Ілюзія Бога

9. Наруга над дітьми та втеча від релігії

У кожному селі знайдеться яскравий світоч — шкільний учитель, і той, хто його гасить, — кюре.

Віктор Гюґо

Розпочну з жахливої історії, яка сталася в ХІХ столітті в Італії. Не думаю, що щось схоже може відбутися в наш час, але в ній легко впізнаються ті самі установки, які досі поширені серед людей попри зміни в практичних деталях. Ця трагедія з ХІХ століття безжально зриває машкару порядності з сучасного ставлення релігії до дітей.

1858 року Едґардо Мортару, шестирічного хлопчика з єврейської родини, яка мешкала в Болоньї, папська поліція за наказом інквізиції і на цілком законних підставах відібрала в батьків. Мати хлопчика ридала ридма, а батько втратив розум, коли сина виривали з їхніх рук, щоб віддати до катехумену в Римі (закладу для навернення юдеїв і мусульман) і виховувати далі в католицькому дусі. Батькам не дозволяли бачити сина за винятком кількох коротких побачень під прискіпливим наглядом духівництва. Цю історію детально розповів Дейвід Керцер у чудовій книзі «Викрадення Едґардо Мортари».

Випадок з Едґардо нічим не унікальний для тогочасної Італії. Причому церковники завжди відбирали дітей у батьків з однієї-єдиної причини: хтось перед тим устиг таємно охрестити дитину (зазвичай це робила католицька нянька), а інквізиція довідалася про здійснення обряду. В осерді католицтва лежить переконання, що, якщо дитину охрещено, хай навіть неофіційно й підпільно, вона назавжди й безповоротно стає християнином. А залишити «християнську дитину» жити з батьками-юдеями — такого християнська душа дозволити не могла. Ось чому церковна влада послідовно та твердо гнула свою дивну лінію, відбираючи дітей у батьків з абсолютною впевненістю в своїй правоті та попри обурення світової громадськості. До речі, повсюдне обурення діями церкви католицька газета «Civiltà Cattolica» списала на міжнародні зв’язки багатих євреїв — це вам нічого не нагадує?

За винятком широкого розголосу, який вона отримала, історія Едґардо Мортари нічим не відрізняється від багатьох інших. За ним доглядала Анна Морісі, неписьменна чотирнадцятирічна католичка. Коли хлопчик захворів, Анна злякалася, що він може померти. Дівчині свого часу вбили в голову навіжену думку, нібито дитина, яка помирає нехрещеною, приречена на вічні муки в пеклі, тож Анна побігла за порадою до сусіда-католика й отримала інструкцію, як здійснити обряд хрещення. Повернувшись до хлопчика, вона покропила його голову водою з відра й промовила: «Хрещу тебе во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа». Ось і все. З цієї миті Едґардо, згідно із законом, став християнином. Дізнавшись через кілька років про цю подію, священики з інквізиції швидко й рішуче взяли ініціативу в свої руки, не переймаючись сумними наслідками своїх дій.

Важко повірити в те, що обряд, який може мати настільки колосальні наслідки для всієї родини, католицька церква дозволяла (і досі дозволяє) здійснювати будь-кому над будь-ким. Для цього зовсім не обов’язково бути священком. Не потрібно заручатися нічиєю згодою — ні дитини, ні батьків, ні будь-кого іншого. Не потрібно нічого підписувати. Не потрібно запрошувати офіційних свідків. Достатньо жменьки води, кількох слів, безпорадної дитини та забобонної няні з промитими релігією мізками. Правду кажучи, вистачить навіть останнього компонента, бо ж дитина замала, щоб зрозуміти й засвідчити, що відбулося. Ось що з цього приводу написала мені одна американська колега, змалечку вихована в католицькому дусі: «Ми хрестили своїх ляльок. Не пригадаю, щоб хтось із нас хрестив наших малих протестантських друзів, але анітрохи сумніваюся, що таке ставалося тоді та стається зараз. Своїх ляльок ми виховували в католицькому дусі, беручи їх на причастя до церкви й так далі. Нам змалечку промивали голови, як бути добрими католицькими матерями».

Якщо дівчаток у ХІХ столітті виховували десь так, як авторку цього листа, можна тільки подивуватися, що історій на кшталт випадку з Едґардо Мортара не було більше. Утім, в Італії ХІХ століття вони траплялися настільки тривожно часто, що напрошується питання: чому євреї, які жили під владою Папської держави, взагалі брали на роботу служників-католиків, знаючи про трагічні наслідки, які це рішення може потягнути за собою? Чому вони не потурбувалися найняти служників з-поміж євреїв? Відповідь на це питання знов-таки не має нічого спільного зі здоровим глуздом, зате нерозривно пов’язана з релігією. Євреям потрібні були служники, яким релігія не забороняє працювати під час шабату. На няню-єврейку справді можна було покластися, що вона своїм необдуманим хрещенням не відправить дитину в духовний будинок для сиріт. Але ж вона не розпалить вогонь і не прибере оселю в суботу. Ось чому в Болоньї ті єврейські родини, які могли дозволити собі прислугу, здебільшого наймали католиків.

У цій книзі я свідомо утримуюся від деталізації жахів, що їх накоїли хрестоносці, конкістадори чи іспанська інквізиція. Жорстоких і злих людей можна знайти в кожному столітті та в кожному віросповіданні. Проте цей випадок з італійською інквізицією та її ставленням до дітей особливо промовисто розкриває суть релігійної свідомості та потенціал злих учинків, яким вона наділена саме через свій релігійний характер. По-перше, зверніть увагу на дивну впевненість релігійних умів, нібито кількох крапель води та короткого заклинання цілком достатньо, щоб повністю перевернути життя дитини, і що вони важливіші за згоду батьків, згоду самої дитини, її щастя та психологічний комфорт… і за все, що повсякденний здоровий глузд та людські почуття наділяють значенням. Кардинал Антонеллі чітко виклав цю думку в листі до Лайонела Ротшильда, першого юдея в британському парламенті, у відповідь на протест останнього проти викрадення Едґардо. Заявивши про своє безсилля в ситуації, що склалася, кардинал додав: «При цій слушній нагоді хочу зазначити, що, хоч як сильний поклик природи, священний обов’язок релігії значно сильніший за нього». Ось воно! Хіба скажеш вичерпніше?

По-друге, вражає те, що священики, кардинали та папа щиро не розуміли, якої жахливої кривди завдають бідолашному Едґардо Мортарі. Важко це збагнути, але вони від щирого серця вірили, що роблять хлопчикові добру послугу, відбираючи його в батьків і виховуючи в християнській вірі. Вони відчували на собі обов’язок захистити дитину! Виправдовуючи позицію папи в справі Едґардо, одна католицька газета зі Сполучених Штатів зазначала, що християнська влада не повинна допускати, щоб «християнську дитину виховували юдеї», покликаючись при цьому на принцип свободи віросповідання, який вона тлумачила як «свободу дитини бути християнином і не зазнавати примусового схиляння до юдаїзму… Захист цього хлопчика Святим Отцем від лютого фанатизму невірних і бузувірів — найвеличніше моральне видовище, рівного якому світ не бачив уже багато років». Чи можна уявити більш кричуще спотворення значення слів «примусовий», «лютий», «фанатизм» і «бузувірство»? Проте все вказує на те, що апологети католицтва, починаючи з папи, щиро вірили, що зробили добру справу: абсолютно правильну з морального погляду й корисну для майбутнього дитини. Ось такий потенціал у (звичайної, «поміркованої») релігії спотворювати людські судження та нівечити повсякденну людську порядність. Газета «Il Cattolico» щиросердо дивувалася, що так багато людей не усвідомлюють, яку великодушну послугу церква зробила Едґардо Мортарі, врятувавши хлопчика від його юдейської родини:

Варто лиш серйозніше задуматися про те, що відбулося, зокрема згадати про становище юдеїв, у яких немає справжньої церкви, короля і своєї держави, розпорошених по всіх усюдах і скрізь у статусі чужинців, до того ж ганебно затаврованих за вбивство Христа,.. як відразу усвідомлюєш, яким великим благом папа наділив хлопчика з родини Мортара.

По-третє, привертає увагу безапеляційна впевненість релігійних людей, не підперта жодними доказами, що серед усіх віросповідань тільки те, в якому вони народилися, несе в собі істину, а всі інші або помиляються, або обманюють. Наведена вище цитата яскраво втілює таку впевненість у християнському таборі. І хоч було б несправедливо однаковою мірою звинувачувати обидві сторони конфлікту, зараз саме час зазначити, що батьки Едґардо Мортари могли швидко повернути свого сина додому, якби, дослухавшись до намовлянь церковників, самі погодилися прийняти хрещення. Хлопчика відібрали через кілька нещасних крапель води та десяток беззмістовних слів. Безглуздість релігійної логіки в тому, що батьків від сина відділяли лише кілька додаткових бризок води — це все, що було потрібно, аби знову наблизитися до нього. Для когось із нас відмова батьків Едґардо скропити себе цими бризками свідчить про їхню безпричинну впертість. Інші побачать у цьому принципову позицію, дотримання якої підносить їх до рівня видатних мучеників усіх часів та віросповідань.

«Збадьортеся, містере Рідлі, і будьте чоловіком: сьогодні з Божої ласки ми запалимо таку свічку в Англії, котра, я впевнений, ніколи не згасне»60. Поза сумнівом, існують речі, за які варто померти. Але як могли мученики Рідлі, Летімер і Кренмер допустити, щоб їх спалили через те, що вони не схотіли зректися протестантського вчення тупоконечності заради католицького вчення гостроконечності — зрештою, яка різниця, з якого боку розбивати варене яйце61? Релігійна свідомість — настільки вперта (або послідовна, якщо вам так більше до вподоби) річ, що не дозволила подружжю Мортара вхопитися за можливість, яку відкривав перед ними пустопорожній обряд хрещення. Хіба не можна було схрестити пальці за спиною або нечутно прошепотіти «ні» під час церемонії? Але ж ні, вони не могли собі такого дозволити, бо їх виховано в дусі (поміркованої) релігії, тому вони всерйоз сприймали весь цей цирк. Мене в цій історії переймає тільки доля малого, бідолашного Едґардо, який мимо власної волі народився у світ, у якому заправляють очманілі від релігії голови, і, опинившись під їхнім перехресним вогнем, фактично осиротів від рук тих, хто думав, що робить йому добро, а насправді завдавав малій дитині жорстокої травми.

