Міф про шість мільйонів

7. Деякі жидівські мемуари й спогади про перебування в концтаборах під час Другої світової війни

Можна тільки уявити, що відчуває сьогодні будь-який насторожений і патріотичний німець, читаючи книгу Юджіна Хаймлера (Eugene Heimler) «Night of the Mist» («Туманна ніч», Нью-Йорк, 1960). Це широко розрекламована книга, що безмірно розхвалюється й складається з так званих мемуарів періоду з 1944 по 1945 рр. Героєм там є емоційний молодий поет-жид з Угорщини, який, прокинувшись 19 березня 1944 року, заявляє, що нацисти окупували його країну внаслідок спроби регента Хорті укласти військове перемир'я з Радянським Союзом.

Прихід нацистів сприймається кожним жидом як ордер на вбивство. Нашого героя переконують сховатися в будинку для божевільних під виглядом пацієнта. Через деякий час він крадькома одружиться зі своєю улюбленою Євою. На них і інших жидів провадиться облава, і 4 липня 1944 р. їх відправляють у концентраційний табір в Освенцімі в машині для перевезення худоби. Німецький офіцер обіцяє, що з ними будуть дуже добре поводитися, однак під час поїздки охорона СС нібито вбиває одного із бранців. Наш герой стверджує, що після прибуття він був двічі побитий у звірячий спосіб. Пробувши короткий час у таборі, Хаймлер довідується, що його дружина вмерла від дизентерії. Упродовж кількох тижнів він завів жагучий роман з циганською дівчиною Карою, але одного нещасливого дня вона не приходить на побачення в їхній табірний притулок, і він робить висновок, що її вбили.

Перебування Хаймлера в Освенцімі триває зовсім недовго, і в серпні 1944 року він опиняється в Бухенвальді. Він працює на фабриці, а пізніше — на табірній кухні, де СС призначає його керівником групи працюючих там не-жидів. Літній німець-в'язень, соціал-демократ, починає волати, що він не працюватиме разом з жидом, та наш герой швидко заспокоює його, пригрозивши побити. Пізніше звуки канонади вказують на наближення американських військ, але есесівці змушують групу в'язнів піти разом з ними в Богемію. Там, наприкінці війни, їх звільняють, і Хаймлер повертається до Угорщини. Йому вдається вижити, але він відчуває відразу від уявної спроби Гітлера знищити кожного жида в окупованій Європі — і це притому, що він жодного разу не бачив, як когось умертвили газом.

Прімо Леві (Primo Levi) у книзі «If This is a Man» («І це — людина?», Нью-Йорк, 1959) викладає нібито пережитий ним досвід в якості молодого й слабкого італійського жида, що потрапив у нацистські лещата. Спочатку Муссоліні засновує свою Італійську Соціалістичну Республіку, а потім нашого героя, що бродив сільською місцевістю в пошуках наживи, 13 грудня 1943 р. ловить фашистська міліція. Це ставить хрест на його кар'єрі добровольця в італійській комуністичній партизанській армії, яка намагалася скинути Муссоліні. У січні 1944 року його поселяють в італійський табір в Фоссолі, що недалеко від Модени.

В Фоссолі з інспекцією приїжджає німецька влада, яка висловлює невдоволення недостатньо здоровими умовами утримання ув'язнених. 22 лютого 1944 р. зробили оголошення про те, що невелика група з 650 жидів буде відправлена в Німеччину. Леві потрапляє в Освенцім і влаштовується на роботу на фабриці синтетичної гуми Буна. Умови просто жахливі, а одноманітні недільні концерти й футбольні матчі його зовсім не утішають. Він одержує табірний номер у вигляді татуювання на руці, що означає, що він став усього лише ще однією нікчемністю. Постійно ходять чутки, що більшість жидів знайдуть свій кінець у газових камерах.

