Міфи Давньої Греції

ПОЧАТОК СВІТУ

На початку світу повсюди панував Хаос — порожня безодня, яка існувала вічно. Цю безодню населяли непроглядна Ніч та Ереб — Морок, тому завжди тут було темно й холодно. Але з часом морок почав загущуватись і зрештою набрав форми яйця, яке розкололося надвоє — так постали Уран — Небо і Ґея — Земля. З Хаосу народився також Тартар — Підземелля, а від шлюбу Нікти — Ночі та Ереба — Мо — року народилися світлий Етер — Повітря і Гемера — День.

Гея — Земля стала до шлюбу з Ураном — Небом, і в них народилися Океан, майбутня матір Зевса богиня Рея, богиня права Феміда, бог Кронос — Час, а також титани й титаніди, одноокі циклопи й сторукі та п'ятдесятиголові велетні — гекатонхейри.

Та злякався Уран — Небо власних дітей — велетів — гекатонхейрів — і скинув їх у темний Тартар, звідки вони не могли бачити світла денного. Як Гея — Земля не переконувала титанів повстати проти влади батька, щоб звільнити братів — велетів, вони не могли зважитись, і ті далі ниділи у чорних надрах землі.

Нарешті за намовою матері, яка понад усе прагла звільнити дітей, єдиний сміливець Кронос — Час напав на свого батька й понівечив його. Уран стікав кров’ю, і де падали краплини, там повставали Еринії — богині помсти, які з тої пори населяють царство тіней померлих. Еринії невтомно переслідують злочинців, особливо ж убивць, позбавляють їх розуму і насилають на них біди.

Кронос — Час посів царський трон і почав одноосібно панувати у світі. За дружину він узяв собі богиню Рею.

НАРОДЖЕННЯ ЗЕВСА

Наймолодший син Кроноса Зевс народився у глибокій печері на острові Крит. Навіть його батько Кронос — Час не міг передбачити, що син скине батька з трону та владарюватиме у цілому світі. А Кронос бо сам колись повстав проти власного батька Урана — Неба і тому остерігався зради. Коли у його дружини Реї народжувалися діти, Кронос пожирав їх. Так він пожер старших своїх дітей: Гестію — богиню домашнього вогнища, Деметру — богиню родючості та землеробства, Геру — майбутню сьому дружину Зевса і царицю богів, Аїда — володаря підземного світу та Посейдона — володаря морів.

Рея молила батьків Кроноса — Урана — Небо та Ґею — Землю — допомогти їй урятувати хоч одну дитину. Уран та Ґея порадили їй заховатися на острові Крит у печері. Там вона народила Зевса, а курети — демони землі били мечами в щити й заглушували крики немовляти, щоб не почув плачу жорстокий батько. Замість дитини Рея підсунула Кроносу камінь, загорнутий у пелюшки, і той, нічого не підозрюючи, ласо проковтнув каменюку.

Зростав Зевс на Криті. Молоком його вигодувала німфа — коза Амалтея, чий ріг мав чарівну здатність давати все, чого б не побажав його володар. Тому звався він рогом достатку. Отак у достатку та затишку мужнів Зевс, а бджоли носили йому мед зі схилів гори Дикти.

ЗЕВС ПЕРЕМАГАЄ КРОНОСА І ТИТАНІВ

Тим часом богиня Гея — Земля разом із океанідою Метидою, майбутньою першою дружиною Зевса, підступом і хитрощами примусили Кроноса — Час виплюнути всіх пожертих дітей. Та першим він виплюнув камінь, загорнутий у пелюшки. Згодом Зевс поставив цей камінь у місті Дельфи, і звався він пупом землі. Було ж це так: Зевсу кортіло визначити центр землі, і тоді він із заходу та сходу одночасно випустив двох орлів. Птахи зустрілися в Дельфах, і саме тут Зевс установив священний камінь — омфал. Обабіч омфала застигли двійко золотих орлів.

Зевс змужнів і вже подумував про повстання проти влади батька Кроноса. Найперше він звільнив циклопів — однооких велетнів, які мешкали в печерах на далекому заході, не знали землеробства, не шанували богів. Свого часу циклопи Бронт, Стероп і Арг допомогли Кроносу — Часу повалити владу його батька — Урана — Неба, і Кронос добре віддячив їм: закував у ланцюги. Але Зевс звільнив їх; вдячні циклопи нагородили його владою над громом і блискавкою.

Проте це був тільки початок. За порадою Ґеї — Землі Зевс звільнив сторуких велетів — гекатонхейрів, бо наближався час великої битви між Зевсом і його дивом урятованими сестрами та братами, з одного боку, — і Кроносом — Часом та його синами титанами, які не хотіли коритися владі нових олімпійських богів, з іншого. Страшна війна тривала десять років, перемога схилялася то на один, то на другий бік. Аж тут до битви приєдналися сторукі велети. Зевс жбурляв у титанів громи та блискавки, а велети — гекатонхейри вергали гори й кидали уламки скель. Гуркіт і стогін лунали зусібіч.

Нарешті титани здалися. Нові олімпійські боги закували Кроноса і титанів у ланцюги та скинули в Тартар — найглибші надра землі. Там вони сидять, оточені потрійним шаром мороку і залізною стіною. Тільки важка мідна брама, викувана богом Посейдоном — володарем морів, веде до Тартару, але її охороняють сторукі велети — гекатонхейри. Навколо Тартару повсякчас кружляють вихори.

ЗЕВС ПОБОРЮЄ ТИФОНА

Але на цьому боротьба Зевса за владарювання над світом не скінчилася. Бабуся розгнівалася на Зевса за те, що він жорстоко ув’язнив титанів — синів Урана та Ґеї, Неба та Землі. Вона одружилася з Тартаром і народила сина Тифона — чудовисько з сотнею зміїних голів, які вивергали полум’я. Тифон умів підробляти різні голоси — голоси богів, гавкіт собаки, ревіння лева, свист змії.

Коли розлючений Тифон напав на Олімп, ревучи на різні голоси та плюючись полум’ям, боги не встояли перед ним і повтікали в Єгипет, де, рятуючись, прибрали подобу різноманітних тварин. У страшному двобої Тифон переміг навіть Зевса — громовержця, вирізав у нього жили на руках і ногах та кинув полоненого в кілійську печеру.

Але вісник богів Гермес і бог лісів Пан викрали у Тифона жили, вставили їх Зевсу назад — і він поновив боротьбу. Багато днів і ночей Зевс жбурляв у Тифона громи та блискавки, а той у відповідь вивергав полум’я із сотні зміїних пащ. Аж нарешті Зевс спопелив усі сто голів страшного чудовиська і скинув безголове тіло в Тартар.

Але й із Тартару загрожує Тифон усьому живому. Він одружився з напівжінкою — напівзмією Єхидною і породив спустошливі вихори, Лернейську гідру, двоголового собаку Ортра, пекельного триголового пса Цербера, який стереже вихід з Аїду; породив химер — чудовиськ із головою та шиєю лева, тулубом кози і хвостом дракона, а також Немейського лева і тебанського Сфінкса. Якщо на землі стається землетрус, знайте: то грізний Тифон хитає землю.

Зевс отримав владу на цілим світом. На осяйному Олімпі возсідав він і правив своїм великим царством. Разом із ним владарювали його брати й сестри: Гестія — богиня домашнього вогнища, Деметра — богиня родючості та землеробства, Гера — цариця богів, з якою Зевс був таємно одружений триста років, Аїд — володар підземного світу та Посейдон — володар морів. Згодом до них долучилися інші боги та безсмертні.

НАРОДЖЕННЯ АТЕНИ

Всемогутній Зевс одружився з океанідою Метидою — Мудрістю і готувався до народження первістка. Але Зевс добре пам’ятав, як його батько Кронос повстав проти Урана — Неба, а сам він згодом повстав проти Кроноса, отож вирішив не чекати народження дитини, а проковтнув свою дружину Метиду. Адже Уран і Ґея застерегли його: доля провіщає, якщо Метида — Мудрість народить сина, він стане володарем цілого світу. Але на щастя Метида, яка сиділа всередині Зевса, народила дочку Атену. Тоді Зевс закликав Гефеста — бога вогню та ковальського ремесла, який вдарив громовержця тяжким молотом по голові і з розколини випірнула Атена в осяйних збройних обладунках.

А Метида — Мудрість назавжди залишилась у Зевсовій голові і править йому за найкращу порадницю. Її ж дочка Атена зробилася покровителькою наук і богинею мудрості.

АРАХНА

Грізна богиня Атена народилась у збройних обладунках, проте вона не тільки допомагала грецьким героям здійснювати військові звитяги. У мирному житті Атена прислужилася людству чи не більше — вона навчила людей майструвати колісниці та будувати кораблі, вона подарувала смертним рало та борону, а найголовніше — веретено. Атена була неперевершеною ткалею і покровителькою усіх ткаль. Ніхто не міг дорівнятися до неї у цьому реместві.

А в Лідії в той час мешкала вправна ткаля Арахна, славна на весь край своєю ткацькою майстерністю.

Вона зростала у простій ремісничій родині; її батько фарбував тонкорунну вовну в усі відтінки пурпурового кольору, й дівчина не могла намилуватися фарбами. З дитинства Арахна звикла багато працювати і день удень поліпшувала свою майстерність. Вона пряла нитки тонкі й невагомі, як туман, і ткала з них тканини прозорі, як повітря. Одного разу, коли робота їй особливо вдалася, вона зопалу вигукнула: «Нехай і сама богиня Атена приходить змагатися до мене!»

Атена почула цю мову і вирішила провчити зухвалу ткалю. Вона перебралася на стареньку жінку і, спираючись на ціпок, пришкандибала до Арахни. Арахна ткала, не звертаючи уваги на бабусю. Та ж заговорила: «Нерозумна дівчино, одумайся! Замолоду люди — запальні та горді, а з роками мудрість учить їх обачності. Старість приносить не лише неміч, а й досвід. Не гніви могутню богиню Атену, мерщій перепроси в неї за зухвальство!» Проте гордівлива Арахна тільки відмахнулася від старої: «Чому ж Атена не приходить змагатися зі мною?»

І тут розгнівана Атена набрала свого звичайного вигляду: «Не передумала змагатися?» — «Ні, не передумала», — твердо відповіла Арахна. І почалося нечуване змагання. Атена виткала на полотні власну суперечку з богом Посейдоном за владу над Аттикою. Судив суперечку Зевс. Посейдон гримнув тризубцем об скелю і з неї ринуло солоне джерело. Атена ж щосили устромила спис у землю і з розколини виросло деревце, священна олива. Зевс тоді присудив перемогу Атені, бо дар її був ціннішим для Аттики…

Атена закінчила роботу, помилувалася з її досконалості і глипнула на роботу суперниці. Гнівом і заздрістю спалахнули її очі не могла не визнати небаченої краси полотна.

Арахна виткала багато сцен із життя олімпійських богів, проте на всіх малюнках боги виявляли людські пристрасті та слабкості. Образилася Атена за те, що проста ткаля Арахна насмілилася наділяти богів людськими рисами, тим самим виявляючи до них неповагу, роздерла полотно Арахни, а саму її вдарила ткацьким човником по голові. Поганьблена Арахна зсукала мотузку й повісилася, проте Атена не дозволила їй померти, висмикнула з петлі та мовила: «Живи і вічно пряди полотно в покару за зухвалість!»

Тут — таки Арахна скулилась і обернулася на павука. З тої пори висить Арахна — павук на павутині і тче тонесеньке, невагоме полотно.

ХАРИТИ, ГОРИ І МОЙРИ

Зевс одружився вдруге — взяв собі за жінку океаніду Евриному, яка стала матір’ю харит — богинь краси, радості, жіночої зваби. Вони назавжди лишилися прекрасними юними дівчатами, граційними та чарівними. Харити — це втілення жіночої грації та досконалої краси.

За третю дружину Зевсу була Феміда — богиня права, закону та пророцтв. Вона оголошує людям пророкування й повеління Зевса. Феміда народила Зевсу дітей — гор і мойр. Гори стали богинями, які керували зміною пір року і ладом у природі. Весна гуляла лісами й полями, увінчана вінком із квітів, тримаючи в руках козеня та ріг достатку. Літо прикрашала себе вінком із колосся та ніколи не розлучалася зі снопом стиглого хліба. Осінь мала на голові вінок з оливкового листя і носила на лікті кошик, по вінця повний перезрілими гронами винограду. А Зима, увінчана очеретом, мала під пахвою білу гуску.

Мойри зробилися богинями людської долі. Було їх троє — Клото, Лахесис і Атропа, усе життя вони пряли людські долі, аж доки не постаріли. Наче й боги керували людськими долями, проте навіть безсмертні й могутні боги не могли ні змінити, ні відмінити того, що провістили мойри. І досі Клото пряде нитку, Лахесис проводить її через мінливості долі, а Атропа, перетинаючи нитку, вкорочує людині віку. Все, що напрядуть мойри людині, незмінно збудеться, проте вони не визначають достеменно, коли саме станеться на пророковане. Саме так сталося з сином Алтеї Мелеагром.

КАЛІ ДОНСЬКІ ЛОВИ

У Алтеї, дружини калідонського царя Ойнія, з’явився синок Мелеагр. Через сім днів після його народження мойри напророкували, що він житиме доти, доки горітиме поліно, яке саме спалахнуло в печі. Перелякана Алтея миттю витягнула з печі обгоріле поліно, загасила вогонь та надійно заховала. Мелеагр виріс вродливим і мужнім юнаком, хоробрим і метким.

Одного разу батько Мелеагра Ойній забув принести жертву богині — мисливиці Артеміді, а злопам’ятна богиня в покару наслала на Калідон страшного вепра, який спустошував країну. Лани були стоптані, виноградники знищені, а пастухи й отари втікали від жахливого звіра, якого ніхто не міг здолати. Сховатися можна було тільки в укріплених містах.

Відважний Мелеагр зважився вийти проти вепра. Проте юнак усвідомлював, що самотужки йому не подолати дикого звіра, тож на Калідонське полювання він запросив свого дядька Плексипа, брата Алтеї. Крім того, у полюванні взяли участь славетні герої свого часу, а поміж них — дівчина Аталанта, знана аркадська мисливиця, яку вигодувала ведмедиця на горі Парфеніон, а виховали мисливці. Мелегр був закоханий у хоробру Аталанту.

Цілою юрмою ловці напосілися на вепра й нарешті оточили його. Загнаний у глухий кут звір кинувся на людей і повалив кількох на землю. Проте Аталанта не розгубилася — поцілила його стрілою та поранила. Тут наспів Мелеагр і встромив у звіра спис. Затим Мелеагр відтяв у вепра голову, здер шкуру й віддав трофеї Аталанті — як нагороду переможцю, який першим поцілив ворога.

Проте дядько Мелеагра Плексип не згодився з такою постановою й відібрав у Аталанти трофеї. Образився Мелеагр за свою кохану, розгнівався — й у запалі убив власного дядька. Коли ж мати його Алтея дізналася про те, що вдіяв її син, вона зопалу дістала зі сховку обгоріле поліно та вкинула у вогонь.

Мелеагр тут — таки відчув дивну слабкість, а коли поліно догоріло, згас, мов той вогонь. Алтея не чулася з горя й каяття, не могла пробачити собі смерті сина й наклала на себе руки. А невтішні сестри Мелеагрові довго оплакували його, допоки богиня Артеміда не зглянулася на них і не обернула на пташок — цесарок.

ПРОМЕТЕЙ

Вдруге одружилася богиня права Феміда — цим разом із титаном Япетом, якого могутній Зевс після перемоги над Кроносом і титанами скинув у Тартар. Від їхнього шлюбу народилися титани Епіметей, Атлант і Прометей.

