Міф про шість мільйонів

5. Напруга і криза 1938 року

1938 року стан справ дуже погіршав. Значна увага німців приділялася заохоченню — на справедливих умовах — жидівської еміграції як способу остаточного розв'язання жидівського питання в Німеччині. Але в період з 1933 р. по 1938 р. з Польщі поїхало більше жидів, ніж з Німеччини. Між Німеччиною і Польщею відбувалося справжнє змагання з заохочення еміграції жидів зі своєї країни. У березні 1938 р. польський Сейм прийняв ряд суворих антижидівських законів.

На початку 1938 року американську пресу наповнили чутки про схожі дії націонал-соціалістів — спочатку в Німеччині, а потім і в Австрії, і американським дипломатам було необхідно мати із цим справи. Наведемо всього лише кілька прикладів подібного штибу. 17 січня 1938 р. американське посольство в Берліні спростувало плітку про те, що жидівські лікарі та дантисти позбавлені участі в обов'язковій страховій програмі (Ortskrankenkassen). 26 січня 1938 р. те ж посольство спростувало циркулюючу в американській пресі чутку про те, що буцімто існувало розпорядження, яке обмежує жидівські паспорти чи права жидів на здійснення поїздок з Німеччини. 25 березня 1938 р. службовець американського консульства у Відні Джон Уайлі (John C. Wіley) спростував безглузді чутки про загальні погроми, що почалися відразу за аншлюсом, додавши, що «наскільки мені відомо, не було ніяких жертв серед жидів в результаті насильства» («Foreіgn Relatіons of the Unіted States», 1938, vol. 2, pp. 355-9).

Проте 18 червня 1938 р. було організоване пікетування жидівських магазинів в Берліні — уперше після 1933 року — і Х'ю Вільсон (Hugh Wіlson), доповівши з американського посольства, що за останні місяці з провінції в Берлін прибуло додатково 3 тисячі жидів, попередив, що в німецькій пресі було висловлене незадоволення низьким темпом жидівської еміграції з Німеччини.

Давно очікуваного удару по жидівських позиціях в Німеччині завдав закон від 14 жовтня 1938 р., згідно з яким юристи-жиди втрачали права на загальну практику в Німеччині починаючи з 30 листопада 1938 р., а в Австрії — з 31 грудня 1938 р… Вільсон доповідав, що на початку 1938 року не менш 10 відсотків практикуючих юристів в гітлерівському антижидівському Третьому райху були жидами. І це незважаючи на те, що жиди становили менш ніж 0,5 % від усього населення Німеччини (Там же, vol. 2, pp. 380–391). В книзі «Germany and World Peace» («Німеччина й загальний мир», London, 1937) видатний шведський учений і дослідник Свен Хедін (Sven Hedіn), котрий ретельно вивчав німецьку політику, стверджував, що за Веймарської республіки жиди становили 23 відсотки практикуючих юристів у Німеччині, хоча від загального населення Німеччини жиди ледь складали 0,8 %.

І ось за такого напруженого стану, 15 жовтня 1938 р. уряд Польщі приймає рішення увести в дію закон від березня місяця того ж року, згідно з яким особи, що залишалися за межами Польщі впродовж декількох років, можуть бути позбавлені громадянства вповноваженими представниками польських консульств. Це означало, що 55 тисяч польських жидів, які ймовірно проживають в Німеччині, на вибір могли бути залишені там назавжди однобічною акцією варшавського уряду. Схожі обмеження, уведені в 1885 році царським урядом Росії, змусили Бісмарка (який аж ніяк не був налаштований вороже до жидів) вислати іноземних жидів до Російської імперії.

МЗС Німеччини зробило декілька марних спроб переконати Польщу скасувати цю директиву. Оскільки дата 29 жовтня 1938 р. була останнім терміном для відновлення польських паспортів, 27 жовтня німці почали організовувати транспорт для депортації польських жидів. Значна увага приділялася тому, щоб в таких потягах пасажири мали широкі зручності, включаючи багато вільного місця й пристойну їжу. Деяким потягам вдалося перетнути кордон, однак поляки незабаром почали чинити опір — причому ще до завершення терміну дії паспортів, і від акції довелося відмовитися. У висліді менш ніж одну третину з 55 тисяч польських жидів, які проживали в Німеччині, повернули назад до Польщі.

Ця дивна і трагічна ситуація мала важливі наслідки. Вольфганг Діверґе (Wolfgang Diewerge) в «Der Fall Gustloff» («Справа Густлоффа», Мюнхен, 1936, pp. 108ff.) занотував погрозу міністра пропаганди Йозефа Ґеббельса від 1936 року про те, що подальші вбивства німецьких офіційних осіб — як у випадку з вбивством Густлоффа (Gustloff) Давидом Франкфуртером (David Frankfurter) — призведуть до репресій проти німецького жидівства. І ось тепер ситуація для цієї погрози визріла.

Батьки й сестри Гершеля Ґрюншпана (Herschel Gruenspan) — дегенерата-сифілітика, що проживав у Парижі, - перебували в одному з німецьких транспортних засобів, відправлених до Польщі. 3 листопада 1938 Ґрюншпан отримав листівку від однієї з сестер, в якій та описувала ситуацію, що склалася. Послання не містило особливих скарг. Однак Ґрюншпан вирішив убити німецького посла в Парижі Велецека (Welezeck). Проте замість цього він випадково розрядив револьвер у радника посольства Ернста фон Рата після того, як йому не вдалося зустрітися з Велецеком. Це сталося вранці 7 листопада 1938 року. Фон Рат помер через 48 годин.