По-четверте, продовжуючи раніше порушену тему, хіба можна вважати, що шестирічна дитина здатна свідомо розділяти хоч якісь релігійні переконання — хай юдейські, християнські чи будь-які інші? Інакше кажучи, думка, що хрещення дитини, яка не розуміє, що з нею відбувається, здатне в одну мить перенести її з одного віросповідання до іншого, звучить абсурдно. Але вона не менш абсурдна, ніж автоматичне зарахування дитини від народження до того чи того віросповідання. Справді важливою для Едґардо була не «його» релігія (адже він був замалим для вдумливих релігійних суджень), а любов і турбота батьків і родини, якої його позбавили безшлюбні священики, чия безглузда жорстокість може бути пояснена тільки їхньою нечулістю до почуттів звичайних людей — нечулістю, яка легко з’являється в головах, одурманених релігійною вірою.

І навіть якщо дітей фізично не викрадають, хіба не вчиняють над ними наругу тоді, коли маркують їх як носіїв певних переконань, для розуміння яких вони ще занадто малі? Ця практика побутує і в наш час, майже ні в кого не викликаючи заперечень. Мета цього розділу — поставити її під сумнів.

У наш час під насильством священика над дитиною прийнято розуміти сексуальні домагання, тож вважаю за потрібне з самого початку уточнити тему та винести проблему сексуальних домагань за дужки обговорення. Інші оглядачі вже відзначали, що в наш час наростає хвиля істерії довкола педофілії, з’являються юрби, готові до розправ на кшталт тих, що відбувалися 1692 року під час полювання на відьом у місті Салем. У липні 2000 року газета «News of the World», яка попри гостру конкуренцію тримає марку найпаскуднішої газети в Британії, провела кампанію «викриття й шельмування», ледь не довівши накручених до межі активістів до безпосередніх нападів на педофілів. У результаті на будинок одного з педіатрів напала юрба фанатиків, які не розуміли відмінності між педіатром і педофілом136. Колективна істерія довкола педофілії досягла епідемічного масштабу, змусивши запанікувати багатьох батьків. Тому сьогоднішні Вільями Брауни, Гекльберрі Фінни, «ластівки» і «амазонки»62 позбавлені можливості вільно тинятися на вулиці, що раніше було однією з найзахопливіших розваг для дітей (коли реальна, а не уявна, небезпека стати жертвою розтління була нічим не меншою, ніж зараз).

Заради справедливості зазначу, що свою кампанію «News of the World» розпочала не на рівному місці, а після справді жахливого вбивства на сексуальному ґрунті, жертвою якого стала восьмирічна дівчинка, викрадена в Сассексі. Проте навіть у такому світлі несправедливо було звалювати весь тягар гніву на всіх педофілів, адже на нього заслуговувала лише їх незначна частина, причетна до вбивств. У всіх трьох школах-інтернатах, де я навчався, працювали вчителі, чия приязнь до малих хлопчиків виходила за межі пристойного. Така поведінка заслуговує на осуд. Але якби зараз, через п’ятдесят років, їх почали переслідувати з метою самосуду горласті активісти чи їхні юристи, ставлячи цих людей в один ряд із дітовбивцями, я б сам заступився за них навіть попри домагання, з якими колись довелося зіткнутися з боку одного з них (неприємний випадок, який, утім, не становив жодної небезпеки).

Католицькій церкві, на яку вилилася значна частка бруду, згадали і її минулі грішки. Існує багато причин, з яких я недолюблюю католицьку церкву, але ще більшу відразу в мене викликає несправедливість. Увесь час мене не полишає відчуття, що цю установу несправедливо зашельмували в справі педофілії, особливо в Ірландії та Америці. Закрадається підозра, що оливи до вогню громадського обурення підлили додаткові фактори, зокрема роздратування, яке в людей викликало лицемірство священиків, чия професійна діяльність полягає в формуванні у вірян відчуття провини за скоєні «гріхи». До цього додався гнів з приводу зловживання довірою з боку авторитетної особи, шанувати яку дитину привчають ще з колиски. Враховуючи ці додаткові джерела роздратування, ми тим паче не повинні квапитися з висновками. Не слід забувати про особ­ливу вправність психіки у створенні фальшивих спогадів, особ­ливо коли їх заохочують неперебірливі психотерапевти або корисливі юристи. Психологиня Елізабет Лофтес, не злякавшись недоброзичливості деяких впливових кіл, показала нам, наскільки легко людям вигадувати спогади, які, не маючи жодного підґрунтя, здаються жертві злочину не менш реальними, ніж справжні події, які вона пам’ятає137. Цей факт настільки розходиться зі здоровим глуздом, що присяжні запросто можуть повірити щирим, але хибним свідченням очевидців злочину.

В Ірландії навіть без сексуальних скандалів уже легендарною стала жорстокість Конгрегації християнських братів138, котра забезпечує освіту значній частці чоловічого населення країни. Те саме можна сказати про часто садистську жорстокість черниць, які заправляють у багатьох ірландських школах для дівчаток. Сумнозвісні «Притулки Магдалини», про які розповідається в фільмі Пітера Малена «Сестри Магдалини», продовжували свою ганебну діяльність до 1996 року. І навіть через сорок років після прощання з такими установами знач­но простіше отримати компенсацію за сексуальні домагання, ніж за тілесне покарання, тому й не бракує юристів, які активно вишукують клієнтів, котрі без їхнього підбурювання не стали б копирсатися в настільки далекому минулому. На всьому цьому давно забутому лапанні в ризниці заробляються непогані гроші, хоч деякі випадки настільки давні, що обвинувачений уже покинув білий світ або не здатний розповісти свою версію історії. Католицька церква по всьому світу виплатила більше одного мільярда доларів компенсації за зловживання свого духівництва139. Хочеться навіть поспівчувати їй, але потім згадуєш, звідки ці гроші беруться.

Одного разу після лекції в Дубліні мене запитали, що я думаю з приводу випадків сексуального домагання з боку католицьких священиків, які перед тим набули широкого розголосу в Ірландії. Я відповів, що, хоч як потворні злочини на сексуальному ґрунті, шкода від них, мабуть, менша за довгочасну психологічну шкоду, якої зазнає дитина, коли її виховують у католицькій вірі. Ця відповідь спала мені на думку прямо в розпалі нашої дискусії і, на мій подив, викликала жваві оплески в ірландської аудиторії (котра, треба зізнатися, складалася з дуб­лінських інтелектуалів і, вочевидь, не відображала загальних настроїв у країні). Ця відповідь пригадалася мені пізніше, коли я отримав лист від однієї сорокарічної американки, вихованої в католицькій вірі. Вона розповіла, що в семирічному віці з нею сталися дві неприємні речі. По-перше, вона зазнала сексуальних домагань з боку парафіяльного священика, сівши до нього в автомобіль. І десь у той самий час у пекло потрапила її молодша шкільна подруга, котра трагічно померла, будучи протестанткою. Принаймні в цьому авторку листа запевнили в церкві, яку відвідували її батьки, відповідно до офіційного католицького вчення того часу. Зараз, сприймаючи ці дві наруги над дитиною з боку католицької церкви — одну фізичну, іншу психологічну — з висоти свого дорослого досвіду, вона схилялася до думки, що друга, психологічна, була набагато гіршою. Ось її слова:

Від того, що мене пробував пестити священик, мені (тоді семирічній) було просто «гидко», але думка про те, що моя подружка горить у пеклі, викликала холодний, бездонний страх. Згадка про чіпляння священика ніколи не заважала мені заснути, але від думки, що люди, яких я люблю, опиняться в пеклі, мені довелося промучитися багато безсонних ночей. Вона постійно навівала мені нічні страхіття.

Звичайно, сексуальні чіпляння, яких авторка листа зазнала в автомобілі священика, значно поступаються, скажімо, болю та приниженню зґвалтованого церковного слýжки. Крім того, кажуть, що останнім часом католицька церква вже не так роздуває тему пекла, як раніше. Проте наведений приклад щонайменше свідчить, що психологічне насильство над дітьми може перевершувати за завданою шкодою насильство фізичне. Розповідають, нібито одного разу видатний кінематографічний геній у мистецтві лякання людей Альфред Гічкок, проїжджаючи Швейцарією, раптом показав на щось пальцем крізь вікно автомобіля і сказав: «Це наймоторошніша картина, яку мені будь-коли доводилося бачити». Біля дороги стояв священик, який розмовляв із малим хлопчиком, поклавши руку на його плече. Гічкок висунувся з вікна й закричав: «Тікай, малий! Тікай щодуху, якщо хочеш жити!»

«Слова пристають, як горох до стіни». Ця народна мудрість має сенс лише доти, доки ти не віриш цим словам. Проте якщо все твоє виховання, все, що ти чув від батьків, учителів і священиків, спонукає тебе щиро вірити, повністю і беззастережно, що грішники горітимуть у пеклі (або в якусь огидну догму, наприклад, що жінка повинна бути власністю чоловіка), то цілком можливо, що слова справлять на тебе куди довготриваліший і згубніший вплив, ніж діла. Я переконаний, що зовсім не перебираю міру, використовуючи фразу «наруга над дітьми» для опису того, що вчителі та священики роблять із дітьми, заохочуючи їх вірити в такі речі, як вічні муки в пеклі за невідпущені смертні гріхи.

Під час зйомок уже згадуваного документального фільму «Корінь усього зла?» я провів інтерв’ю з багатьма релігійними лідерами, але пізніше зазнав критики за те, що замість поважних церковних діячів, які користуються широкою народною підтримкою, на кшталт архієпископів63, опитав лише американських екстремістів. Справедливе зауваження, але сумна правда в тому, що в Америці початку ХХІ століття нормою стало те, що здається екстремізмом в інших частинах світу. Приміром, серед моїх співрозмовників був пастор Тед Геґард із міста Колорадо-Спрінгс, слова якого сповнили найбільшим жахом британську телеаудиторію. В Америці часів Джорджа Буша «пастор Тед» зовсім не екстреміст, а голова поважної Національної асоціації євангелістів, до складу якої входять тридцять мільйонів членів. За його словами, він щопонеділка удостоюється телефонної розмови з самим президентом Бушем. Якби я хотів показати справжніх екстремістів за сучасними американськими мірками, то звернувся б до «реконструкціоністів», чия «доктрина панування» відкрито вимагає встановлення християнської теократії в США. Один мій американський колега висловив глибоке занепокоєння з приводу цього руху:

Європейцям слід знати про існування мандрівного цирку, який цілком серйозно пропагує відновлення порядків Старого Заповіту (страти за гомосексуальність і так далі) та закріплення права обіймати державні посади, ба навіть голосувати на виборах, винятково за християнами. Середній клас у захваті від їхньої риторики. Якщо прибічники світської держави втратять пильність, послідовники «доктрини панування» та реконструкціоністи невдовзі запанують і створять справжню американську теократію64.