На той час смертні люди на землі вели жалюгідне життя — вони ледь животіли серед ворожої природи, яка не хотіла коритися людям. Олімпійські боги мало звертали увагу на людей, і тільки титан Прометей зглянувся на них і почав їм допомагати. Він навчив їх будувати житло, плавати на човнах, запрягати волів у плуг, полювати дичину, приборкав і загнуздав коня, навчив розрізняти лікувальні трави, добувати з землі мідь і благородні метали.

Нарешті олімпійські боги звернули увагу на людей і навіть згодилися допомагати їм. Але на знак вдячності зажадали від смертних багатих дарів. Боги й люди мали скласти угоду, і людям взявся посприяти Прометей. Він бо знав, як легко боги можуть обдурити довірливих людей. Боги й люди домовилися, що в жертву будуть приносити жертовного бика, а яку його половину — це Зевс обере сам.

Коли привели жертовного бика, то Прометей сам зарізав його і поділив на дві половини. На першу купу він поскладав кістки, а прикрив їх гарним салом; на другу поклав м'ясо, загорнене в шкіру, а згори привалене огидними тельбухами. Зевс подивився, яку б це половину вибрати богам у жертву — і вибрав начебто кращу купу — кістки, прикриті салом.

Коли Зевс збагнув, що Прометей обдурив його, то розгнівався й вигукнув: «То нехай люди їдять м’ясо сирим!» Адже не було у людських хатах вогню. Але сміливий Прометей порушив волю Зевса, украв вогонь з Олімпу й подарував людям.

Зевс неймовірно розгнівався — як це насмілився Прометей порушити його волю! Він звелів закувати зухвальця в кайдани й припнути на краю землі до стрімкої скелі. Бог — коваль Гефест вволив Зевсову забаганку та припнув Прометея далеко — далеко, в горах Кавказу. Груди Прометеєві Зевс власноруч простромив списом.

Висить на скелі Прометей, тіло його пече палюче сонячне проміння, над головою його носяться бурі, дощ і град періщать раз у раз, а під ним вирує грізний Океан. А коли приходить зима, холодний сніг безжально кусає шкіру. Від голоду й холоду потерпає Прометей за свою непокору Зевсові.

Одного дня навідався до Прометея вісник богів Гермес і почав його вмовляти: «Покайся! Як можна виявляти непослух перед усемогутнім Зевсом? Скорися, бо в іншому разі він пошле тобі ще тяжчі муки!» Прометей похитав головою: «Краще бути прикутим до цієї скелі, ніж згодитися на рабське служіння тиранові Зевсу!»

Почув цю горду промову Зевс — і ще більше розлютився. Він наслав на Прометея величезного безжального орла, який прилітав щоночі й клював титанові печінку. За день печінка відростала, але вночі знову прилітав жахливий птах і знову клював печінку, завдаючи Прометеєві пекельних страждань. Багато — багато століть страждав Прометей, чекаючи, поки звільнить його герой Геракл.

ПАНДОРА

Обурений Зевс іще довго не міг заспокоїтися, як це Прометеєві вдалося його обдурити й дати людям вогонь, полегшити їхнє життя, зробити його щасливим. І тоді він вирішив покарати людей.

Зевс звелів богу — ковалю Гефесту виліпити з землі й води вродливу жінку, в яку Зевс вдихнув життя. Богиня кохання Афродита нагородила жінку красою, спритник Гермес — хитрощами й красномовством, Атена виткала для неї чудовий одяг, та й інші боги не поскупилися на подарунки. Звалася жінка Пандорою і мала принести людям лихо й біди.

Зевс віддав Пандору за дружину братові Прометея титану Епіметею. Мудрий Прометей застерігав брата не приймати жодних дарунків від підступного Зевса, та щойно Епіметей глянув на вродливицю Пандору, щойно з її вуст злетіли перші лестиві слова, як титан не зміг встояти перед жіночими чарами.

На весіллі Зевс віддав Епіметею велику посудину, яка була щільно закоркована, і наказав у жодному разі не відкривати. Декілька років стояла посудина в хаті Епіметея і Пандори, і ніхто не наважувався навіть наблизитися до неї. Проте цікава Пандора раз у раз поглядала на загадкову посудину, а одного дня не втерпіла — й відкоркувала.

І почали з посудини розлітатися навсібіч людські вади, біди та хвороби! Перелякалася Пандора, квапливо закоркувала посудину, та було вже запізно: всі нещастя розлетілися поміж людей, залишилась у посудині одна тільки надія. І з тої пори зло та страждання нечутною ходою ходять поміж людьми, терзають їх, допоки не приходить пора людям спускатися в Аїд.

АЇД

Глибоко під землею владарює суворий та смутний Аїд, Зевсів брат. Коли троє братів — олімпійців ділили всесвіт, то йому дісталося підземне царство. Має Аїд шолом — невидимку, бо ж і все царство його — невидиме.

Царство похмурого бога, що має таку саму назву — Аїд, розташоване десь на заході, на краю світу. Туди йдуть душі померлих, тут вони продовжують свої земні заняття. Дорогу до царства мертвих тіням указує вісник богів

Гермес. Щоб потрапити до Аїду, потрібно переплисти ріку Стикс. Перевізник Харон бере монету за перевіз, садовить тінь у човен і доправляє на другий бік ріки, де вхід до підземного царства стереже триголовий собака Цербер, який усім дає дорогу всередину, але нікого не випускає назад.

В Аїді протікає ріка забуття Лета, ковток води з якої дає змогу забути землю та земне життя. Небагатьом смертним боги дозволили повернутися назад із підземного царства. Саме тут, в Аїді, винні спокутують гріхи. Там Тантал стоїть по шию у воді, а над ним нависають чудові плоди, проте він не може вгамувати ні спраги, ні голоду; там Данаїди безперестанку ллють воду в бездонну діжку; там Сизиф котить на гору тяжкий камінь, а той щораз зривається донизу…

ТАНТАЛ

Цар Сипіла Тантал був улюбленцем богів. Довго й щасливо він владарював у Сипілі, та ще й був пошанований небувалою для смертного почестю: він міг відвідувати зібрання та бенкети богів на Олімпі. А іноді й самі боги могли завітати до Танталового палацу на бучну учту.

Запишався Тантал і почав вважати себе рівним богам. Не раз і не два він повертався з Олімпу після ради богів і розпатякував приятелям ухвали безсмертних, які зовсім не призначалися для вух смертних. Зевсу було це не до шмиги, але він поки що терпів. А то ще Тантал унадився красти після бенкетів нектар та амброзію зі столів богів, а потім у своєму палаці пригощати ними смертних. Проте й це вибачив йому Зевс.

Та коли Тантал заховав у себе в палаці Зевсового золотого собаку, урвався терпець могутньому громовержцеві. А сталося це так. На Криті, у храмі Зевса — громовержця, був золотий собака, який колись стеріг новонародженого бога та його годувальницю — німфу — козу Амалтею, а тепер охороняв храм. Цар Ефесу Пандарей спокусився красою золотого собаки, поцупив його та відвіз на кораблі з Криту. Пандарей боявся гніву богів за свій вчинок, отож попросив Тантала, пестунчика богів, заховати собаку в себе в палаці.

Тантал необачно сподівався, що такий злочин можна приховати від усемогутнього бога. Зевс послав до Тантала вісника богів Гермеса. «Олімпійські боги знають, — мовив Гермес Танталові, - що Пандарей украв золотого собаку і віддав на сховок тобі. Поверни собаку Зевсові!» Тантал нахабно відповів: «Боги помиляються — не бачив я ніякого собаки».

Тут уже Зевс не міг стриматися — скинув зухвалого Тантала в Аїд. У підземному царстві Тантал відбуває покару за свої злочини, а особливо за те, як крав нектар і амброзію зі столу богів. Тепер Тантал стоїть по шию у воді, тільки нахилися — і втамуєш спрагу. Та щойно він опускає підборіддя, як вода починає відступати, і Тантал ніяк не може напитися. Над Танталовою головою звисають із дерев стиглі плоди, здавалося б, простягни руку — і зірвеш, але Тантал ніяк не може вгамувати голод, бо щойно він починає тягнути до плодів долоні, як гілля відхиляється.

ДАНАЇДИ

У єгипетського царя Бела було двоє синів — Данай та Єгипет. Данай мав п’ятдесятьох дочок, а Єгипет — п'ятдесятьох синів. Сини Єгипта підбурили народ проти Даная, отож Данаю довелося втікати разом із родиною в Аргос. Там Даная тепло прийняв Пелазг, а в подяку за це Данай навчив місцевих мешканців рити колодязі й навіть зробився аргоським царем.

Проте Єгиптові сини незабаром знайшли Даная та його дочок — данаїд в Аргосі. Вони буцімто хотіли примирення двох братів — Даная та Єгипта, отож вирішили взяти собі данаїд за дружин. Данай на позір погодився, проте в душі він кипів помстою. Він підмовив дочок повбивати першої шлюбної ночі своїх чоловіків — синів ненависного Єгипта.

Усі дочки вволили батькову волю — наступного ранку принесли йому відрубані голови своїх чоловіків та поховали в Лерні. Тільки одна Гіпермнестра не схотіла вбивати свого чоловіка Лінкея. За жахливий злочин, який вчинили данаїди, олімпійські боги покарали їх вічною карою: в Аїді вони мають день у день вливати воду в бездонну діжку.

СИЗИФ

Син бога вітрів Еола Сизиф довгі роки був царем Коринфу. І треба сказати, був він напрочуд спритним і підступним хитруном, обдурив багатьох людей і зібрав у Коринфі незліченні багатства. Коли прийшов йому час помирати, то за ним прийшов бог Танат — Смерть. Проте Сизиф обдурив Таната — Смерть і закував у кайдани.

Кілька років сидів Танат у полоні Сизифа, кілька років на землі не помирали люди. Порушився звичний перебіг подій. Тоді Зевс послав у Сизифів палац бога війни Ареса, який нарешті звільнив Таната — Смерть. Повертаючись до Аїду, Танат прихопив і спритного Сизифа.

Проте й тут Сизифові вдалося надурити богів. Він наказав своїй дружині — плеяді Меропі, щоб та не ховала чоловікового тіла, не влаштовувала похорону і не приносила жертви Аїду. Минув деякий час, а Аїд усе чекав, коли ж Сизифова дружина виконає священний обряд поховання і принесе йому жертву. Тоді Сизиф попросився у володаря підземного світу: «Аїде, відпусти мене на один день на землю! Нехай я тільки покараю свою дружину Меропу, що не сповняє священного звичаю!»

Аїд погодився. Сизиф повернувся на землю, але й не думав іти назад у підземне царство, а натомість знову оселився в палаці й вів веселе та щасливе життя. Розгніваний Зевс послав за Сизифом вісника богів Гермеса, і той силоміць повернув спритника до Аїду.

А там уже чекала на нього заслужена кара: щодень і щоніч він приречений викочувати на круту гору величезний камінь. Напружує Сизиф усі жили, пхає каменюку, та щойно досягне вершка гори, як каменюка зривається донизу — і все треба починати спочатку. І тому люди називають важку, нескінченну й безглузду працю «Сизифовим трудом».

ІКСІОН

Іксіон, цар племені лапітів, які мешкали у Тессалії, взяв за дружину Дію і пообіцяв тестеві дати за дочку багаті подарунки. Справили бучне весілля, і тесть зажадав від Іксіона обіцяних подарунків. Проте не схотів Іксіон виконувати обіцянки, а натомість підступно вбив тестя.

Запалився гнівом Зевс, проте Іксіону вдалося якось перепросити могутнього бога, і Зевс пробачив його й очистив від гріха. І навіть узяв до себе на осяйний Олімп. Аж там Іксіон побачив Зевсову дружину Геру та запалився коханням до неї.

Всюди переслідує Геру Іксіон, не дає проходу. Побачив це Зевс — і підіслав Іксіонові у подобі Гери богиню хмар Нефелу. Нічого не запідозрив Іксіон, і незабаром Нефела завагітніла. І тоді Зевс жорстоко покарав Іксіона за те, що насмілився заглядатися на царицю богів Геру — він прикував Іксіона до вогняного колеса і скинув у похмурий Аїд. Вічно крутиться колесо, і вічно мучиться і карається Іксіон.

А Нефела незабаром народила напівконей — напівлюдей кентаврів, і тепер плем’я лапітів змушене безперестанку вести з ними війни.

ВИКРАДЕННЯ ПЕРСЕФОНИ АІДОМ

Четверта Зевсова дружина Деметра, громовержцева сестра й богиня родючості, народила дочку Персефону. Та, на жаль, недовго юна Персефона раділа сонцю й квітам землі. Одного дня вона з подругами — океанідами безтурботно гуляла Нісейською долиною, не відаючи, що батько Зевс уже заручив її зі своїм суворим братом Аїдом — володарем царства тіней померлих.

Аїд здалеку уздрів прекрасну Персефону і загорівся тут — таки забрати її до себе під землю. Він підмовив прабабусю Персефони Ґею — Землю виростити найпрекраснішу квітку в Нісейській долині. Коли Персефона побачила квітку, її рука сама простяглася, щоб зірвати це диво. Та зненацька земля розверзлась, а з неї виїхала золота колісниця, запряжена чорними кіньми. Колісницею правив похмурий Аїд. Він підхопив юну Персефону — і миттю колісниця зникла під землею.

Мати Персефони богиня Деметра почула зойк дочки, але не встигла її врятувати.

Як не розпитувала вона подруг — океанід, що трапилося з дочкою, так нічого і не змогла дізнатися. Дев’ять днів, одягнена в темну жалобну сукню, вона у найдальших куточках землі шукала Персефону, зронюючи сльози.

На десятий день на небо викотився бог сонця Геліос на золотій колісниці. Він єдиний спостерігає згори за тим, що коїться на землі, і завжди все знає. Деметра кинулася до Геліоса — Сонця по допомогу. І Геліос розкрив їй очі: виявляється, володар царства

мертвих Аїд викрав юну Персефону за згоди свого брата Зевса.

Деметра розгнівалася на чоловіка — як він міг учинити так із дочкою, перше не порадившись із дружиною? Вона залишила Олімп, прибрала подоби простої смертної і зійшла на землю, щоб вічно оплакувати Персефону. Коли богиня родючості Деметра полишила Олімп, на землі все завмерло. Трави припинили рости, а листя на деревах зів’яло. Квіти повсихали, а ліси стояли чорні й похмурі. Родючі ниви занепали, землю спустошував голод. Ще трошки — і загине рід людський.

Злякався Зевс і послав до дружини вісницю богів Іриду. Ірида благала й молила Деметру повернутися на Олімп і не губити роду людського, але Деметра лишалася незворушна — вона не повернеться, доки Аїд не відпустить Персефону. Вона ще не відала, що Аїд під землею дав Персефоні скуштувати гранатових зерен — символ нерозривності шлюбу.

Тоді Зевс відправив до Аїда, в похмуре царство тіней, прудконогого Гермеса — бога скотарства, торгівлі і покровителя мандрівників. Аїд погодився відпустити дочку до матері, але за однієї умови — дві третини року Персефона житиме на землі з матір’ю, а потім знову повертатиметься до чоловіка в Аїд.

Богиня Деметра повернулася на Олімп, і земля розцвіла. Землероби й виноградарі збирали багатий врожай і славили богиню родючості Деметру.

Проте коли надходив час Персефоні спускатися під землю, Деметра знову вдягалася в чорну жалобну сукню і сумувала аж до наступного повернення дочки. В цей час на землі все всихало й завмирало — приходила зима. І з того часу на землі змінюються пори року.

ЕРИСИХТОН

У країні Тессалії зростала священна діброва богині Деметри. У тій діброві мешкали дріяди — лісові німфи, покровительки дерев. Вони зростали разом із деревом і разом із ним помирали. Був тут один столітній дуб, у якому оселилася дріяда — улюблениця самої Деметри.

