Львівська пані

ПЕРЕДЗВОНИ

Дзвонив мій Ромчик? Ні? Як ні?! То хіба не мій Ромчик дзвонив? Ну й що, що він помер?! То таки мій Ромчик дзвонив! Не може бути, аби мені у вухах так дзвонило!

Коли я мала народити його, так само дзвонило в моїх вухах. Тоді телефону ще не було в нас. Невже я знову його народжу? Мого Ромчика. Я так і зроблю: ще раз поверну його до життя. Ще раз… Може б, я трохи сильніше піднатужилася, і він би направду вийшов із мене. Як тоді. Цей його крик, крик мого болю, — і мені відразу стало б легше, ніщо вже не мучило б… А то мене болить, ламає, нудить — як тоді, коли мала народжувати. Може, він зараз знову з’явиться… І нарешті почую його голос, гляну на його очка, губки, носик, щічки, на всього-всього, побачу навіть нігтики на його пальчиках. І буду так голубити Ромчика й пестити, так любити й оберігати, що ніякі хороби не вчепляться його. Вже більше не допущу, аби, як колись, захорував астмою і так важко дихав, задихався… Ромчику! Хіба то не ти дзвонив?