Ще одним моїм співрозмовником був пастор Кінен Робертс, котрий представляє той самий штат Колорадо, що й пастор Тед. Пастор Робертс схибився на іншій «фішці», вигадавші так звані «пекельні доми» — установи, куди батьки або християнські школи привозитимуть дітей, щоб до смерті налякати їх картинами того, що може з ними статися після смерті. Під зловтішний регіт диявола, закутаного в багряний плащ, актори розігруватимуть моторошні сцени покарання за конкретні «гріхи» на кшталт аборту або гомосексуальності. Але це буде лише прелюдія до головної родзинки шоу — самого пекла, картини якого доповнюватимуться реалістичними випарами паленої сірки та нестямним вереском приречених на вічні муки грішників.

Поспостерігавши за їхньою репетицією, у якій диявол аж надміру виправдовував усі традиційні очікування від диявола в дусі негідників із мелодрам вікторіанської епохи, я почав бесіду з пастором Робертсом, під час якої була присутня вся його трупа. На думку пастора, найкращий вік для дитини відвідати «пекельний дім» — дванадцять років. Трохи збентежившись, я поцікавився, чи його не хвилює, що після такої вистави до 12-річної дитини можуть навідуватися нічні страхіття. Пастор, гадаю, цілком щиро відповів:

Я б на їхньому місці поквапився зрозуміти, що пекло — не місце, в якому варто опинитися. І донести цю думку до них краще в дванадцять років, ніж дозволити прожити гріховне життя, ніколи не знайшовши Господа нашого Ісуса Христа. І навіть якщо до когось із них навідуватимуться нічні страхіття внаслідок перегляду вистави, вважаю, що від цього досвіду вони винесуть значно більшу користь для свого подальшого життя, яка перекриє будь-які страхіття.

Припускаю, якщо ви справді щиро вірите в те, у що вірить пастор Робертс, то теж вважаєте за потрібне залякувати дітей.

Відмахнутися від пастора Робертса як неадекватного екстреміста не вийде. Як і Тед Геґард, у сучасній Америці він втілює суспільну норму. Хоч мене здивує, якщо навіть вони поведуться на уявлення деяких їхніх одновірців про те, що крики мордованих грішників можна почути над кратерами вулканів140 або що велетенські трубчасті черв’яки-рифтії, які водяться в глибоководних термальних джерелах, підтверджують опис входу до пекла з Євангелія від Марка 9:43—44: «І коли рука твоя спокушає тебе, відітни її: краще тобі ввійти до життя одноруким, ніж з обома руками ввійти до геєнни, до огню невгасимого, де їхній черв’як не вмирає, і не гасне огонь». Хай там як уявляють пекло всі ці ентузіасти вічних мук, усім їм притаманна пихата й презирлива зловтіха людей, упевнених, що їх обрано для спасіння, яку так чудово висловив перший з-поміж богословів, уже знайомий нам Тома Аквінський у своїй «Сумі теології»: «Щоб святі могли повніше насолодитися своїм блаженством та Божою благодаттю, їм буде дозволено спостерігати за муками грішників у пеклі». Добрий чоловік65.

Страх пекельних мук може глибоко терзати людей, навіть більш раціональних з-поміж них. Ось якого листа я отримав від явно розумної та чесної жінки після того, як мій документальний фільм про релігію показали по телебаченню:

З п’яти років я відвідувала католицьку школу, де черниці насаджували істину, не гребуючи ні різками, ні палицями, ні ременями. У підлітковому віці я прочитала Дарвіна, і його міркування про еволюцію здалися надзвичайно переконливими для логічної частини мого мозку. Проте протягом усього життя я потерпаю від глибокого конфлікту і тваринного страху перед пекельними муками, який досить часто виходить із-під контролю. Завдяки курсу психотерапії я змогла подолати деякі давніші проблеми, але навіть вона не допомогла мені позбутися цього глибинного страху.

Тому пишу до вас із проханням надіслати мені ім’я та контакти терапевта, якого ви інтерв’ювали цього тижня на телебаченні, адже вона спеціалізується на роботі з такого роду страхами.

Мене настільки зворушила історія цієї жінки, що (придушивши в собі миттєвий спалах ницого жалю, що самим черницям не доведеться скуштувати пекла винятково через те, що його немає) я порадив їй довіритися своєму розуму як великому дару, яким вона, на відміну від менш везучих людей, щедро наділена. Далі я спробував заспокоїти її тим, що надзвичайні жахи, які священики й черниці приписують пеклу, настільки роздуті спеціально для того, щоб компенсувати неправдоподібність існування такого місця. Якби існування пекла було правдоподібним, йому достатньо було б бути помірно неприємним, щоб відлякувати людей. А оскільки його майже напевно немає, то церковникам доводиться з піною на губах розкручувати страхітливість цього місця, щоб хоч якимось фіговим листком прикрити неймовірність його існування та зберегти за ним відлякувальний ефект. Звісно ж, я сконтактував жінку з терапевтом, яким вона цікавилася, — Джилл Міттон, приємною і щирою жінкою, яка дала мені інтерв’ю на камеру. Виховання самої Джилл також пройшло в середовищі більш ніж одіозної секти під назвою «Виняткове братство». Це настільки огидна секта, що з’явився навіть веб-сайт, повністю присвячений допомозі тим, хто вирвався з її тенет (www.peebs.net).

Джилл Міттон змалечку теж залякували пеклом, але в дорослому віці вона знайшла в собі сили зректися християнства, тож тепер консультує і допомагає іншим, хто зазнав такої самої травми в дитинстві: «Згадуючи своє дитинство, я усвідомлюю, що воно проходило в атмосфері страху. І не тільки страху осуду тут і зараз, а й страху перед вічним прокляттям. Для свідомості дитини óбрази палючого вогню та скреготу зубів дуже реалістичні. Діти сприймають їх у прямому, а не переносному сенсі». Далі я попросив її розповісти, як їй змалечку описували пекло. Її слова викликали не менше зворушення, ніж вираз її обличчя під час довгої паузи, протягом якої вона вагалася з відповіддю: «Як дивно. Стільки років минуло, але в мені… досі здіймається буря емоцій.., коли чую це питання. Пекло — моторошне місце. Це повне відторгнення від Бога. Це остаточний присуд; зі справжнім вогнем, справжніми тортурами, які тривають вічно й без угаву».

Вона розповіла про групу підтримки, яку зараз веде для людей, котрі пережили схоже дитинство, зупинившись докладніше на тому, як важко багатьом із них розпрощатися з минулим: «Процес розриву надзвичайно складний. Ти ж залишаєш за плечима всю мережу своїх соціальних зв’язків, цілу систему, в якій тебе виховали; прощаєшся з переконаннями, яких дотримувався протягом багатьох років. Дуже часто пориваєш із родиною та друзями… Для них ти фактично більше не існуєш». Тут і я вставив слово, розповівши, що мені пишуть у листах люди з Америки, котрі відмовилися від релігії після прочитання моїх книг. Бентежить те, що багато з них не наважуються зізнатися в цьому своїм родинам або зізнаються, але з невтішними наслідками. Ось типовий приклад листа, написаного молодим студентом медичної спеціальності з Америки:

Відчуваю потребу написати вам емейл, оскільки поділяю ваше ставлення до релігії — ставлення, котре, як вам відомо, в американському суспільстві веде до ізоляції. Я виріс у християнській родині, і хоч мені завжди не подобалася релігія, лише недавно я насмілився зізнатися в цьому близькій людині. Це була моя кохана дівчина, котра… вжахнулася від цього. Я знав, що зізнання в атеїзмі може налякати, але не думав, що настільки — тепер вона ставиться до мене як до зовсім іншої людини. Вона мені вже більше не довіряє, бо, каже, мораль моя не від Бога. Не впевнений, чи ми взагалі знайдемо спільну мову. Тому тепер не пориваюся ділитися своїми переконаннями з близькими людьми, остерігаючись такої самої неприязної реакції… Відповіді від вас я не вимагаю. Пишу вам, просто сподіваючись знайти співчуття та розуміння моєї втрати. Тільки уявіть, як це: втратити людину, яку кохав і яка кохала тебе, через якусь релігію. Ми бездоганно підходимо одне одному, якби не її нинішня зневага до мене як до безбожного єретика. Це мені нагадало одне з ваших спостережень, що в ім’я релігії люди здатні чинити божевільні речі. Дякую за увагу.

Я відповів бідолашному хлопцеві, зауваживши, що не тільки його дівчина дізналася щось нове про нього; він також довідався про неї дещо, чого не знав раніше. Чи можна після такого вважати, що вона бездоганно підходить йому? Не впевнений.

Раніше я вже згадував американську комедійну актрису Джулію Свіні та її зворушливо-комічні намагання знайти виправдання релігії та захистити Бога свого дитинства від глибоких сумнівів, якими він обріс із висоти її дорослого досвіду. Врешті-решт її історія завершилася щасливо й сьогодні Джулія слугує чудовим взірцем для наслідування для молодих атеїстів по всьому світу. Розв’язка її історії — напевно, найзворушливіша сцена в її монологічній виставі «Відпустити Бога». Перепробувавши все, що можна, вона зрештою пережила таке прозріння:

…ідучи до свого будинку зі студії, розташованої в зад­ньому дворі, я почула тоненький, пискливий голосок у себе в голові. Може бути, він уже давно говорив у мені, але лише цього разу прозвучав розбірливо. Він нашіптував: «Бога немає».

Я спробувала вдати, нібито не почула. Але він став на тон голоснішим: «Бога немає, Бога немає. Боже мій, Бога немає…»

Мене пересмикнуло. Здавалося, я зіслизаю з човна у морську безодню.