Одного разу тессалійський герой Ерисихтон вирішив збудувати собі житло поблизу священної діброви. Він наказав слугам рубати дерева, а найбільше він уподобав собі столітнього дуба — он яке міцне житло можна з нього побудувати! Він уже заніс сокиру на дубом, коли слуги почали зупиняти його: «Не роби цього! У дубі мешкає дріяда — пестунка Деметри!» — «Та хоч би й сама богиня Деметра мала собі дуба за оселю, — вигукнув Ерисихтон, — усе одно зрубаю!»

Він ударив сокирою по стовбуру — і звідти ринула кров. Зі стогоном упав столітній дуб, і померла дріяда, яка в ньому жила. Подруги — дріяди, які мешкали у діброві, побігли до Деметри та почали благати її зупинити й покарати Ерисихтона. Розлютована Деметра спустилася з Олімпу, прийшла в новозбудовану домівку Ерисихтона — і вдихнула в господаря невситимий голод.

Що більше їв Ерисихтон, то нестерпнішим робився його голод. Усе майно він витратив на харчі, але їжа тільки більше збуджувала голод. Нарешті в нього нічого не зосталося, хіба єдина дочка. Тоді Ерисихтон наважився продати її в рабство, щоб накупити їжі.

Вчасно нагодився Посейдон і подарував Ерисихтоновій дочці дар обертатися на різних тварин. Тричі продавав батько дочку, і тричі вона оберталася то на птаха, то на корову, то на коня і втікала з неволі. Усі ж

кошти Ерисихтон витрачав на харчі, та не міг утамувати страшний голод. У нестерпних муках Ерисихтон почав дерти зубами власне тіло — і помер у жахливих стражданнях.

МУЗИ

Коли Зевс одруживсь уп’яте, то взяв собі за жінку титаніду Мнемозину, богиню пам’яті. Мнемозина народила дев’ять муз, покровительок мистецтва.

Муза Кліо стала покровителькою історії, вона повсюди носить під пахвою сувій папірусу або пергаменту, аби записувати події, які відбуваються у світі.

Муза Евтерпа опікується ліричною поезією, її щораз можна побачити з флейтою в руках.

Талія і Мельпомена — заступниці театру: Талія — муза комедії, в лівій руці вона носить комічну маску, в правій — бубон, а на голові — вінок із плюща; Мельпомена — муза трагедії, в лівій руці вона носить трагічну маску, у правій — меч, а на голові — вінок із виноградного листя.

Муза Терпсихора — любителька танцю, її ніколи не побачиш без ліри в руках.

Ерато — муза еротичної поезії, вона теж полюбляє солодкозвучну ліру.

Полігімнія — муза пантоміми, вона завжди ходить, із головою запнута покривалом.

А муза Уранія є наставницею астрономів, у руках вона має небесний глобус, бо понад усе її цікавлять зірки.

Найстарша ж муза Калліопа — покровителька епічної поезії, під пахвою вона завжди носить стило — паличку для писання і покриті воском дощечки, на яких записуються найкращі вірші.

ГЕРА ТА ГЕФЕСТ

Було у Зевса ще дві дружини — титаніда Лето та богиня шлюбу й подружнього кохання Гера. Триста років перебував Зевс у таємному шлюбі з Герою, нікому не зізнаючись у цьому. Гера народила чоловікові Гебу — богиню юності, яка на Олімпі підносить богам нектар та амброзію — їжу богів; Гефеста — бога вогню та ковальського ремесла; а також Ареса — бога війни.

Бог вогню Гефест народився кволим хлопчиком, кульгавим на одну ногу. Гера не могла повірити, що вона, могутня богиня, народила таку незугарну дитину — й скинула сина з Олімпу. Бідолашний Гефест упав у глибини Океану, і там його виховали нереїда Тетида й океаніда Евринома. Швидко зростав Гефест, а ще швидше він виявив себе майстерним ковалем. Які золоті прикраси й оздоби викував він для своїх виховательок — Тетиди й Евриноми!

Одного ж разу Гефест спорудив чарівний трон: той, хто на нього сяде, нізащо не зможе з нього звестися. Із чарівним троном під пахвою змужнілий Гефест з’явився на Олімпі й підніс подарунок матері. Зраділа Гера подарунку, а ще більше тому, в якого мужнього красеня перетворився її кволий колись синок. Вона гордовито сіла на трон — й опинилась у пастці! Всі олімпійські боги кинулися Гері на допомогу, проте виявилися безсилими проти ковальської майстерності Гефеста.

З благанням обернулася Гера до сина. «Я миттю звільню тебе, — пообіцяв Гефест, — якщо ти визнаєш мене за сина і долучиш до ради богів». Гера радо пристала на таку умову, син із матір’ю нарешті примирились. І надалі, коли виникали суперечки між Герою та грізним Зевсом, Гефест завжди тримався на боці матері, а не батька.

Всередині гори Етни збудував собі Гефест кузню, де й викував мідні чертоги богів. Для батька Зевса він змайстрував скіпетр і егіду — щит, який наводить жах на ворогів бога — громовержця (ось чому вислів «бути під егідою» означає бути під захистом, під покровительством). Для бога виноградарства Діоніса Гефест викував тирс — жезл, обвитий плющем, виноградним листям та

увінчаний сосновою шишкою. Для Геліоса — Сонця він змайстрував золоту колісницю, якою осяйний бог щоранку виїжджає на небо. А собі в допомогу Гефест викував двох золотих жінок, які допомагають кульгавому богові ходити.

АРЕС І АФРОДИТА

Грізний бог війни Арес, син Гери і Зевса, зріс кровожерним і нещадним. На відміну від Атени, яка очолювала війни за справедливість, на захист пригноблених, Арес ніколи не з’ясовував, на чиєму боці правда, — для нього наймилішим було зчинити страшну бучу, пролити чим — більше крові, залишити по собі численні трупи.

Та як не дивно, а за дружину собі лютий Арес узяв богиню кохання Афродиту, народжену з морської піни. Коли Кронос — Час поранив свого батька Урана, а той стікав кров’ю, то кілька краплин упало в море й пофарбувало морську піну, і тоді хвилі винесли на берег острова Кіпр прекрасну Афродиту. Богиня була такою чарівною, що де б вона не ступала, у неї під ногами миттю розцвітали квіти. Богиня Афродита завжди опікувалася закоханими й допомагала їм у сердечних справах.

ПІГМААІОН

На острові Кіпр мешкав великий митець Пігмаліон. Він різьбив чудові статуї, які прикрашали храми богів. Жив Пігмаліон самотньо, уникав жінок. Жодна смертна жінка не подобалася митцеві, він шукав у жінці досконалої краси, а досконалими можуть бути тільки боги. Одного разу Пігмаліон вирізьбив зі слонової кістки вродливу жінку. Немов жива, стояла дивовижна статуя

у майстерні митця. Здавалося, що повіки її тріпочуть, вуста ворушаться, а груди здіймаються у диханні. Так, наче вона просто зараз заговорить і зійде з постаменту. Довгі години милувався на статую Пігмаліон і покохав її так, як неможливо покохати смертну жінку. «Якби ти була жива! — шепотів він до неї. — Якби ти могла заговорити, який би я був щасливий!» Але статуя була німа.

Та ось прийшли свята на честь богині Афродити. Пігмаліон попрямував до храму богині, приніс їй жертву й почав благати: «Нехай моєю дружиною стане жінка, така ж прекрасна і досконала, як моя статуя!» Хотіла Афродита знайти серед смертних таку ж довершену красу, але не змогла. І тоді вона здійснила диво: коли Пігмаліон повернувся додому, то найперше підійшов і поцілував статую. І щойно його вуста торкнулися вуст статуї, як жінка зітхнула — й ожила. Гаряче билося серце чарівної Галатеї, та ще гарячіше билося серце щасливого Пігмаліона, якого Афродита нагородила таким надзвичайним подарунком.

АДОНІС

Богиня кохання Афродита й сама одного разу зазнала мук кохання. Вона покохала чарівного Адоніса, сина красуні Мирри, яку олімпійські боги перетворили на миррове дерево, що має запашну смолу — мирру. Ніхто не міг дорівнятися вродою Адонісові, народженому від миррового дерева; Афродиті ввижалося навіть, що він вродливіший за будь — кого з олімпійських богів.

Афродита віддала немовля на виховання володарці підземного царства Персефоні, і Персефона теж так уподобала Адоніса, що не хотіла з ним розлучатися. Довелося втрутитися Зевсові й вирішити суперечку богинь:

Зевс постановив, що третину року Адоніс проводитиме з Афродитою, третину — з Персефоною, а ще третину — сам по собі.

Афродита сама ходила з Адонісом на лови, мов мисливиця Артеміда. Та бог війни Арес, чоловік Афродити, ревнував дружину й не міг подарувати їй зради. Він обернувся на дикого вепра, і коли Адоніс та Афродита вийшли на лови, то показався мисливцям з лісу. Адоніс погнав собаками вепра, радіючи багатій здобичі. Наздоганяє Адоніс вепра, люто гавкають собаки. От — от Адоніс прошиє вепра списом. Та раптом лютий вепр обернувся й підчепив юнака на свої здоровезні ікла.

Афродита знайшла тіло коханого Адоніса, який стікав кров’ю. Заплакала Афродита — і з краплин Адонісової крові виросла чудова червона квітка горицвіт. Тільки життя у цієї квітки таке ж недовге, як було і в самого Адоніса.

ЕРОТ І ПСИХЕЯ

Від шлюбу бога війни Ареса та богині кохання Афродити народився хлопчик Ерот. Малюк був жвавий і спритний, меткий і часом вельми підступний та жорстокий. Він завжди мав при собі золотий лук і сагайдак зі стрілами, і якщо поціляв людині стрілою в серце, то вона закохувалася. Добре, якщо Ерот двом людям поціляв золотими стрілами, — тоді вони закохувалися одне в одного. А іноді Ерот пустував і одній людині поціляв у серце золотою стрілою, яка викликала кохання, а другій — олов’яною, яка вбивала кохання.

От за такі пустощі Зевс вирішив знищити малюка, проте мати Афродита вчасно сховала Ерота в лісі, де його вигодували молоком левиці.

А тим часом у кіпрського царя народилася третя, наймолодша дочка — дівчинка Психея. Вона була настільки гарною, що могла посперечатися вродою з самою Афродитою. Люди навіть казали, що Психея — то сама Афродита, яка прийшла на землю. Богиня кохання не могла стерпіти, щоб смертна дівчина дорівнювалася вродою безсмертній богині, й послала свого сина Ерота покарати Психею нещасливим коханням.

Та коли Ерот прилетів до царського палацу й побачив юну Психею, то сам закохався у неї. Щоночі він прилітав до Психеї у темряві, щоб вона не могла бачити його обличчя й не здогадалася, хто саме до неї ходить, бо в іншому разі коханцям доведеться розлучитися. Заздрісні сестри намовили Психею підстерегти загадкового коханця та поглянути йому в обличчя. Психея піддалася на вмовляння й одного разу порушила заборону — глянула юнакові в обличчя. Тої ж миті Ерот зник.

Психея довго блукала лісами, луками й горами, розшукуючи коханого Ерота. Вона стоптала ноги на кров, але не могла його знайти. Нарешті вона забрела у храм Афродити, де зустріла саму богиню. Афродита вдала, що пробачила Психею, проте перш ніж поєднати закоханих, звеліла Психеї виконати одне завдання: спуститися в Аїд і принести від Персефони чарівну скриньку з красою.

Психея вирушила в Аїд. Вона б, мабуть, ніколи не змогла виконати завдання підступної Афродити, якби не Ерот: він підіслав до коханої стару жінку, яка показала Психеї вхід до підземного царства, а також навчила, як вийти назад. Старенька попередила Психею: у жодному разі не відчиняй скриньки, яку дасть тобі Персефона, бо знову будеш покарана за свою цікавість! Психея подякувала й попрямувала в Аїд.

Заплативши Харону, вона перепливла через річку Стикс. Триголовий пес Цербер дав їй дорогу до Аїду. Психея прийшла в палац богині Персефони й отримала від неї чарівну скриньку для Афродити. Але ж як вийти з Аїду, коли Цербер нікого не випускає назад? На щастя, старенька навчила Психею пригостити Цербера медовим пирогом, і пес випустив дівчину з підземного царства. Психея вийшла на землю й сіла на мить спочити.

І така цікавість опанувала нею, так закортіло їй хоч одним очком зазирнути у незвичайну скриньку, що вона не втерпіла — й відкинула віко. А зі скриньки, замість краси, випурхнула прозора хмарка, яка вмить приспала Психею. Не встигне вона повернутися до Афродити у призначений час! Та не дрімав Ерот — збудив кохану стрілою, і вона поспішила у храм до Афродити.

Тут уже богині кохання нічого не лишалося, як дати згоду на шлюб Ерота і Психеї. На пишний бенкет були запрошені усі олімпійські боги, а могутній Зевс подарував Психеї безсмертя та зробив її покровителькою людської душі.

ГІМЕНЕЙ

Богиню кохання Афродиту та її лукавого сина Ерота всюди супроводжує бог шлюбу Гіменей, заквітчаний гірляндами яскравих квітів. Гіменей народився, коли Афродита закохалась у бога виноградарства і веселощів Діоніса. Гіменей зростав щасливим, оточеним материнською любов’ю та щирою приязню богів.

Одного разу Гіменей довідався, що морські розбійники викрали трьох красунь — дівчат, за якими дуже побивався їхній старенький батько. Сміливий Гіменей помчав до корабля, на якому втекли розбійники. В руках він тримав запалений смолоскип.

Наздогнавши корабель, Гіменей урятував дівчат, а корабель підпалив. Безславно загинули всі розбійники, а Гіменей узяв шлюб із найвродливішою дівчиною.

І з того часу дівочі хори закликають під час весіль бога Гіменея, щоб він благословив молодят на довгий і щасливий шлюб.

ІО

Могутній Зевс мав сімох дружин, проте не обійшлося й без коханок. А що вдієш, коли Зевс не міг встояти перед жіночою вродою! Щойно побачив він красуню Іо, дочку аргоського героя Інаха, миттю закохався в неї. Але ні Інах, ні Гера не схвалювали цього полум'яного кохання. Інах навіть наважився вимагати від Зевса, щоб той полишив дочку у спокої, за що розгніваний Зевс підіслав до нього богиню помсти Еринію. Рятуючись від Еринії, Інах кинувся в річку. В пам’ять про Інаха люди назвали річку його іменем.

А Зевс не відступився від юної Іо. Та цього разу втрутилася ревнива Гера — у гніві вона обернула дівчину на корову. Стоокий велетень Аргус мав день і ніч стерегти Іо. І треба визнати, це йому добре вдавалося, адже коли на нього налітав сон, хоч одне його око обов’язково не спало й усе бачило.

Зевс побачив страждання коханої й попросив допомоги у бога Гермеса. Той мав викрасти бідолашну Іо й урятувати її. Довго красномовний Гермес присипляв своїми розмовами вартового Аргуса, аж нарешті у того одне по одному позлипалися всі сто очей. І щойно Аргус склепив повіки, як Гермес вихопив меч і відтяв велетневі голову.

Звільнена Іо кинулася навтьоки. Проте злостива Гера обернулася на ґедзя й полетіла навздогін переляканій корові. Нещадно жалила вона ледь не збожеволілу від болю Іо та гнала далі й далі без перепочинку. Нарешті Іо добігла до Єгипту, де Зевс урятував її, повернувши дівочу подобу. Саме тут, на берегах Нілу, Іо народила сина Епафа — першого царя Єгипту.

ЕАК

А могутній Зевс знову закохався. У річкового бога Асопа була дочка Егіна, яка полонила серце володаря богів. Не міг стримати своїх почуттів Зевс і, обернувшись на орла, викрав Егіну та відніс на безлюдний острів. Там і народився в Егіни синок Еак.