Ґеббельс скористався цією подією для того, щоб зробити німецьку політику щодо німецьких жидів більш суворою. 10 листопада 1938 підрозділи СА [СА (SA — Sturmabteilungen) — штурмові загони, напіввійськові з'єднання Націонал-соціалістської партії — прим. пер.] підпалили безліч жидівських синагог, а також пограбували й завдали шкоди безлічі торговельних підприємств, що належали жидам. Гітлер наказав підрозділам СС [(SS — Schutzstaffeln) — охоронні загони, елітні охоронні підрозділи Націонал-соціалістської партії — прим. пер.] під керівництвом Гіммлера втрутитися й покласти край насильству. Ці антижидівські демонстрації не схожі на погроми в царській Росії, оскільки нікого з жидів не вбили. Навпаки, руйнування жидівської власності шокувало більшість німців, тому що це суперечило їхнім уявленнями про порядність і ставлення до закону та порядку. Ґеббельс, навпаки, вітав те, що сталося, назвавши його поворотним моментом, який призведе до усунення жидівського впливу в Німеччині. Х'ю Вільсон, якого ось-ось мали відкликати з Німеччини на знак американського протесту, 16 листопада доповідав, що британські дипломати в Берліні були ввічливіші по відношенню до жидівського питання. Останні зазначили, що німецька громадська думка не підтримує недавні антижидівські заходи, і впевнено зробили висновок, що акції подібного штибу більше не повторяться. Це був останній звіт, надісланий Вільсоном до Державного секретаріату США перед від'їздом з країни (FRUS, 1938, 2, pp. 398–402).

Після демонстрацій Ґеббельс переконав Гітлера вилучити в заможних і середнього достатку німецьких жидів один мільярд марок (250 мільйонів доларів) в якості стягнень. Ґеббельс стверджував, що інакше жиди можуть привласнити великі суми грошей від німецьких страхових компаній, оскільки майно, пошкоджене чи зруйноване 10 листопада 1938 р., було в основному застраховане. Менш заможних жидів, які мали майна менше, ніж на 5 тисяч марок, звільнили від сплати.

Німецьким страховим компаніям наказали негайно виплатити жидам компенсації за весь збиток, нанесений їхньому майну 10 листопада, а жидам дозволили використовувати частину цих грошей для сплати стягнення в чотири етапи між 15 грудня 1938 р. і 15 серпня 1939 р. Наступний німецький закон від 9 листопада 1938 р. передбачав закриття жидівських роздрібних магазинів до 1 січня 1939 р. Тоді ж було обіцяно, що соціальна допомога, пенсії й інші державні заходи щодо надання допомоги й далі матимуть чинність щодо жидів. Аж до початку Другої світової війни в політиці Німеччини щодо жидів не відбувалося жодних змін. У той же час, нас не має дивувати, що листопадові події 1938 року значно прискорили еміграцію жидів з Німеччини, і в цьому розумінні плани Ґеббельса здійснилися (Vide H. Heiber, «Der Fall Gruenspan», в «Vierteljahrshefte fuer Zeitgeschichte», April, 1957).

У підсумку можна констатувати, що політика Німеччини щодо жидів до Другої світової війни полягала головним чином з законодавчого тиску й рідких публічних актів насильства — у яких, втім, нікого з жидів не вбили. Безсумнівно, жиди вмирали в німецьких концтаборах до Другої світової війни, але можна з упевненістю заявляти, що політики зі знищення жидів як такої не існувало, а кількість репресованих жидів була набагато меншою від кількості репресованих того ж часу німців.

Метою німецької кампанії проти жидів було усунення потужного жидівського економічного, політичного й культурного впливу усередині Німеччини, а потім — по висхідній — заохочення повної еміграції жидівського населення з Німеччини. Метою контрзаходів, організованих жидами, було заохочення військового походу сусідніх країн проти Німеччини в надії на повне знищення націонал-соціалістської німецької держави в результаті війни. Звісно ж, було чимало освічених жидів, які не поділяли цієї мети, так само як існували й постійно діяли помірні потуги усередині німецького руху для проведення м'якішої політики щодо жидів порівняно з тією, яку проводив Гітлер.

Трохи статистики про кількість жидівського населення в довоєнний і воєнний періоди.

Згідно оцінок, коли в січні 1933 року Гітлер став канцлером, кількість жидів у Німеччині становила близько 500 тисяч осіб. До кінця довоєнного періоду, внаслідок приєднання Австрії й Судетської області й установлення протекторату над Богемією й Моравією [Чехією — прим. пер.] мали місце значне збільшення чисельності жидів. Ставлення до жидів, політика й заходи, застосовувані проти них, спричинили масову втечу жидів з цих територій, які контролювала націонал-соціалістська Німеччина. За оцінками, близько 320 тисяч жидів покинуло Німеччину в період від січня 1933 р. до вересня 1939 р. Близько 480 тисяч емігрувало з Австрії, Судетської області й Богемії-Моравії до початку війни. Коли у вересні 1939 року почалася війна, на територіях, контрольованих німцями, проживало близько 360 тисяч жидів, з яких під час війни виїхало близько 65 тисяч.