У голові металася думка: «Але ж я не можу. Я не можу не вірити в Бога. Він потрібен мені. У нас стільки всього спільного за плечима…»

«До того ж я не вмію не вірити в Бога. Просто не вмію — як прокидатися, як проводити день?» Мене хитало…

Тоді я подумала: «Добре, вгамуйся. Давай спробуємо на хвильку надягнути окуляри невіри. Просто надягнути окуляри, крізь які не видно Бога, щоб кинути оком на світ і відразу зняти їх». Так я надягла ці окуляри й роззирнулася навколо.

На свій сором зізнаюся, що спершу мене запаморочило. Хоч вірте, хоч ні, в голові крутилася думка: «А на чому Земля тримається в небі? Невже ми просто несемося в просторі? Це ж так небезпечно!» Хотілося вискочити і спіймати Землю, яка падала з космосу прямо мені в руки.

Тоді нагодилася рятівна думка: «Ой, так — тяжіння й кутовий момент дозволять нам протриматися на навколосонячній орбіті ще дуже-дуже довго».

Мене глибоко зворушила саме ця сцена під час перегляду вистави в одному з лос-анджелеських театрів. Не менший захват викликав і епізод, коли Джулія розповідала, як батьки відреагували на повідомлення в пресі про її зцілення:

Перший дзвінок від мами переріс у суцільну істерику. «Атеїстка? АТЕЇСТКА?!?!»

Потім зателефонував батько та сказав: «Ти зрадила свою родину, школу, місто». Виглядало так, наче я продала державну таємницю росіянам. Обоє заявили, що більше зі мною не говоритимуть. А батько додав: «Не хочу навіть, щоб ти з’явилася на моєму похороні». Поклавши слухавку, я подумала: «Що ж, спробуй завадити».

У Джулії особливий талант — вона вміє викликати сміх і сльози одночасно:

Думаю, батьки не дуже б засмутилися, скажи я, що більше не вірю в Бога. Але ж бути атеїсткою — зовсім інша річ.

У книзі «Як я втратив віру в віру: від священика до атеїста» Ден Баркер розповідає свою історію поступової еволюції поглядів від ревного священика-фундаменталіста й сумлінного мандрівного проповідника до непохитного й переконаного атеїста, яким він є сьогодні. Цікаво, що Баркер якийсь час продовжував проповідувати християнство в різних місцях уже після того, як навернувся до атеїзму, бо це було єдине, що він умів робити й чого від нього очікували інші. Він знає багатьох інших американських церковників, які зараз перебувають у такому самому становищі: вони зізналися йому після прочитання його книги. Їх настільки лякає потенційна реакція, що вони бояться зізнатися про свої погляди навіть найближчим родичам. Історія Баркера мала щасливий кінець. Спершу його батьки пережили глибокий і дошкульний шок, але пізніше, дослухавшись до розважливих аргументів сина, самі стали атеїстами.

Серед іншої кореспонденції з Америки виділяються два листи від професорів одного університету, які незалежно один від одного розповіли про ставлення батьків до їхнього атеїзму. В одного мати перебуває в постійній скорботі через страх за його безсмертну душу. Батько іншого заявив, що краще б син ніколи не народжувався, — настільки він переконаний, що син проведе всю вічність у пеклі. Обоє — добре освічені університетські професори, впевнені у своїх знан­нях та судженнях, котрі пішли набагато далі за своїх батьків у всіх інтелектуальних справах, а не тільки в релігії. Але уявіть, які випробування чекають на менш загартованих в інтелектуальному плані людей, гірше забезпечених освітою та досвідом ведення дискусій, ніж ці професори або Джулія Свіні, щоб уміти відстоювати свою позицію під напористим тиском родини. Мабуть, саме в такому становищі перебували багато пацієнтів Джилл Міттон.

На початковій стадії нашої телевізійної розмови Джилл описала релігійне виховання як одну з форм психологічного насильства. Пізніше я повернувся до цієї теми: «Ви використали термін “релігійне насильство”. Як би ви могли за рівнем травматичності порівняти насильство, пов’язане з нав’язуванням дитині віри в пекло, із… сексуальним насильством?» Ось її відповідь: «Дуже складне питання… Гадаю, між ними багато схожого, бо в обох випадках ідеться про зловживання довірою; в обох випадках у дитини відбирають право почуватися вільною та бути відкритою, вибудовуючи нормальні відносини зі світом… В обох випадках відбувається приниження гідності та придушення особистості дитини».

Мій колега психолог Ніколас Гемфрі процитував прислів’я «слова пристають, як горох до стіни» на початку своєї доброчинної лекції на користь Міжнародної амністії, прочитаної 1997 року в Оксфордському університеті141. Він одразу застеріг, що це прислів’я далеко не завжди справджується, як свідчать історії про гаїтянських послідовників культу вуду, котрі помирали від психосоматичних наслідків переляку через кілька днів після того, як на них насилали згубну «порчу». Після цього він запитав, чи повинна Міжнародна амністія, якій будуть перераховані всі грошові збори від його лекції, боротися проти заяв і публікацій, які завдають моральної шкоди та руйнують репутацію. І сам же сказав своє категоричне «ні» проти цензури такого роду: «Свобода слова — надто цінна, щоб її чіпати». Але в своїх подальших роздумах він ошелешив сам себе, виступивши за одне важливе обмеження своїх ліберальних поглядів: за введення цензури в питаннях, що стосуються дітей:

…у моральному та релігійному вихованні, а особливо в освіті, яку дитина здобуває вдома, де батькам дозволяється (і навіть очікується від них) визначати для своїх дітей зміст понять істини і зáблуду, добра і зла. Моя позиція така: діти мають право, закріплене за ними як людьми, не зазнавати психологічного каліцтва під тиском невдалих ідей інших осіб, незалежно від того, хто ці особи. А батьки, з іншого боку, не мають богоданого права вселяти дітям у голову все, що їм особисто заманеться; прáва, яке б дозволяло обмежувати інтелектуальні обрії дітей, виховувати їх в атмосфері догматизму та забобонів або вимагати від них неухильного дотримання вузькорелігійного світогляду.

Одне слово, діти мають право, щоб їхні голови не псували нісенітницями, тож наш обов’язок як суспільства — захистити їх від цього. Батьків слід обмежувати в їхніх можливостях привчати дітей до віри, скажімо, в дослівну істинність Біблії або в те, що доля визначається розташуванням планет, так само, як ми забороняємо їм вибивати дітям зуби або замикати їх у підвалах.

Певна річ, категоричні заяви такого роду потребують (і зазнають) багатьох уточнень. Хіба існує одностайна думка щодо того, що слід вважати нісенітницею? Хіба мало перекидався візок ортодоксальної науки, спонукаючи нас до обачності? Може, для науковців астрологія і дослівний зміст Біблії — нісенітниця, але ж є інші, хто вважає з точністю до навпаки. На яких підставах ми маємо забороняти їм доносити власні погляди своїм же дітям? Чи не занадто нахабно вимагати, щоб дітей обов’язково вчили науки?

Я глибоко вдячний своїм батькам за те, що вони вважали значно важливішим навчити дітей як думати, а не що думати. Якщо дітей чесно й достатньою мірою ознайомити з усіма науковими доказами, але вони, підрісши, вирішать, що Біблія містить дослівну істину або що нашим життям керують планети, то це вже їхнє особисте право. Важливий нюанс у тому, що в такому разі вони самі отримують право вирішувати, що думати, а не їхні батьки, скориставшись своєю перевагою, присвоюють собі привілей визначати зміст їхніх поглядів. Цей нюанс набуває ще більшої ваги, якщо врахувати, що для наступного покоління ці діти будуть батьками, а отже, матимуть змогу вселити йому ті вірування, під впливом яких сформувалися самі.

На думку Гемфрі, поки діти малі, вразливі й потребують захисту, справжня моральна опіка над ними полягає в щирому намаганні вгадати, що б вони обрали самі, якби дозволяв вік. Він навів зворушливий приклад маленької дівчинки з народу інків, чиє тіло 500 років пролежало в горах Перу доки не було знайдене 1995 року. Першовідкривачі встановили, що вона стала жертвою ритуального жертвопринесення. За словами Гемфрі, американській телеаудиторії вже показали документальний фільм про цю «снігову дівчинку». Глядачам пропонували

захопитися духовною непохитністю інкських жерців та пережити разом із дівчинкою почуття, які охоплювали її під час останньої подорожі: гордість та збудження від того, що її обрали для цієї особливої честі стати жертвою для богів. По суті, телепередача транслювала таку мораль: людське жертвопринесення — теж видатне культурне досягнення. Ось вам іще один перл у короні мультикультуралізму.

У Гемфрі відібрало мову. Та й у мене теж.

Як вони взагалі наважилися таке говорити? Як сміють вони закликати нас — із наших віталень, із-за екранів телевізорів — відчувати духовне піднесення від споглядання акту ритуального вбивства: вбивства беззахисної дитини групою пришелепкуватих, чванливих, забобонних і темних чоловіків? Як можна закликати людей шукати позитив у спогляданні аморального вчинку проти іншої людини?

І знову порядного, ліберального читача можуть почати гризти сумніви. Так, це аморально за нашими мірками і, поза сумнівом, безглуздо, але чи не доречні тут моральні мірки самих інків? Хіба для інків це не був моральний учинок, наділений глибоким сенсом і освячений їхніми віруваннями? Дів­чинка, безумовно, щиро поділяла віру свого народу. Хто ми такі, щоб таврувати інкських жерців «убивцями» і судити їх за мірками нашого, а не їхнього часу? А може, дівчинка не тямила себе від щастя, яке їй випало, вірячи, що швидко потрапить до вічного раю у супроводі яскравого бога Сонця? Хоч, може (і це набагато вірогідніше), вона плакала від страху.

Гемфрі і я дотримуємося такої думки: незалежно від того, чи добровільно дівчинка пішла на смерть, є вагомі підстави припускати, що якби вона була свідома всіх фактів, то не мала б охоти приносити себе в жертву. Уявіть, наприклад, що вона знає будову сонця: що це насправді воднева куля температурою мільйони градусів Кельвіна, у якій у процесі реакцій ядерного синтезу утворюється гелій, і що воно сформувалося з газової хмари, з якої в результаті стиснення постала вся сонячна система, зокрема й Земля… Мабуть, тоді б вона не поклонялася йому як богу й зовсім по-іншому ставилася б до ідеї принести себе в жертву, щоб умилостивити його.