Еак швидко підріс і змужнів. Аж тут ревнива Гера дізналася про зраду чоловіка й вирішила жорстоко помститися на Зевсовому сині. Одного дня острів, який на честь Еакової матері тепер називався Егіною, оповив щільний туман. Чотири місяці стояв туман над островом, доки не розігнав його теплий вітер. Та коли туман відступив, виявилося, що від його згубного дихання розвелося безліч отруйних змій. Вони потруїли всі ставки, джерела й озера острова Егіна.

Бідолашний Еак, на якого чекала неминуча загибель на отруєному острові, у розпачі звернув очі до неба: «Всемогутній Зевсе, якщо ти справді мій батько, врятуй мій острів!» Тільки — но він промовив останнє слово, як у цілком безвітряну погоду столітній дуб зашелестів листям — то Зевс послав знак своєму синові.

Вперше за останні місяці Еак спокійно спав уночі. Йому наснився чудернацький сон — буцімто дуб весь обліплений мурашками. Захиталося гілля дуба, посипалися мурашки додолу. І щойно вони торкалися землі, як починали рости й перетворювалися на людей.

Прокинувся щасливий Еак, вийшов надвір — а острів заселений людьми, як мурахами. Отак острів Егіна перестав бути безлюдним.

ВИКРАДЕННЯ ЄВРОПИ

Фінікійський цар Агенор мав трьох синів і дочку, яка називалася Європа. Вона була вродлива, як богиня. Дівчина зростала щасливою і безжурною у палаці свого батька. Аж ось одного ранку вона прокинулась у дивній зажурі. Європа почала пригадувати свій сон, який навіяв на неї незбагненний смуток. Що ж їй такого наснилося?

А наснилося їй, буцім за неї сперечаються двоє жінок. Одна з них була Європі знайома — це в жіночій подобі перед нею постав материк Азія, на якому зросла дівчина. А іншу жінку Європа не знала — то був материк, який лежав далеко за морем. «Це моя дочка! — вигукнула Азія. — Я зростила і вигодувала її!» — «Може, ти і вигодувала Європу, — відтяла незнайомка, — проте належатиме вона мені!» У дивній суперечці перемогла незнайомка, й Азії довелося віддати їй Європу.

Європа не знала, що чудернацький пророчий сон наслала на неї сама Афродита — богиня кохання. Удень юна Європа майнула зі своїми подругами — харитами на луку збирати квіти. Дівчата розбіглись навсібіч, зриваючи запашні стебла та складаючи їх до кошиків. Європа збирала яскраві квітки й незчулася, як підійшла упритул до здоровезного бугая. Вона зойкнула з переляку, проте бугай не поворухнувся, а тільки пильно глядів їй просто у вічі.

Шерсть його вилискувала, як золото, а на чолі, мов сяйво місяця, зблискувала срібна плямка. Золоті роги вигиналися, наче місяць — молодик, а великі очі лагідно сяяли. Європа першою підійшла до бугая і попестила його шовковистий карк. За нею й харити почали гладити тварину та заквітчувати польовим цвітом. Аж ось бугай став на коліна, мовби запрошуючи покатати дівчат на спині. Європа без страху вилізла йому на спину, він звівся на ноги — і помалу попрямував до моря.

Спершу він ішов помаленьку, оточений юрбою харит, проте зненацька бугай почав пришвидшувати крок, подруги Європи відстали, а бугай з розгону пірнув у море й поплив. Перелякалася Європа, та побачила, що з моря випливли нереїди, оточили бугая і пливуть поруч. І тоді вона здогадалася, що то не простий бугай, а, мабуть, бог.

І справді: то всемогутній Зевс перебрався на подобу бугая, коли вперше уздрів чарівну юнку Європу й нестямно закохався в неї, бо золота стріла бешкетника — Ерота влучила йому просто в серце. Тоді, щоб сховатися від пильної Гери, він загорнувся у ранковий туман і у вигляді бика поцупив прекрасну Європу.

Незабаром на обрії Європа побачила землю. То був острів Крит, і саме там причалив дивний бугай. Та на берег він ступив уже в подобі величного бога. Європа оселилася на Криті й народила Зевсові трьох синів — Міноса, Сапердона і Радаманта. А заморська безіменна земля з тої пори стала зватися Європою на честь фінікійської царівни Європи.

КАДМ

Коли Зевс викрав Європу, її батько Агенор вельми засмутився. Куди ж поділася дочка? Що за чудернацький бугай викрав її? Агенор покликав свого сина Кадма і звелів йому вирушати на пошуки сестри. «І без сестри не вертайся!» — навздогін синові крикнув Агенор. Кадм вирушив на пошуки.

Довго він мандрував світами, розпитуючи про Європу, але ніхто не бачив її. Нарешті Кадм зневірився, та оскільки без сестри не міг повернутися додому, то вирішив вікувати на чужині. Він завітав у священні Дельфи і там запитав у оракула, що провіщав волю богів, у якому місті йому краще оселитися. Оракул відповів: «Коли тобі зустрінеться на пасовиську корова, яку ніхто не доглядає, то прямуй за нею. Де вона зупиниться, там споруди місто і назви його Беотія».

Щойно Кадм вийшов за браму Дельф, як уздрів білосніжну корову, зовсім нічийну. Кадм попрямував за коровою, а вона дибала собі й дибала, дорогою попасаючись у різнотрав’ї, доки не вийшла до річки Кефіс. Там корова мирно вляглася на траву. Кадм збагнув, що справдилося пророцтво оракула, й почав ладнати жертовник для всемогутнього Зевса. Слуг своїх він послав по воду.

Недалеко від тої галявини, де зупинився Кадм, був глибокий грот із кришталевою джерельною водою. У гроті мешкав змій бога війни Ареса. Тіло змія було вкрите міцною лускою, очі палахкотіли вогнем, а паща ощирилася отруйними зубами. Кадмові слуги підійшли до джерела, зачерпнули у глечик води — й нагло уздріли потвору. З переляку вони просто заціпеніли. А розлючений змій звів страшну голову, метнувся до нажаханих людей — і роздер їх усіх одне по одному.

Кадм довго чекав своїх слуг і нарешті сам вирішив їх пошукати. Він дійшов до гроту — аж тут бачить понівечені тіла своїх супутників, на яких розкошує страхітливий змій. Кадмові очі загорілися помстою, він підняв із землі каменюку й пожбурив у голову змієві. Проте величезна каменюка не завдала чудовиську жодної шкоди.

Тоді Кадм вихопив спис й увігнав його в тіло змія. Заревіла поранена тварюка, у а Кадм витягнув із піхов меч і почав рубати змія. Крутиться змій по землі, хоче задушити Кадма, але ніяк йому не вдається здолати героя. А Кадм одним ударом загнав меч у змієву пащеку і пришпилив чудовисько до дерева.

І тут із неба з’явилася богиня Атена та звеліла Кадмові повиривати зі змієвої пащеки отруйні зуби й посіяти в землю. Кадм не міг не послухатися наказу могутньої богині і вчинив так, як вона сказала. Не встиг він посіяти зуби в землю, бачить — з грунту випинаються вістря списів, за ними ростуть блискучі шоломи, далі — закуті в залізні обладунки груди. І так із землі виросло ціле озброєне військо.

Ці воїни зробилися помічниками Кадма, коли він будував нове місто — Теби й мурував фортецю — Кадмею. Кадм заснував нове місто, а боги дали йому в дружини прекрасну Гармонію — дочку бога війни Ареса та богині кохання Афродити. Кадм зробився одним із наймогутніших царів Греції.

Але боги, давши Кадмові владу, не дали йому щастя. Кадм і Гармонія пережили і своїх дітей, і своїх онуків. На старості вони лишилися самотою і подалися світ за очі з міста Теби. Приблукали вони в далеку Ілірію. «Чи не був той змій, — сам до себе раз у раз промовляв Кадм, — священним змієм богів? Якщо за його вбивство мене так тяжко карають боги, то краще мені самому перетворитися на змія!»

Тільки — но він це вигукнув, як відчув, що тіло його вкривається лускою й обертається на гнучкий зміїний хвіст, а язик роздвоюється. Дивиться він — і дружина його Гармонія теж перетворюється на змію. І так, у подобі змій, і звікували Кадм і Гармонія.

СЕМЕЛА Й НАРОДЖЕННЯ ДІОНІСА

У тебанського царя Кадма була дочка Семела, в яку закохався цар богів Зевс. Семела завагітніла, вона от — от мала народити дитину. Ревнива Гера дізналася про це та під виглядом старенької мамки — годувальниці постукала у двері до Семели. Довірлива жінка впустила підступну Геру, тим паче, що їй незабаром потрібна буде мамка для дитини, і розповіла про своє кохання до Зевса.

«А ти впевнена, — облудно запитала Гера, — що Зевс по — справжньому тебе кохає? То нехай доведе щирість своїх почуттів! Нехай з’явиться до тебе не у тій подобі, в якій приходить до смертної жінки, а в усій величі бога!» Так вона намовила необачну Семелу.

Зевс довго опирався такій дивній забаганці коханки, а зрештою присягнув Семелі, що постане перед нею у вигляді безсмертного бога. Отож наступного разу він з’явився до Семели, оточений спалахами блискавок, які просто спопелили смертну жінку.

На щастя, Зевс устиг порятувати ненароджене немовля, зашив собі у стегно й доносив. І у свій час народився Діоніс — бог виноградарства. Виховували Діоніса нісейські німфи, а головним його учителем був Силен. Хлопчик швидко зріс, і час йому був повертатися до Греції. Від острова до острова плив він на кораблі.

Коли він перепливав морем з острова Ікарія на острів Наксос, то потрапив на корабель тиренських морських розбійників. Вони закували Діоніса в ланцюги та хотіли продати в рабство. Однак не так сталося, як гадалося: пірати не відали, що до рук їм потрапив могутній бог. Ланцюги самі собою впали з рук Діоніса, навколо корабельної щогли обвився плющ, а на вітрилах повисли виноградні лози. Злякані розбійники пострибали з корабля, пірнули в море — і перетворилися на дельфінів.

А Діоніс попрямував далі і всюди на своєму шляху садив виноградники та навчав людей виноробства. Коли Діоніс повернувся у Грецію, він спустився в Аїд І вивів звідти свою матір Семелу. І з тої пори вона зробилася безсмертною мешканкою Олімпу.

СЛІПИЙ ТИРЕСІЙ

Якраз за Кадмового царювання у Тебах народився у німфи Харикпо син Тиресій. Коли хлопець підріс, він полюбив ходити на полювання і ніколи не повертався без здобичі. Одного разу в лісі він побачив двох змій і поцілив одну з них стрілою. Ця змія — самиця була чарівною, і Тиресій обернувся на жінку. Сім років шукав Тиресій змія — самця, нарешті знайшов, убив — і повернув собі чоловічу подобу.

Тиресій був єдиним із людей, який побував і в чоловічій, і в жіночій подобі. Саме тому Зевс і Гера викликали його на Олімп і поставили складне запитання: кому кохання приносить більше радощів — чоловікові чи жінці. Тиресій поміркував — подумав і відповів: жінці. Гері не сподобалася така відповідь, і вона у гніві осліпила юнака.

Тиресій повернувся додому сліпим і безпомічним, таким його зустріла на порозі мати — німфа Харикло. Вона кинулася з благаннями до олімпійських богів, щоб зглянулися на її бідолашного сина, та, на жаль, боги вже не могли відмінити волю безжальної Гери. Тоді боги порадилися й наділили Тиресія взамін зору здатністю розуміти мову птахів, а також дали йому патерицю, яка сама вказувала вірну путь. А могутній Зевс наділив Тиресія даром передбачення й обдарував довгим — довгим життям, яке дорівнювало дев’ятьом людським життям.

Отож і жив Тиресій від правління царя Кадма й аж до падіння семибрамного міста Теби. Та й після смерті, з милості Аїдової дружини Персефони, Тиресій зберіг у царстві мертвих розум і дар передбачення. Він передбачив багато подій, які сталися з грецькими героями та з простими смертними.

НАРЦИС ТА ЕХО

У німфи Ліріопи був гарненький синок — Нарцис. Мати не могла натішитися на свою дитину й одного разу вирушила до сліпого пророка Тиресія, щоб той провістив долю новонародженому Нарцису. Тиресій промовив дуже дивні слова: «Нарцис житиме доти, доки не побачить самого себе». Ліріопа ніяк не могла витлумачити пророцтва, тож згодом зовсім про нього забула.

Нарцис зростав маминим мазунчиком, якого всі балували й пестили. Він був егоїстичним і самозакоханим, понад усе любив лови й часто сам — один ходив на полювання. Одного разу він забрів у густий праліс, зовсім дикий і безлюдний. Нарцис заблукав і почав гукати на допомогу. Гукне він: «Гей, тут хто є?» — а до нього хтось відгукується: «Є… є…» Тоді він крикне: «Гей, я тут!» А йому у відповідь лунає: «Тут… тут…» Нічого не може збагнути Нарцис.

Аж тут вибігає до нього з лісу гарненька німфа Ехо. Бідолашна німфа була колись вельми балакучою і своїми нескінченними патякуваннями дратувала богів. Та ще більше сердилися боги за те, що німфа ніколи не могла вчасно припнути язика й переповідала першому — ліпшому стрічному всі розмови, які почула від богів. От одного разу цариця богів Гера покарала Ехо німотою: тепер вона не могла першою нічого вимовити, а тільки могла повторювати за іншими останній вимовлений склад.

Нарцис поглянув на німфу й запитав: «Ти хто?» Затремтіла Ехо — таким вродливим і хорошим видався їй юнак. Серце її просто закипіло від кохання. Ледве ворушачи вустами од хвилювання, вона відповіла: «Хто… Хто…» Нарцис знову питає: «Вийти мені з лісу як?» Ехо ж відповідає: «Як… як…» Обурився Нарцис, відштовхнув німфу й попрямував далі. А ображена німфа з серцем подумала: «Покохаєш і ти, Нарцисе, але твій обранець не відповість тобі взаємністю!» І знехтувана німфа побрела геть. Від нерозділеного кохання вона сохла й в’янула, поки від неї не залишився один тільки голос, який уміє лишень повторювати чужі слова.

А Нарцис уже простував собі далі й нарешті вийшов до лісового озерця. Озерце було незайманим, у його прозорій гладіні чітко віддзеркалювалися і небо, і дерева, і птахи, які ширяли у високості. Нарцис присів на березі, щоб спочити, і зачерпнув долонею води напитися. І тої миті, коли він схилився над водою, то побачив у дзеркалі озера своє відображення. Мов стріла прошила Нарцисове серце — ніколи до цього він не бачив власного відображення, отож і не здогадався, що у воді — він сам. Йому здалося, що хтось неймовірно вродливий мешкає в озері, і що довше Нарцис дивився на обличчя у воді, то міцніше закохувався.

Нарцис закинув лук і сагайдак зі стрілами, він не хотів ні їсти, ні пити — тільки б глядіти на прекрасне обличчя у воді. Він простягав до обличчя руки, але долоні могли тільки зачерпнути воду. Дні й ночі сидить Нарцис на березі, благаючи чарівну істоту вийти з води, але вона не чує й не бачить його. Зів’яв Нарцис від кохання, знесилів і нарешті ліг на березі озера й тихо промовив: «Прощавай!» А голос сердешної Ехо повторив за ним: «Ай… ай…»

Подруги Ехо — лісові німфи вийшли до озера, щоб поховати Нарцисове тіло, але нікого не знайшли на березі. Росла там тільки біла квітка, яка, схиливши голівку, задивилася на власне віддзеркалення у воді. Отож і нарекли цю квітку нарцисом.

