ні спільними зусиллями боротися з креаціонізмом». Але я все-таки стою на боці мого колеги з Чикаго генетика Джеррі Койна, котрий відзначив, що Рус

не розуміє природи цього конфлікту. Це не просто зіткнення теорії еволюції з креаціонізмом. Із погляду науковців на кшталт Докінза та Вілсона [знаменитого гарвардського біолога Едварда Осборна Вілсона], триває справжня війна між раціоналізмом і забобонністю. Наука — лише одна з форм раціоналізму, а релігія — найпоширеніша форма забобонності. Креаціонізм — лише вершина великого айсберга, якого вони вважають своїм ворогом — релігії. Якщо релігія може існувати без креаціонізму, то креаціонізм без релігії приречений40.

Мене об’єднує з креаціоністами тільки одна річ. На відміну від «школи Чемберлена», ми, як і вони, не панькаємося з ідеями на зразок NOMA та її недотичних царин. Замість того, щоб поважати недоторканність наукового терену, креаціоністи ні від чого не отримують більшого задоволення, ніж від топтання своїми брудними чоботями по доглянутих грядках науки. До того ж вони не гребують брудними методами. Юристи, які представляють інтереси креаціоністів на судових процесах в американській провінції, спеціально вишукують еволюціоністів, котрі відкрито стоять на позиціях атеїзму. На своєму гіркому досвіді знаю, що моє ім’я використовували таким чином. Ця тактика часто спрацьовує, оскільки серед набраних випадковим чином присяжних неодмінно будуть особи, яким змалечку вбивали в голову, що атеїсти — це дияволи в плоті та крові, не кращі за педофілів або «терористів» (сьогоденні відповідники салемських відьом та маккартистських «комуняк»). Будь-який юрист креаціоністів, якому вдасться притягнути мене на місце свідка, блискавично заручиться прихильністю присяжних, лише запитавши мене: «Чи спонукало вас знання теорії еволюції стати атеїстом?» Мені доведеться чесно відповісти «так», і наче за помахом чарівної палички я втрачу прихильність присяжних. Хоч із юридичного погляду правильно було б відповісти так: «Мої релігійні переконання або їх відсутність — це моя приватна справа, яка жодним чином не пов’язана з цим судовим процесом та з моєю науковою діяльністю», — але я не можу так кривити душею, а чому саме — розповім про це в четвертому розділі.

Журналістка газети «Guardian» Мадлен Бантінг написала статтю під назвою «Чому прибічники “розумного задуму” мають подякувати Богу за Річарда Докінза»41. Вона жодним словом не згадує про інших осіб, із якими консультувалася, крім Майкла Руса, тому можна припустити, що над цією статтею витає його дух11. У відповідь Ден Деннетт влучно процитував дядечка Рімуса:

Кумедно, що двоє британців — Мадлен Бантінг і Майкл Рус — потрапили в одну з найвідоміших в американському фольклорі пасток (стаття «Чому прибічники “розумного задуму” мають подякувати Богу за Річарда Докінза» від 27 березня). Коли лис нарешті спіймав Братика Кролика, той почав благати: «Роби зі мною, що хочеш, Братику Лисе, лише, будь ласка, не кидай мене в той терновий кущ», — де він зрештою опинився цілим і неушкодженим, коли лис вирішив вчинити йому на зло. Коли американський пропагандист Вільям Дембскі уїдливо звернувся до Річарда Докінза, дякуючи йому за багаторічну працю на благо вчення про розумний задум, Бантінг і Рус ухопилися за цю ідею! «Ой, Братику Лисе, твоє щире визнання, що еволюційна біологія відкидає ідею творця, ставить під сумнів викладання біології в науковому класі, адже її викладання порушує відокремлення церкви від держави!» Усе правильно. Також треба відмовитися від фізіології, яка вважає неможливим непорочне зачаття…42

Це саме питання (разом зі ще однією згадкою про Братика Кролика й терновий кущ) обговорюється у дотепному блозі «Pharyngula», який веде біолог Пол Захарі Маєрз43.

Я не стверджую, нібито мої колеги з угодовського табору кривлять душею. Хтось із них щиро вірить у NOMA, хоч у мене постійно напрошується питання, чи достатньо добре вони осмислили цей принцип і як розв’язують у своїх головах характерні для нього внутрішні суперечності. Немає сенсу зараз далі заглиблюватися в це питання, але всім, хто хоче зрозуміти публічні заяви науковців на релігійні теми, не слід забувати про їх політичний контекст: запеклу війну культур, яка роздирає сучасну Америку. Про угодовство в дусі NOMA ми ще поговоримо в останньому розділі. А зараз я повернуся до агностицизму та можливих шляхів подолання нашого незнання та суттєвого зниження невизначеності в питанні про існування чи неіснування Бога.