Інкських жерців не можна засуджувати за незнання цих фактів і, напевно, називати їх пришелепкуватими й чванливими — теж занадто. Проте їх варто вважати відповідальними за те, що нав’язали свої вірування дитині, вік якої не давав їй змоги самостійно вирішити, поклонятися сонцю чи ні. До цього Гемфрі додає критику на адресу авторів документального фільму та нас, його глядачів, за те, що ми знаходимо щось прекрасне у смерті маленької дівчинки — «щось, що збагачує нашу колективну культуру». У нашому суспільстві можна знайти багато прикладів цієї самої схильності звеличувати ексцентричні релігійні звичаї різних етнічних груп та виправдовувати притаманну їм жорстокість. Ця схильність раз у раз збурює болісний внутрішній конфлікт у свідомості порядних людей ліберальних поглядів: з одного боку, страждання і жорстокість неприйнятні для них, але з іншого боку, постмодерністи й культурні релятивісти привчили їх шанувати інші культури не менше, ніж свою. Жіноче обрізання, безперечно, завдає страшного болю і не дозволяє жінкам відчувати задоволення від сексу (в чому, напевно, і полягає його мета), тому одна половина будь-якого порядного ліберала вимагає скасування цієї практики. Проте інша половина «шанує» етнічні культури й відчуває, що нам не слід втручатися, коли «вони» калічать «своїх» дівчат66. Однак річ у тім, що «їхні» дівчата повинні належати самим собі, і бажання цих дівчат слід ураховувати. Трохи важче стає, коли дівчина сама хоче бути обрізаною. Але чи захотіла б вона, якби дивилася на цю практику очима обізнаної дорослої жінки? Гемфрі показує, що жодна жінка, яка в дитинстві уникла обрізання, з доб­рої волі не погоджується на цю операцію в дорослому віці.

Коротко згадавши амішів та їхнє право виховувати «своїх» дітей у «своїх» традиціях, Гемфрі уїдливо розносить захват нашого суспільства

збереженням культурного розмаїття. Ну добре, ви погодитеся, що дітям амішів (або хасидів чи циган) несолодко зростати в традиціях їхніх батьків, але ж принаймні в такий спосіб зберігаються ці захопливі культурні традиції. Хіба не збідніє вся наша цивілізація, якщо вони зникнуть? Так, мабуть, негарно, що заради збереження розмаїття доводиться жертвувати індивідами. Але інакше неможливо: це ціна, яку наше суспільство сплачує за їх збереження. Усе правильно, але не можу втриматися, щоб не нагадати: цю ціну сплачуємо не ми, а вони.

Це питання опинилося в центрі уваги громадськості 1972 ро-ку, коли Верховний суд США ухвалив рішення в прецедентній справі «штат Вісконсин проти Йодера», в якій розглядалося право батьків не пускати дітей до школи з релігійних переконань. Групи амішів живуть закритими громадами в різних частинах США, розмовляючи зазвичай архаїчним діалектом німецької мови, який називається «пенсільванською голландською», та різною мірою уникаючи таких елементів сучасного життя, як електрика, двигуни внутрішнього згоряння, ґудзики тощо. Сучасному оку приємно милуватися цим острівцем старосвітського побуту, характерного для ХVІІ століття. Хіба не варто його зберегти заради збагачення людської культури? А єдиний спосіб зберегти його — дозволити амішам виховувати дітей відповідно до своїх звичаїв, захистивши їхні громади від руйнівного впливу сучасності. Проте напрошується питання: а чи не варто почути голос самих їхніх дітей?

1972 року справа дійшла до Верховного суду, коли кілька батьків-амішів зі штату Вісконсин забрали дітей зі старших класів школи. Здобуття освіти після певного віку суперечило релігійним цінностям амішів, а наукової освіти й поготів. Влада штату Вісконсин подала на батьків позов до суду, стверджуючи, що дітей таким чином позбавляють права на освіту. Пройшовши всі попередні судові інстанції, справа зрештою досягла Верховного суду США, котрий прийняв неодностайну ухвалу (шість суддів проти одного) на користь батьків142. Думку більшості озвучив головний суддя Воррен Берґер, пояснивши: «Як свідчить статистика, примусове відвідування школи дітьми амішів до досягнення 16-річного віку тягне за собою дуже серйозну небезпеку руйнування спільноти та релігійної практики амішів у тому вигляді, в якому вони існують зараз; тому їм доводиться або зрікатися своїх вірувань і вливатися в суспільство загалом, або переселятися в інший, толерантніший регіон».

Проти позиції більшості виступив лише суддя Вільям Даґ­лес, котрий у своїй окремій думці зазначив, що варто було б звернутися до самих дітей. Чи хочуть вони відмовитися від подальшої освіти? Чи хочуть узагалі дотримуватися релігії амішів? Ніколас Гемфрі пішов би ще далі: навіть якби дітей запитали й вони віддали перевагу релігії амішів, чи впевнені ми, що вони ухвалили б таке саме рішення, якби здобули освіту й були поінформовані про наявні альтернативи? А щоб їхнє рішення було переконливим, де приклади молодих людей із зовнішнього світу, які добровільно вирішили приєднатися до громад амішів? Суддя Даґлес також не зупинився на зазначеному, але пішов дещо в іншому напрямку. Він не побачив вагомих підстав наділяти релігійні погляди батьків особливим статусом, який дозволяв би їм відмовляти своїм дітям у здобутті освіти. Якщо релігійні переконання — це підстава для звільнення від виконання закону, то чому світські переконання не заслуговують на таке саме звільнення?

Більшість суддів Верховного суду провела паралель із позитивними цінностями чернечих орденів, існування яких збагачує наше суспільство. Проте, зазначав Гемфрі, між ними й амішами існує кардинальна відмінність. Ченці добровільно приймають постриг та перебираються жити до монастиря. А в дітей амішів ніхто ніколи не питає добровільної згоди стати амішами; вони народжуються в цій культурі й не мають вибору.

Хіба не відчувається якась зневажлива зверхність і негуманність, коли когось (особливо дітей) приносять у жертву на вівтар «культурного розмаїття» та збереження релігійних традицій? Усі інші насолоджуються своїми автомобілями й комп’ютерами, вакцинами й антибіотиками. А ти, чудернацький маленький народику зі своїми брилями й старомодними штанами, своїми кінними візками, архаїчною говіркою та туалетами на вигрібних ямах, — ти збагачуєш наше життя. Звісно, ми тобі дозволимо тримати дітей при собі, під замком, у твоєму часовому проваллі з ХVІІ століття, бо ж інакше безнадійно втратимо дещо важливе: одну з цеглинок розкішного розмаїття людських культур. Крихітна частина мене погоджується з цим аргументом, але значно більша відчуває незручність.

Прем’єр-міністр моєї країни Тоні Блер ухопився за «культурне розмаїття» під час засідання Палати громад, коли депутат парламенту Дженні Тонг дорікнула йому, що з державних коштів фінансується школа на північному сході Англії, в якій (унікальний випадок у Британії!) дітей навчають неприкрашеного біб­лійного креаціонізму. Пан Блер не знайшов нічого кращого, ніж відповісти, що буде дуже прикро, якщо переймання цією темою завадить нам створити «таку розмаїту шкільну систему, яку ми можемо собі дозволити»143. Ішлося про коледж Еманюель у місті Ґейтсгед — одну з «міських академій», заснованих з ініціативи уряду Блера, якою він дуже пишається. Сенс ініціативи полягав у тому, що багатих спонсорів закликали зібрати відносно невелику суму грошей (2 мільйони британських фунтів стерлінгів у випадку Еманюеля), після чого решту потрібних коштів виділяв уряд (20 мільйонів у випадку Еманюеля плюс безстрокове покриття поточних витрат і оплати праці). Схема давала спонсорам право впливу на основоположні цінності, які прищеплюватиме заклад, брати участь у призначенні його керівництва, мати голос у питаннях зарахування та відрахування учнів і багато іншого.

Десять відсотків потрібних коштів на користь коледжу виділив сер Пітер Варді, заможлий автодилер із похвальним бажанням дати сучасним дітям освіту, якої б він хотів для самого себе, менш привабливий аспект якого полягає в тому, що він при цьому хотів нав’язати дітям ще й свої особисті релігійні переконання67. На жаль, Варді злигався з клікою вчителів під проводом Найджела Мак-Квойда, які захоплюються ідеями американських фундаменталістів. Мак-Квойд певний час керував коледжем Еманюель, а зараз керує всім консорціумом шкіл Варді. Про рівень його науковості можна судити хоча б із його впевненості, що світ виник не більше десяти тисяч років тому, а також із такої цитати: «Неможливо повірити, поглянувши на складність людського тіла, що все почалося з вибуху, а ми колись були мавпами… Сказавши дітям, що життя безцільне і що вони — лише хімічні мутації, ви не підвищите їхню самооцінку»144.

Жоден науковець ніколи не заявляв, що дитина — це «хімічна мутація». Використання такої фрази в цьому контексті — безграмотна маячня десь того самого типу, що й наведені в газеті «Guardian» за 18 квітня 2006 року слова «єпископа» Вейна Мелколма, голови Церкви міського християнського життя в Гекні (східний Лондон), котрий «ставить під сумнів наукові докази еволюції». Рівень обізнаності Мелколма з науковими доказами можна оцінити на основі такої його заяви: «У геологічному літописі явно бракує проміжних рівнів розвитку. Якщо жаба перетворилася на мавпу, то в нас уже давно повинно бути багато викопних решток жабомавп».

