Міф про шість мільйонів

21. Доповідь Міжнародного комітету Червоного Хреста про умови утримання в німецьких концтаборах під час війни

Ключову роль стосовно жидівського питання в Європі під час Другої світової війни відігравав Міжнародний комітет Червоного Хреста, що переважно складався з відносно нейтральних громадян Швейцарії. Правда, після розгрому німецької армії під Сталінградом і подальших поразок, Червоний Хрест, як того і слід було очікувати, став більш критичним у відношенні до Німеччини. На 17-й Міжнародній конференції Червоного Хреста, що відбулася в 1947 році в Стокгольмі, були зроблені останні приготування для остаточної доповіді, яка вийшла наступного року під назвою «Report of the International Committee of the Red Cross on its Activities during the Second World War» («Доповідь Міжнародного комітету Червоного Хреста про свою діяльність під час Другої світової війни», 3 томи, Женева, 1948).

Це велике дослідження містить і доповнює дані з двох попередніх основних робіт: «Documents sur L'activite du CICR en faveur des civils detenus dans les camps de concentration en Allemagne, 1939–1945» («Документи про діяльність Міжнародного комітету Червоного Хреста в відношенні цивільних осіб, ув'язнених у німецьких концентраційних таборах. 1939–1945 рр..», Женева, 1946) та «Inter Arma Caritas: the Work of the ICRC during the Second World War» («Інтер Арма Карітас — діяльність Міжнародного комітету Червоного Хреста під час Другої світової війни», Женева, 1947).

У вступі до першого тому група авторів під керівництвом Фредеріка Сіорде (Frederic Siordet) пояснює, що їх девізом є повна політична нейтральність і служіння всім до одного. Міжнародний Червоний Хрест (МЧХ) був протилежністю національних товариств Червоного Хреста, основною метою яких була допомога їхнім власним громадянам. Нейтральність МЧХ була чітко виражена її двома головними керівниками під час війни — Максом Хубером (Max Huber) і Карлом Буркхардом (Carl J. Burckhardt). У нашій роботі ми відібрали нейтральні джерела для підбиття підсумків про показання свідків у справі геноциду.

МЧХ вважає, що під час війни його найбільше досягнення полягало в успішному застосуванні Женевської військової конвенції 1929 року для отримання доступу до цивільних в'язнів в різних частинах центральної та західної Європи. Однак Червоному Хресту не вдалося отримати доступ до таборів Радянського Союзу, який відмовився ратифікувати конвенцію 1929 року. Мільйони цивільних в'язнів і військовополонених з СРСР були відрізані від усяких контактів і міжнародного спостереження. Це було особливо прикрим, оскільки було відомо надто багато, щоб стверджувати, що найгірші умови для ув'язнених обох типів панували, безумовно, саме в СРСР.

Контакти Червоного Хреста з німецькими таборами для інтернованих розпочалися 23 вересня 1939 р. з візиту до найбільшого німецького табору для польських військовополонених. Після березня 1942 р. і перших звітів про німецьку політику масового інтернування, націлену на жидів, МЧХ почав побоюватися, що колишні добрі умови утримання в німецьких таборах для інтернованих цивільних осіб можуть погіршитися. МЧХ звернувся до німецького Червоного Хреста з проханням вжити заходів, проте 29 квітня 1942 р. представники останнього публічно доповіли МЧХ, що німецький уряд не проявив належного співробітництва щодо надання необхідної інформації. Німецький уряд займав позицію, що їх політика інтернування «зачіпає безпеку [німецької] держави» («Доповідь», Т. 1, стор. 613). МЧХ не сприйняв цю позицію як підставу для недопущення наглядових органів і, врешті-решт, у другій половині 1942 р. йому вдалося домогтися значних поступок з боку Німеччини.

Німецький уряд дозволив Червоному Хресту спостерігати за поставками продовольства в табори у всіх випадках, що не зачіпали німецьких громадян. Незабаром Червоний Хрест встановив контакт з комендантами і персоналом таборів і розгорнув свою власну програму продовольчої допомоги, яка діяла до останніх хаотичних днів війни 1945 року. Незабаром від інтернованих жидів посипалися листи подяки за посилки з продовольством. Також стало можливим здійснювати необмежені анонімні поставки продовольства в табори.