Давайте припустимо, що Бертран Рассел у своїй метафорі говорить не про небесний чайник, а про позаземне життя — те саме, яке змусило Карла Саґана відмовитися думати нутром. Як я вже писав, ми не можемо відкинути можливість його існування, тож єдиною по-справжньому раціональною позицією в цьому питанні залишається агностицизм. Але гіпотеза про його існування вже більше не спекулятивна. Хоч ми не можемо наперед вгадати, в який бік у кінцевому підсумку схиляться терези, але маємо підстави у вигляді часткових доказів для цікавої дискусії та складання списку потенційних доказів, які зменшать нашу невизначеність. Ми б не тямили себе від люті, якби уряд виділив величезні кошти на будівництво телескопів із єдиною метою — знайти чайники, які обертаються навколо Сонця. Але з розумінням ставимося до видатків на програму SETI, тобто пошук позаземного розуму, в рамках якої здійснюється обстеження космосу радіотелескопами з метою виявлення сигналів, створених розумними істотами.

Я повністю підтримую Карла Саґана за відмову керуватися «нутром» у питанні позаземного життя. Крім цього, Саґан тверезо оцінив, що нам потрібно, щоб розрахувати ймовірність його існування. Для початку можна просто перелічити потрібні нам величини, яких ми ще не знаємо, як у знаменитому рівнянні Дрейка, яке Пол Дейвіс назвав просто зібранням імовірностей. Згідно з цим рівнянням, щоб вирахувати кількість цивілізацій, які незалежно розвинулися у всесвіті, потрібно помножити сім величин: кількість зірок, кількість землеподібних планет, яка припадає на кожну зірку, та ймовірність трьох подій, які я не буду розписувати докладно, оскільки веду лише до того, що всі вони нам не відомі або розраховані в межах великого інтервалу похибки. Коли всі ці частково або повністю невідомі нам величини перемножити, отриманий добуток — гіпотетична кількість позаземних цивілізацій — матиме похибку такого колосального розміру, що агностицизм здасться не тільки доречною, а й навіть єдиною допустимою позицією в цьому питанні.

Про деякі величини з рівняння Дрейка зараз відомо вже більше, ніж 1961 року, коли воно з’явилося. На той час науковці знали про існування тільки однієї системи планет, які обертаються навколо центральної зірки, — нашої сонячної системи, а також про її мініатюрні локальні версії у вигляді супутникових систем Юпітера та Сатурна. Найкращі оцінки кількості орбітальних систем у всесвіті базувалися на теоретичних моделях та неформальному «принципі посередності», винесеному з гірких уроків історії, пов’язаних з іменами Коперника, Габбла та інших: немає нічого надзвичайного в тому конкретному місці всесвіту, в якому нам випало жити. На жаль, принцип посередності розходиться з «антропним принципом» (див. четвертий розділ): якби наша сонячна система справді була єдиною у все­світі, то саме на ній нам як істотам, здатним замислюватися над такими питаннями, довелося б жити. Сам факт нашого існування заднім числом робить це місце надзвичайно унікальним.

Проте сучасні оцінки поширеності сонячних систем уже не потребують принципу посередності; для цього є прямі емпіричні дані. Спектроскоп — бич контівського агностицизму — знову прийшов на поміч. Наші телескопи ще недостатньо потужні, щоб безпосередньо спостерігати планети навколо інших зірок. Проте розташування зірки змінюється під впливом сили тяжіння навколишніх планет, які обертаються довкола неї, а спектроскоп може вловлювати доплерівське зміщення частоти у спектрі випромінювання зірки — принаймні, якщо планета, що викликає зміщення, достатньо велика. На момент, коли я пишу ці рядки, цей метод дозволив виявити 170 екзопланет, які обертаються навколо 147 зірок44, але ця цифра, без сумніву, збільшиться на той час, коли ви читатимете мою книгу. Поки що виявити можна тільки масивні «юпітери», оскільки лише їхнього розміру достатньо, щоб вивести зірку в зону чутливості сучасних спектроскопів.

