Міф про шість мільйонів

14. Роль Рудольфа Хьосса в управлінні концтаборів у воєнний час

Характер мемуарів Хьосса

Поняття про табір смерті як про знаряддя знищення жидів повертає нас до Освенціму. Книга Полякова «Harvest of Hate» надає великого значення польськомовним мемуарам «Wspomnienia», що написані Рудольфом Хьоссом (Rudolf Hoess). Згодом їх опублікували в Англії за назвою «Commandant of Auschwitz» («Комендант Освенціма», London, 1960). Хьосс був комендантом табору, котрий подається як «найбільший табір смерті» у всій світовій історії.

Той факт, що ці мемуари опублікували комуністи, унеможливлює визнання їх достовірності без рішучих застережень. До того ж показання Хьосса британським офіцерам безпеки штибу Фленшбурґа, а також у Нюрнберзі були зроблені під допитами третього ступеня й катуваннями. Це змушує дуже сильно сумніватися в тому, що слова, приписувані Хьоссу після його затримання в 1946 р., мають багато спільного з дійсністю. Навіть Джеральд Райтлінґер — який хапається за кожну ниточку, аби тільки підтвердити програму знищення — відкидає показання, дані Хьоссом у Нюрнберзі, як такі, що не заслуговують ані найменшої довіри.

Нашою метою при розгляді «спогадів» Хьосса є визначити, наскільки правдоподібно (якщо тут взагалі можна говорити про правдоподібність!) комуністи подали цей матеріал. Світлини звірств із англомовного видання були «ймовірно» зроблені «невідомим есесівцем», який дістав на це «особливий дозвіл». Вони нібито були знайдені якоюсь жидівкою в Судетській області й продані жидівському музею в Празі. Не існує абсолютно ніяких доказів, що ці світлини справжні. Вони, безсумнівно, схожі на зображення куп мертвяків, що представляють собою мирних жителів, нібито вбитих німцями під час їх східних походів за часів Першої світової війни, проте згодом було доведено, що це — жиди (і не тільки), убиті в погромах, що мали місце в царській Росії ще до 1914 року.

Передмова до американського видання мемуарів Хьосса написана Лордом Ліверпульським Едвардом Ф. Расселлом (Lord (Edward F.) Russell), що відомий своїми антинімецькими висловленнями. Расселл є автором книги «The Scourge of the Swastika» («Батіг свастики», Нью-Йорк, 1954), яка містить короткий огляд «доказів» жорстокостей, представлених у Нюрнберзі. Цей огляд закінчується застарілими заявами про те, що Дахау був табором смерті. На той час подібні заяви про Дахау вже були спростовані й відкинуті Мюнхенським кардиналом Фаульхабером (Faulhaber).

Згадавши в передмові до Хьосса, що в Німеччині на момент початку Другої світової війни було дуже мало таборів і ув'язнених, Расселл продовжує заявою, що під час війни не менше п'яти мільйонів жидів загинуло в німецьких концтаборах. Він розглядає інші оцінки й — задовольнившись тим, що він був між тими, хто заявляв про шість мільйонів, і тими, хто заявляв про чотири, — робить висновок: «Справжнє число, однак, ніколи не стане відомим». До цього можна додати тільки те, що Расселл не мав права заявляти про «не менше п'ять мільйонів». Можна було очікувати, що незважаючи на те, що минуло багато часу, зараз має бути більше прагнення переконати такі країни, як США, Англія, СРСР і країни соцтабору, підрахувати жидівське населення їхніх країн і надати відповідні дані.

Місце під Освенцімом вибране для концентраційного табору в 1940 році нібито через те, що, на додачу до непоганих транспортних засобів, це було надзвичайно нездорове місце. Це нахабна неправда. Довідник «Нойє Брокгауз» («Neue Brockhaus») від 1938 року вказує, що населення в місті Освенцім становить 12 тисяч людей, включаючи 3 тисячі жидів. Хоча це містечко й не було популярним курортом, та воно користувалося гарною репутацією завдяки здоровому й підбадьорливому кліматові Верхньої Сілезії.

Розповідь про своє життя Хьосс у переконливій манері починає зі звіту про щасливе дитинство в німецькій землі Рейн. Першою хвилюючою подією для Хьосса було порушення правила сповіді одним католицьким священиком, який доніс на нього його батькові про незначну провину. Хьоссу вдалося в 1916 році в ранньому віці вступити в німецьку армію. Його відправили в Туреччину. Він також служив на фронтах в Іраку й Палестині. В 17 років він був уже сержантом із чималим бойовим досвідом і Залізним хрестом. Його перший любовний досвід мав місце в Палестині у Вільгельмському госпіталі з німецькою медсестрою. Кінець війни наздогнав Хьосса в Дамаску. Три місяці самостійної подорожі на чолі групи однополчан привели його додому; завдяки цьому він уникнув інтернування.

