Міф про шість мільйонів

12. Початок війни з Росією 22 червня 1941

Оперативні групи

Після початку війни з СРСР нібито сталися дві важливі події. У липні 1941 року Гітлер віддав наказ розстрілювати політичних комісарів, узятих у полон разом з радянськими частинами (ще в 1939 році до Червоної армії було приставлено 34 тисячі цих політичних агентів, що мали спеціальні повноваження). Згідно з так званою заявою Вісліцені, спеціальні оперативні групи (Einsatzgruppen), — що застосовувалися як для цього завдання, так і для знищення партизанів — незабаром отримали наказ розширити свої дії аж до «повсюдної бойні» радянських жидів. У березні 1942 року надіслали директиву зосередити всіх європейських жидів у Польському генерал-губернаторстві або концентраційних таборах. І це нібито стало прелюдією до знищення європейських жидів (Поляков і Вульф, Там же, pp. 87ff.)

Діяльність оперативних груп відігравала велику роль у справі, представленій радянським обвинувачем Руденком в Нюрнберзі на головному процесі, а також на трьох наступних процесах над керівниками СС. Обвинувачення проти чотирьох оперативних груп, створених у травні 1941 року напередодні превентивної війни Німеччини проти СРСР, було підготовлено — не без радянської допомоги — американським обвинувачем Телфордом Тейлором (Telford Taylor). Він заявив, що ці чотири групи військ безпеки, призначені для боротьби з партизанами й комісарами, вбили не менш одного мільйона мирних жидівських жителів у західній Росії й в Україні тільки через те, що вони були жидами. Не існувало ніяких достовірних даних, що можгли підтвердити цю заяву, однак 5 листопада 1945 р. Отто Олендорфа (Otto Ohlendorf), керівника південної оперативної групи Д, «умовили» підписати заяву, згідно з якою під його командуванням вбили 90 тисяч жидів.

Процес над Олендорфом відбувся лише 1948 року, набагато пізніше головного Нюрнберзького процесу, і на той час Олендорф наполягав на тому, що його ранню заяву з нього вибили за допомогою катувань. У своїй основній промові незадовго до трибуналу 1948 року Олендорф викрив у брехні жида Філіпа Ауербаха, генерального прокурора Баварського державного відділу компенсацій, який заявив нещодавно, що домагатиметься компенсації для своїх «11 мільйонів жидів», які пройшли через концтабори. Олендорф глумливо стверджував, що «тільки мікроскопічна частина» осіб, для яких Ауербах вимагає компенсацію, будь-коли бачила концтабір. Зрештою, Олендорфа стратили 1951 року, але він встиг побачити, як Ауербаха засудили за розкрадання майна й шахрайство.

Олендорф пояснював трибуналові, що його формування часто змушені були докладати енергійних зусиль для запобігання погромів жидів, які організовували місцеві жителі в Росії в німецькому тилу. Він заперечував те, що всі оперативні групи, що колись використовувалися на війні на східному фронті, вчинили навіть чверть від усього того, що закидає їм звинувачення. Він наполягав на тому, що незаконна партизанська війна в СРСР забрала набагато більше людських життів в солдатів і офіцерів регулярної німецької армії (росіяни вихвалялися, що партизани вбили 500 тисяч осіб). Незадовго до своєї страти 1951 році Олендорф склав гірке звернення, у якому обвинуватив західних союзників у лицемірстві — у тому, що вони вимагали з Німеччини звіту щодо загальноприйнятих законів ведення війни, у той час як німці воювали з нещадним радянським супротивником, який сам ці закони не дотримував.

Згодом чудовий англійський юрист Р. Т. Пейджет (R. T. Paget) склав ретельний звіт — «Manstein, his Campaigns and his Trial» («Манштайн, його походи й суд над ним», London, 1951) (Олендорф перебував під начальством Манштайна). У ньому Пейджет робить висновок, що сторона звинувачення, прийнявши радянські цифри, завищила число загиблих від рук оперативних груп більш ніж в 10 разів, а ситуації, у яких в основному відбувалися ці дії, були добряче спотворені. Проте, стало загальнопоширеною легендою твердження, що фізичне знищення жидів у Європі почалося в 1941 році з діяльності оперативних груп проти радянського супротивника.