Ще в жовтні 1944 року Червоний Хрест попередив Міністерство закордонних справ Німеччини про неминучий крах німецької транспортної системи внаслідок союзницьких бомбардувань. Червоний Хрест вважав, що на жителів всієї Німеччини неминуче насувається голод. Нарешті 1 лютого 1945 німецький уряд дав згоду на те, щоб дозволити канадським військовополоненим розвозити продовольство в різні концтабори в спеціальних вантажівках білого кольору. МЧХ відкрив спеціальний розподільчий пункт в берлінському жидівському шпиталі і ще один — в Базелі. Тим не менш, ця імпровізована система постачання продовольства спрацювала невдало, а більшість білих продовольчих вантажівок була знищена атаками союзників з повітря. На останній стадії війни роль Міжнародного Червоного Хреста стала настільки важливою, що це саме її представники були тими, хто підняв білий прапор про капітуляцію в Дахау і Маутгаузені в останні дні війни.

МЧХ висловив особливу вдячність за ліберальні умови, що панували в Терезіенштадті (Терезин) аж до останніх відвідувань в квітні 1945 р. Сконцентрована там під німецьким заступництвом велика жидівська громада користувалося повною автономією в громадському житті і мала жидівську адміністрацію. Жидівська Рада старійшин неодноразово повідомляла представникам Червоного Хреста, що вони користуються на подив сприятливими умовами, враховуючи те, що Німеччина прямувала до поразки у війні, а світове жидівство було першим, хто закликав до її знищення.

МЧХ також особливо похвалив табір Віттель, що знаходився в окупованій німцями Франції. У цьому таборі утримувалися тисячі польських жидів, і єдиною причиною для особливого ставлення до них було те, що вони отримали візи від представників американського консульства. Німецька влада у всьому поводилася з ними як з повноправними американськими громадянами.

Червоний Хрест зробив кілька обережних зауважень щодо ситуації з угорськими жидами, багато з яких були депортовані німцями до Польщі в 1944 році після окупації Німеччиною Угорщини. Наприклад, Червоний Хрест вважав, що «гарячі» демонстрації угорських жидів проти німецької окупації були нерозсудливими.

Міжнародний Червоний Хрест висловив особливу подяку м'якому режиму Іона Антонеску по відношенню до жидів в Румунії, де до моменту радянської окупації вони змогли надати спеціальну гуманітарну допомогу 183 тисячам румунських жидів. Це надало румунським жидам можливість користуватися набагато кращими умовами, ніж ті, які мали середні румуни в останні місяці війни. Допомога припинилася одночасно з радянською окупацією, і МЧХ гірко нарікав на те, що їм так і не вдалося «послати в Росію нічого і нікуди» («Доповідь», Т. 2, стор. 62).

Варто відзначити, що Червоний Хрест аж до радянської окупації отримував з Освенціма велику кількість пошти. До того часу багато інтернованих були евакуйовані німцями на захід. Спроби Червоного Хреста розширити допомогу на в'язнів, що залишилися в Освенцімі під радянською окупацією, були марними. Однак представники Червоного Хреста змогли — принаймні, до певної міри — простежити евакуацію Освенціма через Богемію і Моравію. Також було можливим продовжувати відправлення посилок з харчами колишнім ув'язненим Освенціма в такі місця, як Бухенвальд і Оранієнбург.

Червоний Хрест висловлював глибоке невдоволення тим, що жорстка союзницька блокада Європи перешкоджала великим операціям їх товариства з надання допомоги жидівським цивільним особам, інтернованим до таборів. Більша частина продовольства для гуманітарної допомоги закуповувалася в Румунії, Угорщині та Словаччині. В інтересах інтернованих жидів було й те, що 15 березня 1944 р. Червоний Хрест висловив протест проти «варварських прийомів ведення повітряної війни союзниками» («Інтер арма Карітас», стор. 78). У порівнянні з цим, період з 1899 р. по 1907 р., коли були прийняті Гаазькі конвенції, може вважатися самим справжнім золотим століттям.

У висновку щодо цих ґрунтовних і всеосяжних доповідей МЧХ варто відзначити, що ніхто з представників Міжнародного Червоного Хреста не знайшов ані в таборах, ані в якомусь іншому місці в окупованій Віссю Європі жодного підтвердження, що Німеччиною проводилася навмисна політика знищення жидів. МЧХ підкреслював, що в останні місяці війни в Німеччині мав місце загальний хаос і більшість лікарів-жидів з таборів в той час використовувалися на Східному фронті, де вони боролися з тифом. Ці лікарі знаходилися далеко від таборів, коли в 1945 році там спалахнули страхітливі епідемії тифу («Доповідь», Т. 1, стор. 204 і далі).