Отже, ми зуміли покращити принаймні кількісну оцінку однієї з раніше невідомих величин рівняння Дрейка. Цього вже достатньо, щоб помітно, хоч і частково, розвіяти агностицизм щодо кінцевого результату рівняння. Ми досі залишаємося агностиками в питанні про позаземне життя, але вже на дещицю менше, тому що на цю дещицю скоротили своє незнання. Наука може поступово розвіювати агностицизм того штибу, який із надривом обґрунтовував Гакслі, і спростовувати думку про неперевірюваність гіпотези про Бога. Я стверджую, що, попри політкоректність Гакслі, Ґулда та багатьох інших, гіпотеза про Бога навіки й принципово не перебуває за межами компетенції науки. Як у випадку будови зірок (усупереч Конту) та ймовірності існування життя на навколозоряних планетах, наука в змозі здійснювати принаймні ймовірнісні рейди на територію агностицизму.

У формулюванні гіпотези про Бога я використав слова «надлюдський» і «надприродний». Щоб зрозуміти різницю, уявіть, що радіотелескоп проекту SETI вловив сигнал із далекого космосу, який недвозначно свідчить, що ми не самі у всесвіті. До речі, не так просто окреслити критерії сигналу, який може переконати нас, що має розумне походження. Це питання доречно сформулювати навпаки. Що ми можемо зробити умисно, щоб повідомити про своє існування позаземним слухачам? Ритмічне пульсування не підійде. Радіоастроном Джоселін Белл Бернелл, першовідкривач пульсарів, 1967 року була вражена їхньою 1,33-секундною періодичністю настільки, що жартома назвала їхній сигнал LGM (скорочення від англ. «маленькі зелені чоловічки»). Пізніше на іншій ділянці неба вона виявила другий пульсар з іншою періодичністю сигналу, з чого стало зрозуміло, що ніякі чоловічки їх не відправляють. Рівномірні ритми можуть виникати з багатьох різних явищ, які не мають зв’язку з розумом: від погойдування гілки до крапання води, від часових затримок у саморегульованих контурах зворотного зв’язку до обертання небесних тіл навколо осі та по орбіті. У нашій галактиці вже виявлено понад тисячу пульсарів. Вважається, що всі вони являють собою нейтронну зірку, яка, обертаючись, випромінює потік вузькоспрямованих радіохвиль, наче проблисковий маяк. Важко навіть уявити, щоб зірка оберталася навколо осі за лічені секунди (що було б, якби наш день тривав не 24 години, а 1,33 секунди?), але майже все, що нам відомо про нейтронні зірки, уявити важко. Головне те, що феномен пульсара сьогодні вважають продуктом простої фізики, а не розумної діяльності.

Отже, ритмічність не допоможе нам розповісти принишклому всесвіту про існування нашого розуму. Як варіант часто пропонують скористатися простими числами, оскільки важко уявити суто фізичний процес, який міг би їх згенерувати. Хай за допомогою простих чисел чи інших критеріїв, але уявіть, що проект SETI знайшов неспростовні докази існування позаземного розуму, після чого розпочалася масштабна передача знань і досвіду приблизно так, як описано в науково-фантастичних романах «“А” означає Андромеда» Фреда Гойла та «Контакт» Карла Саґана. Як ми відреагуємо на цю подію? Цілком зрозумілою реакцією буде щось на кшталт поклоніння, адже цивілізація, здатна передавати сигнал на таку величезну відстань, значно випереджає нас у розвитку. Навіть якщо вона не дуже випереджала нас у момент відправлення сигналу, колосальна відстань між нами дозволяє припустити, що на момент прийому сигналу вона попереду нас уже на цілі тисячоліття (якщо, звісно, не загинула, як часто буває).

Незалежно від того, дізнаємося ми про них чи ні, є значна ймовірність існування позаземних цивілізацій, які досягли надлюдського рівня і чиї можливості перевершують навіть те, що богослови приписують богам. Їхні технічні досягнення можуть здатися нам настільки ж надприродними, як наші сучасні — середньовічному селянинові, перенесеному в ХХІ століття. Уявіть його реакцію на ноутбук, мобільний телефон, водневу бомбу або гігантський авіалайнер. Артур Кларк так сформулював свій Третій закон: «Будь-яка достатньо розвинена технологія не відрізняється від магії». Наші технологічні дива здаватимуться стародавнім людям не меншими чудесами, ніж історії про розступання води перед Мойсеєм чи Ісусове ходіння по воді. Чужинці, чий сигнал уловив SETI, будуть для нас такими самими богами, як наші місіонери були (незаслужено скориставшись цим) у суспільствах із кам’яними технологіями, коли прибували туди зі своїми рушницями, телескопами, сірниками й таблицями, які дозволяли прогнозувати затемнення з точністю до секунди.