Поляков і Вульф цитують також заяву колишнього співробітника Ейхмана, доктора Вільгельма Хеттля, про те, що в грудні 1944 року Ейхман сказав, начебто в період з 1941 р. по 1942 р. оперативні групи вбили не менше двох мільйонів жидів. Ця заява не була прийнята всерйоз навіть американським трибуналом, що судив Олендорфа й виніс йому смертний вирок. Варто відзначити, що радянська східна Галичина мала бути включена до «постраждалої» території, однак незадовго до 1 липня 1943 р. 434.329 жидів зі східної Галичини німці перевезли на захід («Gutachten des Instituts fuer Zeitgeschichte», 1958, p. 231). Це дає деяке уявлення про «обґрунтованість» цієї так званої генеральної бойні радянських жидів в 1941–1942 роки. Хеттля американська розвідка завербувала на заключній стадії війни, і, здається, він казав все, про що його просили слідчі — без звичайних катувань третього ступеня й жорсткого тиску. Цифри Хеттля перевищили навіть ненормальні оцінки, що надав радянський обвинувач Руденко.

Останнім часом жоден серйозний дослідник не заявляв, що політика знищення європейських жидів відбувалася до війни з Росією, яка почався 22 червня 1941 р. (Ранні книги — такі, як Gerald Abrahams, «Retribution», N.Y., 1941 і J. Ben-Jacob, «The fewish Struggle», N.Y., 1942 — висували подібні претензії.) Леон Поляков у книзі «Harvest of Hate: the Nazi Program for the Destruction of the Jews of Europe» («Урожай ненависті. Нацистська програма знищення жидів у Європі», N.Y., 1954, pp. 108ff.) визнає́, що не знайдено жодного документа, який би підтверджував, що до цього дня проводилася політика знищення. Він підносить це наступним чином: «Троє із чотирьох осіб, які відігравали керівну роль у складанні плану повного знищення, мертві, а документи не збереглися; можливо, таких ніколи й не існувало». Висновок з подібної заяви ясний. Невизначене посилання на «трьох із чотирьох осіб» показує, що той план насправді є є туманним припущенням з боку автора.

За відсутності доказів Поляков робить припущення, що план знищення жидів мав з'явитися десь між червнем 1940 р. і червнем 1941 р. Він додає (явно зайво), що знищення ніколи не було частиною первісного націонал-соціалістського плану поводження з жидами. Він стверджує, що рішення про знищення прийняли тоді, коли стало очевидно, що Німеччина утягнута в тривалу війну із сумнівним кінцем. Він припускає, що Гітлер був сповнений рішучості помститися за бойню німецького народу різаниною жидів. Втім, той же автор стверджує, що Гітлер відмовився від програми знищення в жовтні 1944 року, через страх перед відплатою в тому випадку, якщо Німеччина програє війну.

Поляков відзначає, що Ейхман був зайнятий мадагаскарським проектом переселення жидів за кордон увесь 1941 рік, однак у лютому 1942 року Міністерство закордонних справ Німеччини було проінформовано, що від цього плану прийдеться відмовитися — принаймні, тимчасово. Поляков стверджує, що німці, безумовно, розмірковували про знищення жидів, коли відклали план їхнього переселенню на інший континент. Звідси він робить висновок (який він просто не може не пред'явити!), що німці не розглядали план переселення жидів у Східну Європу замість «заморського» плану.

Згідно з Поляковим, існували три виразні етапи політики повного знищення. Перший етап почався в червні 1941 року й був спрямований винятково проти радянських жидів. У березні 1942 року почався другий етап, що представляв перші дії зі збору в одному місці безлічі жидів з окупованої Німеччиною Європи й розміщення їх або в Польщі, або в концентраційних таборах. Третій етап почався в жовтні 1942 року і являв собою дії з зосередження більшості жидів, включаючи польських, у таборах. Заключний етап повного інтернування мав припускати остаточну відмову від переселення жидів як у Східну Європу, так і на Мадагаскар.

Поляков стверджує, що знищення жидів у концтаборах практикувалося апродовж усього другого й третього етапів. Він погоджується з вищенаведеною заявою Дітера Вісліцені з колекції документів про те, що в жовтні 1944 року Гіммлер відмовився від плану знищення європейських жидів. Поляков заявляє, що Ґьорінґ брав участь у програмі знищення, хоча Чарльз Б’юлі (Charles Bewley) у книзі «Hermann Goering» («Герман Ґьорінґ», Goettingen, 1956) звертає увагу на те, що в Нюрнберзі не було знайдено жодного доказу на підтвердження цього звинувачення.