Хьоссу не вдалося налагодити домашнє повоєнне життя з рідними, і він вступив на службу в Добровольчий корпус Россбаха. Він служив на сході й 28 червня 1923 р. арештований за участь в убивстві комуністичного шпигуна. 15 березня 1924 р. Хьосса засудили до десяти років в'язниці. 14 липня 1928 р. його амністували. Хоча вій й мав короткий період розумового розладу, Хьосс одержав репутацію зразкового ув'язненого.

Після звільнення Хьосс провів десять захоплюючих днів у Берліні в компанії із друзями, перед тим як влаштуватися на ферму. Він вважав, що націонал-соціалізм найкраще слугуватиме інтересам Німеччини, і вже в листопаді 1922 року в Мюнхені Хьосс стає членом партії № 3240. В 1928 році він вступив у фермерське братерство Артаманена, до якого також належав і Гіммлер. В 1929 році він одружився й на настійну вимогу Гіммлера вступив у СС. В 1934 він погодився служити в концентраційному таборі Дахау.

Від початку Хьосса вразила ворожа холодність щодо в’язнів, що панувала в Дахау, яка навіювалася охоронцям-есесівцям місцевим комендантом, згодом заміненим. Хьосс сам колись був ув'язненим і дивився на речі поглядом останнього. Незважаючи на це, він вважав, що концтабори є необхідним проміжним етапом на шляху консолідації націонал-соціалізму. Його вкрай приваблювала чорна есесівська форма, що була символом якості й престижу. За кілька років його перевели в Заксенґаузен, де панувала більш сприятлива атмосфера.

Початок війни у 1939 році розпочав новий етап у табірній службі есесівців. Вороги Німеччини заприсяглися знищити націонал-соціалістський райх. Це було питанням життя й смерті, а не просто долею декількох земель. Есесівці повинні були втримувати бастіони порядку перед тим, як знову настане мир і буде вироблений новий звід законів. Високопоставленого есесівського офіцера, чия недбалість спричинила втечу одного важливого ув'язненого-комуніста, стратили його ж товариші по службі за прямим наказом Гіммлера. Це переконало всіх есесівців із Заксенґаузена в серйозності ситуації. Деякі з ув'язнених були амністовані в 1939 році, погодившись служити в німецьких збройних силах.

В 1939 році стався неприємний випадок. Декількох професорів з Краківського університету доставили до Заксенґаузена. Однак через кілька тижнів їх звільнили після втручання Ґьорінґа. В Заксенґаузені Хьосс мав широкі контакти з пастором Мартіном Німьоллером (Martin Niemoeller) — дуже шанованим супротивником націонал-соціалізму.

На початку 1940 року Хьосс з великими сподіваннями відправився в Освенцім. Там ще не існувало табору, проте він сподівався організувати корисний табір, який би вніс важливий вклад у німецьку воєнну промисловість. Він завжди був чутливим ідеалістом відносно умов ув'язнення й сподівався встановити для майбутніх ув'язнених такі умови проживання й утримання, які були б найбільш задовільними для воєнного часу. На початку роботи з організації табору Хьосс зіткнувся із дратівливою бюрократичною тяганиною й нестачею ресурсів. Також він різко критикував недостатній професіоналізм багатьох своїх товаришів по службі.

Впродовж перших двох років польські військовополонені становили найбільшу окрему групу в таборі, хоча багато в'язнів було також доставили в Освенцім з Німеччини. Наприкінці 1941 року почали прибувати російські військовополонені. Вони перебували в жалюгідному стані після тривалої дороги. Із середини 1942 року жиди почали становити в таборі найбільшу частку. Хьосс згадує, що в ранні дні системи невеликі групи жидів, які перебували в Дахау, були дуже задоволені їхніми привілеями в їдальнях. Що стосується Заксенґаузена, то там жидів практично не було.

І от саме від цього моменту оповідання Хьосса — дотепер правдоподібне — стає вкрай сумнівним. Надто вражає стиль, яким описується уявне знищення жидів. З жидівських в’язнів нібито створюється особливий великий загін. Ці чоловіки й жінки беруть у свої руки контроль над відібраними для вмертвіння в'язнями — як новоприбулими, так і тими, що перебувають на території табору. Роль СС обмежується загальним наглядом і подачею газу циклон-Б через душові головки так званих камер знищення.

