Міф про шість мільйонів

18. Міф і правда про Освенцім й інші «табори смерті»

В різних випадках Хьосс «зізнавався», що від 2,5 до 3 мільйонів осіб умертвили газом в одному лише таборі Освенцім. Постійно стверджувалося, що більшість жертв були жидами й, отже, це складає приблизно половину від загальної цифри 6 мільйонів жидів, які нібито загинули з 1941 по 1945 роки. Важливо відзначити, що так званий фінал цієї «програми знищення», що настав у жовтні 1944 року, зовсім не завершив часопис жертв серед жидів. В безладді останніх місяців війни жиди зустріли смерть від голоду, бомбардувань, хвороб як у самих таборах, так і при евакуації з таборів. Таким чином, створюється враження, що близько двох третин смертей із загальної навмисної програми знищення відбувалося в одному таборі.

Знищення або приховання прибічниками легенди про знищення німецьких статистичних даних про Освенцім, так само як і відмова росіян надати будь-які точні дані про кількість жидів, які проживали в Росії перед 1941 р. і після 1945 р. унеможливлюють точну оцінку кількості жидів інтернованих в Освенцім. Однак точно відомо, що кількість жидів, які побували в Освенцімі за роки війни, становить усього лише незначну частину від кількості знищених там за легендою. Жидівський статистик Райтлінґер — який поводиться з цифрами набагато обережніше, ніж більшість жидів, що писали про цю тему, — у своїй книзі «СС: Алібі нації» (стор. 268 і далі) заявляє, що з лютого 1940 р. до січня 1945 р. в Освенцімі було зареєстровано лише 363.000 в'язнів, і далеко не всі з них були жидами. Крім того, під час війни багатьох в’язнів Освенціма звільнили чи перевели в інші табори, і як мінімум 80 тисяч осіб евакуювали на захід у січні 1945 року. Дикий, непостійний і безвідповідальний характер заяв про число жидів, знищених в Освенцімі, може побачити з того, що цифри, які пропонували прихильники легенди про знищення, варіюються від приблизно 200 тисяч до понад 6 мільйонів.

Бенедикт Каутський (Benedikt Kautsky) у книзі «Диявол і прокляті» («Teufel und Verdammte», Zürich, 1946, p. 275) заявляє, що «в Освенцімі умертвили газом не менш 3,5 мільйонів осіб». Якось незручно слухати подібну заяву від людини, котра, як він сам стверджує, жодного разу не бачила там жодної камери (Там же, стор. 272–273).

Каутський пояснює, що в жовтні 1942 року його, як жидівського політичного в'язня, перевели з Бухенвальда в Освенцім для роботи на фабриці Буна. Жертв нібито вбивали газом на відстані близько двох кілометрів від того місця — в Освенцімі-Біркенау. До Каутського про це доходили чутки.

Каутський таки був свідком декількох страт в Освенцімі. Він наводить випадок, коли двох польських ув'язнених стратили за вбивство двох жидівських в'язнів. Цю книгу він присвячує своїй мамі, яка вмерла 8 грудня 1944 року у віці 80 років. Як і будь-який інший жид, неважливо якого віку, котрий вмер у цей період на окупованій німцями території, вона вважається жертвою нацистів. В січні 1945 року Каутський повертається в Бухенвальд, після того як німці покинули Освенцім. Він описує, як останні місяці колапс у Німеччини 1945 року спричинив найгірші умови голоду й хвороб, які будь-коли бачив Бухенвальд — табір, який уже вкрай рідко називають табором смерті. Каутський підкреслює, що використання в'язнів у воєнній промисловості було головною особливістю системи німецьких концтаборів аж до самого кінця. Йому так і не вдалося погодити цей факт із уявною спробою винищити всіх жидів.

Поль Рассіньє в книзі «Брехня Одіссея» («Le Mensonge d'ulysse», Paris, 1955, pp. 209ff.) переконливо доводить, що в Бухенвальді не було газових камер. Рассіньє є французький професор, який провів більшу частину війни в’язнем Бухенвальду. Він написав коротку роботу про навіжені заяви про газові камери в Бухенвальді, що містяться в книзі Даві Руссе (David Rousset) «The Other Kingdom» («Інше царство», N.Y., 1947; французьке видання — L'Univers Concentrationnaire, Paris, 1946). Він також провів дослідження книги Деніз Дюфурньє (Denise Dufournier) «Ravensbrueck: the Women's Camp of Death» («Равенсбрюк — жіночий табір смерті», London, 1948) і встановив, що автор не має жодних доказів існування газових камер, крім розпливчастих чуток, описаних Марґарете Бубер.