Після весни 1944 року угорська стає другою мовою на його табірній території після ідишу, оскільки нацисти схопили велику кількість угорських жидів. До табору надходять дуже гарні новини для в'язнів. Вони дізнаються про висадження союзників в Нормандії й про замах на Гітлера в 1944 році. Літаки союзників бомблять із повітря Освенцім; ставлення охорони до них[ув’язнених] і умови в таборі стають усе гірше й гірше. Нарешті, росіяни підходять до Освенціму. 18 січня 1945 р. табір евакуюється, але багатьох хворих в'язнів залишають на місці. Леві — один з таких в'язнів, і 27 січня 1945 р. він звільняється російськими військами. Це дуже радісний момент для нашого героя, і він вітає його з великим завзяттям.

Леві й Хаймлер сходяться в тому, що головною метою нацистів було знищити якнайбільше жидів. Ще один колишній в'язень Освенціма, Міклош Ньїзлі (Miklos Nyiszli), у книзі «Auschwitz: a Doctor's Eye-Witness Account» («Освенцім — звіт доктора-очевидця», Нью-Йорк, 1960) стверджує, що там існували всі необхідні умови для знищення жидів з усієї Європи. Ці люди вважають, що вони в сорочці народилися, уникнувши контакту з газовими камерами й крематорієм, про яких ходило так багато дивовижних історій.

Німецький читач може задатися питанням: а що думали угорський регент Хорті й італійський прем'єр Муссоліні про таку свавільну манеру, в якій Гітлер нібито наказував своїм вірним есесівцям розпоряджатися долею угорських і італійських підданих? Ніколас Хорті у своїх «Мемуарах» («Memoirs», N.Y., 1957, pp. 174ff.) скаржиться, що жидівська меншина в Угорщині перед Другою світовою війною одержувала не менше 25 відсотків від внутрішнього доходу й що для угорців жидівське питання було дуже серйозним. Він також стверджує, що в 1939 році Гітлер благоволив до мирного співжиття з Польщею й що війна Німеччині була нав'язана. Проте, Хорті робив усе можливе для того, щоб захистити угорських жидів від німецького втручання, доти, поки він керував своєю країною. Те ж саме було слушне й для Муссоліні, який став більш залежним від Гітлера після того, як Отто Скорцені звільнив італійського лідера з в'язниці після його початкового скинення в липні 1943 року.

Луїджі Вілларі (Luigi Villari) в книзі «Italian Foreign Policy under Mussolini» («Зовнішня політика Італії за Муссоліні», N.Y., 1956, pp. 197ff.) пояснює, що до 1945 року Дуче робив усе від нього можливе, щоб не допустити німецького втручання в справи італійських жидів, і клопотав за них, коли тих відправляли до Німеччини. Це було сущою правдою, незважаючи на те, що Муссоліні щиро противився жидівському впливу в Італії. Німецький спостерігач не втратить нагоди відзначити контраст між м'якою критичною позицією й політикою Хорті й Муссоліні щодо жидів і відкритою антижидівською політикою Гітлера.

Про чутливість Муссоліні щодо жидівського питання було добре відоме Генріху Гіммлеру, німецькому головнокомандуючому СС. 11 жовтня 1942 р., під час візиту в Рим, він сказав Муссоліні, що німецька політика відносно жидів під час війни поступово набула нового вигляду винятково через міркування військової безпеки. Гіммлер поскаржився, що тисячі жидів на зайнятих Німеччиною територіях партизанять або здіюснюють саботаж і шпигунство. Уже 5 вересня 1939 р. Хайм Вейцман (Chaim Weizmann), сіоністський лідер з Жидівського агентства в Лондоні, оголосив Німеччині війну від імені жидів усього світу. Саме через критичну стадію війни Гіммлер відтепер відстоював нову німецьку політику з депортації жидів з окупованих територій в обмежувальні зони й табори для інтернованих.

Гіммлер висловив невдоволення тим, що траплялося багато випадків, коли жидівські жінки й діти співробітничали з радянськими партизанами, і зізнався, що в СРСР багато жидів було затримано за партизанську діяльність і безцеремонно розстріляно німецькими військами. Гіммлер також згадав про полонених радянських жидів, використовуваних у військовому будівництві в умовах, в яких — як він [Гіммлер] припускав — смертність була, імовірно, вище звичайної. Муссоліні твердо нагадав Гіммлеру, що католицька церква рішуче противилася будь-яким надзвичайним заходам проти жидів, і натякнув, що політика німецьких ексцесів може змінити позицію папи Пія XII, який підтримує перемогу Осі над СРСР у Другій світовій війні (Vierteliahrshefte fuer Zeitgeschichte, 1956/4).