ГЕЛІОС — СОНЦЕ

У титана Гіперіона був син — Геліос — Сонце. Щодня у золотій колісниці, запряженій четвериком вогняних коней, Геліос — Сонце виїжджав на небо на сході, а увечері на заході спускався в Океан. Уночі Геліос потихеньку в човнику, що викував для нього бог — коваль Гефест, об’їздив землю, щоб зранку знову з’явитися на сході. Дочки Геліоса — Сонця — Геліади пасли отари сонячних биків — сім отар по п’ятдесят биків, загалом — триста п’ятдесят биків за числом днів у грецькому календарі.

Коли після перемоги над титанами олімпійські боги ділили всесвіт, то Геліос не був присутнім і йому нічого не дісталося. Про нього всі забули — він — бо був зайнятий щоденною роботою: освітлював землю. Після важкої праці Геліос повернувся додому й аж там довідався, як його обділили. Тоді Геліос поскаржився Зевсу на образу. Могутній Зевс довго міркував, адже у світі нічого не лишалося вільного, та зрештою знайшов вихід: із морського дна він підняв острів Родос, який і подарував Геліосу. З тої пори Родос став священним островом бога Сонця.

Високо в небі котить свою колісницю Геліос — Сонце, далеко наокіл він бачить. Від його ока не сховається нічого на землі. Він може зцілити сліпих і покарати сліпотою за провину.

ФАЕТОН

Окрім дочок — чередниць Геліад, був у Геліоса — Сонця син Фаетон, якого народила океаніда Клімена. Одного разу син Зевса та Іо Епаф почав глузувати з Фаетона, мовляв, Геліос йому не батько, а насправді Фаетон — син звичайнісінького смертного.

Зі сльозами на очах побіг юнак до Геліоса — Сонця, благаючи його довести всьому світові, що Фаетон — справді його син. Геліоса зворушило синове горе, і він пообіцяв учинити, як той просить, а на додачу поклявся водою ріки Стикс ще й виконати перше — ліпше Фаетонове бажання, хай би й яке безрозсудне.

Незабаром Фаетон прийшов до Геліоса й попросив батька дозволити йому хоч один день самому провести по небі золоту сонячну колісницю. Злякався Геліос — Сонце — він — бо чудово усвідомлював усі небезпеки, якими загрожує невправна рука візниці, коли йдеться про вогняних коней і палючу колісницю! Але ж Геліос заприсягнувся водою священної ріки Стикс і не міг відступитися: той, хто порушить клятву, на рік буде занурений у мертвий сон, а потім іще на дев’ять років буде виключений із Ради безсмертних!

У визначений час він наказав запрягати золоту колісницю і сам змастив обличчя юнака чарівною олією, яка захищала від полум’я, що ним дихала четвірка коней. Фаетон гордовито взяв у долоні віжки, та щойно колісниця викотилася на небо, як коні, відчувши невмілу руку, понесли і збилися на манівці.

Нажаханий Фаетон забув усі батькові напучування і втратив голову. Дорога його пролягала повз сузір’я Скорпіона, і чудовисько замахнулося на юнака клешнею. Фаетон із переляку зовсім кинув віжки, а коні шалено понесли невідь — куди. Сонячна колісниця швидко наближалася до землі, і там миттю всихала трава, дерева спалахували, земля пересихала й тріскалася, моря висихали й перетворювалися на піщані пустелі, а в містах гинули люди. З тої пори мешканці Африки, в яких обвуглилася шкіра, назавжди зберегли темний колір, а річка Ніл змінила русло.

Побачив Зевс охоплену полум’ям землю, миттю залив її дощем, а у нерозважливого Фаетона жбурнув блискавку, яка вбила хлопця на місці, і той, охоплений полум’ям, впав у річку Еридан. Із горя Геліос — Сонце довго не хотів виїздити на небо у своїй золотій колісниці, і тільки суворий Зевсів наказ змусив його поновити щоденну роботу. Та ще довго Фаетонові сестри Геліади оплакували брата, допоки олімпійські боги не зглянулися на них і не перетворили на тополі, чиє листя завжди журно шелестить. А сльози Геліад стали бурштином.

ПОСЕЙДОН

Частенько з’являється на Олімпі володар морів Посейдон, але палац він має на дні морському. Прислужують Посейдону нереїди — німфи моря, які понад усе полюбляють прясти на дні моря на золотих прялках або ж танцювати у такт із хвилями.

Могутню владу над морем має тризуб Посейдона — він здатен розколювати скелі й насилати шторми. Тризуб його — то гарпун, яким він ловить акул і китів, як і звичайні рибалки. Саме тому Посейдон — покровитель рибалок.

Одного разу Посейдон зустрів вродливу нереїду Амфітриту. Він погнався за дівчиною, проте вона встигла заховатись у палаці могутнього Океана. Довго шукав Посейдон кохану й ніде не міг знайти. І тоді один із дельфінів, який бачив, як Амфітрита запливла до палацу Океана, викрив закоханому її сховок. Посейдон украв нереїду й узяв собі за дружину; Амфітрита зробилася могутньою володаркою морів. А дельфін назавжди лишився вірним помічником бога Посейдона.

Разом зі своєю дружиною Амфітритою Посейдон щодня на золотій колісниці, запряженій морськими конями — гіпокампами, об’їжджає свої володіння. А син Посейдона й Амфітрити Тритон тримає в руці величезну мушлю. Коли він дме у мушлю, то її гучні звуки здатні збурювати або заспокоювати море.

ОРІОН І ПЛЕЯДИ

Одного разу володар морів Посейдон зустрів океаніду Евріалу й безтямно в неї закохався. Евріала народила Посейдонові дужого та вродливого сина — Оріона. Хлопець ріс як з води і понад усе кохався в полюванні. На жінок він не звертав уваги, допоки не потрапив на острів Хіос і не зустрів юну красуню — царівну Меропу.

Та хіоський цар Енопіон не поспішав віддати єдину дочку за Оріона. Спершу він зажадав від хлопця, щоб той позбавив острів диких звірів. Нічого не відповів мисливець Оріон, тільки закинув лук і сагайдак зі стрілами за спину й вирушив на лови. І вже ввечері він повернувся до царя Енопіона й мовив: «Твій наказ сповнений, тепер віддай за мене дочку!» Енопіон на позір погодився, а сам весь час зволікав із весіллям.

Нарешті Оріону урвався терпець, і він зважився взяти красуню Меропу силою. Та щойно Оріон з'явився у царському палаці, як Енопіон запросив його до столу й почав поїти вином. Коли сп’янілий Оріон заснув, підступний Енопіон велів слугам зв’язати велетня, а сам власноруч вийняв йому ножем очі.

Прокинувся Оріон — а він у повній темряві, нічогісінько не бачить! Він зіп’явся на ноги й поблукав світ за очі, тільки весь час підставляв обличчя під проміння сонця, яке полегшувало його біль. Бог — коваль Гефест дав йому провідника — собаку Сиріуса. Оріон дійшов до моря й ступив просто у воду — він — бо не бачив, що у нього попереду. Та володар морів Посейдон урятував сина — дав йому дар ходити по хвилях, як по сухому, і так Оріон дійшов до острова Лемнос.

З острова Лемнос Оріон злетів до самого Геліоса — Сонця, і осяйний бог повернув Оріонові зір. Щасливий Оріон спустився на землю і разом зі своїм вірним собакою Сиріусом блукав полями й луками та одного разу зустрів сімох чарівних сестер — Плеяд, дочок могутнього титана Атланта, який тримає небесне склепіння. Красуні так вразили Оріона, що він кинувся до них, але дівчата перелякалися велетня й почали утікати.

Дівчата бігли день і ніч, переслідувані Оріоном і його псом Сиріусом, та нарешті знесилено впали до ніг свого батька Атланта. А Оріон от — от наздожене! Атлант вигукнув: «Зевсе, допоможи!» Зевс зглянувся на Плеяд і обернув їх на сузір’я.

Спинився вражений Оріон — йому привиділося, що у небо пурхнула зграйка білих голубів. А коли споночіло, то Оріон побачив у небі сузір’я з сімох зірок — Плеяд. Понуро побрів він геть, але незабаром сум його минувся, і він знову взявся до улюбленої справи — до ловів. Він був справним мисливцем, проте любив похизуватись і часто згорда зронював, що на землі немає звіра, якого б він не зловив.

Тоді богиня Артеміда, покровителька всієї лісової звірини, вирішила провчити зухвальця. Вона послала до Оріона величезного скорпіона. Мисливець Оріон саме чатував на сарну, аж тут щось боляче шпигнуло його в ногу. Оріон зойкнув і побачив, що то його вжалив отруйний скорпіон. Вірний пес Сиріус кинувся на страховисько і вмить роздер його, та за хвилю всі троє були мертві: і вкушений Оріон, і собака Сиріус, і скорпіон.

Зевс узяв Посейдонового сина на небо, і тепер щоночі можна бачити, як мисливець Оріон зі своїм псом Сиріусом полює у високості, від нього утікають сестри — Плеяди, а наздоганяє їх страхітливий скорпіон.

ПЕРСЕЙ

Окрім Тритона й Оріона, Посейдон мав і інших дітей, а серед них — крилатого коня Пегаса. Історія його народження була дивовижною.

Цар аргоський Акрисій мав красуню — дочку Данаю. Коли дівчинка народилася, оракул провістив цареві, що його онук позбавить Акрисія і престолу, і життя. Цар розгнівався й посадив Данаю у мідну башту, куди не міг потрапити ніхто зі смертних. Тепер він був певен, щоуДанаї ніколи не буде дітей, а отже, цар не матиме онуків — суперників.

Проте могутній Зевс якось походжав поблизу мідної башти й уздрів чарівну Данаю. Запалилося коханням серце безсмертного бога, і він золотим дощем проник у башту. Згодом у Данаї народився хлопчик, якого вона назвала Персеєм.

Дізнався Акрисій про чудове народження онука, ще більше запалився гнівом і звелів посадити Данаю разом із синочком у діжку, а діжку пожбурити в море. Довго пливли безкраїм морем бідолашна мати з немовлям, допоки діжку не прибило хвилями до берегів острова Сериф.

На той час на узбережжі рибалив простий рибалка. Він побачив діжку, постукав по ній — і почув зсередини плач і жалібні стогони. Миттю він вибив із діжки дно та звільнив Данаю і Персея. Потому рибалка відвів матір із дитям до царя Полідекта.

Полідект тепло прийняв Данаю — одразу йому сподобалася аргоська красуня, але Даная не відповідала на почуття царя. Деякий час мешкали матір із сином на острові. Персей виріс і змужнів. А Полідект ні на хвилю не полишав мрії одного дня заволодіти Данаєю, проте на заваді йому стояв її син. От і надумав Полідект відіслати Персея подалі.

ГОРГОНА МЕДУЗА І ПЕГАС

Цар Серифу Полідект покликав до себе Персея і мовив: «Якщо це правда, що ти є сином безсмертного бога Зевса, доведи це! Здійсни подвиг заради матері — принеси мені відрубану голову горгони. І тоді я відступлюся від твоєї матері». А треба сказати, що три сестри — горгони були страшними чудовиськами — крилатими жінками, які обертали на камінь кожного смертного, який насмілився бодай глянути на них. Тіло їхнє вкривала міцна луска, яку не брав жоден меч, а навколо голів замість волосся звивалося й шипіло гадюччя.

Засмутився Персей, але відступати не було куди. Отож він звернувся по допомогу до мудрої Атени та спритного Гермеса. Атена і Гермес довго радились і нарешті спорядили Персея в дорогу: дали йому з собою шолом — невидимку володаря підземного царства Аїда, крилаті сандалії вісника богів Гермеса, гострий меч у формі серпа та чарівну торбу. Останньої миті Атена віддала Персеєві ще й свій гладенький щит, у якому все можна було бачити, як у дзеркалі.

Персей вирушив у путь. Далеко — далеко на заході мешкали сестри — горгони у величезному палаці, вщерть повному статуй — закам’янілих людей, які наважилися змагатися з ними. Стерегли палац старші сестри горгон — граї, які народилися вже старими та сивими. Граї мали на трьох одне око й один зуб, отож коли по черзі охороняли палац горгон, то передавали око одна одній. Коли одна з грай виймала око та передавала іншій, то всі три сестри ставали сліпими. Цим і скористався Персей: вдягнувши Аїдів шолом невидимку, він підстеріг момент, коли граї передавали око одна одній, відібрав його — і залишив сестер сліпими й безпомічними. Почали благати граї: «Віддай нам око! Не зоставляй назавжди сліпими!» — «Віддам, — пообіцяв Персей, — якщо пустите мене в палац». І граї дали йому дорогу.

Отак Персей пробрався в палац горгон і підкрався до однієї з сестер — Медузи. Вона спала, а навколо її голови спліталися отруйні змії. Персей швиденько відвернувся, щоб не дивитися на горгону Медузу, схопив щит богині Атени й почав дивитись у нього, як у дзеркало. Одним махом відтяв Персей гострим мечем голову Медузи, а тоді миттю сховав у чарівну торбу.

Обезголовлене тіло горгони Медузи лишилося стікати кров’ю. Аж тут бачить Персей — просто із крові Медузи постав крилатий кінь Пегас і пурхнув на небо. І виявилося, що бог морів Посейдон був закоханий у горгону Медузу й вона от — от мала народити дитину.

Пегас злетів на Олімп, щоб носити могутньому Зевсу блискавки й виконувати різноманітні доручення. Ось одного разу музи, які мешкали на горах Гелікон і Парнас, особливо солодко співали. Від захвату гора Гелікон почала нестримно рости й от — от мала сягнути неба. Тоді могутній Зевс послав Пегаса зупинити її, крилатий кінь тупнув ногою — й гора знову повернулася на землю, а там, де Пегас тупнув, з’явилося джерело Гіппокрена, чарівна вода якого наснажувала поетів. А Пегас із тої пори вважається конем поетів.

АТЛАНТ

А тим часом у крилатих сандаліях герой Персей вилетів геть із палацу страшних горгон і зупинився спочити тільки на березі моря. Торбу з відрубаною головою горгони Медузи він поклав у траву. Кров просочувалася крізь шпарини і швидко забарвила траву у червоний колір. Вражений Персей поглянув на червону траву — а то ж вона закам’яніла від страшної крові горгони! Так з’явилися корали.

Полетів Персей далі й нарешті досяг країни, де царював могутній Атлант, брат Прометея. Титан Атлант, який воював колись проти Зевса, був покараний тяжкою карою: він мав тримати на плечах всеньке небесне склепіння. Мешкав Атлант у саду, який родив золоті яблука, і титан беріг свій сад, як зіницю ока. Одного разу богиня Феміда провістила йому, що син Зевса покраде з саду золоті яблука, і з тої пори Атлант не довіряв Зевсовим дітям.

Отож коли Персей попросився до нього на ночівлю, Атлант грубо відмовив юнакові у гостинності, ще й насміявся з його подвигу, обізвавши Персея брехуном. Розгнівався Персей і вигукнув: «То ти проганяєш мене, Атланте? Тоді спершу поглянь на оце!» І він висмикнув із торби відрубану голову горгони Медузи і, відвернувшись, показав її титанові. Очі медузи розплющилися — й Атлант миттю скам’янів. Там, де він щойно стояв, постала висока гора, яка й досі тримає небесне склепіння.

ПЕРСЕЙ І АНДРОМЕДА

А Персей полетів далі й незабаром досяг Етіопії — країни на самому півдні. Спустився Персей ближче до землі — й побачив прекрасну юнку, яка була прикута ланцюгами до скелі. «Хто ти?» — запитав вражений Персей. Дівчина сумно відповіла: її звати Андромеда, вона дочка етіопського царя Кефея. А покуту вона відбуває за власну матір Кассіопею.

