Львівська пані

ЗМІЯ

Чую під собою якесь листя, гілки. Видно, це малиновий кущ, і я так солодко розпростерлася на ньому, підставляючи боки до сонця. А яке ж моє тіло — гнучкішого просто не буває! І вилискує то сріблом, то золотом. У якийсь інший світ потрапила? Та ні! Бачу звичайний ліс. Сповзу додолу. Ніколи не підозрювала, що так легко можу повзати. Навіть хвіст у мене з’явився… І раніше його відчувала, особливо, коли здавалося, що хтось на нього наступає. Лише трошки махнула ним — і все тіло поплило, аж полетіло. Не пересування, а танок! Напевно, нема більшого щастя, ніж отак, усім тілом, відчувати землю! Як же то багато люди втрачають, коли тільки своїми зашкарублими ступнями, підошвами торкаються землі! Шмигну я в нору, аби й у спині відчути лагідний трепет від дотику землі, від її материнських обіймів, від надзвичайного відчуття дійсності! Тільки з головою занурившись у землю, пізнаєш, як там життя вирує, скільки там енергетичної сили, скільки істини! Усе мертве в землі знову оживає! Все живе знову воскресає! І пливеш у її надрах, і розпливається всередині тебе життєдайне тепло, і котиться по твоїй спині холодок суті земної! Усмоктую ту суть своїм жальним зубом мудрості, й виринаю на поверхню, аби уприснути отруту правди в обличчя тим, хто мертвий духом. Дурні ви — чого так боїтеся, коли шиплю своїм довгим язиком, чого втікаєте, ніби я й справді зібралася життя ваше нікчемне відбирати? Якби ж ви тільки знали, що вся сила землі — в моїй отруті! Якби ж ви тільки знали всю силу землі! Та вам би лише мене вбити… Вам легше мене вбити, ніж зрозуміти! Хапаєтеся за палицю, ніби в ній ваше спасіння! Та біжіть собі, біжіть… Все одно повернетеся до мене або потрапите в нікуди… А я тим часом вилізу на сосну — на цю єдину живу істоту, яка має відвагу й силу бути щасливою на землі. Яка не боїться стояти над прірвою, щоразу заглядаючи в лице смерті, але заодно бачачи велику красу життя; яка возвеличується й над горою, і не боїться вітрів, котрі щохвилі пориваються вирвати її з корінням, не підозрюючи, як глибоко вросла вона в землю; яку немилосердно стискає холод, зате й ласки щедрого сонця дістаються насамперед їй; яка залишається сама собою навіть у важкі місяці зими, не оголюючи безсоромно, через нужденність, своє тіло; у жилах якої тече живиця землі, якою вона поїть усе живе навколо себе; яка дихає на повні груди, а не задихається в смороді ницих думок натовпу; яка при тому всьому залишається найгарнішою істотою!