Мабуть, наука — не сильна сторона пана Мак-Квойда. Тому, заради справедливості, давайте перейдемо до головного науковця його команди — Стівена Лейфілда. 21 вересня 2001 року цей пан прочитав лекцію в коледжі Еманюель на тему «Викладання науки з біблійного погляду». Текст лекції розмістили на одному християнському веб-сайті (www.christian.org.uk). Але вам не вдасться знайти її там. Християнський інститут прибрав її зі свого веб-сайту в той самий день, коли я привернув до неї увагу громадськості своєю статтею в газеті «Daily Telegraph» за 18 березня 2002 року, ґрунтовно та критично розібравши її зміст145. Проте зі світової павутини не так просто щось стерти назавжди. Швидкість роботи пошукових сайтів почасти забезпечується тим, що вони тримають інформацію в кеші, де вона на певний час затримується навіть після того, як оригінал видаляють. Британський журналіст Ендрю Браун, головний кореспондент газети «Independent» із релігіних питань, був насторожі й оперативно видобув лекцію Лейфілда з кешу пошуковика Google, розмістивши її, щоб ніхто інший більше не міг видалити, на своєму веб-сайті: http://www.darwinwars.com/lunatic/liars/layfield.html. Думаю, ви вже зауважили, що слова, з яких складається посилання на сторінку, Браун підібрав дотепно.

До речі, коли один допитливий читач поцікавився в коледжі Еманюель, чому лекцію видалили з веб-сайту, у відповідь надійшло таке невигадливе пояснення, яке також зберіг для нас Ендрю Браун:

Коледж Еманюель опинився в осерді дискусії про викладання креаціонізму в навчальних закладах. На практиці це означає, що нам надходить величезна кількість дзвінків від засобів масової інформації, що забирає дуже багато часу в директора та його заступників. Усі вони мають чимало інших важливих справ. Щоб полегшити їм життя, ми тимчасово прибрали лекцію Стівена Лейфілда з нашого веб-сайту.

Безперечно, керівництву коледжу ніколи й угору глянути, розриваючись між розмовами з журналістами, щоб пояснити їм свою позицію в питанні викладання креаціонізму школярам. Але який тоді сенс видаляти з веб-сайту текст лекції, який якраз мав допомогти їм жити, адже до нього можна було відправляти журналістів, тим самим економлячи свій час? Та ж ні, вони видалили лекцію свого замдиректора з науки, бо зрозуміли, що в ній є що приховувати. Ось один із перших абзаців лекції:

Відразу зазначу, що ми відкидаємо думку, популяризовану (мабуть, ненавмисно) в ХVІІ столітті Френсісом Беконом про те, що існують «дві книги» (тобто Книга природи та Святе Письмо), з яких можна незалежно одна від одної добувати істину. Ми твердо стоїмо на тій простій позиції, що Бог переконливо й непомильно доніс своє слово на сторінках Святого Письма. І хоч у наш час недовірливої, сп’янілої від телебачення культури це твердження може здатися непереконливим, старомодним і наївним, ми не сумніваємося, що воно достатньо надійне, щоб закладати на ньому фундамент майбутнього.

Не забувайте щипати себе час від часу, щоб переконатися, що це не сон. Ці слова належать не проповіднику з Алабами, який виступає просто неба на імпровізованій сцені; їх сказав замдиректора з науки навчального закладу, в який британський уряд вливає гроші та яким тішиться і пишається Тоні Блер. 2004 року він як ревний християнин сам перерізав стрічку на церемонії відкриття цього чергового додатку до шкільної флотилії Варді146. Так, розмаїття потрібно цінувати, але ж не до потьмарення розуму.

Далі Лейфілд по пунктах порівнює науку та Письмо, підсумовуючи в кожному випадку, коли між ними намічається суперечність, що перевагу слід віддавати Письмові. Зауваживши, що в державний навчальний план тепер входить геологія, Лейфілд додає: «Було б особливо відповідально з боку вчителів, яким доручать викладати цей розділ природознавства, ознайомитися зі статтями Віткомба й Морріса, присвяченими геологічним наслідкам Потопу». Так, «Потопу» — того самого, про який ви подумали. Потопу з Ноєвим ковчегом. Ноєвим ковчегом! І це замість того, щоб розповідати дітям захопливі факти про те, що Африка й Південна Америка колись були одним материком, а потім почали віддалятися з такою самою швидкістю, з якою ростуть нігті на пальцях. Ось вам іще трохи одкровень від Лейфілда (замдиректора з науки!) про те, що Ноїв потоп відбувся недавно та що ним можна легко пояснити природні об’єкти, які, згідно з реальними даними геології, потребували сотень мільйонів років, щоб з’явитися:

Таким чином, загальносвітовий потоп, описаний у Книзі Буття 6—10, доводиться визнати історичною подією і знайти йому місце в загальній геофізичній парадигмі. Якщо біблійна оповідь надійна й у наведених у ній родоводах (наприклад, Буття 5; 1 Хроніки 1; Матвія 1 та Луки 3) нічого не пропущено, можна вирахувати, що ця глобальна катастрофа відбулася відносно недавно. Її численні наслідки можна спостерігати всюди. Головні сліди цієї події — повні скам’янілостей шари осадових гірських порід, величезні родовища вуглеводневого палива (вугілля, нафти й газу) та міфологічні розповіді про великий потоп, які часто зустрічаються у народів з усіх частин світу. Джон Вудмореп та інші переконливо показали, що спорудити та утримувати цілий рік ковчег із великою кількістю живих істот на борту, доки не спаде вода, цілком реально.

Насправді читати все це ще сумніше, ніж заяви неуків на кшталт цитованих раніше Найджела Мак-Квойда або єпископа Вейна Мелколма, адже Лейфілд здобув наукову освіту. Ось ще один приголомшливий уривок:

Як зазначалося на початку, християни, маючи на те вагомі підстави, вважають тексти Старого та Нового заповітів надійним посібником про те, у що слід вірити. Проте це не тільки релігійні документи. Вони містять правдивий виклад історії Землі, нехтуючи яким ми дуже ризикуємо.

Від думки про те, що Письмо містить правдивий виклад геологічної історії, здригнеться будь-який поважний богослов. Разом зі своїм другом Річардом Гаррісом (єпископом Оксфордським) я написав спільного листа до Тоні Блера, під яким підписалися також вісім єпископів і дев’ять відомих науковців147. Цими дев’ятьма науковцями були тодішній президент Королівського наукового товариства (котрий раніше був головним радником Тоні Блера з питань науки), секретарі біологічної та фізичної секцій товариства, королівський астроном (нинішній президент Королівського наукового товариства), директор Музею природознавства та, мабуть, найшанованіша людина в Англії — сер Дейвід Еттенборо. З боку єпископів лист підписали один католицький і сім англіканських єпископів, тобто найвидатніші релігійні лідери всієї Англії. У відповідь із секретаріату прем’єр-міністра надійшла недбала й неадекватна відписка, в якій ішлося про високі екзаменаційні показники випускників коледжу та позитивну оцінку його діяльності офіційним органом контролю якості освіти — OFSTED. Панові Блеру не спало на думку, що якщо інспектори з OFSTED поставили високу оцінку навчальному закладу, замдиректора з науки якого вчить дітей, що всесвіт з’явився пізніше одомашнення собаки, то щось явно не гаразд зі стандартами якості, які застосовує ця інспекція.

Найбільше занепокоєння викликає завершальна частина лекції Стівена Лейфілда під рубрикою «Що слід робити?», в якій він розглядає тактику, до якої можуть вдатися вчителі, котрі прагнуть викладати фундаменталістське християнство на заняттях із природознавства. Зокрема він закликає вчителів наукових дисциплін

при кожній нагоді, коли в підручнику, екзаменаційному питанні або в словах гостя школи прямо згадується чи мається на увазі еволюціоністська парадигма/теорія старої Землі (про те, що вік Землі становить мільйони або навіть мільярди років), ввічливо вказувати на можливу помилковість цієї думки. Завжди, коли з’являється можливість, ми повинні пропонувати альтернативне (і завжди краще) біблійне пояснення тих самих фактів. Ми ще розглянемо по кілька таких прикладів із фізики, хімії та біології.

Решта лекції Лейфілда — просто інструктаж, як вести пропаганду; порадник для набожних учителів біології, хімії та фізики, які прагнуть, не виходячи за межі вимог державного навчального плану, ізсередини підривати базовану на доказах наукову освіту, підміняючи її Святим Письмом.

15 квітня 2006 року Джеймс Ноґті, один із найдосвідченіших ведучих на каналі BBC, взяв інтерв’ю у сера Пітера Варді в своїй радіостудії. Розмова була присвячена розслідуванню, яке в той час вела поліція за звинуваннями, які Варді відкидав, у тому, що уряд Блера пропонував заможним особам хабарі у вигляді рицарських і перських титулів в обмін на фінансову підтримку ними відкриття «міських академій». Ноґті поцікався в Варді й щодо креаціонізму, але останній категорично заперечив заяви, нібито коледж Еманюель нав’язує дітям молодоземельний креаціонізм. Зате один із випускників коледжу, Пітер Френч, не менш категорично стверджував148: «Нас учили, що вік Землі 6000 років»68. Хто з них говорить правду? Нам достеменно не відомо, але лекція Стівена Лейфілда дуже недвозначно окреслює його бачення того, як слід викладати наукові дисципліни учням. Невже Варді не читав відвертого маніфесту Лейфілда? Невже він справді не знає поглядів свого замдириктора з науки? Пітер Варді нажив собі статки на продажі вживаних автомобілів. Ви б захотіли після такого купити машину в нього? І чи продали б ви, як Тоні Блер, цій людині школу за 10 % її вартості, взявши при цьому на себе ще й усі поточні витрати на її функціонування? Давайте будемо поблажливими до Блера та припустимо, що він не читав лекцію Лейфілда. Думаю, справ у нього зараз хоч греблю гати, тож ми забагато від нього хочемо.

Директор коледжу Мак-Квойд виступив на захист політики свого закладу, котра нібито базується на неупередженості та широті поглядів. Але його заява звучала зверхньо й самовдоволено:

Найвдаліший приклад, який можу запропонувати — моя лекція з філософії для випускного класу. З одного боку сидів Шакіл, який заявив: «Істина міститься в Корані». А Клер, сидячи з іншого боку, парирувала: «Ні, істина в Біблії». І ми почали бесіду, обговорюючи, в чому вони згодні між собою, а в чому розходяться. Зрештою, всі погодилися, що обидві сторони не можуть бути правими одночасно. Тоді я сказав: «Вибачай, Шакіл, але ти помиляєшся, істина — в Біблії». На що він відповів: «Вибачте, містере Мак-Квойд, але це ви помиляєтеся. Істина — в Корані». Далі вони пішли обідати, продовжуючи дискутувати між собою. Ось що ми переслідуємо. Ми хочемо, щоб діти розуміли, чому вони вірять у те, в що вірять, і як відстояти свою позицію149.