Як же тоді відрізнити найрозвиненіших чужинців від богів? Чи є різниця між надлюдським і надприродним? Так, є. І дуже принципова для головної ідеї цієї книги. Ключова відмінність між богами та богоподібними інопланетянами полягає не в їхніх ознаках, а в їхньому походженні. Організми, які досягли достатнього рівня складності, щоб стати розумними, можуть сформуватися тільки в результаті еволюційного процесу. Хоч як вони нагадуватимуть нам богів на момент зустрічі, вони не були такими з самого початку. Деякі письменники-фантасти, наприклад Деніел Ґалує у романі «Світ-підробка», вже припускали, що ми живемо в комп’ютерній програмі-симуляції, створеній значно розвиненішою цивілізацією (досі не знаю, як це спростувати). Проте розробники програми самі мали з’явитися звідкись. Закони ймовірності не припускають, щоб вони зненацька вигулькнули в своєму теперішньому стані, не маючи простіших попередників. Мабуть, своїм існуванням вони завдячують якійсь (ще не знаній нам) формі дарвінівської еволюції: своєрідному самопідйомному крану, а не «небесному гаку», якщо скористатися термінологією Деніела Деннетта45. Усі «небесні гаки», зокрема всі боги, — це лише магічні заклинання. Вони не дають справжньої пояснювальної користі й часто потребують більше пояснень, ніж самі пояснюють світ. А «крани» — це пояснювальні засоби, які справді багато що пояснюють. Природний добір — це кран-чемпіон усіх часів. Він підняв життя з його первинної простоти до запаморочливих висот складності, краси та позірної продуманості, яка досі спантеличує нас. Про це піде мова в четвертому розділі «Чому Бога майже напевно немає». Але перш ніж перейти до мого головного мотиву не вірити в існування Бога, вважаю за потрібне спростувати ствердні аргументи, якими на різних етапах історії апологети релігії підкріплювати гіпотезу про його існування.

5

Редактор журналу «Free Inquiry» Том Флінн прямо про це заявив («Secularism’s breakthrough moment», «Free Inquiry» 26: 3, 2006, 16—17): «Атеїсти самі винні, що вони самотні й зневажені. Нас насправді багато. Час уже починати налягати своєю вагою».

6

«Сер, у мене не виникло потреби в такій гіпотезі», — відповів Лаплас, коли Наполеон поцікавився, як цей знаменитий математик примудрився написати цілу книжку, жодного разу не згадавши в ній Бога.

7

Мабуть, я поквапився з висновком. У газеті «Independent on Sunday» за 5 червня 2005 року з’явилася стаття під заголовком: «Малайзійські чиновники заявляють, що секта, яка збудувала священний чайник розміром із будинок, порушила будівельні норми». Див. також новину про цю секту на веб-сайті BBC: http://news.bbc.co.uk/2/hi/asia-pacific/4692039.stm

8

«Camp Quest» вдихнув нове життя в американську традицію літніх таборів для дітей. На відміну від таборів, які дотримуються скаутського або релігійного духу, в «Camp Quest», заснованому Едвіном і Гелен Кейджин у штаті Кентуккі, тон задають світські гуманісти, а дітям під час звичайних забав прищеплюють навички самостійного мислення (www.camp-quest.org). У Теннессі, Міннесоті, Мічигані, Огайо та Канаді з’явилися аналогічні табори, які підхопили ініціативу «Camp Quest».

9

Коли в моєму оксфордському коледжі було обрано вже згадуваного директора, члени Ради коледжу три вечори поспіль публічно піднімали тости за його здоров’я. На третьому застіллі він сам узяв слово, подякувавши їм і зазначивши, що йому вже стало краще.

10

Обидві репліки були видалені з остаточної версії передачі, яка пішла на телеекрани. Про те, що Свінбернова репліка типова для його богословських поглядів, свідчить схожий коментар, який він зробив у книзі «Існування Бога» (2004) на с. 264 про Хіросіму: «Уявіть, що від атомної бомби в Хіросімі загинуло на одну людину менше. Від цього у світі поменшало б можливостей, щоб проявити мужність і співчуття…»

11

Те саме можна сказати про статтю «Зіткнення космологій» у газеті «New York Times» за 22 січня 2006 року, що вийшла з-під пера поважної журналістки Джудіт Шулевіч. Першим правилом війни для генерала Монтґомері було: «Не нападай на Москву». Мабуть, першим правилом наукового журналізму має бути: «Поспілкуйся хоча б зі ще кимось, крім Майкла Руса».