Зняття одягу з жидів і їх доставка в камери знищення здійснювалися цією особливою групою в’язнів. Згодом вони розпоряджалися трупами. Якщо «приречений» жид чинив опір, то «привілейовані» жиди його били чи змушували підкоритися в інший спосіб. Останні нібито робили свою роботу настільки ретельно, що охоронцям-есесівцям ніколи не доводилося втручатися. Отже, більшість табірного персоналу СС могла перебувати в повному невіданні щодо процесу знищення. Певна річ, жодного жида, який би стверджував, що він був членом цього мерзенного «особливого загону», ніколи не знайшли. Наприкінці 1943 року Хьосса звільнили з посади в Освенцімі й призначили головним інспектором усієї системи концтаборів. Він нібито приховував від товаришів по службі в СС свою ранню діяльність.

Варто звернути увагу на те, що жоден ув'язнений Освенціма ніколи особисто не заявляв, що він був свідком роботи так званих «газових камер». Це пояснювалося тим, що ті, хто були жертвами, не вижили, а ті, хто були співучасниками, мають вагомі причини не зізнаватися в цьому.

Комуністичні видавці мемуарів Хьосса явно робили все від них можливе, щоб додати цьому твору правдоподібність. Багато сил витратили, щоб показати, що в СС окрема людина нічого не значила, що всі підкорялися наказам. Явна боязкість Хьосса в ранні роки при висловленні критики із приводу не дружнього, а ворожого ставлення керівництва СС до ув'язнених Дахау використовувалася для того, щоб додати силу припущенню, начебто він був готовий прийняти будь-які ексцеси, включаючи бойню величезної кількості (аж до мільйонів!) схоплених жидів. Той же твір описує Хьосса як украй вразливу й обдаровану людину, що веде нормальне сімейне життя поруч із дружиною й дітьми упродовж усього перебування в Освенцімі.

Хьосс нібито сказав, що в Освенцімі свідки Ієгови заохочували смерть жидів, тому що жиди були ворогами Христа. Це є великим промахом видавців-комуністів. Варто нагадати, що нині комуністи ведуть запеклу боротьбу зі свідками Ієгови у всіх країнах соцтабору й особливо — у радянській зоні Німеччини. Звідси напрошується висновок, що цей наклеп на свідків Ієгови вставлений видавцями-комуністами.

Таким чином, не можна не дійти висновку, що ці так звані мемуари Хьосса піддалися настільки значним редакторським виправленням комуністів і інших, що їхня достовірність як історичного документа була знищена. Достовірності в них не більше, ніж у так званих мемуарах Ейхмана. Зазіхання на те, що існує рукописний оригінал цих мемуарів, навряд чи може бути суттєвим. Адже комуністи сумно відомі своїм умінням отримувати «визнання»; вони володіли спеціальною методикою, яку можна було використати для того, щоб змусити Хьосса переписувати все, що покладали перед ним на стіл. У цьому випадку свідчення про рукопис не більш переконливе, ніж знятий уже після війни знаменитий фільм про газові камери Йозефа Зіґмана (Joseph Zigman) «Фабрика смерті» («The Mill of Dealth»), який використовувався на Нюрнберзькому процесі. Так звані мемуари Хьосса закінчуються зовсім недоречною заявою про те, що нюрнберзькі документи переконали обвинувачуваного в тому, що винятково Німеччина винна за Другу світову війну.

Варто відзначити, що Герман Ґьорінґ, котрий зазнав головного удару нюрнберзької пропаганди про звірства — так і не був нею переконаний. Ханс Фріцше (Hans Fritzsche) у книзі «Меч на весах» («The Sword in the Scales» London, 1953, p. 145) розповідає, що Ґьорінґ — навіть після того, як почув ранні показання Олендорфа про оперативні групи й свідчення Хьосса про Освенцім — залишився впевнений у тому, що масове знищення жидів у газових камерах і за допомогою розстрільних команд є чистої води пропагандистською вигадкою.

Фріцше міркує над цим питанням і приходить висновку, що ретельне розслідування цих дивовижних звинувачень насправді не проводилося. Фріцше, виправданий на цьому процесі, був талановитим пропагандистом. Він усвідомив, що різанина жидів, яка нібито мала місце, становила ключовий пункт звинувачення проти всіх підсудних. Ернст Кальтенбруннер (Ernst Kaltenbrunner), керівник Головного управління державної безпеки, був на процесі головним відповідачем з боку СС з тієї причини, що Гіммлер покінчив із собою; з тієї самої причини Фріцше представляв Ґеббельса. Звинуваченнями в геноциді Кальтенбруннера переконали не більше ніж Ґьорінґа; він повідав Фріцше, що звинувачення досягло очевидних успіхів завдяки ефективній техніці примусу свідків і приховування доказів. Було набагато легше заарештувати когось із німців і під нелюдськими тортурами змусити його зробити викривальне визнання, ніж вивчити обставини самої справи.