Яка ідилічна картина! Шакіл і Клер мирно ідуть разом на обід, енергійно доводячи та захищаючи свої несумісні переконання. Але що в цьому ідилічного? Хіба не навіває сум змальована паном Мак-Квойдом картина? На чому, зрештою, базувалися аргументи Шакіла та Клер? Які переконливі факти міг кожен із них навести, щоб дискусія була плідною і конструктивною? Вони просто по черзі заявляли, що її або його священна книга краща за іншу — ось і все. Більшого вони сказати не могли, бо більшого неможливо сказати, якщо тебе вчили, що істину слід виводити зі Святого Письма, а не з емпіричних фактів. Тобто освіти ні Клер, ні Шакіл, ні їхні однокласники не здобули. Їх школа підвела під монастир, а директор вчинив над ними наругу, але не над тілом, а над розумом.

А тепер іще одна ідилічна картина. Одного року під Різдво газета «Independent», яку я зазвичай читаю, шукаючи відповідну нагоді фотографію, не знайшла нічого кращого, як надрукувати серцеїдну екуменічну картинку зі шкільної різвяної вистави. На ній трьох біблійних мудреців грали, як тріумфально повідомлялося в підписі, Шадбріт (сикх), Мушараф (мусульманин) та Адель (християнка) — всі чотирирічні діти.

Ідилічна? Гріє серце? Ні, ні те, ні інше; вона гротескна. Як порядна людина може схвалювати, щоб на чотирирічних дітей вішали ярлики відповідно до космологічних та богословських поглядів їхніх батьків? Щоб краще зрозуміти мою думку, уявіть аналогічну фотографію в газеті, але з іншим підписом: «Шадбріт (кейнсіанець), Мушараф (монетарист) й Адель (марксистка), всім по чотири роки». Здогадуєтеся, скільки б (цілком заслужено) посипалося гнівних листів у редакцію? Проте через незрозуміло привілейований статус релігії в нашому суспільстві ніхто навіть не пискнув, як і під час аналогічних випадків у минулому. Лише уявіть, який зчинився би галас, якби підпис до фотографії повідомляв: «Шадбріт (атеїст), Мушараф (агностик) і Адель (світська гуманістка), всім по чотири роки». Підозрюю, почалися б навіть перевірки, чи не слід позбавити батьківських прав людей, які довели до такого своїх дітей. У Британії немає конституційного відокремлення церкви від держави, тож батькам-атеїстам доводиться пливти за течією, дозволяючи школам прищеплювати їхнім дітям ту релігію, яка панує в їхній місцевості. Веб-сайт The-Brights.net (заснований американськими активістами, які задумали змінити дискредитовану назву «атеїст» на «Bright», що означає «кмітливий», «яскравий» — так само, як свого часу гомосексуалам вдалося закріпити за собою назву «gay», що означає «радісний») скрупульозно підійшов до встановлення правил, за якими діти можуть реєструватися на ньому: «Рішення стати брайтом має ухвалити сама дитина. Якщо дитині сказали, що їй слід або вона повинна стати брайтом, така дитина НЕ може стати брайтом». Чи можете уявити, щоб якась церква або мечеть видала таку безкорисливу постанову? Але чи не слід змусити їх запровадити аналогічне обмежувальне правило на членство? Зізнаюся, що теж зареєструвався у «брайти» почасти для того, щоб побачити, чи можливо цілеспрямованими діями меметично вживити таке слово в мову. Не знаю, хоч дуже хотілося б дізнатися, як відбулося створення і впровадження слова «гей»: у результаті свідомих, цілеспрямованих дій чи спонтанно й випадково150. На початку кампанія брайтів зіткнулася з серйозними перешкодами: проти неї категорично виступила частина атеїстів, злякавшись, що їх звинуватять у «зарозумілості». Проте рух «Гей-прайд» не страждає такою скромністю, що може бути однією з причин його успіху.

У попередніх розділах я торкався теми «пробудження свідомості», зокрема навівши приклад феміністок, які навчили нас здригатися щоразу, коли чуємо фрази на кшталт «жіноча логіка» або «чоловіча професія». У цьому підрозділі я хочу відкрити очі на іншу проблему. Гадаю, ми всі повинні почуватися незручно, коли малій дитині приписують належність до конкретного віросповідання. Малі діти ще не готові до того, щоб розумітися на походженні всесвіту, життя та моралі. Від самого звучання фрази «дитина-християнин» або «дитина-мусульманин» нам має бути неприємно, як від скреготу нігтів по склу.

Ось репортаж від 3 вересня 2001 року ірландської радіо­станції KPFT-FM:

Ольстерські лоялісти спробували завадити католицьким школяркам пройти до жіночої початкової школи Святого Хреста на Ардойн-роуд у північній частині Белфаста. Офіцерам Королівської поліції Ольстера та солдатам британської армії довелося розігнати учасників протесту, які намагалися заблокувати вхід до школи. Щоб діти могли потрапити на заняття, довелося спорудити відгороджувальний паркан. Лоялісти свистіли й вигукували релігійні образи, коли діти, деяким із яких було лише по чотири роки, у супроводі батьків проходили до школи. Коли діти з батьками підходили до центральних воріт, на них летіли пляшки й каміння.

Кожна пристойна людина здригнеться від думки про випробування, пережите нещасними дівчатками з цього репортажу. Я ж хочу пояснити, що так само слід здригатися від того, що дітей називаються «католицькими школярками». (Як я зазначав у першому розділі, «лоялісти» — це улесливий північноірландський евфемізм на позначення протестантів, тоді як «націоналісти» — це евфемізм на позначення католиків. Чомусь люди, які анітрохи не вагаються навішувати дітям ярлики «католики» чи «протестанти», не наважуються використати ті самі релігійні ярлики в значно більш підхожому контексті — коли йдеться про дорослих терористів та оскаженілий натовп).

Наше суспільство, навіть його нерелігійна частина, з якогось дива прийняло абсурдну ідею, що малим дітям можна — і слід — нав’язувати релігійні переконання їхніх батьків, чіпляючи на них релігійні ярлики на кшталт «дитина-католик», «дитина-протестант», «дитина-юдей», «дитина-мусульманин» тощо, хоч не існує інших аналогічних ярликів, як-от «діти-консерватори», «діти-ліберали», «діти-республіканці», «діти-демократи». Будь ласка, благаю вас, зрозумійте це й наступного разу, коли чуєте таку фразу, зчиняйте галас. Бо дитина ще не може бути християнином чи мусульманином, а лише дитиною батьків-християн або дитиною батьків-мусульман. Використання такої термінології, до речі, дозволить відкрити очі на правду й самим дітям. Якщо дитина почує, що вона «дитина батьків-мусульман», то відразу зрозуміє, що релігію можна вибирати (або відкидати), дорісши до відповідного віку.

Корисною річчю для освітньої системи було б уведення порівняльного релігієзнавства в навчальний план. Пам’ятаю, що перші сумніви щодо релігії в мене зародилися приблизно в дев’ятирічному віці, коли я дізнався (але не в школі, а від батьків), що християнська релігія, в середовищі якої я виріс, — лише одне з великої кількості несумісних між собою віросповідань. Апологети релігії добре усвідомлюють цей факт і не знають від нього спокою. Після публікації фотографії з різдвяної шкільної вистави редакція «Independent» не отримала жодного листа зі скаргою на навішування релігійних ярликів дітям. Єдиний критичний лист надійшов від організації під назвою «Кампанія за справжню освіту», речник якої, Нік Сітон, застеріг від крайньої небезпеки багатоконфесійної освіти: «У наші дні дітей учать, що всі релігії мають однакову цінність, тобто що їхня власна віра нічим не краща за інші». Саме так і є. Тож небезпідставно тривожиться цей поважний речник. В іншому місці він обурювався: «Неправильно виставляти всі віросповідання як рівноцінні. Кожен має право вважати, що його віра краща за інші, хай це індуїсти, юдеї, християни чи мусульмани. Інакше який сенс вірити взагалі?»151

І справді — який? Яке ж це все відверте безглуздя! Ці віросповідання несумісні один з одним. Інакше який був би сенс вважати своє кращим за інші? А отже, більшість із них не можуть бути «кращими за інші». Нехай діти дізнаю´ться про різні релігії, помічають їхню несумісність і роблять свої власні висновки про те, що випливає з цієї несумісності. Що ж стосується «істинності» релігій, то дайте їм підрости й визначитися самим.

Мушу зізнатися, що навіть мене інколи шокує необізнаність зі змістом Біблії серед людей, котрі здобували освіту через кілька десятиліть після мене. Хоч, може, справа не в десятиліттях. Роберт Гайнд у своїй проникливій книзі «Чому боги не вмирають» наводить результати опитування, проведеного аж у далекому 1954 року в Сполучених Штатах компанією «Gallup» Три четверті католиків і протестантів не змогли назвати ім’я хоча б одного пророка зі Старого Заповіту. Більше двох третин не знали, хто виголосив Нагірну проповідь. Знач­на кількість опитаних вважала, що Мойсей був одним із дванадцяти апостолів Ісуса. І це, повторюся, в Сполучених Штатах, значно набожнішій країні ніж решта розвиненого світу.