Згадки Гіммлера про опір радянських жидів призначалися для виправдання більш твердої німецької політики відносно жидів після початку радянсько-німецької війни від 22 червня 1941 року. Канадсько-жидівський журналіст Реймонд Артур Девіс (Raymond Arthur Davies) в «Odyssey through Hell» («Одісея крізь пекло», New York, 1946) стверджує, що радянській Червоній армії має бути приписана основна заслуга в порятунку життя європейських жидів під час Другої світової війни. Девіс розхвалює військові досягнення радянських жидів як в партизанській, так і регулярній арміях по обидві сторони фронту. Шахно Епштейн (Schachno Epstein), глава Антифашистського комітету радянських жидів, повідав Девісу, що Радянський Союз за допомогою евакуації жидів і інших заходів урятував життя як мінімум 3,5 мільйонам європейських жидів. За таких обставин нацистам повинно було бути ще важче роздобути й знищити 6 мільйонів жидів.

Більшу частину війни Девіс провів у Радянському Союзі й він був переконаний, що в жодній іншій країні, яка брала участь у війні, роль жидів не була такою значною, як тут. Він підкреслює, що тисячі радянських військових підприємств керувалися жидами й що надзвичайно велика кількість жидів займала керівні посади в радянських збройних силах і керівництві. Він відзначає, що 250 тисяч польських жидів з німецької зони окупації перебралося в СРСР в 1939 році й що їх можна було зустріти в будь-якій радянській області. Девіс отримав офіційну радянську інформацію, згідно з якою не менше 35 тисяч європейських жидів воювали за Тіто в незаконній партизанській війні проти Німеччини.

Він припускає, що більшість румунських жидів завершили війну недоторканими завдяки впливу, який на політику Румунії виявила німецька поразка під Сталінградом. Девіс мав контакти з багатьма американськими жидами, які емігрували в СРСР в 30-х роках і відігравали значну роль в радянській військовій економіці. Він також зустрічався з багатьма офіцерами-жидами Червоної армії, які похвалялися тим, що розстрілювали німецьких військовополонених у гігантських масових екзекуціях. Девіс увійшов у Берлін одночасно із Червоною армією, і варварське руйнування цього міста він називає правильним і справедливим. Відразу ж після падіння столиці Райху Девіс установив тісні контакти з лідерами жидівської громади в Берліні. Одним із провідних членів жидівської громади в Берліні був Хільдеґард Беньямін (Hildegard Benjamin), який згодом, будучи комуністичним міністром юстиції в Радянській Центральній Німеччині, змусив німців прийняти радянську правову систему замість їхньої власної.

Девіс радіє, що ці тисячі берлінських жидів також були звільнені СРСР, а не Заходом. Він був впевнений, що в радянському середовищі сіонізм став непотрібним для жидів — незважаючи на те, що в багатьох регіонах СРСР продовжували існувати антижидівські настрої на рівні широких мас.

Ральф Нюнберг (Ralph Nunberg) в книзі «The Fighting Jew» («Жид, який бореться», Нью-Йорк, 1945) наводить об'єктивну й наочну оцінку ролі радянських жидів у Другій світовій війні. Нюнберг із гордістю відзначає, що не менше 313 радянських фронтових генералів були жидами. Він вважає, що під керівництвом Карла Маркса (ще одного «жида, який бореться»!) СРСР переможе (Там же, стор. 198).

Нюнберг визнає, що багато жидів з Центральної Європи, а також інших частин світу стали жертвами гігантських радянських чищень у період з 1936 по 1939 роки, але ця різанина була несуттєвою та ідеологічною й не була частиною прямої антижидівської політики з боку Сталіна. СРСР і деякі з його майбутніх сателітів були єдиними країнами в усьому світі, де антижидівські висловлення вважалися тяжким злочином. Однак саме радянська ініціатива призвела до висилки «небажаних» жидів до Німеччини під час дії радянсько-німецького пакту про ненапад 1939–1941 рр.