Красуня Кассіопея так пишалася своєю вродою, що насмілилася посперечатися з самою богинею Герою, хто з них найгарніша. Мстива Зевсова дружина не стерпіла зухвальства смертної жінки й підмовила бога Посейдона покарати Кассіопею. Посейдон наслав на країну царя Кефея страшне чудовисько — велетенську рибину, яка пожирала та знищувала все і всіх, хто припливав до берегів Етіопії. Оракул провістив, що кара буде тривати доти, доки на поталу чудовиську не віддадуть Андромеду. Отож батько звелів прип’яти сердешну Андромеду до скелі, куди припливає чудовисько, і там залишити.

Персей миттю розрубав ланцюги та звільнив юнку. Аж тут із моря випливла жахлива рибина, широко роззявивши зубатого рота. У крилатих сандаліях злетів Персей у повітря, щоб рибина не могла бачити його. А вона й справді уздріла тільки тінь героя — і кинулася на неї. А тим часом Персей по саме держално устромив у спину потвори свій гострий меч. Збурунилося море — звивається чудовисько, реве від болю. А Персей, у якого намокли крилаті сандалії, швидко помчав до скелі, вхопився за неї лівою рукою, а правою завдав ще кількох ударів чудовиську в груди. Потвора гигнула й пішла на дно морське.

На радощах цар Кефей улаштував бучне весілля. Усі забули, що в Андромеди колись був наречений — Фіней. Під час шлюбного бенкету озброєний Фіней на чолі численного війська увірвався до палацу й оточив Персея. Персей усвідомлював, що такої кількості ворогів йому одному не здолати, тому вирішив іще раз скористатися страшною горгоною Медузою. Він здійняв торбу високо над головою. Гості учти знали, який страшний трофей зберігається у чарівній торбі, й миттю повідвертались і позаплющували очі. Персей також відвернувся — й витягнув відрубану голову горгони.

Один по одному оберталися на кам’яні статуї Персеєві вороги — так і застигли навіки, замахнувшись мечами, здійнявши списи, прикрившись щитами. Переляканий Фіней укляк перед Персеєм і почав проситися в нього, проте Персей тільки ближче підсунув боягузові голову горгони Медузи — і той закам’янів, мов раб перед переможцем, а в очах його застигло благання.

СМЕРТЬ АКРИСІЯ

Невдовзі потому Персей забрав свою дружину Андромеду й повернувся на острів до царя Полідекта, де зоставалася його матір. Коли він прилетів у крилатих Гермесових сандаліях, то ніде не міг знайти матір, допоки йому не підказали, що вона весь цей час ховалася від Полідекта у храмі Зевса під захистом могутнього бога — громовержця. Й на мить вона не наважувалася вийти за двері храму.

Розгніваний Персей одразу помчав у палац Полідекта і захопив там розкішний бенкет. Полідект був переконаний, що Персею нізащо не здолати горгону, а значить, і ніколи не повернутися додому. Отож коли він побачив перед собою цілісінького й неушкодженого юнака, то тільки закліпав очима. А Персей чемно мовив: «Царю, я виконав твій наказ. У цій торбі — голова горгони Медузи».

Полідект не повірив герою, почав кепкувати з нього й обізвав брехуном. У Персеєвих грудях закипіла образа. «Якщо ти мені не віриш, — вигукнув він, — то ось тобі доказ!» Відвернувшись, він висмикнув із торби відрубану голову горгони, на якій і досі, мов живі, ворушилися й сичали змії. Глянув Полідект на Медузу — і вмить обернувся на камінь.

Подолавши Полідекта, Персей вирішив повернутися до діда, якого ніколи не бачив. Проте цар Акрисій, дізнавшись про це, втік з Аргосу, тож Персей замість нього почав царювати. Одного разу Персей справляв святкові змагання. Багато героїв зібралося на них, та й сам Персей не відмовився від участі. Дід Акрисій прийшов подивитися на змагання й сів поміж глядачів — хотів хоч здалеку поглянути на мужнього онука.

Почалося змагання з метання важких дисків. Могутньою рукою Персей запустив мідний диск. Високо в небо злетів той і на мить сховався поміж хмар, а потім із шаленою силою впав додолу — і влучив просто в голову Акрисію. Так здійснилося страшне пророцтво про те, що онук позбавить власного діда і престолу, і життя.

БЕЛЕРОФОНТ І ХИМЕРА

Крилатий кінь Пегас, який постав із крові горгони Медузи, мешкав на Олімпі. Хто володів крилатим конем, ставав непереможним.

А на той час у царя Коринфу Сизифа, покараного Зевсом вічно тягати нагору важезну каменюку, був онук Белерофонт. У юності йому довелося втікати з рідного міста, бо він випадково вбив невинну людину. Притулок Белерофонт знайшов собі в Аргосі у царя Прета.

За дружину цар Прет мав Антею, яка нестямно закохалась у Белерофонта. Вона довго спокушала Белерофонта, проте юнак не хотів ображати царя Прета, який дав йому притулок, і не відповідав на кохання цариці. Знехтувана Антея схотіла помститися Белерофонту й обмовила його перед чоловіком. «Прете, — збрехала вона, — твій гість Белерофонт переслідує мене своїми залицяннями!»

Прет одразу ж повірив дружині й запалився гнівом проти Белерофонта. Він написав листа до Антеїного батька — лікійського царя Йобата, де розповів, якої тяжкої образи зазнав від Белерофонта, і просив тестя помститися. З листом він відіслав до Йобата самого Белерофонта, котрий і помислити не міг, яка небезпека йому загрожує.

По довгій мандрівці Белерофонт дістався далекої Лікії. Цар Йобат, який дізнався, що Белерофонт — посланець від дочки та зятя, не став читати листа, а спершу, за старовинним звичаєм, дев’ять днів бенкетував на честь гостя. На десятий день він нарешті розпечатав таблички та прочитав текст. Як же обурився він, дізнавшись, що там було написано! Проте цар Йобат побоявся зламати давній звичай гостинності й убити гостя. Тоді він вигадав для Белерофонта випробування, з якого той просто не міг вийти живим.

Давно вже Лікії дошкуляла страшна потвора — Химера, породження чудовиська Тифона та напівжінки — напівзмії Єхидни. Химера мала лев’ячу голову, тулуб кози і хвіст дракона. З трьох її пащ вивергалося полум’я. Ніхто не міг подолати жахливу Химеру. От Йобат і попрохав Белерофонта звільнити Лікію від потвори, щоб спокутувати вбивство, яке колись учинив Белерофонт. Герой не міг від такого відмовитися.

Юнак знав, що подолати Химеру може тільки той, хто володіє крилатим конем Пегасом. Час від часу Пегас спускався з Олімпу до джерела Пірени й пив із нього кришталеву воду. Белерофонт вирушив до джерела, щоб дочекатися там Пегаса. Аж одного дня крилатий кінь спустився з неба й підступив до джерела напитися. Тільки — но Белерофонт хотів упіймати Пегаса, як той миттю відскочив. І ганявся за конем юнак, і підманював, а все ніяк не міг зловити.

Змучений Белерофонт ліг спати біля джерела Пірени, й уві сні до нього прийшла сама богиня Атена. Вона дала юнакові золоту вуздечку. Зранку Белерофонт

прокинувся й побачив побіля себе чарівну вуздечку. Щойно він накинув її на Пегаса, як крилатий кінь зробився сумирним і дозволив сісти собі на спину. Белерофонт злетів у хмари й помчав воювати з Химерою. З високості поціляв він потвору влучними стрілами, а вона, скільки не била драконячим хвостом, скільки не вивергала з пащі полум’я, не могла його дістати. Так і сконала Химера, прошита стрілами Белерофонта.

А герой повернувся до царя Йобата переможцем. Проте цар сказав: «Щоб остаточно спокутувати провину, ти маєш іще перемогти амазонок». Амазонки — то було плем’я войовничих жінок, що мешкало на берегах Меотиди (так елліни називали Азовське море). Амазонки одружувалися з чоловіками з сусідніх племен, а потім відсилали чоловіків додому. Народжених від цих шлюбів хлопців вони повертали батькам, а дівчат готували до війни. Амазонки вважалися непереможними, але ж Белерофонт мав крилатого коня Пегаса! Отож і з цієї сутички він вийшов переможцем.

Коли він повертався до Йобата, цар збагнув, що таким чином ніколи не позбудеться великого героя. Тоді він вислав назустріч Белерофонту лікійських воїнів, які мали підступно вбити його. Лікійці заманили героя в засідку, але самі загинули від його руки.

І тоді Белерофонт запишався: він непереможний, йому все до снаги! Він вирушив верхи на Пегасі на самий Олімп, щоб долучитися до безсмертних богів. Побачив це Зевс — і вирішив покарати зухвальця. Він наслав на Белерофонта великого ґедзя, який вжалив Пегаса. Від болю крилатий кінь скинув зі спини юнака, і Белерофонт упав на землю та розбився. А Пегаса могутній Зевс перетворив на сузір’я

.

НАРОДЖЕННЯ. АПОЛОНА Й АРТЕМІДИ

А тим часом шоста дружина Зевса титаніда Лето мала народити дитину. Але ревнива Гера переслідувала її, і Лето довелося переховуватися. Куди б вона не поткнулася, ніхто не хотів прийняти її, бо всі жахалися гніву суворої та мстивої Гери, яка послала навздогін суперниці страшного змія Пітона — уособлення пітьми. І тільки маленький скелястий острів Делос, який виріс серед моря владою самого Зевса, згодився прийняти бідолашну титаніду Лето, яка вже впадала у відчай.

Тут і народилися близнюки Аполлон і Артеміда, тут вони зросли.

АКТЕОН

Вічно юна богиня Артеміда понад усе кохається у ловах. Оточена почтом із німф, вона цілісінькі дні блукає лісами з луком та сагайдаком на плечі. Не врятуватися від її стріл ні оленю, ні вепру, ні ведмедю! А коли ж богиня утомиться на полюванні, то спочиває під музику чарівної кітари свого брата — близнюка Аполлона.

Одного разу Артеміда всенький день збавила на полюванні, страшенно змучилася й усамітнилась у затишному гроті, щоб скупатись і відпочити. Вона скинула з плеча лук і стріли, а німфи підняли їй волосся і скрутили на потилиці важким вузлом та зняли з богині сандалії.

Тим часом мисливець Актеон полював із приятелями в лісах гори Кітерон. Далеко в лісі лунав собачий гавкіт, полювання вдалося на славу! Та нарешті мисливці потомились і влаштувалися в затінку на відпочинок. Актеон відділився від гурту й вирішив трошки поблукати околицею.

Незабаром він вийшов у зелену долину, де побачив чудовий прохолодний грот. Він і знати не знав, що саме зараз у цьому гроті спочиває могутня Артеміда. Він сміливо зайшов досередини — й побачив, як німфи знімають із богині сандалії.

Перелякані німфи затулили собою Артеміду, щоб заховати прекрасну богиню від очей простого смертного. Спалахнула Артеміда — як посмів смертний порушити її спокій? У гніві вона хляпнула на Актеона водою — й обернула бідолаху на оленя.

Актеон відчув, як на голові його виросли роги, тіло обросло хутром, а на руках і ногах з’явилися ратиці. Він кинувся навтьоки з гроту, подалі від люті ображеної богині. Пробігаючи повз струмок, він побачив своє відображення у воді, але навіть не зміг заплакати з розпачу.

Аж тут хорти занюхали слід звіра — вони не впізнали власного господаря. За собаками й Актеонові товариші помчали навздогін оленеві. Стрибає олень через ущелини Кітерону, та хорти насідають йому на п’яти. Хоче гукнути до них Актеон: «Вгамуйтеся, це ж я, ваш господар!» — але не може вимовити ні слова. А пси вже наздогнали оленя й почали шматувати. Тут — таки наспіли приятелі — мисливці, шкодуючи, що Актеон не бачить, якого чудового оленя вони вполювали.

Отак загинув мисливиць Актеон — єдиний зі смертних, хто бачив красу богині Артеміди. А може, розгнівав він богиню ще й тим, що полював у її лісах?

КАЛЛІСТО

Знову закохався Зевс — цього разу в аркадську німфу Каллісто. Вона народила Зевсові сина Аркада. Та недовго раділи закохані — ревнива Гера вистежила суперницю й обернула на ведмедицю. Вона сподівалася, що Каллісто недовго вдасться прожити — її обов’язково вполює який — небудь мисливець.

Так і сталося. Одного дня Артеміда, озброєна луком і сагайдаком, повним золотих стріл, вийшла на полювання. Німфи ледве встигали за спритною богинею! Та ось у лісі Артеміда сполохала ведмедицю, яка перевальцем побігла в саму гущавину, щоб урятуватися від мисливиці. Проте Артеміда випередила незграбну ведмедицю, напнула тугу тятиву, випустила золоту стрілу — й поцілила звіра.

Зглянувся Зевс на сердешну ведмедицю — Каллісто, забрав її на небо й перетворив Каллісто та її сина Аркада на сузір’я Великої і Малої Ведмедиць.

АПОЛЛОН ПЕРЕМАГАЄ ПІТОНА

Поки Артеміда віддавалася ловам, її брат — близнюк — бог — стрілець Аполлон блукав світом зі срібним луком за спиною, і його осяйні стріли несхибно поціляли ворогів. Якщо на землі нагло помирала людина, елліни знали — її у покару прошив золотою стрілою Аполлон.

Аполлон давно шукав місця, де можна було би збудувати оракул. Оракул — святилище, де люди можуть спілкуватися з богами. Одного дня Аполлон, розшукуючи найкраще місце для оракула, прийшов у долину, яка охоронялася чудовиськом Пітоном. Аполлон добре пам’ятав, як жахливий Пітон переслідував колись його матір Лето. Аполлон ні миті не вагався — він помститься Пітону за зло, яке той заподіяв матері.

Біля підніжжя гори Парнас у глибокій ущелині, де мешкав Пітон, стояла вічна темрява. Сюди ніколи не досягали промені сонця. Безтурботні німфи, які коли не коли ненароком забрідали у царство Пітона, з жахом утікали світ за очі від чудовиська, яке сіяло смерть. А Пітон лежав поміж скель, його довге зміїне тіло, вкрите твердою лускою, звивалося величезними кільцями, які завиграшки могли роздушити будь — яку живу істоту.

Аполлон сміливо спустився в ущелину, озброєний тільки луком і стрілами. Пітон кровожерливо розтулив пащеку — певен був, що тут — таки й проковтне осяйного бога. Та Аполлон випустив просто у пащу потвори одну золоту стрілу, другу, третю. Від сяєва стріл вічний морок ущелини розвіявся, Пітон заревів од болю — і впав мертвий. Аполлон скинув тіло подоланого ворога під землю і заспівав переможну пісню.

І там, де він подужав страшного Пітона, Аполлон заснував Дельфійський оракул — священний храм, у якому люди дізнаються божественну волю Зевса — громовержця. На прохання Аполлона легендарні зодчі Трофоній та Агамед, які будували і храм Посейдона в Мантинеї, і скарбниці Авгія в Еліді, і скарбниці Гіріея в Беотії, спорудили Дельфійський храм.

До храму вела широка дорога, а біля підніжжя східної скелястої стіни вода священного Кастальського джерела наповнювала кам’яну нішу, в якій паломники здійснювали омивання. Кастальське джерело приносило натхнення митцям, адже збігало воно з самої гори Парнас, де мешкали Аполлон і музи. Текло тут і ще одне священне джерело — Кассотида, з якого жриці — пророчиці відпивали ковток води, перш ніж вислухати волю богів і сповістити її людям. І саме тут, у місті Дельфи, у храмі бога Аполлона був закопаний пуп землі — легендарний камінь омфал.