Біблія короля Якова 1611 року (або так звана «канонічна версія») містить уривки, що самі собою становлять високу літературну цінність, наприклад, Пісня над піснями та піднесена Книга Екклезіяста (котра, за словами обізнаних людей, у староєврейському оригіналі також звучить чудово). Проте найважливіша причина, чому Біблію не слід прибирати з нашої освіти, полягає в її важливій ролі як джерела літературної культури. Те саме стосується легенд і міфів про богів стародавніх Греції та Риму: ми їх вивчаємо, але при цьому ніхто не вимагає, щоб ми в них вірили. Наведу похапцем укладений список висловів та сентенцій, узятих із Біблії або навіяних нею, які часто зустрічаються в літературній та розмовній англійській мові від видатних поетичних шедеврів до заяложених штампів, від народної мудрості до масних фраз:

Хай буде світло! • Плодіться і розмножуйтесь • На свій образ і подобу • Ребро Адама • Плоть і кров моя • Костюм Єви • Дерево пізнання • Заборонений плід • Працювати в поті чола • Фіговий листок • Вигнання з раю • Печать Каїна • Брат піднявся на брата • Чи я сторож братові своєму? • Мафусаїлів вік • Вавилонське стовпотворіння • Небесна драбина • Всесвітній потоп • Голуб миру • Маслинова гілка • Незрячий у Ґазі • Продати за миску сочевиці • Продати первородство • Вавилонський полон • Кари єгипетські • Неопалима купина • Край, що тече молоком та медом • Обіцяний край • Чекати, як манни небесної • Відпусти мій народ • Золоте теля • Молох • Око за око, зуб за зуб • Ваш гріх знайде вас • Жертовний козел • Притча во язицех • Шібболет • Єрихонські труби • Філістерський • Самсон і Даліла • Давид і Голіаф • Цариця савська • Мудрий, як Соломон • Соломонове рішення • Посипати голову попелом • Хіба ревуть воли, як ясла повні? • Левіафан • Берегти, як зіницю ока • Страх Божий • Гріхи молодості • Юдоль плачу • Сильні світу цього • Наріжний камінь • Марнота марнот • Повертатися на круги своя • Немає нічого нового під сонцем • Час розкидати каміння і час збирати його • Перекувати мечі на рала • Геєна вогненна • Плач Єремії • Бовван на глиняних ногах • Голос спраглого в пустелі • Спати сном праведника • Хто сіє вітер, той пожне бурю • Содом і Гомора • Не хлібом самим живе людина • Сіль землі • Підстав другу щоку • Хома невірний • Мир вам! • Ні на йоту • Не знає ліва рука, що робить права • Хліб насущний • Служити мамоні • Хто шукає, той знаходить • Не розсипайте перли перед свиньми • Вовк в овечій шкурі • Молоде вино в старих бурдюках • Обтрусіть порох із ніг своїх • Упасти на добрий ґрунт • Відділяти кукіль від пшениці • Знамення часу • Хто не зі мною, той проти мене • Нема пророка в своїй країні • Крихти з панського столу • Фарисей • Відділяти овець від козлів • Закопати талант у землю • Субота створена для людини, а не людина для суботи • Вносити свою лепту • Сад Гетсиманський • Нехай омине ця чаша мене • Випити гірку чашу • Поцілунок Юди • Хто візьме меча, від меча і загине • Вмивати руки • Не од світу цього • Терновий вінок • Добрий самарянин • Іти на Голгофу • Нести свій хрест • Не знають, що чинять • Явлення Христа народу • Одним миром мазані • Таємне стане явним • На злобу дня • Гнати крамарів із храму • Лікарю, зцілися сам! • Кому багато дано, з того багато спитають • Бідний, як Лазар • На всі чотири вітри • Убогі духом • Влада темряви • Кожен камінь кричить • Не залишити каменя на камені • Спочатку було слово • Камінь спотикання • Хто не працює, той не їсть • Що посієш, те й пожнеш • Хто стукає, тому відчинять • Ходити вузькою стежкою • Блудний син • Кинути перший камінь • Сам собі закон • Друге пришестя • Грона гніву • Зірка полин • Антихристова печать • За сімома замками • Начертання звіра • Заблудла вівця • Упалий ангел • Корінь усього лихого • Альфа й омега • Армагеддон • Апокаліпсис • Quo vadis

Кожен із перелічених термінів і сталих виразів узято безпосередньо з Біблії. Тож немає сумніву, що від незнання її тексту неминуче постраждає наше розуміння сучасної літератури. І не тільки її урочистих та серйозних творів. Ось по-простодушному дотепний віршик судді лорда Бовена:

І на праведного капає дощик-каверзник,

І на неправедного ллється вволю.

Але до нитки змокне тільки праведник,

Бо неправедник відібрав його парасолю.

Та ви не отримаєте повного задоволення від нього, якщо не вловите алюзії на Євангеліє від Матвія 5:45 («Що наказує сходити сонцю Своєму над злими й над добрими, і дощ посилає на праведних і на неправедних»). А влучність словечка Елізи Дуліттл із «Моєї прекрасної леді» не збагне той, хто не знає про печальний кінець Івана Хрестителя:

«Дякую, ласкавий королю, — чемно кажу я. —

Та мені потрібна тільки ‘енрі ‘іґінза ‘олова в каструлі».

Особисто я найвидатнішим англомовним письменником-гумористом вважаю Пелема Ґренвіля Вудгауза, у творах якого, б’юся об заклад, можна знайти алюзії на добру половину наведених мною біблійних фраз. (Проте навіть пошук у Google не допоможе виявити їх усі, не вловивши зв’язку між пародійною назвою оповідання «Тітонька й ледар» із віршем з Книги Приповістей 6:669.) У доробку Вудгауза багато й інших біблійних фраз, які не потрапили до мого списку й не стали широковживаними фразеологізмами або приказками. Вчитайтеся лише в розповідь Берті Вустера, одного з Вудгаузових персонажів, про те, як він прокинувався з важким похміллям: «Мені снилося, нібито якийсь падлюка заганяє кілок мені в скроню — і не такий звичайний, як у Яїл, дружини Хеверона, а розпечений до червоного». Сам Берті надзвичайно пишався своїм єдиним шкільним досягненням — нагородою за відмінне знання Святого Письма.

Як ви розумієте, знання Біблії важливе для розуміння як гумористичної, так і серйозної літератури. У своєму часто цитованому й переконливому дослідженні Назіб Шагін навів понад 1300 посилань на Біблію в творах Шекспіра152. Багато прикладів також можна знайти в «Звіті про біблійну грамотність», опублікованому в м. Ферфакс, штат Вірджинія (треба зізнатися, виданому на кошти горезвісного Фонду Темплтона), в якому констатується одностайна думка вчителів англійської літератури, що біблійна грамотність важлива для повноцінного опанування їхнього предмета153. Поза сумнівом, те саме стосується французької, німецької, російської, італійської, іспанської та інших великих літератур Європи. Очевидно, в арабському та індійському світах так само важливо знати Коран і Бгаґавад-Ґіту, щоб на повний смак відчути місцеву літературну спадщину. І на завершення списку, ви не оціните Ваґнера (чия музика, за одним влучним висловом, краща, ніж звучить), нічого не знаючи про скандинавських богів.

Давайте на цьому й зупинемося. Гадаю, я навів достатньо аргументів, щоб переконати принаймні моїх старших читачів, що атеїстичний світогляд не вимагає вилучення Біблії та інших священних книг з освіти. Так само можна зберігати сентиментальну прив’язаність до культурних та літературних традицій, скажімо, юдаїзму, англіканства чи ісламу, ба навіть брати участь у релігійних ритуалах на кшталт одружень чи похоронів, не ловлячись на гачок вірувань у надприродні сили, які історично супроводжували ці традиції. Можна відмовитися від віри Бога, не розриваючи при цьому зв’язку зі своєю безцінною культурною спадщиною.

60

Слова, які нібито сказав англіканський єпископ Г’ю Латімер іншому англіканському церковнику Ніколасу Рідлі перед тим, як їх обох було спалено 1555 року під час католицької реакції. — Прим. перекл.

61

Автор запозичує в Джонатана Свіфта пародійне порівняння боротьби між протестантами і католиками із боротьбою між прибічниками розбивання вареного яйця з тупого та гострого кінців. Див.: Свіфт Джонатан. Мандри до різних далеких країн світу Лемюеля Гуллівера, спершу лікаря, а потім капітана кількох кораблів / Пер. з англ. Юрій Лісняк. — К.: «Дніпро», 1983. — Частина перша, Розділ ІV. — Прим. перекл.

62

Вільям Браун — персонаж серії дитячих оповідань англійської письменниці Річмол Кромптон. Гекльберрі Фінн — герой дитячих історій Марка Твена. «Ластівки й амазонки» — серія книг для дітей англійського письменника Артура Ренсома. — Прим. перекл.

63

Я надіслав пропозиції архієпископу Кентерберійському, кардиналу архієпископу Вестмінстерському та верховному рабину Британії, але вони її відхили, вочевидь, маючи на це вагомі причини. Єпископ Оксфордський, котрий прийняв запрошення, поводився під час інтерв’ю приязно і без жодної тіні екстремізму, як, мабуть, поводилися б і панове, котрі відхилили пропозицію.

64

Спершу я подумав, що історія, викладена за нижченаведеним посиланням, — черговий розіграш від сатиричної газети «The Onion», але, як виявилося, усе це сталося насправді: www.talk2action.org/story/2006/5/29/195855/959. Мова йде про комп’ютерну гру під назвою «Left Behind: Eternal Forces» («Покинутий: Вічні сили»). Пол Захарі Маєрс коротко описав її сюжет на своєму блискучому блозі «Pharyngula»: «Уявіть, що ви — рядовий воєнізованого угруповання, мета якого — встановити в Америці християнську теократію, в якій усі аспекти життя будуть підпорядковані Христу… Вас відправили на завдання — одночасно релігійне і військове: навернути або перебити всіх католиків, юдеїв, мусульман, буддистів, геїв та всіх, хто відстоює відокремлення церкви від держави…» Див.: https://freethoughtblogs.com/pharyngula/2006/05/30/gta-meet-lbef/. Огляд гри можна почитати тут: http://select.nytimes.com/gst/abstract.html?res=F1071FFD3C550C718CDDAA0894DE404482.

65

Так і напрошується порівняння з безмежною християнською добротою Енн Култер: «Не повірю, що хтось із моїх одновірців не сміятиметься досхочу від думки про те, як Докінз горітиме в пеклі».

66

Жіноче обрізання в наш час регулярно практикується в Британії. Один чиновник освітньої системи розповів мені, що 2006 року лондонських дівчат відправляли до «дядечка» у Бредфорд на обрізання. Органи влади закривають на це очі, побоюючись, що «громада» звинуватить їх у расизмі.

67

Пророчими були слова Генрі Луїса Менкена: «Глибоко в серці кожного євангеліста заліг уламок нереалізованого автодилера».

68

Щоб ви відчули масштаб цієї помилки: це приблизно те саме, що стверджувати, нібито відстань між Нью-Йорком і Сан-Франциско менш ніж 700 метрів.

69

У Книзі Приповістей 6:6 ідеться про мураху й ледаря. Англійські слова «aunt» (тітка) і «ant» (мураха) звучать схоже, але алгоритми інтернет-пошуковиків не дозволяють їм знаходити результати за схожістю звучання. — Прим. перекл.