Львівська пані

ПРИКМЕТА

Що-о-о-о, вже померла?! Як то — вже померла?! Як то ви не бачили, що я на ліжку! Вам двері заступили?! А мозок вам не заступило?! І таке дзявкнути! Мене аж трусить від цього вашого: «А що, стара вже померла?!» … вже померла! Бач, що вигадав! Ваше вибачення — що ви вже три роки тут не були, — ніц мені не значить. Це жахливо — чути, що про тебе говорять як про покійницю. Та не кажіть, ніби це добра прикмета… Я не потребую такого добра! І так ця смерть дошкуляє звідусюди… Хоча такий трафунок у мене вже був: одна зараза ляпнула моїй кумі, що я померла. І та, нічого не підозрюючи, прийшла вся у сльозах. А я в той час сиджу собі на ґанку, і чую: сорока попереджає про гостей. У душі вже й радію, що хтось прийде… Аж бачу: стоїть кума оторопіла й навіть не вітається… Я запитую, що сталося, а вона — не реагує. Підходить до мене і, як та ненормальна, починає мене мацати, щипати, далі — обнімати… А заговорила, і то як та заїка, поки я не штурхнула її у плечі. Тоді я страху набралася немало! Хоч пізніше мали ми з чого сміятися. Але не минуло й року, як куми не стало…

Бодай йому язик відсох! Гадає, якщо молодий, то вже має право мене пережити… Зась йому! Недурно перепудився, коли побачив мене живу. Аж язик йому почав заплітатися. Він злякався не так своєї нетактовності, як дечого іншого…