ДАФНА

Гордий Аполлон стояв над тілом переможеного чудовиська Пітона — й тут побачив хлопчика Ерота, бога кохання, який напинав золотий лук і вкладав у тятиву стрілу. Аполлон не знав, що від стріли Ерота не можуть захиститися ні люди, ні боги, і почав кепкувати з нього: «Хлопче, навіщо тобі така грізна зброя? Де тобі змагатися у мистецтві поціляти з лука зі мною — справжнім стрільцем!» Хлопчик — бог Ерот засміявся: «Влучні твої стріли, Аполлоне, а моя поцілить тебе!» Він напнув тятиву лука й випустив золоту стрілу просто в Аполлонове серце. А золота стріла з Еротового сагайдака викликала кохання.

Ще раз хлопчик — бог напнув тятиву, заклав у лук олов’яну стрілу, яка вбивала кохання, та роззирнувся довкруж. Аж побачив він чарівну німфу Дафну, дочку річкового бога Пенея, яка понад усе любила блукати полями й лісами, а ще більше — полювати разом із богинею Артемідою. Як і Артеміда, Дафна й гадки не мала зв’язувати себе шлюбними узами. Лукавий Ерот тут — таки пустив олов’яну стрілу їй у серце.

В Аполлоновому серці запалилося кохання до німфи Дафни. Одного дня він підстеріг її в лісі та зважився показатися на очі. Проте щойно Дафна уздріла закоханого бога, як кинулася від нього навтьоки. «Дафно! — гукнув Аполлон їй навздогін. — Спинися хоч на мить, не тікай!

Я не ворог тобі, я Аполлон, син самого Зевса — громовержця, а не якийсь там чередник!» Але Дафна нічого не хотіла слухати і тільки втікала щодуху.

Аполлон кинувся їй навперейми, от — от наздожене. Тоді Дафна впала навколішки перед річкою й вигукнула: «Батьку Пенею! Врятуй мене! Зміни мій дівочий вигляд!» Не встигла вона договорити, як відчула, що тіло її німіє. Шкіра вкрилася корою, волосся обернулося на листя, а руки — на гілля.

Мов укопаний зупинився Аполлон перед незнаним деревом. «Дафно, Дафно, вже не зможу я взяти тебе за дружину, — мовив засмучений бог, — тож нехай твоя гілка завжди прикрашає мою голову. Нехай ніколи не в’яне твоя зелень, а люди називають тебе лавром». І мов на згоду, лавр зашелестів вічнозеленим листям.

ТИТІЙ

Улюбливий Зевс не міг довго зберігати вірність сьомій своїй дружині Гері й закохався в красуню Елару. Елара мала народити сина, коли ревнива Гера дізналася про зраду чоловіка. Вона запалала гнівом і готова була знищити суперницю, але Зевс вчасно дав Еларі притулок під землею. Там і народився велетень Титій.

Коли хлопець виріс, він не міг уже залишатися під землею, тож Гера миттю дізналася, що її ошукано. Розлючена, вона вирішила: якщо не змогла подолати суперницю, то помщуся на її синові. Отож Гера вигадала підступний план.

Одного дня Гера навмисно підлаштувала, щоб велетень Титій спостеріг, як титаніда Лето, мати Аполлона й Артеміди, прямує в місто Дельфи. Гера розпалила пристрасть Титія до Лето, і він, не в силі стримати почуття, спробував збезчестити її. Гера добре знала, що горді близнюки Аполлон та Артеміда не потерплять такої неслави.

І справді, Аполлон і Артеміда почули лемент своєї матері Лето й поквапилися їй на допомогу. Вже здалеку вони натягнули луки, з якими ніколи не розлучалися, і стали поціляти золоті стріли у велетня. Поранений Титій ревів і пручався, але стріли близнюків Аполлона й Артеміди були невмолимі, тож він, востаннє зойкнувши, замертво провалився в підземне царство — Аїд.

ДІТИ НІОБИ

Ще не раз Аполлон і Артеміда ставали на захист своє матері Лето.

У прекрасному місті — семибрамних Тебах владарював цар Амфіон. Понад усе він кохався в музиці й ніколи не розлучався з солодкозвучною кітарою, яку йому подарували самі музи. Коли навколо міста Теби зводили мур, то каміння самотужки рухалося під музику чарівної кітари. Зрубані ж кипариси самі ставали в ряд, щоб із них легко було збити браму. Отак Амфіон спорудив сім міських брам — за числом струн чарівної кітари.

За дружину Амфіон мав Ніобу — дочку улюбленця богів Тантала. Ніоба народила чоловікові шестеро синів та шестеро дочок. Мати надзвичайно пишалася своїми дітьми і вважала їх найкращими у світі.

Одного дня віщунка Манто, дочка сліпого пророка Тиресія, закликала тебанських жінок принести жертву титаніді Лето, матері сонцесяйних Аполлона й Артеміди. Але горда Ніоба заборонила жінкам свого міста нести жертву богині — матері. «Двійко дітей? — засміялася вона. — Що ж це за богиня? Подивіться, я народила своєму чоловікові шестеро мужніх синів і шестеро чарівних дочок!»

Лето неймовірно образилася. Вона не могла допустити, щоб звичайна жінка насмілилася так обійтися з безсмертною богинею. На кого ж іще вона могла покластися, як не на власних дітей? Отож вона звеліла Аполлону й Артеміді помститися за тяжку образу матері.

Невидимі Аполлон та Артеміда полетіли до семибрамного міста Теби й побачили, як сини Ніоби вирушають на полювання. Дочки ж залишались у палаці. Та недалеко від’їхали сини Ніоби і не встигли нічого вполювати — дістав розгніваний Аполлон золоті стріли з сагайдака, напнув тугу тятиву лука — і прошив одного по одному усіх шістьох юнаків.

Тим часом сестра Аполлона Артеміда влетіла в царський палац. Вона теж була озброєна луком і стрілами та не пожаліла чарівних дочок Ніоби — безжальною рукою випустила сім стріл і поцілила бідолашних, ні в чому не винних дівчат. Навколішках благала її підкошена нещастям Ніоба не вбивати хоча б одну — наймолодшу дочку, проте Артеміда зосталася незворушною.

Коли цар Амфіон дізнався про нещастя, він з розпачу ухопив меч і зарізався. А матір Ніоба, яка так необачно сміялася зі мстивої Лето, з горя обернулася на скелю, яка невпинно ронить сльози. Здійнявся сильний вихор і переніс закам’янілу Ніобу на її батьківщину, в Лідію. І там, на горі Сипілі, стоїть кам’яна Ніоба і вічно ронить скорботні сльози.

ГЕРМЕС І ПЕРША ЛІРА

Цар богів Зевс знову закохався — цим разом у плеяду Майю, німфу гір. Від їхнього союзу народився Гермес — вісник богів, покровитель мандрівників, послів і глашатаїв. Народився він в Аркадії, у гроті гори Кіллени, і вже з пелюшок виявився злодійкуватим і напрочуд спритним. Ще не встиг він і на ноги як слід зіп’ятися, а вже йому закортіло випробувати власну вправність.

Поки не бачила матір, Гермес вистрибнув із колиски й подався у мандри. Дорогою він упіймав черепаху, натягнув на її панцир струни і змайстрував першу ліру. Він швиденько повернувся додому, заховав ліру в колисці під овечою шкурою, а сам знову подався на прогулянку.

У Македонії, в долині Піерії, стрілець Аполлон саме пас череди товару, які належали олімпійським богам. Щойно малий Гермес побачив корів, як у нього сяйнула думка про першу витівку. Він роззирнувся навсібіч — Аполлона ніде не було видко. Тоді Гермес спритно приторочив до ніг коровам очерет, щоб замести сліди, й погнав п’ятнадцять корів до Пелопонесу.

Дорогою через Беотію йому трапився дід, який саме порався на своєму винограднику. «Діду, ось тобі корова, але ж гляди — нікому не вибовкай, кого ти бачив!» Дід запевнив малого Гермеса, що стулить писок і мовчатиме, хто б його не розпитував. «Швидше оце каменюччя заговорить, — мовив він, — аніж я комусь прохоплюся про тебе, Гермесе!»

Та хитрий Гермес не надто повірив діду, перебрався на літнього чоловіка і потихеньку повернувся на виноградник. «Діду, — запитав він, — чи не проходив тут, бува, малий із коровами? Скажеш правду, дам тобі бика й корову». Ясна річ, що в діда миттю загорілися очі на таку пропозицію і він вибовкав, куди малий чередник погнав корови. Розлютився Гермес на клятвопорушника — тільки люто зиркнув розгніваний бог на зрадливого старого, як той перетворився на скелю. І досі стоїть на тому самому місці мовчазна скеля, щоб люди пам’ятали — треба додержуватися даного слова.

Поночі Гермес пригнав корів у Пілос і там заховав у широкій печері. А щоб ніхто не здогадався, що корови всередині, він заводив їх до печери задом — за слідами ратиць здавалося, буцім корови вийшли з печери. Зоставивши корів у надійній криївці, Гермес повернувся додому і тихенько влігся в колиску, поки не повернулася мати.

Аж ось стурбований Аполлон недорахувався п’ятнадцятьох найкращих корів у череді й подався на розшуки. Ніде він не міг їх знайти, не здогадуючись зазирнути в печеру, адже сліди вели не всередину, а назовні. Та віщий птах указав Аполлонові на грот у Келлені, де спав собі пустун Гермес.

Сердитий Аполлон зайшов у грот, одразу кинувся до колиски і мовив грізно: «Малий бешкетнику! Поверни мені корови — чия скину тебе у темний Тартар!» Проте малий Гермес удав, буцім ніяк не збагне, про що взагалі йдеться. Нічого не міг вдіяти Аполлон із лукавим молодшим братом і повів його на Олімп, до батька Зевса.

Тут довелося Гермесу в усьому зізнаватися — Зевса не обдуриш. У Пілосі він знехотя показав братові печеру. Поки Аполлон виганяв корів, Гермес сів край печери, витягнув із — під овечої шкури ліру з черепашачого панцира і почав награвати. Аполлон заслухався солодкої музики і запитав, на чому це грає малий. «Це ліра!» — гордовито відповів той і грав собі далі.

І що далі він грав, то швидше минався Аполлонів гнів на меншого брата. Щойно Гермес закінчив пісню, як Аполлон почав його вмовляти: забирай собі всіх корів, а тільки віддай мені чарівну ліру! Гермес погодився, а натомість вирізав собі сопілку. Саме на таких сопілках тепер найбільше полюбляють награвати чередники У Греції.

Брати помирилися й разом повернулися на захмарний Олімп. Усі замилувалися гарненьким хлоп’ям — малим Гермесом. Богиня кохання Афродита теж не стрималася — поцілувала малого у високе чоло і незчулася, як той поцупив у неї чарівний пояс. Зевс щиро розреготався — і теж попався на гачок: його скіпетр миттю опинився в малого. У бога війни Ареса Гермес хапнув гострий меч, у Посейдона — тризубець, а в коваля Гефеста — молот.

Побачивши таку спритність, Зевс вирішив призначити Гефеста вісником богів. Він літав у найдальші куточки світу у своїх крилатих сандаліях, охороняв шляхи, допомагав мандрівникам і супроводжував душі померлих в останню путь — в Аїд. І тому на дорогах люди ставили на його честь герми — кам’яні стовпи, згори на яких вирізьблювалася голова Гермеса.

ФІЛЕМОН І БАВКІДА

У Фригії мешкало подружжя — Філемон і Бавкіда, які жили зовсім убого, але до глибокої старості зберігали вірність одне одному та щиру прихильність. Одного разу Зевс — громовержець вирішив переконатися, чи гостинні люди. Разом із Гермесом він завітав у Фригію, а щоб смертні не упізнали богів, то вони перебралися на двох старих, а Гермес заховав свої крилаті сандалії.

Від одної до іншої хати переходили Зевс і Гермес, даремно стукаючи в усі двері, - ніхто не хотів їм відчиняти. Нарешті підійшли до маленької хижки, вкритої очеретом. Господарі хижки — Філемон і Бавкіда — зраділи гостям, навстіж відчинили двері й запросили подорожніх до хати. А що подружжя було дуже бідним, то Бавкіда страшенно хвилювалася, чи задовольнять гостей скромні страви, які вона може виставити на стіл.

Бавкіда порадилась із Філемоном і вирішила зарізати для гостей єдину свою гуску. Почала вона ловити гуску, а та від неї втікає і втікає, доки не заховалася за ноги Зевса. І Зевс не дозволив стареньким зарізати єдину свою гуску.

Посідали гості й господарі на стіл, Бавкіда налила з чаші вино. Почали їсти, аж дивляться старенькі — вино та їжа, замість зменшуватися, збільшуються на столі! Злякалися Філемон і Бавкіда, благально звернулися до гостей: «Вибачте нас за таку пісну вечерю! Скажіть, хто ви?» — «Я — Зевс, — мовив бог — громовержець, — а мій супутник — Гермес». І звелів стареньким зійти разом із ним на верхівку гори, де він виконає будь — яке їхнє бажання.

Філемон і Бавкіда понад усе не хотіли розлучатися, отож побажали померти в один день. Тоді Зевс перетворив їхню хижку на величний храм, а їх самих зробив жерцями храму. Багато років іще прожили Філемон і Бавкіда, а коли прийшов їм час помирати, то вони сіли на порозі храму, обійнявшись. І бачать вони — тіла їхні вкриваються корою, руки перетворюються на гілля, а замість волосся шелестить листя. Отак Філемон перетворився на дуб, а Бавкіда — на липу. З тої пори два дерева прикрашають вхід до храму.

ОРФЕЙ ТА ЕВРИДИКА

Видатним музикою, який кохався у співах і грі на лірі, був син музи Калліопи — поет і співець Орфей. Хоча він був сином річкового бога Еагра, люди часто називали його сином Аполлона за неперевершену гру на лірі, адже Аполлон був покровителем мистецтв. Саме Аполлон подарував Орфеєві першу ліру, а музи навчили його гри на інструменті. Орфеєва музика змушувала дерева клонити віття, а каміння — посуватися, вона приборкувала диких звірів.

Орфей довгий час мешкав серед дикого племені кіконів сам — один, і жодна жінка не звертала на себе його уваги. Але одного разу він зустрів чарівну німфу Евридику та нестямно в неї закохався. На бучне весілля молодята запросили бога шлюбу Гіменея, проте бог чомусь не схотів прилітати. Тоді Орфей заграв на лірі й чудесним співом розтопив серце Гіменея. Бог з’явився на весіллі, але був не в гуморі, хоча й тримав в одній руці, як заведено, смолоскип, а в іншій — вінок білих троянд. Проте Гіменей не приніс радості своєю появою: смолоскип його ніяк не розгорявся, тільки ядуче димів. Це віщувало біду.

І вона незабаром сталася. Одного разу Евридика відпочивала на березі струмка разом з іншими німфами. До неї непомітно підкралася отруйна змія. Скрикнула Евридика — на нозі побачила ранку від укусу. Запаморочилось у неї в голові, вона гукнула на допомогу, проте коли підбігли перелякані подруги, Евридика вже не дихала.

Довго сумував Орфей, сидячи на березі струмка. Він не міг забути кохану Евридику та зважився на нечуваний крок: вирішив зійти в похмуре царство Аїда, щоб упрохати ласкаву Персефону, Аїдову дружину, повернути йому кохану. Орфей вирушив до підземелля, де Стикс суворо котив темні води. Перевізник Харон нізащо не згоджувався перевезти живу людину в царство мертвих, проте Орфей так жалібно заграв на лірі, що Харон не міг встояти і виконав співцеве благання.

Дорогою трапився Орфеєві триголовий пес Цербер, який вартує вихід із царства тіней. Орфей ішов собі й награвав на лірі, і навіть страшний Цербер припинив шкірити зуби й метляти драконячим хвостом.