Рассіньє провів аналогічні дослідження таких книг, як «This Was Oswiecim (Auschwitz): the Story of a Murder Camp» («Це був Освенцім. Історія табору смерті», N.Y., 1946) Филіпа Фрайдмана (Filip Friedman) і «The Theory and Practice of Hell» («Теорія й практика пекла», N.Y., 1950) Юджіна Коґона (Eugen Kogon). Рассіньє наводить твердження Коґона про те, що колишня ув'язнена Янда Вайсс (Janda Weiss), нині покійна, сказала йому, що в Освенцімі вона була свідком газових камер у дії. Рассіньє відзначає, що також ходили чутки й про існування газових камер у Дахау, але, на щастя, це були всього лише чутки. Насправді, їх можна простежити ще від виходу сенсаційної книги німецького комуніста Ганса Баймлера (Hans Beimler) «Four Weeks in the Hands of Hitler's Hell-Hounds: the Nazi Murder Camp of Dachau» («Чотири тижні в диявольських лабетах Гітлера — нацистський табір смерті Дахау», N.Y., 1933).

Рассіньє назвав свою книгу «Брехнею Одіссея», нагадуючи про давно відомий факт, що мандрівники після повернення додому починають розповідати небилиці. Рассіньє запитав Аббе Жан-Поля Ренара (Abbe Jean-Paul Renard), який також був у Бухенвальді, як це він міг свідчити, що там існували діючі газові камери? На це Ренар відповів, що про їхнє існування йому розповіли інші, і після цього він вирішив подати себе як очевидця речей, яких ніколи не бачив.

Кілька років Рассіньє їздив Європою, подібно Діогену в пошуках чесної людини, а саме такої, яка на власні очі бачила, як під час Другої світової війни німці навмисно знищили в газовій камері хоча б одну людину (жида чи не-жида). Однак він так і не знайшов таку людину. Він виявив, що жоден з авторів численних книг, що обвинувачують німців у знищенні мільйонів жидів під час війни, жодного разу не бачив газову камеру, побудовану для цих цілей, не кажучи вже про газову камеру в дії. Також жоден із цих авторів не міг показати живого, справжнього очевидця, який би бачив ці камери.

У великій поїздці з лекціями основними містами Західної Німеччини навесні 1960 року професор Рассіньє рішуче підкреслював перед своєю німецькою аудиторією, що вже давно прийшов час для нового духу розслідувань і відродження істини. Він вселяв німцям, що тепер саме час приступити до роботи такого роду в тому, що стосується легенди про знищення, яка залишається головною плямою на Німеччині в очах світової громадськості — плямою абсолютно безпідставною і непотрібною.

Ернст Кальтенбруннер, поза всяким сумнівом, мав на думці питання істинності, коли скаржився на успіхи нюрнберзького обвинувачення, яке змушувало німецьких свідків робити безглузді заяви, що підтверджують міф про шість мільйонів. Багатьох ключових свідків стратили, однак не всіх. Віллі Фрішауер (Willi Frischauer) у книзі «Himmler: the Evil Genius of the Third Reich» («Гіммлер — злий геній Третього райху», London, 1953, pp. 148ff.) надає великого значення викривальному показанню генерала СС Еріха фон ден Бах-Зелєвскі (Erich von den Bach-Zelewski) проти Гіммлера на Нюрнберзькому процесі. Гіммлер нібито казав Бах-Зелєвскі в помпезному стилі про знищення людей у Східній Європі. Однак Ґьорінґ у залі Нюрнберзького суду привселюдно дорікнув Бах-Зелєвскі за це свідчення.

У квітні 1959 року Бах-Зелєвскі привселюдно відрікся перед німецьким судом від свого показання в Нюрнберзі й із завидною хоробрістю визнав, що його ранні заяви були насправді необґрунтованими й зроблені з міркувань доцільності й бажання жити.

Це один із двох типів хибних німецьких показань в Нюрнберзі. Інший тип — це показання німців, які були супротивниками націонал-соціалістського режиму й поводилися з фактами досить своєрідно. Чарльз Б’юлі в книзі «Герман Ґьорінґ» (стор. 296 і далі) виконав чудову роботу, наводячи приклад подібного штибу у випадку з Гансом Бернардом Ґізевіусом (Hans Bernd Gisevius) — службовцем СС і в той же час членом німецького підпілля. Під цю категорію також підпадають показання Курта Ґерштайна.