Всю війну Червоний Хрест працював у тісному співробітництві з представниками Ватикану і — так само як і Ватикан — після війни відмовився брати участь у безвідповідальних звинуваченнях в геноциді, що стали головною темою дня.

Крім роботи Міжнародного Червоного Хреста, пов'язаної з концтаборами, велику цінність і значимість мають подані ним статистичні дані про людські втрати серед цивільного населення під час Другої світової війни:

— втрати серед німецького цивільного населення в результаті бомбардувань і насильницької репатріації — 2.050.000;

— втрати серед осіб німецької національності з інших країн під час їх вигнання — 1.000.000;

жертви переслідувань з політичних, расових чи релігійних підстав, що померлі у в'язницях і концентраційних таборах між 1939 р. і 1945 р. (без урахування СРСР) — 300.000;

— втрати серед цивільного населення країн східної Європи, без урахування Радянського Союзу — 8.100.000;

— втрати серед цивільного населення Радянського Союзу — 6.700.000.

Ці цифри являють страхітливу оцінку в 17.850.000 осіб, померлих не від переслідувань, в той час як всього лише 300.000 чоловік з усіх переслідуваних категорій — багато з яких не були жидами — померли з різних причин в концентраційних таборах під час війни. Ця цифра в 300.000 чоловік перебуває в разючому контрасті з цифрою в 5.012.000 осіб, що висунута Жидівським спільним комітетом з розподілу і відображає число жидів, нібито померлих під час війни — в основному, в результаті знищення, начебто проведеного націонал-соціалістами.

Дипломатичний радник Еберхард фон Тадден (Eberhard von Thadden) є одним з тих німців, хто після війни сильно збентежився. Міністерство закордонних справ Німеччини доручило йому подвійні зобов'язання в справі жидівського питання; він працював як з Міжнародним Червоним Хрестом, так і з Адольфом Ейхманом. У квітні 1943 р. він обговорював з Ейхманом чутки, що курсували за кордоном, про те, що німецька влада безцеремонно знищує жидів. Ейхман заявив, що сама ідея про знищення є абсурдною. Німеччині була потрібна будь-яка доступна робоча сила в боротьбі за існування.

Тадден поставив запитання про доцільність політики інтернування. Ейхман погодився, що доступні транспортні засоби потрібні для постачання фронтів війни та самої країни, однак він доводив, що справді необхідно було сконцентрувати жидів з окупованих східних територій у німецьких таборах для того, щоб забезпечити ефективність жидівської робочої сили, а також щоб запобігти безладдю і підривній діяльності в завойованих країнах. Будь-яка з завойованих країн могла за відносно короткий проміжок часу стати прифронтовою зоною.

Ейхман наполягав аби жидівські сімейні табори, розташовані на Сході в районі Терезієнштада, були набагато більш прийнятні для жидів, ніж роздільне проживання, яке спричиняло розділення сімей. Ейхман зізнався Таддену, що в 1944 році в Словаччині мав місце випадок, коли під час транспортування з Угорщини до Польщі убили одного жида, але він наполягав на тому, що ця подія є рідкісним винятком. Він знову нагадав Таддену, що жиди перебували в таборах виключно для того, щоб Німеччина могла використовувати їх виробничі можливості і запобігти шпигунській діяльності. Він зазначив, що в перші роки війни Німеччина не вдавалася до цих крайніх заходів, і вдалася тільки коли стало очевидно, що її існування перебуває під загрозою. Ейхман також нагадав Таддену, що жиди-іноземці, яким дозволили виїхати з Європи прямо з таборів, не звинувачували Німеччину в тих жорстокостях, про які ходили безвідповідальні чутки за кордоном. Словом, Тадден — який особисто багаторазово відвідав різні концтабори — був твердо переконаний, що Ейхман мав рацію і що закордонні чутки про геноцид, що нібито здійснювався, були брехливими.

11 червня 1946 р., вислухавши в своїй тюремній камері повний матеріал пропаганди Нюрнберзького процесу, Еберхард фон Тадден зробив єдиний коментар, що, якщо Ейхман збрехав, то він, поза всяким сумнівом, є «вкрай майстерним» брехуном.

Світова спільнота ще недостатньо обговорила питання про те, хто збрехав і чому. Тим не менш, є встановленим фактом, що на кожне брехливе письмове свідчення або заяву про табори смерті чи газові камери припадає щонайменше двадцять показань, які заперечують існування подібних таборів і газових камер. Проте на підтримку міфу про геноцид надали розголосу тільки ті свідчення, які подають однобічну картину.