Львівська пані

БІГАНИНА ЗА СОБОЮ

Замонькало це все! Сидиш у своєму старезному тілі, як у в’язниці. Надворі так сонячно й радісно, аж плакати хочеться, що не маю змоги побігати десь по траві, плюснутися у воду, і знову кудись бігти; а потім лягти собі у пшеничному полі, дивитися здолу на колоски і розуміти, чому вони все тягнуться й тягнуться вверх, і разом з ними тішитися сонцю й обіймам синьооких волошок і червонолицих маків. Лежати й ні про що вже не мислити, а натомість наповнити свою душу по самі вінця почуттями цього незбагненного щастя жити.

А тепер сиджу і мрію про те, що раніше було мені як повітря…. Хіба таке можна від когось відібрати, хіба воно може закінчитися?! Це ж — як відібрати в людини дихання, а серце й далі примушувати битися… Краще б дощ падав безперестанку — тоді, може, не було б нестерпно боляче сидіти замкненою. Так-так, гріє сонце, але вже не для мене. Для мене — лише відбивається полисками в чужих вікнах навпроти. Хоч би вдарила гроза! Хоч би впала злива, а я сміялася б, спостерігаючи, як усі дають драпака!.. В таку хвилю навіть природа завмирає, і вже не так шкода, що мусиш сидіти сиднем. А як цікаво, коли гроза стає такою вже сердитою, такою вже, що й сама не смієш сердитися! Тоді навколо страшно блискає й гримає, а ти віднаходиш у своїй душі цілковитий мир та спокій, ніби заново народилася…

Завжди дуже журюся, коли бачу чуже весілля. Стає мені так сумно, що ради на те не маю. Тільки-но війне мені перед очима біла сукня — не можу стримати сльози. Тому що сама вже ніколи її не одягну. Більше ніколи не піду в ній до церкви. А мені ж так до вподоби це білосніжне диво! Не хочу вірити, що вже не буду в білій сукні. Не хочу вірити! От би ще раз відчути й пережити доторки весільної сукні… Це було би більш ніж добре! Ти диви, молода аж сяє від щастя, а в мене серце розривається… Не знає вона, як гарно виглядала я в такій сукні. Не знає вона! А як хизується! Дурепа! Плакати треба! Вже більше її не одягнеш! Не одягнеш!