Львівська пані

РАЙДАТИ

Куди вже так поспішаєте? Та посидьте ще трохи. Раз на рік заходите, та й то на хвилину. Та де це правда, що на три години!.. Я ще не встигла вам всього розказати. А поговориш із такою людиною, як ви, то й жити хочеться. Таки нема життя, якщо нема людини, з якою можна гарно поспілкуватися, відчути на душі тепло, якого ніякий вогонь не замінить. Бо коли сам-однісінький — душу проймає якийсь нестерпний, неприродний холод, а в голові твориться небачений безлад, і вона аж горить. Людина може бути людиною лише тоді, коли біля неї є інша людина, а коли вона сама, то, буває, перетворюється на справжню тварину. Ніколи б не подумала, що зайшовши в літа, найбільше страждатиму від браку спілкування. Знаєте, до чого дожилася? Часом викликаю «швидку» лише для того, аби хтось на мене глянув, спитав про моє здоров’я, торкнувся руками мого тіла, а якщо це зробить ще й лікар-мужчина, то аж струмом б’є, і ледве себе стримую, аби не хапнути його, не притулити до себе так, аби цілу мене пройняло тим струмом. Може б, і дихалося краще. Смієтеся? Та чого тільки не зробиш, відчуваючи, що смерть близько; тоді вже не до сміху. Знаєте, коли син мій мав померти, тиждень перед тим я була така сумна-сумна, і ніяк не могла втямити, що зі мною діється. Навіть усміхнутися по-людськи не вдавалося, а тільки криво й гірко. Щось мене так мучило, так мучило, а що, й сама не могла сказати. А вже на самих поминках мене вхопив такий дурний регіт, що аж встидно було перед іншими, але нічого не могла із собою вдіяти. Навіть почала непристойні анекдоти ліпити, і брат мусив крикнути на мене, і тоді я знову впала в розпач.

Та посидьте ще, я вас прошу. Так марудно самому бути, що хочеться головою у стіну гримати, аби заглушити біль душі. Від нього аж виєш, як пес на місяць. І нащо було придумувати людину для такої муки? Га? Я й досі не можу зрозуміти, звідки взялася, і куди потраплю після смерті. Як починаю про це думати, то якоюсь дурною роблюся. Напевно, саме через такі думки люди опиняються в закладі для хворих на голову. Бо все можна витерпіти, і лише думка про те, що тебе колись не стане, є нестерпною. Не тільки на мене така доля чекає, але мені від того не легше. Дивлюся на людей, і мені здається, що мало хто про це здогадується… Гірко бачити, як хтось нівечить своє життя, цілком його не цінує, а сприймає як щось несерйозне. А за тими кінами в телевізії виходить: наше життя не має жодного сенсу. Але це неправда, не хочу в це вірити, бо кожна річ має свій сенс — і чом би то наше життя його не мало? Кажете, що не варто ятрити душу. Може, воно й так, але коли поговориш з вами, то рани заживають. Як же мені вас бракує, ви б тільки знали! Біля вас роблюся цілком іншою, такою, яка є, а точніше — якою була в далекому-далекому дитинстві. Навіть не знаю, чи є для кого щось важливіше, ніж залишатися самим собою. А це можливо, якщо біля тебе є близькі душею люди. Але якщо тебе оточують інші, цілком чужі, хоч можуть бути й рідними по крові, то перетворюєшся в таку злюку, що й собі життя отруюєш, й іншим. От, приміром, взяти мого племінника. Я цілком не маю про що з ним поговорити. А як він почне щось ляпати, то таке враження, що на голову помиї виливають. Як бачу його, то сама не своя роблюся. Така вже напружена, що все з рук випадає. Кожне його слово ніби прибиває мене до землі. Лепече, тільки б лепетати, а сказати толком нічого не може. Має такий дух, пригнічує все навколо. Дивуюся, звідки у молодої, здорової людини так багато бруду в душі, сморід якого і його душить, й іншим дихати не дає. Та ще такий безпорадний, як наша вся країна. Що то зараз за люди родяться, що не можуть дати ради хоч самим собі, не кажу вже про поміч нам, старим!

Так-так, такі часи настали, що на літа ніхто не зважає, а лише зневажають за них. Ось недавно бачила, як у дворику малі байстрюки збиткувалися зі старої Явдохи. Вона робила їм зауваження, аби вони не гримали їй під вікнами. І знаєте, що вони відповіли?! Не повірите: «Стара, заткнися!» А вона як розійшлася, як почала їх проклинати на чім світ стоїть, що мені самій страшно стало. А вони ще більше обзивати її: «Явдоха — дурна пердоха». То вона взяла різку й, бігаючи за ними по подвір’ї, хотіла їм всипати, але вони ухилялися, і з таким реготом, ніби із-під землі вся чортівня повилазила. І чим більше вона намагалася відімстити, тим більшого приниження зазнавала. Така вакханалія закрутилася, що мені здалося: земля провалюється, а замість дворика вже зіяє чорна-пречорна порожнеча, в яку хтось хоче мене скинути. Я ніби всіма нервами вчепилася за поруччя, але воно виривалося й потягнуло мене вниз… І тоді я хутко, як ніколи, звелася на ноги й ледве встигла шмигнути до покою, бо здавалося, що під кожним моїм кроком балкон тріщить. Боюся тих малих байстрюків, як нечисті. Вони тільки й позирають, аби зробити якусь шкоду. І нічого їм не вдієш, бо самі ще не знають, що творять. До того ж батьки потурають, залякуючи дітей відьмами, та при цьому ще мають нахабство показувати на моє вікно. І вам не дають жити? Верещать нестерпно, ніби показилися… Як зачую, що котрась знову байстрюка породила, мені якби хтось кавалок життя відібрав. І нема ради на них! О, пані Ярино, як же я вдячна, що ви прийшли й підтримали мене на дусі! Бо чим більше живу, тим більше все проти мене повстає, і не знаю, куди подітися. Не гадала, що молодість так рано від мене втече. Кому ще можу вилити душу, як не вам? Усього найкращого! Не забувайте мене!

Як то добре — бути ще комусь потрібною; хтось тебе зачує, відчує й що-небудь розповість тобі, аби тим показати, що ти ще живеш…