Книга «Under Two Dictators» («Під двома диктаторами», London, 1950) Марґарете Бубер (Margarete Buber) являє собою спогади німецької жидівки, яку в серпні 1940 р. відправили до німецького концтабору Равенсбрюк, і яка провела до цього кілька років у нелюдських і первісних умовах радянського концтабору. Бубер вважалася занадто небезпечною для того, щоб її випустили на волю в Німеччині; вона відзначає, що була єдиним жидом зі свого контингенту депортованих з Росії, який не був відразу ж випущений гестапо. Вона виявила що умови в Равенсбрюці знаходяться у разючому контрасті у порівнянні із брудом, безладдям і голодом радянського табору.

В серпні 1940 року німецьких концтаборів було небагато, а кількість ув'язнених була невеликою — на відміну від численних радянських таборів. Ми вже казали, що число ув'язнених у всіх німецьких таборах на початок війни у вересні 1939 року дорівнювало 21.300. Більшість цих ув'язнених були звичайними злочинцями, а жиди становили невеликий відсоток від загального числа. Через рік війни загальне населення концтаборів, як і раніше, було менше 40 тисяч, на відміну від мільйонів ув'язнених в радянських таборах.

Табір у Равенсбрюці, до якого потрапила Бубер, був бездоганно чистим, з просторими газонами й квітковими клумбами. Регулярна лазня й щотижнева зміна постільної білизни здавалися їй справжньою розкішшю в порівнянні з пережитим до цього. Її перша вечеря складалася з білого хліба, сосиски, маргарину й солодкої вівсянки із сухофруктами. Бубер не змогла стриматися й запитала в своєї сусідки за столом: у них що, 3 серпня — свято? Чи, може, якийсь особливий випадок? Сусідка роззявила рот від подиву. Марґарет стала розпитувати: невже їжа щодня була такою чудовою? Сусідка відповіла, що так, проте вона не розуміє, чому це повинне когось страшенно радувати? Марґарет не стала пояснювати їй, чому.

Свій барак в Равенсбрюці вона визнала справжнім палацом у порівнянні з переповненою брудною халупою радянського табору. Її перший недільний сніданок з гуляшу, червонокачанної капусти й картоплі був справжнім бенкетом.

Бубер провела в Равенсбрюці багато років. До 1943 року табір став переповнений. Колишня чистота зникла, і багато квітів були витоптані. Це стало наслідком нескінченної війни. До кінця війни сюди линули ув'язнені з Освенціма й інших таборів. Бубер відзначає, що на початку 1945 року ув'язнені з Освенціма прибули «змарнілими й виснаженими». Варто нагадати, що саме цього часу десятки тисяч біженців зі східної Німеччини буквально вмирали з голоду.

В січні 1945 року повністю перервався поштовий зв'язок між ув'язненими Равенсбрюка й зовнішнім світом, і запанувала плутанина. Нарешті, настав кінець, німецькі охоронці розбіглися, і наша героїня була звільнена. Вона свідчить, що умови в таборі впродовж тривалого періоду постійно погіршувалися. Незабаром після її прибуття було впроваджено тілесне покарання для серйозних порушень, а починаючи від зими 1941–1942 рр. до неї стали доходити злісні чутки про те, що в деяких випадках практикуються вмертвіння газом.

Ще одна політична ув'язнена в Равенсбрюці, комуністка Шарлотт Борманн (Charlotte Bormann), в книзі «Die Gestapo lasst bitten» («Гестапо запрошує Вас») наполягає на тому, що чутки про газові камери були нахабними вигадками, які серед ув'язнених свідомо поширювали комуністи.

Комуністи так і не прийняли Марґарет Бубер до своєї групи, оскільки вона була ув'язненою в СРСР. Мемуари Шарлотт Борман так і не знайшли свого видавця. На процесі в Радштадті у французькій зоні окупації, де відбувався суд над адміністрацією табору Равенсбрюк, обвинувальна сторона не дозволила їй давати свідчення. Це була звичайна і типова доля авторів, які намагалися зобразити історію з точки зору тих, хто заперечував легенду про знищення.