Від звуків чарівної ліри самі собою зникали перешкоди на Орфеєвім шляху, а тіні померлих забували про своє горе та страждання, а починали сумувати разом зі співцем. Невтомний Сизиф забув котити на гору свій камінь, а Данаїди лишили в спокої бездонну бочку, яку вічно намагалися налити водою. Перестало вертітися колесо нещасного Іксіона. Навіть люті Еринії, демони помсти й нечистого сумління, були зворушені Орфеєвим горем.

Орфей постав перед Аїдом і його дружиною Персефоною, благаючи відпустити Евридику на землю. Він знову заспівав. Навіть Тантал припинив тягтися спраглими вустами до води, а розчулена Персефона звернула заплакані очі до співця. «Гаразд, Орфею, — мовив Аїд по хвилі, - можеш забирати Евридику. Проте є одна умова: ти маєш іти попереду і жодного разу не озирнутися на дружину. Якщо озирнешся, її тінь назавжди щезне, і ти вже ніколи її не побачиш».

Підійшла бліда й примарна Евридика. Не дивлячись на дружину, Орфей мерщій схопив її за холодну руку й потягнув геть із похмурого підземного царства. Перед відважним співцем шанобливо розступалися тіні померлих, а пес Цербер без слова дав йому дорогу. Перевізник Харон доправив Орфея та Евридику на другий берег Стиксу. Один крок лишався до виходу з царства Аїд а.

Але чому ж Евридика така мовчазна і досі холодна? Не стримався Орфей — озирнувся. Тої ж миті тінь Евридики почала танути. Дружина благально тягнула руки до Орфея, він хотів її пригорнути — але вона вже знову зникла у світі померлих.

СМЕРТЬ ОРФЕЯ

Нещасний Орфей сім днів і ночей у сльозах просидів на березі Ахеронта, не їв і не пив. Він винуватив себе у тому, що сталося з Евридикою. Нарешті Орфей повернувся до Тракії, де усамітнився, уникаючи людей, а особливо жінок. Тільки ліра лишилася вірною супутницею співця. Чарівні звуки ліри вабили до себе звірів, і Орфей часто сидів, оточений лісовими мешканцями, і награвав сумних пісень.

Одного разу Орфей сидів на високому лісистому пагорбі і, як завжди, вигравав на лірі. А на той час повз проходила весела й гамірлива процесія на честь бога Діоніса. Підпилі сатири танцювали й бешкетували, селени відсьорбували з винних кубків, а супутниці Діоніса менади, побачивши сумного Орфея, почали перегукуватися: «Це той ненависник жінок! Заманімо його на оргію!» Менади оточили Орфея і почали тягнути до веселої смолоскипної процесії, проте він із презирством відвернувся від супутниць Діоніса.

Розлютовані менади накинулися на Орфея і почали дерти в клоччя на ньому одяг, дряпати шкіру. Орфей заграв на лірі — вона завжди рятувала його у скрутних становищах, проте цього разу чарівні звуки не справили враження на розпалених першою кров’ю жінок. Цілий натовп менад роздер бідолашного Орфея. Голова Орфеєва впала у річку Гебр, і її разом із нерозлучною лірою підхопили хвилі та понесли до моря. Срібні струни весь час сумно бриніли, допоки морські хвилі не донесли до острова Лесбос Орфеєву голову, а потім олімпійські боги помістили чарівну Ліру на небі серед сузір’їв.

А менади, отямившись, побігли до річки змити з себе співцеву кров. Та щойно вони добігли до берега, як річка всохла. Менади хотіли бігти до іншої річки, але раптом відчули, що ноги їхні проростають у землю, а руки обертаються на гілля. То боги за страшний злочин перетворили їх на дерева.

МАРСІЙ І ОЧЕРЕТЯНА ФЛЕЙТА

Силени, супутники бога виноградарства Діоніса, понад усе люблять розваги й музику. Вони зазвичай їздять собі п’яненькі й веселі, товсті, як винний бурдюк, на віслюках, а віслюків ведуть ліниві сатири — Діонісів почет, напівлюди — напівцапи, з цапиними вухами та борідками, з конячими хвостами, з носами — рильцями. Силени ніколи не розлучаються з винними кубками.

Одного дня силен Марсій їхав собі, як завше, на віслюкові полями Фригії — аж раптом уздрів на дорозі очеретяну флейту, яку покинула богиня Атена. А покинула вона її потому, як помітила: під час гри на флейті її прекрасне обличчя спотворюється. Атена прокляла флейту: той, хто її підніме, буде жорстоко покараний. Марсій не знав цього і неймовірно зрадів: тепер він зможе викликати на двобій самого бога Аполлона, який неперевершено грає на чарівній лірі, що її він виміняв у молодшого брата Гермеса.

Аполлон з’явився на змагання, яке мали судити фригійський цар Мідас і батько Тантала Тмол. Аполлон заграв на лірі. Порівняно з мелодіями божественних струн звуки очеретяної флейти і на музику не були схожі! Тмол одразу готовий був присудити перемогу Аполлону. Проте цар Мідас, який зовсім не розумівся на музиці, визнав переможцем у змаганні Марсія. Розгнівався Аполлон — і нагородив Мідаса ослячими вухами. З тої пори про несправедливий суд невігласів кажуть «Мідасів суд», а про глупство, якого не приховати, — «Мідасові вуха».

Аполлон знову заграв і на цей раз беззаперечно переміг у змаганні. Тмол знову підтвердив своє рішення. Але бог не подарував Марсієві зухвальства. В покарання за виклик на двобій Аполлон наказав підвісити Марсія за руки і живцем здерти з нього шкіру. Шкіру напнули в Келенах, у Фригії, і щоразу, коли здалеку долинали звуки флейти, шкіра починала тріпотіти, мовби танцювала.

ЦАР МІДАС

Тим часом поганьблений Аполлоном цар Мідас утік додому у Фригію, щоб заховатись у палаці. Та що було чинити з довгими ослячими вухами? Довелося ховати їх під велику фригійську шапку. Ніхто й не знав про Мідасові вуха, окрім голяра, який підтинав цареві чуба й бороду. А йому цар пригрозив: якщо прохопиться комусь хоч словом, цар люто покарає.

Голяр довго мовчав, але таємниця просто розпирала його. Він страшенно мучився і ледве стримувався, щоб не вибовкати її. Слова так і крутилися йому на язиці, аж одного дня йому урвався — таки терпець, він утік із царського палацу, побіг до річки, викопав на березі ямку і шепнув у неї: «У царя Мідаса ослячі вуха!»

Голяр охайно загріб ямку і повернувся до палацу. Проте за деякий час на березі, на місці тої — таки ямки, зріс очерет. Щойно подме вітер, він починав тріпотати й шелестіти, і перехожим чулися тихі слова: «У царя Мідаса ослячі вуха! У царя Мідаса ослячі вуха!» Так Мідасова таємниця перестала бути таємницею, а кожного, хто не вміє берегти таємниці, зневажливо кличуть «Мідасів голяр».

А треба сказати, що цар Мідас був неймовірно заможним. Коли він іще немовлям лежав у колисці, мурахи тягали йому в рот хлібні зерна, провіщуючи багатство.

Одного дня бог виноградарства — веселий Діоніс гуляв разом із сатирами та менадами у лісах Фригії. Від почту відстав п’яненький Силен — вихователь і наставник Діоніса, батько всіх силенів і сатирів. Він заснув, аж тут із поля простували фригійські селяни. Вони упізнали Силена, зв’язали його і привели до царя Мідаса.

Цар неймовірно зрадів — тепер він має нагоду познайомитися з самим богом Діонісом! Дев’ять днів Мідас поїв і розважав Силена у своєму палаці, а на десятий день власноруч відвів його до Діоніса. Бог зрадів, побачивши свого старого вчителя, і запропонував Мідасові самому обрати собі нагороду. «Величний Діонісе, — вигукнув Мідас, — вчини так, щоб усе, чого я торкнуся, перетворювалося на щире золото!» Діоніса розчарувало бажанням захланного царя, проте він здійснив його, як і обіцяв.

На радощах цар Мідас почав торкатися всього, що траплялося під руку. Зламав він зелену гілочку — вона зробилася золотою. Зірвав яблуко — стало золотим. Висмикнув колосок із землі — позолотіли його зерна. Вмочив руку у воду — вода стікає з долонь золотими краплями.

Щасливий цар Мідас повернувся до палацу і там іще раз пересвідчився, що Діоніс не обдурив його: щойно Мідас торкнувся дверей, як вони зробилися золотими. Отож у палаці він приліг спочити, а тим часом звелів зготувати собі розкішний бенкет.

Слуги накрили бучну гостину, поставили на столах найліпше вино, принесли найсмачніші страви. Та щойно цар Мідас став до столу, щойно простягнув руки до першої страви, миттю збагнув, якого страшного дарунка випрохав у могутнього Діоніса. І хліб, і вино, і всі наїдки перетворювалися у царевому роті на золото, не міг він ні їсти, ні пити.

Заблагав дурний цар: «Могутній Діонісе, зглянься на мою дурість! Візьми назад свій дар!» Діоніс зглянувся на бідолаху і звелів йому скупатися у джерелі Пактол. Води джерела змили з нерозумного царя Діонісів дар, а Пактол із того часу став золотоносним — із нього добували золото.

АСКЛЕПІЙ

Аполлон, як і його батько Зевс, ніколи не міг встояти перед жіночою красою. Ось він удруге закохався — у красуню Короніду, дочку царя Флегія з Беотії. Короніда народила щасливому Аполлонові сина Асклепія. Але батько її Флегій неймовірно розлютися — як насмілилася дочка без батькової згоди зв’язуватися з чоловіком, нехай навіть і безсмертним богом? Розгніваний Флегій підпалив храм Аполлона в Дельфах. Але такої зухвалої помсти боги не змогли стерпіти: без вагань вони скинули Флегія в Аїд. І там він навічно приречений на муку: сидить попід скелею, яка невпинно гойдається та щомиті загрожує обвалися донизу.

А тим часом син Аполлона та Короніди підріс. Аполлон віддав його в науку до кентавра Хірона, і той навчив хлопця зціляти людей і лікувати чи не всі хвороби. Асклепій уславився як майстерний лікар, який навіть оживлював мертвих.

Але Зевсу — громовержцю не сподобалося, що Асклепій порушує встановлений порядок у світі. Хто такий Асклепій, щоб насмілитися оживлювати людей, які вже спустилися в Аїд? У запалі Зевс жбурнув в Асклепія блискавку та вбив його. Проте люди пам’ятали про лікаря — чарівника Асклепія і спорудили на його пошанування святилище в Епідаврі.

АДМЕТ

Аполлон помстився батькові за смерть свого сина Асклепія — він перебив ковалів — циклопів, які виковували блискавки та громи для самого Зевса. Але помста ця йому не минулася — сім років потому він змушений був провадити життя простого смертного і пасти череди царя Адмета.

Саме на той час Адмет закохався у дочку царя Пелія — Алкестиду. Батько згоджувався віддати дочку за Адмета за умови, що той приїде на весілля у колісниці, запряженій левом і вепром. Та хіба до снаги виконати неймовірну умову навіть цареві? Адмет кинувся по допомогу до Аполлона.

Аполлон, хоча й жив як простий смертний, а все ж залишався богом. Він допоміг Адметові виконати умову, тож царю Пелію нічого не зоставалося, як дати згоду на шлюб. Молодята відсвяткували бучне весілля, та забули принести жертву богині Артеміді.

Образилася Артеміда — її рідного брата — близнюка пишно вшановують, а про неї, покровительку шлюбу та богиню родючості, цілком забули? І підступна богиня послала змію в шлюбний покій до Алкестиди. Проте Аполлон і тут нагодився вчасно — він устиг врятувати бідолашну Алкестиду та її нареченого Адмета.

Минав сьомий рік Аполлонового чередникування в Адмета. На прощання бог вирішив зробити Адметові незвичайний прощальний подаруцок — коли прийде

Адметова смертна година, той може обдурити смерть — послати замість себе в Аїд когось іншого, а самому залишитися серед живих. Отак Аполлон попрощався з Адметом і повернувся на Олімп.

КАССАНДРА

Поки Аполлон чередникував у царя Адмета, в палаці останнього царя Трої Пріама зростала юна царівна Кассандра. Коли Аполлон побачив її, то відразу закохався у Пріамову дочку. Проте Кассандра не відповідала на почуття закоханого бога.

Тоді Аполлон вирішив звабити Кассандру божим подарунком: він наділив її даром передбачення. Проте Кассандра все одно знехтувала залицяннями Аполлона, й ображений бог, який уже не міг забрати свого дарунка назад, помстився царівні: він зробив так, щоб її пророцтвам ніхто не вірив.

Під час облоги Трої саме Кассандра попереджала троянців, яка небезпека загрожує місту, але ніхто не хотів слухати її. Ось чому сьогодні з Кассандрою асоціюють людей, які можуть перебачити майбутні нещастя, але не тільки самі не можуть їх відвернути, а й не здатні переконати інших вжити заходи для відвернення біди.

КИПАРИС

У кеоського царя був син Кипарис, який щиро приятелював із богом Аполлоном. Разом вони ходили на полювання у Картейську долину, разом гуляли лісами й луками. А в Картейській долині мешкав величний золоторогий олень, який належав німфам. Звір зовсім не боявся людей. Він безстрашно заходив до людських осель, давав себе пестити, а дівчатам — заквітчувати свої роги барвистим цвітом.

Та більш за всіх чудового оленя любив Кипарис. Він сам водив його пастися на галявини, де росла найсоковитіша трава, і частенько вилазив оленю на спину, щоб покататися. Удвох із Аполлоном друзі водили оленя до прозорих джерел напувати кришталевою водою.

Одного разу Аполлон із Кипарисом полювали в Картейській долині. Стояла літня спека, й олень заховався у холодочку кущів від палючого сонця. Кипарис здалеку побачив тварину і не помітив золотих рогів. Він не упізнав свого улюбленого оленя, потихеньку підкрався до дичини — й прошив тварину гострим списом.

Олень зірвався на ноги, на мить зблиснули його золоті роги, та ось уже він знову упав у траву, мов підкошений.

Кипарис був невтішний у своєму горі. Як не розраджував його Аполлон, як не заспокоював, та Кипарис хотів померти разом із бідолашним оленем. Від журби Кипарис марнів просто на очах, допоки його тіло не вкрилося корою, волосся не настовбурчилося глицею, а руки не обернулися на гілля. Струнке дерево стояло перед Аполлоном, і зажурений бог вигукнув: «Кипарисе, відтепер ти будеш деревом жалоби!»

І з тої пори кипарисову гілку вішали на двері хати, де хто — небудь помирав, а на цвинтарях садовили кипариси.

ГІАЦИНТ

Син спартанського царя Гіацинт був щирим приятелем осяйного Аполлона. Часто вони удвох вправлялися в гімнастиці — улюбленому занятті спартанців. Але не тільки Аполлон любив веселого Гіацинта — бог західного вітру Зефір теж полюбив Гіацинта і ревнував до Аполлона.

Одного разу Аполлон навчав Гіацинта метати диск. Бог щосили пожбурив бронзовий диск — аж у саме небо. Гіацинт чимшвидше побіг до того місця, де мав упасти диск, щоб і самому його підхопити та показати Аполлонові, як гарно юнакові йде наука. Але ревнивий вітер Зефір штовхнув диск і спрямував його просто в голову беззахисного Гіацинта.

Гіацинт гримнувся на землю, з розбитої голови потекла кров. Зляканий Аполлон підбіг до юнака, поклав його голову собі на коліна та сподівався ще зупинити кров, що ллялася з рани. Але Гіацинт уже не чув голосу приятеля, він поблід і закотив очі. У розпачі Аполлон вигукнув: «Гіацинте, ти завжди житимеш у моєму серці! І пам’ять про тебе житиме поміж людей!» Він опустив голову Гіацинта на землю, і там, де червона юнакова кров пофарбувала траву, виросла квітка, яку люди назвали гіацинтом.